Kitabı oku: «Лимерівна», sayfa 5

ПОСТАНОВА ДРУГА

Обставини першої справи.

ВИХІД І

Дівчата гуляють по леваді.

1 дівчина. Чи чули, дівчата, таке, як я чула? Декілька разом. Яке? 1 дівчина. Кажуть, Наталка збожеволіла. Дівчата. Як, збожеволіла?

1 дівчина. Та так. Найшло на неї такс — наче сказилася, прости господи! Кнура, хрещеного батька свого, з хати вигнала. З його дочкою, Марусею, — яка вже вірна була! — а вчора, либонь, і її вигнала, і матір Марусину.

Дівчата. Чого ж се так?

1 дівчина. Там, як розказувать, то й за день не перекажеш.

2 дівчина. Та то ж усе через те Шкандибенкове сватання.

Дівчата. А він і досі її не одкинувся? Устряв та й устряв!

3 дівчина. Як свиня в огород: її по пискові, а вона — лізе.

1 дівчина. Та, бога ради, і Наталка добра! Як таким женихом, як Шкандибенко, та перебирати? Чого їй треба? — Молодий, багатий… Ніт — Василь Безродний у зуби застряв! А що Василь має? що у його є? Он, либонь, беруть у пікінери.

3 дівчина. Беруть… Знаємо ми, як беруть!

1 дівчина. А то ще не беруть? Шкандибенко, либонь, ходив і викупати, так — нізащо!

3 дівчина. Та то все — брехня!

1 дівчина. Яка ж брехня, коли мені сама Маруся Кнурівна учора розказувала. Розказувала, і як Наталка її батькові брехню завдала, як з хати вигнала. Казала і те, що Василь сьогодні збирається утікати, поти набор пройде.

3 дівчина. І все-таки то — брехня!

Ген показується Наталка.

Та ось і Наталка. Дивіться, яка страшна: сама з собою говоре. А заховаймося за дерево та послухаємо, що вона каже.

Мерщій ховаються.

ВИХІД II

Наталка увіходе, бліда, заплакана; коси нечесані — розкуйдалися.

Наталка. Господи боже! Невже до тебе не доходять ні людські муки, ні гіркі сльози?… Ти ж все чуєш і все знаєш! Невже ти не бачиш мого плачу кревного, мого горя тяжкого? Увесь світ уже те бачить… Немає місцини в моєму дворі, щоб не скоштувала моїх сліз гірких; вся одежа моя просоліла ними. Немає куточка в моєму серці, щоб не переболів та не перемлів від горя та скорботи… Немає малої-невеличкої жилочки в мені, щоб не молилася до тебе, не засилала свого гарячого жадання: або щастя дай, або смерть пошли! А ти… як стіна та… глухий і німий! (Задумується). Ще учора… Що учора?… Учора жила ще надія в моєму серці, ще гріла його і учора — задавили її… Мати, хрещений батько її задавили… (Помовчавши). Невже то правда? Невже Василя візьмуть у пікінери?… Чому ж він не прийде, не скаже мені?… Хо би де стрінутися з ним… От же скільки сьогодні сходила хоч би де здалека побачила… І повз Кнурове дворищ йшла — його не видно… Певне, люди наплетуть такого, що Та — хай плетуть! Що ж, коли я люблю Василя?… Люблю і любити буду!… Чого ж він до мене такий нещирий та н прихильний? Можна б же прийти і сказати… А він — мов чужого, цурається мене… Я знаю, чому він не йде. Він не хоче мене вражати, не хоче моєму серцю більшого жалю завдати… Не слухайся, Василю, свого чесного заміру! Більшого лиха не буде, як є; як терплю я його… Не ти — другі мені доведуть про його та ще й насміються доводячи… Чого ж ти криєшся? Прийди, мій голубе, дай побачити тебе, розпитати: чи правда то?… Учора мені все те здалося такою брехливою правдою, що я не здержалася і прямо брякнула нею у вічі батькові… Мати каже, що батько дуже розгнівився і заказав, щоб і Маруся не ходила до мене… Я не пам’ятаю, що було учора… Може, я чим і прогнівила батька, може, перед ним і провинилася… Одно тільки — чогось воно мені все здається брехнею. (Задумується). Брехня, — а душу і серце опекла… Я чую, як та отрута гірка-пекуча ходе по моїх кістках, переливається у моїх жилах, студе-холоде, моє серце… Ну, що, як то правда?! (З горя ламає руки). Ззаду показується Шкандибенко.

ВИХІД III

Карпо, углядівши Наталю, іде до неї крадучись.

Карпо (тихо). Наталочко! Наталю! (Голосно). Чого ти тут сама блукаєш? Ходімо додому; там тебе мати жде.

