Kitabı oku: «100 знаменитих людей України», sayfa 5
Бубка Сергій Назарович
(народ. 1963 р.)
Видатний спортсмен-легкоатлет, заслужений майстер спорту, чемпіон Олімпійських ігор, переможець п'яти чемпіонатів світу. 35-кратний рекордсмен світу. Герой України. Член виконкому Міжнародного Олімпійського комітету. Бізнесмен, засновник і президент «Клубу Сергія Бубки» (м. Донецьк), народний депутат Верховної Ради України 4-го скликання.
Кожен рекорд – це подія. Та іноді трапляються рекорди, що стають подіями епохальними, відкривають новий етап у розвитку спорту. Така подія сталася 13 липня 1985 р. на невеликому стадіоні в Парижі. Ранком про нього заговорив увесь спортивний світ.
На перших шпальтах найбільших газет з'явилися помітні заголовки і численні фотографії «винуватця спортивної сенсації року» – Сергія Бубки, який, узявши планку на висоті 6 м, установив світовий рекорд у стрибках із жердиною. За висловом однієї з газет, Сергій Бубка зробив «стрибок у XXI століття». І хоча після цього він установив нові рекорди, його перший 6-метровий стрибок відкрив нову еру в цьому виді легкої атлетики.
Видатний спортсмен сучасності (за визначенням X. А. Самаранча) народився 4 грудня 1963 р. у провінційному Ворошиловграді (тепер Луганськ). Сім'я Бубки не мала ніякого відношення до спорту. Батько його, Назар Васильович – військовослужбовець, прапорщик, віддав армії все життя. Мати Валентина Михайлівна – сестра-хазяйка в одній із міських поліклінік. Жили вони дуже скромно, вп'ятьох у маленькому двокімнатному будиночку бабусі на робітничій околиці міста. Сергія та його старшого брата Василя до праці привчали змалку. Удома в дітей були свої постійні обов'язки, які вони виконували завжди разом. Розваги були нехитрі – футбольні баталії на пустирі і змагання на силу й спритність на спортмайданчику військового містечка. «Як дві половинки від різних яблук», – жартувала мама. Справді, за характером брати були абсолютно різні: Василь – спокійний і врівноважений, а Сергій – із тих, кого називають бідовим.
Перше знайомство із «цивілізованим» спортом відбулося в басейні, коли Сергій прийшов записуватися до секції плавання. Але монотонні тренування в обмеженому просторі не привабили хлопчика. Потім була секція спортивної гімнастики, але й там не розкрили його таланту. Зате в стрибковому секторі Бубка опинився завдяки своєму другові Сергію Малахову, який захлинаючись розповідав у дворі, що за допомогою жердини він має намір навчитися стрибати «метрів на п'ять, а то й вище».
Восени 1974 р. відбулася перша зустріч Сергія з молодим тренером Віталієм Опанасовичем Петровим, який іще не підозрював, що приведе худого, незграбного хлопчиська до видатного досягнення.
На тренуваннях Сергійко показував стандартний для свого віку рівень, тому тренер зі спеціалізацією не поспішав, наголошуючи на багатоборній підготовці легкоатлета. Але наполеглива праця, а також природні фізичні дані допомогли через два роки досягти перших результатів. Як не дивно, у стрибках у довжину. У 12-річному віці Бубка був чемпіоном області серед однолітків у цьому виді спорту.
Василь теж непомітно для себе захопився стрибками і почав відвідувати тренування. Незабаром він став показувати кращі в групі результати. Очевидно, працьовитість і наполегливість – їхня сімейна риса. До кінця спортивної кар'єри Сергій і Василь виступали на змаганнях разом. І хоча старший брат менш відомий широкому загалу, на його рахунку багато призових місць як у чемпіонатах СРСР, так і в чемпіонатах Європи і світу.
Навіть їхні спортивні успіхи почалися одночасно. 1978 р. Василь виконав нормативи майстра спорту, а Сергій посів четверте місце на Всесоюзній спартакіаді школярів у Ташкенті, змагаючись із хлопцями на два-три роки старшими за нього. Це була своєрідна тренерська хитрість. Бубка постійно мусив до когось підтягуватись і когось наздоганяти, щоб не стояти на місці.
