Kitabı oku: «Маруся Богуславка», sayfa 7

Дума друга

І

 
Де труп зотлів про всіх людей розумних
І млява жизнь в палку переродилась,
Там про ченців, о Господі безумних,
Вона небесним світом засвітилась.
Перед природою незнаною змирилась
Душа чернеча, в богомільстві сонна,
І в темряві бездонній утопилась,
Як думка князя тьми, в омані чорна,
У вірі безвірна, в законі беззаконна.
 

ІІ

 
Сю душу мертвенну гальванізує
Великий гук і стук в Святі ворота.
Про себе так завзято не ясує
Козацька чернь і цехова голота.
Се, мабуть, завітав сам воєвода
Або ж гетьман козацький Сагайдашний,
Котрого знає і сільська простота,
І міський мотлох дикий, необачний,
Що дивиться на світ, як на гаман ясачний.
 

ІІІ

 
Він, він! Його за ворітьми се голос,
Гетьманське знане й інокам гуканнє.
Хоч побілів на козакові волос,
Та знявсь він високо над отаманнє.
Орлине чути здалеку клектаннє.
Кричить-клектить, орлят на бенкет звучи,
На людожерне в полі пируваннє,
І кидається на долину з кручі,
Мов той Зевесів грім із дощової тучі.
 

IV

 
Чернече серце затремтіло в грудях,
Як вовче на призив орлиний в полі:
Красна йому й біда, і смерть на людях,
Він рад пригоді так, як хлібу-солі.
Чи козаки опиняться в неволі,
Чи полягають під мечами трупом,
Чи збагатяться здобиччю на морі,
Чи повкриваються злиденним струпом, —
Чернець поживиться своїм з усіх їх лупом.
 

V

 
Святі Ворота відчиняють настіж».
Готові ниць перед великим паном
І воїном каптуроносці впасти, —
Тих козаків-руїнників гетьманом,
Що, насміявшись над страшним султаном,
На царство православницьке Московське
З ляхами налетіли гурриканом,
Прославили різнею панство польське
І шарпаниною – козацтво запорозьке.
 

VI

 
«Увесь у золоті повинен бути
І моря, і землі страх, Сагайдашний.
Не вгаймо, братіє, ніже минути!
Се час воістину при нас ясачний!
Син Конаша, козако-необачний,
Все те на церкву Божу накладає,
Чого у нього значний і не значний
На сутих бенкетах не потребляє.
Достатку він свого ніколи й сам не знав.
 

VII

 
Козацтво просте й значне сего ради
Його, як батька, серцем возлюбили,
І зельно руйнували весі й гради,
І деже на вразі під ним ходили», —
Так пузані між себе говорили,
Обтерши піну медову на вусах.
Держались на ногах з усеї сили
І веселились у чернечих душах,
Що Конашевича до себе залучили.
 

VIII

 
Врата отверзлись. О предивне диво!
Не зрять вони того перед собою,
Хто грав конем так бучно-горделиво,
З гетьманською златою булавою.
Над біловласою його главою
Пернатий пишний шлик не красувався;
А за собою він не мав конвою
Гетьманського, що почтом панським звався
І кіньми гордими, й рондами величався.
 
