Kitabı oku: «30 років незалежності України. Том 2. Від 18 серпня 1991 р. до 31 грудня 1991 року», sayfa 3

Наврядчи Президента США можна звинувачувати у боягузстві, але у чому ж суть «колосального прорахунку», про який говорив відомий американський журналіст?

Виступаючи у Верховній Раді, Джорж Буш, на перший погляд, дуже точно добирав слова. У сесійній залі українського парламенту з вуст Президента на початку промови дуже багатозначно та актуально прозвучало: «Сьогодні ваш народ відчуває надію на свободу». А от далі… далі, боячись наслідків стихійного розпаду/розвалу СРСР, особливо наслідків цього процесу у сфері ядерних озброєнь та під впливом «схибленого на стабільності» (вислів В. Сафіра) радника по національній безпеці Брента Скоукрофта Джорж Буш оголосив три тези, які і дали в подальшому підставу говорити про «колосальний прорахунок» Президента США:

1. Висловив підтримку М. Горбачову («Відверто кажучи, Президент Горбачов домігся разючих речей і цілями його політики гласності, перебудови і демократизації є свобода, демократія і економічна свобода. Ми будемо підтримувати як можна більш міцні відносини з радянським урядом Президента Горбачова…»).

2. Розмежував поняття «свободи» і «незалежності» та застеріг від «самогубного націоналізму» («І разом із тим свобода – це не те ж саме, що незалежність. Американці не будуть підтримувати тих, хто прагне до незалежності для того, щоб змінити тиранію, нав’язувану здалеку, місцевим деспотизмом. Вони не будуть допомагати тим, хто заохочує самогубний націоналізм, який породжується на міжнаціональній ненависті»).

3. Підтримав ідею оновленого Союзу («Республіки цієї країни (мова йде про СРСР – О. Б.) мають великі торговельні зв’язки, які ніхто не може скасувати одним розчерком пера або новим законом. Незрівнянно більша частина торгівлі, здійснюваної радянськими компаніями, будь то імпорт або експорт, припадає на торгівлю між республіками, і це вам відомо краще, ніж мені. Угода «дев’ять плюс один» вселяє надію на те, що республіки поєднуватимуть більшу автономію з більш активною добровільною взаємодією – політичною, соціальною, культурною та економічною – замість того, щоб ступати на безнадійний шлях ізоляції»)³⁵.

Всі ці слова були сказані за 23 дні до проголошення незалежності України від Радянського Союзу і за 4 місяці до проведення на Україні референдуму про незалежність.

Характерно, що до тексту майбутньої промови Президента Буша досить критично поставився Джек Ф. Метлок, який на той час був послом США у СРСР. Він мав можливість ознайомитись з цими матеріалами вже під час польоту на борту Боїнга 427 – «літака номер один», що летів за маршрутом Москва – Київ. Перше, що кинулося в очі досвідченому дипломату, це кілька фраз, що звеличували Горбачова, і «виглядали недоречними і непотрібними». Куди краще було б висловити підтримку створенню демократичних інститутів і приєднання країни до світової економіки… Сумніви у Джек Ф. Метлока виникли і з приводу того, чи варто особливо підкреслювати підтримку Сполученими Штатами нового союзного договору, який був наслідком «багатьох політичних компромісів, одних несуттєвих, інших – все ще сумнівних». За цих обставин «іноземному державному діячеві влазити в усе це було самовпевнено і необачно, бо він ризикував створити враження, протилежне бажаному»…

Свої роздуми і сумніви Джек Ф. Метлок висловив тут же у літаку у розмові з одним з укладачів тексту промови:

– Не слід президенту так персоніфікувати, говорячи про «Радянський Союз Горбачова», і не слід давати зрозуміти, що ми проти їхньої незалежності, якщо такий їхній вибір.

