Kitabı oku: «Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах», sayfa 2

4
Неділя, 16 серпня 1914 року
Павел фон Геріх прямує до Пскова, в діючу армію

Купе освітлено променями ранкового сонця. Чудова літня погода. Потяг трясеться, погойдується, деренчить. Фон Геріх прокидається. Підводиться. Бачить, що простирадло збилася в грудку. Так, слово «прокидається» зараз недоцільне: майже всю ніч він ледь дрімав, його не полишав неспокій; він то прокидавася, то провалювався в сон, «охоплений кошмарами і передчуттями». Він їде на війну. На нього чекають випробування: «Опинившись перед безоднею, чи зможу я вистояти, з усією моєю хвальною холоднокровністю і презирством до смерті, з вірою і фаталізмом, що я культивував у собі все своє життя?»

Рівнинний ландшафт починає змінюватися. За вікном промайнули ряди будинків. Потяг наближається до Пскова. Він поспішає, бажаючи відправити кілька поштових листівок.

Його звати Павел фон Геріх. Він невисокий, з поголеною головою, з доглянутими вусами. Йому 41 рік, і він командує ротою лейб-гвардії Єгерського полку. Певною мірою він – типовий представник строкатих за національним складом імперій, що зіткнулися на сході: російський підданий, з родини старовинних (і збіднілих) балтійсько-німецьких дворян, народився і виріс у Гельсінґфорсі, у вищих прошарках фінляндських шведів. Він також типовий представник тих, хто тепер мільйонами потрапляють на Східний і Західний фронти. Він, хоча й прослужив у армії майже двадцять років, досі не бачив війни, ніколи не бував у бою. Його знання про війну є суто теоретичними. Павел фон Геріх енергійний, розумний, честолюбний. Він написав низку статутів та інструкцій. Його зараховували до так званих младотурків, групи молодих, амбітних офіцерів, які з перемінним успіхом намагалися модернізувати консервативну російську армію⁹. Фон Геріх за характером веселий, вимогливий, товариський, саркастичний. Він щасливий у шлюбі, бездітний, вірний цареві й порядку, що існує, а також дуже цікавиться астрологією. Праворуч на грудях він носить срібного двоголового орла з лавровим вінком. Це означає, що він закінчив академію Генерального штабу.

Цього дня Павел фон Геріх був охоплений страхом і передчуттями. Водночас він відчуває полегшення. При звістці про початок війни в офіцерському клубі застріляли корки від шампанського. Тільки вчора вони залишили Петербурґ, провівши за два тижні мобілізацію, – як завжди, під звуки «ура», благословень і побажань. «Відсвяткуємо Різдво в Берліні!» «Вільґельма на острів Святої Єлени!» Його охопили сумніви: а раптом він не впорається, раптом не зуміє, незважаючи на всі свої амбіції. Але зовні він залишався таким, як завжди: веселим і безтурботним.

Як і багато інших.

Коли потяг прибув до Пскова, усі – і офіцери, й солдати – вийшли на перон, стрибали, галасували, загалом, поводилися, як діти. «Ніхто навіть і не згадував, що їде на війну, що вона можливо виявитися найкривавішою у світовій історії».

Засвистів паротяг, усі швидко розсілися по вагонах, і потяг знову рушив.

Офіцери, які їхали, звісно, окремо, знову загомоніли, почали грати в карти й пити чай. Фон Геріх, уславлений як невичерпний жартівник, удавав співачку і, до загальної радості, виконав кілька кумедних пісеньок. З вагонів, де їхали солдати, також долинав спів. Одна мелодія повторювалася знову і знову – мінорна народна пісня про ворона:

 
Чёрный ворон, чёрный ворон,
Что ты вьёшься надо мной?
Ты добычи не дождёшься,
Чёрный ворон, я не твой!
 

5
Четвер, 10 серпня 1914 року
Ріхард Штумпф, який перебуває на борту дредноута «Гельґоланд», переписує вірш

Він обурений украй. Ще одна країна оголосила війну, ще одна держава – ворог Німеччини. Цього разу – Японія. Влада в Токіо першою поповнила список яструбів, які хочуть скористатися нестабільною, хиткою ситуацією і відхопити собі що-небудь, а найкраще – шматок території. Японія передала ультиматум Міністерству закордонних справ у Берліні, вимагаючи, щоб усі німецькі кораблі залишили Азію і щоб німецька колонія Циндао¹⁰ була передана їм, японцям.