 
Перед ними босий старець…
        Костур сучковатий;
Ветхе різзє обтріпалось,
        І на латках лати.
За плечима у прояви
        Латана торбина;
Під торбиною дугою
        Гнеться в діда спина.
Де гетьманська ділась постать,
        Де орлине око,
Що з Синопу аж до Москви
        Зиркало широко,
В християн собі і в турків
        Здобичі шукало,
Про козацький хліб насущний
        Всюди пантрувало.
Тільки зик зіставсь потужний,
        Що скликав дружини,
Мов дзвінкий щит харалужний,
        До боїв-руїни.
Із-під рам'я зиком-криком
        Босий дід гукає
І чернече мляве серце
        Голосом лякає:
«Відчиняйте да впускайте
        Грішника страшного,
Що до пекла вже негайно
        Піде огняного!
Відчиняйте: бо ворота
        Костуром підважу,
Потрощу затулу вашу,
        Мов ту брону вражу!
Відчиніте-відомкніте
       Церкву ту Велику,
Що спасатиме нас, грішних,
       Довіку і віку!
Відомкніте да впустіте,
       Щоб я не набрався
Знов гріха, та ще у глибше
       Пекло не попався.
Нехай грішник на чудовне
       Позирне Успеннє,
На прибіжище гріховне,
       Від чортяк спасенне.
Та й віддасть Успению клятий
       Здобич тяжко-грішну:
З образів московських шати,
       Срібну утвар пишну,
І червінці, що складали
        Люде православні
По церквах, як набігали
        Ми, криваво славні, —
Набігали та й не знали,
        Що в гріхи впадали:
Бо Русь Руссю руйнували,
        Москву в пень рубали!»
І до церкви санувитий
        Дідуган простує,
І чернечий дух неситий
       Здобич добру чує.
Брязкотять ключі церковні,
      Дід у двері преться,
І чернече хиже серце
       З радощів сміється.
«Чудотворне ти Успеннє! —
       Промовляє сивий. —
Сотвори нам во спасеннє
       Благодатне диво:
Щоб я вкупі не судився
       З клятими ляхами,
Що в Московщині глумився
       З ними над церквами.
Щоб мене несите серце,
       Очі завидющі
І на луп у чужоземця
       Руки загребущі
Не втопили у глибокім
       Пеклі, як Іуду!
О! Рятуй! Тобі оброки
       Вічно винен буду». —
«Не сумнись!» – озветься голос
        З-за іконостаса.
І в гетьмана в'яне волос,
       Мов у свинопаса.
І лежить він, і Успеннє
        Диво показало:
Під його тихе моленнє
        Приносу не стало.
Так! Богининому дому
       Був угоден принос,
І Успенію святому
       Реве славу крилос.
 

Дума третя

І

 
Ревуть баси кондак, неначе з бочки,
І труситься в старого гайдабури
На голім тілі риззє без сорочки,
Як дикі струни на п'яній бандурі,
П'яний він без горілки, по натурі,
Палкий, завзятий, люто-вихрюватий,
Мов під сьома печатьми демон бурі
Ненависті дракон огнекрилатий,
Жадібний день у день палити й руйновати.
 

II

 
Сам бог пекельний, він боїться Бога,
Лютішого й потужного над нього.
В душі й надія в нього, і тривога.
Жадає раю тихого, святого,
Боїться пекла, печища страшного,
Де жизні черв ніколи не вмирає,
Де огонь сірчаний вічно не вгасає,
Де Всеблагий вовіки не прощає
І сатана людей о Господі терзає.
 

ІІІ

 
«Так, не сумнись! – рече архімандрита
Чудовного Успення Плетенецький. —
Тепер нам воля Вишнього відкрита:
За те, що ти пустошив край турецький,
Що пліндрував народ невірний шведський,
До тебе глас Успення промовляє:
Не снидеш в пекло, де тіла мертвецькі
І грішні душі сатана терзає,
Як суд Всевишнього благий опреділяє.
 

IV

 
Теци ще й ко Мовчальнику святому,
Одкрий йому гріхи твої смиренно
І приобщися світу неземному
В обителі його благословенной.
Во благості своєй неізреченной
Успеніє тебе землі дарами,
Сріблом і златом угобзить презельно.
І паки возликуєш купно з нами,
Всечудотвірного Успенія рабами».
 

V

 
І грішник босоногий притікає
До сховища Мовчальника святого
І, ниць повергнувшись над ним, віщає,
Благаючи тепер уже німого:
«Угодниче Творця землі благого!
Ти, що своє замучив мовчки тіло
Для вічного блаженства неземного!
Тепер воно, як сонце, просвітліло
І вірним чудеса премногі сотворило.
 

VI

 
До тебе притікаю з упованиєм:
Рятуй мене від прокляття страшного,
Що я своїм безумним воюваннєм
Од патріарха заслужив святого.
Набравшись в Січі духу огняного,
Москву рубав я в пень, мов лях невірні;
Не раз попа в огонь метав живого,
Паливши церкву, наче безувірний
Татарин, турчина-поганця раб покірний.
 

VII

 
Накинь на мене яку хоч покуту:
Бо патріарха, з Москви повернувши,
Рече до мене в привітну минуту,
На мене якось дивно позирнувши:
«Петро-гетьмане! Християнські душі
На тебе вопіють за кров безвинну,
Що проливав єси, на все забувши:
На православну землю Україну
І на Московську Русь, по праотцях родину.
 