– Я вас розумію, – відповів мій співрозмовник, – але не думаю, що зможу прибрати ці фрази. Ми вже видрукували екземпляри для преси. А крім того, це вставив сам президент. Так він хоче, щоб це звучало…³⁶

Отже, Джорж Буш не просто прочитав 1 серпня 1991 р. в українському парламенті текст церімоніальної для таких візитів промови, який йому підготували. Американський Президент фактично зробив важливу політичну заяву стосовно актуальних суспільних процесів в СРСР, у якій сам розставив акценти: а) підтримав М. Горбачова; б) закликав Україну до відмови від курсу на незалежність; в) привітав ідею створення оновленого Союзу. Така озвучена позиція Сполучених Штатів Америки створила сприятливий ґрунт для реалізації планів М. Горбачова.

Уже наступного дня – 2 серпня 1991 р. увечері Михайло Сергійович дав інтерв’ю про союзний договір, у якому анонсував модель «перетворення Союзу на основі наступності і оновлення», яка мала реалізовуватися поетапно «на різних швидкостях». У його заяві Центральному телебаченню «Союзний договір відкритий до підписання» сказано: «…Сьогодні я надіслав листа керівникам делегацій уповноважених верховними радами республік з пропозицією відкрити договір для підписання 20 серпня нинішнього року. Лист направлено і республікам, яким ще належить визначити свою позицію. Мається на увазі, що першими договір підпишуть делегації Російської Федерації, Казахстану та Узбекистану. Потім, через певні проміжки часу, представники інших республік, які брали активну участь у розробці та узгодженні договору. Такий порядок дасть можливість Верховній Раді України завершити розгляд проєкту. За цей час відбудеться референдум у Вірменії. Прийме рішення про ставлення до союзного договору Молдова. Зможуть визначитися в цьому життєвому питанні і народи Грузії, Латвії, Литви, Естонії. Отже, ми вступаємо у вирішальний етап перетворення нашої багатонаціональної держави в демократичну федерацію рівноправних радянських суверенних республік». (Поетапна/покрокова формула М. Горбачова була покликана приховати/замаскувати той факт, що до початку серпня 1991 р. з 15 колишніх союзних республік лише 8 погодилися підписати новий союзний договір)³⁷. Як відголосок домовленостей М. Горбачова, досягнутих 29–30 липня з Б. Єльциним та Н. Назарбаєвим, у цьому зверненні прозвучала багатозначна фраза-натяк: «Договір передбачає значну реконструкцію органів влади та управління»³⁸.

20 серпня новий союзний договір повинні були підписати РРФСР, Казахська РСР і Узбецька РСР, а через деякий час і представники інших республік, для яких передбачався наступний порядок: 3 вересня – Білоруська РСР, 17 вересня – Азербайджанська РСР і Таджицька РСР, 1 жовтня – Туркменська РСР і Киргизька РСР, 22 жовтня – Українська РСР, а також імовірно у жовтні Вірменська РСР і Молдавська РСР³⁹.

М. Горбачов: «Договір передбачає значну реконструкцію органів влади та управління».

У СРСР наступав час великих змін і тектонічних зрушень. І у цей момент М. Горбачов раптово «забув» про проголошену ним же гласність і про її роль у суспільстві. Лише після телезвернення М. Горбачова 2 серпня 1991р. текст Договору про ССД був розісланий керівникам делегацій і вищим посадовим особам Радянського Союзу. При чому на цей документ було накладений гриф «Цілком таємно», з нього заборонялося робити копії, вносити ті чи інші зміни у положення Договору. Чим була викликана така утаємниченість? Справа у тому, що проєкт Союзного договору містив не просто поверхові парадокси, суперечності та протиріччя на кшалт того, що документ узгоджений на ново-огарьовській зустрічі 23 липня 1991 р., називався «Договір про Союз Суверенних Держав» (скорочено ССД), але держава яка засновувалась мала отримати ім’я – «Союз Радянських Суверенних Республік» (СРСР). Причини були набагато глибші… А. Лук’янов у своїх мемуарах наводить висновки та оцінки новоогарьовському проєкту Союзного договору трьох груп незалежних експертів – юристів, істориків, економістів і політологів:

Перша група експертів: «Аналіз тексту договору призводить до того, що Союз не буде володіти суверенітетом тією мірою, яка необхідна для нормального функціонування держави і в силу цього не є федеративною державою. Норми практично всього тексту договору свідчать про конфедерацію, яку автори проєкту, не бажаючи суперечити відкрито результатам референдуму, прагнуть видати за федерацію».

