Kitabı oku: «Вихідний формат», sayfa 3

Розділ 5
Зустрічі

Рикпет та Кадим, новоспечені слуги кривавого віруса Макропойнта, виступили в далеку дорогу – в долину Випадкових Чисел, на пошуки відьмака та чарівника барона Асіста, веселуна, який знав геть усе. Коли б Рикпет та Кадим не втратили здатності дивуватися, вони б здивувалися самі з себе, а саме з того, як легко їм удалося запам'ятати мапу, на котрій Макропойнт показував їм маршрут до долини, де мешкав барон-веселун. Ця мапа наче віддрукувалася в їхніх мізках. Друзі чимчикували дорогою, ішли нога в ногу, ані на сантиметр не відстаючи й не випереджаючи одне одного. Ні на мить не замислюючись, вони повертали в потрібному напрямку. Тьоп-тьоп, ляп-ляп… Раз-два… Лівою-правою… Шлях звивався посеред зеленої луки, але на небокраї вже бовваніли невисокі пагорби, а за ними мали початися гори. Вдалині виднілося якесь містечко.

– Житло, – вказав пальцем Рикпет.

– Глюки, – погодився Кадим.

– Їжа, – підвів риску під обговоренням Рикпет.

Обидва прискорили ходу, бо вкрай зголодніли. Йшли з самого ранку, снідали дуже рано та легко. Ніхто навіть і не подумав дати їм що-небудь із собою. На околиці містечка зустріли дівчину з двома цебрами, в яких хлюпалася колодязна вода. Рикпет та Кадим, з голови до п'ят обвішані зброєю, мали досить страхітливий та незвичайний вигляд. Повелися вони дивно. Мовчки заступили дівчині дорогу, також, не кажучи й слова, забрали кожен по цебру та почали пити крижану до болю в зубах воду.

– Агов, – розгублено промовило дівча, – це ви чого? Невже попрохати важко?

Ані Рикпет, ані Кадим ніяк не зреагували на її обурене запитання. Напилися досхочу, відкинули цебра в різні боки та попрямували далі, озираючись у пошуках якоїсь корчми, де б можна було втамувати голод. Обурене дівча, яке вже майже принесло додому воду, змушене було знову нести важкелецькі цебра від самого колодязя, тому посилало їм навздогін прокльони. Врешті-решт Рикпета дістали ці крики. Він, не кваплячись зняв зі спини арбалета, вклав у нього маленьку крицеву стрілу і, майже не цілячись, вистрелив. Із легким дзвоном стріла пробила цебро наскрізь і залишила біля самого дна дві рівненькі дірки.

– Стули пельку! – рівним, безбарвним голосом сказав Рикпет. – Остогидло.

Дівча перелякано замовкло, підняло цебро, недовірливо застромило палець у дірку, голосно закричало від переляку й побігло додому.

А двоє друзів і далі шукали, де б можна чогось попоїсти. Нарешті, аж у центрі містечка, побачили щось, схоже на корчму. Рикпет пхнув ногою двері та зайшов у залу. Кадиму, який переступив поріг слідом за командиром, двері з розмаху заїхали по лобі.

– А щоб тебе! – загорлав розлючений вояк, скинув з плеча автомат та зрізав двома короткими чергами завіси, від чого двері з грюкотом упали на підлогу. В залу вибігла перелякана господиня.

– Що трапилося? Ви хто? Навіщо ви зламали двері?

Рикпет та Кадим, як і раніше, коли вони й слова не відповідали на дівочі крики, не відповіли й на крики хазяйки корчми. Усілись за дерев'яний, чисто вискоблений стіл, поклали поруч шоломи, арбалети й автомати. Усе це спорядження, складене невеликою гіркою, викликало повагу та острах. Та хазяйка не вмовкала. її заклад приносив зовсім невеличкий прибуток, а ремонт дверей та нові завіси коштували недешево.

– Хто сплатить за ремонт? – приступила вона на друзів.

– Їжі! – наказав Рикпет.

– Багато! – додав Кадим.

– Що?! – захлинулася обуренням господиня.