Штумпфа переповнює лють. Він лається з расистським відгоном: «Ще не вистачало, щоб ці жовті косоокі азіати вироювалися зі своїми поганськими вимогами!» Утім, він не сумнівається, що німецькі війська в Азії зададуть доброго прочухана цим «злодійкуватим жовтим мавпам».

Ріхард Штумпф – двадцятидворічний матрос німецького Флоту відкритого моря, виходець з пролетарського середовища. Перш ніж вступити на службу у флот два роки тому, він працював бляхарем. Водночас він – переконаний католик, член християнської профспілки і затятий націоналіст. Як і багато інших, він сп’янів радістю від того, що почалася війна: адже це означає, що можна буде нарешті поквитатися зі зрадниками-англійцями. Справжня причина, з якої Велика Британія долучилася до війни, на його думку, полягає в «заздрості до наших економічних успіхів». «Gott strafe England!» («Господи, покарай Англію!») – промовляли люди у формі замість привітання і у відповідь неодмінно чули: «Er strafe es!» («Він її покарає!»).

Штумпф розумний, схильний до шовіністичних настроїв, допитливий і забобонний. Він любить музику, багато читає. На фотографії зображений темноволосий серйозний молодий чоловік з овальним обличчям, близько посадженими очима і невеликим вольовим ротом. Цього дня Штумпф знаходиться в гирлі Ельби, на борту дредноута Флоту Його Величності «Гельґоланд». На ньому матрос служить уже два роки¹¹. На ньому він перебуває і на початку війни.

Ріхард згадує, який пригнічений настрій панував, коли їхні кораблі ввійшли в порт. Перед тим вони тривалий час перебували в морі, тривожні звістки до них не доходили, і люди навколо нарікали, що хтось роздмухує «багато галасу ні з чого». Однак їм забороняли сходити зійти на берег; замість цього вони вантажили боєприпаси і позбавлялися від «баласту». Близько пів на шосту пролунала команда: «Усі нагору!» – і всі вишикувалися. Потім один з офіцерів, тримаючи аркуш паперу в руках, повідомив, що армія і флот цієї ночі мають бути мобілізованими: «Ви знаєте, що це означає – війна». Оркестр корабля заграв патріотичну мелодію, усі з ентузіазмом заспівали. «Наші радість і збудження були безмежними, ми не могли заспокоїтися всю ніч».

У всіх цих криках «ура» вже позначилася суттєва асиметрія. Відпущена на волю колосальна енергія, здавалося, усе руйнує на своєму шляху. Штумпф, до речі, не без задоволення відзначає, що багато радикальних письменників, відомих своєю жорсткою критикою кайзерівского суспільства, тепер писали ультрапатріотичні твори. Тим часом питання про те, чому потрібно битися, потонуло у потоці емоцій. Багато хто, як і Штумпф, уважали, що знають, що відбувається, гадали, що розуміють «справжню причину», але й «насправді», і «справжня причина» вже вийшли з ужитку через сам факт початку війни. Схоже, сама війна і є метою. Мало хто згадував тепер про Сараєво.

Пропаганда, спрямована проти недругів, яких ставало дедалі більше, як уважає сам Штумпф, у деяких випадках вульгарна. На кшталт тієї поштової листівки, побаченої ним у магазині, що зображає німецького солдата, який тримає на колінах представника ворожої армії, маючи намір надерти йому дупу. Німець говорить іншим ворогам, які очікують своєї черги: «Не налягайте! Кожен отримає прочуханку, дотримуйте порядку». Або щось на кшталт популярного тоді віршика, який вигукували вуличні хлопчаки і який був надряпаний крейдою на вагонах з солдатами, які вирушали на фронт: «Jeder Schuss ein Russ, Jeder Stoss ein Franzos, Jeder Tritt ein Вritt».¹²

Інше хвилювало його, зокрема той вірш відомого письменника Отто Ернста, опублікований у націоналістичній газеті «Der Tag» щоб нагадати, що Німеччина перебуває в стані війни з сімома країнами. Штумпфа настільки розхвилював цей вірш, що він переписав його собі в щоденник. Ось дві строфи з нього:

 
О mein Deutschland wie musst du stark sein
Wie gesund bis ins innerste Mark sein
Dass sich’ keiner allein getraut
Und nach Sechsen um Hilfe schaut.
Deutschland wie musst du vom Herzen echt sein
О wie strahlend hell muss dein Recht sein
Dass der mдchtigste Heuchler dich hasst
Dass der Brite von Wut erblasst¹³.
 

