Kitabı oku: «Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя», sayfa 2
– О, не варто турбуватися, ефенді, – щиро розсміявся Небаба. – Слово честі, я нікуди звідси не піду й обов’язково дочекаюся відповіді…
– ♦ —
– Гей, ти куди нас запер?
– Цить, трубо ієрихонська, – Терентій Копито поспішно затиснув рота Василю Мамчуку. – Чого розрепетувався? Не на Раді…
Решта запорожців з відібраного особисто курінним отаманом десятка озиралися не менше здивовано, але – мовчки. А хто б на їхньому місці не здивувався? Одна справа – послухати розповідь курінного, про те що з ними характерник, і зовсім інша – в одну мить з передмістя Січі потрапити в якусь хату. Але ж і Копито покликав з собою не просто завзятих рубак, а найвідчайдушніших шибайголів на всьому Запоріжжі. Тих братчиків, яким і чорт не сват. Котрі і в Трапезунд ходили, і на невільницькому ринку Кафи бували, і каторгу турецьку не лише зовні оглядали… Траплялося, що й не з власної волі. Так що за шаблі і пістолі січовики від несподіванки схопилися, але і тільки. Чекали наказу.
Розсудивши, що «не знаючи броду», нічого наосліп пхатися в Михайлівку, бо село, швидше за все, вже захоплене татарами, Тарас вирішив зробити це потайки.
А куди можна без побоювання бути поміченими впертися такою юрбою? Вірно – всередину якоїсь будівлі. А що в селі досить просторе, щоб вмістити гурт запорожців? Тільки церква та корчма. Але оскільки новоспечений відьмак, після розмови з отцем Никифором передбачав, що Господь може не схвалити такий панібратський спосіб відвідування храму, то про церкву навіть не помишляв.
Окрім того, Куниця все ще не розібрався зі своїми вміннями, тож щоб не промахнутися, для кінцевої цілі переміщення варто було обрати місце, котре парубок добре знав не гірше за власну хату. То ж, врешті-решт, запорожці опинилися посеред розгромленої татарами корчми.
Чому, до слова, невимовно зраділи…
Адже таку вилазку не можна вважати походом, скоріше – відчайдушною витівкою, забавою… Щоб розвіятися та завзяття молодецьке потішити. А тому і сухий закон тут недоречний. Отаман і Непийвода не боронили. У подібних випадках кураж не менш важливий, ніж хоробрість. Та й не жовтодзьоби зібралися, розуміння мають – зайвого не хильнуть. Так лише, душу покропити.
І поки Тарас з курінним отаманом обережно визирали крізь вікна, решта запорожців, не забувши перехрестити чоло, рушили до шинкваса. Спершу, правда, відрядивши Пилипа Бугая в сіни: двері притримати, якщо хтось із голомозих поткнеться всередину раніше ніж треба. Козак був таким широким у плечах, що поки в сінях стоятиме, то і крізь відчинені двері ніхто не те що не зайде, а навіть зазирнути не зможе.
– Що там? – нетерпляче штовхнув молодого відьмака Непийвода, котрому спина Куниці теж затуляла віконце. – Багато голомозих бачиш?
– Аж дивно, – розгублено відповів той. – Жодного… Берег біля броду весь зритий копитами, так що тут ми спізнилися – чамбул через річку вже переправився. Але, навколо, як вимели. Ні людей, ні худоби.
– Невже вночі напали і вже назад подалися?
– Не знаю… – потемнів обличчям Тарас. – Батьку Те-рентію, почекайте тут. А я з Іваном через хату корчмаря на другий бік гляну. В кімнаті вікна на вигін дивляться. Може, звідти щось побачу?
– Добро, подивіться, – кивнув курінний. – Ми почекаємо. Тільки обережно. Наша сила у раптовості. Не змарнуйте її. Що самі голови складемо… нехай, така козацька доля… Але ж і не допоможемо нікому.
– Не вчи вченого, отамане, – пробурчав у відповідь Непийвода, поманивши за собою Куницю. Після того як Копито протверезів, Іван добровільно передав йому старшинство. Все ж таки у Терентія і досвіду більше, і козаки знають, як отамана. Поважають… – Самі з вусами… Вигулькнемо, як миша з нірки.
Тарас слухняно рушив слідом, але як тільки вони опинилися в іншій кімнаті, Непийвода схопив молодого відьмака за лікоть.
