Kitabı oku: «Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя», sayfa 4

– ♦ —

Салах-Гірей повільним кроком перетнув половину відстані, що Розділяла поставлені в коло вози і лінію своїх воїнів, тримаючи піднятою вгору праву руку з розкритою долонею. Жест, який завжди і всюди означає: «Прихованих і ворожих замірів не маю. Хочу поговорити». Кроків за двадцять до возів зупинив коня і голосно крикнув:

– Я, Салах-Гірей, молодший син великого хана і сераскира Буджацької орди. Серед козаків знайдеться перекладач, щоб донести до вух свого отамана мої слова і передати мені відповідь?

Серед запорожців, як і серед жителів Михайлівки, багато знали не один десяток слів по-татарськи або по-ту-рецьки, а деякі і від біди могли говорити, але взяти на себе сміливість тлумачити настільки важливу розмову не наважився ніхто.

– Я можу, якщо треба… – звернувся до отамана Лис, якого сердили і невдача, що спіткала їх на переправі, і загибель товариша. Та й полон не додав Семенові самоповаги, хоча звільнитися зумів сам, не чекаючи допомоги. От і хотілося козакові ще якось себе показати.

– Знаєш татарську?

– Знаю.

– Добро. Тоді запитай для початку у голомозого, з чого він узяв, що тут козаки є?

Семен досить спритно видерся на віз, теж підняв вгору руку і голосно, по-татарськи, повторив запитання курінного отамана.

Салах-Гірей розсміявся, але відповів:

– Нехай отаман козаків не дивиться на мій вік. Мене вчили хороші наставники. Я можу багато сказати у відповідь, але думаю, досить і того, що у селян не було мушкетів. А тепер ми можемо поговорити серйозно, чи ще трохи пожартуємо?

Семен безтурботно перевів.

– Гм, схоже, цей ханський син не дурний і не пихатий, – кивнув своїм думкам Копито. – Добре… Степан, скажи татаринові, що тут курінний отаман Війська Низового Запорозького Терентій Копито з товаришами. І що ми готові послухати його слова.

– Я не дарма назвав себе, отамане, – демонстративно провів рукою по безвусому обличчю Салах-Гірей. – Ти повинен бути досвідченим воїном і, оскільки не бачиш біля мене бунчука, то повинен здогадатися, що це за нашим звичаєм означає?

– Так. Розумію, – підтвердив Копито.

– Тоді знаєш і те, що коли в безбунчужний похід відправляється молодший син, він не може повернутися в орду без здобичі. Тим більше, – юнак повів рукою навколо, – втративши стількох воїнів.

– Співчуваю, але нічим не можу допомогти… – гмикнув курінний отаман. – Навіть заради сина великого хана я не погоджуся відправитися разом з усіма цими людьми в неволю. Сподіваюся, Салах-Гірей, тобі це теж зрозуміло?

– Звичайно… Я ж не з’їхав з глузду.

– Тоді, до чого наша розмова? Ми не здамося, і нікого не видамо. А тому – їдь сам, поки до нас підмога не наспіла. Дими від пожеж далеко видно. Напевно і на цей раз якийсь дозор або роз’їзд уже помітили.

– Помиляєшся. Ти нагодився пізніше і багато не бачив, отамане. Мої нукери майже нічого не підпалювали. Так що швидкої допомоги не чекайте. Хіба що випадкової… Але тут – ні я, ні ти нічого не поробимо. На все воля Аллаха, від долі не втечеш. А я саме про неї і поговорити хочу.

– Про долю? – здивувався Терентій. Судячи з точно переданої інтонації, Лис теж здивувався.

– Так… – підтвердив Салах-Гірей. – Я знаю, що козаки, особливо запорожці, переконані, що їх діяння угодні християнському богу, і буцімто сама Матір Божа охороняє їх у ратних справах. Так?

– В якійсь мірі. Але я все ще ніяк не збагну, до чого ти ведеш?

– До того, що я більше не пошлю жодного свого воїна в бій, а лише почекаю, поки ви не почнете божеволіти від спраги. А беручи до уваги, що серед вас не тільки воїни, але діти і жінки – довго ви не протримаєтеся.