І останні рядки:

 
Morde den Teufel und hol dir vom Himmel
Sieben Kranze des Menschentums
Sieben Sonnen unsterblichen Ruhms¹⁴.
 

Гарячкова риторика і напружений тон пропаганди зовсім не були ознаками того, що багато поставлено на карту, швидше навпаки. Звісно ж назріли конфлікти, але жоден з них не був настільки нерозв’язним, що потрібне було б оголошувати війну; жоден не був настільки гострим, що війна була б неминучою. Неминучою ця війна стала лише тієї миті, коли її визнали неминучою. Коли привід і мета незрозумілі, потрібна та енергія, що наповнить собою смачні, апетитні слова.

Ріхард Штумпф вдихав у себе ці слова, п’яніючи від них. А під його ногами погойдувався на воді сірий «Гельґоланд», неймовірно важкий, в очікуванні свого часу. Поки ще ворог невидимий. І люди на борту нетерпляче чекають на вирішальну мить.

Того самого дня, 20 серпня, Володимир Літтауер прибуває до Гумбіннена, де після важких боїв було зупинено німецький наступ.

Коли ми прибули на місце, німці вже відступали, і на полі бою стало тихо. Полем тинялися представники Червоного Хреста, збираючи тіла вбитих як росіян, так і німців. Усе було буквально встелене вбитими й пораненими. Мені розповідали, що солдати стояли впритул одне до одного і годинами тривав артобстріл, що росіяни тіснили німців, просуваючись уперед, і що обидві сторони, зімкнувши ряди, йшли в атаку з музикою і прапорами, що майоріли.

6
Середа, 23 Серпня 1914 року
Володимир Літтауер займає Ангербурґ

Це був короткий бій, – так, усього лиш сутичка. Два ескадрони кінних гусарів увірвалися в маленьке містечко Ангербурґ у Східній Пруссії. Німецькі кавалеристи, які обороняли його, після нетривалої перестрілки ретирувалися на протилежний кінець міста. Тепер тут спокійно. Але багато хто з гусарів схвильований і навіть лютує. Схоже, що деякі містяни також брали учать у бою, а це вже суперечить загальному уявленню про те, що таке війна – це справа професіоналів. А розлютилися гусари насамперед тому, що хтось вистрілив одному з них просто в обличчя з дробовика, з близької відстані. Гусар залишився живий, але поранення його виглядає жахливо. Деякі з його товаришів розлютилися, і перш ніж офіцерам удалося їх утихомирити і відновити порядок, вони встигли убити кількох німців з цивільного населення.

Минулого разу, коли вони перетнули німецький кордон, ішлося лише про розвідку боєм. Але тепер усе значно серйозніше. Полк Літтауера є частиною 1-ї армії Ренненкампфа, яка широким фронтом, повільно рухається зі сходу на Східну Пруссію. Кордон залишився майже за п’ятдесят кілометрів за спиною у Літтауера і його товаришів, а попереду – близько дев’яноста кілометрів до Кенігсберґа. Одночасно в Східну Пруссію з південного сходу входить 2-а армія Самсонова. Потужні кліщі. Принаймні, так це виглядає на карті.

Завдання дивізії Літтауера – гарантувати безпеку лівого флангу Ренненкампфа і підтримувати зв’язок з Самсоновим. Але все ж було відчуття якогось вакууму. На цей момент ніхто напевне не знав, де знаходяться одна чи інша армії¹⁵. Здогадки і надії заповнили вакуум за відсутності фактів. Утім, не надто турбувалися, бо все виглядало досить перспективно.

Захопимо Кенігсберґ, а що потім? Берлін?

