Kitabı oku: «30 років незалежності України. Том 2. Від 18 серпня 1991 р. до 31 грудня 1991 року», sayfa 2

М. Рахімов.

Фото: www. bashkortostan.ru

В. Ардзінба (Абхазія): – Будь ласка, давайте просуватися вперед! Прийміть одну з формул, яка вас більше влаштовує, і підемо далі. Я звертаюся з великим проханням. Будь-який варіант, скільки їх пропонували – жоден не підходить. Так не буває, зрозумійте…

Н. Назарбаєв (Казахстан): – Ми минулого разу обговорили проєкт. І повезли його до парламентів республік. Парламенти винесли свої постанови. А зараз ми один одному виламуємо руки. Як я можу змінити рішення Верховної Ради? (всі виділення у стенограмі – О. Б.) Зрештою, якщо Росія та інші республіки, де є автономії, згодні, можна було б прийняти пропозицію: «… Регулюються договорами або Угодами і Конституцією СРСР».

М. Горбачов: – Це Ваш Союз. Як запишете…

Н. Назарбаєв: – Але одна держава входить в іншу, і та, інша – в Союз. Тоді ми повинні і щодо Союзу записати точно так само. Давайте логічно доведемо думку до кінця. Раз угодами, то давайте і з Союзом годами. І точка, більше нічого…

Отже, у ході цього бліц-діалогу чітко визначилися та окреслилися основні больові точки та тенденції взаємовідносин між потенційними суб’єктами оновленого Союзу, ключовими серед них були:

1. Відсутність єдності у поглядах і діях, незважаючи на березневий референдум 1991 р. і підписання Заяви «9+1».

2. Поглиблення серйозних протиріч і наростання недовіри як по лінії Центр – союзні республіки, так і по лінії союзні республіки – автономні республіки.

В. Ардзінба

Н. Назарбаєв.

Фото: Elbasy, Press service of the First President of the Republic of Kazakhstan

3. Граничне ослаблення Центру, який не може навіть відіграти роль ефективного координатора.

4. Зростання ролі владних структур (у першу чергу парламентів) і нормативних актів республік.

5. Наростання скептичних настроїв стосовно перспектив оновленого Союзу.

6. Скорочення часу для прийняття рішень.

Те, що розмова у Ново-Огарьово 23 липня 1991 р. була дуже гострою і непростою, підтверджує і тодішній Голова Верховної Ради СРСР А. Лук’янов, який досить цікаво, точно, але можливо дещо пристрасно описує у своїх мемуарах ситуацію на цій зустрічі²⁰. Своєрідним епіграфом для розуміння загальної картини «взаємовідносин, проблем та рішень» можуть слугувати слова цього автора: «Розмова на цій зустрічі виявилася, можливо, найважчою, а по ряду пунктів абсолютно неконструктивною». Як аргументи для такої своєї оцінки Анатолій Іванович наводить наступні факти. По-перше, принаймні дві Республіки (Азербайджан і Киргизія) запропонували взагалі виключити з Договору згадку про те, що Союз РСР є суверенною федеративною державою, і не застосовувати слово «федерація» ні в одній із статей проєкту. По-друге, представники кількох республік знову і знову наполягали на тому, що у Союзу не може бути своєї власності і що все закріплене за ним майно має визначатися як спільна власність республік, які становлять Союз. По-третє, передбачалося вилучити з договору поняття «виключної компетенції Союзу», розглядаючи її як сферу спільних інтересів усіх суверенних держав. По-четверте, не вдалося досягти згоди з питань податкових надходжень до союзного бюджету. По-п’яте, представник України виступив на зустрічі із заявою, що Україна взагалі має намір вирішувати питання про своє ставлення до Союзного договору не раніше середини вересня.