Тут Салах-Гірей трохи помовчав, немов ще раз зважував шанси, перш ніж оголосити рішення:

– Я не хочу погрожувати, це не личить воїнам. Я – пропоную тобі, отамане, поєдинок. Або, як ви його ще називаєте – суд Божий. Давай, випробуємо долю, подивимось: хто кому миліший? Я – Аллахові, чи ти – своєму Христові?

– Поєдинок? – Копито переглянувся з сільським отаманом і сказав: – Ну, що ж, гарний бій ще нікому не заважав.

А які умови? І чому ми повинні тобі вірити, бек? Це я на випадок своєї перемоги цікавлюся. Ми ж не на бенкеті зустрілися? Той, хто може напасти вночі на мирних людей, не зобов’язаний дотримуватися кодексу лицарської честі.

– Ти маєш рацію, отамане. Вовки ріжуть овець, коли захочуть і скільки хочуть. Але я ж не з бараном розмовляю. Ти теж воїн… Що ж до нічного нападу… козаки, перш ніж на наш авил³ напасти, в литаври і тулумбаси не б’ють! Тому можемо говорити на рівних. А щодо честі, то як ти думаєш: чому вам так легко вдалося звільнити бранців, і де в цей час були майже всі мої нукери?

– Якщо розкажеш, буду знати.

– Вони зібралися біля церкви, щоб подивитися на такий же поєдинок.

– Ще один? – знову перезирнулися Копито з Кременем.

– Щоб мені з цього місця не зійти, якщо то не побратим Куниці, як його – Степан Небаба, здається… – неголосно пробурмотів староста. – Більше нікому. Не священик же наш на герць став? Отець Василь чоловік міцний, сильний, але ж не воїн – слуга Божий.

– Один із захисників храму запропонував вручити провидінню долю людей, що ховалися в церкві. Мій аталик прийняв його виклик…

Салах-Гірей знову трохи помовчав.

– Милість Аллаха покинула старого воїна, і вчитель загинув. Якщо отаман бажає, може послати когось глянути на дім Христа і на селян, що як і раніше приносить у ньому молитви Спасителеві, навіть не замкнувши дверей. Я почекаю. А потім ми продовжимо розмову…

– У цьому немає потреби, шановний… – без роздумів відповів курінний отаман, а потім неголосно пояснив Кременеві: – Перевіряти, значить нанести йому смертельну образу. А навіщо нам його дратувати? Поки що мені його слова подобаються.

– Що ж, я радий, що ми порозумілися в питаннях шляхетності і честі, – трохи бундючно, але з помітним полегшенням, промовив молодий татарин.

– Я теж, – підтвердив Копито в перекладі Семена. – А тому давай перейдемо до обговорення умов поєдинку.

– Умови прості, – Салах-Гірей не добирав слів, значить, усе обміркував заздалегідь. – Моя перемога – віддаєте обоз і худобу. Ясир не жадаю, бо розумію – на такі умови ви ніколи не пристанете. Твоя перемога – мої воїни йдуть геть.

– Ти найкращий і найдосвідченіший боєць у чамбу-лі? – питання вихопилося і було перетлумачено раніше, ніж Терентій встиг подумати, що воно не дуже ввічливе. Особливо для вух молодика.

– Кисмет… Ніхто не може бути впевнений: кращий він за інших чи гірший, поки не випробує планиду, – Салах-Гірей просто вражав спокоєм. – У мене був добрий наставник, але справа не в цьому. За поразку і перемогу в поході відповідаю я. І я не можу постати перед батьком побитим псом… Почесна смерть краще безчестя.

– Що ж, це я можу зрозуміти, – кивнув Копито. – Шкода, Салах, що ти муслем і мій ворог. У твоїй душі є місце для шляхетності. Добре, бек. Поєдинок буде. Я схрещу з тобою шаблю. Але у мене є ще одна, обов’язкова умова. Якщо програєш – твої люди залишать усіх заводних коней. Ваш наліт завдав збитків селянам, і за це треба заплатити. Натомість я обіцяю, що не нападу на твоїх воїнів, дам їм перейти через Дніпро.