– Зачекай, хлопче. Годі дурня клеїти.
Тарас протер очі, що засльозилися від спертого повітря в корчмаревій хаті, і здивовано глянув на Івана.
– Ти про що? Якого дурня?
– А такого… – Непийвода силоміць всадовив на лаву молодшого товариша, що поривався до віконця. – Розумію, що від переживань за кохану ти не в змозі тверезо міркувати. Але ж не настільки ж, щоб геть усе забути?
– Та говори ясніше, дядьку Іване! – гарячково відказав той, але сидів смирно. Розуміючи, що з рук запорожця все одно не вирватися.
– Тарасе, та схаменися нарешті! – гримнув Непийвода. – Ти ж не простий козак. Характерник! Згадай, що вмієш, і займися ділом! У віконце він подивиться. Тьху… Самому не смішно?
– Ой, лишенько! – сплеснув той. – Віриш, дядьку Іване, як відрізало… Тільки одна думка в голові і крутиться, щоб вискочити надвір та рубати кожного зустрічного бусурмана… – закліпав очима Куниця і змахнув непрохану сльозу. – Вони що, взагалі ніколи хату не провітрюють?
– Не можна, – Непийвода зрозумів настрій парубка і підіграв його хитрощам. – Прикмета в іудеїв така. Бояться втратити удачу.
– Гм… Не скажу, щоб їм це допомогло!
– Хтозна, – знизав плечима сивий запорожець. – Якщо ми тут, то може і фортуна до Іцхака плечима не повернулася. Але про це потім поговоримо. Зараз ти роби так, як у селі упирів. Коли ординців заманювали. Ти розповідав про літаючий погляд? Ось і поглянь навколо, а я – постережу, щоб ніхто не перешкоджав.
– Добре. Я зараз… Я хутко…
Тарас відкинувся плечима на стіну і заплющив очі.
І як він сам не здогадався? Воістину, якщо Господь хоче покарати людину, то спершу відбирає у неї розум.
Менше хвилини знадобилося Куниці, щоб чаклунський зір відокремився від тіла відьмака і відправився на розвідку. Через вікно… Мабуть, і справді, вміння Тараса вперто дотримувалися звичок господаря. І якщо парубок не вмів проходити крізь стелю і дах, то і його погляд теж цього зробити не захотів. Добре хоч погодився прослизнути крізь слюдяну пластину, а не змусив раму відкривати.
Всупереч сподіванням, людей у Михайлівці було навіть більше, ніж хотів би побачити Куниця. Особливо, в такому стані. Односельчани знайшлися на вигоні, де сиділи щільною купою, під наглядом десятка ординців. Тим часом як основні сили людоловів з’юрмилися навколо церковного подвір’я.
До речі, навіть мигцем глянувши на храм, Тарас зрадів своїй передбачливості, що не спробував перенести запорожців просто в церкву. Вся будівля, від фундаменту і до хреста на маківці, сяяла, мов сонце в літній полудень. Так, що доводилося погляд відводити. Тому і роздивитися причину такої цікавості ординців до православного храму не вдалося. Хоча, і так було все зрозуміло – всередині церкви замкнулися ті селяни, що встигли втекти в перші хвилини нападу, і тепер людолови думали, як їх звідти видобути. Але, оскільки ніхто не бігав навколо з оберемками соломи і смолоскипами, підпалювати церкву татари, принаймні поки що, не збиралися.
Що ж, запорожцям це було на руку. Але поквапитися все одно варто. Зараз у голомозих одні плани, але шайтан їх знає, що вони придумають у наступну хвилину? Закінчиться терпіння у бека, і запалає вогонь! А дерев’яній церкві багато не треба – спалахне, як віхоть соломи.
Тарас ще раз глипнув на церковне подвір’я і стрибком повернувся у своє тіло.
– Ну що там? – відразу запитав Іван, помітивши відблиск в очах відьмака.
– Якщо коротко, то всі полонені на вигоні, а татарва товчеться біля церкви. Ясир пильнує десятка півтора голомозих, не більше. Шкода, зараз день… Близько до них не підібратися. Вигін – не степ, сховатися ніде. Єдиний чагарник від охоронців у півсотні кроків буде. Як хутко не бігти – тривогу підняти встигнуть. Решта татар прискаче швидше, ніж ми бодай частину бранців розв’язати встигнемо.