Особливо гостро на ново-огарьовській зустрічі постало питання щодо фінансових платежів Центру, яке, до речі, неодноразово піднімалося і на попередніх перемовинах. Б. Єльцин у черговий раз наполягав на одноканальних фіксованих платежах, які буде відраховувати кожна республіка. У відповідь роздратований М. Горбачов сказав, що «податок треба збирати з кожного підприємства, регулюючи частку його відрахувань. Якщо немає федеральних податків, немає і Союзу! Жодної федерації немає в світі без федерального податку. Якщо ми цього не підпишемо в договорі, мені тут робити нічого». Після цих слів Михайло Сергійович, намагаючись натиснути на опонента, почав демонстративно збирати папери у папку. Але останню крапку у цій дискусії поставив все ж Б. Єльцин, який загрозливо застеріг: «Не доводьте нас до того, щоб ми вирішили це питання без вас!»²¹ Трохи пізніше ця розмова мала своє логічне продовження на таємній зустрічі М. Горбачова, Б. Єльцина та Н. Назарбаєва, що відбулася 29 липня…

А. Лук’янов.

Фото: duma.gov.ru

За спогадами І. Плюща, можна відновити картину участі України та її ролі у Новоогарьовському засіданні, що відбулося 23 липня 1991 р. Ця картина містить цікаві деталі. На цьому зібранні українську сторону представляв саме І. Плющ, якого туди направив Л. Кравчук зі словами: «У вiдпустку вже йду…треба тобi їхати в Ново-Огарьово». Дії Голови Верховної Ради Іван Степанович прокоментував у своєму стилі: «Леонiд Макарович не хотiв уже їхать, бо це таке воно складне…». Справа у тому, що 5 липня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР», і у Л. Кравчука з’явилися нові перспективи та політичні траєкторії. За цих обставин їхати у Ново-Огоарьово і обговорювати проєкт нового Союзного договору, який був неоднозначно сприйнятий в українському парламенті через те, що суттєво суперечив Декларації про державний суверенітет України, вступати у дискусїї з невідомими наслідками, у яких можна зіпсувати набутий політичний імідж не входило у плани Леоніда Макаровича. Краще відправити на цю зустріч І. Плюща, щоб позначити українську позицію та прозондувати ґрунт і… піти у відпустку та подивитися, що з цього вийде.

Але повернемось до спогадів І. Плюща. Перше, що йому кинулось в очі ще в аеропорту, це зміна моделі зустрічі офіційних представників – зустрічала «Чайка» не з постпредства, а iз гаража Президента або Верховної Ради СРСР, що означало дотримання протоколу уже на рiвнi мiждержавних стосунків. По-друге, не зовсім зрозумілий формат обговорення, який Іван Степанович у своїх спогадах так прокоментував: «Ну, а тут же експертiв повно, я ж це сказав тiльки тих, що за столом. А скiльки на приставних, там же i всi сиділи – i мiнiстри союзнi ж, i так далi, це взагалi було незрозумiло, що це за суб’єкти, суб’єкти при всьом Союзє? И той оставляем, и новый создаем (виділено – О. Б.)».

Одним з ключових питань, які розглядалися у Ново-Огарьово, була стаття Договору, що регулювала вiдносини мiж суб’єктами майбутнього Союзу, у якій було записано, що вони регулюються Конституцiєю СРСР, Конституцiями союзних республiк, а також договорами й угодами, укладеними на рiвнi суб’єктiв. Тут представники автономних республік запропонували дописати… і Конституциями автономных республик». Ну, й почалась гостра дискусiя.

І. Плющ: «Відносини мєжду суб’єктами Союзу регулюються їхніми Конституцiями».

У цей момент, вловивши хвилю, І. Плющ виступив з пропозицією записати: «Відносини мєжду суб’єктами Союзу регулюються їхніми Конституцiями». І все!», на що Михайло Сергiйович відповів – «так». Але ж тут пiдскочив А. Лук’янов і сказав: «Іване Степановичу, якщо хтось приїхав сюди розвалювати Союз, то міг би і не їхати. Над цим формулюванням працювало вже стільки юристів» – i так далi, i так далi. На що І. Плющ відповів: «По-перше, Анатолiй Iванович, я не хочу принижувати якось вас, як великого юриста, але в народi є такий вислiв: «де зiбралось три юристи, то там щонайменше п’ять думок ну i стiльки ж позицiй». По-друге, я вам хочу сказати, а хто ви такий тут? Я – суб’єкт, от, а ви хто, хто ви тут? Михайло Сергiйович – я розумiю. А ви – хто?» У цей момент М. Горбачов, бажаючи припинити перепалку, сказав: «Все, досить, досить, Іван, заспокойся, досить» і оголосив перерву.

