Kitabı oku: «Без козиря (збірник)», sayfa 2

– Для них ми іммер знаємо много лютше місце. – Лейтенант звівся з-за столу і, пристукуючи пальцями по столу, закінчив: – Терміну даваю один день до вечір. Завтра я буду командував сам, без президент! Ми прийшов давить большевіков, а не читати ваша прокламація!

З непокритою головою Лук'яненко вийшов на вулицю і першим побачив Задою.

Кріпильник сяяв від задоволення.

– Чув? – кинув він ще здалеку. – Завтра стаємо на роботу! Німці народ акуратний – ледарів не люблять!

На другий день шахта почала працювати.

Довідавшись про загрозу німецького коменданта і про список, Гордій Байда збентежився. Тепер він щохвилини чекав, що його схоплять. «Де, скажуть, син?» І може, ще поведуть зв'язаним через селища і мордуватимуть, як більшовика.

На другий день на порозі справді з'явилось двоє німців з рушницями.

У Байди неприємно затрусилися ноги. Не давши навіть переступити солдатам порога, він, виправдуючись, мов на допиті, поспішно заговорив блідими губами:

– Хіба він малий! Пробував умовляти, а тепер діти дуже слухають батьків?

Солдати штовхнули його з дороги й ступили до хати. Один був кремезний, з похмурим, вузлуватим обличчям, з круглим великим носом. Він був набагато старший за другого, блакитноокого рожевого хлопця з вицвілим, як у пастухів, волоссям. Вони окинули допитливими поглядами вогку землянку. Ілько злякано кліпав над мискою. З недонесеної до рота дерев'яної ложки капала на стіл сіра юшка. Харита в позі приреченої до страти прикипіла до долівки серед хатини.

– Рефольвер! – сказав старший солдат, не слухаючи Байди, і багнетом підняв на ліжку тверду засмальцьовану подушку. Молодший зазирнув у пічурку.

– Ружіє надо!

Байда, все ще не розуміючи, чого вони прийшли, продовжував виправдуватись:

– Ось спитайте старої. Харито, хіба я йому не говорив – на загибель ідеш і нас під біду підводиш!

– Хіба в нього свого розуму немає? – проговорила Харита, не сходячи з місця, лише ворухнувши пересохлими блідими губами. – Тільки що нежонатий.

– Ружіє надо! – повторив молодий солдат і заглянув через поріг до хатини.

Байда нарешті зрозумів, чого від нього хочуть солдати, і знизав плечима:

– Яке там оружіє! Зроду-віку в хаті не було. Нема, нема! – і для більшої зрозумілості замотав головою. – Нема, нема оружія. Шукайте! – Він навіть сам почав перетрушувати своє збіжжя, що тхнуло важким, прілим духом.

Але солдати ніби й не збиралися робити трус. Старший опустився на ослінчик і поклав на стіл руку з вузлуватими, затужавілими пальцями. Між вказівним і великим могла вільно вміститися рука його блакитноокого товариша, який теж підійшов до столу. Вони ще раз окинули вогкі кутки землянки й чомусь похитали головами. Потім обидва звели очі на Байду й криво посміхнулись. Молодший щось сказав, старший з доброю посмішкою на загрубілому обличчі закивав головою, глибоко зітхнув і знову глянув на Байду.

– Большевік?

Байда губився з поведінки солдатів, але від такого запитання йому стало тепер зрозуміло, що вони прийшли по нього, і Байда, враз захрипнувши, знову почав виправдуватись:

– Та що ви, товариші, який же я більшовик?

Солдати знову посміхнулись.

– Товариш, та, та, товариш! – І старший поплескав Байду по спині. Потім вивернув перед його розгубленими очима свою широку долоню. Вона була схожа на стару порепану підошву. Криві пальці росли із сизих, як вичовгані залізні плити, мозолів.

– Товариш! – повторив він і звівся з ослона.

Байда тепер не знав, чи треба якось виправитись, чи повторити: у солдата була мозолиста рука робітника.

На порозі з'явився в сірій папасі з червоним верхом гайдамака. Він окинув поглядом землянку, як карцер, у якому сидів уже спійманий бунтар. Розкидане на ліжку й по хаті шмаття доводило, що трус уже відбувся. Солдати нахмурились.

