Kitabı oku: «Темна синя вода. Потік», sayfa 3
Дивні діла твої, пані історія. Отак судяться між собою пани, тріщать чуби у холопів, а через півтисячі років виявляється, що той срач мав чималеньку історичну цінність. Що саме у ньому вперше згадано назву здоровенного київського району, а ні монастирських документів не збереглося, ні самого монастиря.
А у якійсь російській судовій справі згадано козака Заворуя, що вкрав гусака. Жив собі козак, не тужив, горілку пив, дівок зводив, діточок породив, онуків та правнуків, а все, що від нього лишилося – згадка в літописі: козак Заворуй гусака поцупив…
Дарниця, у мої часи населена пролетарями і танками, зараз видавалася пусткою, степом, сінокосами зі стіжками-горбочками посеред них, нечастими полями та ще рідшими городиками, а з-за ліску праворуч від нашого шляху повільно-повільно випливало чи то село, чи то хутірець.
З млином. Натуральним вітряним млином на горбочку. Майже таким самим, як у Пирогові, але тамтешні вже були у неробочому стані, а цей нівроку, бадьоро крутив крилами-лопатями й нагадував вертоліт. Двоє дядьків біля його підніжжя тягали мішки – то всередину, то назовні, й вже можна було розрізнити, що всередину носять сірі, а виносять біленькі. Мішки складали на віз, а попереду воза переминалися з ноги на ногу дві конячини – також сіра і біла.
Ну з мішками хоч зрозуміло – туди зерно носять, а назад борошно; а от хто коней їм у тон підібрав?
Я посміхнувся й згадав анекдот про блондинку, що підбирала машину в тон сумочці. Може й тут водилися такі блонди. А може просто випадково збіглося.
– Ух ти, – сказав Ігор, і я зрозумів, що він теж вітряних млинів у роботі не бачив. Й Альберт, мабуть, теж.
Галя та Іван кинули на млин куці незацікавлені погляди – мовляв, млин і млин, що на нього дивитись, а заклопотані роботою дядьки взагалі не звернули уваги. Подорожні то й подорожні.
Ну й слава богу.
З-за гаю вигулькнуло ще трохи хатин, й стало зрозуміло, що це все-таки село, а не хутір. Ба, за хатками навіть баня з хрестом показалася, хай маленька, благенька, але все-таки церква. Галя рипнулась була перехреститися, але глянувши на нас стрималася.
– А даремно, – помітив той рух Ігор. – З вовками жити – вовками вити. Всі хрестяться – давайте й ми хреститися, нема чого зайвої уваги привертати.
Я знизав плечима, склав пальці в пучку й торкнувся лоба, пупа, правого плеча, лівого. Окуляри, пасок, гаманець і годинник. Така собі мнемоніка, щоб не переплутати. Бо, кажуть, спіймали якось німці у лісі дядька, а той: «Та я прочанин! У Лавру на прощу йду! Відпустіть, не беріть гріха на душу!»
Може б і відпустили, але трапився серед німців наш поліцай й загадав прочанину перехреститися. Той і бахнув хрест через ліве плече.
Кажуть, потягли дядька на шибеницю, а нам таке треба? Не треба. Нам потрібно було інше, а саме – корчма. Бо не завадило б і коней погодувати, й самим когось зжерти. Я зміряв Галю голодним поглядох, і вона знову його відчула й зіщулилась.
Хай йому чорт! Дівчата, ну поясність, як, як вам це вдається? По спині ж ковзаю очима, не по грудях же; й гладжу поглядом, а не долонею.
Ну як?!
Корчма розташувалася як годиться – навпроти церкви. Вивіски не мала, холодильників з кока-колою поруч також не виднілося, але бувають такі заклади, що кинеш погляд – і одразу все зрозуміло. Наче й хата як хата, а придивишся – ні, таки або шинок, або корчма.
Хіба, може, форма трохи інакша – видовжена. Щоб більше столиків помістилося. І двір без воріт, натомість у глибині помітно гараж на троє воріт. Чи то пак, не гараж, а конюшня.
Біля корчми стояло двійко возів, перший нормальний, з двома дишлами, а другий чомусь з одним і посередині, наче гармата у самоходки. Я не одразу допетрав, що ця конструкція призначена для того, щоб запрягати двох коней, і вже зовсім-зовсім асоціативно згадав кумедний випадок з двокінним возиком.
