Kitabı oku: «Лимерівна», sayfa 4

ВИХІД IX

Кнур. Отаке склалося!… Бач, Шкандибенко дурний, а хитрий, що вигадав, — у пікінери!… Ну, хай же, хай іде… Молода кров гаряча, як окріп на огні, кипить… Хотів, каже, убити… га? Ну — хай прохолоне… Рік мине — багато води утече… А тим часом треба Наталку за Шкандибенка зіпхнути, щоб, як вернеться Василь, не було замішки… Гарний він хлопець, чесна душа — і моїй Марусі якраз до пари. Хоч вона і буде вбиватися, як оглядиться, що його немає, та їй можна буде й похвалитися… підожде… А то — у пікінери! От сучий син! дурний, а розумне вигадав… Піти, лишень, до Лимерихи… Що там вона з Наталкою возькається? Піти, доброю звісткою утішити… у пікінери, мов!… Хоч вона і хрещениця моя, та що?… Все ж — своя сорочка до тіла ближче, своя кров рідніше. (Бере шапку і виходе).

Заслона пада

СПРАВА ТРЕТЯ

ПОСТАНОВА ПЕРША

Хата Лимерихи, убога, оже до ладу прибрана. Стіни білі та рівні, образи у вишиваних рушниках, заквітчані гвоздиками, васильками, ласкавицею. З правого боку стіни — піч, з лівого — вікно, на вікні пук свіжих квіток у глеку; недалеко від вікна стіл; у середній стіні — двері.

ВИХІД І

Коло вікна на лаві сидить Наталя, сумна, невесела, на очах у неї сльози.

Наталя (сумно). Коли б зібрати з усього миру всі лиха, всі сльози, то й вони не здавили б так мого серця, як ота гірка чутка, про котру ще він натякав; ота матірня щира порада… Господи! нащо ти дав мені уха, щоб я почула її від рідної матері? Нащо ти дав мені матір, щоб тільки вона приносила до мого серця нові муки та пекучі сльози? Нащо ти дав мені серце і заклюнув у його любову й шанобу до рідних йому? Живе ж на світі скотина, звірина усяка — і не скаржиться на своє нещастя!… Згодувала пташка діток — і розпустила їх по світу широкому; виросли пташата малі — кинули і забули про матір свою… Кожне шукає щастя, де знає; ніхто йому силоміць не накидає свого, — кожне по-свойому щасливе… Чому ж ти, боже, не дав того чоловікові? З самого малу ти прикував його до рідної оселі; наставив над ним старших, що повинні піклуватись про його щастя, про його долю… Наложив на того прокльони, хто перший зламає той закон… Навіщо? Хіба чоловік, дійшовши до літ, сам не знає, що йому робити, де йому своєї долі шукати? (Задумується; гаряче). Та хоч би ж уже рада? А то: не хочеш волею — накинуть силою!… Нащо ж та воля дана чоловікові, коли її повинні отак гнітити-нехтувати?… Того не можна, того не годиться… Чому не можна? чому не годиться?… Споконвіку так люди жили, у таких звичаях виростали… Звичаях!… Що ж то за звичаї такі? Хіба вони не міняться з людьми? Хіба люди всі однакові на світі? (Задумується). Проклята та хвилина, у яку мене зачали, вільну душу скували життям невільним, а життя — звичаями!… Кажуть же: поки ще не зачався чоловік, доти він душа без тіла, вільна, носиться в широкім просторі синього неба… Нащо ж мене звідти узяли, на землю звели? нащо вільну душу закували у тіло?… Там би я носилася, вільна, як вітер, щаслива — як само щастя, не знаючи ні лиха, ні горя!… А тут? Рідна мати ворогом стає, кує важкі цепи, нові кайдани на твою душу!… Господи! який же немощний та безталанний чоловік на світі! (Плаче).

ВИХІД II

Убігає Маруся і кидається до Наталі.

Маруся. Здорова, Наталочко! Здорова, моя сестрице! Що се ти? плачеш?