У перерві між І. Плющем і М. Горбачовим відбувся наступний діалог:

І. Плющ: «Для чого ви дурите знов увесь свiт?»

М. Горбачов: «У чому?»

І. Плющ: «Ви почитайте, усi газети пишуть «Девять плюс один», дев’ять нас було i приїхав Тер-Петросян, десятий, який приєднався. За столом нас сидить 26 чоловiк, то що це за суб’єкти сидять? Тодi ж пишiть, що нас 26 суб’єктiв». М. Горбачов: «Ти автономні республіки маєш на в увазі»?

І. Плющ: «Ну перш за все автономні, а потім Лук’янова и Павлова, що це за суб’єкти?»

М. Горбачов: «А як їх виженеш?»

І. Плющ: «Е, Михайло Сергiйович, щоб не виганяти, треба було не пускати».

Другою больовою точкою на новоогарьовській зустрічі було питання принципів та моделей формування союзного бюджету. У проєкті договору було записано, що він формується з відрахувань союзних підприємств. Проти такого підходу категорично виступив І. Плющ («Михайло Сергiйович, ну так же не можна»), оскільки в Україні, за його словами, було бiльше 60 % союзних пiдприємств. Іван Степанович запропонував: давайте ми запишемо, що «союзний бюджет формується за фіксированними платежами, за узгодженою методикою». На що М. Горбачов в принципі погодився («а вообще-то да»). Пропозицію І. Плюща одразу підтримав Б. Єльцин («от это что-то, давайте так запишем») та Н. Назарбаєв і після цього почалося бурхливе обговорення, у ході якого неодноразово прозвучало «Ні!» пропозиції І. Плюща. За цих обставин М. Горбачов зробив перерву, після якої з ініціативи представників союзних міністерств була підготовлена нова редакція цієї статті: «союзный бюджет формируется из платежей союзных предприятий, а также фиксированных платежей по согласованной методике». Реакція І. Плюща на «оновлений» документ була прогнозованою і різкою: «Ви що, вже нас взагалi вважаєте за таких, чи?.. тобто, я два рази повинен платити в союзний бюджет: раз пiдприємства союзнi заплатили, а потiм ви ще й по методицi мені… i так далi. То якщо ви так будете творить…» Ну, i далі, за словами Івана Степановича, «пiшов скандал». Намагаючись уникнути поглиблення конфлікту, М. Горбачов доручив Б. Єльцину, І. Плющу, Назарбаєву внести пропозицiї щодо нової редакцiї 9-ї статтi Союзного договору.

А ось тут розпочались цікаві маневри. Коли позиція цієї трійки була майже узгоджена, всі спроби фінальної зустрічі, на якій наполягав І. Плющ, наражалися на перешкоди: Б. Єльцин (постійно «зайнятий»), Н. Назарбаєв («уже пiвтори години як злетiв, уже полетiв у Казахстан»). Коли ж врешті решт Івану Степановичу вдалося законтактувати з Борисом Миколайовичем, між ними відбувся такий діалог:

Б. Єльцин: «Це ж дуже серйозне питання, як ти вважаєш?»

І. Плющ: «Я вважаю, що ми повинні узгодити редакцію, а потiм узгодити її у своїх парламентах, а потiм уже можна вважати, що це формулювання України, Росiї i… а це буде, якщо сьогоднi ми напишем, то це Плюща. Я ж не узгодив його нi з ким, то це просто моя редакцiя. А як я узгоджу з Верховною Радою, то тодi це буде позицiя…»

Б. Єльцин: «Правильно, їжджай, ми будем тут…»²².

Така поведінка Б. Єльцина та Н. Назарбаєва очевидно пояснюється тим, що на той час у них уже були попередні домовленості з М. Горбачовим, які вони мали остаточно узгодити у ніч з 29 на 30 липня 1991 р….

