Kitabı oku: «Без козиря (збірник)», sayfa 4
Байда пригадав учорашній випадок.
«Збираються Хабібулу ховати!»
Але увага шахтарів була чомусь прикута до рудої стіни. Вони тиснулись до білих плям на ній і, ніби наразившись на якусь образу, збентежено відходили назад.
Байда прискорив кроки. Можливо, що Семен Сухий встиг уже розповісти про його звільнення шахтарям. А такий вчинок, звичайно, мусить всіх обурити. Байда біг уже до своїх товаришів, як ображена дитина до матері. Захеканий і схвильований, він ще здалеку крикнув так, щоб почули всі:
– Хіба це не знущання?
На його голос всі скинули насторожено головами. Вони говорили пошепки, весь час озираючись на варту, що маячила на подвір'ї.
Підбурені Байдою шахтарі й собі заговорили сміливіше:
– Справді, що вони, в рабів нас хочуть обернути?
– Старий режим заводять!
І кілька чоловік знову підійшли до рудої стінки, на якій біліли об'яви.
– По дванадцять годин?
Біля об'яв стояв Семен Сухий і, закинувши назад голову, мабуть щоб краще розібрати чорні літери, водив по рядках пальцем. Байда витріщив очі й собі на білу пляму.
– Оце так розперезалися, – сказав Сухий, побачивши біля себе Байду, – читай!
– «Запроваджується дванадцятигодинний робочий день!»
– Кажи! – недовірливо проговорив Байда.
– А ось ще краще.
Поруч висів другий наказ німецько-українського командування. На ньому жирним шрифтом вирізнялися рядки:
«За псування і поламку машин і іншого шахтного майна винні будуть заарештовуватись і відсилатися до Катеринослава».
Але останній рядок був ще загрозливіший: «За невихід на роботу – розстріл!»
Під ногами, як рінь на березі, шелестів штиб. Обурені шахтарі переходили від одного гурту до другого, ніби шукаючи розради.
– Що ж це таке? – недомислено озиралися довкола вимазані в сажу, масні від поту шахтарі.
Байда був вражений не менше за інших. Він, забувши, що його, власне, це вже не обходить, теж шукаючи відповіді, безпорадно озирався навколо. У кутку стояв Гнат Убогий. Він щось сердито бубонів і бив по руці кепкою, над якою спалахами підносилися хмарки пороху. До нього підійшов охлялий з туги Люй Лі.
– Хабібула товалис, нада у земилю.
Від його слів ставало ще тяжче.
– Вони скоро всіх закопають у землю, – сказав Убогий. – Хабібулу поховаємо, Люй Лі. Ти не турбуйся.
– А живим що робити? – запитав Василь Моренко, трохи нахилений на прострелену ногу.
– Та дванадцять годин працювати їм не будемо! – відповіло разом декілька голосів.
– Сказяться вони!
– І за ту саму плату?
– Просто якась провокація!
Довкола них наелектризовувалась атмосфера. Сонце, виблискуючи на стальних обушках, викрешувало іскри, від яких, здавалося, зараз вибухне чорний порох. Коногони з задерикуватим виглядом штовхалися біля Задої, який відгризався від них з купою своїх однодумців. Коногони, з товстими петлями арапників на шиї, з виглядом уже повішених, грізно вертіли очима й підсилювали своє обурення крутими словами:
– Вам-то нічого, що за два місяці і досі не заплатили, а ми скоро виздихаємо!
– Уже й виздихаємо, – крутив докірливо головою Задоя. – Конєшно, розцінки малуваті: війна. Страна бедная стала.
– Нехай у тебе позичить. А ми дурно працювати на буржуїв не будемо!
– Попросять. – І Задоя кивнув догори. Над головами на естакаді маячив солдат у касці й з багнетом за плечима.
– І ми колись їх попросимо. Думаєш, навіки це?
Байда розповів уже про своє звільнення. Почуваючи підтримку з боку шахтарів, він тепер дав волю своєму обуренню. Його бас гудів голосніше за всіх і збуджував інших:
– Треба тільки купи держатися.
– Що вони тоді зроблять з нами?
– Якби ж усі так!
Треба було, щоб про це хтось крикнув голосно, і вони безпорадно озиралися довкола. Час уже було спускатися в шахту, проте шахтарі все ще топталися у дворі, не знаючи, на що зважитися.