Наталя (підводе голову, важко зітхає). О-ох!… Коли б ти знала, Марусю, яка туга, яка несамовита та різуча туга крає моє серце!

Маруся. Усе в неї туга! усе в неї горе!… Ну — чого? Напусте напуск такий на себе, запреться у чотирьох стінах — та ще б її туга не брала!

Наталя. Напуск… запреться… Добре тобі казати те, щасливій та безжурній… А мені що казати?… Рідна мати впоперек твого шляху стає, з ворогами на твою голову накладає!

Маруся. Що ти верзеш? Де видано, де слихано, щоб рідна мати стала ворогом своїй дитині? Гріх тобі таке казати! Мати завжди піклується про своїх дітей; стереже їх щасну долю… Ніхто не назове щасливими тих сиріт, що змалку позбулися рідної матері.

Наталя. Ні, Марусю, то найщасливіші діти на світі! У їх немає ярма на шиї, вони вільні, як вітер, як сама воля!

Маруся. Яке ж то щастя, коли вони і голодні, й холодні, і босі, й простоволосі!

Наталя. То ще не лихо, Марусю, коли ні в віщо гаразд удітись, часом прийдеться голодному посидіти. Щира праця та непокладлива робота тому горю завгоре! А то лихо, сестрице, коли твоє серце нівечать, на твою душу плюють, над твоєю волею знущаються!… І немає нікого на світі, хто б за тебе заступився; хто сказав би ворогам моїм близьким: що ви робите? оханіться!… Знаєш, Марусю, буває іноді таке — я сама собі не рада, своєму життю не рада… Мені здається, краще б було, коли б хто узяв та задавив мене, ніж отак на світі жити, отак мучитись! (Плаче).

Маруся. Ось перестань, Наталко! ось угамуйся! Слухай, що я буду тобі казати.

Наталя. Краще б я оглухла, щоб уже нічого не чути!

Маруся. Ти-бо знову за своє. Ось слухай… Сьогодні був у нас Шкандибенко… Хвалився мені, як він тебе щиро кохає. Так, каже, кохаю, так кохаю, — аж боюся її!

Наталя. Годі, перестань… Не кажи мені нічого за Шкандибенка. Не кажи за того дурня — осоружного, що баче, який він мені противний, — я на його дивитися не можу, — а він лізе, пристає, як та шевська смола до кожуха! Прошу тебе: не кажи мені нічого за його. Є і без тебе ті заступники, що мені ним уха протурчали.

Маруся. Не буду — не буду: угамуйся тільки! (Помовчавши). А мені здається, Наталю… От ти побиваєшся за Василем, а він тебе і сотої долі так не кохає, як ти за ним побиваєшся.

Наталя. Ну, то що? Хіба я сама того не знаю? Хіба я сліпа, що не бачу?… Хай він не тільки на сотню, на тисячу разів менше мене кохає, ніж я його, — і все-таки я його кохатиму і кохати не перестану!… Коли хоч невеличка іскорка кохання жевріє в його серці; коли хоч одно моє слово прийшлося йому до душі і він пам'ятатиме його, — я його кохатиму, як і кохала!… Скажи він мені: Наталю! я на тобі женитися не можу, будемо так жити… То ти думаєш, я б задумалася? Як вітер, як буря, зірвавшись з своїх припонів, не знає ні впину, ні заборони, — так би я кинулася за ним, і ніщо б мене на світі не здержало, не зупинило!… Тільки він не такий, Марусю, щоб бажав мого нещастя, моєї погибелі. Коли б він був на місці Шкандибенковім і побачив, що він мені не милий, — він би зразу одкинувся… Бо він — чесна душа.

ВИХІД III

Увіходять Кнуриха і Лимериха.

Кнуриха. Ось і ми до вас прийшли — не забарилися. Здорова, Наталочко! Здорова, моя дитино! Чого се в тебе таке личко смутне і очі заплакані?

Лимериха (гостро глянувши на дочку). Хіба не видно чого? Ревла, як корова!… Ну, скажи ти мені: чого ти ревеш? чого ти піниш?