– Тягти? – кинув гайдамака на Байду.

Старший солдат ще раз копирснув багнетом подушку, покрутив заперечливо головою й махнув гайдамаці на двері.

Байда, все ще ошелешений, але з почуттям вдячності до цих солдатів, ступив за ними. Старший озирнувся і з посмішкою сказав:

– Цюрік!

Байда розгублено знизав плечима і, відчувши тільки зараз надмірну втому від пережитого хвилювання, знесилено опустився на ослінчик.

– Чи мені здалося, – заговорила чомусь пошепки Харита, – якісь вони не німецькі. Як посміхнувся – ну наче рідний брат.

– Майстеровий, мабуть, – сказав Байда, важко дихаючи, ніби сходив на високу гору.

– А гайдамака, бачив, якими очима позирнув? Не припусти господи, щоб приснився. І де вони такі плодяться?

Ілько побачив у вікно, що гайдамака з солдатами зникли в сусідній землянці.

– Пропаде Кіндрат, – сказав він стурбовано. – У нього рушниця захована.

– Гайдамака погубить, – погодився й Байда.

– А ми його зараз видуримо з хати.

І мати не встигла сплеснути в долоні, як Ілько уже був надворі.

Байда ходив розгублений, аж доки не відпустили Семена Сухого, в якого була така ж сама провина, хіба що його син ще до того, як пішов до Червоної гвардії, застрелив одного чорносотенця. Сухий не зрікався сина, як Байда, але й не часто згадував. Зустрівшись, вони кивнули головами.

– Ну?

– За сина допитували, – відповів Сухий.

– Я так і думав. Які з нас, Семене, більшовики?

– Як батіг з клоччя, Гордію. Он Херсон аж два тижні відбивався, а ми заховались у землянки й сидимо, як ті щури.

Хоч і образливе було порівняння, але біс його бери. Байді було приємно, що Семен не цурається його.

– Гадаєш, до мене не приходили?

– А ти, мабуть, похвалився, як випровадив сина?

Байда почервонів. «Знову? Ну випровадив, ну погарячився, так що ж тепер, каятись при всіх?»

– Бо не люблю, коли яйця курчат учать.

– А чому й не повчитись, Гордію? А твій син і вродою, і розумом – усім узяв.

– Та й пішов байдикувати, – сказав Гордій, злий уже з того, що знову, мабуть, посвариться з Семеном. Але поступатись не став. – Наче тут нічого було робити.

– То такі байдики, що й ти ще, може, в них підеш.

Гордій Байда ворухнув неголеним підборіддям.

– Ще що скажи! Ні, воюйте самі, коли маєте охоту, а я собі потихеньку буду цюкати вугілля.

– Нехай знову Сивокози тягнуть з тебе жили?

– Тепер і вони шовкові стануть: не ті часи, Семене.

– Побачиш, Гордію! – Сухий торкнувся шапки й пішов на виселок. – Правду казав Мостовий: «Не ждіть добра».

– А куди його запроторили?

– Кажуть, погнали на Катеринослав.

– І Гната Убогого?

– Про Гната не чув.

– Чи вони, бува, з Максимом не в комуністах? Може, їх тут на розплід залишили?

Сухий насупив вицвілі острішки брів, зирнув сердито на Байду.

– Ти дужче кричи!

Повітря струсонув далекий вибух.

На обличчя зі стелі знову посипалася біла луска, ліжко під ним здригнулось. Байда широкою долонею скинув з обличчя крейду й ворухнув довгими вусами. Нарешті згадав: під селищем ось уже другий місяць проходили новий штрек, і саме під його землянкою палили бурки. Він гірко посміхнувся. Яка могла бути тепер канонада, коли червоні давно вже відійшли за межі України? Німці порішили навіть Центральну Раду з Петлюрою, з ласки якої прийшли на Україну, а замість неї настановили гетьмана Скоропадського.

– Да-а, – покрутив він сивою головою, – як не цар, так гетьман, як не поліція, так варта, а ти скачи, враже, як пан каже. І революція ніяка їх не бере!

Можу, тому, що ні варта, ні німецьке командування, крім одного допиту за Клима, його більше не чіпали, Байда вирішив, що з ним, мабуть, тому так панькаються, що він гарний робітник.