– Як був ревком, тоді знали…
Хтось із задніх гукнув:
– Максим Мостовий!
Голови, як на раптовий постріл, повернулися на голос.
Кілька днів тому на шахті пройшла поголоска про втечу Мостового із тюрми, але в це не вірили. І от він з'явився. В шахтарів заіскрилися очі, наче їм прибуло сили. Де ж він? За звичкою озирнулися до воріт, але побачили тільки каски й папахи, зирнули в інший бік, де під сонцем жевріли іскрами вали вороного вугілля. Між ними ступав Максим Мостовий. На ньому була незмінна потерта шкіряна куртка і такі ж потерті чоботи, що по щиколотку грузли в штиб. Від широкого козирка на Максимове обличчя падала бузкова тінь, під очима були синці, але він посміхався. Шахтарі розступилися. Мабуть, Мостовий не знає, що тут повен двір варти й німців. Ага, помітив! Чому ж він не тікає? Шахтарі, захоплені з такої відваги і пройняті почуттям небезпеки, обступили його тісним кільцем. Дехто простягав руку, дехто по-приятельському штовхав під бік.
– Та обережніше, чорти, мене вже й без вас наштовхали. Чого це ви носи повісили?
– Та ти що, не знаєш про новий наказ?
– Розстрілами залякують? – І Максим кивнув на естакаду, на якій стояв Ганс і завбачливо дивився в інший бік.
– Ти того не бійся, – шепнув на вухо Байда.
– А чого нам боятися окупантів? Ми дома, нехай вони бояться, бо не сьогодні-завтра, а доведеться п'яти салом намазувати. Все ото від безсилля, товариші, накази їхні. На всіх робітників тюрем не вистачить, а мертві вугілля їм не будуть довбати.
– А після дванадцятигодинної праці і живі стануть мертвими…
– Охлянуть!
– Правда, це правда!
– Тут хазяї ми, а не купка грабіжників-буржуїв.
– Ти диви, який хазяїн знайшовся, – хихикнув Задоя і штовхнув сусіду, кивнувши йому на шахтну будівлю. Той потайки вийшов із тугого кола й зачукикав по східцях на плити.
– А тепер слухайте і міркуйте. Відозву нашу читали, як тут німці опинилися? Читали! Так от, Радянська Україна піднімає визвольну вітчизняну війну. В Золотоніському повіті, у Лубенському, у Куп'янському, у Чигиринському повітах уже вибухнули повстання селян. Так що ж, ми не підтримаємо їх? Чи ми не вміємо організовано виступати за свої права?
– Отож я і кажу, – гукнув Байда, – сьогодні мене, завтра другого. Треба організовано, як каже Максим.
– Ось зараз його організують, арештанта! – продовжував Задоя.
– А ти, кнур чортів, замовкни!
– Щоб знову шахту зупинили?
– А для вас це смерть! – кліпнув на нього Убогий.
– Салом заллє, от і буде смерть!
Це сказав непевним голосом, схожим на перше кукурікання півника, Ілько, який уже держався гурту коногонів. На чорних машкарах блимнули білі разки зубів, оголених посмішкою. Ілько весь спалахнув від такої підтримки і уваги до себе.
– Чи, може, будемо чекати, – продовжував Максим, – доки нам усім надінуть залізні браслети на руки? Он у Юр'ївці уже поступило на завод замовлення від начальника державної варти на десять пар наручних кайданів. Ще й зразок приклав!
До нього протиснувся Гнат Убогий і хутко щось почав говорити йому на вухо.
– Всім! – відказав Мостовий. – На похорон нашого товариша Хабібули вийти всім, товариші! Хай знають, що ми їх не боїмось. А про інше, – сказав він уже до Гната, – треба спочатку домовитися з сусідніми шахтами, підготуватися!
По східцях задріботів, повертаючись назад, Задоїн посланець. За ним ішов з годинником у руці технік Сивокіз. Він зупинився на верхній приступці, визивно зиркнув на голови шахтарів і, ще раз глянувши на годинник на срібному ланцюжку, насуплено кинув, як капітан з рубки:
– Ви довго ще будете анекдоти розповідати? Не знаєте, коли починається робота? Марш до кліті!
– Гуляйте самі, пане Сивокіз!
– Нема дурнів, – гукнув Байда. – Це я, щоб вас не ображати на службі.
– По дванадцять годин сидіти під землею?
– Каторгу заводити?