Друга група експертів: «Проект договору створює умови для стимулювання у Союзі відцентрових тенденцій, дія яких може вийти з-під контролю тих, хто візьме на себе зобов’язання по договору. Весь текст проєкту дозволяє засумніватися у щирості бажання авторів сприяти збереженню та оновленню Союзу. проєкт договору свідчить про конфедеративний характер майбутнього Союзу, тоді як 17 березня 1991 р. більшість народу висловилася за збереження і оновлення Союзу Радянських Соціалістичних Республік як федерації рівноправних суверенних республік»

Третя група експертів: «Визнавши федерацію, договір насправді створює не конфедерацію, а просто клуб держав. Він прямим шляхом веде до знищення СРСР. Проводячи цю лінію таємно, неявно, він – подвійно небезпечний, оскільки розмиває усі поняття такою мірою, що виникає державний монстр»⁴⁰.

Попри всі можливі варіанти ймовірної заангажованості експертних груп, які теоретично могли б бути близькими до А. Лук’янова та зацікавленими у його прихильності, висновок у них один: запропонований новоогарьовцями проєкт Союзного договору націлений на розбудову не дієздатної федерації (як проголошувалося), а на трансформацію СРСР в аморфну конфедерацію, з подальшою перспективою перетворення її на «простий клуб держав». Цікаво і показово, що оцінки експертів практично співпадають зі свідченнями довіреної особи та радника М. Горбачова Анатолія Черняєва, який у своїх мемуарах засвідчив, що виступаючи 2 серпня 1991 р. стосовно майбутнього підписання Союзного договору Михайло Сергійович, «фактично «засвітив», що мова тепер йде про «вільну конфедерацію незалежних держав»⁴¹.

Саме тому, що офіційно проголошувалось одне («перетворення СРСР у демократичну федерацію»), а по факту мало відбутися інше («створення на базі СРСР конфедерації»), і було обрано такий надзвичайно обмежений формат не обговорення, а «ознайомлення» з проєктом Союзного договору. Після того, як 2 серпня М. Горбачов виступив по телебаченню зі зверненням до народу і оголосив, що Союзний договір «відкритий до підписання», текст договору відправили до республік лише 5 серпня. До Верховної Ради РРФСР він надійшов 10 серпня, а на 20 серпня вже було призначено підписання, після якого договір вступав в силу. Ретельно відпрацьованим був і протокол підписання Договору, який фактично виключав участь у цьому процесі і союзного, і республіканських парламентів; ні слухань, ні голосування в парламенті не передбачалося. Тверезо оцінюючи ситуацію, що склалась, тодішній член Верховної Ради РРФСР В. Шейніс констатував: «Запізнившись з конституційним оновленням Союзу щонайменше на рік, Горбачов та інші члени Ради Федерації небезпідставно поспішали завести корабель у гавань, розуміючи, наскільки небезпечними для нього можуть виявитися навіть легкі хвилі нової дискусії»⁴².

Втім цілком уникнути дискусії не вдалося. 15 серпня 1991 р. (за п’ять днів до підписання) у пресі з’явився текст майбутнього Союзного договору (в українській пресі він з’явився взагалі 17 серпня)⁴³, що викликало значний суспільний резонанс… але часу для розгортання дискусій вже не було… наступав час дій…

Втім, А. Лук’янов вже 16 серпня видав Заяву Голови Верховної Ради СРСР (правда, опублікована вона була чомусь аж 20 серпня).

Ключовими ідеями/вимогами Заяви А. Лук’янова була необхідність чіткого відображення у тексті Союзного договору:

1. У найменуванні та основних принципах результатів Всесоюзного референдуму, в ході якого абсолютна більшість громадян країни підтримала збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік. (Аналогічний підхід до найменування і характеру Союзної держави був сформульований і З’їздом народних депутатів СРСР).

2. Процеса формування єдиного економічного простору, єдиної банківської системи і закріплення за Союзом власності, необхідної для його нормального функціонування як федеративної держави.