Кадим підняв автомат та повів ним на рівні прилавка:

– На друзки! – коротко сказав він.

– Чи навпіл, – докинув Рикпет.

Жіночий лемент припинився, наче обрізаний. Господиня з острахом подивилася на зброю і вже спокійно, але все ж таки затято спитала:

– Хто сплатить за поламані двері?

Рикпет дістав із кишені золоту монету:

– Досить?

– Разом із обідом, – додав Кадим.

Господиня здійняла очі до стелі, підраховуючи, скільки коштуватимуть ремонт і обід. Виходило, що золотого достатньо, може, навіть і з надлишком.

– Досить.

Рикпет знову поклав золотого до кишені.

– Їжі.

– Багато.

Господиня тяжко зітхнула та попленталася на кухню. За кілька хвилин вийшла з тацею, на якій стояли тарелі з їжею. Тут була варена телятина, порізана на невеличкі шматочки та полита духмяним соусом, від запаху якого аж слина текла, смажена риба в білій, мов сніг, сметані, салат із чогось зеленого, заправлений олією, ще якісь тарелі з грибами, холодцем, вареним язиком, порізаним та заправленим гірчицею. Збоку на таці стояло два кухлі з червоним напоєм. Напій, мабуть, був добре охолоджений, бо на крутих боках кухлів висіли великі прозорі краплі роси.

– М-м-м… – пожадливо промукав Рикпет.

– Повний відпад та відпочинок для розуму, – виголосив надзвичайно довге речення Кадим, енергійно потираючи руки.

Господиня поставила тацю на сусідній стіл, затулила її спиною та, наслідуючи друзів, коротко мовила:

– Золотий!

Рикпет голосно ковтнув слину, Кадим цикнув зубом. Вони перезирнулися. Господиня знову взяла тацю на руки та високо підняла її, всім своїм виглядом показуючи, що у разі чого пожбурить усе на підлогу, не пожаліє витрачених харчів. Знадвору долинув гамір. Рикпет повернув голову до вікна. До корчми наближався невеличкий натовп. Попереду йшов здоровань, який вів за руку дівча, чиє цебро вояки пробили з арбалета. Рикпет тяжко зітхнув, витяг із кишені монету та кинув на стіл. Монета задзвеніла високим чистим звуком. Вояки перезирнулися.

– Їмо?

– Жеремо!

Обидва жадібно схопили по тарелі з таці, поставленої перед ними господинею, щойно золотий перекочував у широку кишеню її фартуха.

– Агов, Феміно, ці відморозки в тебе? – почувся від вікна густий низький голос.

* * *

На екрані змалювалося обличчя Сергійка. За ним, правда, не так виразно, було видно обличчя якоїсь дівчини, й це неприємно вразило Інформу. Поряд з обличчям дівчини на мить з'явилося широке щиросердне обличчя Славка.

– Здрастуйте, любі друзі! Радий вас усіх бачити, особливо тебе, Шанато! З тобою ми не бачилися особливо давно.

«Шаната? – подумки здивувалась Інформа. – А, це та дівчина, яка була в Заекранні, коли тато боровся з чародійкою Гіреєю. Отже, вона не має ніякого відношення до Сергійка».

Від серця відлягло, й вона вже приязно посміхалася, дивлячись на монітор. Та у Великого Процесора погляд був надзвичайно серйозний.

– Добре, Сергійку, розповідай, що там у вас трапилося й чому ти попросив термінового зв'язку.

– Мене там не було, а краще за всіх вам розповість про це Наталка. Давай, Наталко, сідай перед екраном та розповідай.

Зображення Сергійка зникло з монітора, а з'явилося обличчя дівчини, яка зовсім не сподобалася принцесі. Куди цікавіше та приємніше їй було дивитися на обличчя Сержа Першого, ніж на всі інші обличчя разом узяті.

– Ой, у нас тут таке! – схвильовано почала розповідати Наталка. – Ми разом сиділи в Петька, тобто Рикпета, та розповідали, хто як провів літо. А потім невідомо звідки з'явився той тип у костюмі та червоній сорочці.

