Kitabı oku: «Темна синя вода. Потік», sayfa 2
Розділ 2
Мистецтво розпитувати дорогу
На саму думку про такий варіант захотілося втопитися просто зараз. На щастя, поблизу не те що річки глибокої, а навіть копанки не було, а був лише битий шлях, перехрестя і сивий дідок біля нього. В товстенькій свитці і сивій шапці, з ціпком, на ослінчику. Незворушний, як Будда. Тільки обличчя не гладеньке, як Будді малюють, а схоже на старе, підгниле вже, зморщене яблуко.
Альберт щось сказав Ігорю, той кивнув і рушив до старенького ближче. Я скривився, але не сильно. Галя відвернулася.
– Доброго ранку, діду! – чемно привітався Ігор. – Підкажіть, калі ласка, як на Чернігів проїхати?
Здивував. Добряче здивував, що тут скажеш. І «калі ласка», й білоруським акцентом, й тим, що дорогу на Чернігів спитав, а перед тим же, здається, мова про Переяслав ішла.
Потім здивування пройшло й прийшло розуміння – Ігор плутав сліди. Спитають діда про чотирьох козаків із дівкою, чи не бачив, а якщо бачив, куди поїхали – а дід: козаків не бачив, а якісь литвини на Чернігів дорогу питали, так.
І дід здивував.
– Дайте копієчку, – сказав, хитро примруживши ліве око. – Тоді скажу.
Ігор знизав плечима, але витяг капшук і монетка полетіла у миттю підставлену дідову шапку.
– Ліворуч вам, – уклонився дідок. – Он до того ліску, за ним корчма, а далі ще добрі люди підкажуть.
І знову завмер, наче робот, якому живлення вимкнули.
Десь я таке вже бачив.
На Хрещатику, на ще не існуючому Хрещатику, працював, чи то пак, працюватиме колись вуличний блазень-жонглер. Ставив, тьху, чорт, ставитиме перед собою коробку для грошей, братиме в руки різнокольорові кульки, і… ні, не кидатиме. Так і стоятиме нерухомо, наче пам’ятник.
Аж поки хтось не кине в коробку купюру. От тоді пам’ятник оживе й кілька секунд кульки покидатиме. Більша купюра – більше секунд, а як кінчається фінансова підзарядка, то знову замре.
Кумедне видовище. І дядько кумедний. Спікірував якось на одну знайому киянку, недбало так спікірував – мовляв, ну добре, давай я тебе кудись запрошу. Знічев’я почав розпитувати про життя, про справи.
– Мабуть, десь у гуртожитку мешкаєш?
– Та ні, у квартирі, – відповіла трохи здивована дівчина.
– Мабуть, в маленькій, з батьками?
– Та ні, в трикімнатній… сама, – це вже сказала, розуміючи, до чого він хилить.
А далі… далі він запрацював, як наче йому в коробку сто доларів кинули. Наговорив компліментів, запросив у ресторан, накидав план розважальних заходів на тиждень вперед.
Засміялася дівчина та й пішла. І блазень пішов. Тільки вона – додому, а блазень – куди послали. Щоправда, не дійшов. Бачив я його, довго ще працював жонглювальним автоматом на розі Хрещатика та Пасажу.
Кажуть, перед самою революцією помер, але то я вже точно не знаю, бо стало менше часу на цікаві прогулянки.
От і дід, бач, схожу роботу знайшов, дороговказом працює.
Ігореві думки, мабуть, котилися в аналогічному напрямку, бо він посміхнувся й пробурмотів щось на кшталт «задовго до джі-пі-ес».
– А що таке джі… пі… як там далі? – негайно зацікавилась Галя, й Іван також підсунувся конем ближче.
– О, – сказав Ігор. – Це така технологія…
Глянув на Галю, на Івана, на мене – мовляв, допомагай.
– Це чаклунство таке, – підказав я. – Дорогу показує.
– Як у казці? – посміхнулася дівчина, мабуть, вирішивши, ніби я жартую. – Чарівний клубочок?
– Чарівний екранчик… – поправив Ігор, знову глянув на Галю, на Івана, й махнув рукою мені – давай краще ти.
Ну я й дав.
Розповів про чарівні зорі, як літають у небі. Цебто, літатимуть. Й світитимуться чарівним сяйвом. Вловлюючи яке чарівним… е-е-е… телефоном, можна побачити на чарівному ж… е-е-е… дзеркалі мапу і де знаходишся.