– Не ходи ніхто! – знову прогудів Байдин бас.
Сивокіз гукнув нагору:
– Десятник, а поклич сюди варту!
– Чого ти загрожуєш?
– Це тобі не старий режим!
– Ми не раби!
– Тут, здається, паршива вівця появилася. – Сивокіз витяг шию і обмацав гострими очима шахтарів. – Ага, так он хто вас підбурює, дурнів. – Він виглянув на естакаду й поманив німецького солдата. Той, ніби не помітивши його знаків, знову відвернувся в другий бік.
Байда, спіймавши на собі Сивокозів погляд, голосно викрикнув:
– Гроші сперва заплатіть, раз заробили люди!
– Хто тут заробив? – почув Байда позаду себе іронічний голос. – Я буду зараз розплачуватись! – Він озирнувся. Рябий вартовий з піднятим нагаєм намагався продертись усередину. З протилежного боку прочищала собі дорогу незрозумілими словами і широким багнетом зелена каска. Але шахтарі й не думали поступатись. Вони збилися ще тісніше, і до сивої шапки вартового загрозливо схилилося кілька гострих дзьобів на обушках.
Сивокіз топтався на верхній приступці й нервово показував комусь пальцем у середину кола.
Вартовий витяг із бокової кишеньки чорний сюрчок і пронизливо засюрчав. Від натуги булькаті його очі, якими він пас шахтарів, вилізли на лоб, а рябе обличчя стало буряковим; у шахтарів, навіть під сажею, помітно зблідли обличчя.
У Гордія Байди від сюрчка теж злякано тьохнуло серце. Але він боявся зараз не за себе: всередині й досі стояв Максим Мостовий, якому тепер нікуди буде втекти. Байда витяг шию: з різних боків бігли сиві шапки й зелені каски, виставивши наперед багнети. Шахтарі похилилися, потім, волочачи ноги, посунули, ніби єдине тіло, під естакаду.
Попереду сичав паровоз. Ніби злякавшись бути зім'ятим натовпом, він засичав ще дужче, випустив цілу хмару пари, гучно зойкнув і завертів колесами. Від шахтарів непомітно відділився Максим Мостовий і зник у сивій парі. Коли пара розійшлась, не було вже ні Мостового, ні паровоза. Роздратована варта в пошуках забігала між купами вугілля. Байда рукавом витер лоб і голосно засміявся собі в рукав: його лоскотало почуття радості, яку він не знати коли переживав. Хтось шарпонув його за руку. Все ще з очима, повними сміху, Байда озирнувся.
– Ну й герой! – Останнє слово само вилетіло з незакритого від здивування рота. За лікоть його тримав з лютим виглядом гайдамака. Посмішка погасла, як останній промінь вечірнього сонця гасне на шибках убогої хати.
– Чи вже й сміятися не можна? – почуваючи наближення якогось лиха, проговорив Байда підупалим голосом.
– Ти мені на кутні засмієшся! – визвірився на нього гайдамака і стусонув у плечі. – Марш!
– Куди марш? Та не штовхайся, а то коли б сторч не став! – І він уже обома руками стиснув держално обушка.
Гайдамака засюрчав під самим вухом. Байда смикнув рукав, але в нього міцно вчепився гайдамака, до якого на підмогу бігло ще двоє німців.
Шахтарі, побачивши Байду в небезпеці, кинулися було до нього на підмогу. Тоді солдати скинули гвинтівки з широкими багнетами на руки і, голосно попереджаючи, закричали:
– Цюрік!
У Байди враз ослабло все тіло, і він неслухняними ногами поплівся між двома широкими багнетами і нагаєм позаду. На естакаді все ще маячила постать у касці з багнетом за плечима. Солдат дивився вслід прудкому паровозові й широко посміхався.
Коли натовп залишився вже позаду, Байда враз озирнувся і крикнув через плече:
– А ви не будьте дурнями, чули, що казав Максим!
Гайдамака штовхнув його в плечі, від чого Байда ніби надкусив останнє слово. Десь збоку виринув з переляканим виглядом Ілько.
– Тату, – прошептав він зблідлими губами.
– Візьми обушок. – І Байда сунув йому в руки держално. – Іди назад, купи держись.
Вартовий випустив Байду за ворота, на майдан, на якому стояв будинок варти.
Тіло забитого Хабібули ще й досі лежало непохованим, а дванадцятигодинний робочий день засмутив навіть однодумців Задої.