1979 р. у житті братів настав злам. Услід за тренером вони переїхали до Донецька, де була солідна база для підготовки жердинників. Поступово хлопчики звикли до самостійності: жили в гуртожитку, дбали про себе самі. Спочатку з грошима було скрутно, доводилося заощаджувати. Сергій вражав нових однокласників тим, що, як запаслива домогосподарка, купував у шкільній їдальні дюжину пакетів молока. Але коли хлопці довідалися про особливості побуту братів, дивуватися перестали.
Графік тренувань був дуже щільним, уроки юний атлет учив прямо в трамваї, на шляху зі школи до спортзалу і назад. Незважаючи на це, школу Сергій закінчив без трійок, а вчителі були впевнені, що такій голові місце не в спорті. Проте Бубка розумів: професором стати ніколи не пізно, а поки що він був жердинником, який подає надії.
1980 р. Сергій став чемпіоном країни серед юнаків, виконавши норматив майстра спорту – 5 м 10 см. Після ще декількох успішних стартів наставники молодіжної збірної СРСР увели Бубку до складу команди для поїздки на турнір легкоатлетів соціалістичних країн, що проводився на Кубі. Так почався досвід міжнародних змагань видатного легкоатлета. Не завжди вони були успішними, як, наприклад, чемпіонат Європи серед юніорів у Цюріху, де Сергій посів лише 7-е місце через проблеми із жердиною. Страшно уявити, але спортивні функціонери збиралися поставити на ньому хрест, однак тренер відстояв.
Самолюбство не дозволяло Бубці здаватися. Виконавши норматив майстра спорту міжнародного класу і посівши друге місце на дорослому чемпіонаті країни, він був зарахований до збірної СРСР. Після декількох перевірочних стартів у Ленінграді і Таллінні, де був установлений особистий рекорд – 5 м 72 см, на нього чекав чемпіонат світу в Гельсінкі. Це був перший в історії чемпіонат світу з легкої атлетики, і суперники на ньому виявилися всі як на підбір досвідчені і титуловані: Т. Віньєрон, Б. Олсон, Д. Бекінхем, К. Волков і В. Поляков. Ніхто з керівництва збірної навіть не розраховував, що Бубка візьме медаль, на змагання посилали «обстрілятись». Але зоряний час для спортсмена вже настав – і перше золото світу 1983 р. заблищало на його грудях.
Незважаючи на це, ще цілий рік Бубка змушений був доводити, що нагороду свою він заслужив. Крок за кроком Сергій наближався до підкорення світового рекорду – 5 м 83 см. Нарешті у США, під час участі в «Іграх під дахом» – серії турнірів, організованих Американським атлетичним конгресом, – йому це вдалося. Три перемоги з чотирьох можливих, вище світове досягнення для залів, звання кращого закордонного спортсмена зимового легкоатлетичного сезону Америки – з такими підсумками повертався додому молодий жердинник. «Лос-Анджелес таймс» писала: «Бубка – феноменальний стрибун, просто незбагненний. Він представник нового майбутнього покоління жердинників. Він змушує нас переглянути усталені уявлення про самі можливості людини. Якщо комусь і пощастить підкорити в найближчому майбутньому 6-метрову висоту, то Бубка – претендент номер один».
Природно, що після успішної зими 1984 р. Бубка бачив перед собою лише одну мету – Олімпійські ігри в Лос-Анджелесі. Однак через безглуздий бойкот Радянським Союзом Олімпіади 1984 р. у скарбничці в Сергія тільки одна олімпійська медаль – золото Олімпійських ігор у Сеулі 1988 р.
А тоді свій перший світовий рекорд спортсмен установив у Братиславі – 5 м 85 см. За тиждень у Парижі вже було 5 м 88 см. Третій світовий рекорд за один місяць у виконанні Бубки побачив Лондон 13 липня – 5 м 90 см. Коли Сергій попросив установити планку на 6 м, виявилося, що стійки стадіону «Кристал Пелес» на таку висоту просто не розраховані. Тоді ніхто не припускав, що відмітка «600» підкориться йому рівно за рік у Парижі.
Серія видатних рекордів пояснювалася досить просто: легкоатлета, немов на крилах, несло високе почуття. Його обраницею стала Лілія Тютюнник, майстер спорту з художньої гімнастики, з якою Сергій познайомився в Донецьку на стадіоні «Локомотив», де розташувалась їхня тренувальна база. Зіграли весілля, а вже в липні 1985 р., за кілька днів до встановлення головного рекорду, у них народився син. Назвали його на честь шанованого тренера – Віталієм.