– Та бре, – махнув рукою Іван й від’їхав подалі, ніби перебування поруч із таким брехуном його самого бруднило.
Я знизав плечима й далі переповідав уже самій Галі. Та слухала. Й чомусь абсолютно не дивувалась. І навіть спитала, звідки ті чарівні зорі в небі з’явилися, на чому тримаються і хто їх туди закинув.
Я почав пояснювати і зламався на слові «орбіта». Цебто, вдалося так-сяк пояснити, що це коло, по якому літають зорі, але Галя негайно запитала, чому ж вони не падають, і я здався. Треба було зупинятись, малювати ньютонову гору, на ній гармату, від неї кілька пунктирних ліній, що показували б постріли з різною швидкістю… ні, нема сенсу. Навіть з сучасних мені дівчат це зрозуміли б, дай Боже, одна з десяти.
Дев’ятеро лупали б очима й дивувались, який розумний їм хлопець дістався. І міркували б, як той розум на службу, щоб для дому і для сім’ї, а не про якісь там супутники. Бо нащо вони потрібні, супутники ті, краще б підняли зарплату. Або тарифи зменшили.
Серед чоловіків, до речі, така сама статистика, просто з чоловіками під ручку я не гуляю й не забиваю їм баки супутниками.
Тому замість гори я змалював перед Галею вражаючу картину досягнень – і метеорологію, і розвідку, і телефонні дзвінки в Америку, і навіть відеозв’язок.
Галя слухала, а я сумнівався, що вона розуміє; пояснював детальніше – вона кивала, а потім хряснула мене так, що я мало з коня не гепнувся. Словами хряснула, не кулаком. Хоча ні, кулаком так не хряснеш. Довбня потрібна, та ще й замашна.
– У нас така… тех-но-ложія… також була, – досить недбало повідомила Галя, трохи зачекала й добила: – У Софії колись стояло таке свічадо. Показувало, що забажаєш. Ну, звісно, пускали до нього не всіх, а лише князів та первосвящеників. Ну, може, ще губернаторів.
Губернатори та князі поруч звучали як дисонанс, але щоб звернути увагу Галі на цей анахронізм – треба було рота закрити, а я не міг. Й Ігор не міг. Може й Альберт не зміг би, але він хоч і напружено прислухався, та, здається, половини не розумів.
А вчити треба мову аборигенів, вчити! Я коли на Кавказ ганяв у відрядження, то вже за тиждень міг з аборигенами порозумітися. Звісно, богословську дискусію провести б не вдалося, але спитати в магазинчику хліб, гукнути напарнику, щоб заліг й розтлумачити дівчині, що переспати – залюбки, а одружуватися не планую – це міг.
Не дуже, правда, це нам допомогло. Просрав Віктор Андрійович всі полімери, й союз ГУАМ також просрав, а які були плани, ех…
Хіба що Голодомор не просрав, а навпаки, підняв з небуття, за що йому щира дяка від живих, а може й від мертвих.
– Так що за сві-ча-до? – Ігор спотикався на складах незнайомого слова точнісінько так, як Галя на «технології», і я аж зловтішився. А потім заслухався. По-перше, сюжетом, а подруге – голосом нашої співачки. Гарний все-таки голос. Геть незрозуміло, чому зазвичай тихенько говорить, наче його соромиться. А сюжет був такий:
– …ніхто точно не знав, як і коли з’явилося те свічадо. Кажуть, ніби поставив його якийсь заїжджий чарівник, але коли та для чого – хтозна. Кажуть, можна було побачити в тому свічаді все, що тільки забажаєш, але нечітко, так, ніби крізь туман…
Я прикинув, який це все мало вигляд. Софія. Давня, за візантійськими технологіями, тьху, чорт, канонами побудована церква. Темна – лише зверху, під самою банею, різнокольорові віконця. Свічки. Дим – від свічок та від ладану. Свічки – вони ж не просто світять, а мерехтять. Біля вівтаря бубонять попи. Дзеркальце з каламутного скла.
Справді, в ньому що забажаєш – те й побачиш.
Захотіла княгинька побачити князя, а думала не про те, що в поході, буває, доводиться конем їхати й пішки йти, ночувати в степу, переправлятися через річку, мечем махати, а думала про те, що князь, негідник такий, вирвався з-під контролю й розважається з гарненькими полонянками – от і побачила. Зовсім як в анекдоті:
– Мамо, щось чоловіка довго нема! Мамо, боюсь, він коханку завів!