– Тарасе, характернику ти мій недолугий, – плеснув Непийвода Куницю по плечу. – Тебе знову заціпило? Чи козацька наука так в’їлася, що її ніяким чаклунством не перебити?
– Тьху, – спересердя плюнув Куниця. – І що б я без тебе робив, дядьку Іване?
– Думаю, те ж саме, тільки трохи пізніше… – знизав широкими плечима Непийвода. – Але ти не відволікайся. Як там твоя бабця, нехай спочиває з миром, говорила? Ти можеш все, що забажаєш, аби лише від цього не було прямої шкоди іншим людям? Так?
– Приблизно… А ще я повинен дуже добре уявити, чого хочу.
– Тоді не мудрагельствуй довго, а спробуй стати невидимим. Адже від цього нікому шкоди не буде, вірно?
– Невидимим? – Тарас подивився на ліву руку, і вона зникла. Не розтала, як крижинка, не розвіялася, немов туман, а миттєво – раз і порожнеча. Ніби й не було ніколи.
– Ого! – Куниця не стримав здивованого вигуку, і рука з’явилася знову. – З нами сила небесна, – перехрестився молодий козак. – Я навіть злякався…
– Ти не лякатися маєш… – заспокоїв його запорожець, але при цьому, як би ненароком, торкаючись тієї руки, що пропадала з очей. – А зовсім невидимим стати. Від маківки до п’ят. Спробуй ще раз.
Тарас спробував. Подивився на ноги – вони пропали. І вернулися, лише тільки перевів погляд вище. Збоку це виглядало страшно і… комічно. Перед лавою стояли ноги… що закінчувалися рівним зрізом трохи вище колін, а потім, до самого пояса не було нічого. Вірніше, там проглядала лавка, а решта тулуба Куниці висіла над нею в повітрі. Тарас подивився на ноги нижче – ті пропали, зате сідниці затулили лавку.
Якийсь час Іван дивився на зникаючі частини тіла юного характерника, потім зітхнув і махнув рукою.
– Облиш… Я і то бачу, що без належного тренування нічого путнього з цієї затії не вийде. Даремно час марнуємо. Зробимо інакше.
– Добре, – погодився, аж спітнілий від зусиль, Тарас. – Давай. А як?
– Пам’ятаєш, ти для проби колодязь з «журавлем» і вином посеред степу зробив?
– Ще б пак. А що? В горлі пересохло? Так ми ж у шинку… Зараз я…
– Не придурюйся, а спробуй явити купу зброї. Зможеш чітко побачити, хоча б отут на долівці десяток мушкетів, списів та шабель?
– Не обіцяю, що всього буде рівно по десять, але приблизно стільки зброї звалюють у купу хлопці з нашого куреня, коли купатися лізуть. Сотню разів бачив – не помилюся.
– От і славно. А де саме Лис лежить – запам’ятав?
– Звісно. Не забувай, дядьку Іване: я ж тут виріс. Кожен клаптик землі, як свою комо…
– Чудово, – нетерпляче відмахнувся Непийвода. – Зробимо так. Накинь на мене личину чогось звичного для села. Кота, наприклад. Я проберуся до полонених і спробую розв’язати скільки встигну. А ти, як двічі почуєш вовче виття – кидай нам зброю. А далі, як завжди – Бог не видасть, свиня не з’їсть. Усі народжуються один раз і вмирають теж. Годиться такий план?
– Іншого все одно немає, – потер чоло Куниця. – Тож вибирати не доводиться. Ходімо до отамана.
Розділ третій
– Розумно, – підморгнув аталикові чорт. – Головне дурня назовні виманити. Думаю, він там один такий герой. Решту пов’яжете, як овець. Лишень двері притримати…
Кучум повернувся до Босоркуна і подивився в обличчя. Старому воїнові дуже не хотілося злити шайтана, але й образу стерпіти не зміг. У касті воїнів вміння тримати слово, дане навіть ворогові, вважалося однією з найбільших чеснот. Навчити мистецтву бою можна кожного, а шляхетність, міць духу, характер – або є, або немає. Це від вищих сил залежить, від покровителів роду – тих, хто вперше являє новонародженого лику сонця. І порушити обіцянку – те ж саме, що образити небесних опікунів. А як добре і довго буде жити той, від кого відвернуться духовні наставники і захисники?