Того ж вечора Гнат Убогий скликав комуністів в найдальшому закапелку Собачіївки. Прийшов Семен Сухий, Гриць Духота – слюсар із ремонтного цеху. Він був парубок уже в літах. Мав ще прийти Василь Моренко. Ставши кульгавим, він тепер працював у шахті за стволового. Оце були і всі комуністи, що залишилися в Калинівці. У ближчому селі – Платонівці, де також жили шахтарі, було ще двоє надійних, які ходили ще в співчуваючих, – коваль Власов, що майже ніколи не розлучався з голосною гармонією, і, навпаки, завжди тихий і дрібний з обличчя учитель Безуглий.
Зв'язок з Платонівкою тримали через Гриця Духоту, який ходив туди ніби до платонівських дівчат.
Цей невеличкий загін більшовиків устиг уже згуртувати довкола себе і на шахті, і в селі немало робітників і селян, що були раніш або байдужими, або навіть вірили есерам і меншовикам. Тепер вони складали революційне ядро підрайону. Від товариша, який виконував партійні завдання зафронтового бюро і потайки приїздив до Платонівки, вони довідувалися про загальне становище. Він же постачав і більшовицьку літературу та газети. Але останній раз він був щось з місяць тому. Максим Мостовий поїхав до Юр'ївки, щоб налагодити зв'язок з районним комітетом, який уже розгорнув у підпіллі роботу.
Звістка ця вплинула на присутніх, як підмога на обложених у фортеці. Гриць Духота мав доповісти про підготовку похорон Хабібули. Чекали тільки на Моренка, якому було доручено зв'язатися з шахтою номер чотири. Для конспірації на столі стояла пляшка каламутного самогону і миска капусти. Капуста апетитно пахла конопляною олією. То один, то другий пучкою знімали з миски бурштинові пацьорки капусти і кидали в рот. Смачно приплямкуючи, вони перекидалися словами. Їхні думки знову повернулися до становища на шахті:
– Проти кулеметів з голими руками що ти вдієш? А людей розполохають.
– А головне, каже Максим, треба, щоб і інші шахти – разом.
– Треба це діло скоріше взяти більшовикам до своїх рук, а то в спілці тепер нароблять.
– Вони вже одверто в одну дудку грають.
– Наволоч меншовицька! Що той голомозий мені сьогодні загнув. – Сухий підбив пальцем вицвілі вуси, під ними посміхнулися бліді вуста. – Для того, каже, щоб захищати робітників, треба сваритися з адміністрацією, а коли ми будемо сваритися, тоді нас розженуть…
– Ну, й пустили Байду по світу.
– А він гадав – до старої кадри не причепляться.
– Забастовку треба, але таку забастовку!
– Що тобі казав Максим, Гнате?
– Скажу, ось нехай прийде Василь.
Моренко не з'являвся. Це вже починало дратувати.
– Давайте обговоримо перше питання, – сказав Семен Сухий, витер долонею вуси й поклав руки на коліна, ніби на нього навели фотографічний апарат.
За вікном почулися кроки.
– А чекайте, здається, йде! – Гнат Убогий підійшов до вікна й відхилив жіночу хустку, розіпнуту замість фіранки на іржавих гвіздках. У ту ж хвилину він смикнув назад кінець хустки і перелякано втупився в присутніх:
– Здається…
У двері забарабанив важкий кулак, і разом донісся приглушений голос:
– Відчиніть!
– Варта!
За столом ніхто не змінив пози. Тільки Гриць Духота для чогось переставив миску з капустою. У відчинені двері увійшов, як грубо обтесана колода, начальник варти Кіт-Котенко. Із-за його спини іще витикалися сірі папахи. Кіт-Котенко втяг червоним носом повітря, і його зеленуваті, глибоко посаджені очі сласно заблищали.
– Панахидку справляєте? – І він набрав пучку капусти. Жовті волокна, упавши з-під рук, лягли на темному столі примхливим візерунком. – А хто тут хазяїн?
Гнат насуплений стояв біля вікна. Важкі його кулаки розпирали кишені засмальцьованого піджака.
– Десь вийшов.
– А ти хто такий?
Гнат мовчав.
– Я знаю його, – сказав вартовий, – це Гнат Убогий.
Начальник варти окинув поглядом темну кімнату з голими запорошеними стінами, стіл з трухлявих дошок.