Місто майже спорожніло. У ньому залишилися лише старі. Решта повтікали. Біля крамнички скупчилися гусари. Підчас появи командира полку вони миттєво розпорошуються навсібіч сторони. Двері до крамнички зламані, усередині панує безлад. Командир полку чує голоси, які лунають з льоху. Він роздратовано підходить до сходів, лає тих, хто внизу, і вимагає, щоб вони негайно піднялися. Першим, хто виліз з льоху, виявився командир бригади. Літтауер пише:

Як і будь-яка інша армія, ми руйнували і мародерствували, а потім відмовлялися зізнаватися у скоєному. Одного разу в маленькому німецькому містечку, біля входу до порожнього будинку, я побачив гусара з моєї чоти, який видирав клавіші з піаніно. Справа це було нелегка, потребувала зусиль, і гусар їх не шкодував. Я гукнув його. Він схопився, витягнувшись по стійці «струнко». «Навіщо ви ламаєте піаніно?» Він поглянув на мене з подивом, немов я поставив безглузде запитання. «Адже воно німецьке» – така була його відповідь. А мій друг, корнет Соколов, став свідком того, як один солдат розбивав грамофонні платівки, пояснюючи свої дії тим, що їх усе одно не можна програвати, адже немає голок.

7
Вівторок, 25 серпня 1914 року
Пал Келемен опиняється на фронті під Галичем

Спочатку він ніяк не міг позбутися відчуття, що це просто навчання. Усе почалося в Будапешті. Пал пам’ятав, як люди витріщалися на нього, поки він вантажив свій багаж на дроги, і як потім він, у гусарській формі – червоні рейтузи, синя «атілла», розшита шнурами блакитна гусарська угорка і високі шкіряні чоботи, – пропихався крізь велетенський натовп на Східному вокзалі, скочив у потяг і поїхав, стоячи в коридорі. Він пам’ятав плач жінок: одна з них упала б, якби не підхопив її якийсь незнайомець. Останнє, що він побачив, коли потяг повільно котився вздовж перону, – це літній чоловік, який біг, сподіваючись ще раз поглянути на свого сина.

Після задушливої, але в цілому приємної поїздки потягом Пал прибув до гусарського полку в Германштадті, як і належало. Під час зустрічі на нього навіть не поглянули, лише пояснили, куди йому прямувати. Пізніше, того самого вечора, Келемен під палючим серпневим сонцем поїхав до місця мобілізації, в Ерфалу, де був спрямований на постій до селянина, – усе як належить.

Далі все відбувалося як завжди: він отримав спорядження, включно з конем і сідлом; йому вручили платню; нестерпно довго він навчався в задушливому приміщенні, де люди непритомніли, але потік слів усе не вичерпувався.

А потім картина почала спотворюватися.

Спершу цей нічний марш-кидок до місця, де на них чекав потяг. Потім тривала подорож, після якої на вокзалі їх зустрічала захоплена юрба, «музика, факели, вино, депутації, прапори, радість: „Ура армії!“, „Ура, ура!“». Потім вони вивантажилися і вирушили в перший похід. Певних ознак війни – гуркоту гармат та іншого – поки ще не було. Мабуть, це просто навчання. Жарке синє небо, запах кінських кізяків, піт, сіно.

Палу Келемену двадцять років. Він походить із Будапешта, де відвідував класичну гімназію та грав на скрипці під керівництвом диригента Фріца Райнера, який згодом став знаменитим. Келемен переважно є типовим продуктом міського життя Центральної Європи початку XX століття: він багато подорожував, начитаний, аристократичний, іронічний, витончений, відсторонений, охочий на жінок. Він навчався в університетах Будапешта, Мюнхена і Парижа і ненадовго опинився навіть в Оксфорді. Коли гусари в’їжджали до Станіславова – столиці австрійської Галичини (він був юним, елегантним лейтенантом; чи може хтось бути елегантнішим ніж угорський гусар-лейтенант?), Пал Келемен розмірковував не про війну, а насамперед про жінок. Він уважав, що за їхнім виглядом одразу можна визначити, що вони живуть у провінційному місті: «У них біла шкіра, а в очах виблискує вогонь». (На противагу жителям великих міст, чий погляд затуманений і видає втому. Він на цьому розуміється!)

