Kitabı oku: «Вихідний формат», sayfa 2
Розділ 3
Черговий хід
– Ну, що зараз робити… це… будемо? – Славко, не знімаючи, тримав пальця на кнопці дзвінка біля дверей Петькового помешкання.
– Я не знаю, відчуваю тільки: щось сталося… Нас не було всього кілька хвилин, Дмитра не зустріли, отже, він нікуди не виходив.
– Петре, відчиняй… Як його… блін… Димон! – І Славко щосили гупнув ногою в двері.
За дверима панувала цілковита тиша, наче там нікого й не було.
– Незрозуміло це все… – Наталка вийняла мобільника та набрала Петьків номер. За кілька секунд вони почули, як за дверима задзвонив телефон. Він дзвонив безперестанку, поки Наталка не натисла на клавішу відбою.
– А що, як… – почала й відразу вмовкла Наталка – завагалась у своїх припущеннях.
– Що – як? – перепитав Славко.
– Я ось що подумала… А що, як той… хто він там… ну, який приходив із Заекрання, забрав їх із собою?
– Туди? – очі в Славка покруглішали від подиву. – Ти це… маєш на увазі на той бік екрана?
– Атож! Ти ж бачив, як вони змінилися? Ми пішли, а потім той, кривавий, пальчиком із екрана міг поманити – і гуд бай, Васю… І вони зараз де-небудь на диких просторах Заекрання в гостях у глюків.
– Знаєш, це… дуже просто може бути! – Славко трохи подумав і погодився.
– І що тоді робити? Ти уявляєш собі, які там простори? Де їх шукати? Та чи знайдемо? А як знайдемо, що далі?
– Цей коротун дулю того… складе, прожектором освітить, і ми такими самими станемо… Ага… Цими, кривдниками мирних кицьок…
Замовкли. Кожен думав про своє. Славко ще раз натиснув на кнопку дзвінка й довго тримав на ньому пальця, але пуття з того не було – за дверима анічичирк.
– Що робити, не придумаю… – розгублено промовила Наталка. У її голосі забриніли сльози.
– А я це… дуже навіть придумаю! Треба їхати до Сергійка!
– До кого?
– Ну, пам'ятаєш, цей… я розповідав про Інформу, Великого Процесора… Ну, і про Сергійка.
– Пам'ятаю. Може, давай йому зателефонуємо?
– Його номер у мене вдома, а так я його не пам'ятаю. А що до мене їхати, що до нього… це… однаково… А через нього можна зв'язатися з Великим Процесором…
– Із тим диваком, в якого такі кумедні футболки?
– Чого це він дивак? Ніякий він не дивак, а дуже навіть цей… прикольний мужик.
Скотилися зі сходів і бігцем кинулися до метро.
– Сергійко живе на Оболоні, за тридцять хвилин будемо в нього.
І справді, за півгодини вони вже підходили до будинку, де мешкав Сергійко.
– Тільки б він був удома… Тільки б він був удома… – як заклинання, повторювала Наталя, що раптом повірила: цей незнайомий Сергійко обов'язково допоможе Рику та Дмитру.
* * *
Сергійко майже скінчив будівництво держави Глюкландії. Залишалися останні кілька ходів. Ще трішечки, й він вийде переможцем у дуже складній та цікавий грі. І саме в цей час задзвонили в двері.
– Кого ще там принесло?
Доводилося йти відчиняти, бо вдома він був сам, тато з мамою кудись пішли. Невдоволено буркочучи та обіцяючи дати комусь по шиї, він зафіксував паузу та пішов відчиняти двері, по дорозі все ж таки ще озирнувшись на екран монітора.
– Славко? – здивувався Сергійко. – Привіт!
Потім кинув уважний погляд на Наталку й знову, вже запитливо глянув на Славка: що, мовляв, за одна?