Є у нього така хитра деталь з екзотичною назвою – стельвага. Міцна така деревина, зазвичай дубова. Коні до неї кріпляться.
У мої часи вже дай Бог якщо один із тисяч знає, що воно, але навіть у часи мого діда знали не всі, далеко не всі. Навіть у селі не всі, а що вже про місто казати. І от, році приблизно в двадцять дев’ятому чи тридцятому почухала комуністична партія потилицю й вирішила, що селянами мають керувати пролетарі.
Ага. Прямо від верстата – в село. Головою колгоспу.
У першій хвилі мобілізації загнала в колгоспи двадцять п’ять тисяч пролетарів, і в другій ще додала. Так і назвали явище – двадцятип’ятитисячники.
Селяни назвали тих керівників трохи інакше (цитувати не варто) й зустріли масовим саботажем. Хто міг – стріляв, хто не міг – сільради палив; хто зовсім охляв – той псував колгоспне майно, або працював так, як італійці страйкують – все за інструкцією. Ні кроку вбік.
Звісно, неможливо в такому режимі ані болта виточити, ані папірця якогось узгодити.
Так от.
Приперся новоспечений голова колгоспу і наказав сіяти. Дощ? Нічого, що дощ. Холодно? Нічого, що холодно. Рано? Нічого. Партія сказала – сіяти, значить, пора. Вимерзне? Та як ви смієте сумніватися в мудрих рішеннях партії!
Проїхав десятник зрання, погрюкав канчуком у вікна та двері: «На роботу! Підйом!»
Достоту як у панські часи, тільки панщина була три дні на тиждень, а радянщина сім.
Вигнав. Наказав вантажити збіжжя, чіпляти до воза сівалку й везти в поля. Вивезли. Стали.
– Ну что стали, товарищи! – весело горлає «двадцати-пятитысячник». – За работу!
– Не можемо, – каже найсміливіший із селян. – Не можемо, товаришу голова. Стельвагу забули.
– Ничего, – натхненно махає рукою пролетар. – Сейте пшеницу, товарищи! Стельваґу потом посеем!
Не схотіла стельвага сходити. За два роки керівники-пролетарі загнали селян спочатку в колгоспи, потім у Голодомор, потім у труну. Якщо когось з них потім, у тридцять шостому-сьомому розстріляли – то мені їх ані на копійку не шкода. Скоріш навпаки.
Розповідав мені дід цю історію, і наче й сміявся, але сумним був його сміх.
Лишилися на згадку про дідове колгоспне життя книжка видачі трудоднів та пачка облігацій державної позики. На трудодні виходило щось близько мішка зерна на рік, а на облігації взагалі не вийшло нічого. Заморозили виплати раз, потім ще раз, а там і власники повимирали, й грошова реформа перетворила сотні на копійки.
Кажуть, значно більше було колись облігацій, але під кінець життя палив дід якийсь компромат на себе, листи, фотокартки та особисті папери, спалив і облігацій пачку.
Бо що з ним ще робити?
Помер дід, давно помер, й лише тоді розколовся батько – виявляється, теж мав пригоду з тою стельвагою.
Вже зовсім загнобили тоді село, ніхто двокінними возиками не їздив, й стару стельвагу закопали у землю на колгоспному вигоні – припинати до неї неслухняного коника чи дратівливого злостивого бугая. Добре закопали, так щоб ані кінь, ні бугай не вирвали.
Крім бугая, мав колгосп ще одну знаменитість – дурного Семена. Народився той Семен ще до війни, й спочатку наче нормальний був, але потім щось трапилося. Якби змалку помітно було – то, може, й придушила б його матуся випадково, практикувалися раніше у селах такі випадки; але ні. Звар’ював той Семен уже в майже дорослому віці, коли й придушити не так-то просто, й помітять, донесуть куди слід.
Це в наших селах також здавна практикується.
Я, малим бувши, ще бачив того Семена. Обходив подалі. Мав той Семен якусь алергію на малих дітей, а моральних обмежень явно не мав.
Так от. Коли розколовся батько, то стала зрозуміла причина тієї алергії.
Дражнили його. Люто, страшенно дражнили малі діти дурного Семена. Словами лаяли, обпльовували, грудки кидали. Діти самі по собі жорстокі, а тут ще ж село, зайнятися нічим, батьки на полі, контролю нема.
