Як настане весна божа, Степ зазеленіє, Яких тільки нема квіток! Аж серце радіє; Ряст, барвінок, чебрець, зорі, Васильки і рута. Пахнуть квітки, але в інший Сховалась отрута. На все, братця, божа воля, Всьому є причина; Так і в світі помішані Радість і кручина. Бо як глянеш, то побачиш, Що не всі сміються: Більш тих, братця, поміж нами, В кого сльози ллються. Всяка біда, горе – в серці, Мов гадюка, лазить; Та все ж кине: загоїться Там, де воно вразить… А он горе – з його часто Душу свою гублять: Коли сохнеш од печалі, Самі сльози ллються, Ждеш хоч ласкавого слова, А з тебе сміються.
МІСЯЦЬ
Як засвітить повний місяць Ясно над горою, Щось таке чудне, таємне Діється зо мною: Мовби серце хто ворушить, В небо переносить, Душу кличе, дає крила, Геть од землі просить. Ось і вище сплива місяць, Притухають зорі… Він сам собі, як той човен Без весла у морі; Ніхто його не проводить, Ніхто не стріває; Світлий, ясний, але йому Дружини немає… Отак і я на світі Сам-один бідую, Чи ясний день, чи погода, Сам собі сумую; Отак і я вранці встану — Вечора бажаю; Прийде вечір – вже ранка жду, Чого – й сам не знаю! Без пригоди, без хуртуни, Ат собі – живеться! А ще й часом, бува, нишком Серденько озветься… Бо дурне та божевільне, Чи вже б не мовчало: Бо кохання, далебі що, Йому не пристало. Я вже бачив, як рибоньку Витягнуть з водиці: Трепечеться, підскакує Вона на травиці… А округ і квітки цвітуть, І сонечко сяє… Але рибка зараз гине, Бо води немає! Бачив я колись весною Невеличку птичку, Як вона з лози густої Упала у річку. Так хороше вода біжить, Ясно сонце гріє, Але пташка потонула, Бо плавать не вміє. Усе в світі сотворено Од господа бога, Усякому назначена Своя путь-дорога: Птичка літа, рибка плавле, Вітерець гне лози; Кому щастя, так і щастя, А сльози – так сльози. Я вже знаю свою долю, Що мені припала, Вона ж мене, як мачуха, Змалку сповивала; Годувала, як мачуха, На лиху годину, Та й пронала: «Іди собі, Куди хочеш, сину!» Шукай собі, чого хочеш, Хоч і вітра в полі, Усе знайдеш, кажу тобі, Та не знайдеш долі! Коли ж часом задивишся На краси дівочі Або вразять у серденько Тебе карі очі, Тікай швидше! Та й нічого Не скажу вже, сину». Так нащо ж мені і серце, На лиху годину? А воно не мертве в мене, Трепечеться в грудях, Тільки нишком, все боїться Говорить при людях; А в йому огню багато Наперекір долі… Так що ж! Згорить, як забуте Огнище у полі… А тим часом года пройдуть, Як всім по закону, Посивіє ус козацький, І я прохолону… І нікому жаль не буде, Що я нудив світом І що повне серце зсохло Самим пустоцвітом.