– Ну що ти, доню, одразу погане думаєш! Може, він під машину потрапив.
Але дорога була далека, коні трюхикали дуже й дуже неспішно, пейзаж майже не змінювався – чому б і не послухати гарну казочку?
– …і бачили в тому свічаді всі, що хотіли. Дівчата – коханого, купці – багатство, воїни – ворога, князі – славу. Ну а чим скінчилося – ви вже знаєте.
Гарна була казочка, та кінець надто сумний.
– Отак, через тупі ревнощі, й було втрачено перспективну технологію, – резюмував Ігор. Звичним рухом вже потер скроню й насипав уточнень.
– Вперше це повідав читачам польський ксьондз Гриневег у тисяча п’ятсот вісімдесят четвертому році. Камінь, писав він, чуєш, Юрію, камінь! – великий зелений камінь був лише подібний на дзеркало, й про те, що він показує всякі таємні речі, ксьондзу лише розповіли, а сам він не бачив.
Я вже зрозумів, до чого йдеться, й стало образливо. На очах руйнувалася ще одна гарна казка, знайома з самого дитинства легенда. Ще малим бувши, хотів якось зганяти в Софію й поглянути якщо не на чарівне дзеркало, то хоча б на місце, де воно було.
А виявляється, це одна з тих байок, якими кияни століттями годували довірливих іноземних туристів. У мої часи гостям міста розповідали, що готель «Салют» – кругла, схожа на ребристу гранату залізобетонна будівля, повільно крутиться на осі; і якщо постояти хвилин десять, то можна те обертання побачити. Не раз і не два бачив я біля того готелю завмерлих приїжджих та завмерлих киян поруч. Але якщо гості боялись дихати, щоб не проґавити момент повороту, то кияни душили сміх.
Ще брехали про Батьківщину-мати, що стоїть над Дніпром – начебто рівно опівночі вона брязкає мечем об щит. Але чи повірив хтось настільки, щоб попертися серед ночі перевіряти гіпотезу – це вже не знаю. Може, й поперся. Зазвичай кияни добрі й надто жорстоко над туристами не знущаються, але раптом трапився хтось безжальний…
– …але вже через десять років, – так само безжально провадив далі оповідач. – Інший мандрівник, австрійський дипломат Еріх Лясота, докладно описав у щоденнику візит до Софії, й написано там приблизно таке: по верху йде галерея або хори, бильця яких від колони до колони складено з цільних плит синюватого каменя з прозорим різьбленням. В одній з плит, якраз навпроти головного вівтаря, є круглий отвір, приблизно півліктя у діаметрі…
Я й сам знав, що лікоть – це чотириста-п’ятсот міліметрів, а Ігор все-таки показав. За допомогою обох рук, й вийшло досить образливо. Ще образливіше, ніж від руйнування легенди.
Добре, хоч не у мій бік скерував, а кудись в поля.
– …тепер заповнений вапном. Кажуть, що раніше там було дзеркало, через яке за допомогою чаклунства можна було побачити все, що побажаєш, на відстані кількох сотень миль…
Я подивився на власника Вікіпедії у голові водночас злостиво та заздрісно, а Ігор, помітивши мій погляд, продовжив знущатися:
– Отвір, де стояло дзеркальце, зберіглась до наших часів… е-е-е… принаймні, до твоїх, Юрію, та моїх, а як там до Альбертових – вже не в курсі. Чуєш, Альберте? Як, стоїть ще Софія?
– Стоїть, – знизав плечима той. – Що їй зробиться. Тільки навколо забудовано все.
– Тьху.
Сплюнули одночасно я та Ігор, й Галя з Іваном, скоріш за все, не зрозуміли, чому. Ну, забудовано, ну, стоять будинки біля стіни, і що? Софію ж все одно видно.
Ех, не знаєте ви, хлопці й дівчата, які бувають сучасні будинки.
Ну та чорт з ними.
– Цей же самий Лясота, – просторікував далі Ігор, – у тому самому щоденнику й переповідає легенду про розпусного князя й ревниву княгиню. Так що перед нами унікальна нагода ідентифікувати всіх персонажів легенди з точністю до десяти років. Якраз між візитами Гриневега й Лясоти. Не так вже й багато було на той час князів…
Я думав, на Галину казочку Іван також скаже «Бре!», але наш гайдамака мовчав, слухав і лише схвально кивав. У чарівне дзеркало йому вірилось легше, аніж у телефон й штучні зорі, що літають орбітами.
