Kitabı oku: «Game over!», sayfa 2

Розділ 6
Нарада друзів

Коли Рикпет зайшов до кімнати Т1107, з її мешканців на місці була тільки Шаната. Вона сиділа за столом і мляво длубалася виделкою в тарілці з кашею й чимось м'ясним.

– Привіт, Шано! Як справи!

– Та які справи… Сідай обідати.

– Ага, сідаю.

Однак замість обіду Рикпет узяв сільничку й акуратно висипав сіль на стіл. Розрівняв її рівним тонким шаром і вістрям кинджала написав на солі, як на папері:

– Ти хто?

– Я? Шаната.

– А до Шанати? – знову написав Рикпет.

– Як це – до Шанати? – написала вона по солі відповідь.

– Я згадав сьогодні, що моє справжнє ім'я Петрик, Петро. А ти хто?

Оскільки все це писалося на солі, після чого сіль знову вирівнювалася, то написання цієї фрази зайняло кілька хвилин.

– Не знаю… Не пам'ятаю…

– Щось тут не так, – продовжив Рикпет, – якщо я Петрик, значить ти Наташа. Це ім'я тобі ні про що не говорить?

– Наче щось знайоме… Наташа… Ната… Тата… Хтось мене називав Татою, тільки хто?

Відчинилися двері й до кімнати зайшов Кадим. Поставивши на підставку біля свого ліжка автомат, він підійшов до стола.

– Їсти хочеться, сил немає! Подати мені смаженого слона, на менше я не згоден! Ну, як сьогодні? Накидали гравцям за воркоташки?

– Я сьогодні був на четвертому рівні, – відповів йому Рикпет. – Вибач, Шано, не сказав відразу. Забув якось, – і він багатозначно кивнув на розсипану сіль.

– Невже? – Кадим і Шаната присунулися до Рикпета з зацікавленими обличчями. – Ну, і що там?

– Третій рівень проти четвертого не тягне, точно вам кажу. Кімнат куди більше, місця такі хитрі є, тільки тримайся! Ледь позіхнеш – і пропав! Драконище такий волохатий, гравця в секунду, як шашлик, присмажив, слово честі, не брешу! Драконище цей, кудломордий і кудлоногий, із динозаврів в один момент курку-гриль зробив. Може, ще які приколи є, але більше я нічого не встиг узнати.

– Не зрозумів… Динозаврів присмажив? А їх чому? – здивовано запитав Кадим.

– Це ти в мене запитуєш? Звідки мені знати? Спалив, і все тут! – і Рикпет дописав на солі: «Після цього програма зависла, і я згадав, хто я».

До кімнати зайшли Васла й Оріг.

– Агов, хлопці! Ідіть сюди! Рикпет сьогодні був на четвертому рівні.

– Та ну? – здивувався Оріг. – Хто ж із гравців туди дістався?

– Я не знаю, хто дістався, але є новини. Там живуть динозаври й незрозумілий волохатий дракон, який із динозаврів шашлики робить.

І Рикпет ще раз розповів усю історію з зависанням програми, про те, що він згадав своє справжнє ім'я і як потрапив до Заекрання.

– Нехай кожен обміркує цю новину, – запропонувала Шаната, багатозначно показавши рукою на розсипану сіль, але вголос продовжила: – Четвертий рівень – це для нас нове випробування. Якщо це трапилося раз, то трапиться і вдруге. Ми маємо бути готові до цього й знати, – Шаната знову махнула в бік розсипаної солі, – що нам робити.

Усі сіли вечеряти. Звичайно, коли щастило зібратися разом, вони були гомінливі й веселі, але сьогодні веселощі якось не виходили. Кожен обмірковував розповідь Рикпета. Першим подав голос Кадим:

– Треба згадати, як ми починали служити Гіреї. А для цього треба повторити досвід Рикпета – зупинити стрічку. Ну, і дізнатися, як це виходить.

Усі зрозуміли, що Кадим пропонує підвісити програму, щоб згадати, хто ж вони.

– Я думав про це, – сказав Рикпет, – стрічка могла зупинитися, якщо глюки перебили глюків, тобто дракон – динозаврів. Це точно програмою не передбачено. Але могло трапитися й по-іншому: заекранник напав на заекранника.

– А хіба там був інший заекранник? – запитала Шана.

– А дракон? – спокійно відповів Рикпет. – Двері зачинилися, і я не бачив, зник він чи ні, коли стрічка зупинилася. Раз Гірея нас перетворила на воїнів, то що їй варто кого-небудь перетворити на дракона?