Довели.
Почав Семен кидатись на дітлахів за будь-яке криве слово, а часом навіть без слів, превентивно.
І батько дражнив.
Й одного чудового дня, застукавши Семена на колгоспному вигоні, засміяли його, заобзивали, закидали камінцями так, що він кинувся.
Не просто так кинувся – а вхопив дрюка, першого, який під руку попався. І дрюком тим виявилася закопана багато років тому, затрамбована у землю дубова стельвага.
Кінь рвав-рвав, не вирвав; бик тягнув-тягнув – не витягнув, а Семен – одним рухом.
– Знаєш, синку, – підсміювався тоді батько сам над собою. – Бували у мене ситуації, коли тікати доводилось, але так як тоді я навіть на змаганнях не бігав. А якби не втік – то, мабуть, і тебе б не було…
На той час Семен вже помер, і мама його, крихітна сухорлява бабуся, також померла, й коли на цвинтарі я попросив показати їхні могили, то виявилось, що й могил вже нема.
Не збереглися.
Крихітне сільське кладовище, місця мало. Коли нові могилки копають, то кістки скидають на купу. Кажуть, раніше хлопчаки здавали їх у прийомну контору, на добрива, але поступово цей бізнес також зійшов нанівець. Добрива стали випускати азотні, а хлопчаки торгують легкими наркотиками.
З наркотиків у корчмі були самогон, «казьонка» і бублики з маком. Дикуни-с. Цілі поля коноплі навколо, а в шинку жодного худого хлопчини з відсутнім поглядом й дурнуватою посмішкою. Двісті років ще до таких хлопчин.
Окрім нас, снідало двоє дядьків – класичних таких селян у свитах та мішкуватих штанях. Один був у чоботах, другий у шкіряних мішечках навколо стопи. Я покопирсався у пам’яті, й згадав назву – постоли. Згадав також, що десь таке уже бачив – у діда в сараї. Бозна-скільки десятків років провисів той мішечок, перетворився на камінь і я довго не міг допетрати, навіщо крізь нього шнурок просилено.
Виявляється – щоб затягувати навколо ноги. Такі собі чоботи для небагатих.
Селяни тихенько сьорбали юшку й теревенили про ціну на щось. Звісно, вона була зависока, а кляті здирники пили кров з простого трудівника. Завжди й у всі часи трудівники скаржились на високі ціни, а кляті здирники пили з них кров. За часів мого діда здирники називалися буржуями та куркулями, за часів батька – капіталістами, в часи моєї молодості були олігархи, а коли вирушав у цю мандрівку, якраз входило в моду нове словечко – бариги.
І кожне нове покоління трудового народу було певне, що от воно якраз візьметься й виправить віковічну несправедливість, після чого життя негайно налагодиться.
Я підсміювався, коли про це починав заливати хтось із сторонніх мені людей, та мовчки кривився, коли чув таке від родичів шановного віку.
Завжди так було, і я певен, що завжди так буде. Хоча… У мене ж два гостя з майбутнього під рукою! Навіщо припускати, якщо можна спитати й взнати усе, що хотів!
Я рипнувся був до Ігоря, але той вже хильнув чарчину самогонки й приступив до юшки. Альберт, дивлячись на нього, також принюхався до чарки, тож довелося махнути рукою й знову відкласти усі питання на потім.
А юшка виявилась чудовою! Вчорашня, вистояна за ніч, вона майже розчинила в собі карасів, й була вже, власне, не юшкою, а чимось схожим на негустий куліш. З пшоном, яйцем, цибулею, часником і стручечком червоного перцю в кожній тарілці. Вхопиш – і аж сльози з очей!
Самогонка була так собі, але під смачну юшку пішла, аж ляснуло.
Й один з дядьків, поснідавши, неголосно ляснув у долоні, кинув сивому корчмарю пару монет і рушив надвір. Я не звернув уваги, думав, вже й не побачимо, аж раптом у корчмі потемніло.
Було колись і мене таке. Спекотним літом, тільки прокинувшись, я відчинив двері, аби напустити в хату ранкової прохолоди, а сам заліг ще подрімати. Прокидаюсь ще раз – а в хаті темно. А темно – бо стоїть у дверях мара, чорна-чорнюща, зростом майже до пояса, мені, немаленькому, й метляє хвостом – таким здоровенним, що хоч мітлу з нього роби.