– Кадровиків, Семене, завжди і скрізь шанують, – заговорив він так, ніби Семен Сухий сидів перед ним. – А ледарям скрізь однакова шана. Клим – це інша річ. Ніхто його ледарем не назве, кращий вибійник був. Може б, і його не чіпали. А то: «Весь мир розрушим! Диктатура!» От і довели до диктатури: писнути не можна. А варта вже так більше за поліцію нахальнича.

Те, що творилося на окупованому німцями Донбасі, вражало Байду в саме серце. А коли він думав над тим, що ця армія чотири роки воювала з російським військом, та ще й з військом Антанти, він не бачив уже ніякого просвітку і безнадійно махав рукою. Під впливом таких настроїв непомітно для себе він змінив уже своє ставлення і до Клима, і до більшовиків. Але Байда знав, що коли позбудеться роботи, його завтра викинуть із землянки, фунта хліба навіть ні за що буде купити, і він мовчав. Мовчав ще й з упертого самолюбства, а йому нестерпно кортіло поділитися з ким-небудь думками, а найкраще б з таким приятелем, як Семен Сухий. Не заходив більше і Ганс. Так звали німецького солдата з широкими долонями. Після трусу Байда знову зустрівся з ним у пивній і на мигах з'ясував, що Ганс дійсно тесля із мебльової фабрики. Оглядаючись на своїх земляків, Ганс тільки крутив головою, тихо казав: «Се іст во!» – і стискував під столом кулак. Потім Ганс якось зайшов до землянки і сказав, сумно похитавши головою, що його приятеля, молодого солдата з блакитними очима, заарештували. Гордій Байда зрозумів, що той солдат був комуніст. «Ex, – подумав тоді Байда, – оце б Клим з ним побалакав!» Він уже знав, що Клим теж комуніст. «Того ж він і кулаків моїх не злякався! Моя порода. Це не Ілько – материн сосунець».

Він зирнув у куток. Ілько спав під благеньким ряденцем на долівці. Він був схожий на Клима, тільки з обличчя гостріший, і мав не чорний, а русявий чуб. Ніс уже лущився від весняного вітру. Ілько дихав спокійно, і груди коливалися ритмічно, кожен раз полохаючи мух, що вже дзвінко петляли по хаті.

Гордій Байда рипнув ліжком і скинув ноги на долівку. На рип визирнула з хатини його тиха і затуркана дружина:

– Нехай ще трошки позорює.

– Минулося зорювання: гудок, мабуть, скоро буде.

– Хіба що, варта нові закони заводить?

– Якби-то нові.

Харита сплеснула руками:

– Оце й революції кінець. Хоч би дали спину розправити.

– Набавили ніби годину. Знову дев'ять годин сиди під землею.

– А я що чула: пани повертаються.

Гордій Байда і без того був роздратований, а звістка про панів вдарила, як батогом.

– Нехай повертаються, нехай! – Сердито зірвав цеберку і, пригнувши голову в дверях, пішов надвір умиватися.

Харита винувато закліпала очима. Хіба їй потрібні пани? Вона добре знала, що за старого режиму, за панів, шахтарі працювали по дванадцять годин підряд, брудно жили, рано вмирали, а то й гинули в шахті. Все життя вона трусилася, щоб чоловік не позбувся роботи, щоб не довелося йти, як іншим, просити з торбою попід вікнами. Сталася революція. Трохи розігнули спину шахтарі. Білі козаки напосілись – то Каледіна посилають з Дону, то Краснова. Зовсім розігнали людей. Хто на Росію пішов, а інших вбили. Усі балки загатили трупом. Харита сумно хитає головою. Тепер їй стає зрозуміло, чого гримнув чоловік. Вона знає його крутий норов: перемучиться, а не скаже, не покаже. А вона бачить: щось гнітить його ось уже два місяці, ще як поїхав Клим.

Харита згадує про сина, і на очі їй набігають сльози. На стіну падає сонячний зайчик і починає хутко прясти лапками.

Легенький ранковий вітрець задуває в розбиту шибку дух полину, змішаний з сіркою. Харита дивиться на сонячного зайчика, і їй здається, що то до неї посміхається Клим. Її зморщені, посинілі губи теж починають здригатися. Вона теж уже посміхається ласкавою материнською посмішкою. А коли вже зайчик випростався через стіл ясним смичком, вона ніби прокидається, присідає на долівку поруч з Ільком і тихо обганяє на ньому мух.