– Загалом так, – підбила підсумок Шаната, – нехай кожен спробує зупинити стрічку у своїй грі.

– Рикпет, Шаната, до бою!

– Ого! Відразу двох!

– Напевно, знову міцний горішок! Ну, що ж, Шано, гайда, покажемо йому, де раки зимують!

Розділ 7
Знову на четвертому рівні

Вони вилетіли з труби відеокарти просто в центрі величезного залу, того самого, з якого починав попередню гру Рикпет.

– Шано, за мною! – крикнув він напарниці й щодуху побіг до обстріляного дверного отвору. Шана мчала за ним. Бічним зором десь на кручених сходах Рикпет побачив спалах пострілу. Із усіх сил він штовхнув Шану й відразу відчув різкий і сильний удар у плече. Його збило з ніг, і він влетів у дверний отвір уже за інерцією. Услід за ним у рятівну темряву вбігла Шана. Рикпет застогнав.

– От же гад, га? От же гад! Ти як, Рику? Потерпиш трошки?

– Потерплю…

– Зараз я його зроблю… Потерпи, га…

Шана зняла шкіряні кришечки з трубки оптичного прицілу.

– А це ще навіщо? – кривлячись від болю, запитав Рикпет. – Яка користь, якщо автомат не пристріляний?

– Пристріляний. Я позавчора пристріляла. Цей коридор куди веде?

– Не знаю… М-м-м…

Шана побігла, а потім Рикпет знепритомнів. Отямився він від болю. Шана стояла поруч з ним навколішки, намагаючись зняти обладунки з пораненого плеча.

– Терпи, Рику, ще трохи…

– Ти йому зробила геймовер?

– Ні, але на одне життя вкоротила. З першого пострілу! Спасибі тобі, Рику! Якби не ти…

– Годі тобі! Треба робити геймовер. Ідемо!

Після перев'язки плече боліло менше. Рикпет, пам'ятаючи, куди йшов минулого разу, повів Шанату на нижній поверх. Ось і знайомий зал. Рикпет зупинився перед дверима, за якими в минулій грі ховався дракон.

– Ось тут, – прошепотів він, – якщо він не мандрівний, то значить і зараз тут.

– Що ти пропонуєш?

– Якщо гравець той самий, то він цю кімнату вже знає. А ось наступну, яка на поверх нижче, – ні. Туди його треба заманювати…

– Це там, де динозаври?

– Ага. Але ці двері однаково треба відкрити, інакше дракон тут і залишиться. Ти відійди, га?

– Куди ти, поранений?! Ти ж і сіпнутися не встигнеш, як він тебе підсмажить!

Шаната силоміць запхала Рикпета в порожню кімнату й підішла до дверей, котрі треба було відчинити, аби спрацювала пастка з кошлатим драконом. Вона присіла навколішки, прикладом автомата натисла на ручку, різко пхнула двері та одночасно з цим упала вздовж стінки на підлогу, закривши голову руками.

Шах-х-х – шугнуло полум'я, і двері неквапом зачинилися.

– Все, зараз донизу!

Рикпет і Шаната безшумно бігли сходами.

– Зупинимо стрічку!

– Тобто? Ага… – до Рикпета дійшло, що Шаната хоче підвісити програму. – Але як?

Шаната подивилася по боках, знайшла й підтягла ближче до дверей якусь картонну коробку. Обережно подивилася в щілинку, де знаходиться кімната з драконом, ще раз поправила коробку й зняла кришечку з оптичного прицілу.

Рикпет з цікавістю стежив за цими приготуваннями.

– Я чогось не того…

– Рику, треба різко відкрити двері. Відкрити повністю, щоб я змогла поцілити в замок кімнати, де сидить дракон. Другим пострілом я пораню дракона.

– А якщо він заекранник? Ти ж розумієш…

– Не бійся, я спробую тільки подряпати його. Але після другого пострілу двері негайно зачиняй. Якщо полум'я велике, то може й самим перепасти.

Уклавши на коробку автомат, Шаната ретельно прицілилася.

– Давай!