Раптом згадалося, що, власне, термін «орбіта» якраз і означає щось кругле, і погляд сам по собі перескочив на Галину спинку. У дівчини в сідлі, якщо хтось не в курсі, посадка така, що талія видається ще вужчою, ніж насправді, а стегна ще ширшими. Приємне видовище, дуже приємне.
Галя спіймала мій погляд і негайно згорбилася.
Та ну що ж це таке!..
Дивними шляхами ходить жіноча логіка, й дорога наша також вилася якось дивно. Спочатку, від дідка-дороговказа, їхали ми майже прямо на схід. Якщо Альберт не збрехав щодо Переяслава, то правильно їхали. Якщо наші можливі переслідувачі також натрапили на дідка й запитали, то їм ліворуч, північніше. Нехай їдуть, там багато цікавого.
Але далі – от халепа! – наша дорога також почала завертати на північ, кілька разів розгалужувалася, а на перехрестях ніхто не сидів і копієчку не питав.
Так, GPS не завадив би, не завадив… Хоча всяко буває.
Колись, двісті років тому попереду, якраз у цих місцях мав я халепу із GPSом. Поїхали кататися, нові місця роздивлятися, старовинну церкву в Сулимівці подивитися, я маршрут проклав й вказівки GPSної дівки старанно виконував.
І заїхав.
Протиснувшись між двома хатками, опинився на схилі яру, в який не те що машиною – але й пішки не всякий зійде.
Вийшов. Спитав. Чисто за звичкою спитав не лише про Сулимівку, але ще про якесь село на тій же дорозі. Хоча й не ховався тоді ні від кого, переслідування не очікував, сліди плутати причини не мав, але звичка – друга натура.
– Тю! – сказала жіночка з повною балією дрібних грушок. – Так це ви напрямки поїхали, а машиною оооон аж там об’їжджати треба!
Смачні були грушки, й дешеві, та й об’їзд недальній, але через кілометр дівчина з GPSу знову завела нас у хащі, й лише тоді додумався я перевірити налаштування гаджету. Так і виявилось – мудрий девайс запам’ятав, що минулого разу я пішки ходив, й вирішив, що зараз теж пішки, а отже, й напряму, уваги на яри та ліси не звертаючи.
Кажуть, якийсь затятий автомобіліст у такій ситуації й з моста стрибнув. Повірив дівчині-провідниці більше, ніж власним очам.
А церкву оглянули, як не оглянути. Гарна була церква. Без особливих витребеньок, типова споруда сімнадцятого століття, трохи часом попсована, трохи реставраторами підлатана; й навіть склеп під нею зберігся. А те, що у склепі, на жаль, в тридцятих роках опинилося в рівчаку.
І ще головна вулиця запам’яталася, бо новісінькі таблички з назвою вулиці гордовито сяяли трьома слова «вулиця Івана Сулими».
– Ігорю! – гукнув я.
– Га?
– А що там у твоїй Вікіпедії про Івана Сулиму написано?
– Сулима? – позіхнув Ігор. – Ну, це я й так пригадаю. Це, здається, був гетьман такий…
Ігор помовчав, і трохи винуватим тоном додав:
– Ні, просто не пригадаю. Доведеться-таки зазирати…
Форкнув насмішкувато:
– …у ту фігню, яку Юрій називає Вікіпедією.
Ігор звичним уже рухом потер чоло, сказав «гм», потер чоло ще раз, і раптом замість звичного потоку абсолютно точних, але досить нудних відомостей проголосив:
– Ого.
– Що – ого? – зацікавилася і Галя.
– Та! – Ігор аж головою крутнув. – Біографія у дядька – хоч кіно знімай.
– То розкажи, – вліз і я.
– Та розкажу, – охоче погодився Ігор. – Отже, був Іван дрібним шляхтичем із роду Сулим. Ноги у цієї династії ростуть з Полтавської губернії, так що, Юрію, можеш пишатися…
Я хотів був здивуватися з того, що Ігор докладно знає, звідки я родом, потім допетрав, що моя біографія також може бути досліджена й внесена до Вікіпедії. Факту цьому не зрадів, але то таке. В будь-якому випадку я для тих часів вже давно помер, й біографія являє собою хіба що незначну історичну цінність.
Хоча ні, ще виховальну. Від супротивного. Читайте, дітки, й не робіть так, як цей дядько робив.