Наталка поступово заспокоїлась і з подробицями розповіла про все, що трапилося в Петьковому помешканні. Не забула нічого, намагалася навіть скласти ту фігуру, яку робив із пальців незнайомець, коли обливав таємничим променем Петька та Дмитра. Великий Процесор поставив Наталці та Славкові безліч несподіваних запитань: і про колір сорочки, й про колір хустки, яка стирчала з нагрудної кишені, просив кілька разів повторити фігуру, яку склав із пальців незнайомець і з якої виник дивовижний промінь. Особливо його цікавило, як змінилися Петько та Дмитро після того, як потрапили під дію променя.

– Отже, застигли, кажеш… А відгукнулися тільки після того, як їх назвали заекранськими іменами? А потім почали розмовляти по-хамськи? А очі? Очі не застигали? Застигали… А рухи? Нормальні… Незугарні, незграбні, може?

Він ставив запитання, мов лікар під час медичного огляду. Щось мугикав собі під ніс, пальці пурхали над клавіатурою ноутбука, який стояв поряд із монітором, почухував потилицю та раз по раз відкашлювався.

– Отже так, любі мої, – знову нагадуючи Наталі лікаря, поставив свій діагноз Великий Процесор, – здається мені, що наших друзів переформату вали.

– Це… Що, словом, того… зробили з ними? – запитав із-за Наталчиного плеча спантеличений Славко.

– Переформатували. Цей самий промінь – дуже потужний програмний продукт. Після того, як цією програмою обробили ваших друзів, вони зовнішньо не змінилися, але насправді стали власними антиподами.

– Як це? – не зрозуміла Наталя.

– Ось поглянь, – почав пояснювати Великий Процесор, – якщо взяти інформацію на магнітних носіях, то вся вона, якщо дістатися до самого початку, записана за допомогою нулів та одиничок. Вірно?

Про двоїчний код Наталя знала й підтвердила це кивком. Славкові, який стрепенувся позаду, кинула через плече:

– Зачекай, потім поясню…

– Так ось, – провадив Великий Процесор, – за допомогою цієї програми, якщо казати просто, вашим друзям нулики та одинички поміняли місцями. їх переформатували. Тепер зрозуміло?

– І що ж тепер буде? – перелякано запитала Наталка.

– Що буде? А ти не зрозуміла? Якщо раніше вони були добрі, то тепер будуть злі. Якщо були щедрі, то стануть жадібними. Якщо були вірними друзями, то зараз вони – підлі зрадники. Вони стали антиподами самих себе, ось що з ними сталося. Але головне не в тому.

– А в чому ж? – крізь сльози прошепотіла Наталя.

– А головне в тому, що я не знаю, як повернути їх у вихідний формат, – з жалем промовив Великий Процесор, – побоююсь, що такої програми не існує в природі взагалі.

– Як? – із неприхованим жахом запитала Інформа з-за батьківського плеча. – І ти, Хазяїн та Володар, нічого не можеш зробити?

– Бачиш, доню, програма може бути написана такими кодами чи так закрита паролем, що ніхто в світі розгадати не зможе. І якщо цей код чи пароль не дізнатися, ніхто інший, навіть геніальний програміст ніколи не запустить програму, щоб повернути наших друзів у вихідний формат. Ось така правда.

– І хто ж це зробив?

– Я не знаю. Зважаючи на те, що розповіла Шаната, це якийсь надпотужний вірус, і він за щось помстився. Але інформації замало, тому я не можу здогадатися, хто цей грізний месник.

– Це… Ну… Він ще назвав мене головним героєм! – ні сіло ні впало ляпнув Славко.