Рикпет широко відчинив двері. Йому здалося, що перший постріл пролунав, ще коли двері відчинялися. Динозаври вмить повернули голови. Зі світлого квадрата дверного отвору висунулася волохата голова дракона – немовби аж із переляканими очима. Не встигло чудовисько облити динозаврів рікою вогню, як пролунав другий постріл, який зробив у драконячому вусі маленьку дірочку. І програма зависла! Усе було, як минулого разу, тільки дракон із громовим «няв!» кинувся під диван, який стояв біля далекої стіни. Диван, звісно, розлетівся на шматки, а дракон, забившись у куток кімнати, жалібно нявкав. Рикпет підійшов до нього й ласкаво почухав за вухом.

– То ти все-таки заекранник! Хто ж ти?

Дракон задоволено муркотів. Зовсім не важко було здогадатися, що це кіт! Інше питання, як він опинився в Заекранні?

– Бачиш? – Рикпет повернувся до Шанати. Програма вже перезапустилася. Вони стояли на сходовому майданчику, прохолодному й темному. Дівчинка напружено застигла поруч із коробкою, яку використовувала як підставку при стрільбі.

«Вона все згадала! – здогадався Рикпет. – Вийшло! Вона все згадала!»

– Я не Шаната! – були перші слова дівчинки. – Я Наташа!

Обличчя її болісно спотворилося. Рикпет зрозумів, що електричний батіг прогулявся по її плечах.

– Я не Шаната! – уперто сказала вона. – Я Наташа! Наташа! Наташа!

Після кожного вигуку вона здригалася, і Рикпет зрозумів, якщо її не зупинити, то електричний батіг заб'є її до нестями. Він кинувся до Шани.

– Мовчи, Шано! Мовчи! Що ти доведеш шматку заліза? Заб'є батогом, запросто… Тут подумати треба.

– Я все згадала! Розумієш, все! Я…

– Помовч, Шано. Не я один тебе слухаю, пам'ятай це.

Розділ 8
Гірея починає хвилюватися

Шаната й Рикпет летіли додому. Геймовера так і не вийшло. Програма перезапустилася, але гра не продовжилась.

Гірея стежила за цим польотом на своєму головному моніторі. Вона уважно вдивлялася то в обличчя Шани, то в обличчя її супутника й хитала головою:

– Ай-яй-яй… Це недобре! Шаната все згадала… Якщо й Рикпет згадає – це до добра не приведе. А якщо вони об'єднаються… Голосе!

– Я тут, пані.

– Голосе, я думаю, їх треба пересварити. Усіх! Усіх, хто живе в кімнаті ТІ 107! Не подобається мені ця компанія! За останні три години програма зависала двічі, і обидва рази в грі був цей Рикпет. Він гарний воїн, і таким він мені й потрібний. Але не більше. Нашепочи їм що-небудь один на одного. Про Рикпета скажи, що він вискочка, тому й став байтом. Орігу скажи: йому звання не дали через Рикпета. Ну, а Шанаті шепни, що Васла назвав її дурепою. Чи багато дівчиську треба… Кадиму… Сам щось вигадай. Нехай перегризуться між собою!

І спостерігай за ними уважно. Увечері розповіси, що в тебе вийшло.

– Зрозумів, пані!

– Ах, Рикпет, Рикпет…

Почувся мелодійний дзвінок мультимедійного зв'язку. Екран, який висів перед злою чарівницею, освітився чистим блакитним світлом. З'явилася заставка «Звернення Великого Процесора». Нарешті, на екрані з'явився й сам Великий Процесор. Він мав вигляд не дуже старого чоловіка з темно-русявим, із сивиною волоссям, з коротко обстриженою, теж із сивиною, борідкою; на голові бейсболка з написом «І love усе». Одягнений він був у темно-зелену футболку з написом «BOSS» і курточку-вітровку.

– А, Гіреє… Що в тебе там трапилося? Чому програма зависає? Ти що, з такою простою справою впоратися не можеш? Чи вірус де підчепила? Може, послати до тебе антивірусну інспекцію? Чипсета давно не бачила?! Чого мовчиш?

А що Гірея могла сказати своєму повелителю? Що в обох зависаннях вона підозрює незаконно затягнутих у Заекрання дітлахів? То Великий Процесор за це негайно на цифру розкладе! Треба було викручуватися, але як?

– Бачте, Великий Процесоре… Був спад напруги… Ну, і програмісти наплутали…

– Гіреє! Який спад? Які програмісти? Програма працює більше року, а ти – програмісти! Май на увазі, дорогенька, якщо так триватиме – розмагнічу! Мені ігри, від яких комп'ютери виснуть, не потрібні!

Він пригрозив Гіреї вказівним пальцем, на якому блиснув великим каменем перстень.