– …працював помічником урядника, потім управителем у якомусь з маєтків, потім посрався з магнатом і втік на Січ.
Я знизав плечима. Така собі біографія. Не видатна. Не варта огокання. Але виявилось, що помилився.
– На Січі пристав до Самійла Кішки й спеціалізувався на морських походах. На чайках, були колись такі човники…
Я кивав, й Іван кивав. Я бачив їх на малюнках, а Іван, цілком можливо, що й наживо, а може й катався колись.
– І доходився. Спіймала його чайка турецьке ядро, опинився Сулима разом з іншими козаками спочатку у воді, потім на турецькій галері. У воді не затримався, а от на галері довелося затриматись, бо прикували до весла. Затриматись аж на п’ятнадцять років…
Я уявив собі п’ятнадцять років на ланцюгу, на твердій дерев’яній лаві. Ні відійти, ні випростатись. Поруч – море, значить, вологість і бризки, а вони, знаєте, тільки влітку приємні, та й то лише у малих кількостях. А у великих…
Хто на Майдані потрапив на морозі під водомет – той мене зрозуміє.
Але бої на Майдані тривали місяць. У сто вісімдесят разів менше за час, проведений Сулимою на ланцюгу.
Згадався фільм про дванадцять років рабства. Купа «Оскарів», десяток менших винагород. Двісті мільйонів доларів касових зборів, а хіба порівняти сюжет? Куди тільки наші режисери дивляться. Знімають всякі дзиндзі-контрабаси, неймовірно гидотних «Сватів» та ще цей, як його, «Останній москаль».
Лайно на лайні.
Я раптом зрозумів, що боюсь навіть уявити, на кого перетворився Сулима наприкінці того строку. Уявлялося щось здичавіле, брудне, волохате. Отупіле, бо як тут не отупіти в умовах важкої праці і сенсорного голоду.
Помилився. Ще й як помилився.
– …невідомо як Сулима звільнився від ланцюгів і звільнив товаришів. А далі все, як у кіно: здійняли бунт і перемогли. Знову ж таки, невідомо як. Уявляєте – галера, бойовий корабель, кількасот тренованих, озброєних, добре мотивованих яничарів… і яничари програли. Далі ще цікавіше. Юрію, от що б зробив ти з полоненими яничарами?
– За борт! – не роздумуючи, бовкнув я. Галя закопилила губу – мабуть, з гуманістичних міркувань, а Іван схвально кивнув.
Даремно не подумав. Варто було.
– А грести, значить, знову самим?
Довелося зробити вигляд, ніби милуюсь пейзажем. Особливо милуватися було нічим – ліски, поля, битий шлях. На пейзажах Юрія Пацана воно гарно, дуже гарно… а у житті не дуже, бо пісок на зубах. Недаремно ковбої вигадали хустки, аби запинати морди. І дихати легше, й грабувати диліжанси допомагає.
– Так от, – насолодився маленьким тріумфом Ігор й продовжив: – Підганяйла з батогом таки за борт, згоден, а яничарів посадили на весли. Постало питання – а далі куди? Юрію, ти б куди галеру направив?
Я мало не ляпнув: «Додому!», але вже був навчений, і трохи подумав. Осяяло.
– А де все це відбувалося?
– Десь під Венецією. В Адріатичному морі, отже.
Довелось прикидати маршрут. На перший погляд виходило два варіанти – з боями через Босфор і Дарданелли, або розділитись і малою групою через Болгарію та Молдову. Тьху чорт, яка Болгарія, яка Молдова, там же зараз турки!
Отже, в першому випадку потоплять, в другому повісять або на палю посадять. Тут від сідла дупа болить, як наче нею чорти топталися, а від палі, мабуть, болючіше.
– Ну… – сказав я, так і не вигадавши розумного варіанта.
– От і Сулима, мабуть, понýкав-понýкав, а потім обрав таки правильну лінію поведінки, й привів корабель – куди б ви думали? – До Риму.
Я офігів.
Римляни, мабуть, теж. А особливо офігів Римський Папа, до якого Сулима пробився на аудієнцію.
– …і тоді, на знак видатних заслуг, Папа нагородив Сулиму золотою медаллю з власним портретом.
– Краще б грошима дав, – буркнув я, і виявилось, що знов дурницю.
– …Сулима, повернувшись з католицької Італії, затримався в католицькій Польщі…
Не знаю як, але Ігор примудрився двічі підкреслити інтонацією слово «католицькій». Мабуть, натякав, що в католицькій країні папська медаль щось та значить.