Наталя (довго дивлячись на Карпа). Карпе! ти, кажуть, добрий чоловік.

Карпо (зрадівши). Не знаю, Наталю; їй-богу, не знаю. Може, і добрий.

Наталя. Коли ти добрий, то прошу-молю тебе: не ходи ти за мною, не никай, як та тінь, куди я піду.

Карпо (понуро). Я був у тебе… Не застав дома… Мати каже: пішла гуляти. Піди, каже, за нею… Я й пішов.

Наталя. Чого ж тобі треба від мене?

Карпо. Мені? (Довго шукає слова.) Нічого… Я так… я, значить, тебе люблю дуже.

Наталя. А коли любиш, то й уваж того, кого любиш: не ходи за мною.

Карпо (помовчавши). За ким же мені ходити?

Наталя. За ким хоч… Хіба мало є дівчат в містечку? Вибери собі любу та й ходи за нею; а мене покинь — забудь… Я не люблю тебе.

Карпо. Не любиш… (Зітхнувши). Я знаю, що ти Василя любиш.

Наталя. То чого ж і в’язнеш, коли знаєш?

Карпо. Так Василя ж у пікінери записали… Його, значиться, аж в Московщину поженуть, а може — й на край світа.

Наталя. Ну, то що?

Карпо. А тобі ж як бути?

Наталя. Ти хіба поможеш моєму горю, що питаєш?

Карпо. Та я б же з радістю поміг… Що ж, коли ти мене не любиш!

Наталя (убік). Мені шкода його. Він хоч трохи й пришелепуватий, а справді добрий. (До його). А якби я тебе любила, що б же ти зробив?

Карпо (радо). Еге-е-е! Якби то ти мене хоч трохи любила… На мізинчик, на півмізинчика… хоч капельку… Батечку мій! Тоді б я усім хлопцям сказав: брешете ви, сякі-такі сини!… Вони, значиться, сміються з мене, що я тебе люблю, а ти мені у вічі плюєш… Коли ж то таке було, щоб ти мені плювала у вічі?

Наталя. Може, й діждешся.

Карпо. А краще б було, коли б ти на мене не плювала та заміж за мене пішла… Як би ми зажили з тобою!

Наталя. Як же б ми зажили?

Карпо. Господи! як би ми зажили!… То я тебе люблю, а то б — удесятеро ще більше любив… Та де удесятеро? у двадцятеро, у тридцятеро!… Зодягав би тебе, зобував би тебе… Сам з ліжка зводив; черевички на ноги назував.

Наталя. Ну, а мати твоя?

Карпо. Мати моя?… Сердита дуже. Та й мати моя тебе вподобала. От би, каже, кого за жінку мати! Ся б, може, і доглянула… Сватай, каже. Як поженитесь, я вас одділю… Самі будете жити.

Наталя (подумавши). Оце ж ти мені, Карпе, усе розказав; а тепер слухай — я буду розказувати. Добре це все, коли воно так буде, як ти розказуєш; а як не так?

Карпо. Так от тобі великим Христом-богом заприсягну, що все буде так!

Наталя. І не божися, Карпе, і не присягайся. Тепер ти так думаєш і твоя мати так каже. А прийдеться до життя, — вона тоді зовсім інше заспіває.

Карпо. Ні, моя мати не така. Що сердита вона — то правда; а що пообіцяє — так тому і бути. А коли вона справді нас одурить… То… і не послухатися ж можна… Доки ж мені її слухатися та коритися, пора і своїм розумом жити. Не маленький же, бач, я!

Наталя. Та ти не маленький, та тільки своєї волі не маєш.

Карпо. Хто, я? Та я!… Ти тільки скажи мені… Та я проти всього світу піду, на всіх наплюю! Аби ти мене одного любила.

Наталя. Ну, а як я тебе не люблю? Не можу тебе любити?

Карпо. То-то й є, що ти мене не любиш. Не що мене й крушить та сушить!… Ти Василя одного знаєш; а, правду кажучи, Василь за тобою не дуже то побивається. Та ще оце йому лихо припало — то він і зовсім забув про тебе.

Наталя (прикро дивиться на його, мов правди вивіряє. Сама собі). І цей те ж плеще! (До його). Невже тому правда?

Карпо. Чого ж мені брехати? Я чув… До мене доходила чутка, що, либонь, старий Кнур та його для себе гонобить… для своєї Марусі.

Наталя (злякано). Марусі?

Карпо. Не знаю, Наталю, може, то люди й брешуть, тільки ходила така чутка… Та он, глянь, і вони.

Ген-ген між деревом показується Василь, одітий по-дорожньому, з торбами за плечима; біля його, Маруся - смутна. Вони щось говорять. Це Василь здійма шапку, хреститься і цілується з Марусею. Вона так і припала до його.