– Але, батьку отамане… – вроздріб загули незгодні з таким рішенням запорожці. – Ти не занадто щедрий?

– Татарчук не став вимагати ясир. То чим ми гірші за бусурмана? І потім, я ж сказав: «не нападу до Дніпра». Кому і що саме не зрозуміло в моїх словах?

– Згода, згода… – озвалися значно веселіше найтяму-чіші козаки, і неголосно стали пояснювати приховану хитрість досвідченого отамана менш здогадливим товаришам: – Без заводних коней нікуди вони не дінуться. І від погоні не втечуть, і більше нікого не пограбують. Дамо людоловам переправитися на ординську землю, а там доженемо і поб’ємо… Отаман знає, що робить. Скаженого пса не відпускають на волю.

– Добре, отаман-ага, – приклав руку до грудей Салах-Гірей. – Я віддам наказ і повернуся. Виходь, коли будеш готовий випробувати козацьке щастя.

Розділ п’ятий

– Ти мені вибач, Терентію, і не сердься даремно, але невже бусурманові віриш? – буравлячи недобрим поглядом спину молодого Гірея, пробурчав сільський отаман. – Та їх Аллах тільки похвалить за обман невірного! Щоб мені з місця не зійти, якщо це вовченя капость яку не задумало, щоб усіх нас зненацька заскочити!

– У тому й заковика, пане отамане, – задумливо покрутив сивого вуса Копито. – Як ти вірно помітив, татарчук із вовчої породи, а не з лисячої… Від вівчарок тікати і плутати слід не стане. Звір лютий і жорстокий, але якщо доведеться – зустріне ворога іклами. Навіть якщо це буде його останній бій.

– Гей, Терентію, отямся! – торкнув запорожця за рукав Кремінь. – Ти про голомозого вишкварка, як про давнього приятеля говориш.

– Так, маєш рацію, – насупився Копито. – Щось сподобалося мені в цьому юнакові. Може те, що він готовий померти, але не вертатися додому збезчещеним? Адже ми і самі швидше вовки, аніж пси… Тут він вірно підмітив, коли про спалені татарські улуси нагадав. І все ж… твоя правда… занадто багато крові між нами, щоб я без жодного сумніву довірився дзвінким словам. Так що і ви роти не роззявляйте, пильнуйте в обидва… Тарасе! Куниця!

– Тут я, батьку отамане, – відгукнувся за плечима молодий характерник.

– Ну, ти як, синку? Силу свою ще не всю до кінця розтратив? Не глянеш: що там, біля церкви, насправді діється? Надто м’яко стелить татарчук. А що як Кремінь не даремно тривожиться? Старію – сам собі не довіряю. А з іншого боку: чому не перевірити, якщо є можливість? Честі в цьому немає, зате ціла купа мудрості. Тьху… – сплюнув спересердя.

– Добре, батьку. Я миттю…

– Стривай, отамане… – похитав головою Кремінь. – Але ж ти щойно сам говорив…

– Про образу гонору? Не хвилюйся. Тарас так гляне, що ніхто і не помітить. Він же відьмак, характерник. Чи ти не знав?

– Характерник, кажеш… – хмикнув той, широко розкритими очима втупившись на те місце, де тільки що був Куниця. – Відьмак… Виходить, встигла Аглая вміння своє онукові передати. Ну, що ж – стара хоч і капосна була, – Кремінь мимоволі потер долонею праву сідницю, – але помічна. Добра від неї для Михайлівки куди більше було, ніж непорозумінь, – і знову погладив сідалище. Видно, саме це місце найкраще пам’ятало про його стосунки з сільською відьмою.

– Може, і хлопець на що путнє згодиться. Тільки вже ти, Терентію, доглядай за сиротою. У них весь рід такий – на-віжений. Не дарма люди подейкують, що прабаба Тарасова лісової вілою була. А нежить, хоч в який одяг не ряди, все одно не людина. Що значить – межі між добром і злом не відає. І так і сяк вчинити може, про громадське добро не піклуючись, а лише власним думкам та бажанням підкоряючись.

