«Повія» kitabından alıntılar, sayfa 2
Жизнь словно колесо катится: одного бросает вниз, другого подымает вверх, чтобы снова в землю втоптать.
«Молодiж завжди кохає волю, уводе в життя iншi думки, пестить iншi надiї - свою весну справляє…»
- Та ще питалася: чи землю за матiр'ю зоставили? За матiр'ю, - кажу. А вона так зрадiла, аж пiдскочила.
- Господи! i за що цi люди мене так люблять? - здивувалася Прiська. - Учися у них, дочко… вони краще рiдних, прихильнiше самих близьких. Пошли їм, господи, всього, чого вони тiльки бажають!
Життя - вдача, - думав вiн далi. - Бери вiд нього все, що дає воно; бери на час, знаючи, що нема нiчого на свiтi вiчного; не шкодуй за тим, що обмина тебе; не давай зiвка, коли воно само тобi дається до рук!
""Як давно колись крали, так і тепер крадуть і будуть красти... Поки в одного добра більше, а в другого менше, крадіжка не переведеться!"
"Та часом і при достатках лихо: як нема долі, немає талану, то й достатки не впокоять."
Жизнь - удача. Бери от нее все, что она дает; бери на время, зная, что нет ничего вечного; не жалей о том, что проходит мимо тебя; не зевай, если оно само плывет тебе в руки.
Вона знає одно: пани б'ються, а в мужиків будуть чуби боліти!
- Знають вони, твої лiкарi! - буркнув вiн, приймаючись за свiй недопитий стакан.
- Авжеж, повиннi знати. На щось вони та вчилися.
- На те, щоб людей дурити.
Вона на хвилину замовкла, задумалась, а потiм знову почала:
- Хто тiльки їх не дурить?
- Кого? - спитався вiн.
- Людей. Ти дуриш мене, той того, той другого. Хто кого зможе i зумiє обдурити, зараз i обдурить.
- Бачите, що тут за люди - якась звiрота, - прошептала, повертаючися до Григорiя Петровича, попадя i, зiтхнувши тихо, додала: - А ти живи мiж ними та ще й вибери подругу собi.