Однак, незважаючи на всі проблеми, протистояння та протиріччя, учасники зустрічі все ж у цілому схвалили проєкт Союзного договору. Парадоксально, але факт, що документ, який було узгоджено на новоогарьовській зустрічі 23 липня 1991 р., називався «Договір про Союз Суверенних Держав» (скорочено ССД), але держава яка засновувалась цим документом отримала інше ім’я – «Союз Радянських Суверенних Республік» (СРСР). І справа тут очевидно не у помилках і не у ностальгії. Ймовірніш за все, це було бажання ініціаторів таких дій наповнити новим змістом звичну для громадян і світу абревіатуру, і при цьому (майже непомітно) змінити акцент з «соціалізму» на «суверенітет»

У першому розділі Союзного договору були сформульовані базові принципи формування оновленого Союзу. Союз Радянських суверенних Республік визначався як «суверенна федеративна демократична держава», що утворилася у результаті об’єднання рівноправних республік, які у свою чергу є повноцінними суверенними державами без будь-яких застережень (у другому розділі за ними закріплювалося право вільного виходу з Союзу). Союз Радянських Суверенних Республік як суб’єкт міжнародного права проголошувався спадкоємцем Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Держави, які утворювали Союз, визнавалися повноправними членами міжнародного співтовариства», які можуть укладати будь-які договори із зарубіжними державами, «не порушуючи міжнародних зобов’язань Союзу».

Другий розділ мав на меті визначення членства у Союзі, громадянства та розмежування повноважень Союзу та республік і сфери спільного управління. Членство держав у Союзі було проголошено добровільним. Держави, що утворюють Союз, входили до нього безпосередньо або в складі інших держав. Це не обмежувало їхніх прав і не звільняло від обов’язків за Договором. Відповідно до Договору, усі вони мали рівні права і мусили виконувати рівні обов’язки (цей пункт практично урівнював у правах колишні союзні республіки та автономії). До сфери повноважень Союзу були віднесені питання оборони та оборонної промисловості, державної безпеки, зовнішньої політики та зовнішньоекономічної діяльності, виконання союзного бюджету, грошова емісія, прийняття союзної Конституції, загальносоюзні системи зв’язку та інформації, атомна енергетика, федеральні правоохоронні органи, а також координація політики республік по більшості з цих питань. У сферу спільного управління входило приблизно те ж саме (лише з окремими нюансами) і більшість питань організації, економіки і соціальної політики у формах узгодження, координації, «вироблення основ» тощо.

Значне коло питань вирішувалося Союзом спільно з республіками: захист конституційного ладу і забезпечення прав громадян, визначення військової політики Союзу, Стратегії державної безпеки та соціально-економічного розвитку, управління енергетичною системою країни, боротьба зі злочинністю. У веденні республік залишалися також ті сфери, які не були перераховані в договорі. Шляхом укладення угоди з Союзом кожна республіка могла додатково «делегувати йому здійснення окремих своїх повноважень, а Союз за згодою всіх республік передати одній або кільком з них здійснення на їхній території окремих своїх повноважень».

За Договором, за Союзом зберігалися об’єкти державної власності, необхідні для здійснення повноважень, покладених на союзні органи влади та управління. Установлювалися єдині союзні податки і збори у фіксованих процентних ставках, що мали визначатися за погодженням з республіками, на основі представлених Союзом статей витрат.

Третій розділ Союзного договору стосувався організації союзних органів влади та управління. У ньому передбачалося, що гарантом виконання Союзного договору є Президент, обраним на цю посаду вважався той, хто отримав більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні в цілому по Союзу і в більшості держав, які його утворюють.