Так і виявилось. Героїчний мореплавець примудрився монетаризувати репутацію значно потужніше, аніж можливу торбу грошей від Папи. Очолив ще кілька морських піратських, вибачте, військових походів, вибився у гетьмани, а після звільнення на пенсію став управителем якогось магната.
– …і де б ви думали? – ефектно закінчив Ігор. – Якраз там, куди нас чорти несуть, цебто, Альберт веде. В Переяславі.
Я лише головою покрутив. Оце так біографія в чоловіка.
– А далі що? – жадібно спитав Іван, мабуть, приміряючи долю героя на себе. – Награбував, мабуть, добра та їв-пивне тужив, ще й нічого не робив?
От що мене регулярно дивує в людях пролетарського складу характера – так це мрія нічого не робити. Нудно ж. Страшенно нудно, тяжко, тіло навантаження просить, мізки думок, а руки праці. Але ні. Сидять, якщо можна сидіти. Нічого не роблять.
Один вахтер якось при мені мрійливо промовив:
– Оце до вечора телевізор подивлюсь, ніч пересплю, вранці додому – і теж дурня валятиму!
Мабуть, похвалився. Мабуть, думав, що йому заздрити буду, але я лише мовчки поспівчував.
Навряд чи дядько з такою біографією тільки їв би та пив.
Так і виявилось.
– Потім Сулима взяв порт Азов. Ага, той самий Азов, який Петро Перший пізніше взяв лише з третього разу, та й то знову ж таки силами козаків. Фортецю, правда, не взяв, але порт спалив.
– Молодець! – не стримався Іван. – Оце по-нашому!
Я теж схвально поплескав у долоні. Спалити порт – це таки досягнення. Я також колись спалив, але не Азов, а лише LPT, і не в Чорному морі, а на старенькому комп’ютері. Мабуть, це все-таки різного масштабу події.
– Ну а далі що? – уже й Галя втрутилася. Здається, їй хотілось почути, що гетьман навоювався, взяв за дружину якусь дівчину-попелюшку з селян або небагатої шляхти, наплодив дітей і жив довго та щасливо.
Але ні.
– А от далі всі пішло шкереберть, – іншим тоном повідомив оповідач. – Тактики з українських гетьманів непогані, та зі стратегією проблеми. Була колись на Дніпрі така фортеця Кодак. Збудували її поляки начебто для оборони від турків, але Сулима злякався, що вона перекриє шлях козакам по Дніпру, ну, і за звичкою…
– Спалив? – жадібно запитав Іван.
– Та не було чого там палити, – Ігор махнув рукою. – Малесенький земляний форт це був. Не Азов. І залога – дві сотні німців під командуванням француза. Може б і перехопили вони якогось самотнього втікача, але хрін би з ним.
– Так а Сулима що? – нагадав я основну тему розмови.
– А що Сулима, – Ігор знизав плечима. – Сулима набрав кількасот командос. Нав’язали з хмизу фашин. Дочекалися ночі. За інших обставин тих хмизоносців почули б, хмиз же тріщить, як петарди; але Кодак над порогами, а пороги ревуть… Завалили рови фашинами, вартових зняли, гарнізон вирізали. Французика прив’язали до дуба, насипали повні кишені пороху й підпалили.
– Я б йому ще в гузно напхав! – кровожерно вишкірився Іван. – Бувало…
Він озирнувся на Галю, гикнув, й продовжувати не став.
– Та чорт з ним, з французиком, – мені вже самому цікаво стало. – Ти про Сулима давай. Що там далі було?
– Ну а що могло бути далі? – Ігор знизав плечима й знудьгованим тоном резюмував: – Далі все як завжди. Поляки образились. Забашляли реєстрових козаків, щоб приєдналися до сулимівців, а потім крикнули зраду. Ті й раді старатися. А зі зрадою, як ви знаєте, у нас завжди все гаразд. Сулимівці повелися, як діти малі, скрутили гетьмана й передали полякам…
Ігор помовчав.
– Є свідчення, – сказав він по тривалій паузі. – Ніби останнім проханням Сулими було щоб йому в труну папську медаль поклали.
– І що, – запитав Іван, теж після паузи. – Поклали?
– Ні, – зітхнув Ігор. – Не судилося гетьману труни. Порубали його на частини й розвішали на мурах Варшави.
Деякий час ми їхали мовчки, потім ні з того ні з сього Ігор озвався до мене.
– Юрію.