– Нічого, Андрію. Не турбуйся, – заступився за Тараса Іван Непийвода. – На Низу той, хто про товариство не дбає, довго не живе. Занадто непридатні за Дніпровими порогами землі для одинака… будь він хоч тричі відьмак і чаклун. Це я до слова… А Тарас ваш, вірніше, вже наш – новик справний. Соромитися за нього не доведеться. Повір мені. І не знаю, як там далі складеться, але навіть якщо вашого спасіння не брати до уваги, – то принаймні одного небораку Куниця у смерті точно відборонив. І честь його на поругу не віддав. Що для козака куди важливіше за життя!.. Ось так.

– Ну, то й добре. Я його батька, Тимофія, поважав… – Кремінь хотів ще щось додати, але увірвав сам себе: – О! Дивись, отамане, татарчук вже повертається. Пора і тобі. Я хоч і не козак, а відаю, що негоже змушувати супротивника на герць чекати.

– Та голому зібратися – тільки підперезатися, – посміхнувся курінний отаман, повертаючись до запорожців. – Хлопці, не сумуйте, я швидко. Але, як щось не так – Не-пийводу, як мене, слухайте. Іван серед вас найдосвідченіший. А ти, Антипе, на рожен не лізь. Втім, не маленький, вчити не буду. Куницю бережіть. Йому важливу для Січі справу доручено. Ну, начебто все сказав… Не поминайте лихом… І чого витріщилися, мов на циганку?.. Підсобіть, псячі діти! Я ж не молодик вже.

Козаки миттю висадили отамана на віз, а на землю він зістрибнув сам. Дещо важкувато. Як старий кіт, отяжілий від сметани, але як і раніше стрімкий і небезпечний. А горобець, що нахабно дзьобає зернятка в метрі від його пазурів, досі живий лише тому, що ситому і розімлілому на осонні мисливцеві ліньки встати заради такої жалюгідної здобичі.

– ♦ —

У рідному селі Тарас знав кожен закуток, а тому не перенісся просто до церкви, а вибрав місце поруч розлогого старого дуба на кладовищі. Про всяк випадок. Як то кажуть: «Не спитавши броду…»

Але татарин не збрехав. Біля храму не було нікого крім тітки Цилі, що без пам’яті лежала обіч молодої калини, котра казна-звідки взялася тут, на церковному подвір’ї. А над нею, намагаючись привести жінку до тями, упадав дядько Іцхак і… Ребекка.

Ще два кроки далі стояли: незнайомий Тарасові чоловічок – непоказний і неприємний навіть на вигляд, і – Степан Небаба. А у наступну мить, як тільки Куниця намірився глянути на незнайомця чаклунським зором – він щез. Разом з побратимом. Миттєво, немов примарилися Тарасові обидва…

А от слід від нечистої сили тут відчувався, хоч і невиразно. Втім, на тлі сяйва, що випромінювала церква й освячена земля, навіть ці крихти Тарасові вдалося помітити з величезними труднощами. Ну, та нехай, головне, – жодної засідки навколо. Окрім як у церкві, голомозим сховатися було ніде. А це неможливо, бо інакше б зсередини не долинав злагоджений спів.

Але не дарма ж кажуть, що береженого і Бог береже. Тож, про всяк випадок, юний відьмак ще раз розглянувся, тепер – заплющивши ліве око. Побачене збігалося до найдрібніших подробиць, крім одного – крізь розсмикану, настовбурчену зелень калини проступив образ дівчини. Он воно, значить, як!

Куниця вийшов з-поза дуба і не те щоб крадькома, але тихо, як на полюванні, попрямував до рідних…

Мабуть, і справді всі жінки відьми, а інакше чим пояснити, що Ребекка, яка ніяк не могла почути кроки, рвучко оглянулася. А ще за мить – вже висіла на шиї Тараса, зрошуючи його обличчя поцілунками і сльозами.

– Живий, живий… – примовляла гаряче. – Соколе мій. Живий…

– Так що з мною станеться? – мляво відбивався Куниця, намагаючись не забути в обіймах коханої, що він не на прогулянці, а присланий отаманом з конкретним завданням. – Заспокойся, серденько. Ви самі як?

