Kitabı oku: «Байда, князь Вишневецький», sayfa 4

 
А жить придется нашим русским хлебом.
 

(Выходит со своим почтом).

Байда

 
Наторохтіла повну хату бочка…
Чого в московську голову не прийде?
У нас рілля – хоть посади дитину,
То виросте: така земля плодюща;
А в них сіренький супісок та глина,
Корпають, мов на глум людський, сохою,—
І плуг наш до сохи голоден прийде:
“Дай, кумо, Христа ради, скибку хліба!..”
Уф! Утомивсь, неначе від роботи
З волами в плузі щирий кінь лицарський.
А Турчин стеле нам постіль м’якенько,
Да як-то виспатись би довелося!
Загарбавши під себе патріархів,
Торгує їх перекупством ледачим.
Самі прибільшують невіри плати,
Аби з дурних дурнії гроші драти.
Мої кохані друзі-побратими!
Шануйте щиру правду, а не віру.
Нехай у вас та віра лучча буде,
В котрій добра найбільше роблять люде…
Чути знадвору галас.
Що се таке? Що се за гомін дикий?
 

Тульчинський

(позирнувши в вікно)

 
Ой леле! Се посел посла воює,
І Бочку вже у суточки заперто…
 

Байда

 
Вхопи, мій хлоню, бунчука князького,
Біжи, поскуплюй чергове козацтво
Та розійми сих ворогів запеклих…
Гледи ж, не виціди крові і краплі.
 

Тульчинський

 
Біжу, мій князю. Як не розійму їх,
То розіллю холодною водою
 

(Виходить).

Один з побратимів

 
Ні, добре Тулумбас воює!
Він голосом і мертвого підняв би.
Бач, як реве! Мов та стара гармата,
Що козаки Грізною прозивають.
 

Другий

 
Пресвітлий князю, я тобі не раджу
Коня турецького в табун пускати:
Бо він уб’є твого Арапа, Бурю.
Шкода такого жеребця втеряти!
 

Байда

 
Нехай уб’є: сим ділу не зашкодить:
Не коней він, левів мені наплодить.
І між орлами, брате, бій буває,
І цар царя потугою воює.
В боях серця гартуються лицарські,
В боях росте і кріпне дух козацький.
 

Третій

 
Се не сідло, престол тобі блискучий,
Наш князю Байдо, Соліман спорудив.
На тім коні-огні, на сім престолі
Рівен ти будеш силою з царями.
 

Байда

 
Мене рівнятиме з царями правда,
Котрої по світах з мечем шукаю…
Дивись, дивись! Ого! Мій чура виріс,
Орудує козацтвом по-гетьманськи.
 

Четвертий

 
Тульчинських рід підбивсь аж геть угору,
Пасе передню й у князів старинних.
 

П’ятий

 
Я бачив путь іще тогді в нім, князю,
Як він коня допавсь уперше хлопцем.
Так буря крил в Борея позичає,
Так гуррикан степом летить-гуляє,
Не зникне чура твій Самусь без слави:
Співатимуть колись про нього думи.
 

Байда

 
Глянь, брате, що він з ними виробляє!
Розвів обох, мов дві отари, різно.
 

Шестий

 
Се, князю, справді зроблено мистецьки:
Твого Самусь клейнода не понизив.
 

П’ятий

 
Незгірш і се, що москаля придержав,
А Турчина у чисте поле випхнув.
 

Шестий

 
Дивись, дивись! Уже по згір’ю грають,
Долманами, казав би крильми, мають.
 

Другий

 
Скотили вже дяки на воза й Бочку…
Мовчить; як міх ковальський, важко дише.
 

Четвертий

 
Сей воєвода уломив би спину
І македонському коневі, Букефалу.
 

Другий

 
Не встояли б ворота римські, певно,
Коли б таких слоняк дать Ганнібалу.
 

Третій

 
А я б його послав наздоганяти
По горах та байраках Мітрідата.
 

Другий

 
Не хутко б вітроногого догнала
Московська говоруха черевата.
 

Шестий

 
Ся Бочка, по царському повелінню,
Скотилась би і на Кавказькі гори.
Москаль таківський: він із кожі рветься,
Догоджуючи волі самодержця.
 

Байда

 
Коли б у нас був сан такий високий,
Ми б звоювали увесь світ широкий.
Коли б ми всі до одного горнулись,
Під нами б і царі, й народи гнулись.
Ми хвалимося, вбогі сіромахи,
І волею і думою одною,
А ще недавно на кривавім Старці
З’єднали Ганжу Андибера боєм.
Під саме небо сипало гультяйство
Вали страшенні, а само вривалось
До пекла в землю, на погибель братню.
Річками кров козацька розливалась,
Теряли ми свою снагу останню.
Тепер наш Ганжа в корчмах гетьманує
Чи в кабаці у Насті Горової,
Та ще й не кидає своєї думки —
Звести до бою козаків зо мною.
Химерна думка! Я вже не боюся
Його потуги: полягла на Старці.
Кому фортуна служить у походах,
До того й перекинуться затяжці.
Ще дав йому й князького недолимка,
Щоб не журився, не вдававсь у тугу;
Дав черес і срібла, щоб позбирались
На його поклик сиві козарлюги,
Ті, що з нудьги, з журби попропивались,
Кабачній Насті все позаставляли.
Бо я задумав одружитись чесно,
Щоб не порвався Байдин рід великий,
Не осягли мої варязькі добра
Князькі підлизи, римські католики.
А без козацтва в князя Константина,
У Василя, не висватать небоги.
І князь Владимер, київський мій предок,
Лицявсь серед походної тривоги.
Як розпущу приставства по містечках,
По селах, городах, манастирищах,
Та поїдять вони у скупердяки
Скирти давняшні й степові добутки,
То мусить з Байдою Василь миритись,
Йому Острогом пишним поступитись.
Тогді ми зараз двинемо на море:
Нехай і Турчин знає людське горе;
Нехай орди в Москву не посилає.
І Байди золотом не засліпляє.
 

Вертається Тульчинський.

Тульчинський

 
Пресвітлий князю Байдо, пане й батьку!
Розняв посли я по твойму наказу;
Не дав крові у заїди точити,
Твоє житло лицарське плямувати.
 

Байда

 
Я бачив, хлоню. Ти справлявсь розумно,
І се твоя заслуга найславніша.
Ти вже мені дев’яту весну служиш,
Покинувши Тульчин, колиску предків,
Отця, і неньку, і братів коханих
Задля мого лицарства занедбавши.
З тобою ми бували і на Рейні,
І поза горами людей видали,
Звичаї добрі, рицарську науку
В боях за правду досвідом узнали.
Ти всюди був мені слугою вірним,—
Як братнє серце, чурою прихильним.
Тепер не будеш більше чуровати,
А з нами брат за брата пробувати.
Навколішки ж перед мечем лицарським!
Схились і встань товаришем козацьким.