– Шо?
– Може, чув про такого революціонера – Кропоткіна?
– Чув, – трохи здивовано відповів я. – А чого тут…
– Прямий нащадок Івана Сулими.
– Ого.
– Ну так, а я що з самого початку сказав…
Ми досить довго їхали мовчки, аж раптом мене знову осяяло.
– Так це ж і село Сулимівка на честь Івана Сулими назване? – я запізніло ляснув себе по лобі. Мудрий-мудрий, а часом дурний. Нічого, з усіма буває.
Але історія про героїчного козака таки вразила. Написати б про нього книжку, або, ще краще, фільм зняти. Про полон, про втечу, про аудієнцію. За часів моєї молодості на фільми з таким сюжетом народ так валив, що в кінотеатрах двері тріщали. А якщо там ще акторка ніжку покаже або груди, хай навіть крізь напівпрозору тканину – то все, аншлаг гарантовано.
Мені згадалися Анжеліка та Жофрей де Пейрак, молодість згадалася, та, власне, дитинство… й вчителька історії на задньому ряду крісел, й злостиве шипіння її: «А як це ти проскочив на фільм до шістнадцяти, га?..»
– Так історичний же фільм! – здуру ляпнув я. – По вашій же спеціальності!
І лише трохи підрісши зрозумів, що ляпнув дурницю. Що фільм не так історичний, як про кохання, а з коханням у нашої історички було не дуже. І зовнішні параметри не сприяли, й характер також, й вчительська профдеформація. Уявляю, як вони чоловікам після кохання оцінки ставлять.
Довго мені відгукувалась та фраза. Мав я після того проблеми з історією, ще й які проблеми… Точніше, не так з історію, як з оцінками по ній, але хіба табелю чи атестату це поясниш? А це ж не той випадок, коли б’ють по морді, а не по паспорту; в інститутах дивляться якраз на атестат, не на морду.
Ех, заїхати б зараз у ту Сулимівку, глянути на нову… ну, майже нову, двох століть ще не простояла! – церкву, на нерозбиті труни у склепі, людей попитати – може, пам’ятає хто про героїчного козацького отамана.
Навряд чи.
У сучасній мені Сулимівці поруч з церквою в парку причаїлась могила вчителя. Тисячу дев’ятсот якогось року народження й тисячу дев’ятсот тридцять якогось року смерті. Й напис – героїчно загинув, рятуючи школярів від вогню.
Хтозна, якого вогню. Хтозна, яких школярів. Спитали людей – ніхто нічого не знає. А всього ж трохи більш сімдесяти років пройшло. Ще й, може, школярики ті живі, яких він з вогню рятував.
– А що, Іване, ти раніше про Сулиму чув?
Гайдамака мовчки похитав головою.
Хто б сумнівався.
Отак і проходить життя намарно – живеш, робиш великі чи малі справи, твориш, будуєш, пишеш – а через сотню років спитає хтось: чули такого Юрія?
Не чули. Й навіть могила, якщо Ігор правду каже, не збереглася. Не дають гарантії ані пишні склепи, ані навіть піраміди, хоч єгипетські, хоч українські. Один чорт як не пощастить – викинуть кістки у рівчак, й дітлахи черепом у футбол гратимуться.
– Ігорю!
– Га?
– А піраміда у Березовій Рудці збереглася?
Ігор потер скроню раз, потер другий, потім гмукнув щось невиразне й прискорив коня.
Отак. Не побачив я піраміди, зведеної поміщиком-єгиптоманом в українському селі, та вже й не побачу. Не побудували ще піраміду, не поховали в ній поміщика, не викинули ще на смітник кістки.
Цікаво, чи село хоча б уже є?
– Іване!
– Що?
– А ти про таке село чув – Березова Рудка?
– Щось чув, – гайдамака знизав плечима. – Але воно наче десь далеко, аж на Полтавщині.
Я гмукнув. Не сказати б, що Полтавщина – це десь далеко, але це, звісно, як міряти. Якщо мотоциклом чи автомобілем – то близько. Якщо кіньми – то, мабуть, трохи далі, а якщо волами чи пішки, то й виходить – десь далеко.
Цікаво, звідки взялася назва – Березова Рудка? Ну, з березами ще так-сяк зрозуміло – берези ростуть, а Рудка? Поклади руди? Річка? Прізвище?