1985 р. виявився нелегким. Занадто ранній початок сезону і застуда призвели до спаду форми. Але вже до чергового турніру серії «Гран-прі», за підсумками якого визначається кращий легкоатлет року, Бубка зумів відновитись і міг упевнено штурмувати 6-метрову висоту.
У той день у Парижі він змагався швидше із собою, ніж із суперниками. Найбільш гідні з них зійшли з дистанції на відмітці 5 м 80 см. Із третьої спроби колись недоступну висоту було підкорено. Ще довгий час ніхто зі спортсменів-жердин-ників не міг перевершити або хоча б повторити цей результат. А Бубка не став довго спочивати на лаврах. Через рік на Іграх Доброї волі в Москві він додав до світового рекорду ще сантиметр.
Цьому передувала серйозна психологічна підготовка. З легкоатлетом працював відомий практикуючий психолог Рудольф Загайнов (його ім'я пов'язують з перемогами А. Карпова, Г. Каспарова, Б. Беккера, П. Буре й ін.). Саме він перед найважливішими стартами налаштовував Бубку на перемогу. Тому жердинник практично не їздив на командні збори, а в секторі перед виходом ні з ким не розмовляв і навіть не вітався, щоб не «розплескати» настрій. Інші ж спортсмени сприймали це як зарозумілість, про що регулярно писали спортивні газети.
За одинадцять років Бубка підняв свій особистий рекорд на 43 см, а світовий рекорд – на 32 см, довівши його до фантастичної оцінки 6 м 15 см. Результат залишається неперевершеним донині. Бубка – єдиний спортсмен, який перемагав на п'ятьох чемпіонатах (з 1985 по 1995 p.). Бували в нього і серйозні спади, які він урешті-решт переборював. Сам Бубка стверджує, що його феномен у колосальній наполегливості й працьовитості, а секрет перемог – у трьох складових: сила, швидкість, техніка.
Як професіонал він усе звик планувати наперед. Тому, пішовши з великого спорту після невдалої для нього Олімпіади в Сіднеї, він не відчув проблем із перекваліфікацією, як багато спортсменів. З початку 1990-х pp. Бубка і його родина постійно проживали в Монте-Карло. Там розташований головний офіс його фірми з виробництва і продажу сухих дріжджів і харчових домішок, що поліпшують смак хліба. 2000 р. у Донецьку був відкритий завод хлібобулочних виробів, і кожний тепер може спробувати «бубкинський хліб». Вибір такого бізнесу не випадковий. Адже головний принцип Сергія Назаровича – «завжди бути корисним людям і рідній країні». Таку ж мету він переслідував, створюючи «Клуб Сергія Бубки» у Донецьку 1990 р. Ця організація є постійним опікуном багатьох дитячих спортивних шкіл і засновником міжнародного турніру «Зірки жердини».
Досвід і професіоналізм Бубки все ще потрібні спорту. З 1999 р. він функціонер виконкому МОК, член Ради Міжнародної легкоатлетичної федерації (ІААФ). І ці аспекти особистості Сергія не менш цікаві, ніж його спортивна кар'єра.
Відстоюючи активну громадянську позицію і будучи широко відомою у світі особистістю, Сергій Назарович справедливо розсудив, що може принести більше користі Україні, діючи як представник вищого органу влади – парламенту. Тому з 2002 р. він ще й народний депутат, займає центристську позицію і є активним членом фракції «Регіони України».
Чудово, що країна відзначила свого героя ще за життя. Феноменальний легкоатлет 2001 р. був нагороджений званням «Герой України». А тепер можна побачити і бронзового Бубку – біля входу на стадіон «Локомотив» у Донецьку. Крім нього, такої честі удостоїлися лише три спортсмени у світі.
Булгаков Михайло Опанасович
(народ. 1891 р. – пом. 1940 р.)
«Російський радянський письменник», як його характеризували довідкові видання, народився і виріс у Києві. Любов до рідної землі він проніс крізь усю свою творчість, яку один із літературознавців назвав «києвоцентричною».
Творчість Михайла Булгакова стала відомою широкому читачеві з середини 60-х pp. минулого століття. До цього часу твори письменника знало лише вузьке коло друзів, а п'єси, які з успіхом ішли на московських сценах ще в 1930-ті pp., пам'ятали хіба що старожили й фахівці-театрознавці. Що ж, доля цього талановитого письменника виявилася типовою для часу, в якому йому довелося жити.