Розділ 6
Веселий барон Асіст

Веселий барон Асіст знав геть усе. Він навіть знав те, про що багато хто не знав, що таке взагалі можна знати. Барон напівлежав у глибокому зручному кріслі біля каміна, якого не було розтоплено, та лузав добре підсмажене насіння, охайно складуючи лушпайки у велику білу миску з надщербленою емаллю. Звичайний барон не займався б такою принизливою справою, як лузання насіння, але барон був особливий, це був веселий барон, а таке прізвисько зобов'язувало до чогось такого, що викликало б усмішку. Сьогодні він обрав саме лузання. Вчора, наприклад, барон півдня катався на маленькому самокаті веселим палацом, лякаючи раптовими зойками своїх до всього вже звиклих слуг. Самокат було добре змащено, тому котився він абсолютно нечутно. Барон під'їжджав до котрогось старого слуги ззаду й раптом горлав йому на вухо яку-небудь веселу нісенітницю на кшталт:

– Діду! Живи у повному відриві!

І з реготом мчав геть на своєму безшумному самокаті, залишаючи слугу з серцевим нападом де-небудь у п'ятому коридорі третього поверху лівого крила, звідки до сонячного світла треба було йти не менш, як півгодини. Алеї парку, насадженого біля палацу, були поплутані так, що п'ятдесят метрів, які відділяли вхід до маєтку від дверей самого палацу, можна було долати години зо дві, та й то якщо прислуга допомогла б. А бували такі відвідувачі, що й не долали цієї невеличкої відстані, а сідали просто на землю та кволими від спраги й голоду голосами після кілька добових блукань благали про допомогу. На такі крики веселун-барон вискакував, ніби чортик із табакерки, поправляв окуляри без скелець, зроблені з простого блискучого дроту, розкланювався глибокими поклонами, а то й вшановував гостей добре відпрацьованим жіночим реверансом та запитував серйозним і ввічливим тоном:

– Чого бажаєте?

І коли переляканий та змарнілий відвідувач просив тільки одного – вказати шлях до входу в палац, а чи виходу з маєтку, веселий барон починав довго та з подробицями розповідати, де розташовано спальню, зі смаком розписував, що сьогодні подаватимуть на обід, де тут їдальня та наскільки холодний сік сьогодні стоятиме на столі. Коли відвідувача допікало до живого, барон, несамовито регочучи, зникав, розчинявся в чистому, прозорому повітрі.

Барон узяв у долоню трохи насіння і із завидною швидкістю продовжив свою веселу та захопливу справу.

– Пане бароне, до ущелини наближаються двоє невідомих.

– Це добре, – посміхнувся веселий барон, – бо останнім часом життя стало нудьгуватим. Дайте-но мені глянути, кого до нас занесло?

На великій, ретельно пофарбованій стіні, яка час від часу виконувала роль екрана, з'явився малюнок. Це запрацював мультимедійний проектор. На малюнку барон побачив двох вояків, із голови до п'ят обвішаних зброєю.

– Так, так, так, – розвеселився барон Асіст, – та на мене, здається, війною пійшли? Оце здорово! Оце класно! Ми не воювали цілих два тижні! Так же з нудьги загнутися можна! Агов, хто є? – загорлав Асіст у бік дверей, знаючи, що за дверима обов'язково мусять чергувати слуги. – Мої лицарські обладунки та списа! І ще щось… Треба кричати ще про щось… Отакої… З пам'яті випало! Як хвороба зветься, сто стусанів їй у печінку, знаю – склероз, а ось що з пам'яті випало… Ага! Коняку! Авжеж, коняку! Агов, йолопи! Обладунки, списа та півцарства за коняку! Я їду на війну!

Миттєво палацом забігали слуги. Двоє несли величезного списа, який ніяк не могли затягти до зали. Звичайно, коли тягти списа гострим чи тупим кінцем уперед, нема нічого за простішого, але, якщо намагатися впхати його до зали впоперек дверей, тоді, поза сумнівом, доведеться добряче попрацювати. Ще з десяток слуг шукали баронові обладунки, що були доволі непрості. По-перше, їх не було видно, а спробуйте знайти невидиму річ, а по-друге, – барон був вельми неохайним, щиро кажучи, страшенним нечепурою. Коли він повернувся з останньої війни, то роздягся та покинув свої невидимі обладунки просто біля входу, під вішаком. Кілька разів власноніж спіткнувся об них і в нападі роздратування кудись закинув. А ось куди, природно, забув. І зараз безліч слуг сновигали палацом, розшукуючи ці залізяки, просто мріючи спіткнутися об них. Кірасу, ту частину, яка захищає груди й спину, знайшли швидше за все. Ця частина обладунків була найбільша, тому спіткнулися об неї доволі швидко. А ось усілякі нарукавники, накладки, металеві рукавички та інший дріб'язок шукали довго. Останнім знайшли шолома, за котрого зачепився скороход на ім'я Таб. Свого часу барон-веселун буцнув по шоломі, як по футбольному м'ячі, й той залетів невідомо куди та лежав там, у невідомому «куді» доти, поки на нього не наступив Таб.