Виявилось, що в гості заскочив сусідський ньюфаундленд на ім’я Рей. Довелось гладити й годувати.
Візит Рея не минув безслідно. Могутнім хвостом натрусив він повний передпокій блощиць, а звідки чортові комахи прорвалися аж у спальню. Водночас сміючись і матюкаючись, бризкав я дихлофосом плінтуси та диван; хотів і Рея побризкати, але ньюф подивився на мене вкрай осудливо і я передумав.
Важко не погоджуватися з істотою, у якої ікла з мій великий палець завбільшки.
Так от. У корчмі потемніло від того, що якась сіра істота затулила вікно.
Є кумедна притча про слона та кількох сліпців. Вирішили вони скласти враження про те, що ж таке слон; пішли в зоопарк, дали сторожу грошей і почали слона лапати. Один налапав хобот і вирішив, що слон схожий на змію, інший – що на могутнє дерево, ще хтось порівняв тварину зі склепінням, що нависає над головою. Хтось помацав вухо й вирішив, що слон – це тварина-віяло, а хтось поліз слону проміж ніг, щось там довго робив, та враженнями ділитись відмовився.
Кажуть, слону сподобалося.
От і я, завваживши у віконці шмат сірої шкіри, подумав, що бачу шматок слона.
Помилився, але ненабагато.
Віл був заввишки як я й лише трохи недотягував до зросту Ігоря. До Альбертової маківки волику було, звісно, ще тягтись і тягтись, та загалом Альберт на фоні істоти здавався чахликом, мавпочкою біля першерона, ліліпутиком біля примотузованого до землі Гулівера й відчував, мабуть, те саме, що й ми.
Здоровенний віл, неквапно переставляючи ноги, підійшов до воза й терпляче чекав, поки господар причепить йому на роги хитру збрую. Наші погляди візник також помітив і не втерпів, аби не похвалитися.
– Волик сподобався?
Іван кивнув, Галя кивнула, і я з Ігорем зробили те саме, бо що тут скажеш?
– Черкаська порода! – гордовито пояснив дядько. – У вас у Києві таких нема!
Я кивнув знову. Що правда, то правда. В моєму Києві, мабуть, ніяких нема. Хіба, може, в «Мамаєвій слободі» завели, бо наче у власника були до війни такі плани. Але війна втрутилася, й багато планів полинуло в небо разом з тими, хто їх виношував…
Але до війни лишалося ще дві сотні років, а волик був тут, перед очима, й таки вражав. Могутній пахолок, рівна спина, рівний окрас, сивий-сивий, як голова літньої мудрої жінки, що не соромиться сивини, не ховає її під фіолетовими кучериками, а пишається.
І роги. Неймовірної форми вигнуті роги, схожі на ліру.
Десь я таке вже бачив.
Згадка прийшла несподівано й аж здригнутися змусила. На стіні я це бачив. На фотографії стіни чи то з мінойського лабіринту, чи ще якоїсь споруди тих же часів. Там дівчата бавилися з бичком, здоровенним таким бичком, з точнісінько так вигнутими рогами.
Хтозна, якими шляхами йшли мінойські бички в український степ. Чи везли їх давньогрецькі флотоводці на корабликах-гіппагагосах, спеціальних суднах для перевезення кавалерії; чи своїм ходом рухалися валки з товаром через Кавказ та Хозарію, чи вже у нові часи доправили їх сюди візантійці або турки. Хтозна. Цікаво було б покопирсатися у їхній генетиці, але тут генетика навіть не продажна дівка імперіалізму. Тут її взагалі нема.
Віз був навантажений під зав’язку і ще трохи зверху, дядько навіть не став моститися, а став поруч з воликом. Вйокнув, цоб-цабекнув і волик рушив так само плавно й без жодних зусиль, ніби й не мав за собою причепа.
Не віл – тягач!
Цікаво, чи збереглася порода до наших часів? Навряд чи. А шкода. Таке диво варто б і до списку національного надбання внести. Он, французи, кажуть, якийсь карнавал внесли, а такий волик – це вам не танці-шманці. Цей волик якщо затанцює, то й всі будинки стрибатимуть.
Другий дядько вивів з гаража пару коней, але то вже ми додивлятись не стали. Іван розплатився з корчмарем, спитав дорогу на якусь Бубнівщину – біс його зна, де така; та й рушили.