– Ти того… як його… познайомся. Одним словом, це Наталка, а це Сергійко, ось… Я тобі розповідав. Розумієш, тут така штукенція…
І Славко, а потім і Наталка, доповнюючи та перебиваючи одне одного, розповіли, що сталося півгодини тому в Петька вдома. Сергійкові не треба було довго пояснювати. Він бачив, на що був здатен Макровір та його вірні слуги, тому добре уявляв, що міг учинити з хлопцями потужний вірус. Наталчині побоювання, що Сергійко може їм не повірити, відразу випарувалися. Після того, як гості скінчили свою розповідь, він не роздумував ані миті: про все, що сталося, треба негайно повідомити Великому Процесору. Без жалю він негайно закрив майже виграну гру, викликав на екран поштову програму «Outlook» та швиденько написав коротенького листа:
«Шановний пане Великий Процесоре! Просимо Вас негайно вийти на зв'язок. Тут у нас у фізичному світі щось трапилося, про що Ви маєте знати».
Лист миттєво потрапив до рук агента Трафіка. Він тицьнув пальцем у першого-ліпшого біта з команди Нортона й вручив йому конверта.
– Мухою до столиці, до Головного палацу. Ніде не зупиняйся, ні з ким дорогою не розмовляй. Віддаси до рук або Чипсету, або самому Великому Процесору особисто. Зрозуміло? Скажеш, що лист від Його Величності Сержа Першого.
– Зрозуміло, мій пане.
Біт скочив на коня і за ним аж загуло.
Слід сказати, що час у Заекранні тече зовсім інакше, ніж у фізичному світі. У Заекранні за секунду проходять мільйони операцій, тому і дій за визначений проміжок часу тут відбувається значно більше, ніж у фізичному світі. Отже, якщо біт мчить на коні до Головного палацу цілий день, то у фізичному світі це займе одну мить. І коли наші друзі подорожували по Заекранню, їхньої відсутності, часто доволі тривалої за Заекранним часом, удома навіть не помічали, тому що у фізичному світі вони були відсутні лічені секунди, або навіть і менше.
Гонець мчав стрімголов. З-під копит коня летіла грязюка, у вухах виспівував вітер, а довге пір'я на капелюсі, яке всім показувало, що їде не простий вершник, а гонець Великого Процесора, розвівалося та переливалося дивовижними барвами.
* * *
Повернувшись із фізичного світу, кривавий вірус Макропойнт не знаходив собі місця від люті. Його тіпала лихоманка, по-перше, тому, що його план помсти вдався тільки частково: не вдалося захопити самого Васлу, який, разом із королем Глюкландії Сержем Першим спричинився до загибелі його рідного брата Макровіра. Макропойнт так довго готував цю операцію помсти, так солодко уявляв, яким буде обличчя Великого Процесора, коли той дізнається, що того самого Васли, який урятував життя Хазяїна та Володаря, більше нема. Є інший, лютий, жадібний, непримиренний та жорстокосердий ворог. І ось, останньої миті, коли Макропойнт у душі вже святкував перемогу, його план провалився. Правди ніде діти, Рикпет та Кадим теж непогана здобич, але все ж таки це не повна перемога, це лише дошкульний удар. А по-друге, Макропойнт лютував через приниження, через свою ганебну втечу від раптового нападу цього маленького, але дивовижно хороброго звірятка, на ім'я Ксю Ха. У переляку була своя, дуже вагома причина. Вірус знав старовинну легенду про таємничого звіра кхє, слина якого була надзвичайно отруйна. Йому розповідали, що однієї найменшої крапельки слини цього звіра було достатньо для загибелі якого завгодно глюка. Назва «ксю ха» та «кхє» були надзвичайно схожі, тому Макропойнт злякався: а раптом ця Ксю Ха й є той самий таємничий звір із легенди?
Розчарування зробило Макропойнта ще передбачливішим. Він обмізкував ситуацію і зробив вірне припущення: Шаната та Васла обов'язково знайдуть Сержа Першого і все йому розкажуть, а той спробує зв'язатися з Великим Процесором. Тому на всіх шляхах, які вели до Столиці, було влаштовано засідки.