VIII

 
Се на тобі, – рече, – печать я виджу
Того владики, що смиренним духом
Однаково страшусь і ненавиджу.
Ісполнь, – рече, – земля про тебе слухом,
Но внемлю славі сій смущенним ухом:
За не.» Тут слово праведне порвалось.
Мене мов по голові хто обухом
Заїхав. Все кругом заколихалось
І сам не тямлю, що тогді зо мною сталось.
 

IX

 
«Рятуй!» —
         І глас із глибини печери,
Небесний глас таїнственно-понурий
Воззвав, і мовби прочинились двері
У тихий рай для серца гайдабури:
 
 
«О гетьмане наш преславний,
        Воїне великий!
Да восхвалить православний
        Мир тебе вовіки!
Ти гріхи з себе московські
        Здіймеш мов рукою,
Як потуги запорозькі
        Поведеш до бою.
З агарянами лихими,
        З демоном Османом,
Що задумав над святими
        Землями буть паном.
І на Дністер наступає
       Лютим фараоном,
Православний мир лякає
       Демонським законом.
Проливав єси річками
       В Москві кров безвинну:
Розливай тепер морями
       Пасоку невірну.
Як Дніпро зачервоніє
       Рівен з берегами,
З раю на тебе повіє
       Дух святий крилами.
Як на морі піна кров'ю
       Зашумить-заграє,
Узриш, як тебе рукою
      Божий Син вітає.
Як заплачуть над Босфором
      Старці, жени й діти,
Бог Отець з небесним хором
      Славу буде пити.
І вся Тройця цілих три дні
       Буде ликувати,
Як зіллєш в Стамбулі слізьми
       І хати, й палати».
Тут, мов по манію волхва, заграли
Під ворітьми святими жоломійки,
Козацькі коні голосно заржали,
Заголосили сурмові сопілки.
Перед гетьманом козаки з'явились,
Гетьманські шати у руках світились.
На старцеві блавати вже сіяють,
Турецька шаль аж трийчі стан обходить;
Штани широкі жаром червоніють,
Немов козак в крові по пояс бродить,
Підкова срібна об підкову б'ється;
По шапці пір'є страусове в'ється.
На плечах лук з сагайдаком; при боці
Дамаський міч молодиком сіяє,
Червона стьожка в габовій сорочці
З-під бороди, з-під снігу визирає.
Драконом кінь під ним гривастий в'ється.
Крилатим дідуган тепер здається.
Шугнув з вертепу хитрощів чернечих;
За ним шугнули козаки орлами,
Мов демони з диявольської печі,
З печери мороку, олжи, омани.
Баби й діди з дітворою, ховайтесь,
Під кінські копити не попадайтесь!
 

Пісня одинадцята

Дума перва

І

 
Шумить-гуде наш град первопрестольний,
Свята руїна Русі і Москви,
Принада Польщі, старець богомольний
Заможної Волині і Литви,
Гіркий п'яниця, гайдамака вольний,
Чудовищна мара без голови,
Завзяття дикого нечиста сила,
Що пишний край руїною зробила.
 

ІІ

 
Шумить-гуде, мов Дніпрові пороги.
Вигукують чубаті козаки,
Буяючи, мов тури круторогі,
Варязькі княженецькії бики.
Танцюють по майданах босоногі,
Закладують останні кажанки.
І похваляються пожакувати
Крамні комори, і шинки, й палати.
 

ІІІ

 
«Ні, не жакуймо ні міщан заможних,
Ні підступних вірмен і жидови,
Ні господарства по панах вельможних,
Що набираються ума в ляхви.
Зоставмо се про гайдамак безбожних,
Що плодяться між темної мужви:
Нас кличе Конашевич воювати
Татар і турків разом пліндрувати».
 

IV

 
Так осавули по шинках гукають,
Що Сагайдашний скрізь порозсилав,
П'яниць дурне завзяттє зупиняють,
Мов гребля навесні широкий став.
«Шкода! – п'яниці згорда промовляють. —
Він торбу золота ченцям оддав:
Нехай же каптурі з ним козакують,
А козаки без грошей не воюють.
 