Бемс! Екран згас, розмова закінчилася.

– Уф!.. – полегшено зітхнула Гірея. – Цього разу пронесло. Тільки Чипсета тут не вистачало! Цей відразу винюхає, у чому справа, тоді тримайся! Голосе, за справу! Ноги в руки… Хоча, авжеж… Які ноги, які руки… Словом, за роботу!

– Вважайте, що я вже зник, пані!

– А мені що робити? Добре… Спочатку треба їх пересварити, а там видно буде. Може, дарма я запанікувала? Може, і немає нічого, а комп'ютери й справді зависли від помилок програмістів?

На цьому чарівниця Гірея закінчила свої міркування. Вона підключила до монітора камери спостереження й набрала на клавіатурі код «ТІ 107». На екрані з'явилася знайома кімната. З першого погляду було зрозуміло, що там набирає оберти велика сварка.

Розділ 9
Стережіться тихого голосу!

– Ти чого, Орігу? Яка муха тебе вкусила?

– Що значить муха? У тебе на плечах що? Погони із собачками? А в мене? Голенькі! А ти, між іншим, пізніше до гри потрапив. А за які заслуги тебе Гірея собачками відзначила? Подумаєш, біт великий! Якщо порахувати, то я разів у півтора більше, ніж ти, геймоверів зробив!

Оріг ображено повернувся спиною до Рикпета. Ліжко відгукнулося противним скрипом.

– Правда, Оріг, а чого ти, е-е-е, власне, ну… розвиступався? Ну, подумаєш, ці… собачки на погонах! Рикпет… перший на четвертому рівні побував, поранений був – це що, ну… не враховується? – заперечив Васла.

– То й Кадим двічі поранений, а як був бітом, так ним і залишився! А ти, Рикпете, вискочка! Пропхався до Гіреї в мазунчики, ось і одержав собачок на погони! І поранений ти був уже після того, як тобі собачки на погони кинули! Так що не треба… І треба ще розібратися, за що тобі собачок дали. Га? Може, ти за нами шпигуєш?

– Що?! – Рикпет підхопився. – Ти що, мене в зрадництві звинувачуєш?

– Ну, ти це… Оріг, ти думай, що того… ляпати! За це можна й по… по пиці… це… заробити! – Васла піднявся з ліжка й став поруч із Рикпетом.

Підхопився з ліжка й Оріг. Так вони й стояли, мовби троє молодих когутів, готові пустити в діло міцно стиснуті кулаки, коли до кімнати зайшла Шаната. Вона повернулася після чергової гри. Поставила автомат на підставку і підійшла до вмивальника. Після того, як вона все згадала, Шана ходила сумна й небалакуча, про що вона думала – нікому не розповідала, навіть Рикпетові, з котрим справді міцно здружилася. Ось і тепер, не кажучи нікому ані слова, мовчки попрямувала до себе за загородку.

– Шано, а ти це… ну, що про це думаєш? – запитав Васла.

– А хіба тебе цікавить думка дурепи? – спокійно відповіла вона питанням на питання.

– Не зрозумів… – розгубився Васла, – як це… дурепи?

– Ну, ти ж сам сказав Кадиму, що я дурепа. Настільки кругла, що схожа на колобок.

– Та нічого я, не того… Ти чого, Шано?!

– Ой, не викручуйся! – Шана зникла за своєю перегородкою.

– О! Мене викликають, – Рикпет взяв автомат з підставки й пішов до дверей.

– Давай-давай, іди, вислужуйся! – навздогін йому глумливо кинув Оріг.

У дверях Рикпет зіштовхнувся з Кадимом.

– Може, і ти чимось незадоволений?

– Не зрозумів, – здивовано сказав Кадим. – Це з якого дива?

– То я про собачки на погонах…

– Я, напевно, чогось не розумію… – розгублено сказав Кадим.

Рикпет щосили гримнув дверима. У кімнаті зависла невесела тиша.

Із-за перегородки вийшла Шаната.

– Господи, які ж ви всі дурні! Бачити вас не можу!

– Та що тут трапилося, поки мене не було? – питання Кадима залишилося без відповіді. – Нічого не розумію… – він обвів кімнату здивованими очима. – Оріг, ти можеш пояснити, що все-таки трапилося? Чого ви всі пересварилися?