– А це хто? – кивнув він до столу.
– Люди. Шахтарі наші.
– Пізнавай, Гекало!
Той же вартовий почав тикати на кожного пальцем і називати.
Прізвище Духоти начальник варти пропустив повз вуха, але довідавшись, що з білявими вусами – Семен Сухий, він витяг із кишені револьвер і махнув ним до дверей.
– І Убогий? От і добре. Марш вперед!
– Що це значить? – підвівся збентежений Семен. Гриць з витягнутим обличчям і переполошеними очима продовжував сидіти.
– Не розмовляти! Обоє заарештовані. Марш!
Гнат Убогий виразно глянув Духоті в очі, потайки показав десять пальців і пішов до сіней. За ним ступив Сухий, який все ще не розумів справжньої причини арешту. Його збивало з пантелику, що варта не зробила трусу і залишила Гриця.
На вулиці, під чорною наміткою ночі, вони наздогнали Люй Лі, якого теж вела варта. Люй Лі щось говорив до них голосом ображеної дитини.
– Розумієш тепер? Хочуть випередити нас з похороном, – проговорив Убогий, штовхнувши ліктем Сухого.
Сухий з полегшенням зітхнув. До таких арештів його привчила ще поліція, особливо під Перше травня. Коли й ці нічого нового не придумали, то теж недовго триматимуть.
Він не помилився: варта тієї ж ночі потайки поховала Хабібулу, а за два дні випустила й забраних шахтарів.
Школа
Гордія Байду разом з партією заарештованих привезли до Катеринослава вночі. Із станції їх погнали до міста по бруку, як гонять худобу на бойню, тільки біля них був не один і не два гуртоправи, а з десяток гайдамаків у смушевих шапках з червоними шличками. У Байди було гірко на душі: «От і я став на старість арештантом!» Його хоч і звеличувало у власних очах те, що й він став революціонером, але й засмучувала перспектива до смерті ходити з тавром арештанта. Своїми ж вухами чув, як величав Мостового Задоя.
Коли загриміли залізні ворота, у Байди наче обірвалося щось всередині, і він уже ніби крізь сон бачив стерті кам'яні сходи, напівтемний коридор і, нарешті, камеру, куди його вштовхнули і слідом гримнули дверима. В ніс ударив важкий дух параші і немитих людських тіл. Скільки їх тут було! Люди лежали не тільки на койках, а й на цементній підлозі, навіть нікуди було поставити ноги. Байда стояв, як тума, тримаючи в руках вузлик із парою білизни та шматком хліба. Переживав він у шахті не раз тяжкі хвилини, але такої ще не доводилось. «І за що? Що Сивокоза вилаяв за правду? Що потурав на слова Мостового? А хіба Мостовий не правду казав? Хоч я й не їхньої партії, а що правда, то правда – насильники, катюги всі гетьмани і кайзери. І Ганс теж так каже про свого Вільгельма».
– Ще один! – почулося з койки. – Звідки, товаришу?
Байда міцніше затис у руці свій вузлик і відказав коротко:
– З Донбасу. – Що з ним балакати, як воно не знати що.
– Шахтар? – ніби зрадів в'язень.
– Шахтар!
– Зрозуміло. Це добре!
– Що ж тут доброго? Чоловіка замкнули за ґрати, а ти кажеш – добре, – відказав з темноти другий.
– Блюдолиза не замкнуть. І тих, що «моя хата скраю, я нічого не знаю», теж не замкнуть. Значить, шахтарі разом з усіма? Ідіть сюди, товаришу. Посунься, Григоре, дай місце чоловікові.
Байда, боязко озираючись, переступив через сонні тіла і спинився проти в'язня, який звівся на лікоть.
– Оце тут і влаштовуйтесь.
В'язні мовчки посунулись і звільнили краєчок голих нар, тільки один буркнув:
– І вночі немає покою.
– Виніть маму, що спізнилась вас народити, – відказав перший. На вигляд йому було років тридцять, на голові мав довге волосся. В'язні ще перекидалися словами, але вони не доходили до Байди. Його мучила думка: «За ґратами! Арештант!»