– Ти допоміг моєму панові досягти успіху, взяти славну здобич і при цьому не втратити жодного воїна. Тепер Салах-Гірей зможе з гідністю постати перед очима батька і зайняти належне місце по праву руку великого хана. За це мій пан і я вдячні тобі, злий духу. Але не смій втручатися в те, чого не розумієш! Слово сказано. І якщо уруський воїн хоче Божого суду, то обдурити його – принизити і зганьбити весь рід Гіреїв. Я сам вийду в коло і допоможу козакові достойно померти. А що до дівиці – не хвилюйся, ненаситний мангусе, твоя здобич від тебе не вислизне.
«Старий дурень! – подумки вилаяв аталика Босоркун. – Про честь згадав!.. Щось ви, як зі мною союз укладали, не надто про гонор піклувалися? А тепер, коли своє отримали, он як заговорили? Ех, якби не церква… сам би виволік оту хвойду за коси».
Безсилля Босоркун-Панько відчув, як тільки ступив на освячену землю. А чим ближче підходив до храму, тим більша слабкість насідала на чорта. Немов, з кожним кроком, зробленим у напрямку церкви, на спину чортові докладали невидимий тягар. І Панько ще й десятка кроків від воріт не пройшов, а вже почувався так, немов двигав на собі трьохпудовий міх збіжжя. І як би не приндився, всередину йому не увійти. Що означало – без ординців не обійтися. А от після того, як бусурмани виведуть кляту дівку за церковну огорожу, ось тоді він ще подумає: яким чином винагородити «вірних» спільників?
«Диявол і все Пекло, адже вона вже майже була в його руках. Сідло Куниці допомогло посилити поклик настільки, що дівчину в хаті не змогли втримати навіть домові. Сама на річку прибігла… І як же невчасно з’явився цей козак. Таки сто разів правий Володар, примовляючи, що його слугам не вистачає розуму. Куди я поспішав? Не міг до ночі зачекати, поки всі спати повлягаються? Тоді вже ніхто не помітив би Ребекку і не затримав на півдорозі. І чому розумні думки так запізніло в голову приходять?»
– Гаразд, чого там… Я розумію, хочеш перед ханом покрасуватися, – пробурмотів не те щоб схвально, але і не осуджуючи. – Роби, як знаєш. Але і в мене буде одна умова. Обов’язкова! – Босоркун додав криці в голос. – Інакше я сам цього героя пристрелю, як тільки з дверей покажеться. Мені зайвий гріх не в мішку носити, а ризикувати – не бажаю. Мало як поєдинок може скластися. Козаки теж, будь здоров, шаблями вимахувати вміють…
– Яка умова? – насторожився Кучум, розуміючи, що нічого доброго від шайтана очікувати не доводиться.
Відчувши внутрішній опір аталика, химера загарчала і напружилася, вишкірюючи ікла, готова рвати на шматки будь-якого, хто сміє перечити її господареві.
– Навіщо тобі, аталик, зайві клопоти і турботи – відповідатиме це честі воїна чи ні? Я сам ґяурові скажу, в очі дивлячись. А там хай козак вирішує: приставати на мою пропозицію чи ні. Жодного обману. Можеш подивитися і послухати, тільки в розмову не лізь. Згода?
– Але мій повелитель уже дав слово…
– Яке я приймаю і не заперечую… – стишив голос чорт, демонстративно відвішуючи уклін у бік Салах-Гірея. – Але годі теревенити. Йди вже, клич свого ґяура. Чи ми зими тут чекаємо? Я своє скажу – а він нехай думає. Не сподобається – може знову сховатися.
– Обіцяєш?
– Та йди вже! – вишкірився Босоркун. – Не дратуй мене, старий! Я ж не добрий самаритянин, можу і запам’ятати твої слова! Воно тобі треба?
Відчувши, що господар сердиться, химера голосно схлипнула і присіла на задні лапи, як перед стрибком.
– Добре-добре, – хапливо погодився Кучум, який і сам розумів, що з шайтаном краще не сваритися. – Але цю потвору прибери подалі з очей. Як тільки козак побачить, що ти з дівчиною зробив, ніякого чесного поєдинку вже не буде.
– Твоя правда, – невдоволено гмикнув Босоркун, що потай саме на це розраховував, але опиратися не став. Одне діло – випадковість, інша річ – коли хитрощі викрито. – Пішла геть! Щезни!
Химера зацьковано озирнулася на натовп татар, котрі щільним кільцем оточили церкву, жалібно нявкнула і притиснулася до ноги господаря.