– Ох, – Ребекка відразу обм’якла, і сльози потекли куди рясніше. – Татари… Вночі… А мене… І ось…

Тарас обережно посадив наречену на землю, а сам встав на коліна поруч, притуляючи її голову до свого плеча.

– Тихо, тихо, рідненька… Я тут. І тепер уже все буде добре. Вір мені, кохана. Татари скоро заберуться геть із Михайлівки і нікому більше кривди не заподіють.

– Перепрошую, що втручаюся у вашу розмову, діти, але чи ви цього цілком певні, пане Куниця? – проскрипів, не відходячи від дружини, корчмар.

– А що, дядьку Іцхак, ми знову на «ви»? – не стримав мимовільної усмішки Тарас.

– Ой, я вас благаю, на «ви», на «ми», на «ти» – яка різниця? І взагалі, Тарасе, ти не на ярмарку, щоб замість відповіді на питання: «Скільки це коштує?» – говорити: «А скільки вам не шкода дати?» Я першим запитав, тож майте повагу до моїх сивих пейсів…

– Упевнений, упевнений, дядьку Іцхак, – відьмак все ж не втримався від сміху, бо вже трохи відвик від його манери говорити. – Не сумнівайтеся. Зовсім скоро по бусурманах лише спогад залишиться.

– Це добре, пане Куниця. А то такий гевалт і рейвах⁴ через них у Михайлівці стався, що боже ж мій. Все село догори дном перевернули. Стількох гідних людей убили шлемазли⁵.

– Хіба ж коли по-іншому було? – знизав плечима Куниця. – Одинці. Людолови…

– Ой, тільки не треба мені розповідати про те, як було завжди. Ви, пане козак, перепрошую, скільки років живете? І потім, навіть якщо припустити, що ви таки маєте рацію, то де ж це бачено, щоб кримчаки брали з собою в набіги справжнісінького чорта?

– Чому чорта? – насторожено перепитав Куниця. З усього виходило, що чорт у всьому цьому таки замішаний. Не вигадка. Але уточнив: – З чого ви взяли, що в загоні ординців був чорт? Він що, по Михайлівці походжав начепивши роги і хвоста?

– Тарасе, ти не міг би відправити Ребекку до матері, а то Циля ніяк до тями прийти не хоче, а нам з тобою є про що поговорити на особину.

– Я сама, – схопилася на ноги дівчина, якій після пережитого жахіття то хотілося забитися в якусь шпаринку і сховатися від усіх, то – хоч щось робити, аби лише відво-ліктися від спогадів.

– Добре, – погодився Куниця, найбільше здивувавшись тому, що тесть заговорив з ним без звичних викрутасів. – Ось тільки гляну, що в церкві, і поговоримо.

– Та чого там дивитися? – з досадою смикнув плечем шинкар. – Молиться люд православний. Чорт козака забрав, а вони хоч би носа вистромили. Піп тільки махнув кадилом і знову молитву завів.

– Якого козака? – перепитав Тарас, розуміючи, що картинка зникнення побратима не привиділася.

– Того, хто татарського воїна на бій викликав і переміг. Міцний такий, ладний, білявий. Здогадуєшся, про кого я?

– Степан?

– Він, Тарасе. Побратим твій вірний. Довіку за нього молитися буду. Бо витязь цей власною волею замість нашої Ребекки з нечистим пішов. Гм… А куди ж вони чкурнули?

Адже, якщо я не помиляюся, то він тебе шукає… Гм… Певно, Степан його дурить, а чорт – вірить. Але не зовсім. Бо оту калину для остраху залишив. Мовляв, як тільки твій побратим обдурити його задумає, так деревце і засохне. І ще щось на вухо додав, від чого Степан, як сніг зблід. Але умову прийняв.

Шинкар на мить задумався, а потім додав:

– Ніколи не думав, що запорожці так дерева цінять. Мабуть, через те, що в степу живуть?..