– Знову на панів робити. Вставай, синку! – І гладить його по русявій голові.

Потривожений Ілько поривчасто одвертається до стіни й сердито сопе. Мати оглядається на двері й тихенько цілує Ілька в голе плече. Він сердито смикає плечима:

– Одв'яжіться!

– То муха, синку, я муху прогнала, спи, спи. Тільки б сили набиратися, світом милуватися, а ми вже й тебе запрягли.

Ілько рвучко ліг на спину:

– Чого ви скиглите над головою?

Але, побачивши порожнє батькове ліжко, кривиться, позіхає і, заточуючись, теж іде надвір умиватися.

У розчинені двері вривається пронизливий гудок. Ходики на стіні показують надломленою стрілкою шість годин. Харита замислено хитає головою:

– Не буде воно так, ой, не буде.

І в кінці довгого-предовгого шляху їй ввижається Клим на гнідому коні.

Людським ходком

Ілько сьогодні вперше йшов працювати під землю і тому трохи хвилювався. Мати в рідкому кулешику ловила ложкою картоплини й підсовувала їх Ількові.

– На цілий же день ідеш. Та не дуже там хоч надривайся.

Але Ілька більше хвилювало те, що він піде вже в лампову й візьме лампу з рук Марусі, лампової, як дорослий. Досі вона тільки дражнила його капловухим. Тепер він зустрінеться з нею інакше. І в Ілька від цієї думки тьохкало серце.

Гордій Байда витер рукою рота після кулешу і зиркнув на Ілька. Вони обидва взяли по шматку хліба у вузлик. Байда поклав на плече кайло і вийшов першим. Ілько поклав на плече лопату і пішов слідом за батьком.

Виселок цвів ранішнім сонцем, бур'яни бризкали на ноги холодною росою. Зеленим полем і голим вигоном з усіх кінців поспішали шахтарі. Перед ними курилася білим димом висока гора породи, а біля неї безперестанку мерехтіли колеса на копрі. Але чутка про збільшення робочого дня, мабуть, уже встигла облетіти всіх, і шахтарі йшли похнюпившись, сірі й мовчазні. Біля ґанку комендатури вартовий у касці робив їм якісь знаки рукою, і шахтарі обходили його, мов потайного собаку, серединою вулиці. Сад зеленів, з нього дихало запашною прохолодою. Над клумбами весело дзвеніли метушливі комахи.

– Хіба що? – кинув через кам'яну огорожу здивований Гордій Байда. На другій половині директорового будинку підтикана дівчина з червоними литками мила вікна.

– Пани приїдуть.

– Значить, правда!

Дівчина, замість відповіді, видивляючись у шибку, тужливо заспівала:

 
Ой піду я на могилу,
Гляну, подивлюся,
Як згадаю про ту волю,
Та й знов зажурюся…
 

Байда стяг кущуваті брови на переніссі:

– Як же вони хутко!

Їх догнав Гнат Убогий. З'явився він тільки з тиждень тому, але де був, так Байда й не міг довідатися. Гострий раніше на язик, Убогий став тепер потайкуватий, обережний. Байда розумів, що зараз таким і треба бути, але те, що Гнат крився від нього, дратувало Байду, кожен раз навертало на думку, що на нього все ще не покладаються. Дратувала його ще й Гнатова зверхність. З цим ніяк не могла миритися владна Байдина натура. «Які всі розумні стали», – бурмотів він собі під ніс.

– Злітаються! – кивнув на будинок Гнат.

– Значить, почули, що можна.

– Ненадовго, мабуть.

– А то що?

– Тісно буде.

– Посунешся.

– Я такий, щоб їх посунути.

– Руки короткі.

– Більшовики доточать.

– «Більшовики», «більшовики»! – передражнив Байда. – Шершнів тільки роздражнили!

– А тебе так нічому й не навчили! За панів уболіваєш!

– Про мене, нехай би вони хоч і всі повиздихали. Ну а без інженерів і нам не обійтись. Люди на те вчилися.

– А тобі не давали. Мовляв, у робітника голова не туди стоїть. Нехай, дурень, усе життя довбає вугілля. Бариші вони й самі порахують.