Народився майбутній письменник і драматург 15 травня 1891 р. у сім'ї доцента Київської духовної академії Опанаса Івановича Булгакова і викладачки жіночої гімназії Варвари Михайлівни Покровської. Услід за первістком Мишком з'явилися погодки Віра і Надія, за ними – Варвара, Микола, Іван, Олена, у яких різниця становила півтора-два роки. Голова сімейства викладав історію релігії, але намагався дати дітям гарну світську освіту. Їхнім вихованням займалася насамперед мати, яку Михайло називав «світлою королевою». Удома вільно говорили французькою, стежили за культурним життям, навчалися музики, мали серйозні захоплення. Батько, наприклад, був завзятим садівником і дуже любив квіти. Мишко досить рано виявив літературний хист (перше оповідання він виніс на сімейний суд у сім років), був гарним оповідачем, грав на роялі, малював. А ще захоплювавсь ентомологією і колекціонував метеликів настільки грамотно, що його колекцію 1919 р. було передано до Київського університету. Крім того, хлопчик мріяв про подорожі в далекі країни і збирав географічні карти.
Особливого достатку вдома не було, але тут завжди панувала атмосфера любові. Швидко зростаюча родина часто переїжджала і змінювала адреси. У різний час Булгакови жили на вулицях Госпітальній, Ільїнській, Прозоровській, у Діонісіївському провулку, на Андріївському узвозі. Особливо теплі спогади зберіг письменник про квартиру на Андріївському, 13, де він жив з 1906 по 1913 p., а вилетівши з гнізда, по можливості його відвідував.
І де б не перебував згодом письменник, він безмірно тужив за землею свого дитинства, у творчості постійно звертався до рідного Міста (так, він писав це слово з великої букви), до Дніпра, панорами Подолу, Володимирської гірки, церков і пам'ятників старовини. Усі його твори містять розсипи київських картинок, образів і вражень, якщо навіть і немає вказівок на це. А тим більше в нарисі «Кий-місто» чи «Записках юного лікаря». Та сама квартира на Андріївському узвозі «перекочувала» із усіма деталями в «Білу гвардію», і прізвище Турбіних не випадкове – його мав один із прадідів Булгакова. Навіть проживши кілька років у Москві, Михайло Опанасович писав: «Серце щемить, хочеться іноді болісно в потяг… і туди. Знову побачити урвища, занесені снігом, Дніпро… Немає кращого міста на світі, ніж Київ».
Але повернімося до хронологічної оповіді. Діти Булгакових здобували початкову освіту вдома, а продовжили навчання в 1 – й Олександрівській гімназії. Мишко провчився в ній вісім років, а потім зовсім свідомо обрав медичний факультет Київського університету Св. Володимира. Справа в тім, що троє братів матері були лікарями. Через сім років і Михайло одержав спеціальність лікаря «з відзнакою».
Ще будучи студентом, М. Булгаков обвінчався 26 квітня 1913 р. з дочкою значного чиновника Тетяною Миколаївною Лаппа (він називав її Тасею). Але через рік почалася Перша світова війна, і Михайло як майбутній медик почав працювати в госпіталях, після закінчення університету добровольцем пішов на фронт і пройшов там добру хірургічну практику. Тася пішла за ним і теж працювала – сестрою милосердя. Звістка про революцію застала їх у Вяземській земській лікарні. Навесні 1918 р. вони виїхали додому. До цього часу згоріла бучацька дача Булгакових, де недавно так безтурботно відпочивала численна рідня і ставилися Мишкові п'єски та інтермедії. Михайло не мав ніяких звісток від братів (вони опинилися пізніше в Парижі, де й залишилися жити). Кожна нова влада оголошувала свою мобілізацію, у тому числі й медиків. Так, за наказом денікінців М. Булгаков вирушив на Північний Кавказ, де вже йшла Громадянська війна.
В одній з автобіографій Михайло Опанасович згадує, що саме тоді, 1919 p., «їдучи в розхитаному потягу, при світлі свічечки, уставленої в пляшку з-під гасу, написав перше маленьке оповідання», а потім опублікував його в газеті «Грозный». На початку 1920 р. у Владикавказі Булгаков переніс тяжкий тиф, а коли видужав, шпиталь розформували, а сам лікар виявився непотрібним. Тетяна Миколаївна розповідала, що вони тоді недоїдали. І Михайло Опанасович вирішив зайнятися літературною працею: співробітничав у російському театрі, відкритому у Владикавказі, де зарплати не давали, але підкидали дещо з харчів, і писав у російськомовні газети. Два роки пройшли в активному пошуку. Перші спроби пера виявилися вдалими: п'єси драматурга-початківця «Глиняні женихи», «Самооборона», «Паризькі комунари» було відзначено, а останню Головрепертком навіть рекомендував до постановки в московських театрах. Булгакову стало зрозуміло, що це його шлях.