Наталя (гукає). Василю! Василю!

Василь тим часом, поцілувавшись з Марусею, мерщій скрився, мов зачув гук Наталин; Маруся собі побігла у противну сторону.

Чого ж ти побіг? Куди ти скрився? Вернися та вбий мене! своїми руками задави! Мені легше буде від тебе смерть прийняти, ніж отаку наругу переносити, отаку зраду бачити!… Василю! І бог тебе не скарає, люди не осудять?! (Плаче).

Карпо. Не плач, Наталю! Не вбивайся, моя любо… Не псуй краси своєї, не суши вроди дівочої!

Наталя. Василю, голубе мій! Вернися!… Одно слово… одно невеличке слово скажи… І я забуду… все забуду!…

Убіга Лимериха.

Лимериха. Що це за крик такий? Це ти, Наталко, так гукаєш? Чого се ти?

Наталя (плаче). Василю! Василю! Вернися хоч на хвилиночку!

Карпо. Та то вона, матусю, Василя вздріла. Отамечки обнімалися з Марусею.

Лимериха. А що, дочко, а що? Не я тобі казала, не я говорила, як він тебе любить, як кохає? Став би він тебе голу та вбогу кохати!

Наталя. Мамо, мамо! Невже і Василь такий? Невже і він дивиться на те — в кого що є, хто більше має?

Лимериха. А ти думаєш як? Цілуваннячком та милуваннячком буде ситий? Життя, дочко, довга нива та ще й колюча. Треба більше всього про те дбати, як його у світі прожити, а не цілування справляти! То все — дурниця! кров молода грає!

Наталя. Що ж мені тепер робити, бідній? Що казати, безталанній?

Лимериха. Що робити? Слухайся, дочко, того, що мати каже та розум добрий наказує… Зрадив він тебе, занехаяв, — наплюй і ти на його! Ось тебе хто і порадить, і одрадить. (Указує на Карпа).

Карпо. Наталочко! та я тебе… як голуб голубку голубитиму!

Наталя. Боже мій, боже! Все пропало, все… Все на світі тільки одна зрада та брехня гіркая!… Робіть тепер зо мною, що хочете. (Схиляється до Шкандибенка, плаче).

Карпо. Наталочко! бідная моя! Не побивайся так. Не варт він слова доброго, а не то що побиватися за ним.

Лимериха. Дочко моя, голубко моя! Отак би і спершу треба; отак би й давно! А не то що — сама мучишся — і других мучиш… Бий того сила божа, хто тебе дурив та світ тобі мутив! Веди її, сину, додому. Тепер вона твоя, навіки твоя!

Карпо помалу ступає, піддержуючи Наталю, за ними Лимериха.

ВИХІД IV

Дівчата з-за кущів вибігають.

Дівчата. Отаке бачили? Ну, тепер Наталка за Шкандибенком буде!

1 дівчина (до 3-ої). А що, чия правда? твоя?

3 дівчина. Ох, ще побачите, чия буде правда, як Наталя дознається, що її дурять.

Дівчата. Та вже що б там не було, а на весіллі погуляємо. Погуляємо, погуляємо! А поки що — давайте заспіваймо. (Співають).

 
Ой і зрада, карі очі, зрада…
Чого в тебе, милий, нещирая правда ?
 

Заслона пада

СПРАВА ЧЕТВЕРТА

Хата Шкандибихи, багато убрана; по стінах вишивані рушники порозвішувані, замість лав стільці, червоною краскою викрашені. На середній стіні — двері, на праву руч — груба з лежанкою, у кутку — стіл, над столом божниця, шовковими рушниками огорнена, перед нею на ретязькові лампадка, а геть трохи далі — на ниточці голубок кружляє.

ВИХІД І

Шкандибиха сидить на лежанці. Карпо стоїть недалеко від порога.

Шкандибиха. Казала я тобі, сину, не бери ледащо в двір! Візьми ти отецького роду та міщанського звання; щоб і в себе що мала, була рівна та була вірна. А то — яка вона в тебе жінка? Що вона тобі принесла? Узяв же, як той кілок, голу; нарядив її, як ту паву… Що ж вона, вдячна за те? Діждешся дяки — дожидай!… Ті бісові злидні такі самохітні та самовільні, що й слова накриво не кажи, так зразу і стрибне вгору! Нащо брав? Хто примушував брати?! А ти — мовчиш; ти дивишся — та потураєш.

Карпо. Що ж мені робити, мамо?

Шкандибиха. Як що робити? Бери дрючину та бий до рук! Як ту товаряку, лупи! От вона і буде боятися, буде поважати… Де страх — там і бог… А то немає на неї страху ніякого — вона свою волю все більше та більше забирає… Ти не кажеш нічого, мене слухати не хочеш, — який же між вами лад буде? От і тепер: куди вона повіялася? чого вона повіялася?