Убогий і тут мав рацію, і Байда знову скипів:

– Тільки не агітуй мене, будь ласка. Куди ж пак – не голова, а університет якийсь. Сам у революціонерах ходив.

– На повідку у Вариводів. Зійшли такі революціонери на пси, Гордію.

Ілько, мовчки вслухаючись у їхню суперечку, враз чмихнув.

– А ти чого зубами торгуєш? – визвірився на нього батько.

Ілько зніяковів і почервонів. Почувши слово «пси», він згадав, як вони з Гараськом, з його приятелем, спіймали колись директорового бульдога й на лобі в нього намалювали жовтою фарбою інженерську кирку й молоточок. Директор був трохи схожий на свого пса, а з киркою й молоточком ця схожість виступила ще більше. Шахтарі про бульдога потім довго згадували, а побачивши директора, так і прискали зі сміху. Бульдога з того часу стали кликати, як і директора, – Едуард Едуардович.

Біля лампової, чорної від вугільного пороху, стояв вартовий гайдамака, другий стояв біля контори. Ще декілька їх тинялося по двору. Кожного з шахтарів, що з'являлись на подвір'ї, вони обмацували очима, намагаючись ніби просвітити їхні думки, але замість цього бачили тільки замурзані, виснажені, сердиті обличчя.

Коли Ілько подав у віконце свій номерок, Маруся, з великими сірими очима, гнучка, як линва, враз, ніби вітром нахилена, потягнулася до нього:

– Чи це ти! А мені видалося, що Клим.

Ілько відчув, як у нього палахкотять вуха. Маруся, щоб приховати своє збентеження, посміхнулась, і в чорній кімнаті блиснув рядок білих зубів.

– От ще капловухий! У шахту?

– Авжеж, не куди!

– Коногоном?

Ілько йшов працювати за саночника. Соромлячись признатися, він ще дужче почервонів, схопив лампочку і вистрибнув із черги.

З лампами, всередині яких блимав жовтий язичок, шахтарі збирались у прокуреній і сивій від тютюнового диму нарядній. На естакаді гуркотіли вагонетки з породою. Жінки й дівчата, неоковирні в своїх грубих шахтарках, блимали рядками зубів і загонистою лайкою підганяли забурені вагончики. Дівчат зустрічали й проводжали важкими дотепами парубки. Статечні шахтарі смалили востаннє перед спуском під землю цигарки з запашної махорки.

У всіх на язиці вертілася надбавка години.

– Завтра ніби наказ буде, – сказав Семен Сухий. – І не годину, а цілих чотири хочуть накинути.

– Цебто дванадцять годин працювати?

– А сказяться вони!

– Вони, може, і не сказяться, а ми так напевно сказимось.

– Не посміють. Хто б їм дозволив!

Десятники вигукували наряди. Біля чорної стінки стояв Люй Лі з кайлом на плечах. Він морщив своє плескате обличчя з припухлими повіками і весь час перепитував:

– Моя чево?

Кругловидий, з косо поставленими очима, Хабібула відкривав до нього білі зуби і з тугою в голосі говорив:

– Красний – товариш мене називав.

– І моя твоя товалис, – ніби виспівував Люй Лі і знову напружував слух на вигуки десятника.

З колодязя вилізла в іржавих ступах кліть і, як брудна перекупка, сіла на кулаки. Із дверець вискочив випхнутий вагончик і загримів на естакаду. Починали спускати людей, і Байда, підпихаючи наперед Ілька, зайшов до кліті. В одному з ним вибої працював і довгов'язий Гирич. Він теж мовчки переступив на кліть. За ним зайшов конюх Кіндрат Сусідка, з дрібненьким зморщеним обличчям і обстриженою ножицями борідкою. П'ятим вскочив, хрестячи пучкою лоба, кріпильник Задоя. Кліть хитнулась на линві. Ілько сполошено схопився за скобку над головою.

– Отак і тримайся, – сказав до нього, повчаючи, батько і зирнув з-під кошлатих брів на слизьку линву, що коливалася над головою. – Анахтеми! Мерця в яму – і то спускають на міцніших бичівках.

– Ото вона вже така? – зирнув і Задоя. – Не витримає. Єй-єй, обірветься! – І він смикнувся на плити, але Гирич схопив його за штани:

– Куди ти?