1921 p., погостювавши кілька днів на батьківщині, подружжя виїхало до Москви. Звідти Михайло Опанасович уже через півтора місяця напише: «Шлях пошуків роботи і спеціальність, намічені мною ще в Києві, виявилися зовсім правильними». Не похитнули цю впевненість і труднощі – не було ні грошей, ні речей, ні житла, ні роботи. Першу квартиру Булгакови одержали після того, як звернулися по допомогу до Н. К. Крупської. Це була кімната на Садовій, 10, де в «Майстрі і Маргариті» Булгаков оселить своїх героїв.
Занурившись у літературне життя столиці, М. Булгаков працював спочатку секретарем літвідділу Головполітпросвіти, а потім улаштувався фейлетоністом у газету «Гудок», де підібралася на диво талановита братія: Олеша, Катаев, Ільф, Петров, Паустовський. Писав він іще для берлінської російської газети «Накануне». У додатку до неї, а також у журналі «Рупор» побачили світло «Дияволіада», «Записки на манжетах», «Пригоди Чичикова», «Сорок сороків», «Фатальні яйця», «Дорожні замітки», «Багряний острів» й інші. Усього за рік Булгаков написав роман «Біла гвардія» про події Громадянської війни на півдні країни; у журналі «Россия» вийшли перші 13 розділів, але повністю твір був надрукований лише 1966 р. «Роман цей я люблю понад усі мої речі», – зізнавався Булгаков. На його ґрунті він незабаром створив п'єсу «Дні Турбіних», яку прийняв до постановки Московський художній театр.
Навесні 1924 p., коли завершувалася робота над «Білою гвардією», Булгаков розлучився з дружиною. У їхніх стосунках багато чого змінилось: один зі знайомих побачив Тетяну Миколаївну «мовчазною і сумною жінкою», а Михайло Опанасович переживав пору злету. Він був «стрункий, широкоплечий, зросту вищого за середній. Світле волосся, зачесане назад, високе чоло, сіро-блакитні очі, гарне, мужнє, виразне обличчя, що привертає увагу», – так описувала його одна із сучасниць. Місце Тасі зайняла Любов Євгенівна Бєлозерська, яка недавно повернулася з еміграції, – закоханий автор присвятив їй «Білу гвардію». Вона була яскравою індивідуальністю, талановитою, високоосвіченою й упевненою в собі, знала кілька іноземних мов, перекладала для Булгакова матеріали про Мольєра, записувала під його диктування і редагувала. За роки їхнього шлюбу було створено «Дні Турбіних», «Багряний острів», «Зойчину квартиру», багато сторінок п'єс «Кабала святош», «Адам і Єва», а також першу редакцію книги «Майстер і Маргарита», у героїні якої не можна було не побачити рис Бєлозерської.
Починаючи з жовтня 1926 р. «Турбіни» тріумфально йшли на сцені МХАТу і витримали 250 вистав. «Багряний острів» поставив О. Таїров у Камерному театрі. «Зойчину квартиру» побачили москвичі і кияни. М. Волошин, а також В. Вересаев порівнювали блискучий початок творчої біографії Булгакова з Львом Толстим. Однак такий могутній прорив у літературу в офіційних колах викликав спочатку вичікувальну, а потім негативну реакцію: різко критикувалася повість «Фатальні яйця», а з приводу «Собачого серця» Головліт зробив висновок: «Річ у цілому неприпустима». Ставлення до Булгакова різко змінилось і перетворилося на справжнє цькування, його почали звинувачувати в співчутті «білим», у контрреволюції, а прихильникам письменника причепили ярлик «підбулгачники». Нову п'єсу «Біг», яка завершувала тему Громадянської війни і в образі Хлудова уособлювала крах білогвардійського руху, загальмували на стадії репетицій і не допустили до постановки. Спектакль «Мольєр» («Кабала святош») після п'ятирічної роботи над ним і всього лише семи вистав зник із афіш. Узагалі, спектаклі знімалися Головреперткомом, а нові твори ніхто не зважувався друкувати. Хоча за межами СРСР – в Англії, Франції, США – роботи Булгакова мали успіх. Однак автора туди не випускали. У вересні 1926 р. його вперше викликали на допит до ОГПУ. Пізніше на квартирі письменника зробили обшук і вилучили щоденникові записи і повість «Собаче серце». Документи, що зберігалися донедавна під грифами секретності, свідчать про те, що Булгаковим і його творчістю займалися детально. Ось один із них, датований 29 січня 1929 р.: «До Політбюро ЦК ВКП(б). Тов. Сталіну. Щодо питання про п'єсу Булгакова «Біг» повідомляю, що члени комісії ознайомилися з її змістом і визнали політично недоцільною постановку цієї п'єси в театрі. К. Ворошилов».