* * *
Засідкою на шляху до Столиці через Глюкландію командував Лупер, той самий, що намагався дістатися до комп'ютера Сержа Першого у вигляді поштаря. Всього у засідці було вісім глюків, які чатували по черзі: четверо вартових розташувалися мальовничою групою під великим деревом за три польоти стріли від міста, а інші четверо відпочивали в найближчій корчмі. Корчма звалася «У скаженого пса». Над входом красувалася жовта вивіска, на якій нетвердою рукою п'яного муляра було намальовано зеленим чи то кобилу, чи то собаку. Мабуть, зважаючи на назву, все ж таки друге. Гонець кинув повід коня, геть укритого курявою, на руку служникові, широко розчинив двері.
– Господарю, най його мамі! Томатного соку та м'яса!
– Що запитала ваша милість? – перепитав господар корчми, колишній королівський списоносець Архіват. Був він великий, присадкуватий, червонопикий та добросердий. – Шинушаси та м'яса?
– Томатного соку та м'яса, не стояти мені на цьому місці! Чи ти вже в таких літах, що недочуваєш? – повторив замовлення гонець, скидаючи з голови капелюха з пір'ям.
– Ваша милість не п'є шинушаси? – з жахом перепитав Архіват.
– Моя милість, коли тримає за повід коня, стомленого коня, господарю, коня, який потребує заміни, – багатозначно підняв пальця гонець, – нічого міцнішого за томатний сік не п'є.
– Непогана звичка, – схвально кивнув Архіват.
– Ха! – виразно промовив Лупер, якій сидів за стіл від гінця, – усі знають, що томатний сік п'ють лише мамині синки.
Гонець заскреготів зубами, але стримався.
– Ну, чого ж ти? – поквапив він Архівата. – Я вмираю від спраги!
– Архівате, принеси цьому йолопові водички! Кип'яченої! – І вся компанія, яка сиділа за одним столом, кривдно зареготала. Усі зрозуміли, що в корчмі з'явився саме той, на кого вони так довго чекали. Лупер тут-таки вирішив, що найлегше забрати листа в гінця під час бійки, яку він і силкувався зчинити, чіпляючись до гінця з найобразливішими словами. Товариство реготало від душі, тим більше, що привід вельми цьому сприяв. Гонець, молодий широкоплечий юнак, знову заскреготів зубами, і його рука сама стисла руків'я шпаги.
– Чого до хлопця присікалися? – заступилась за гінця тітонька Фло, дружина Архівата, дебела жіночка з широким та щирим обличчям. – їсте собі, то їжте. Не чіпляйтеся до добрих людей.
– Стули пельку, стара! Тебе ще не питали!
– Хто це стара? Я стара? Ах ти ж, негіднику!
– Йди звідси, відьмо, кому сказано!
– Що?! Кривдити мою жінку?!! Ах ти ж, бридке цуценя! – Архіват вихопив із-під прилавка величезного ціпка, яким настановляв на розум клієнтів, які, бувало, добряче гуляли в корчмі, та вийшов у залу, став поряд із гінцем, який ще й досі сидів за столом, подумки картаючи себе за необачність.
– Ось твої сік та м'ясо! – громовим голосом сказав корчмар, ставлячи однією рукою перед гінцем велику таріль зі шматком м'яса та глиняний кухоль соку, а пошепки додав: – Коли я піду із зали, знайди привід та вийди за мною слідом, – і знов заволав так, що задрижали шибки: – Якщо людина в моїй корчмі бажає випити навіть кип'яченої води, це її особиста справа. І я нікому не дозволю цьому заважати. Я вже зі своєю подружкою подбаю про це! Чи не так, подружко? – корчмар лагідно погладив свого ціпка. – У таких випадках дружина не ревнує. Чи не так, рибко моя? – корчмар звернувся цього разу до жінки.
Лупер побачив, наскільки серйозні наміри в господаря корчми, що взявся захищати свого клієнта, й не ризикнув зачинати бійку, розуміючи, що віддухопелити гінця – це ще нічого, а ось сварка з місцевим, вельми поважним корчмарем – може дорого обійтися.
«Нічого, – подумав він, – нікуди він від нас не дінеться. Переймемо біля дерева».
Тим часом Архіват погукав дружині:
– Я до підвалу по шинку. Коли ці свистки знову почнуть присікуватися до клієнтів, тільки поклич! – та затупав своїми ножиськами по сходах, і від того, здавалось, уся корчма ходором ходити почала.