Наталка. Од щастя, мамо!

Кнуриха. Ось годі тобі, стара, гукати та стелю зривати! Дай ти дитині очуматися; заспокій її душеньку засмучену.

Лимериха. Тай дозолила ж вона мені, до живих печінок дойняла своїми ревами та жалощами! Вона дума, як рюма, то по її і станеться… Ніколи! Сказала тобі: не віддам за того, за кого тобі хочеться — і не віддам!

Наталя. Уже ж і я не піду за Шкандибенка.

Лимериха. Ні, підеш!

Кнуриха. Стара! угамуйся, кажу.

Маруся. Наталко! не переч матері.

Наталя. Не піду!

Лимериха. Підеш!… На зло тобі — віддам за його!

Наталя. Не віддасте.

Лимериха. Чому? чому?

Наталя. Тому, що не піду. Хіба — силою.

Лимериха. І силою віддам тебе! Зв’яжу — та віддам!

Наталя. А я втечу… От побий мене, боже, — утечу!

Лимериха. Ні, брешеш — не втечеш… Я тебе на цеп візьму!

Наталя (крізь сльози). Мамо, мамо! Що ви кажете? що ви говорите? Оттакого добра ви своїй дитині жадаєте? Оттакого щастя їй добуваєте?

Лимериха. А що ж мені робити з тобою? Кажи тобі ласкою — ти не слухаєш.

Наталя. Як же його, мамо, слухати, коли воно не любо серцю моєму.

Лимериха. Плювати я хотіла на твоє серце, от що! Я знаю, хто тобі у зуби зав’яз; та лишенько, бач, — не сватає! Та хоч би і сватав, — от тобі хрест, Наталко, — не бути тобі за ним! Краще мені в домовині тебе побачити, своїми руками тебе задавити!… І подумай таки своєю дурною головою: що в його є? що він має? Приймак, наймит — та й годі! Ні хатки, ні паніматки… І що ти взяла собі в голову? що ти думаєш собі? Підеш за його — до своїх злиднів та чужі приточиш. Дасть господь вам діток діждати, — на втіху хіба? — По миру у старці пустите!… Дочко, дочко! зглянься ти на бога, зглянься на свою матір стару, що тебе ростила-кохала, від свого рота одривала — тебе годувала! Все ждала щастя, все ждала долі… От же і діждала! От же і вигодовувала собі на лихо нелюбу дитину!

Кнуриха. Годі, стара, годі. Наталко! змовчи хоч ти; ти — менша.

Маруся. Наталко!

Наталя. Чим же я, мамо, вам не люба? Чим не догодила? То тільки ви мені не даєте ні в чому волі.

Лимериха. Волі!… Якої тобі волі? Ти ще не знаєш, дочко, тієї волі, до чого вона доводить. Коли б ти знала, яка то воля — ти б від неї сама, як од лиха, поли врізала та тікала!… Дівоча воля — то погибель!… А ти кажеш: волі!… Ти кажеш: якого-то щастя мати дбає, коли не дає волі? А не знаєш, що мати серця одкулупнула та дала своїй дитині, аби воно було щасливе… Ще ви бігаєте дітьми, ганяєте малими, а в неї серце не на місці, з голови не виходить думка: якби то так зробити, щоб вони були і покійні, і щасливі… Ні, дочко, не жалієш ти матері своєї; не хочеш задля неї добра зробити і тікаєш від свого щастя!

Наталя. Яке ж мені, мамо, щастя буде, як я за нелюбого піду?… Та ні поговорити, ні порадитись!

Лимериха. То все дурниця, дочко, химери на себе такі напустила! Що то кохання? — дурниця, та й годі!… Черв’як закруте у лобі, заграє кров у серці, западе у око парубоче обличчя, — от і кохання! А поберуться, — місяця не зійде, — як уже у їх і лайка, і сварка, і сльози, й докори! Хіба ми не бачили, проживши на світі стільки? Проживи ти з наше, тоді скажеш: чи бреше мати, чи правду каже.