Лише коли дивізія дісталася Галича, ілюзія про звичайні маневри розбилася вщент.

Дорогою назустріч гусарам рухалися селяни та євреї, які рятувалися втечею. У самому місті панували тривога і хаос. Десь зовсім поруч, як говорили, були росіяни. Келемен занотовує у своєму щоденнику:

Ми спимо в наметах. О пів на дванадцяту ночі – тривога: росіяни наближаються до міста! Схоже, усі налякані. Я швидко одягнувся і побіг наздоганяти свою чоту. На дорозі вишикувалися піхотинці. Гуркочуть гармати. Попереду, в радіусі п’ятисот метрів, лунає тріск гвинтівок. Шум автомобілів посеред великої дороги. Світло їх карбідних фар освітлює дорогу зі Станіславова на Галич.

Я проходжу виставлені пости, перелажу через живопліт, минаючи канави. Моя чота чекає на мене, верхи на конях, ми готові до наступних наказів.

Удосвіта населення потяглося з міста. Люди їхали у візках, верхи, ішли пішки. Сподіваються якось урятуватися. Намагаються забрати з собою, що можуть. На обличчях людей – знемога, пил, піт і паніка, страшне сум’яття, біль і страждання. Перелякані погляди, боязкі рухи; їх охопив жахливий страх. Немов хмара пилу, що клубочиться за ними, ніяк не відчепиться від них.

Я лежу без сну біля дороги і спостерігаю цей жахливий калейдоскоп. Видно навіть військові фургони посеред потоку біженців, а на полі помітні солдати, які відступають, піхота в паніці тікає, вибухає кавалерія. Ні в кого немає зброї. Виснажений людський потік тече через долину. Люди біжать назад до Станіславова.

Те, що він спостерігав, лежачи біля дороги, було результатом одного з перших кривавих зіткнень з радянськими військами, які наступали. Але він, як і решта очевидців, мав незначне уявлення про те, що відбувалося насправді, і минуть роки, перш ніж окремі враження складуться в розповідь, названу битвою близ Лемберґа. Це виллється в настільки ж катастрофічну, наскільки несподівану поразку для австро-угорської армії, і щоб зрозуміти це, не потрібні жодні вичерпні штабні документи.

8
П’ятниця, 28 серпня 1914 року
Лаура де Турчинович зустрічає в Сувалках німецького військовополоненого

Лаура ніколи не розуміла причин і мети цієї війни, тим паче ніколи не схвалювала її. Вона була з-поміж тих, для кого те, що трапилося, стало катастрофою, похмурою незбагненною трагедією, яка раптово з’явилася нізвідки й накрила їх усіх.

Але навіть вона помітила, що первинний страх швидко змінився незрозумілою ейфорією, що охопила її також. Давня війна між поляками і росіянами, здавалося, вщухла. Таким був загальний настрій, і коли одного вечора, на початку серпня, поширилася чутка: війни не буде, що Англія завагалася і що в Санкт-Петербурзі запідозрили недобре – це викликало лише почуття розчарування.

Сьогодні Лаурі де Турчинович виповнюється 36 років. Аж до цього дня її життя було позначене «печаткою кінця століття»: народилася в Канаді, виросла в Нью-Йорку, талановита оперна співачка, яка виступала в «Метрополітен». Вона згодом хотіла вирушити до Європи, щоб «навчатися співати… і грати», мала успіх у Байройті та Мюнхені (говорила гарно німецькою), а також знайшла там собі чоловіка, наймилішого польського аристократа, із закрученими догори вусами, що був професором і мав значні статки. Його звали Станіслав де Турчинович, граф Гоздава. Вони одружилися в австро-угорському Кракові. Саме там народилися їхні троє дітей. Формально малята стали підданими австро-угорського кайзера, тим часом як її чоловік був підданим російського імператора, а вона сама – британського короля. Але мало хто замислювався про ці формальності до серпня. Зате тепер більшість розмірковує саме про це й ні про що інше.

Війна затьмарила все інше.