Дверцята з брязкотом упали перед самим носом Задої.

– Сам казав, що тепер буде не так, як за більшовиків!

Молот ударив чотири рази об кружало сталі, кліть здригнулася, ніби стала навшпиньки і потім шурхнула в темний вогкий колодязь.

– Ex, шахтар в шахту спускається, з білим світом прощається! – Гирич чвиркнув крізь рідкі зуби й круто вилаявся. На нього махнув рукою Задоя:

– Схаменися, краще перехрестився б!

– Мене вже варта перехрестила, і досі не хочеться сідати.

– Ой господи! Думав, нехай собі воюють на фронті, а тут буде спокійніше!

– Ільку, держись за верхню скобку! – повчав батько.

– А ще ремствували на комітети. Хіба за комітетів таке було?

– Їм аби тільки зідрати побільше баришів, – сказав писклявим голосом Сусідка. – Покрівля вже, як сніг, валиться.

– А коли ті штреки ремонтувалися?

– Або путя на що стали схожі?

– Ходиш, як під обухом.

Кліть тріщала від ударів об якісь виступи і, здригаючись усім тілом, падала вниз.

– Прости й помилуй… Вольная і невольная… Чого ти, дурню, прискаєш? – Задоя, поклавши сокиру в ноги, товстими й круглими, мов ковбаски, пальцями хрестив собі лоба.

Блимнув вогник верхнього горизонту, і Ількові почало здаватися, ніби кліть непомітно полетіла догори. Враз щось заверещало, запищало, як сотня полозків на морозі. Кліть крякнула й зависла. З розгону всі грохнули на підлогу. З-під лап на дерев'яних брусках запахло смаленим, потім на плечі хлюпнула студена вода.

Нахилившись над лампочками, кожен побачив жах у другого в очах. Кліть, ніби конаючи, кректала і з останніх сил намагалася виприснути з цупких обіймів погнутих брусків.

Першим отямився Ілько. Він схопив батька за руку і закричав:

– Тату, тату, що це?

– За скобку, за верхню скобку тримайся!

Гордій Байда проказав це як уві сні, бо Ілько, як і він, сидів навпочіпки.

– Затиснуло!

Крекчучи по-старечому, кліть враз зайшлася молодечим вереском, немов бруси її лоскотали під лапами.

– Рятуйте! – обкрутився на місці Задоя. – Здушило!

Всі враз схопилися на ноги, мов за командою. Ілько знов учепився за батька:

– Обірвалась?

– Держись, держись, синку, вона пройде! – заспокоював Сусідка.

Лампочки замиготіли попід стінами. На стінах під жовтуватим світлом ворушилися зруйновані цямрини. По них сльозилась іржава вода і зализувала рани від ударів залізного каркаса.

– Опускається!

– Догори смикають!

– Тепер обірвуть, обірвуть, анахтеми!

Задоя на своїх коротких ногах по-ведмедячому тупцяв попід стінками і не переставав скиглити:

– Пропали! Їй же богу, пропали!

Гирич застережливо тримався одною рукою за скобку, яка приходилася майже проти самого носа, другою обмацував зруйновані цямрини:

– От іроди прокляті! Коли ж це ще обвалилося?

– Не гніви Бога! – скиглив Задоя.

– Заткни свою пельку, а то гляди, щоб на-гора тебе вже ангели не винесли!

За тонкою обшивкою кліті попід стінкою тулилася драбина. Вона призначалася для полагодження стовбура і на випадок аварій кліті. Гордій Байда двома ударами кайла проламав дірку:

– Вилазьте на драбину!

До дірки першим кинувся Задоя. Він заткнув її собою, як туго набитий лантух. Але тільки зник у дірці його мокрий зад, як кліть ніби випала з рук і хутко полетіла вниз. Ілько від несподіванки ойкнув і, пустивши скобку, знову схопився обома руками за батька.

– Тепер як не обірветься, то, може, і живі будемо, – сказав Сусідка, враз повеселівши. – І це вже скільки раз на тому місці. Раніше хоч залагоджували, а тепер, як злодії, хапаються, щоб більше вкрасти, скоріше втекти. Цілики, і ті вже, анахтеми, кажуть вибирати.