3. Припинення так званої «війни законів», шляхом впровадження норми, що не допускає призупинення Союзом РСР республіканських законів, а республіками – союзних законів, і вирішення можливих суперечок шляхом погоджувальних процедур або рішеннями Конституційного суду СРСР.

4. Формулювання/регламентування процесів перехідного періоду, що забезпечує спадкоємність в роботі органів державної влади та управління⁴⁴.

Ну а тепер дві цитати щодо «спускових гачків» дуелі, про яку йшла мова у назві цього параграфу:

Б. Єльцин «Все йшло нормально (мова йде про таємну зустріч М. Горбачова, Б. Єльцина та Н. Назарбаєва, яка відбулася у ніч з 29 на 30 липня 1991 р. у Ново-Огарьово), але коли торкнулися тем зовсім конфіденційних, я раптом замовк. «Ти що, Борис?» – здивувався Горбачов. Мені складно зараз згадати, яке відчуття у той момент я відчував. Але було незрозуміле відчуття, ніби за спиною хтось стоїть, хтось за тобою невідступно підглядає. Я сказав тоді: «Ходімо на балкон, мені здається, що нас підслуховують». Горбачов не дуже твердо відповів: «Та облиш ти», але все-таки пішов за мною… Мине небагато часу, і я своїми очима побачу розшифровку розмови Президента СРСР, Президента Росії і керівника Казахстану. Після серпневого путчу в кабінеті у Болдіна, начальника апарату Горбачова, слідчі прокуратури знайшли у двох сейфах гори папок з текстами розмов Єльцина. Мене протягом декількох років записували – вранці, вдень, ввечері, вночі, в будь-який час доби. Записали і цю розмову. Може бути, цей запис і став спусковим гачком серпня 91-го року.

В. Болдін, керівник апарату Президента СРСР, помічник генерального секретаря ЦК КПРС, який брав активну участь у подіях серпня 1991 р. на боці ДКНС: «… Ново-огарьовскі посиденьки стали спусковим гачком для багатьох несподіваних явищ в нашому суспільстві… (виділено – О. Б.)».⁴⁵

У цьому контексті події 19–21 серпня 1991 р. у СРСР були зумовлені дією не одного спускового гачка, а двох… По своїй суті це була дуель… дуель між республіканськими та союзними елітами. Якщо більш детально та глибинно, то ця дуель за своєю природою була різнорівневою і різновекторною, адже вона відбувалася одразу по кількох лініях і на кількох ярусах: Горбачов – органи центральної влади СРСР; Горбачов – Єльцин; Центр – союзні республіки; союзні республіки – автономні республіки. На той час республіканські еліти відчули, що Центр «дає слабину» і можна досягнути більшого – стати «повновладними господарями у своїй стороні», а союзні – дедалі більше почали розуміти, що колишній СРСР не просто увійшов у фазу проблемних рішень, а й у геометричній прогресії розпочалась його дезінтеграція, а головне – під ними не лише захиталися владні крісла, але й з’явилася перспектива повної їх втрати… За цих обставин класичного у детективних фільмах випадкового «Бах!!!» було достатньо, щоб усі учасники процесу натиснули на спусковий гачок…

Після серпневого путчу в кабінеті у Болдіна, начальника апарату Горбачова, слідчі прокуратури знайшли у двох сейфах гори папок з текстами розмов Єльцина.

На мою думку, ця дуель увійшла у вирішальну фазу 23 липня 1991 р., коли у Ново-Огарьово під тиском республіканських еліт було заряджено патрон – проєкт Союзного договору, який «з глушником» (з утаємниченими домовленостями) їхні лідери вистрілили у ніч з 29 на 30 липня… За цих обставин М. Горбачов намагався відіграти роль секунданта… але, як не парадоксально, секунданта обох сторін: одним (Б. Єльцину та Н. Назарбаєву) він пообіцяв підписання Союзного договору на сприятливих для них умовах, іншим (О. Бакланову, В. Болдіну, В. Варенникову, О. Шеніну та ін.) у Форосі дав «карт бланш» – «Чорт з вами, дійте» ⁴⁶… Оце намагання «бути над процесом» і зіграло з М. Горбачовим у подальшому злий жарт..