Карпо. Вона хвалилася, що до матері піде.

Шкандибиха. Чого?… Чого до тії матері день у день тьопатися? Чоловіка та свекруху судити? Знаю, знаю… Там то вже наговоряться та насудяться! І сяка і така! і сякий і такий! Чоловік противний, свекруха уїдлива! Чого з ними дома сидіти?

Карпо. Що ж, коли я її, мамо, так люблю, що у мене рука не здійметься її ударити.

Шкандибиха. Бо дурень пришелепуватий!… Ти любиш, а вона тебе?… Дурень, дурень! Люби жінку, як душу, а труси, як грушу! Не б’єш, не учиш її, — за що ж вона тебе буде любити? Якби не раз — не два виманіжив добре — от би вона і знала, що то чоловік у неї, а не макуха яка-небудь… А то: який з тебе чоловік? Що з тебе за чоловік?… Вона тебе по всьому містечку славе, дурним величає, а ти — мов не чуєш… Сину, сину! ти таки зведеш мене на той світ Незабаром закриються очі мої, зложу свої руки, — що тоді буде з вами? Що станеться з тим добром, що надбала для вас? Вона ж його рознесе по всьому світу, розтринькає по всіх усюдах! Як мені буде лежатися на тому світі і дивитися, як чужа ледача дитина розносе добро, нажите віками… Оханися! Що ти таки думаєш собі?

Карпо. Та я вже терплю-терплю, та як і одважуся! то знатиме вона мене!

Шкандибиха. Знатиме! По чім вона тебе знатиме, коли ти їй у всьому волю даєш, у всьому потураєш? От якби пішов та загнав гострим батогом додому, то вона б не ходила! А то, може, там з другими хихи та сміхи заводе, а ти дома сидиш, її дожидаєш… Може, сама мати і зводні зводе… Крутила ж, небійсь, та вертіла, як сватався; підставила якогось ланця-пройдисвіта, щоб тебе обдурити та твою голову закрутити!… Знаю я тих Лимерів; споконвіку вони такі були! А ся ще в надаток і до скляного бога молиться! Чому ж його не спіймати дурня якого, щоб ради дочки заливав їй очі? Був один, що збула за його., думала: от то багатого зятя знайшла; то-то заживу! Добре ж, що в сього зятя та мати жива, — не попустила чужим добром порядкувати… А якби її не було? То обійшли дурня; окрутили, як знали, а то б — і добра його посіли!

Карпо. Еге-е! Так би я їх до добра ї підпустив!

Шкандибиха. Хто, ти? А навіщо ж її, як ту куклу, рядиш, як ту паву, водиш?

Карпо. Хіба воно, мамо, гарно буде, коли вона, моя жінка, та як старчиха ходитиме?

Шкандибиха. Хіба я велю тобі у дрантя та шмаття її рядити? як ту старчиху водити? Можна ж і простеньке яке справити та щоб воно не било, як те сонце, у вічі. А то на-пиндючив на неї аж горить усе! налегичив рублів і в десять не вбереш! Носи та вихорся перед людьми! Іди — щоб усі тебе бачили! Може, знайдеш другого, кращого від чоловіка.

Карпо. Наталка, мамо, не така.

Шкандибиха. Вір ти їй! Вона в тебе свята та божа! А наряджається отак — чого? А щодня тьопається з двору — куди? Нема того, щоб дома сидіти та чоловіка глядіти, — ніт, повіялася! Свекрусі, може б, коли і в голову треба заглянути, — дарма! Хай свекруху хоч і нужа з’їсть!

Карпо. То я її, мамо, піду покличу, щоб піськала вам.

Шкандибиха. Нужне мені її ськання, — куди пак! Хай би вона хоч тебе гляділа, а то… Он плещуть, що той пройдисвіт-утікач незабаром звернеться… Гляди: наплює на твоє багатство та за ним повіється.

Карпо. Хто, Василь звернеться?

Шкандибиха. Не який же біс, як не він!… Я вже чула, переказував до Кнурів: незабаром звернуся… Утішайте Наталку, хай не сумує.

Карпо. То це Василь? То як же се? Хіба вінчану можна одняти?

Шкандибиха. Ох, йолопе, йолопе! дурню, дурню! І того не розбереш, і того не розшулічиш, що такому, як Василь, — і ніж не сват!… Що йому до того, що вінчана? Прийде, змовляться та й змандрують обоє.

Карпо (заметушившись). То я зараз піду… Я її зразу приведу… Запру її, нікуди не пускатиму!… Де моя шапка? Я зараз, однією минутою звернуся. (Вибігає).