Одразу за селом дорога роздвоювалася, й звісно, ми поїхали не по тій, про яку так докладно й послужливо розповів корчмар.
Якщо нас все-таки шукають, то нехай шукають деінде.
І якщо я правильно зрозумів, то село, церква й корчма стояли приблизно там, де колись розташується найбільший аеропорт України.
Розділ 3
Психологічний портрет фігуранта
– Альберте, – сказав я, вдосталь помилувавшись – пейзажем, провівши поглядом зграйку якихось пташок, спіймавши на льоту кусючу осінню муху, коротше кажучи – знудьгувавшись.
– Га? – спитав ватажок з підозріло знайомою інтонацією. Ігоревою. Молодець, прибулець, вчиться на ходу. Ще трохи – й можна буде за свого видавати. У будь-якому столітті з тих, де ми вже побували. А в тих, де побуваємо – хтозна, як воно піде. Я он Івана не завжди розумію, а з мови якого-небудь козака з епохи Руїни, то, мабуть, і половини не втну.
Подивимось.
– То розкажи, нарешті, куди ми їдемо, – продовжив я розпитування.
– І для чого, – миттю опинився поруч Ігор.
Галя теж якось непомітно-непомітно опинилася поруч, а у Івана виросли вуха – менші, ніж у віслюка, але більші, ніж у зайця.
– Тю, – видав Альберт зовсім по-нашому. – Так я ж вже казав. У Переяслав.
– А далі? – негайно уточнив я.
– А далі… – ватажок замислився й почав старанно підбирати слова. Так старанно, що я аж запідозрив, що то він навмисне. А може й справді навмисне.
– А для чого? – перебив його Ігор, і слова одразу почали підбиратися легше.
– А там ми влаштуємо мітинг з воркерами місцевої семінарії і в максимальний детейлс розпитаємо про наступного кандидата в наше командо…
Я спочатку уявив собі мітинг на Переяславській площі – трибуну, гасла на червоному кумачі, Леніна на фанерних щитах, надувні кульки, прапорці, алюмінієвий матюкальник на стовпі, що горлає «Ура, товарищи!»… й лише потім допер, що малася на увазі зустріч. Просто зустріч. Щоправда, не зрозумів, з ким.
А от максимальний детейлс – це, скоріш за все, якнайдокладніше.
Хоча, може, й ні.
Значно більше мене зацікавив наступний кандидат «в наше командо», і вже хотів був розпочати витягування з Альберта додаткової інформації, та вчасно згадав, що хотів спитати за куркулів-буржуїв-капіталістів-олігархів-бариг. Чи є вони у майбутньому?
Відповіді Альберта я вже звично не зрозумів, а Ігор запевнив, що є.
Страшенно захотілося запостити його відповідь у фейсбук й натицяти носом усіх олігархоборців, але як навмисне поблизу не було ані ноутбука, ані планшета, ані смартфона, ані навіть завалящої «нокії» з клавіатурою. Також не висіло на придорожніх деревах табличок з написом Free Wi-Fi, та й обрій не псувало жодної вежі з антенами.
Цукерберг ще не народився, фейсбук ще не винайшли. Фарадей не відкрив електромагнітну індукцію. Кілька вчених ще лише починають мучитись з електростатичними й електрохімічними телеграфами. Морзе, здається, взагалі ще не народився, які вже там точки й тире. Марконі ще не став жертвою першу в світі хакерської атаки й не почув про себе матюків у прямому ефірі.
Хоч бери та пляшку закопуй. З посланням для нащадків: «Не боріться, хлопці, з капіталістами! Розстріляєте десять капіталістів – на їхні місця прийдуть ті, хто розстрілював. Розстріляєте тих – прийдуть наступні. Розстріляйте хоч всіх, залиште двох чоловіків на Землі – й один з них негайно стане капіталістом, а другий – пригнобленим трудівником. Не мучтеся, хлопці, нічого у вас не вийде. Не буде кіна, а будуть даремні жертви і втрата державності».
Але ж не почують заклику полум’яні борці, не почують, навіть якщо їх цією пляшкою по маківці бити. Цвяхи б робити з таких людей!
Або ще щось корисне.
Поки я міркував над питаннями класової боротьби, Альберт так-сяк підбирав слова й окреслював перед нами програму-мінімум.