– Так, нам і справді є про що поговорити, – потер чоло Куниця. – А що стосується калини, то збрехав чорт. На освяченій землі зле чаклунство довго не тримається. Отцю Василю скажу, щоб молебень відслужив та ікону поруч поставив. От і спаде з дівчини прокляття. Правда, не відразу. Трохи доведеться зачекати. Дня три…

– Прокляття? – Іцхак вхопив зятя за лікоть і потягнув у бік від жінок. – Про це потім. До речі, ти не сумнівайся, я все виконав, як і обіцяв. Віддав отцю Василю рівно десятину. А ще свічок під пуда від себе зверху поклав і майже фунт найкращого ладану. Покійний отаман Терн-Коби-лецький не матиме претензій. У церкві, на спомин його душі і всіх тих нещасних, кого він зі своїми розбійниками зо світу зжив, молебень відслужили і свічки запалили.

Примовляючи так, Іцхак тягнув Тараса вбік, і тільки відійшовши кроків на десять, з таємничим видом жестом поманив парубка до себе. А коли Куниця нахилився лицем до лиця, корчмар дуже тихо, майже пошепки запитав:

– Скажи, Тарасе, що ви з батьком такого важливого і цінного знайшли… чи гм… взяли в тимчасове користування? Причому, у самого… – Іцхак спочатку повів головою вгору, але отямившись, різко вказав підборіддям вниз. – Ну, ти розумієш, кого я маю на увазі?

– Навіть не здогадуюся… – відьмак постарався зберегти на обличчі наївний вираз, але досвідченому торговцю і чаклунський зір без потреби, щоб побачити правду. Особливо, коли відповідь йому і без підказки відома.

– Тільки не треба мені морочити голову, пане Куниця! Щоб вони такий гевалт влаштували, то треба комусь поважному дуже міцно на мозоль наступити. От я і цікавлюся: де ж ви з батечком примудрилися на ратицях цю саму мозолю знайти і відтоптати? Чи Тимофій сам провернув увесь ґешефт, а ти тепер тільки по векселях платиш?

– Дядьку Іцхак, – Тарас зітхнув. – Давайте так: ви мені докладно розповідаєте, що тут сталося. А я потім відповім на ваші питання… якщо зумію.

– Ну, добре… Тільки навряд чи я скажу хоч щось, чого ти не знаєш чи не здогадуєшся? Цим, котрі з рогами, захотілося побачити тебе, і вони не придумали нічого розумнішого, ніж хапатися за мою дівчинку. От я і питаю: яке відношення бідна дитина має до вашого ґешефту? А головне – навіщо для цього турбувати стільки людей? Налетіли, як сарана… Палили, ґвалтували, вбивали… Невже не можна просто зустрітися і все вирішити, як серйозні… Втім, ви слушно сопете носом, пане козак – вони не люди, а тому шляхетно вести себе не вміють. А найняти посередника – кебети немає. Тож я не буду питати занадто багато, скажіть лише – ця, ммм… річ справді така цінна?

– Так.

– Спасибі… Чорт, який всю цю метушню затіяв, теж так казав. І мав надію виміняти цю коштовність на Ребекку. Ви можете не повірити, але нечистий вважає, що моя дівчинка достатньо цінна для такого ґешефту? До речі, я хочу поцікавитися: ви би теж погодилися на обмін?

Тарас похмуро промовчав. Ребекку він кохав усім серцем, але віддати за її життя штандарт архістратига Ми-хаїла, навіть якщо б реліквія була у нього, напевно, не зміг би.

– Так, так… – старіючи просто на очах, кивнув Іц-хак. – Ісус, коли піднімався на Голгофу, про рідних теж не надто думав… От і побратим ваш, Небаба, напевно, так само вирішив. Тому і запропонував чортові взяти його замість Ребекки і нас з Цилею. Обіцяючи, при розмові з вами, підтвердити, що вся наша сім’я вціліла тільки завдяки заступництву нечистого. Гідна людина… Я про побратима вашого, якщо ви не зрозуміли…

Корчмар помовчав хвильку, а потім додав:

– Я ось про що подумав, Тарасе. Тимофій, звісно, гарне і звучне ім’я, але я був би дуже радий, якби мого першого внука назвали Степаном. Як думаєш, Ребекка не стане заперечувати?

Куниця заспокійливо обійняв схвильованого тестя за плечі.