Чорт незадоволено подивився навколо, потім бридко розсміявся і клацнув Христю по чолі. Мить, і поруч з ним з’явилася молода, ледь в пояс, калина.
– Гаразд, зачекай поки так… Після вирішу, що з тобою робити.
Ординці, помітивши це, збуджено загули, захвилювалися.
Аталик сплюнув крадькома в напрямку шайтана, склав пальці в дулю, відводячи лихе око, і підійшов до дверей.
– Чуєш мене, ґяуре?
– Так, ефенді, – відгукнувся Небаба. – Я тебе добре чую.
– Мій доблесний учень цінує чужу звитягу і дозволяє тобі випробувати долю і ласку небес. Виходь сміливо, підступу не бійся. Розмова наша не закінчена, але якщо тобі якісь умови здадуться неприйнятними – зможеш безперешкодно вернутися назад. І про це маєш моє слово! Слово старого воїна, що посивів у сідлі та походах!
Останню фразу Кучум промовив, пильно дивлячись на Босоркуна. Шайтан скривився, як від квасного, знизав плечима, але кивнув. Мовляв, ну що з вами вдієш? Дурість несусвітня, але нехай. Шкода часу на суперечку.
Крізь двері з церкви назовні якийсь час доносився гомін голосів, а потім його перекрив спокійний, впевнений голос Небаби.
– От і домовилися. Я виходжу, ефенді…
Завіси неголосно зарипіли, немов вагалися, а потім двері рішуче розчахнулися навстіж, і на поріг вийшов високий, широкоплечий парубок, одягнений скоріше як заможний міщанин, аніж козак. Тим паче, запорожець. Тримаючи в руках важкий запірний брус…
– Хо-хо… – реготнув Босоркун. – Щастить тобі, ага. Відбірний супротивник трапився. Якою зброєю боротися будеш, шановний воїне? Голоблею? А-а! Я знаю! Переможе той, хто довше і голосніше читатиме молитви!
Степан мирно посміхнувся у відповідь і відставив брус убік. Ось тільки очі його при цьому дивилися так гостро, що чорт мимоволі ступив крок назад.
Розлютившись на себе за виявлену слабкість, Босоркун демонстративно плюнув на освячену землю і прошипів:
– Гаразд, козаче! Як ви один одному будете тельбухи випускати… в славу своїх небесних покровителів, мені без різниці. Хоч залоскочіть супротивника на смерть. Але мені потрібна наречена Куниці – Ребекка! І я маю отримати її незалежно від того, хто переможе. Тобі зрозуміла умова, чи повторити повільніше?
– Що?! – тепер настала черга Небаби відсахнутися. Тільки не з переляку, а від обурення. – Ах, ти, лайно собаче! Син віслюка і верблюдиці! – скрикнув Степан, хапаючись за шаблю. – Та як ти смієш мені…
– Тихо, козаче! Не треба лаятися… – підвищив голос Босоркун. – Не гарячкуй. А то ляпнеш зайве… – а потім продовжив так, щоб чули тільки Небаба і Кучум: – Юний хан Салах-Гірей у своїй неймовірній милості дав тобі шанс врятувати старих і дітей, що ховаються в церкві, тож, перш ніж знову відкриєш рота, добре подумай: чи вартує іудейка життя усіх тих людей? Одне життя – взамін кількох десятків!
– Тобі не зрозуміти! – не замислюючись ні на мить, відповів Степан. – Нехай ми всі помремо, якщо судилося. Зате душі наші постануть перед Господом не закаляні зрадою та підлістю.
– Щось ти, козаче, надто легко смерть згадуєш, – глузливо хмикнув чорт. – Задумав обманути? І не мрій, не вийде… Махну рукою, нукери миттю двері виб’ють і всіх, як ягнят пов’яжуть… Адже, крім тебе там більше воїнів немає, вірно?
– Це так, – потемнів обличчям Небаба. – Але й ти не вважай себе за наймудрішого. Бо в такому разі Ребекка тобі не дістанеться. Першою її вб’ю. Власноруч!.. І вона мені ще й подякує…
– Дивний ти чоловік… – сіпнув плечем Босоркун, від чого в повітрі виразно запахло прілістю та перегноєм. – Щойно до Раю з чистою совістю збирався, а тепер смертний гріх простісінько в храмі заподіяти готовий…
Чорт пошкріб підборіддя і приступив ближче.