– А того… – Оріг неприязно подивився на Кадима. – Рикпет вислужується й собачки на погони одержує, а ти тут хоч трісни! А чому собачки йому? Чим я гірший? Я що, гірше граю? Я тут найдовше і геймоверів у мене ого-го-го скільки! Тому ж Рикпету стільки й не снилося!

– Я щось не зрозумів, – Кадим зробив долонею жест примирення, – чого це ти сьогодні роздратувався? Рик уже тиждень, як байт.

– Ну то й що? Нехай хоч місяць, а мені це не подобається, і все! Я що, не можу висловитися?

– Ти!.. – Шана вискочила з-за своєї перегородки. – Знаєш, ти хто? Ти… Ех, врізати б тобі, та руки бруднити не хочеться!

Кадим ніколи не бачив Шанату такою розлюченою.

– Завидюга, ось хто ти! Є в нас у класі такий: пиріжок принесеш на обід – заздрить, у нову обкладинку книгу загорнеш – заздрить, одиницю одержиш – він і то, напевно, заздрити буде!

– У якому класі? – здивовано запитав Кадим. – Що таке клас?

Шаната зупинилася, немов з розгону наткнулася на стінку, зрозумівши, що проговорилася, і ніяково викрутилася:

– Не знаю… Просто слово з язика злетіло…

Васла нарешті зняв навушники.

– Ви, це… чого розшумілися? Що, не бачите, у нього, як його… ну… напад.

– Який напад?

– Хвороба є… ну, така… ось цей… обалдеїзм, ось!

Гримнув регіт. Кадим реготав, показуючи на Оріга пальцем. Шана прикривала рот долонькою. Васла усміхався всім своїм широким обличчям. Навіть Оріг не витримав і пирснув у кулак. Відсміялись.

– Я від своїх слів не відмовляюся! Ви тут хоч лусніть від сміху!

– Васло, а ти випадково цією хворобою не страждаєш? Може, мені теж діагноз поставиш? Круглодурість або тупокруглість, а може, ще як-небудь? – запитала Шана.

– Васла на тебе бочку котив, точно! Сказав, що ти підлабузник, за Рикпетом тарілки вилизуєш, – раптом чітко почув Кадим чийсь тихий голос, – а Оріг тебе захищав. Він сказав, якщо з ким і дружити з цієї юрби, то тільки з тобою. Бо ти – особистість, а вони всі дурні!

– Ви на Оріга дарма не наїжджайте, – несподівано для всіх раптом сказав Кадим, – він справді в Заекранні найдовше. Якщо кому й треба було давати на погони собачки, то, звичайно, йому.

– А Рикпет сказав, – продовжував нашіптувати тихий голос Кадиму, – що ти слабак, і будеш робити все, що він скаже…

– А з Рикпетом, і правда, треба розібратися. Це за що ж Гірея йому собачки кинула? Пам'ятаєте, він її проводжав? А потім відразу й собачки на погонах заблищали. Дивний збіг, правда?

– Кадиме… Ти що верзеш? – запитала Шаната, отетерівши від таких слів. – Ти що, проти Рикпета?

– Я проти Рикпета? – здивувався Кадим. – Ні, я не проти Рикпета, я за справедливість!

– І, по-твоєму, зробити байтом Оріга було б справедливо?

– Ти чого… Оріга – байтом? Ураган – я відпадаю…

– Тоді в чому справа?

– Я ж сказав, що я – за справедливість, – сказав Кадим, але вже якось непевно, – а за Кадима чи за Оріга, яка різниця… Головне, щоб було чесно.

– Правильно, Кадиме! А чесно – призначити байтом мене. Що, не так? – Оріг поклав руку на плече Кадиму. – Удвох ми швидко покажемо, хто тут головний!

– І що, ти хочеш, щоб тобою командував Оріг? – глумливо запитала Шаната.

– Ну ви й утнули! – коротко засміявся Васла.

– Оріг? Ти що, той?… – Кадим покрутив пальцем біля скроні й струсив із плеча руку Оріга. – Котися ти…

– Тоді чого ж ти хочеш? – знову запитала Шаната і додала, повернувшись до Васли: – А тебе ніхто не запитував.

– А я й сам не знаю… – уже зовсім розгублено сказав Кадим.

– Ти чого? – так само розгублено пробурмотів Васла.

Голос нечутно посміювався. Його план виявився вдалим. Він розрахував правильно. Жадібний Оріг вчепився в примарних золотих собачок і пересварив усіх заекранників. Ну, а Шаната… Яка панянка промовчить, якщо її назвуть потворою? У-у, люта панянка – це велика сила, особливо якщо використовувати її з військовою метою. Але ще більша сила – це тихий голос. Криком можна домогтися багато, але пошепки можна досягтися всього… Можна вважати, що Голос посміхнувся своєму афоризму, якби йому було чим посміхатися.