– Алсо, в Переяславі ми повинні знайти колегіум. Я сінкую, що це буде неважко, а от далі можуть бути трабли. Нам знадобляться кучери, що воркають там більше двадцяти ярів…
Деякий час я думав, на біса нам кучери, якщо ми й самі в сідлах тримаємось, потім зрозумів, що мають на увазі не того кучера, що возом править, а той, що coacher, цебто, дядько, який довірливих слухачів окучує. Зазвичай на гроші.
Це слово нахабно вдерлося в українську ще за моїх часів, і бач, прижилося. Хоча я не був знайомий з жодною людиною, якій би цей термін сподобався. Хіба, може, самим кучерам.
З ворканням та ярами проблем не було – скоріш за все, малися на увазі викладачі зі стажем роботи більше двадцяти років. Навряд чи тут плинність кадрів велика, напевне знайдемо. А от на біса?..
Кажуть, біса згадай – він і з’явиться.
Замість біса з-за повороту вискочив екіпаж з баским коником, кучером – цього разу справжнім! – на передньому сідалі й… справжнім паном у кабріолеті, чи як воно правильно називається.
Пан. Натуральний пан, як малювали в дитячих книжках за радянських часів. У зеленому сюртуку, коротких штанцях, циліндрі, панчохах, а в лівій руці мав окуляри на довгій тичці. Здається, така фігня називається лорнет і страшенно незручна у користуванні.
Мабуть, поміщик. Навряд чи магнат, але, мабуть, власник кількох десятків або й сотень рабів, чи то пак, кріпаків.
Проїжджаючи повз, панок дуже пильно нас у лорнет оглянув.
Іван подивився на мене, я на Ігоря, Ігор на Альберта, а Галина відвернулась і згорбилася. Я її розумів. Але з іншого боку, зручніше, мабуть, їхати в екіпажі, аніж у сідлі?
Альберт покрутив головою, Ігор знизав плечима, я теж, Іван гмукнув, а Галя зітхнула з полегшенням.
– Чому? – неголосно запитав я обох одразу – Ігоря та Альберта.
– Та далеко вже утекли, – припустив Ігор. – Наздогнати не вийде.
– Та й без того наслідили багато, – додав ватажок. – Труп на трупі. Хтозна, як на все це відреагує наша реальність. Ігорю, більше так не роби.
– А я що, – Ігор знизав плечима й скривився – мабуть, і досі ребра боліли. – Я нічого. Вони самі…
Панок вже сховався за іншим ліском, а Ігор все озирався та озирався.
Чим далі від Києва – тим менше ставало зораної землі, добре впораних городиків, а все частіше траплялися сіножаті й жовто-зелені стіжки на них. Мабуть, косили траву недавно, не встигла ще посіріти. Цікаво, хто косить? За часів мого дитинства на сінокос ганяли інженерію з великих заводів. Чоловіків з косами, жіночок з граблями, і трактор з великою рукою на гідравліці, щоб стіжки складати.
У часи, коли мій вік вже можна було починати називати шановним, люди з полів майже зникли. Кожного року на ріллю виїжджала все чудернацькіша й чудернацькіша техніка, й мабуть-таки вдалося їй замінити валку інженерів з косами, бухгалтериць із граблями, або школяриків з сапами.
Цікаво, а тут воно як?
А он як.
За черговим ліском показався мокрий низинний луг й чотири фігури на ньому. Білих-білих, наче з туману зродилися, і я не одразу зрозумів, що то лише сорочки білі, й штани також білі, бо з полотна. Ніг видно не було, але чомусь я був певен, що всі косарі босі.
Йшли вони валкою, один за одним, й лишали по собі широкі смуги скошеної трави, а ще чотири жіночки йшли за ними з великими дерев’яними граблями й згрібали накошене. Ні, не чотири. Три.
Одна жінка сиділа на краю поля й годувала дитину. Ще один згорток, підозріло схожий на запнуте немовля, лежав поруч.
Ну так. Дитячих садків тут нема. Й декретних відпусток теж.
Жінка провела нас байдужим поглядом, а чоловіки навіть дивитись не стали. Йшли і йшли, махаючи косами – чух-чух, чух-чух, скосив-переніс-крок вперед-скосив…
Якщо хтось думає, що це легка робота, то нехай спробує. Це справді не так.