Коли у вікні, прикритому відхиленим козирком, засиніло небо, Байда побачив, що в невеликій камері набито було людей, як у нарядці перед спуском у шахту. Та й з вигляду вони нагадували сумирних робітників. Той, що сидів під стінкою, схожий був на Гната Убогого, з такими ж слідами сажі у зморшках, другий – високий, з сміливим поглядом, – мабуть, був слюсарем. Руки так і ходили, як у Максима Мостового, – наче він увесь час молотком орудує. Біля нього сидів чоловік з широкою бородою і з густим волоссям на голові, підстриженим кружечком. Зразу було видно, що селянин. Коли ті двоє носили сатинові сорочки, то на ньому була полотняна. Між нарами ходив худий хлопець, в якого ще й вуса не засіялися. Якби був трохи нижчий, то саме в товариші Ількові. А він уже за ґратами! Байда зиркнув на сусідню койку. На ній уже сидів і потягався, аж тріщали кісточки, той, що прилаштував його на койку. У нього було вугласте підборіддя, розумні карі очі і твердий рот, але руки неспрацьовані. Все це Байда спостерігав у щілинки очей, які так і не зімкнув за цілу ніч. Він чув, що у в'язницях глузують з новаків, вигадують всякі витівки: то охрещують, то постригають на арештанта, і намагався якось відтягти неприємну хвилину. Але, підглядаючи далі, все більше дивувався: в камері не чути було ні брутальної лайки, ні зубоскальства. І звертались вони один до одного то «товариш», то величали по батькові, а селянина – дядьком Пилипом називали. Тільки на хлопця казали просто – Ваня. Цей обернувся до патлатого і спитав:
– Товаришу Троян, сьогодні новий буде чергувати по камері?
– Нехай обживеться. Товаришу Карбований, чи не ваш оце земляк уночі прибув?
– Теж шахтар?
В'язень, схожий на Гната Убогого, глянув на Байду і покрутив головою:
– В Горлівці такого не бачив.
– А мені він щось здається знайомий з обличчя. Ну, товариші, починаємо день! Вставай! Ваню, дядьку Пилипе, сьогодні треба генеральну уборку зробити.
Йому ніхто не перечив, і Байда зрозумів, що Троян тут за старшого. Він підвівся й собі:
– Може, і я чим допоможу?
– Прийде і до вас черга. Звідки?
– З Калинівки, – уже охоче відказав Байда.
– Так ви, може, й товариша Мостового знаєте?
– А чого б же не знати. Оце ж при ньому і взяли мене.
– Живий Мостовий? Чуєте, товариші, брехня, що підстрелили товариша Мостового. Ось товариш каже – бачив. Мостовий сидів у нашій камері. Коли ви його бачили?
– На тому тижні. Саме заворушка на шахті почалась. Новий закон вивісили, щоб дванадцять годин працювати, ну, шахтар, звичайно, збунтувався, а тут Максим – здрастуйте! Прямо в саму пащу гайдамакам. Визвольна війна, каже, починається! Думаєте, впіймали?
– Йому тепер попадатися – значить, просто на шибеницю. Він тут тюремщиків до сказу доводив. Як не катували – нікого не видав. Усе допитувались, скільки на шахті комуністів, хто вони, де вони.
– А де ж їм бути? Пішли в Червону гвардію.
– А Мостового не вберегли. У вас там на шахті не густо комуністів, Гливкий і Клим Байда, кажуть, з Червоною гвардією пішли. Знали такого Клима Байду? Розумний хлопець.
– Та трошки знав, – збентежено відказав Гордій. – Тільки, виходить, не зовсім.
– А вас як звати?
– Байда! – відрубав він, враз відчувши гордість за сина.
Тепер збентежився Троян. До них пробирався, витягнувши худу шию, цибатий парубійко. Троян непомітно штовхнув Байду коліном.
– Однофамілець, чи як? – І знову штовхнув коліном.
Припустився раз Гордій дурниці з сином, нічого гріха таїти – сплохував, але вдруге він не відмовиться від сина. Люди вихваляють, так нехай знають, хто його батько. Тільки чого цей Троян моргає? – Він зирнув на цибатого парубійка, його сухе обличчя з тонкими губами не сподобалось Байді, і він сказав ухильно:
– Та в нас Байдами цілий куток заселений.
– А я гадав, ви щось за Клима знаєте, – сказав цибатий. – Я тут, у Катеринославі, з ним познайомився. Він приїздив на конференцію делегатом від вас, пам'ятаєте?
Байда хотів уже сказати: «Бач, а від батька й потаївся!», але знову Троянова нога наступила на чобіт. «Може, такий, що винюхує?» І він уже сердито відказав:
– Наше діло вугілля довбати.