– Знайшов! – радісно заволав він, однією рукою потираючи лоба, а іншою ляскаючи долонями по підлозі, намагаючись намацати той клятий шолом, об котрий тільки-но спіткнувся.

– Ви всі бовдури! – ляпав язиком Асіст, і далі сиплючи лушпиння в миску. – Чого ж було не дати лад зброї віддразу після мого повернення з останньої війни? До всього мушу докладати власних рук… А коня? Коня осідлали? Де мій бойовий товариш?

До зали вкотили коня. Це був високий жеребець, буланий, із золотавим відливом. Рот у нього був роззявлений, начебто жеребець оглушливо іржав, одна нога була трохи піднята, а задні широко розставлені. Коня скопіювали з пам'ятника якомусь королеві.

– Механіку! – щосили загорлав Асіст.

– Я осьдечки, ваша мосць…

– Колеса коневі змастили? Останнього разу ліве заднє рипіло, хоч вуха затикай! Бензину повний бак залийте! Усе треба самому контролювати! Ага, й ще: глушника перевірте, десь діра, гримотить, наче дірява каструля…

– Будь ласка, не турбуйтеся, ваша мосць… Усе перевіримо, усе зробимо!

– Майте на увазі, за півгодини мені виступати на війну. Не буде все готове – звільню всіх. Без вихідної допомоги!

– А як же, ваша мосць… Звичайно… Обов'язково… Ми ж завжди… – механік почав раз за разом кланятися, задкуючи до дверей. Слідом за ним заднім ходом почав здавати й жеребець, причому глушник дійсно стріляв, як із автомата, заповнюючи залу нестерпним смородом вихлопних газів.

Барон і далі веселився, плювався лушпинням у велику емальовану миску.

* * *

– Як він назвав тебе? – стрепенувся Великий Процесор. – Головним героєм?

– Так, – підтвердила Наталя, – він так і сказав: звернемося до головного героя. І назвав Славка заекранським ім'ям, тобто Васлою.

– Ага… А я це… Ну, здивувався. Звідколи я це… став за головного?

– Он як… – замислено і протягло сказав Великий Процесор.

– Татуню, ти щось пригадав? – з надією запитала Інформа.

– Є таке, про що ви, шановне товариство, не знаєте. Сергію! – покликав він господаря помешкання.

На екрані, до втіхи Інформи, з'явилося Сергієве обличчя.

– Сергійку, в тебе Інтернет ще й досі не працює?

– А ви звідки знаєте? – здивувався Сергійко. – Нещодавно підключився. Ось коли вам листа надіслав.

– Знаю тому, що його відключено за моїм наказом. Протягом сьогоднішнього дня на твій комп'ютер було вчинено три вірусні напади. Якби не зусилля агента Трафіка та команди Нортона, всі твої файли було б давно знищено, а можливо, заразом і операційну систему. Хтось запекло нападав на тебе. Дуже наполегливо, але спроби були якимись несерйозними, начебто їх зорганізовували зумисне так, щоб не стільки завдати шкоди твоєму комп'ютеру, а, швидше, наробити якомога більше галасу. Ну який сенс мала остання спроба, коли до брами припхався цілісінький караван зелених верблюдів? Ніякого сенсу в такому нападі не було. А коли я дізнався, що караванником був Кабір, то в мене відразу виник сумнів: як це так? Він що, не знав, якого кольору бувають верблюди? А зараз я міркую: чи не були ці напади відволікаючим маневром? Чи не відволікали мою увагу саме від Васли? Заради чого? Тому що Сергійко був їм не по зубах. І цей таємничий «хтось» це добре розумів. Тому, вдаючи, що нападають на Сержа Першого, вони по-справжньому готували напад на Васлу. А останнім часом Васла разом із Сергійком брали участь тільки в одній події: звільненні Інформи, що відбулося на початку літа. Але Макровіра розкладено на цифру і його присутності ніде протягом останніх місяців не зафіксовано.