Отже, новоогарьовський процес був для М. Горбачова формою налагодження прямих зв’язків із лідерами національних еліт республік з метою прискорення трансформаційно-інтегративних процесів у СРСР, способом вийти з-під контролю центральних союзних структур, площадкою для обговорення і узгодження принципів та методів розв’язання ключових суспільних проблем. Прийняття Заяви «9+1», яка, незважаючи на всі юридичні протиріччя, порушення та неузгодженості, за певних обставин в умовах домінування «політичної доцільності» могла стати основою формування бодай урізаного, але оновленого Союзу, було певним зрушенням в інтеграційних процесах на теренах СРСР, які до весни 1991 р. зайшли практично у глухий кут. Втім, після стартового успіху реальні потреби республік, помножені на амбіції їхніх лідерів, не давали змоги домовитися по двом ключовим проблемам – формулі взаємодії між союзними і автономними республіками у майбутньому Союзі та питанні про фінансові платежі Центру, які повинні/зобов’язувалися здійснювати республіки. Спроба М. Горбачова, Б. Єльцина та Н. Назарбаєва у ході таємної змови 29–30 липня 1991 р. взяти на себе ініціативу і прискорити інтеграційні процеси зустріла опір з боку союзних високопосадовців, які, з одного боку, бачили у підписанні нового Союзу трансформацію федерації у конфедерацію, а з іншого – втрачали свої владні крісла. Оце зіткнення інтересів союзних та республіканських еліт і стало одночасно і приводом, і причиною виступу ДКНС.

Зіткнення інтересів союзних та республіканських еліт і стало одночасно і приводом, і причиною виступу ДКНС.

2. Серпневий заколот 1991 р.: фатальний рух політичного маятника

Будь-яка влада є безперервна змова.

Оноре де Бальзак, французький письменник

Зазирнув я одного разу за куліси маріонеток: біля шнурків теж маріонетки. Далі мене не пустили.

Станіслав Єжи Лец, польський письменник

На початку літа 1991 р. у політичному житті України сформувалося майже одночасно два вузла серйозних протиріч: на союзному рівні на ґрунті кардинальних розходжень щодо питання про проєкт нового Союзного договору і на республіканському – на базі різних підходів до формування концепції Конституції.

За цих обставин помітно зросла та радикалiзувалася суспiльно-полiтична активнiсть народних мас країни. Зокрема, 21–23 червня у Києвi вiдбувається Установчий з’їзд Всеукраїнської органiзацiї солiдарностi трудящих (ВОСТ), на якому були присутнi 313 делегатiв з 21області республiки. Поряд з економiчними, на зібранні було висунуто i ряд полiтичних вимог: вихiд України iз складу СРСР, розпуск КПРС, зміну державно-політичної системи, припинення урядом УРСР усiх фiнансових вiдрахувань до центру, розпуск Верховної Ради УРСР та iн. На з’їзді констатувалося: «Партійна номенклатура боїться об’єднання наших сил, партократія знає, що ми хочемо робити, готує наступ і він вже почався, треба негайно відсунути Компартію від влади, віддати до суду, а майно націоналізувати»⁴⁷. Така радикалiзацiя народних мас була характерною рисою суспiльно-полiтичного руху на всiй територiї СРСР.

Спроба консервативного табору перейти до активних дiй, силою взяти соцiальний реванш знайшла своє втiлення у здiйсненнi 19–21 серпня 1991 р. державного перевороту. Які ж основні фактори підштовхували ініціаторів путчу до активних дій? Офіційно заявленою метою ДКНС було збереження Радянського Союзу і припинення у країні реформ, які на думку учасників комітету, не модернізували, а руйнували СРСР. Чому саме 19 серпня? Справа у тому, що на 20 серпня 1991 була призначена дата підписання нового союзного договору між республіками СРСР. У результаті цієї акції замість Радянського Союзу мала з’явитися конфедерація під назвою Союз Суверенних Держав, до того ж не всі республіки СРСР планували до неї приєднатися. Але у організаторів путчу були і свої приховані меркантильні мотиви – вони боялися за свої крісла та посади, адже у разі підписання нового союзного договору керівництво колишнього СРСР навряд чи змогло б залишитися при владі. За свідченням М. Горбачова, у липні 1991 р. він домовився з президентом РРФСР Б. Єльциним про радикальне оновлення кабінету міністрів СРСР після підписання нового союзного договору. М. Горбачов не виключає, що ця розмова була записана співробітниками КДБ і її зміст став відомим членам ДКНС, що могло стати одним з каталізаторів подальших подій⁴⁸.