Через тиждень після початку війни вона прокинулася ще завидна від глухого, схожого на гуркіт водоспаду, шуму: це марширували тисячі російських піхотинців, частини 2-го корпусу армії Ренненкампфа, які збиралися зайняти довколишню Східну Пруссію. (Усе маленьке містечко було на ногах, незважаючи на ранній час, і зустрічало втомлених солдатів їжею, напоями та іншими подарунками.) Багато сімей російських дворян, з якими спілкувалися Лаура та її чоловік, поїхали додому. Водночас з’явилися перші поранені з фронту. Сувалки бомбували: самотній німецький літак кілька днів тому облетів усе місто і скинув на нього дві дрібні бомби, у той час як місцеві жителі запекло, але безуспішно гатили по ньому зі своїх мисливських рушниць. У потягах, що рухалися з фронту, іноді траплялися військові трофеї, награбоване у німців добро.

Незважаючи на це, війна залишалася чимось абстрактним і далеким. Принаймні для Лаури. Сім’я повернулася в Сувалки, до свого великого маєтку біля дороги, і сама вона продовжувала жити безтурботним життям поміщиці поміж родових скарбів, зі сповненими смаколиками погребами і повним штатом слуг. Вона допомогла облаштувати невелику приватну лікарню. Чоловіка ще не призвали.

Сьогодні її збудила сестра милосердя з пересувного польового шпиталю. Вони щойно прибули з фронту, запаси їхні вичерпалися, і персонал стомився. Вони мають у своєму розпорядженні 150 койок, і зазвичай цього було більше ніж достатньо для трьох лікарів і чотирьох медсестер, але важкі бої останніх днів у Східній Пруссії викликали великий приплив поранених: за її словами, їхня кількість досягла семисот. Чи не може Лаура допомогти їм?

Лаура прямує до бараків, де розташувався польовий шпиталь. У дверях її зустрічає тривожний гул голосів. Вона обходить кімнату за кімнатою, оглядає поранених, яким не надано допомогу. Нічого немає: ані перев’язувального матеріалу, ані засобів дезінфекції.

Оскільки Лаура говорила німецькою, вона зупинилася біля групи поранених німецьких військовополонених, які сиділи в куточку. Один з них кидався, стогнав і весь час просив води. Лаура заговорила до нього. Солдат попросив її написати листа дружині.

Він розповів мені, що працював бухгалтером, що йому виповнилося двадцять шість років, що у нього дружина і діти. Живуть вони всі у власному будинку. Він у житті нікого не скривдив, займався тільки роботою і сім’єю. Раптом йому наказують за три години з’явитися в полк, облишивши все. «Панове сваряться, а ми повинні розплачуватися за це своєю кров’ю і кров’ю наших дружин і дітей».

За деякий час Лаура повернулася і передала шпиталю все необхідне для поранених, узяте з її приватної лікарні. Радість медсестер здалася їй натягнутою.

Лаура знову обходить польовий госпіталь. І бачить щось невимовне, спочатку навіть не може зрозуміти, що це. Якийсь… «предмет», у ліжку, і на тому місці, де повинна бути голова, видно «кулю з вати і бинтів, з трьома чорними отворами, ніби це дитина зобразила рот, ніс та очі». І ось із цього чогось… раптово лунає голос, що говорить хорошою польською мовою. Вона приголомшена. Наївність Лаури немов не давала їй змоги припустити, що подібне може трапитися з людьми її кола. Голос благав її не йти, принести води. Лаура наближається до ліжка. Нове потрясіння. Ціла зграя мух роїться над цим дивним згортком. Руки людини вщент обгоріли. З пов’язки витікає товстий шар гною, у хворого починається гангрена.

Лаура нажахано відсахується. Її зараз знудить. Їй потрібно піти.

Набравшись мужності, вона повертається до згортка в ліжку. Допомагає натягнути сітку від комах, асистує медсестрі під час перев’язки. Чоловік розповідає, що його поранило снарядом, який вибухнув зовсім поруч, що він пролежав на полі бою чотири дні. Він запитує, що з його очима. Чує у відповідь: «Жодної надії». Потім питає, чи буде він жити чи помре. І чує у відповідь: «Помреш». Він просить води.

Пізніше Лаура дізнається, що той німецький військовополонений, з яким вона розмовляла, 26-річний бухгалтер, був відправлений на вокзал, але помер дорогою.