Законодавчу владу Союзу повинна була здійснювати Верховна Рада Союзу РСР, що складається з двох палат: Ради республік і Ради Союзу. Рада республік мала складатися з представників республік, делегованих їхніми вищими органами влади. Раду Союзу передбачалося обирати населенням всієї країни по виборчих округах з рівною чисельністю виборців. При цьому гарантувалося представництво у Раді Союзу всіх республік-учасниць Договору. Палати Верховної Ради Союзу відповідно до Договору повинні були спільно вносити зміни до Конституції СРСР; приймати до складу СРСР нові держави; визначати основи внутрішньої і зовнішньої політики Союзу; затверджувати союзний бюджет і звіт про його виконання; оголошувати війну і укладати мир; затверджувати зміни кордонів Союзу. Органом виконавчої влади мав стати Кабінет Міністрів, який мав формуватися Президентом Союзу за погодженням з Радою республік Верховної Ради Союзу.

У заключному четвертому розділі за російською мовою був закріплений статус «мови міжнаціональної спілкування»²³.

Дуже точну характеристику цьому документу дає дослідник С. Чешко: «Все це нагромадження суперечностей і політичних неологізмів пояснювалося дуже просто. Республіки висловили таким чином своє бажання бути абсолютно безконтрольними з боку центру, але в той же час зберегти його, щоб експлуатувати в своїх інтересах (щодо ресурсів, бюджетних субсидій тощо). Іншими словами, передбачалося створити «колоніальну імперію» навпаки. З боку Горбачова резон полягав, очевидно, в тому, щоб зупинити процес «хаотизації» хоча б на цьому, маловигідному рубежі, задовольнити амбіції республік, забезпечити собі перепочинок, а там – буде видно. Позиція Горбачова була, напевно, більш логічна, але вона допускала великий ризик»²⁴.

Більш детальну характеристику протиріч і «больових точок» проєкту оновленого Союзу окреслює А. Барсенков:

По-перше, проєкт визнавав республіки-учасники суверенними державами, які «володіють всією повнотою політичної влади», «є повноправними членами міжнародного співтовариства», можуть укладати будь-які договори із зарубіжними країнами, «не порушуючи міжнародні зобов’язання Союзу». Союз Радянських Суверенних Республік також визначався як «суверенна федеративна демократична держава», однак з контексту випливало, що суверенітет республік є первинним.

По-друге, сфера впливу Союзу практично повністю (відрізнялися лише формулювання) збігалася зі сферою спільного впливу Союзу і республік, розмежування можна вважати умовним. Тому сфера впливу Союзу виглядала розпливчасто, невизначено.

По-третє, за Союзом передбачалося збереження об’єктів держвласності, необхідних для здійснення покладених на нього повноважень, однак він позбавлявся власних податкових надходжень. Встановлювалася… система збирання податків, при якій союзний бюджет визначався республіками на основі представлених Союзом статей і витрат. Контроль видатків союзного бюджету повинен був також здійснюватися учасниками договору.

По-четверте, у спільній заяві «9+1», схваленій 23 квітня, декларувалася необхідність не пізніше шести місяців після підписання договору підготувати і прийняти нову Конституцію Союзу. У підсумковому ж тексті договору, а також в супутніх йому документах, строки прийняття нового основного Закону чітко не фіксувалися, що не пов’язувало держави-учасниці ніякими певними зобов’язаннями з цього приводу. Заява від 23 квітня вводила поняття «перехідного періоду», під яким розумівся час між підписанням союзного договору і прийняттям нової Конституції разом із подальшими виборами органів влади нового Союзу на її основі. При цьому декларувалася безперервність здійснення державної влади та управління органами СРСР до створення нових союзних структур. Фактично ж це положення на невизначений час консервувало ситуацію правової конфліктності, що характеризувала відносини між Центром і республіками після прийняття декларацій про суверенітет, від яких у 1991 р. ніхто не збирався відмовлятися²⁵.

Втім, незважаючи на перераховані суперечності та протиріччя, компроміс у питанні майбутньої долі СРСР було знайдено. Крім того, новоогарьовське зібрання, що відбулося 23 липня 1991 р., не лише схвалило у цілому проєкт Союзного договору і прийняло рішення про доцільність підписання договору у вересні—жовтні 1991 р., маючи на увазі проведення цього підписання на З’їзді народних депутатів СРСР із запрошенням на нього всіх повноважних делегацій. Такий формат був передбачений Постановою Верховної Ради СРСР «Про проєкт Договору про Союз Суверенних держав» від 12 липня 1991 р.²⁶ Також, за свідченням А. Лук’янова, саме такий порядок укладення Союзного договору був підтриманий М. Горбачовим у стенограмі Ново-Огарьовської зустрічі²⁷.