Втім, ідея силового вирішення суспільних проблем визріла у певної частини правлячих кіл ще наприкінці 80-х рр., коли процес перебудови в СРСР наштовхнувся на низку труднощів. За цих обставин у 1990 р., передбачаючи подальше поглиблення кризи суспільної модернізації, Верховна Рада Радянського Союзу прийняла Закон «Про правовий режим надзвичайного стану», який регламентував механізм його оголошення та реалізації. Цей документ передбачав, що надзвичайний стан міг бути введений Президентом чи Верховною Радою СРСР лише за умови прохання або ж згоди Президії Верховної Ради чи вищого органу влади відповідної республіки.

Напередодні ІІІ З’їзду народних депутатів СРСР у березні 1991 р. активно розгорнулася підготовка до введення за певних обставин надзвичайного стану. Хоча в цей період і не вдалося реалізувати запланованого, Рада безпеки дала команду розробити комплекс необхідних документів. Розуміючи, що дедалі втрачає контроль за перебігом суспільних подій, М. Горбачов неодноразово у цей час говорив про необхідність реалізації «надзвичайних заходів». Масштабна підготовка до майбутнього запровадження надзвичайного стану в разі граничного загострення кризи в країні відбувалася з санкції Президента СРСР. Уже у квітні 1991 р. майбутній член Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС, за російською абревіатурою ГКЧП) А. Тізяков підготував перший проєкт Указу про введення надзвичайного стану і створення Тимчасового комітету управління СРСР – прообразу майбутнього ДКНС. Тоді ж було фактично і сформовано склад цього надзвичайного органу. Показово, що у списку фігурували високопоставлені партійні функціонери (секретар ЦК КПРС О. Шенин та перший секретар Московського міськкому Ю. Прокоф’єв), які в подальшому – очевидно, щоб не компрометувати КПРС, не увійшли до складу ДКНС, хоча і були активними учасниками путчу.

У організаторів путчу були і свої приховані меркантильні мотиви – вони боялися за свої крісла та посади, адже у разі підписання нового союзного договору керівництво колишнього СРСР навряд чи змогло б залишитися при владі.

З метою отримання підтримки у силових структурах, Кабінет міністрів СРСР на чолі якого стояв майбутній гекачепіст В. Павлов, влітку 1991 р. збільшує норми продовольчого забезпечення офіцерам армії, МВД, КДБ СРСР, Залізничних військ. Активно розгортається організаційна підготовка до введення надзвичайного стану. 20 липня 1991 р. відбулася розширена колегія КДБ за участю керівників УКДБ республік, країв та областей з питань боротьби з організованою злочинністю, на якій ретельно опрацьовувалась координація спільних дій КДБ і МВД в умовах «паралічу виконавських структур».

Місцеві партійні організації забезпечили хвилю листів до органів влади та низку публікацій у пресі, лейтмотивом яких була думка про «необхідність наведення порядку», що створювало ілюзію масової підтримки знизу ідеї запровадження «надзвичайних заходів».