Наталя. Я й не кажу того, мамо, що ви неправду кажете… Ви зжилися з такою правдою — то воно вам і здається так.

Лимериха. І ти поживеш — і тобі здасться.

Наталя. Ні, не зживуся я, мамо, з тим. Не так воно мені руба становиться, щоб я зжилася з ним.

Лимериха. От же кажу, що то все — дурниця… То — кров одна… А підеш, дочко, за Шкандибенка, будеш сама дякувати. Подумай тільки, чого в його немає? І воли, і корови, і слуги, і прислужниці! Схочеш робити — робитимеш, не схочеш — лежатимеш. Тільки порядок давай — само діло зробиться… Та й про мене згадай, на мене зглянься. Пора моїм старим кісткам і спочинок дати; годі день у день тупцюватися — пора і спокій мати. А де ж я спокій такий матиму, як не у його — в заможного зятя?

Наталя. А мати його? А свекруха? забуваєте? Та в неї і земля спокою не має; вона на неї не ступить без того, щоб не налаяла та не проклинала!

Лимериха. Чого, дочко, люди не накажуть? чого не набрешуть? Мале-невеличке візьмуть — перекрутять його та перевернуть, — он яке виплетуть завбільшки!… І свекруха, — хоч і чужа мати, та не звір же вона справді, не вовче серце має! Будеш коритися та догоджати — і свекруха до тебе добра буде; а будеш отак, як оце з своєю матір’ю, суперечитись — звісно, і вона навпроти тебе піде.

Кнуриха (з плачем до Марусі). Слухай, дочко, слухай, що кажуть розумні люди. Слухай — та навчайся.

Маруся (плаче). Наталю! Послухайся матері, послухайся…

ВИХІД IV

Ввіходе Кнур.

Кнур (глянувши по хаті). Що це ви за ревище та за воїще підняли? Поховали кого, чи що? І ти, стара, туди? І ти, дочко? Чого?

Лимериха (указуючи на Наталю). Це все вона… З нею нічого не поробимо. Усі її уговорюємо та умовляємо, а вона — як своє та й своє!

Кнур. Та що ж тут у вас таке? Розкажіть мені толком, по ряду… Кажи, Наталко, чого се ти сама плачеш і других до плачу довела?

Наталя. Хай мати кажуть.

Кнур. Ну, кажи, стара.

Лимериха. Та все ж таки того, що, бач, Шкандибенко сватає Наталку. Ми всі раємо їй іти, а вона не хоче за його, а хоче за Василя.

Кнур (лукаво). За якого Василя?

Кнуриха. За нашого… Хіба не чув, не знаєш?

Кнур. Мовчи! Хай одна доказує.

Наталя (убік). О, господи! підкрепи мене немощну, малосилу!

Маруся. Наталочко!

Лимериха. Та за вашого ж таки Василя.

Кнур. Ну, а Василь що? Хіба давав який привід?

Лимериха. Та я вже не знаю. Він мені нічого не казав.

Кнур. А тобі, хіба, Наталко, казав що?

Наталя мовчить.

Чого ж ти мовчиш? Кажи; все кажи — не бійся… Я знаю Василя; він хлопець чесний і Наталці якраз під пару… Ну, так повідай: казав що?

Наталя (закриваючи очі руками). Він мені нічого не казав. Та я його… кохаю… і він — мене.

Кнур. Кохаєш… ххе! Кохаєш… Шкода… А знаєш, чого Василь мовчить, нічого не каже?… Знає, що тобі за ним не бути… Він на черзі… Його у пікінери записали.

Наталя (злякано). Як, у пікінери? Василя?

Маруся. У пікінери?!

Кнур. Еге ж, у пікінери.

Кнуриха. Що це ти плещеш, старий? Як же се можна? Де ж се видано, щоб одинця у пікінери писали?

Лимериха. А що, Наталко, а що?