У Переяславі я бував, а хто не бував, той сам собі дурень. Їхати з Києва півгодини, готельчиків кілька штук, на будь-який смак, а музеїв взагалі кілька десятків, вибирай – не вибереш.
Здавалося б що тут їхати – півгодини маршруткою, але як розпочалася з пригоди екскурсія, так з пригодами і тривала.
По-перше, розверзлися небеса й Київ засипало снігом. Повністю. Сніг лежав на дорогах, тротуарах, газонах та припаркованих автомобілях, і у них явно не було шансів зрушити з місця аж до весни. З дахів раз по раз сходили снігові лавини, а у мене проламало шиферний дах на сараї.
По-друге, я бозна для чого надумав забронювати номер у готелі. Через інтернет. Чекав відповіді день, чекав другий, а в той день, коли планували виїхати, таки додумався подзвонити.
– Номер? – здивувалися з того боку. – Ні, не бронював ніхто. Через інтернет? А, он ви про що! Та у нас кімната з електронно-обчислювальною машиною зачинена, подивитись не можемо!
Серйозно, так і сказала тітка – електронно-обчислювальна машина.
– То забронювати вам? Добре. НІНО!!! НІНО!!! Тягни зошит, людина хоче номер забронювати. Нашо? А я знаю, нашо?
І вже мені:
– Та приїжджайте так. Номерів повно.
На екскурсію я підбив гарну дівчину зі смаками приблизно такими ж, як у мене – так щоб і пішки поблукати любила, й музеями цікавилася, і ще була в неї дивна властивість – як гляне, як посміхнеться – так усі одразу або місце в метро звільняють, або сумку пропонують донести.
Не знаю я, як це в неї виходить. Мабуть, просто має дуже жіночний вигляд, й вигляд той негайно будить чоловічі інстинкти. Не ті, що штовхають затягти жінку в ліжко, а ті, що спонукають захистити й допомогти.
І ще вона любила питати дорогу.
Дівчата, запам’ятайте – чоловіки ненавидять питати дорогу. Це для нас мука смертна й недовіра до здатності орієнтуватися. Це як вам похвалити якусь іншу дівчину. Ніколи, ніколи, ніколи не питайте дорогу, якщо йдете під ручку з хлопцем!
Дівчина моя терпіла усю дорогу, але під кінець все-таки запитала, де краще вийти. Ще й посміхнулась.
– Та я вам покажу! – миттю перемкнуло шофера. – Якраз будемо поруч їхати, то я прямо біля дверей зупинюсь, нащо вам через замети стрибати! А ви просто так чи до когось? Музеї? Музеї це добре, у нас їх двадцять три штуки, а поки їдемо, то може й двадцять чотири буде. А що хочете подивитися – щось сучасне чи старовинне? А якщо старовинне – то наскільки? А музикою цікавитесь? Бо у нас є чудовий музей кобзарства, там моя двоюрідна сестра колись працювала. Там не лише кобзи, там всякий інстрýмент, тільки я на ньому не розуміюся. А якщо чимось ще старовиннішим, то у нас є колегіум, у якому бував сам Григорій Савич Сковорода. Там зараз сестра дружини мого сина працює, зайдіть, не пошкодуєте…
– Кхе, – сказав я приблизно через півгодини після початку рекламного ролика у виконанні шофера. – То де, кажете, нам краще виходити?
– Ой, – сказав шофер, і я зрозумів, що найкраще місце для виходу лишилося далеко позаду. Кілометрів на сорок.
Мабуть, і ще щось хотів сказати шофер, але посоромився. Мабуть, круте слівце мало не вихопилося з рота, бо засоромити шофера, я вам скажу, нелегко. Для них, мабуть, спеціальні курси десь проводять з практичного матюкання.
Маршрутка їхала через Переяслав на військовий госпіталь, і всю дорогу туди й назад шофер вибачався. А ми сміялись. Разом з нами сміялася вся маршрутка, навіть похмура тітка базарного вигляду з двома торбами теж крадькома посміхалася. А це, я вам скажу, нечасто трапляється.
Компенсуючи своє «ой», шофер підвіз нас мало не до ресепшену й здав з рук на руки ще одній сестрі – здається, троюрідній.
– І оце ви приїхали музеї дивитись? – недовірливо сказала вона. Підкопилила губи й видала: – Я б у таку погоду навіть за поріг не виходила!