16 квітня 1991 р. в Смоленську відбулася зустріч партійних працівників з міст-героїв Росії, України, Білорусії. Учасниками зібрання була номенклатурна еліта – переважно перші і другі секретарі партійних організацій Москви, Ленінграда, Києва, Мінська, Бреста, Керчі, Мурманська, Новоросійська, Одеси, Севастополя, Смоленська, Тули. Формальним приводом для цього зібрання стала підготовка до 50-річчя початку Великої Вітчизняної війни, але реальна мета була зовсім іншою – консолідувати консервативну частину партії та сформувати її позицію напередодні квітневого пленуму ЦК КПРС. Саме тому на цьому зібранні мова йшла не стільки про вшанування ветеранів та необхідність миролюбної зовнішньої політики, скільки звучала жорстка критика теорії і практики перебудовчих процесів; у виступах лунали різкі випади проти Політбюро, в першу чергу проти М. Горбачова; висловлювалися вимоги «зміни керівництва» та заклики до надзвичайних заходів «порятунку країни». За словами Михайла Сергійовича, «знала про ці розмови, якщо не виступала їх ініціатором», та частина Політбюро, яка намагалася вплинути на Генсека з метою використання його президентських повноваженнь для введення надзвичайного стану та відновлення диктату керівництва КПРС⁴⁹. Крім того, напередодні квітневого Пленуму ЦК на пленумах Московського міського та Ленінградського обласного комітетів КПРС чітко пролунали виступи з вимогою відставки М. Горбачова.

В. Павлов.

Фото: ru.wikipedia.org

З огляду на такий розвиток подій і, очевидно, проаналізувавши іншу інформацію, О. Яковлєв 18 квітня 1991 р. направив М. Горбачову листа, в якому попереджав: «Наскільки я обізнаний, та й аналіз диктує прогноз: ГОТУЄТЬСЯ ДЕРЖАВНИЙ ПЕРЕВОРОТ СПРАВА (тобто комуністичний. – А. Я.)… Настане щось, подібне неофашистському режиму. Ідеї 1985 року буде розтоптано. Ви та Ваші соратники будуть піддані анафемі. Наслідки трагедії не піддаються навіть уяві»⁵⁰. Отже відчуття, що от-от щось відбудеться, наростало…

Активні та масштабні дії майбутніх гекачепістів не могли не потрапити в поле зору західних політиків. Саме тому вже 20 червня у Берліні державний секретар США Дж. Бейкер повідомив міністру закордонних справ СРСР А. Бессмертних про те, що у Радянському Союзі готується усунення з посади М. Горбачова. У змові, за даними американської розвідки, активну участь беруть В. Крючков, В. Павлов та Д. Язов. Цю ж інформацію було передано М. Горбачову через посла США Дж. Ф. Метлока. На заяву дипломата про реальність державного перевороту радянський лідер відповів: «Передайте президентові Бушу, що я розчулений… Але скажіть, щоб він не хвилювався. Я все тримаю у руках (виділено – О. Б.)»⁵¹.

6 серпня В. Крючков дав завдання групі аналітиків (заступнику начальника 1-го Головного управління КДБ В. Жижину, помічнику першого заступника голови КДБ А. Єгорову, командувачу Повітряно-десантними військами П. Грачову) підготувати довідку-прогноз стосовно перспектив та можливих наслідків запровадження в країні надзвичайного стану. 8 серпня В. Крючкову було повідомлено про недоцільність запровадження комплексу надзвичайних заходів. Однак, на думку керівника КДБ, далі зволікати з цим кроком вже було неможливо: після підписання Союзного договору ввести надзвичайний стан буде вже нереально.

За лаштунками змови стояли кілька груп високих партійних та державних посадовців: представники воєнно-промислового комплексу (О. Бакланов, А. Тізяков); вищі партійні керівники нової хвилі (В. Болдін, О. Шейнін); силові міністри (В. Крючков, Б. Пуго, Д. Язов); вищі керівники державних структур СРСР (В. Павлов, Лук’янов, Г. Янаев). У кожної з цих групп були свої причини для усунення М. Горбачова від влади. Силові міністри та воєнно-промисловий комплекс були невдоволені прогресуючою політикою розрядки, демократизацією і гласністю, які суттєво звужували їхні сферу впливу. Керівники нової хвилі в КПРС бажали цілком оволодіти важелями слабіючого, але ще досить потужного партійного апарату, а цим зазіханням заважав Генсек М. Горбачов. Свої мотиви мали і вищі державні чиновники СРСР, адже в разі укладення нового Союзного договору у серпні 1991 р. вони втрачали свої посади.

В. Крючков.