Гонець відкусив м'яса, пожував та обурено закричав:
– Господарю! М'ясо несвіже!
– Та ви що? Як ви можете? – обурилася тітонька Фло. – Найсвіжіше м'ясо!
Гонець відштовхнув таріль.
– Гниле! Це так ви годуєте гінців Великого Процесора?!
Він вихопив шпагу та кинувся сходами донизу. Нічого не розуміючи, тітонька Фло тільки руками сплеснула.
– Ось і захищай таких…
А гонець стрімголов скотився по вузьких, крутих сходах.
– Агов, господарю, де ти там?
– Швидше! Ворушися! Підбурюють тебе до бійки, а ти ведешся, як останній дурень! Вони на тебе вже другу добу очікують, – Архіват поквапливо підтягував попругу на свіжому коні. – їм аби лишень бійку влаштувати та під цій гамір пошту в тебе відняти… Вони ж навмисне глузують, а ти і не в'їхав… Ти навпростець не їдь, у них за містом засідка. їдь навкруги, через Нові Файли. Коли будеш передавати листа Великому Процесорові, вклонися від корчмаря Архівата. Усе зрозумів? Стережися, може, в них ще де-небудь засідки є.
– А чиї це люди? – запитав гонець. – Хто сміє нападати на гінця Хазяїна та Володаря?
– Та вже ж не друга… – резонно зауважив корчмар. – Швидше за все, то слуги якогось вірусу.
Повчаючи гінця, Архіват швидко та звично надягав вуздечку на коня, прогонистого жеребця золотаво-брунатної масті. Той нетерпляче переступав, помахував хвостом і трусив головою. Кільця на вуздечці подзвякували.
– Коня на зворотному шляху повернеш, – з цими словами Архіват скінчив сідлати коня. – Давай уже, їдь…
– Дякую, дядьку… – гонець легко заплигнув на коня, жеребчик захропів, копита глухо вдарили в дерев'яний поміст, по тому дзвінко простукотіли бруківкою. Коник поніс геть від небезпеки гінця та листа Сержа Першого до Великого Процесора.
Архівата в залі не було всього кілька хвилин. Четвірка глюків нічого не встигла запідозрити, коли він знову з'явився, несучи на плечі величезне копчене стегно.
– Рибко моя, – заволав він на всю залу, – я приніс свіжої шинки!
– Та ще старої половина лишилася… – нічого не розуміючи, озвалася тітонька Фло.
Цю відповідь почув Лупер і миттєво зв'язав не зовсім зрозумілий виступ гінця щодо несвіжого м'яса, його стрімку гонитву за Архіватом та теперішню відсутність у єдиний вузол. Вихопив із-за халяви ножа, одним стрибком підскочив до корчмаря, який ще й досі тримав на плечі величезне стегно.
– Де гонець? – заволав Лупер, бризкаючи слиною в обличчя корчмаря. – Куди подів гінця?
Гострий, мов голка, кінчик ножа натяг шкіру на шиї старого списоносця.
– Ну? – погрозливо кинув Лупер.
– Ах ти ж, – захлинувся від обурення Архіват, – мене, старого списоносця… Ножиком лякати?
Він невловимим рухом вільної руки відкинув ножа від шиї та присів, одночасно скидаючи з плеча стегно. Стрімко крутонувся дзиґою, ніби метальник молота, знизу вгору так міцно заліпив важкеньким стегном Луперові у вухо, що тому здалося, ніби йому відірвало голову. Віруса, мов пір'їнку, перенесло через стіл, що стояв поряд, та розпластало на стіні. Біти втрьох зіскочили з-за столу та вихопили шпаги.
– Мене? Ножиком? – і далі ревів Архіват із виряченими очима, аж червоніючи від натуги. – Свистки! Шелупонь!
Лупер ніби залишився без кісток. Обтікаючи кожну нерівність на стіні, сповз на підлогу та влігся на ній безформною, але дуже мальовничою купкою. Архіват зробив крок уперед, і далі обертаючи над головою стегно, яке розсікало повітря, ніби важка булава.