V

 
Тепер Бородовка вже гетьманує:
Бо вивіз в Борщагівку сто бочок
Горілки доброї і всіх частує,
Хто про сей бенкет має корячок.
І зброю, кажуть, про таких готує,
Що пропились в шинках до сорочок.
Його грошима наділив Брольницький,
Посел і старший ранця королівський.
 

VI

 
Сей не патякає про гайдамацтво
Та про безбожних, п'яних мужиків,
А затяга голоту у козацтво,
Щоб добре перебрати всіх панків:
Бо позаводили, мов та ляхва, пахарство,
Понастявляли всюди вітряків,
Нас, козаків, руїнниками лають
В свої о с а д и й в о л і не приймають».
 

VII

 
Тогді рекли їм осавули: «Необачні!
Забули, хто водив вас під Синоп,
І чим здававсь вам лицар Сагандашний,
Як шарпали ви Кафу й Трапезонт.
До нього й значний купивсь і незначний:
Великий, пишний, славний хороводі
З ним і в Москві ви здобичі набрали:
На осяйну його звізду вповали». —
 

VIII

 
«Оце ж на ту звізду вповає й шляхта, —
Відказували гучно козаки, —
Зробила з нього не суддю, а ката,
Щоб ї й ми зоставляли кадуки.
У козака стоїть невкрита хата,
А в панства по шляхах нові шинки,
І бідолаха тре в них голу спину,
Не дбаючи про жінку й про дитину.
 

IX

 
Були зібрались наші на Вільшанці
Подякувати гарно всім ляхам,
Що й сала в козака чортма в ковганці,
А панський скот ганяють по шляхам
У Венгри, в Шльонське жидова-поганці
І живляться з панами пополам
Од німців грішми, винами ситними,
Коріннєм і товарами крамними.
 

Х

 
Хотілось, не вдалось. По-лядськи грався
З козацтвом ваш вельможний пан гетьман:
Він поти прав од панства допевнявся,
Поки набив дукатами гаман.
Тоді з ляхвою під Москву загнався,
Мов з яничарами татарський хан,
І чим на лупах добре поживився,
Тим од гріхів у Лаврі відкупився.
 

XI

 
Тепер святий: нехай же йде до неба.
Ми будемо й без нього воювать.
Нам грішного, як ми, гетьмана треба,
Щоб з ним і в пеклі разом бідувать». —
«І вам Бородовка, той недотепа,
Що вміє тільки жида обідрать,
Тепер любіший став, ніж Сагайдашний?
О роде темний! Роде необачний!»
 

XII

 
Так осавули козакам казали
І словом докоряли їм гірким:
«Давно б уже ляхи вас осідлали,
Коли б не Конаша премудрий син.
Не раз його й до короля ви слали,
Щоб лагодив те розумом своїм,
Чого накоїте було міщанам,
Осадчим, дідичам і всяким станам.
 

XIII

 
Гаман червінців. О, брехня мерзенна!
Ніхто сього на світі не видав,
Щоб Конашевич, ся душа спасенна,
З козацтвом здобичі не прогуляв.
Тепер же чернь і старшина письменна
Вбачає добре, що про вас він дбав,
Як патріарсі у всьому піддався,
Латинців і унітів не злякався.
 

XIV

 
Стольці церковні й титули владичні
Віддав без короля ченцям своїм
І благочестіє на віки вічні
Від Потіїв да Рутських охранив». —
«Байдуже нам про се. Ми г р і ш н і, —
Нам нічого робити з ним, с в я т и м», —
Козацтво напідпитку гомоніло,
Про Конаша вже й слухать не хотіло.
 

XV

 
«Коли такі ви, що душі спасенне
І вам, і діткам вашим, і жінкам
Байдужня річ у вас і прославленнє
Святої віри не потрібне вам,
І патріархове благословенне
Пригідне на щось тільки гетьманам:
Дак вас Петро і ми всі покидаєм
І до царя на службу від'їжджаєм.
 

XVI

 
Вже і Косинського добром московським
Цар обсилав, а в грамотах своїх
Титулувавсь Черкаським, Запорозьким
І благодітелем церков святих.
Да покумались ви з козацтвом польським
Задля Димитріїв тих підставних.
Тепер звелів святий нам патріарха
Шукати на Москві собі монарха». —
 

XVII

 
«Шукайте. Ми ж благочестиву віру
Зуміємо й без вас оборонять,
І не попустим турку-безувіру
Монастирі козацькі руйновать,
А для науки людям і приміру
У Білій Церкві хочем жида драть.
Там Остророгів жид, рандар багатий,
Почав Святого Спаса зневажати.
 