Позбавлена роботи і засобів до існування, раніше горда і сильна людина, яка поза творчістю існувати не могла, у дні розпачу Булгаков носив у кишені пістолет і готовий був накласти на себе руки. Сімейне життя теж дало тріщину, у Михайла з'явилась інша сердечна прихильність – Олена Сергіївна Шиловська, дружина видатного воєначальника, що була в захваті від творчості письменника. Дружина знала про це захоплення, але, думаючи, що воно незабаром минеться, не загострювала стосунків. Характер у Булгакова був нелегкий, він не підкорявся зовнішньому впливу і важливі рішення приймав сам. От і тепер, незважаючи на те, що в Шиловської було двоє маленьких дітей, їхні стосунки, які тривали протягом трьох років, завершилися шлюбом. У жовтні 1932 р. Олена Сергіївна з молодшим сином переїхала до Булгакова. До речі, для обох це був третій шлюб. До цього часу хмари над головою письменника розійшлись, але пережити весь кошмар того, що відбувалося в попередні три роки, Михайлові Опанасовичу допомогли обидві люблячі жінки – і дружина, і «таємний друг» Шиловська.
Безвихідь, у якій тоді опинився опальний письменник, змусила зробити божевільний крок – звернутися особисто до Сталіна і, пояснивши весь жах свого становища, попросити «про вигнання за межі країни». Лист був відправлений 28 березня 1930 p., a 18 квітня в квартирі Михайла Опанасовича пролунав громом телефонний дзвоник – вождь особисто захотів говорити з ним. Після цього гнів змінився на милість: Булгаков одержав роботу режисера у МХАТі. Важко сказати з упевненістю, що вплинуло на хід подій. Багато хто вважав, що певну роль відіграло самогубство В. Маяковського, яке сталося за кілька днів до цього (14 квітня). Готовий до такого ж кроку Булгаков міг істотно підірвати престиж країни і репутацію самого «батька народів».
Буквально відродився до життя Михайло Опанасович, одержавши новий творчий заряд, і був безмежно вдячний Сталіну за турботу. Вираженням подяки стала п'єса про юність вождя, що отримала остаточну назву «Батум». Але Йосиф Віссаріонович висловив сумнів у необхідності такої постановки, і репетиції було припинено.
1930-ті pp. були для письменника, драматурга й актора Булгакова дуже нелегкими. Коли на сцену МХАТу повернулися «Турбіни» і після закінчення спектаклю завісу давали 20 разів, Булгаков написав другові, що «автору цієї п'єси повернуто частину його життя». Але наступну частину життя йому безбожно отруювали, оскільки все, що було створено, виходило за межі звичайного: не всі могли мислити по-булгаковськи. Непросто складалися взаємини в колективі, де діяли реформатори театру Станіславський і Немирович-Данченко, а грали актори, імена яких ми вимовляємо тепер із благоговінням: І. Москвін, О. Кніппер, А. Тарасова, А. Кторов, М. Яншин, О. Грибов, О. Андровська… Не було кінця зауваженням і переробкам готових речей, їх то дозволяли, то забороняли, затягуючи терміни вистав. На кого лишень доводилося зважати авторові! Наведемо історію створення одного спектаклю – інсценізація роману Сервантеса «Дон Кіхот». Цю роботу запропонував виконати М. Булгакову режисер Театру ім. Вахтангова В. Куза. Драматург упорався з нею: 3 грудня 1937 р. уклав договір з театром, а 8 жовтня (менше, ніж через рік) інсценізація була готова. Її чекало схвалення Комітету зі справ мистецтв, але голова цієї установи П. Керженцев у своїх зауваженнях вимагав: «Треба зробити так, щоб відчувалася сучасна Іспанія!» Дозвіл Головреперткому було отримано в січні наступного року. У квітні вахтанговці почали репетиції, але незабаром з якихось причин припинили, тому автор поїхав до Ленінградського Великого драматичного театру і уклав договір із ним. Зазначимо, що це відбулося в листопаді 1939 p., коли Михайло Опанасович уже був серйозно хворий і навіть уклав доручення на ім'я дружини на ведення усіх своїх справ, а також заповіт. Театр Вахтангова відновив роботу над «Дон Кіхотом», але в терміни не уклався, прем'єра спочатку планувалася на січень 1940 p., а відбулася лише 8 квітня 1941 p., коли М. Булгакова вже не було в живих.