– Геть звідси! – не вгавав Архіват. Він зробив ще крок у напрямку столу, біля якого стояли біти, й ті не тільки відчули пахощі гарно прокопченого м'яса, а й вітерець від обертання стегна, швидкість якого шалено наростала. Вони тверезо зважили ситуацію та зрозуміли, що після наступного кроку хтось муситиме зійтися зі стегном упритул, і підскочили до свого командира, підхопили його під руки та поволокли до виходу. Очі в Лупера розплющилися, й він засукав ногами, намагаючись підвестися.
– Агов, ти… – невиразно пробурмотів він, тицяючи пальцем у бік Архівата, який нарешті припинив крутити стегном над головою. – Ти ще мене згадаєш…
– Геть, геть звідси! Ти ба! Мене! Ножиком! І більше тут зі своїми плюгавцями не з'являйся! Довбешки повідкручую!
Лупер проїхав кілька хвилин верхи, поки цілком отямився.
– Стій! – він підняв руку. – Ти давай до дерева. Якщо за півгодини гонець там не з'явиться, повертайся до корчми та чекай на нас там. Якщо гонець з'явиться – обшукати, листа забрати, самого гінця порішити. По тому всі до корчми. Ти, – тицьнув у груди іншого біта, – до Залізної брами, ти – до Дерев'яної, я – до Золотої. Розпитайте охорону, чи не виїжджав хто за останні півгодини. Якщо так, розпитайте, в який бік поїхав, який з вигляду. Отже, я вважаю, що гонець прямо до Столиці не поїде. Шукайте слід… Збираємося біля корчми. Хутко! Помчали!
Усі роз'їхалися в різні боки.
Розділ 4
Лист від Сержа Першого
Кадим та Рикпет стояли перед Макровіром. Обидва були неприродно спокійні. А той уважно вдивлявся в їхні обличчя, намагаючись знайти бодай що-небудь від колишніх Петька та Дмитра, і, до своєї втіхи, не знаходив. З полегшенням відкинувся він на високу спинку зручного крісла та заплющив очі.
Рикпет та Кадим і далі стояли мовчки та нерухомо, ніби великі шахові фігури офіцерів, вирізьблені з дерева. Тільки одяг в них не відповідав цій стародавній грі: джинси, футболки та кросівки.
– Рикпете! – тихо покликав червоний вірус.
– Так, мій пане.
– Чи знаєш ти, чому ви тут обидва опинилися?
– Так ви звеліли.
– Це зрозуміло… Це так має бути… Ви тут ось чому: нещодавно Великий Процесор розклав на цифру мого брата, чорного віруса Макровіра. А допомогли йому в цьому ваші дружки Васла та Серж Перший, колишній король Глюкландії. Це вам відомо?
– Так, мій пане.
– Так ось, ви повинні повернути мені брата.
– Так, мій пане.
– Та чого ти як папуга: «Так, мій пане», «Так, мій пане»… – Макропойнт невдоволено випростався у кріслі. – Хоч знаєш, як це зробити?
– Ні, мій пане.
– Ось і я не знаю, хоча щось таки є… Заекрання має одну величезну таємницю. Настільки таємну, що навіть я, червоний вірус Макропойнт, її не знаю до кінця. І не певен, чи знає її Великий Процесор. – Вірус заплющив очі й знову відкинувся у глибоке крісло. – А коли й знає, то ніколи нікому її не розкриє, бо це порушить природний хід буття, баланс життя та смерті. Річ у тому, що цілковитої, остаточної смерті нема. Але це все, що я знаю, хоча й цього немало. Отже, якщо смерті не існує, то мій брат живий, десь він є… Поверніть його мені – ось мій наказ. Для цього ви тут.
Макропойнт звівся та пройшов кабінетом. Чи не бовкнув зайвого? Адже напрошується запитання: чому він самотужки не спробував повернути брата, раз такий могутній, як каже? А він розумів: те, що може зробити людина, не завжди зміг би навіть дуже потужний вірус. З однієї причини: вірус – творіння віртуальне, а людина зовсім інша по своїй природі, є представником іншого світу й, цілком можливо, впорається з тим, чого глюкові ніколи не здужати.