Потім-таки розтанула й порекомендувала почати з музею-діорами битви за Дніпро, бо там працює її племінниця. А пообідати краще у ресторані «Старий вертеп».
– А там хто? – не втримався я.
– А там донечка! – похвалилась адміністраторка. Посміхнулась, але потім все одно звернула на ті самі рейки: – Та я б все-таки й за поріг не виходила!
А ми вийшли, й погуляли чудово.
Почали з рекомендованої племінниці, цебто, діорами. Розташувалася вона у соборі, і їй-богу, краще б їй інше місце знайшли. Прогулялися центром, й виявили, що дбайливі мешканці Переяслава вже протоптали стежини в наметах до стратегічно важливих місць – магазинів, генделиків та кав’ярень. Народні тропи до музеїв чомусь були не так сильно втоптані, але ми пробились.
Великий кіт, чорно-білий красень з пухнастим хвостом, завваживши нас, чомусь пірнув у каналізаційний люк, а потім висунув зацікавлену мордочку й довго спостерігав, куди саме ми йдемо. Може, теж хотів якийсь заклад рекомендувати, бо там працює його кошеня.
У музеї кобзарства ми побачили двохсотрічні кобзи, торбани й лютні, семисотрічну цитру. Взнали, що таке козобас, бугай і троїсті музи́ки.
І ліра. Дивовижний інструмент, скільки разів бачу, стільки й дивуюсь.
Починаючи, власне, з назви.
Українська ліра має з класичною грецькою обмаль спільного. Хіба тільки струни, а все інше ми сильно механізували. Ні в яких інших народів світу я не зустрічав струнного інструмента, де крутиться диск, тре струни, й струни хочуть звучати всі одночасно, а лірник просто вчасно перекриває горло то одній, то іншій. Якщо вправний лірник, то виходить гарна приємна музика, а якщо не перекривати, то ліра видає рев, могутній та монотонний. Але зовсім затискати струни не можна, бо тоді вони затиснуть диск-резонатор і зазвучить глуха, похмура мовчанка.
Хто сказав, що тишу не чути? Ще й як.
Щось символічне є в цьому інструменті, щось таке дуже схоже на український народ. Кожен реве свою ноту й вправний гетьман мусить вчасно перекривати голоси інших гетьманів. Якщо трапляється керівник, що робить це вчасно, голос народу звучить гарною музикою й українці дивують світ. Якщо керівник відпускає струни, гетьмани лізуть на голови один одному й в суцільному реві не розрізниш жодного розумного слова.
Якщо струни затиснути, керівника вішають або виганяють в Ростов.
Шлях однієї кобзи було простежено протягом сотні років.
Вперше сфотографована десь наприкінці дев’ятнадцятого століття в руках кобзаря, кобза вирізнялася характерною тріщиною, і по ній вдалося ідентифікувати її на інших фото. Мінялися кобзарі, мінялися їхні джури-поводирі, а кобза була та сама.
– Потім її знайшли на горищі, – розповіла нам музейна дама. – Потрапила вона туди, скоріш за все, наприкінці тисяча дев’ятсот тридцятих. Деякі джерела пишуть про розстріляний з’їзд кобзарів, та це історична загадка – свідчення є, а документальних підтверджень нема. Хочете – вірте, хочете – ні…
Я не втримався, і незважаючи на табличку «Руками не доторкатись» погладив пальцями найстарішу кобзу. Час не пощадив інструмента – а кого він щадить? Дерево почорніло, фарби поблякли, з двадцяти струн лишилося тільки половина, й ще одна теліпалась обірваним хвостиком.
Її поверхня відгукнулась теплом, легкою вібрацією та двохсотрічною мудрістю. Годі навіть уявити було, що вона бачила, які пісні грали на ній, про що розповідали кобзарі слухачам. Навряд чи повторювали те, що писали російські газети – спочатку царські, потім комуністичні. Скоріш, казали вони про те, що українська мова – це зовсім, зовсім не спотворений русский язык, а щось зовсім інше. Про те, що пісні українські співають і за Карпатами, і за Доном. Про те, що чиновники – спочатку царські, потім радянські видають указ за указом про те, що немає вас, ніколи не були і не буде, але ви все-таки є. Про те, що коли-небудь настане той час, коли ті укази скрутять трубочкою і утилізують шляхом засовування, як утилізували ручку саперної лопатки з використання гузна Муаммара Каддафі.