Ні, не вгадаю. Цікаві в Україні назви сіл, навіть дивовижні трапляються. Лише глянь на мапу побіля тої ж Сулимівки – і побачиш Дівицю, Галиці й еротичну якусь Заудайку. Трохи вбік – причаїлися кулінарі села Клеці й Пірогівці, а за ними незрозумілий Смош.
Ще трохи північніше – й натрапиш на кумедні Ічня й Качанівка, підозрілі Гейці, загрозливі Довбні, невеселу Понурівку, непривітну Сваричівку, а трохи східніше – насмішкувате селище Хахаха.
Ой, ні, трохи не так. Хаїха.
На Західнянщині, кажуть, є село Заздрість, але я там не був.
Але, що характерно, ніяких тобі Пердунів, Смердунів, Голозадівки, Горєлова, Нєєлова чи Неурожайки, як у московитів. Може десь і затесалось одне-два сільця з непристойною назвою, але не у товарних кількостях, як у них. Не доводилось в УРСР видавати укази про перейменування Дристунова на Докторівку, Гологузова на Чернове, а Ссакине на Ситове. А в Нижегородській губернії довелося.
У нас за кожною назвою – якась історіія, оповідка чи навіть легенда. Чи стара, чи нова. Чи прадідами вигадана, а чи майже сучасниками.
Он, у Городні, наприклад, письменник Короткевич Христа приземлив. Не знаю, правда, чи в нашій чи в білоруській.
А я, неук, хіба що походження назви Літки знаю. Точніше, Літки, Літочки та Літковичи. Це були такі собі літні дачки київських ченців. Нема вже там ченців, а назви лишилися, та ще й гарні такі, лагідні, наче дитячі іграшки.
Хоча ні, знаю ще пару легенд, знаю. Одну стандартну – про мертву красуню в скляній труні в підземному ході; десятки таких трун ніби й знаходили, але чомусь жодних документальних підтверджень не трапилося. А одну нестандартну, й дуже цікаву. Начебто у часи, коли церкви трусили на предмет коштовностей, а попів відправляли на Соловки, награбувала реквізиційна команда три вози коштовностей, і везла чи то до Києва, чи до Чернігова. Заїхало в ліс чотири вози, а виїхало лише три. І все, ні воза, ні візника. Наче й не було.
Дуже реалістична легенда. Знати б іще, де той ліс, полазити б там з металошукачем…
Втім, до лісів з прикопаними скарбами й до сіл з кумедними назвами було ще пиляти й пиляти. Я подивився на сонце – воно вже трохи піднялося над обрієм, але не так щоб високо; озирнувся – позаду ще можна було розрізнити гайок, за яким корчма, за корчмою дідусь-дороговказ за копієчку, й прикинув, що за межі сучасного мені Києва ми ще не виїхали. Вже не Осокорки, але ще не Харківська. Щось посередині, мабуть, Дарниця.
Тільки, звісно, без танкоремонтного заводу, промзон, залізниці й мікрорайонів, населених пролетарями та їхніми хуліганистими нащадками.
– Іване!
– Цо тобє?
Не знаю, чому Івана час від часу перемикало на польську, але нехай.
– А Дарниця тут уже є?
Іван глянув на мене звичним уже поглядом – як на дитину малу, й відповідати не став. Натомість вліз Ігор. Чи тер скроню – я не встиг побачити, але мабуть, таки потер, бо почав сипати фактами, як вундеркінд у четвертому класі.
– Дарниця є, – радісно повідомив він. – Дарниця з чотирнадцятого століття є, і вже тоді Дарницею й називалася.
– А чому вона так назвалася? – знічев’я запитав я.
– Дари тут приносили, – буркнув Іван. – Ідолам. Жертви клали.
Подумав, і прибрехав:
– Навіть людські.
Хоча може й не прибрехав.
Але Ігор цю версію не підтримав.
– Та ну, навряд чи. Тут інше було – землі ці були під монастирями, а ті між собою конкурували й всяко намагалися набрати собі побільше робітників. От і давали земельні ділянки у дар, звідси й Дарниця.
– Землю у дар? – недовірливо пробурчав Іван. – Не може такого бути.
Ігор знизав плечима – мовляв, не хочеш, не вір, переконувати не буду, але потім, мабуть, передумав й потер скроню ще раз.
– Власне, й назву Дарниця вперше згадано у судовій справі поміж монастирями. Сралися два монастирі, Печерський та Нікольський. Довго сралися, аж поки король Сигізмунд не виписав Нікольському грамотку на володіння землею аж по річку Дарниця…