Булгаков мав величезний творчий потенціал. За якісь десять років він створив стільки п'єс і постановок для драматичних театрів, написав лібрето для оперних вистав, літературних шедеврів! Це була пора розквіту його таланту, коли з'явилися блискучі твори: біографічна книга про улюбленого драматурга Мольєра для горьківської серії «ЖЗЛ», п'єси «Кабала святош» (або «Мольєр»), «Блаженство» («Іван Васильович»), «Олександр Пушкін» («Адам і Єва»), а також чудовий памфлет «Театральний роман» із присвятою «Таємному другу, який став явним, – дружині моїй Олені. Ти здійсниш зі мною останній мій політ».
1934 р. Булгаков став членом Спілки письменників. 1936 p., після конфлікту з режисером МХАТу Горчаковим, відмовився працювати там, де, як він висловився, зазіхали на його творчість, і влаштувався до Великого театру лібретистом-консультантом, пообіцявши робити одне лібрето на рік. Він устиг створити «Чорне море» про події на Перекопі, «Мінін і Пожарський», «Мадам Фіфі» (або «Рашель»), «Петро Великий», серед задумів були опери «Війна і мир», про князя Володимира (хрестителя Русі) і багато чого іншого. Михайло Опанасович не раз пропонував свої твори столичним театрам (Сатири, Червоному, Робітничої молоді), а також Великому драматичному у Ленінграді, Харківському театру російської драми, Бакинському робітничому. Він не лише писав, брав участь у постановках, але й грав на сцені, наприклад у «Турбіних» або «Піквікському клубі», де виконував роль судді. Ще одним напрямком його пошуку були кіносценарії для студій «Союзфільм» і «Укрфільм». У числі багатьох робіт він хотів зняти «Пригоди Чичикова». Не зміг утриматися Булгаков від участі у виданні зібрання творів Мольєра і зробив переклад п'єси «Скупий». Він спеціально займався італійською й іспанською мовами: першу вивчав як мову опери, другу – як мову Сервантеса. І найголовніше: протягом 20 років М. Булгаков безупинно і болісно створював головну працю свого життя – роман «Майстер і Маргарита», який один з літературознавців назвав влучним словом «реквієм». Останні виправлення до тексту «Майстра…» письменник диктував дружині 13 лютого 1940 p., а 10 березня його не стало.
Біля ліжка помираючого чоловіка Олена Сергіївна присяглася надрукувати роман. Книга пролежала в архівах вдови 20 років і дочекалася своєї години. Вона перетнула кордони СРСР й увійшла до «десятки» кращих творів літератури XX століття в багатьох країнах світу. На основі булгаковського роману створено п'єси, кінофільми, балети, мюзикли і навіть симфонію. З'явилася величезна кількість досліджень, у США випущено міжнародну булгаковську бібліографію. Узагалі, ця книга заполонила думки читачів і мислячих людей. Ціною величезних зусиль О. С. Булгакова дотримала слова, аж до дрібниць: наприклад, віддала гонорар за роман першій людині, яка після опублікування поклала квіти на могилу автора на Новодівочому цвинтарі.
…Одного разу М. Булгаков сказав про себе: «Я – письменник містичний». Погодимося з ним. Інакше як пояснити такий надзвичайний вплив його творів на читача? Можливо, його дух витає серед нас? У будь-якому разі, присутність Майстра в стінах рідного будинку на Андріївському узвозі завжди відчувають відвідувачі єдиного музею М. О. Булгакова. Тому що тут – джерела його загадкового світу, повного таємниць і відкриттів.