– Не переймайтеся. Все буде добре. І зі Степаном, і з ґешефтом… Я зараз відлучуся на деякий час. Мене отаман зі звісткою чекає. Йому там ще з татарами треба усе до кінця залагодити. Але скоро повернуся, обіцяю. Тоді й обговоримо всі справи, нічого не приховуючи. Нікуди не йдіть, чекайте мене тут. І ніякого чорта більше не бійтеся. Ні рогатого, ні безрогого.

– Ми почекаємо… Тут хоч і не синагога, але теж цілком затишно і спокійно. І, якщо доведеться вмирати, – все краще, ніж у корчмі чи борделі. Хоча, скажу вам по секрету, доводилося знати кількох дуже пристойних людей, які могли б з цим не погодитися. Так, так… Адже люди самі ніколи не знають до ладу: чого хочуть насправді.

Іцхак довірливо заглянув Тарасу в очі і знову змінив тему.

– Я ось ще що наостанок сказати мушу… Ти собі потім подумай трохи. І з батьком порадься… Якщо господар все одно знає, де його річ, – чи не краще самим віддати?.. За пристойну винагороду, звичайно. І якщо немає свідків, які б прямо вказували на вашу з Тимофієм причетність до… еее… знахідки, то взагалі немає про що турбуватися. Все буде вкрай пристойно і гарно, запевняю вас. Ґешефт, як ґешефт. Не ви перші і не ви останні продаєте краде… себто, я хотів сказати, повертаєте знайдене. Хочете, я сам про все домовлюся, і навіть гроші за вас перерахую… Чи що там за оплату належиться. Подумайте… Іцхак злого не порадить.

– ♦ —

Терентій зняв жупан, сорочку, затягнув сильніше очкур і з оголеною шаблею в руці рушив назустріч татарчукові, теж роздягненому до пояса. Виглядали вони збоку, як молодий, тонкий клен, що вбрався у сріблясте листя, і віковий дуб, – темний, з грубою корою, потрісканою від безлічі буревіїв та негод, що пронеслися над його колись буйною, а тепер – посвітлілою кроною.

– Готовий? – запитав Копито, коли до супротивника залишалося ще зо п’ять кроків.

– Аллах Акбар! – голосно вигукнув Салах-Гірей.

– Господь з нами, – кивнув курінний отаман. – Тоді почнемо, ханський сину… Покажи старому козакові, чому тебе навчили.

Салах-Гірей атакував швидко і вправно, як сокіл, що б’є вліт тлусту качку, відразу намагаючись зачепити лезом ближній бік. Ятаганом зле рубати чи колоти, зате серповидне лезо, навіть злегка торкнувшись, залишає на тілі глибокі, криваві рани. Але Копито, хоч і здавався на вигляд неповоротким, безпорадним селезнем не був. Його шабля, немов живучи власною волею, зміюкою метнулася назустріч ятаганові, вдарила збоку і відкинула вбік.

– Гей, гей! Ти що робиш? – обурився Терентій, водночас завдаючи татарчуку у відповідь кілька рублячих ударів у різні частини тіла, щоб подивитися, як спритно і з якою швидкістю молодий хан парирує атаки. – Цілься в голову! Пузо не чіпай! Я розумію, що вам, голомозим, Аллах не велить вино пити, але я не мусульманин. Руку-ногу посічеш, а хоч і відрубаєш – жити можна. Навіть без носа чи без вуха козак не пропаде. А з діркою в животі як бути? Ні, хлопче, ти сам подумай! От піднесуть мені жбан горілки або ківш меду. Я його перекину в себе і що? Сміх один, правда?.. Усе витече. Шкода ж добра…

Салах-Гірей спробував змінити стійку і, як вчив його Кучум, повернути супротивника обличчям до сонця. Але досвідчений запорожець, посміюючись та продовжуючи плести небилиці, несподівано ступив напереріз його руху, одночасно завдаючи удару по нозі, що виявилася занадто висунутою вперед.

Татарчук ледве встиг відскочити назад. Легший, ніж шабля, ятаган програвав у прямій сутичці, зате маючи меншу довжину, давав кращу можливість для маневру. Що і продемонстрував, встигаючи лягти під удар і рятуючи господаря від важкого поранення.