Характерно, що у цей момент у голові М. Горбачова очевидно відбувалася боротьба за класичною формулою «його думка – і неправильна», але йому були потрібні формальні учасники/співучасники цього процесу, у ході якого він би «пояснював, пояснював аж сам зрозумів…». Ілюстрацією можуть слугувати свідчення відомого історика Роя Медведева: «26 липня один з помічників Горбачова запросив мене в Кремлівський кабінет президента і генсека. Сюди ж був запрошений і Борис Олійник, відомий український поет і громадський діяч, член ЦК КПРС і один із заступників Голови Ради Національностей Верховної Ради СРСР. «Я запросив вас сюди, – сказав Михайло Горбачов, – щоб порадитися щодо процедури підписання Союзного договору. Є три можливі варіанти…» І далі Горбачов протягом приблизно 30 хвилин розбирав вголос ці три варіанти. Я подумки обмірковував свою пораду, згадуючи про те, як йшло в 1922 р. підписання найпершого Союзного Договору на з’їзді рад. Але моя порада не знадобилася. Наприкінці свого монологу Горбачов раптом сказав: «Мабуть, другий варіант є найбільш підходящим. Велике спасибі». І простягнув нам руку для прощання. Я був здивований, але Б. Олійник, який зустрічався з Горбачовим не один раз, зробив якийсь особливий жест, показуючи: все як завжди. Ні я, ні Олійник не вимовили в кабінеті Горбачова жодного слова»²⁸.

Як показав подальший розвиток подій потужним каталізатором історичних (це не перебільшення, а констатація) процесів, що розгорнулися у СРСР у серпні 1991 р., стала малопомітна і маловідома подія – таємна зустріч М. Горбачова, Б. Єльцина та Н. Назарбаєва, яка відбулася у ніч з 29 на 30 липня 1991 р. у Ново-Огарьово, що тривала з підтримкою алкоголю до 3 години ночі…. Спонукальним мотивом для М. Горбачова могла бути фраза, яка була сказана Б. Єльциним напередодні на офіційному засіданні: «Не доводьте нас до того, щоб ми вирішили це питання без вас!» У чому ж була суть цієї таємної зустрічі і які були її результати? Ми не знаємо деталей, але з тих джерел, які зараз доступні, можна з впевненістю стверджувати, що це були кулуарні політичні торги.

Які ж їхні наслідки? З одного боку, у результаті цих перемовин М. Горбачов отримав бажане – Б. Єльцин та Н. Назарбаєв погодились не чекати вересня-жовтня 1991 р., як раніше домовлялися, а підписати Союзний договір вже 20 серпня. З іншого боку – М. Горбачов зобов’язувався: по-перше, звільнити з посад значну частину вищої союзної номенклатури (за виразом Б. Єльцина, «одіозного оточення»). Мова йшла про В. Крючкова, Д. Язова, Г. Янаєва, В. Павлова, Б. Пуго, Л. Кравченка… – тобто майже про весь склад майбутнього ДКНС); по-друге, призначити прем’єр-міністром Н. Назарбаєва; по-третє, М. Горбачов погодився з пропозицією Б. Єльцина про включення до договору формулювання про одноканальну систему надходження податкових коштів до бюджетів республік (зі статті 9 проєкту, що стосувалася союзних податків, Б. Єльцин тоді ж власноруч викреслив слова: «зазначені податки і збори вносяться платниками безпосередньо в союзний бюджет»); взяв на себе зобов’язання видати одразу після підписання Договору указ про переведення під юрисдикцію Росії всіх підприємств союзного підпорядкування, розташованих на її території²⁹.

Що ж змінила зустріч «трійки»?