– Для початку ви підете на гостину до веселого барона Асіста. Цей відьмак та чародій знає геть усе. Навіть те, про що ви не знаєте, що його взагалі можна знати. Він жартівник, цей барон-веселун на ім'я Асіст. Що означає «смерті немає» і де знаходиться ті, хто пішов, можна вивідати лише в нього.
Макропойнт змахнув рукою, й на обох нових вояках Макропойнта замість джинсів та футболок виникли сяючі комбінезони, пояси з бойовими метальними ножами, за їхніми спинами зависли потужні безшумні арбалети, на грудях – важкі надійні автомати, а голови їм прикрили міцні шоломи.
– А зараз, мої вояки, підійдіть до екрана.
Макропойнт пробігся тонкими пальцями по клавішах, і на екрані виникла мапа, на якій червоною рискою було позначено маршрут нових його слуг до місця, де мешкав веселий барон із дивовижним ім'ям Асіст.
– Ось куди веде ваш шлях, – Макропойнт тицьнув пальцем у червоне кружальце поміж гір, – це долина Випадкових Чисел. Мандрівка нею надзвичайно небезпечна, бо там нема жодних закономірностей, жодних правил і нічого постійного. Будьте обачні. Якщо дістанетеся до барона та дізнаєтесь у нього про таємницю вічного життя… Поверніть мені брата, і я вас так винагороджу, як ніхто нікого досі не винагороджував!
* * *
Гонець послухався мудрої поради Архівата і виїхав з міста зовсім іншою брамою. Він спрямував жеребчика в бік невеличкого села Нові Файли. Попервах гнав коня щодуху, намагаючись якнайдалі від'їхати від Глюкландії, а коли той притомився, рушив спокійним кроком, уважно прислухаючись та час від часу озираючись. Він побоювався, що може не помітити погоні вчасно. Глухий стукіт копит почувся, щойно він порівнявся з першими хатами Нових Файлів. Гонець поспіхом завернув у перше-ліпше подвір'я, заросле розлогими кущами бузку, сплигнув з коня, накинув вуздечку на обламаний сучок та обережно визирнув на вулицю крізь нешироку шпарину в паркані. Погоню вже було добре чути, але ще не видно.
– Р-р-ра!.. – почулося позаду.
Гонець озирнувся і похолов. За два метри від нього стояв здоровенний сірий собака. Він показав зуби та знову рикнув, неголосно, але з очевидною погрозою.
– Р-р-р-ра… – тобто, ти чого, мовляв, забрався на чужу територію?
– Тихше… Тихше… Як тебе там… Рексику, Пупсику, Бітику, Слямзику… Не виказуй мене…
Уже зовсім поруч глухо затупали курною дорогою коні, а собака зробив ще маленький крок уперед і знову підняв звислі тремтячі щоки, показуючи білі з чорнотою ікла.
– Р-р-р-р… Гав! – собака пригнувся й стрімко плигнув на гінця. Той позадкував у густий кущ.
– Агов! – почувся грізний голос за парканом. – Хто тут є?
* * *
– Капочко, не хочу я пахтитися цими парфумами! Я взагалі не хочу пахтитися ніякими парфумами! Чи не ти казала, що найкращий запах – це запах чистоти й свіжості? – принцеса Інформа вередливо тупнула ніжкою на особистого косметолога Капу Лок.
– Ваша Високосте, – поштиво, але наполегливо й далі вмовляла принцесу Капа, – це було три роки тому, ви тоді були ще не в тому віці, щоб користуватися парфумами. Але зараз ви повинні дотримуватися протоколу! Молоденька дівчина, а тим більше принцеса, мусить мати вигляд, як у принцеси: простий і неперевершений!
– Таж то вигляд, а не запах!
– Ваше Високосте, одне не виключає іншого, навіть навпаки: запах підкреслює особистість і довершує створений образ.