– Якби надіялися кріпко сидіти, підготовку б вели. – Від пережитого хвилювання й важкого повітря голос у Гирича ніби намок у воді. – Штреки повідставали сажнів на п'ятнадцять скрізь.

– Буде, хлопче, ще й на тридцять. Думаєш, вони не чують на себе погибелі? Приклади вухо, як земля гуде. Прийде, прийде!

Блимнуло світло, і кліть стала.

Всі четверо, мов з могили, вийшли на рудничний двір. Шахтівничий дивився на них зляканими очима.

– Цілий ранок отак.

– А ти навіщо пускаєш, іроде? – замахнувся на нього кайлом Гордій Байда.

– Коли мені приказують. Хіба я не докладував Сивокозові? «Не твоє діло», – каже!

Розбиті пережитим страхом, усі опустилися на круглу колоду.

– Скоро живцем будуть закопувати людей. Ну, не іроди, га? – Гордій Байда запитливо глянув на своїх товаришів. – Та їх не виганяти, а вбивати, проклятущих, щоб і на насіння не залишилося!

Сусідка зирнув на Гирича, посміхнувся. Цю їхню посмішку Байда зрозумів краще за слова. Збентежений, він підняв з землі грудку вугілля й розчавив її на порошок.

– Чи встиг Задоя хоч схопитися за драбину?

Гирич підійшов до стовбура й гукнув:

– Трохиме, агов! – і прислухався. – Лізе!

– Тому Бог поможе, – сказав Сусідка. – Він у нього як на жалуванні: свічку поставив, десятникові тикнув трьошницю, дивись – і набігла упряжка.

– Хоч у ката, аби плата!

По плитах прогриміла вагонетка з ґлеєм, вскочила в кліть і причаїлась.

– А казали – Гнат бастує, – кинув, дивлячись під ноги, Байда. – Прийшов же сьогодні.

– Убогий? Хоч і не захочеш, то прийдеш.

– Чого це так?

– Вибирати нема з чого: або в берестейську тюрму, або в шахту. З ним не панькатимуться, раз на прикметі.

– Берестейська ще б нічого, – зітхнув Сусідка, викручуючи гніт у лампі, – ніби аж у Сілезькі копальні засилають. Від Мартина, що з перших днів забрали, жінка листа дістала. Аж туди загнали. Справжня, пише, каторга.

– Та будуть дякувати повік центральних панів з Ради за піклуваннячко.

З драбини зліз Задоя. Він був потовчений і припадав на одну ногу.

– У пекло – і то, мабуть, краща дорога. – Він сердито, мов облитий помиями пес, фиркав крізь ріденькі вуси й струшувався всім тілом.

– Призвичаюйся, Трохиме, – повчально сказав Сусідка, – тобі його не минувати. Ну, там уже моя кавалерія виглядає мене! – І він задріботів по квершлагу до стайні.

Знову чмокнула кліть, стукнули двері, і під жовте світло з обличчями мерців вийшли ще п'ятеро шахтарів.

Шахтівничий дивився на них зляканими очима:

– Цілий ранок отак!

Ілько, пригнічений глухим, темним підземеллям, мовчав. Він уже тремтів усім тілом: до шкіри, вкритої сиротами, мов пластир, неприємно липла сорочка. Його потягло назад, на-гора. Від думки, що в цьому страшному мороці доведеться пробути аж дев'ять годин, хотілося заплакати.

Жовте світло лампочок пересилювало темряву тільки під ногами. У багні блискали рейки, а над головами, мов ребра кістяка, прогиналися під вагою землі цвілі цямрини. Від постійної вогкості вони обросли слизьким мохом і обступили темну печеру, мов казкові діди з довгими бородами. В іржавих трубах, що тяглися попід стінкою, щось методично цокало, ніби хтось, бавлячись, бив по них залізним прутиком. Під другою стінкою дзюрчала каламутна вода, а над нею струнами тяглися дроти. Густе, протухле повітря було холодне й липке. Ілько змерз, сидячи на колоді, і тепер нервово здригався.