Наталя (схилившись, плаче). Боже мій, боже! Того ж він такий сумний та задуманий завжди. (До Кнура.) Дядечку! батечку! Він у вас виріс і згодувався; ви його за рідного сина маєте… Невже ж ви попустите, щоб його взяли у пікінери? Невже така неправда повинна статися?

Кнур. Попустите… Як же його не попустити? Коли його, бач, записали… Що ж ти зробиш?

Кнуриха. Як, що зробиш? А жалітися! Хіба в нас немає полковника?

Кнур. Цить! Не роби базару, стара. Слухай, що далі буде. Оце, як ви порозходились, прийшов він до мене та й хвалиться своїм лихом. Коли, каже, візьмуть у пікінери, — за Дніпро передамся, в гайдамаки піду! — Отаке, одказую йому, — вигадай! Важко стало голову на плечах носити, то щоб її зняли, що в гайдамаки надумав? — А він: а що ж мені робити? Все рівно де пропадать, то пропадать! У гайдамаках, каже, хоч своя воля, а в пікінерах — поженуть тебе аж в Московщину… — Та ще ж, питаю, може, се й брехня. Відкіля ти дознався? Може, ще можна і горю запомогти? — Ні, вже, каже, не запоможеш горю. Писарів родич хвалився, що записали. А що, каже, написано пером — того не вирубаєш і топором. — А одкупитися, питаю, хіба не можна? — Не такі там, одказує, руки ходили та ноги тупцювалися, щоб то було можна. Нащо вже, каже, Шкандибенко там лазив, великі гроші давав, — так і грошей не взяли.

Кнуриха. Як, Шкандибенко?

Кнур. Сиди — й не писни!… Чого ж, кажу, Шкандибенко за тебе викуп давав? Хіба ти його прохав, чи що? — Ні, каже, я його не прохав. Він сам якось дознався. Устрів мене; розпитує… Ходім, каже, я все переверну, все перероблю. Не вдавить мене та сотня або й друга; а ти мені, як розживешся — віддаси, а чи й не віддаси — то чому доброго діла не зробити?

Лимериха. Бач, дочко, бач! А ти кажеш: Шкандибенко лихий, Шкандибенко недобрий.

Наталя. Брехня! все брехня! Не вірю я нічому, не повірю! Це назнарошне таке виплели та виплутали, щоб мене обдурити… Не вірю, не вірю, поти сама від Василя не почую!

Кнур. Отакечки!… Так себто я брешу? Себто я став перед дочкою покійного Лимаря брехати? Перед своєю хрещеницею? Себто вона мені, хрещеному батькові, брехню завдає?… Гарно, гарно! Спасибі; здобувся ласки… Нічого, кумо, вигодувала собі дочку, виростила на втіху… Хрещеному батькові брехню завдає! У вічі — завдає! А пропадай ти, зла личино, щоб я став перед тобою душею кривити та словом ламати!… Жінко, дочко! ходімо звідси. Щоб ваша нога не була ніколи тута! (Схоплюється йти).

Лимериха (переймає). Куме! голубе мій. Постій, підожди… Вибач ти її дурну-нерозумну; зглянься на її серце молоде-гаряче.

Кнур. Кого вибач? На що зглянься?… Що вона в тебе семилітка, що нічого не тяме, не розбирає? Заміж збирається, а брехню хрещеному батькові завдає! у вічі завдає! (До жінки і дочки). Ходімо звідси, щоб ще бува кращої дяки не здобулися.

Лимериха (до дочки). Дочко! дочко! Що се ти накоїла, що наробила?… Зараз мені падай батькові у ноги та проси, сльозами моли його вибачити тебе, нерозумну!

Наталя (ридаючи). Не вірю! не вірю!… Брехня! все брехня! (Припадає до столу, ламаючи руки).

Кнур. Бреши краще ти, молодша, а не мене, старого, заставляєш брехати! Тьфу! на твою голову дурну! (Швидко виходе, за ним Кнуриха і Маруся).

Лимериха. Підождіть! підождіть!…

Заслона пада