– Ну, якщо довершує… Але тільки трішечки…
– Звичайно, звичайно… Ваше Високосте, у вас ще є трохи часу? Тоді, мабуть, почистимо нігті. Ні-ні, жодного лаку, звичайний манікюр…
Капа поставила на стіл два глечики, в які налила спеціального розчину, й принцеса занурила в них свої пальці. Поки шкіра намокала, Капа розкладала на столі набір для манікюру та розповідала останні новини.
– А вчора я отримала листа від кузини, яка живе у Глюкландії, – не вмовкаючи торохтіла Капа Лок. – Вона мені надіслала рецепт дивовижної маски на обличчя. Треба взяти свіжого огірка, три насінинки мазахорала…
– Які насінинки? – перепитала принцеса.
– Мазахорала. Це рослина така. Вона росте на узліссях соснових борів виключно у Глюкландії. Так ось…
Розповідь Капи Лок про особливості флори Глюкландії перебив гучний голос Дроника, блазня Великого Процесора.
Дроник був узятий Великим Процесором до Головного палацу рік тому, коли в нього виявилися незвичайні здібності. Під час випасання худоби на луці, в дерево, під яке заховався Дроник від дощу, вдарила блискавка. Добряче перепало й підпаскові. Коли він отямився, то спочатку ніхто нічого не помітив. Але потроху в нього почали виявлятися дивовижні здібності. То він починав бачити крізь стіну, то книжку запам'ятовував від початку до кінця, то перемножував подумки велетенські числа. Але найбільший подив у всіх викликала його здатність переходити у формат чистої цифри. Перетворений на блакитну хмаринку, Дроник міг проникати в будь-яку шпару, перелітати дротами на значні відстані, ставати будь-якими тваринами та взагалі – прибирати вигляд будь-яких речей. Тобто, він міг майже все. Великий Процесор почув про таке диво й запросив Дроника до Головного палацу, де той і продемонстрував свої здібності. Великий Процесор, який після цієї демонстрації довго перебував у стані цілковитого потрясіння, запропонував Дронику залишитися в палаці та відвідувати школу разом із принцесою Інформою, водночас працюючи блазнем, бо інших вільних посад, та ще й для хлопчаків такого віку, в палаці на той час не було. Дроник доволі швидко освоївся в палаці, потоваришував зі всіма його мешканцями, був у найкращих стосунках із принцесою Інформою, яку не раз дивував своїми незвичайними здібностями. А на початку літа його здібності допомогли відбитися від лютого та надзвичайно потужного вірусу Макровіра.
– Ваша Високосте! Вас запрошує пан Великий Процесор.
– Хіба тобі очі повилазили? Чи не бачиш, що її Високість зайнята? Вона робить манікюр.
Капі Лок страшенно не подобалося, коли її роботу переривали. Вона була впевнена, що нема нічого важливішого для молодої дівчини, аніж спроби стати ще привабливішою. А манікюр – важлива складова зовнішнього вигляду кожної молодої дівчини, тим більше, принцеси.
– Капко, ну, ти взагалі вже… – розгублено промимрив Дроник. – Принцесу батько гукає, тобі що, незрозуміло? А ти їй нігті вимочуєш! Капець – ось ти хто!
– Дронику, я тебе зараз уб'ю! – не на жарт розлютилася Капа.
– Припиніть обоє! – посміхнулася принцеса. – Капо, ми продовжимо пізніше. Дронику, передай батькові, що я зараз буду.
– Так, пані. Ось так тобі Капцю! Вчися, як треба бути слухняною. Манікюр, педикюр… – передражнив блазень Капу Лок та насвистуючи під ніс веселу мелодію покрокував через велику спальню принцеси до виходу.
– Не свисти – грошей не буде, – навздогін гукнула Капа.
– А-а, – не обертаючись, махнув рукою блазень, – їх як не було, як досі нема, так не передбачається й у майбутньому.
– А що за терміновість така? – в спину йому кинула запитання Інформа.
* * *
Собака швидко озирнувся на гучний голос:
– А-г-р-рр! – захлинувся він слиною від обурення: хто ще наважився зайти на подвір'я, яке він охороняє? Без будь-якого попередження та зволікання собака плигнув на вершника, вчепився йому в ногу.
– Ти!!! – загорлав вершник, у якого в чоботі, прокушеному наскрізь, захлюпала кров. – Тварюко!!!