– В очі дивися!
Начебто нічого не змінилося ні в поставі, ні в голосі Рудого Пасічника, але не послухатися його Степан не зміг. А коли заглянув у дихаючий крижаним холодом густий морок зіниць чорта, то зблід і мимоволі перехрестився.
– Побачив, – задоволено кивнув той. – Значить, розумієш, що з мертвою дівчиною мені ще простіше впоратися… Твоя впертість тільки погіршує все. Змирися, козаче. Є в цьому світі багато такого, що не за нашим бажанням чи розумінням влаштовано. І не підвладного нашій волі.
Небаба знову перехрестився, але не відповів. Чародійським поглядом він побачив навіть більше, ніж чорт хотів йому показати. І побачене справді збентежило парубка. Такого страху та огиди він ще не відчував. Але змиритися?!
Босоркун помовчав, не зводячи очей зі Степана, але бачачи, що той відступати не збирається, невдоволено буркнув.
– Гаразд, біда з тобою. Часу шкода… Не хвилюйся ти так за неї, нічого з дівкою не трапиться. Я маю намір доставити її цілою і неушкодженою просто в обійми майбутнього чоловіка.
– Брешеш!
– Мені що на Біблії заприсягтися, чи на церкву перехреститися, щоб ти повірив? – розсміявся чорт. – Не брешу.
– Присягни тим, що тобі дороге… – знайшовся Степан, бо хоч і не був певен достеменно, та здогадувався, з ким має справу.
– Он як? – Босоркун спантеличено потер перенісся. – Гаразд. Щоб мені одними просфорами харчуватися, щоб мені до кінця днів жодної християнської душі не спокусити, щоб мені на сам Йордан послизнутися та в ополонку впасти. Щоб…
– Досить, вірю… – поморщився Небаба такому богохульству. – Хоча такому як ти збрехати…
– То й добре, – потер руки біс, не дослуховуючи. – Значить, домовилися. А тепер починайте вже свій поєдинок! Не личить примушувати хана чекати.
– За цим діло не стане… – відповів Степан. – Але якщо ви висуваєте додаткові умови, то й у мене теж буде ще одна.
– Якщо це не завадить мені забрати Ребекку, говори… – махнув рукою Босоркун, якого і справді нічого крім нареченої Куниці не цікавило. – Обіцяю, що виконаю. Набрид ти мені, занадто зухвалий. Але… люблю впертих.
– Не завадить… – кивнув Небаба. – Бо все просто. Я відправлюся разом з вами, і буду поруч, поки Тарас не візьме Ребекку за руку. От і вся умова… Згоден – то можемо приступати до поєдинку. Ні – я повертаюся в церкву, і нехай діється воля Божа.
– Разом з нами? – перепитав чорт. – Несподівано… Гм… А чому б і ні? Заодно підтвердиш побратимові, що я зробив усе, щоб врятувати його наречену від неволі. Домовилися… Можете битися.
Сказавши це, Рудий Панько повернувся спиною до обох воїнів і неквапливо рушив у бік Салах-Гірея. Решта ще раніше вийшли за межі церковного подвір’я, звільнивши місце для поєдинку. Всередині залишилися тільки аталик Ку-чум, Степан і маленька калина.
– ♦ —
– Як тебе звати, воїне? – поцікавився аталик.
– Козак Війська Низового Запорозького Степан Небаба, – трохи злукавив недовчений чародій. Не розповідати ж татарину історію свого, хоч і не надто довгого, але вельми заплутаного життя. – А ти ким будеш, ефенді?
– Кучум, аталик хана Салах-Гірея.
– То це ми з тобою схрестимо шаблі, чи когось іншого чекаємо? – повів поглядом навколо парубок.
– Я.
– То, може, й справді, почнемо?.. Припікає… Чого дарма пріти?
Небаба ступив назад, відстебнув від пояса шаблю і оголив клинок. А порожні піхви відкинув убік. Кучум зробив те саме.
Обидва змахнули зброєю хрест-навхрест, як би салютуючи, а насправді розминаючи кисть. А потім легким, ковзаючим кроком, немов у танці, рушили назустріч один одному.
Наставник хана був мудрий і досвідчений, а тому став відразу забирати праворуч, щоб повернутися спиною до сонця.