XVIII

 
Повиколуповав із лоба очі
Для глуму безувірного й сміху
І до долівки гвіздєм серед ночі
Прибив його в оранді у льоху.
Та нагодивсь на це підпарубочий
І батюшці відкрився на духу,
Що в Спаса сам на грудях бачив рану,
Пробиті руці й нозі для догану».
 

Дума друга

 
Тут земля загоготіла,
Наче суд настав останній.
Чутка дивна пролетіла
По руїні православній.
Не було такого дива
І за пращурів великих:
Козакам Пречиста Діва
Помогла на турків диких,
Що не знають Бога в Тройці
З Богоматір'ю й святими
І в безвірному пророці
Чтять олжу серцями злими.
Золоту галеру, повну
Оксамиту й златоглаву,
Наші привезли додому
Богородиці на славу.
Безліч їм Пречиста злата
В бесурмен лихих накрала,
Осліпивши супостата,
Талярів налапувала.
 
 
«Поки сонця, поки світу,
Буде людям за що пити —
Не вклонятимемось жиду,
Дуків будемо лупити!»
І безрозумна темнота
До Дніпра прожогом рине,
Заморочена голота
Прославляє диво дивне.
І ввесь Київ іздригнувся,
Всі міщане й підзамчане;
Тільки ти чогось надувся,
Конашевичу-гетьмане!
Спогадав єси про Байду,
Незабутнього вовіки,
Про тяжку його досаду
І про жаль його великий.
Не один він з козаками
Показав тобі дорогу
Придонецькими шляхами
Ід' московському порогу.
Спогадав ти й про Остапа,
Запорозького гетьмана,
Як його скарбова лапа
У Московську Русь погнала.
І самого Наливая,
Що царем зовуть п'яниці,
 
 
Спогадав єси, як злая
Доля мчала ті гряниці,
«Там, – речеш ти, – центре жизні
Староруської зробилось,
А в моїй дурній отчизні
Гайдамацтво загніздилось.
І гніздитиметься, поки
Пожари та шарпанина,
Голод, мір, крові потоки
І повсюдная руїна
Навчать нас в Москву втікати
Від братів своїх коханих,
Рідним батьком величати,
Кого дерли гірш поганих…»
 

І

 
Сидить один. Вся старшина майнула
Назустріч молодому Кочубею.
Його проміннєм слава обгорнула
І зорявою ризою своєю.
«Се цар новий сердець низькопоклонних.
Тепер ніщо Петро в них Сагайдашний.
Одніс ченцям дві тисячі червоних,
Козак, в своїй щедроті необачний.
Левко сто тисячей червоних має,
І всіх киян до себе привертає.
 

ІІ

 
А міліони, що козацтво здавна
За приводом Петра напліндрувало,
В Синопі й Трапезонті здобич славна
І в Кафі – се пиши тепер пропало!
Що Кафа? Забавка нікчемна, марна,
Козацтво з жарту руки в Кафі гріло.
Велике огнище там про гетьмана,
Не про козацькі череси горіло.
Тепер Петро не п'є, не бенкетує:
Він душу на Господень суд готує.
 

ІІІ

 
Тепер козацтво вже його не любить:
Бо не частує зграї горілками.
Тепер Бородовка їм в труби трубить,
Що «світ увесь тремтить пред козаками»,
І байдуже їм, що для патріарха
Зробив я те, чого вони не сміли:
Нові постали в Русі ієрархи,
І на стольцях апостольських посіли,
І Русі Русь простерла братні руки,
Щоб не було між ними вже розлуки.
 

IV

 
Мізерне сміттє! Темні гайдамаки!
Покіль вас мав чим добре трактувати,
Ви лащились до мене, як собаки:
Тепер – хвостом до іншого махати!
Махайте; я піду Москві служити,
Гріхи свої мечем покутувати,
Цареві благовірному годити
І високо наш руський стяг держати.
Знайду й без вас дорогу до Османа:
Султан царського знатиме гетьмана!»
 