Розділ 10
Шаната міркує

Шаната лежала на боці, розглядаючи білу стіну. Тоді, у тій грі, коли прострелене вухо дракона підвісило програму, вона все згадала. Звали її зовсім не Шаната, а Наташа! Вона жила в невеликій двокімнатній квартирі, спала разом з молодшою сестрою у великій прохідній кімнаті. У маленькій кімнатці спали мама й бабуся. Як говорила мама, «увімкнувши режим жорстокої економії», за рік вийшло зібрати гроші на новий комп'ютер. Не дуже крутий, але цілком достатній для комп'ютерних ігор, і Наталя потрапила до них у полон. Навчання було закинуте, й вона, мало не відмінниця, поступово перетворилася на тверду трієчницю. Мама спочатку намагалася поговорити з дочкою, переконати її, що все, зокрема й комп'ютерні ігри, добре, якщо не занадто, але чорний екран тягнув її з непереборною силою. З ранку насамперед вмикався комп'ютер. Коли Наталя поверталася зі школи, комп'ютер знову вмикався і вимикався лише вночі, коли вся сім'я вже спала, та і в Наталки починали злипатися очі. Побачивши, що донька стала вчитися набагато гірше, мама спершу намагалася переконати дівчинку словами, але це не допомогло. Тоді вона кілька разів порозмовляла з донькою суворіше, демонструючи їй щоденник, туго набитий трояками, мов стручок квасолею. Бачачи, що розмови не діють, мама перейшла до прямих заборон, але й вони не допомогли. Тоді мама, йдучи на роботу, стала забирати з собою шнур, яким комп'ютер підключався до розетки, але Наташа відшукала десь інший.

Невідомо, чим би закінчилася ця історія, мабуть, мама ліквідувала б це «сімейне нещастя», але саме тоді Таточка перетворилася на Шанату й стала синім воїном чарівниці Гіреї. Спочатку Шанаті, як, утім, і Рикпету, в грі подобалося, але дуже швидко стало набридати. Щодня одне й те ж! А тепер, коли пам'ять повернулася, Шанаті захотілося додому! Вона так сумувала за всіма! Дівчинка струснула головою, проганяючи невеселі думки. Нині треба було думати про інше: як вибратися із Заекрання.

«Як підвісити програму тут, у замку? Де дракон – незрозуміло. У кого ж тоді стріляти, якщо дракона немає? Добре, що-небудь придумаємо, головне, зрозумілий принцип: при зависанні програми контроль Гіреї над заекранниками зникає, – думала Шаната. – Будемо вирішувати завдання крок за кроком. Спочатку треба визначити, де знаходяться монітори. Стіна з моніторів на узліссі – обман, це зрозуміло. Це як у віртуальній телестудії, декорації можна зробити будь-які. Монітори мають бути під'єднані до електричної мережі й до системних блоків, інакше – як і що вони показуватимуть? Де вони можуть бути? Тільки тут, у замку!»

Шаната згадала товсті пучки кабелів, які висіли на стінах. Звичайно! Куди ведуть кабелі – ось що треба простежити! Тоді доберемося й до моніторів. Як це зробити, якщо Голос контролює кожен крок? Та чому це раптом, ні сіло ні впало, усі пересварилися? Хто сказав їй самій, що Васла назвав її дурепою? Та ще й натякнув, що вона товста? Голос сказав, ось хто! Міг він щось образливе набрехати хлопцям? Та запросто! Чого б це Оріг, якому собачки на погонах завжди були до лампочки, раптом на Рикпета накинувся? Ось захист Гіреї – пересварити всіх! Схоже, усе складається. Постривай, адже Рикпет був біля її кабінету, коли її проводжав? Точно! Треба запитати його про кабелі. Якщо дізнатися, куди ведуть кабелі й «підвісити» програму, тоді можна дістатися до моніторів і залишиться тільки дізнатися заклинання. Це вже дещо. Це більше, ніж дещо! Це план! Ну, що ж, мадам Гіреє, стережіться! А заклинання… Вирахуємо й заклинання, дай час.

Заспокоєна тим, що придумала, як їй здалося, перший крок до волі, Шаната розслабилася й непомітно для себе заснула.