Степан не міг похвалитися ні тим, ні іншим, та й учитель його, Ох Чорнобородий, вважав, що вміння махати шматком заліза для чародія марна справа. І до тренувань учня з тими воїнами, що зрідка приїжджали в гості, ставився з поблажливістю лише через благотворний вплив фізичних вправ на розвиток і зміцнення м’язів. Дуже вже хотілося старому перебратися в молоде і сильне тіло.
Тим не менш, Небаба оцінив маневр аталика. І якщо татарин, у силу віку, ніяк не міг приховати досвід, то Степанові ніщо не заважало прикинутися новиком. Сильним, сміливим і… дурним. Вірніше, надміру самовпевненим. Що, зрештою, одне і те ж. Бо встиг нахапатися верхівок військової науки, і тому вважає себе непереможним витязем.
Обравши цю тактику, Небаба рвучко ступив уперед і завдав три швидкі, сильні удари, намагаючись поцілити в голову або плече бусурмана. Потім швидко відскочив на два кроки назад, розриваючи дистанцію.
Природно, татарин легко відбив прямолінійну атаку, але нападати у відповідь не став. Вичікував. Аталик був не лише мудрий, але вже й не молодий, надміром сили похвалитися не міг, і даремно її не марнував. Він вивчав ворога і чекав помилки, – неминучою в будь-якому поєдинку. І ця помилка, швидше за все, стане останньою в житті козака. Значить, Небабі треба встигнути нанести удар раніше…
«Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад. І не забути примружуватися!.. Нехай голомозий думає, що сонце мене засліплює, але я настільки гарячий і недосвідчений, що на це не звертаю уваги. Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад».
Якщо татарина спершу спантеличило те, що комбінація ударів постійно повторюється, то вже після п’ятої або шостої атаки він почав посміхатися. Звичайно ж, старанно приховуючи насмішку, але блиск в очах його видавав. Як і деяка розслабленість, що з’явилася в рухах. Кучум навіть трохи запізнювався з відбиттям, все ще не вірячи і чекаючи підступу. Але Небаба продовжував робити своє, немов виконував вправу на тренуванні…
Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад.
Загалом збоку все виглядало значно жвавіше. Здоровенний, набагато ширший у плечах і вищий на зріст запорожець постійно наскакував на не надто показного татарина, горланячи при цьому щось малозрозуміле. І, не шкодуючи руки, наносив сильні удари, змушуючи Кучума захищатися. Поки що це йому вдавалося, але рухи аталика ставали все повільнішими, а козацька шабля при зіткненні з його клинком відбивала руку татарина чим раз більше назад, ближче до голови.
Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад.
«Ну, начебто пора… – подумав Степан. – Ще дві-три такі атаки, і голомозий відповість. Питання: куди націлиться?! Я би відбивав третій удар і, немов відштовхуючи супротивника, підступив ближче. А в той момент, коли суперник подасться назад, самим вістрям дотягнувся б до ноги. Пощастить – можна зачепити жилу, але й звичайної рани досить. Потім трохи покружляти, змушуючи спиратися на підтяту ногу, щоб посилити кровотечу і все… П’яти хвилин не мине – добивай, або в полон бери».
Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад.
«Ага, ось уже примружився, бусурман триклятий. Бач, як поспішаєш мене вбити, навіть про сонце забув. Покліпай тепер і ти трохи, не все ж мені одному повіками, немов сором’язлива дівчина, мигати… Давай, ось він я!.. Ну, чого чекаєш?! Хочеш ще раз переконатися, що в моїй голові суцільна полова? І не сумнівайся – жодного зернятка, навіть найменшого там немає. Стоп! Але ж і справді немає! Якого дідька я вирішив, що він по нозі вдарить? Він же старий! Спина, мабуть, давно на погоду ниє. Не зможе аталик достатньо швидко нагнутися, а значить – ризикувати не стане. Тоді куди? Думай, голова, шапку куплю! Зовсім мало часу залишається. Ой, як би мені у власний капкан не потрапити!»
Крок уперед. Голова, голова, плече… Крок назад.
«От дурень! Як же я раніше не здогадався? Ну, звісно ж!»
І тут Кучум атакував.
Глузливо посміхаючись, татарин відбив третій удар козака з усієї сили, але в останній момент послабив руку в лікті, тим самим дозволяючи своїй шаблі відлетіти майже до грудей, на відстань, потрібну для удару без замаху. А вже у наступну мить його клинок метнувся трохи навскіс, під занесену вгору Степанову правицю…
Остаточно повіривши, що має справу з недовченим молодиком, аталик не став вигадувати хитромудрих фехтувальних прийомів, а скористався найпримітивнішим способом, розрахованим на те, що суперник ні разу не завдав четвертого удару, а завжди відступав після третього… І помилився.