1. Змінено час та порядок підписання Союзного договору: своєрідними локомотивами майбутніх змін повинні були стати одні з найвпливовіших республік СРСР – Росія і Казахстан, які до цього стояли вичікуючи «на запасних путях», а тепер повинні були стартувати вже 20 серпня 1991 р.

2. Виключено з процесу модернізації СРСР його центральні органи – Верховну Раду СРСР та З’їзд народних депутатів, які точно б не підтримали та не затвердили б запропонований 23 липня 1991 р. текст Союзного договору.

3. Домовлено про серйозні зміни та перестановки у правлячій союзній еліті.

4. Кулуарно змінено певні пункти уже узгодженого 23 липня 1991 р. проєкту Договору.

5. Створено неформальний союз «Горбачов-Єльцин-Назарбаєв».

6. Апробовано та запроваджено у політичний процес модель формально (юридично) нелегітимної для прийняття рішень на союзному рівні «трійки», яка вирішує маштабні проблеми кулуарно.

На перший погляд нарешті сформувався міцний союз трьох лідерів, який уособлював єдність Центру і республік, але насправді це було ніщо інше як ситуативний компроміс. Не випадково, що коли через кілька днів після тієї знакової зустрічі – 2 серпня М. Горбачов у розмові зі своїм помічником А. Черняєвим згадав про її учасників – Б. Єльцина і Н. Назарбаєва, то дав їм не дуже приємну характеристику: «Ох, Толя. До чого ж дрібна, вульгарна, провінційна публіка. Що той, що інший! Дивишся на них і думаєш – з ким, для кого?.. Кинути б усе. Але на них кинути-то доведеться. Втомився я…»³⁰

Кінець липня – початок серпня 1991 р. був дуже насичений подіями. Знаковим у контексті перипетій навколо Союзного договору є візит до Києва американського Президента Джорджа Буша, що відбувся вже 1 серпня.

Історія цього візиту доволі цікава. Причин відвідати Україну у Дж. Буша було щонайменше дві. По-перше, динаміка подій засвідчувала, що «українське питання» як і напередодні Другої світової війни починає все більше переміщуватися до центру уваги міжнародної спільноти, адже ставало дедалі зрозумілішим, що без України М. Горбачову не вдасться створити оновленого Союзу і у такій формі зберегти імперію. Крім того, американську сторону турбувало й те, що саме на українській території було зосереджене ударне угруповання стратегічних ракет, які безпосередньо загрожували безпеці США. Як образно і точно про це сказав Ю. Щербак: «Американських стратегів лякала перспектива появи в наших степах махновських тачанок з балістичними ракетами і касетними ядерними боєголовками». Була і друга причина, яка підштовхувала американського Президента до візиту в Київ. Справа у тому, що у 1992 р. мали відбутися чергові президентські вибори. За цих обставин, Дж. Бушу, який палко підтримував М. Горбачова, необхідно було здійснити для врівноваження ситуації широкий жест або кілька кроків у бік радянських республік, адже опоненти постійно його критикували за пасивність у питанні визнання незалежності балтійських республік. Ці фактори і примусили Дж. Буша звернути увагу на Україну.

Коли посол США у СРСР Джек Ф. Метлок формально узгодив, не зустрівши заперечень, поїздку американського Президента до Києва з радянським міністерством закордонних справ і майже скоординував програму цього візиту з українськими дипломатами, раптом з’явилися непередбачені обставини. 21 липня американському послу зателефонували з Вашингтона і повідомили, що радянський повірений у справах приїздив до Білого Дому з таємним повідомленням з канцелярії радянського Президента, в якому зазначалося, що з огляду на напружені відносини між Росією і Україною поїздка Дж. Буша до Києва в даний момент «не є хорошою ідеєю» і була б небажаною. У якості компенсації «за незручності» Дж. Бушу пропонувалося… провести день з М. Горбачовим на одному з курортів Ставропольського краю. За цих обставин американці потрапили у скрутне становище, коли і їхати до Києва не можна – М. Горбачов не рекомендує, і не їхати – це не вихід, оскільки були вже попередні домовленості з українською стороною. Назрівав дипломатичний скандал…