– Молодець, – похвалив юного хана Копито. – Бачу, хороші у тебе вчителі були. Ну, не спи. Не спи… Одною похвалою ситий не будеш, вона хоч і солодка, мов халва, а користі жодної. Шлунок все одно бурчить і їсти просить.

Ще один обмін ударами. І ще… і ще раз.

– О! А за це можеш сміло сказати аталикові спасибі. Досвідчений воїн, твій наставник. Хорошому удару навчив. Я своїм молодикам його тільки на третьому році показую. Та й то – не всім. Далеко не всім… Хоча, тобі батько, напевно, ятаган ще в колиску поклав. Вірно?

Знову задзвеніли клинки. Непросте залізо. Відразу чутно. Дешева зброя при зіткненні, як дошка об дошку стукає. Інша річ – булат або дамаська сталь. Свистить шабля, стогне від ненаситної жадоби крові ятаган.

– Ах ти холера! Ось цього я ще не стрічав! – здивовано вигукнув Терентій, ледь встигаючи ухилитися від начебто простенького, але абсолютно несподіваного в такому положенні ніг і рук удару. – О-хо-хо… Вік живи, вік учись, а все одно помреш через власну дурість. Так і не порозумнішавши. Спасибі за науку, хлопче! Це я запам’ятаю.

Салах-Гірей знову атакував, намагаючись провести відразу кілька ударів, з яких тільки четвертий був справжнім і спрямованим у ціль. У навчальному бою йому це майже завжди вдавалося. Але не зараз. Запорізький отаман, не звертаючи уваги на обманні рухи, зробив півкроку назад і вліво, а потім блискавично витягнув вперед руку і кінчиком шаблі вжалив татарчука в передпліччя. Злегка, але достатньо, щоб по не засмаглій шкірі юного хана зазміїлася червона нитка.

Побачивши це, татари завили, мов вовки, а збоку обозу хоч і не одностайно, зате голосно закричали: «Слава!»

– Так про що це я говорив? – зморщивши чоло, запитав Терентій.

Салах-Гірей знову атакував, не залишаючи надії дотягнутися зброєю до перетягнутого широким поясом живота отамана.

– О, дякую, що нагадав, – відбиваючи і цей випад, немов доброму приятелеві, кивнув Копито. – Нічого з дірою в пузі у шинок пертися. Марна справа, якщо горілку в собі втримати не можеш. Біда… Зовсім, вважай, каліка. Адже, якщо куліш або саламаха ще якось застрягнуть, то – напій виллється весь. Ні… З діркою в пузі одна дорога – простісінько у монастир відправлятися. А я, щоб ти знав, ще по білому світу погуляти хочу. Розумієш, ханський сину?

М’який, неквапливий і добродушний голос літнього запорожця, поза волею Салах-Гірея, заворожував, проникав у свідомість татарина, і від цього повітря навколо немов густішало, сповільнюючи рухи. Руки і ноги наливалися незрозумілою втомою, і тепер молодому бекові найбільше хотілося швидше закінчити цей дурнуватий поєдинок і влягтися в тіні широколистого платана.

«І чого аталикові заманулося нині, в саму спеку, клинком помахати? – подумав несподівано і дещо роздратовано. – Невже до вечора почекати не міг? Помер би від цього, чи що? О, Аллах! Так він же й справді помер! Убили Кучума! Козак убив! Шайтан! Про що я думаю?! Я ж і сам на герць вийшов!»

Аллах, можливо, і хотів допомогти Салах-Гіреєві, але не встиг. Помітивши, як всього лише на мить потьмянів погляд татарина, Терентій стрімко подався вперед і з силою вдарив його рукояттю шаблі в скроню. Молодший син великого хана і сераскира Буджацької орди зойкнув, опустив руки і лантухом звалився в руки ворога.

– Слава! Слава отаману! – вся радість за перемогу, за звільнення від полону, за справедливість і милосердя Господа вилилася в одностайний крик козаків і селян. – Слава!

І тільки з боку татар не долинуло жодного звуку. Кисмет… Доля! Її волю приймають мовчки.