Вуста татарина продовжували посміхатися, в передчутті перемоги, навіть після того, як голова ханського наставника покотилася по землі, зрубана з плечей тим самим – четвертим, завершальним ударом. Що всього лише на коротку мить випередив напад Кучума. Коротку, мов спалах блискавки, але ціною у вічність. І життя.
На якусь мить повисла нерухома тиша, а потім її розірвало люте виття і крики бусурман. З десяток башибу-зуків навіть перестрибнуло через огорожу, хапаючись за зброю. Палаючи ненавистю, вони збиралися покінчити з ґяуром, але постріл з «яничарки» і гучний окрик: «Назад, пси! Хто сміє порушити слово хана?!» – змусили бусурман вгомонитися. І хоч вони ще щось погрозливо вигукували та брязкали шаблями, це вже було лише відлуння грози.
– Агов, козаче! Підійди сюди! – покликав Небабу Бо-соркун. – Не бійся. Вельми достойний хан Салах-Гірей хоче поговорити з тобою.
– ♦ —
Степан сунув шаблю вістрям у землю, потім помацав правий бік і поморщився. Бусурман все-таки встиг зачепити наостанок кінчиком пера. На щастя, безголове тіло не змогло завершити удар, а шабля то не меч і не шпага, – від неї найстрашніші ріжучі рани. А так, лише синець буде. Навіть тканину сорочки вороже лезо не розпороло.
Салах-Гірей тим часом віддав кілька наказів десятникам.
Небаба доволі незле розумів татарську, але хан говорив тихо, і з тих обривків, котрі долітали до нього, вдалося розчути лише те, що воїнам було велено лаштувати загін у дорогу.
– Підійди ближче, не бійся… – повторив Босоркун.
Степан мимоволі здригнувся і пробурчав: «Було б кого…» – але крок пришвидшив. Та й справді, чого зволікати? Своє діло, з Божою допомогою, він зробив, а далі – на жаль, усе від честі та пихи юного хана залежить. То ж навіщо його даремно дратувати.
– Ти переміг, ґяуре… – намагаючись надати голосові байдужості, промовив Салах-Гірей. – І я дотримаю обіцянку. Ти і всі, хто ховається в будинку Іси, можете не боятися за життя. Ми йдемо.
– Так я і не сумнівався в цьому, – по-татарськи відповів Небаба, не чекаючи поки чорт перекладе. – Гіреям не пристало чинити інакше.
Татарин якщо і здивувався самовпевненості козака, – виду не подав. Зрештою, ґяур щойно вийшов переможцем зі смертельного поєдинку, тож мав право почуватися піднесено. Хан задумливо смикав китиці на ефесі ятагана і дивився на тіло мертвого вчителя. Потім неголосно промовив:
– За старовинним звичаєм переможцю належить усе майно… Але Кучум був моїм аталиком, і мені б хотілося поховати його гідно. Не обдертого до нитки. Може, візьмеш викуп грошима?
– Життя старих і дітей, яких ти помилував, найщедрі-ша і найшляхетніша винагорода, на котру я лише міг розраховувати, – віддав ханові шанобливий уклін Степан. – Більше нічого не хочу. Мені просто пощастило. Твій учитель був добрим вояком, тож поховай його, як велить твоє серце. А я, на пам’ять про цей поєдинок, залишу собі тільки кинджал Кучума. Якщо не заперечуєш…
– Нехай буде так… – Салах-Гірей з повагою подивився на Небабу. Мабуть, не очікував такого жесту від дикого ґяура, якими турки і татарська знать завжди вважала запорожців. Потім зняв з пальця масивний перстень і кинув його Степанові. – Стривай! Я передумав… Забудь про кинджал, козаче. Це перстень мого батька. Це не запрошення в гості і не знак дружби… Але, – якщо станеться так, що в землях Кримського ханства ти потрапиш у біду, – перстень врятує тобі життя і свободу… Салах-Гірей вміє цінувати шляхетність… і цьому мене навчив Кучум.
Юний хан жестом відпустив козака, вказав одному з десятників на тіло аталика, потім розвернув аргамака і кроком направив коня до ріки.