Вершник навідліг ударив собаку проміж вух кулаком у твердий рукавиці з грубої шкіри. Пес навіть не здригнувся, тільки заплющив очі та притис вуха, але ноги зі своїх страшних ікол не випустив. Що там відбувалося далі, гонець не дізнався. Побачив, що увагу вершника відволік бій із собакою – а той висів на ньому, як гроно стиглого винограду на лозі, – єдиним рухом заплигнув на коня, проломився крізь кущі та виїхав просто до низького паркану, що відокремлював подвір'я від молодого лісу. Жеребець легко перескочив паркан, і за мить гонець був уже у лісі. Крики вершника, який кликав на поміч своїх товаришів, незабаром затихли вдалині. Гілки боляче сікли щоки та коліна, однак гонець не дозволяв жеребчикові збавляти швидкість доти, поки не промчав крізь ліс та не вискочив на високий крутий пагорб, звідки було вже видно потужні стіни Столиці.
* * *
– Від Сергійка, тобто Сержа Першого, – відразу виправив себе блазень, – надійшов лист.
– Що?! – підскочила Інформа, – й ти мовчиш?! Ну й дурень же ти, Дронику! Дурень, і бризки вгору! З цього ж треба було й починати! – принцеса вже витирала руки, а розгублена Капа Док стояла над манікюрним столиком, із жалем споглядаючи розлитий розчин, концентрат якого вона ще вчора придбала в найдорожчій столичній крамниці.
Дроник не встигав за принцесою, яка майже бігла коридорами. Нечисленні придворні поштиво поступалися дорогою принцесі, що так поспішала. Якби побачив її зараз хто сторонній, нізащо не впізнав би у дівчині в туфельках із низькими підборами, джинсах і футболці спадкоємну принцесу Заекрання. Інформі не подобалося чепуритись у розкішні придворні сукні: вони заважали бігати величезними кімнатами палацу, одним словом, були вкрай незручні. Авжеж, траплялося, що вона, вже не дівчинка, а дівчина, мусила бути присутньою на офіційних церемоніях. Тоді подітися не було куди: повинна була мати вигляд, відповідний до вимог протоколу. Але, на щастя, таке бувало нечасто, що дуже тішило принцесу. Адже куди зручніше ходити в джинсах і футболці, ніж у отих пишних уборах. Вона влетіла до кабінету, немов маленький вихор:
– Тату! Мені сказали, що ти отримав від Сергійка листа?
– Здрастуй, доню! Отримав. Він коротенький: Сергійко просить, щоб я вийшов із ним на зв'язок. У них, у фізичному світі, щось трапилося. Я вирішив, що тобі цікаво буде побачити Сержа Першого та побалакати з ним.
– Татку, ти ще й запитуєш? Ти ж знаєш, як я до нього ставлюся!
– Звісно, знаю, тому й покликав. Ти готова? Тоді я налаштовуватиму інтерфейс.
Великий Процесор поклав на клавіші свої довгі, на диво гнучкі пальці. Налаштовування інтерфейсу з фізичним світом – процес досить складний, вимагає високої швидкості роботи з клавіатурою та неабияких знань. Пальці Великого Процесора запрацювали. Долоні зависли над клавіатурою, майже не рухаючись, тільки пальці миготіли, видаючи рівномірний неголосний шум, ніби щось дзижчало. За весь час Хазяїн та Володар жодного разу не помилився, жодного разу не скористався клавішею «Backspace». Будь-який хакер луснув би від заздрощів, коли б побачив, з якою швидкістю працює володар Заекрання.
– Ось і все, – задоволено промовив Хазяїн та Володар, останній раз торкаючись клавіші «Enter», – лишилося трохи зачекати.
За його спиною принишкла принцеса, поряд із нею застиг у очікуванні Дроник.
Не було тільки дворецького, пана Чипсета, який саме в цей час був заклопотаний якимись важливими справами: чи то перевіряв, як прибиральниці помили коридори, чи знімав пробу з хліба, який випекли до вечері.
Екран замиготів, укрився срібним туманом і врешті-решт знову став чистим.