– Але Гірея також залишала свою резервну копію, – промовила Наталка, уважно слухаючи Великого Процесора.

– Макровір також залишав, – погодився Хазяїн та Володар, – але цього разу в пошуках копій я просканував усе, що тільки було можливо. Знайшов три та всі ліквідував. Тож припущення, що Макровір зміг знову відродитися з резервної копії, дуже малоймовірне. Мене турбує зовсім інше: чи не було поруч із ним кого-небудь, хто зараз має дуже велике бажання помститися мені, Його Величності Сержу Першому, всім нам за загибель Макровіра? Можливо, друг чи якийсь родич? Ось це більш схоже на правду.

– Пане Великий Процесоре!

– А, Чипсете! Привітайся з нашими друзями.

Чипсет, як завжди, одягнутий у строгий, добре випрасуваний однострій дворецького, глянув на екран та радісно посміхнувся.

– Ваша Величносте, Сержу Перший! Шаночко! Васло, друже! Дуже-дуже радий вас бачити! Але, мій пане, важливі новини!

* * *

Макропойнт був страшенно розлючений. Лупер та його команда спіймали облизня: проґавили гінця до Великого Процесора, а разом із ним і листа Сержа Першого. І зараз недолугий Лупер стояв струнко перед своїм паном та отримував найсерйознішого прочухана за всю свою службу. Зміст самого листа цікавив кривавого віруса менше за те, що цим листом Великого Процесора попереджено про початок активних дій Макропойнта, а саме цього він і не бажав. Він навіть не бажав, щоб Великий Процесор узагалі до кінця операції знав про його існування. А тут такий прокол!

– Лупере! З усіх слуг я наблизив тебе найбільше та поставив тебе вище за всіх. Я доручив тебе надзвичайно важливу справу, а ти з нею не впорався, чим поставив під загрозу зриву всю операцію. Як ти вважаєш, яке має бути покарання?

Лупер мовчав, бо не міг знайти собі виправдань. Хіба може бути виправданням те, що він повернувся до корчми «У скаженого пса» й власноруч коротким метальним ножем поцілив просто в серце корчмареві, який зірвав їм операцію? Як закричала та дурна тітка! Як заволали відвідувачі! Але ж ніхто нічого не встиг навіть помітити: на мить розчахнулися двері, щось коротко свиснуло в повітрі, а надалі лише тупіт копит… Лупер удовольнився помстою, але завдання не виконав і тепер має бути покараний. Та обирати покарання самому, як це запропонував Макропойнт, було занадто…

Макропойнт терпляче очікував, що відповість Лупер, а той затято мовчав. Кривавий вірус пройшов кімнатою та ще раз глянув на Лупера.

– Ну що? – строго запитав у слуги.

– Скоряюся вашій волі, мій пане, – нарешті вичавив із себе Лупер.

Така відповідь несподівано пом'якшила люте серце Макропойнта.

– Хто винен у зриві завдання?

– Один старий із корчми «У скаженого пса». Його звали Архіватом.

– Звали? – перепитав кривавий вірус.

– Звали, – твердо відповів Лупер.

– Ну що ж, сказати, що я тебе вибачаю цілком – це буде неправдою. Але я даю тобі шанс виправитися. Май на увазі, якщо провалиш і це завдання, то на пробачення не сподівайся.

«Яка користь від вірусу, розкладеного на цифру, – подумав Макропойнт. – А для того, щоб якось виправдатися, він землю гризтиме! І принесе мені ще багато користі. А на цифру я його завжди розкласти встигну».