Із квершлагу вони звернули в людський ходок. У вузькому й низькому ходку можна було йти, тільки зігнувшись удвоє. Від вогкості до тіла прилипала сорочка, баюри під ногами були повні смердючої рідини. Ількові чуні давно вже чвакали і, попадаючи на лисий камінь, ковзалися, як на льоду. Схожий на нору, ходок круто спускався вниз, і тому Ілько, вже кілька разів підсковзнувшись, сідав задом просто в калюжу. Батько і Гирич ішли попереду так ловко, ніби у них під ногами слалась утоптана по полю стежка. Тільки чути було, як чвакали їхні чуні. Задоя осилював дорогу трудніше. Він уже не хрестився і не згадував Бога, а тільки кляв адміністрацію, шахтарське життя й довгий ходок. Незрима «мать» запліталася ним у кожну пару слів. Позаду чути було тужливий голос Хабібули:

– Нема красний товариш.

– Моя твоя товалис, – запевняв його Люй Лі.

Коли переходили штрек, де Ілько хоч на хвилину розправляв ніби побитий уже поперек, праворуч, у світлі лампочок, видно було схожі на вужів дві линви. Ілько знав, що там працює бремсберг, спускаючи на линвах униз до корінного штреку вагончики з вугіллям, а вгору до вибоїв тягнучи порожняк.

Нарешті вони знову вийшли на штрек. Тут уже можна було випростати принаймні хоч спину. Спітніле, розпарене від незручної ходи тіло знову охопив неприємний вогкий холодок. По штреку тяг скрізний вітер. Десь у глухій непрозорій млі почувся ніби гуркіт підводи на мосту. Він котився з глибини штреку по рейках їм назустріч. Пригнувши голови й трохи схиливши їх убік, шахтарі мовчки простували далі, припечатуючи заболочену землю жовтим світлом. Потім блимнув спереду кошачим оком вогник. Гуркіт загримів уже перекатами грому, із штреку вирвався й пролетів дикий свист. Усі враз влипли спинами в стінку між стояками.

– Ільку, не лови ґав!

Але він уже, як і інші, притиснувся спиною до гострого каміння. Повз живіт, важко дихаючи, протупотів кінь, сливою блиснуло око, за ним з переднього вагончика блиснули білками очі коногона, а на борту мигнуло світло лампочки.

Позаду, п'яно коливаючись, тяглися, гуркочучи густим басом, п'ять вагончиків.

До вибою було з версту. Старі шахтарі добре знали кожен крок і під ногами, і над головою. Ідучи, вони вже машинально нагинали або відхиляли голови в тому місці, де сволоки випирали зі стелі або, тріснувши, стирчали униз, як перекинуті крокви. Ілько йшов сюди вперше, і тому сволоки весь час збивали йому шапку на потилицю, а ноги раз у раз спотикались об шпали. Коли шахтарі зупинилися біля пічки, у Ілька на лобі сиділо вже кілька ґуль і нестерпно боліли в'язи.

Всі стомлено опустилися на купу чорного вугілля.

– А ліс є, Трохиме?

Задоя зітхнув:

– Кажуть, старих підпорок нагнали.

– І на цьому бариші наживають?

Із темноти виступив Семен Сухий і мовчки сів перед ними навпочіпки.

– Паренька привів? А про Клима не чути?

– Та хтозна. Наші ніби стоять біля самого кордону в Росії і, кажуть, частенько заскакують через кордон, а щось не пише.

– А що про Максима чути?

– Передавали тільки, як він по-геройському на допиті тримався: «Я, – говорить, – член партії більшовиків, і ви можете, – говорить, – все з нами робити: бити, катувати, розстрілювати, але ідеї, – говорить, – нашої ви вбити не зумієте. Вона непереможна в силі і славі своїй».

– Що той катехізис! – пхекнув іронічно Задоя.

– Закрутило в носі, – кинув йому Гирич. – Почекайте: закрутить ще й нижче.

Повз них, чвакаючи в болоті, проходили чорні постаті й зникали в темряві. Із вибоїв уже долітали методичні удари обушків, десь щось свистіло, як паровоз на сонній станції. Іноді свист стишувався і починалося квакання.

– Жаби, чи що? – запитав пошепки Ілько.

Байда ворухнув довгими вусами:

– То така жаба, що й цицьки дасть!

Ілько не розумів: справжні жаби кумкали голосно й завзято.

– Газ, сину! Ото його так із землі випирає. Ну, і Гарасько прийшов. Лізьмо, чи що!