За тиждень Гордій Байда зовсім уже звик до свого становища. Цибатого парубка чомусь перевели до іншої камери – і в'язні тепер не таїлись. Так він довідався, що Троян – учитель із Запоріжжя і був «того ж духу, що й Мостовий», комуніст, а взяли на мітингу. Карбований збурював шахтарів на страйк. Він не був партійним, але в суперечках завжди тримав руку Трояна. Той, що мав руки слюсаря, таки й був слюсарем із луганського заводу, прозивався Косов. Теж комуніст і воював у Першому соціалістичному загоні, який організував Клим Ворошилов. Кажуть, робітник із того ж заводу. Косов попався німцям із зброєю в руках. Тепер на нього чекала, мабуть, шибениця, але він був життєрадісний, хоч після кожного допиту повертався з новими синяками. Дядька Пилипа із Чапліїв посадили за те, що виступав на сходці селян за резолюцію, щоб не давати Центральній Раді хліба.
– А навіщо Раді хліб? – здивувався Гордій Байда, який давно відірвався від села.
У розмову втрутився Троян:
– Як – навіщо? А чим платити німцям за те, що допомагають добродіям з Центральної Ради душити революцію? Треба ж, як домовились, одного хліба дати шістдесят тисяч пудів та рогатої худоби біля трьох мільйонів пудів.
– Шутка! – сказав дядько Пилип. – Три мільйони! Сам не їж, а їм віддай. І лісу ще, читали, – триста вагонів. Тут сушиш голову, де б його хоч на крокви дістати. Або узяти хоч шкіру. Тут не знаєш, як ті чоботи справити, а їм віддай аж сто п'ятдесят тисяч шкур.
– Та ще додайте – різної руди та заліза мільйони пудів.
– А ти, дядьку, кілочками пліши. Ну я й виступив перед народом: «Не давайте хліба панам з Центральної Ради!»
Серед в'язнів був і партизан із Сновського революційного загону, що його організував із залізничників Микола Щорс. Кремезного вагаря звали Михайло Дрозд. Він все ще носив солдатську сіру шинелю, в якій просидів два роки в окопах. Саме оповідання Дрозда найбільше полюбляв слухати Гордій Байда.
– А так не приймають? – допитувався він.
– Паршива вівця всю отару перепортить. Ні, у нас строго на цей щот: хочеш бути партизаном – склади клятву: перше – безумовно коритися виборному начальникові. Друге – не ремствуючи виконувати наряди і службу: не крути носом, хоч і не подобається. Третє – не ставити жодних вимог, бо все, що можна зробити, і без тебе зроблять. Четверте – не вживати нічого спиртного. Боже сохрани! Нап'ється, а через нього весь загін може в біду потрапити. А за грабунки і насильство – розстріл. Зразу. Тут тобі суд, тут тобі й розправа. Ми – народні месники, а не наймані головорізи.
– Добре командує ваш Щорс. Він що, офіцер?
– Кажуть: «Куриця не птиця, прапорщик не офіцер».
– А що ж, на них війна трималась, на прапорщиках.
– Саме головне – діло знає: ви б подивились, яка дисципліна. Одним словом – більшовик! До самого Леніна їздив.
Про Леніна в камері згадували часто, і у Байди склалася про нього думка як про людину, від одного погляду якої царі і їх міністри розбігаються, як руді миші.
– Строгий?
– Товариш Ленін? Командир каже, тільки з батьком рідним можна так побалакати (у Байди ніби шпичками закололо щоки). Цікавився, який настрій серед робітників, як живуть селяни.
– Значить, наш, – сказав Байда, – коли не забуває про робітника.
– І про мужика думає, – вставив дядько Пилип. – Чому? Бо мужик завжди правді вірний, він не жмикрут.
Троян, мабуть, теж прислухався до розмови, хоч і сидів осторонь, бо обернувся й сказав:
– Правильно, дядьку Пилипе! Панам та їх підголоскам, – і він кивнув у куток, де сидів лисенький чоловічок, на прізвище Попсуй, – їм би дуже хотілося, щоб одні до ліса, а другі до біса.
– Зі сліпим дороги не знайдеш, – відказав Попсуй. – Це не нами вигадано.