Фото: specsluzhby-all.ru

Розуміючи, що втрачати часу не можна навіть за умови несприятливих прогнозів, В. Крючков переходить до активних дій. 15 серпня віддає наказ прослуховувати всі розмови вищого керівництва Росії – Б. Єльцина, І. Силаєва, Г. Бурбуліса. 16 серпня у пресі з’явилася заява «Від «Слова» – до справи», підписана «ініціативною групою по скликанню установчого з’їзду національно-патріотичного руху». Лейтмотивом цього документу була теза про необхідність «наведення порядку».

17 серпня у приміщенні одного з об’єктів КДБ під кодовою назвою АБЦ, розташованому на околиці Москви, під час таємної зустрічі В. Крючкова, Д. Язова, В. Болдіна, О. Шеніна, О. Бакланова, заступників міністра оборони В. Варенникова, В. Ачалова та заступника голови КДБ В. Грушко було обговорено останні деталі змови⁵².

18 серпня у Форос (Крим) на дачу до М. Горбачова прибули О. Бакланов, В. Болдін, О. Шенін, В. Варенников та Ю. Плеханов. Вони ознайомили Президента СРСР зі складом майбутнього ДКНС і запропонували підписати указ про введення у країні надзвичайного стану. Відмова М. Горбачова гранично ускладнила становище змовників, адже продовження ними активних дій, направлених на практичну реалізацію комплексу надзвичайних заходів, фактично ставило їх поза законом, перетворювало на заколотників.

Увечері цього ж дня у Кремлі знову зібралися ініціатори путчу. Як згадує В. Крючков, «товариші, що повернулися із Форосу», розповіли, що прямої санкції на введення надзвичайного стану М. Горбачов не дав, але після бесіди кинув фразу: «Що ж валяйте, дійте». Майбутні ГКЧепісти опинилися перед непростим вибором. Якщо вірити О. Яковлеву, щоб остаточно переконати присутніх у необхідності активних дій В. Крючков сказав своїм колегам по путчу, що всі вони в списках демократів на знищення, а 60 міністрів у списках на інтернування, і до цих дій уже готові бойовики демократів. За цих обставин і було прийнято ряд документів, які за виразом В. Крючкова «свідчили про намір групи осіб з числа вищого радянського керівництва здійснити відчайдушну спробу спасти державу»⁵³.

У ніч на 19 серпня 1991 р. засоби масової інформації повідомили про утворення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). До його складу ДКНС увійшли перший заступник Голови Ради Оборони СРСР О. Бакланов, голова КДБ В. Крючков, прем’єр-міністр В. Павлов, міністр внутрішніх справ В. Пуго, голова Селянського Союзу В. Стародубцев, президент Асоціації державних підприємств та об’єктів промисловості, будівництва, транспорту і зв’язку О. Тізяков, міністр оборони Д. Язов, віце-президент Г. Янаєв). Утворення ДКНС та оголошення надзвичайного стану на окремих територіях СРСР поклали початок серпневому путчу, який тривав з 19 по 22 серпня 1991 р.

Варто підкреслити, що напередодні цих подій, готуючись до виступу на квітневому 1991 р. пленумі КПРС, один з майбутніх путчистів, голова Ради Оборони при Президенті СРСР О. Бакланов практично виклав концептуальні засади майбутнього перевороту (спонукальний мотив, стратегію дій, основного виконавця): «Досягнутий у 70- ті роки з величезним напруженням сил і засобів народу військовий паритет сьогодні зруйновано, і ми живемо практично під диктовку США, які стали фактично єдиним володарем країн і народів, світовим жандармом. Далі відступати не можна… Основною умовою антикризової програми має бути негайне призупинення усіх республіканських і регіональних законів, ухвалених після 1985 року… відновлення цілісності СРСР в «кордонах 1985 року», створення Комітету національного порятунку з надзвичайними повноваженнями аж до запровадження надзвичайного стану в країні. Надзвичайні заходи можуть бути здійснені лише надзвичайною політичною владою, яка має розгалужену структуру, що пронизує всі верстви суспільства, усі форми народного господарства. Такою владою може бути лише КПРС, хай знекровлена, відлучена від важелів управління, але така, що зберегла в собі вертикальні структури, а отже і здатність та можливість управляти на основі залізної дисципліни її членів…»⁵⁴.