Втім справжній дипломат завжди знайде вихід. Посол США у СРСР Джек Ф. Метлок обрав безпрограшний варіант прихованого шантажу. За попередньою домовленістю з Вашингтоном, він спеціально подзвонив до державного департаменту по відкритому зв’язку, з тим, щоб його почули в КДБ, і сказав: «Чи знають ці хлопці з радянського уряду, що вони роблять? Вони роблять погані речі з українцями і їх засудить громадська думка всюди, включаючи США». І от коли перед радянським урядом з’явилася реальна загроза нести відповідальність за скасування візиту до України роздратований М. Горбачов був змушений на нього погодитися³¹.

У своїй вітальній промові під час зустрічі американського Президента в аеропорту Л. Кравчук спробував зорієнтувати Дж. Буша у потрібному для України напрямку: «Ми надаємо вашому приїзду на Україну, пане Президент, винятково великого значення і сподіваємось, що він увійде в історію як важливий крок до нової оцінки ситуації, що склалася в нашій країні і в політичному, і в соціально-економічному плані. Ваш візит відображає ті зміни, які відбулися за останній час у наших країнах, у міжнародних відносинах, у світі в цілому (виділено – О. Б.)». Отже месидж Леоніда Макаровича заключався у тому, що в «умовах змін» Президенту США доцільно зробити «важливий крок» до «нової оцінки ситуації».

У відповідь Дж. Буш висловив гранично дипломатичну обтічну формулу («і нашим – і вашим»), основних принципів і постулатів якої він дотримувався під час усього візиту до Києва: «Ми хочемо далі підтримувати якнайміцніші офіційні відносини з урядом Горбачова, але ми також усвідомлюємо важливість ширших зв’язків з Україною та іншими республіками, з усіма народами Радянського Союзу»³².

Публічний діалог Л. Кравчука та Дж. Буша продовжився у сесійній залі українського парламенту. Відкриваючи зустріч, вловивши настрої американського Президента стосовно підтримки оновленого Союзу і стабільності, Леонід Макарович однак заявив, що підтримуючи ці ідеї Україна не збирається відмовлятися від проголошеного суверенітету: «Ми хочемо сказати, пане Президент, що люди, які тут зібралися, представляють різні політичні сили, але всі вони об’єднані однією великою ідеєю – ідеєю суверенітету України, розбудови її державності, бажання бути господарем своєї власної долі. Ми хочемо вам також сказати, що Україна є одним з ініціаторів утворення нового союзу – Союзу Суверенних Держав, у якому кожна республіка виступала б як суб’єкт міжнародного права, брала активну участь в усіх справах європейських і світових. І що саме на цих підвалинах суверенітету, єдності, братерства, дружби, співпраці з республіками, з іншими державами об’єднуються всі політичні сили України. І що саме це забезпечує сьогодні нам стабільність (виділено – О. Б.)».³³

Л. Кравчук

Втім, у американського Президента було своє бачення ситуації і свій план дій, що чітко знайшло свій вияв у його виступі в українському парламенті. Промова була написана кваліфікованим фахівцем – Кондолізою Райс, яка обіймала посаду директора відділу у справах СРСР і Східної Європи Ради національної безпеки США. Втім досить швидко з «легкого пера» журналіста-консерватора Вільяма Сафіра, редактора газети The New York Times, вона отримала назву «котлета по-київськи». Як і слід очікувати, у будь якому журналістському ярлику тут було подвійне дно: з одного боку, брутальна і не зовсім коректна назва спічу Президента США у парламенті іншої держави, з іншого – приховане звинувачення лідера у боягузтві. Як про це згадував у 2004 р. сам В. Сафір: «Я тоді назвав цю промову «котлетою по-київськи». Це настільки розлютило Буша, який помилково сприйняв як звинувачення в боягузтві, а не у колосальному прорахунку (по-англійськи котлета по-київськи називається Chicken Kiev, а слово «chicken» в американському сленгу означає «Боягуз»), що з тих пір він зі мною не розмовляє»³⁴.