Дума третя

 
Знов земля загоготіла,
Мов Дніпро прогнав пороги,
Наче буря налетіла
На гетьманський кіш убогий, —
На будинок, що був красен
Не углами, пирогами,
Де козацтво ситих брашен
Наїдалось за столами.
Наїдалось-напивалось
Досхочу, аж до знемоги,
І танцями вгоноблялось,
І піснями про пороги;
І про Кафу, про «пучину
Християнських сліз і крові»,
Що зробили там руїну,
Вічну славу козакові;
І про те, як море врало
Мов ревучими левами
І безодні розверзало
Під козацькими човнами;
І як Юр Святий по хмарах
Грав конем над ними білим,
Сліпив очі яничарам,
Додавав козацтву сили,
Як «оброки» й обітниці
Козаки на себе клали
І в небесної цариці
У Печорськім роботали.
 

І

 
Не буря, гомін, співи голоснії!
Кругом коша-будинку розлягались:
То Кочубею похвали новії
Безкраїм морем гучно хвилювались.
Іде тріумфом лицар між лицарством;
За ним везуть галеру золотую,
Везуть, танцюють. Навкруги з кобзарством
Ченці співають гурмом трисвятую.
Волів дванадцять пар, всі під стрічками,
їх роги вквітчані, як май, квітками.
 

ІІ

 
«Стій» – крикне Кочубей.
        «Чого стояти? —
Рекли ченці. – Гей, друзі, до Успення!
Галери жде Пречиста Божа Мати,
Як дару за козацьке визволеннє». —
«Ні, се від мене буде дар герою,
Що вчив мене, мов сокола, літати
Через пороги по Дніпру й по морю
І на турецькі ринки набігати». —
«О святотатство!. Вас освободила
Пречиста, преблагословенна Діва,
 

ІІІ

 
А ви, в духовній вашій тьмі, готові
Дари її щедрот і благодати
Приносити у принос козакові
І смертного над вічну поскладати!» —
«Пречиста, непорочна Діва. Правда,
Такої чистоти й не знають люде.
І се, в її ім'я святе, награда
Тому між нами велетневі буде,
Що вміє силу демонську крушити
І турчина в його крові топити.»
 

IV

 
«Ні, дяка не награда! —
         Загукали
Ченці, терзаючи з досади ряси. —
Такого ще кощунства не чували
Не тільки козаки, та й свинопаси,
Щоб непорочною когось назвати,
Якусь мізерну, бренную людину,
Що «во гресях родила грішна мати!» —
«Шкода теряти дорогу годину:
До меду ложки вам у нас не буде! —
Відрізав їм Левко. —
         Гей! Стіймо, добрі люде!»
 