Попсуй був у пенсне, з гостренькою борідкою, з кругленьким черевцем. Йому носили щодня передачки, які він, відвертаючись у куток, намагався сам з'їсти все до крихти. Коли всі інші потрапили до в'язниці за опір німецьким окупантам і Центральній Раді, то Попсуй опинився за ґратами за якусь махінацію в суді, де він виступав як адвокат. Але Попсуй вважав, що й він «жертва» революції. Він говорив так красномовно, що залюбки його слухали, але коли заходила мова про Жовтневу революцію, Троян завжди заганяв його на слизьке.
Байда спочатку навіть не розумів, чого вони сперечаються – обидва проти царя, обидва за революцію, а сперечаються. Одне тільки їх різнило: в словах Трояна завжди чулась зненависть до панів, до експлуататорів, а Попсуй усе серединка на половинку. А коли ще й дядько Пилип після одної такої суперечки сказав, кивнувши на Попсуя: «Сказано, пан: їсть мужицький хліб, а мужика ні в що не ставить!» – Байді стало зрозуміло, що не одним вони миром мазані.
З того часу Байда перестав слухати розказні Попсуя і завжди тримав руку Трояна. Якось Троян одержав з волі записку в цигарках і враз визвірився на Попсуя:
– От до чого довела ваша заяча політика: гетьман уже відновлює власність на землю, фабрики й заводи знову повертає хазяям.
– Я його не обирав, гетьмана!
– Так потакав.
– Тепер вони так прикрутять, що й на печі ніхто не всидить, – сказав дядько Пилип.
– Попсуї всидять, – кивнув Косов. – Меншовики й до гетьмана присусідяться.
– Я комісарів не потребую! – враз заверещав Попсуй. – Може, гадаєте, що це Луганський загін?
Косов зблід. Саме про його комісарювання в загоні й допитувався слідчий. Знало про це лише кілька чоловік у камері. Він стиснув кулаки й кинувся до Попсуя, але між ними став Троян:
– Чекай, Косов. Винюхав, значить?
– Не ваша справа! Я не бажаю з вами балакати, я, я… – і він затарабанив у двері.
Але в очко визвірився вартовий і загрозливо гаркнув:
– Відійди, шпана!
– Як він зразу його впізнав! – зареготав Карбований.
Того ж вечора Попсуя викликали на допит. За півгодини він повернувся, і, намагаючись нікому не дивитися в очі, зібрав свої речі, і, навіть ні з ким не попрощавшись, пішов. Серед ночі викликали слюсаря Косова. Назад він уже не повернувся. В камері не спали до самого ранку. Троян ходив зосереджений, з міцно стиснутими губами, а коли побачив, що всі перейнялись якимось страхом, з докором сказав:
– Без жертв, товариші, не обійдемось. На те боротьба. Тепер самі побачили, як попсуї продають революцію. Ідіть-но сюди, будемо газету читати, а потім скажу, як вона потрапила до нас.
Розгорнувши газету, Троян вдоволено вигукнув:
– Ну от, я ж казав, що народ не буде ходити в німецькому ярмі. Забастували залізничники! Це ж яка допомога селянам! Німці тепер не зможуть вивозити хліб, перекидати війська для придушення повстань. От вам, товариші, плоди нашої агітації. А тепер ще треба, щоб шахти стали. Чуєте, товариші шахтарі? Та проти такої сили не те що триста тисяч окупантів, а й удвоє більше нічого не вдіють! Навіть коли й зламають страйк залізничників, усе одно паровози без вугілля не поїдуть. А не поїдуть паровози – не вивезуть хліба, лісу, руди. От як одне за друге чіпляється.
А через кілька днів по тому в камері з'явилися і залізничники. Один був машиніст, другий – слюсар із депо, а третій – мастильник. Їх зустріли як героїв.
– Держитесь, товариші?
– Забастовка росте?
– Всі вже залізниці України стали! – сказав машиніст.
– Ура! ура! – закричали в'язні.
– Качати залізничників!
Дехто взявся за машиніста, але він болісно крякнув і сказав:
– Мене вже і без вас покачали гайдамаки, аж дихнути не можу.
– Дома взяли, чи як?
– Облаву на Чечелівці зробили. Більше тисячі робітників затримали. А в німецького офіцера і список уже був. Декого провели під конвоєм до паровозів, а нас оце сюди.
– Ми тут довго не засидимось, – вставив мастильник, – нашого брата в концентраційні табори відсилають, аж у Білу на Підляшші.
– Що ще нового на волі? – спитав Байда.