Дума четверта

 
Розчинились у гетьмана
         Рундукові двері
Проти тої золотої
         Пишної галери.
На рундук, мов голуб, вийшов
         Сивий, волохатий.
Се не голуб волохатий —
         Велетень крилатий.
Перед ним Левко лицарське
         Приклонив коліно:
Так хороброму юнацьке
         Серце повеліло.
«Батьку! Привітай малого
         Чуру низового,
Що, було, тобі сідлає
        «Лева» вороного(23).
Привітай, крилатий орле,
          Козака-понуру(24),
Що, було, тобі на морі
         Грає у бандуру.
Під твоїм палким натхненнєм
         Я співати вчився,
За твоїм благословеннєм
         З бесурменом бився.
Речі несказанно дивні
        Сталися зо мною;
Бо під батьківськими крильми
        Я з'учивсь до бою.
І твоя звізда щаслива
         Козакам світила,
Бо не людська. Божа сила
         їх човни водила,
Духом сили пресвятої
         Й та душа горіла,
Що з турецької неволі
         Нас ослобонила.
Се  в о н а тобі галеру
         З чужини прислала,
Щоб рука твоя невіру
        Тяжко покарала.
Ми ж, стратенці бесурменські,
        Обреклись оброком
Нищити краї турецькі
         Під орловим оком.
Тридцять нас братів спряглося
         Превеликим горем,
В побратимстві поклялося
         Перед Чорним морем. —
Потіль плавати й літати
         По морю й по полю,
Покіль нас орел крилатий
         Водить за собою.
По десятку ми до себе
         Невмирак з'єднали(25),
Щоб гетьмана опріч тебе
         На войні не знали.
Маєш нас таких три сотні
         Як одну людину,
Що клялись і в преісподню
        Лізти до загину.
Заточи гармату, тату,
       На скалу крутую:
Вергай азіату-кату
       Нас у пельку злую.
Ми перервемо диханнє
      Демону Осману,
Над усяке дивованнє
      Лютому тирану».
І рарогом одинокий
      Старець стрепенувся,
Очі грають, стан високий
      Стрімко розігнувся.
Навкруг нього повіз хату
      Старшина постала.
Корогов над ним хрещату
      І бунчук держала.
Озирнувся, усміхнувся,
      Мовив: «Добре, сину!
Ти до мене пригорнувся
      У саму годину.
Гей, коня! Рушати війську!
       Порохи й гармати
На дорогу Борщагівську
        Зараз виряджати!»
«Не турбуйсь, гетьмане-батьку!
       Старшина озвалась, —
Вже Бородавчина зграя
       У степи загналась.
В Білій Церкві в Остророга
        Корчму спліндрувала,
Вбила рандара старого,
        Дочок зґвалтувала.
Вбила й пса його, й якогось
       Німця-землеміра
І всіх трьох перед порогом
       Рядом почепила
Та ще й надпись положила:
      «Жид, лях і собака —
Все дияволова жила,
       Віра все однака». —
«Кочубею, синку! Горе!
       О гірка година!
Бач, яке гультяйство плодить
       Мати Україна?
Козаки! Ми бачим, як ви
       Всі попропивались:
Ледве де в кого халяви
       Да штани зостались.
Гайда, воле, в Дике Поле,
       Воле звірювата!
Покіль знайдем понад морем,
       По заслузі ката.
Вже ваш карб і жида сушить,
       Стоя на пристінку:
Позакладували й душі
        Чорту за горілку.
Геть від мене! Я не хочу
        Більш гетьманувати.
З трьома сотнями охочих
       Буду воювати.
І коли Господь поможе
        Довше в світі жити,
Проти турка буду, може,
        Ще й царю служити.
Буду в нього, мов на чаті,
        Від ляха стояти,
Татарву в степах жахати,
        Дону пильнувати.
Геть від мене!» – Заридали
        Голі чуприндирі
І чубами землю вслали
        Гирі-макотирі.
«Батьку! Не карай нас грізно
        Під таку годину:
Не засмучуй нашу рідну
       Матір Україну!
Ми Бородовку-поганця
        У степах піймаєм
І мечем твоїм, як ланця
        Хижого, скараєм.
Тільки б ти обмислив штаньми
        Нуждену голоту,
Воюватимеш із нами
        У свою охоту.
Чи на вітряному морі,
        Чи на суходолі
Накладати головою
        Раді в твоїй волі.
І картай нас, і карай нас:
        Ти – наш батько рідний,
Ти суддя у нас єдиний,
        В суді непохибний». —
«Так і бути, – промовляє
        Сагайдашний стиха. —
Більш копи не буде з вами
         У поході лиха.
Чури, гов! Порозпрягайте
         Волики квітчасті:
Більш не будете рогатих
        По долинах пасти.
Мій Левко таку не з жарту
        Жертву нам приносить,
Всіх киян – міщан і шляхту —
        На трапезу просить.
Просить їсти хліба-солі
        З тридцятьма братами,
Що спасенний шлюб на морі
        Побратимський брали.
І в тім шлюбі перед морем
        Руським поклялися,
Що на смерть великим горем
        Бойову спряглися.
Будемо ж бенкетувати,
        В кобзи вигравати,
І піснями понад хмари
        Духа підіймати.
Ой, нехай же кобзи грають,
        Нехай дзвонить слава,
Нехай чують нас і знають
        І Москва, й Варшава!»
Уклонивсь Левко з братами
        За хороше слово
І, зітхнувши, до гетьманських
        Так гостей промовив:
«Бенкетуйте, любі гості,
        Я з братами мушу
Пожуритись-помолитись
        За велику душу.
Що з неволі престрашної
        Нас повизволяла
І на турчині помститись
        Нам завітувала.
За сей бенкет вона злюці
       Жизню заплатила
І навіки мене в тузі,
       У жалю втопила».