Kitabı oku: «Етнографічні групи українців Карпат. Лемки», sayfa 2

Особливості говору

Лемківські говори належать до карпатської групи південно-західного діалекту української мови.

У зв’язку з переселенням населення галицької частини Лемківщини (причому, не компактно на якусь одну територію, а переважно розрізнено і в різні області, хоча переважно західні) дослідження цього говору майже припинилося. Проте не можна сказати, що лемківські говори не досліджувались. Про основні або окремі їх риси можна знайти відповідний матеріал в різних статтях та посібниках з української діалектології. З важливіших праць, присвячених лемківським говорам, назвемо монографію І. Верх-ратського [1, 115 с.], праці І. Панькевича [2, с. 164–199] та І. Зілинського [3, с. 1—19].

Крім названих дослідників і вчених, до дослідження південно-лемківських говорів значно спричинився словацький мовознавець українець В. П. Латта, який самотужки зібрав матеріал з 270 населених пунктів українського регіону Східної Словаччини, та український діалектолог М. Онишкевич.

На підставі використання наявних на сьогодні діалектологічних матеріалів і досліджень лемківського говору вкажемо на основні його особливості у фонетичній, морфологічній, синтаксичній і лексичній системах.

Щодо фонетики лемківські говори стосовно інших говорів української мови виявляють свої особливості найбільш яскраво, хоча не завжди стабільно щодо ареального поширення.

У системі голосних для цих говірок характерні такі особливості, як перехід давнього довгого звука о в нових закритих складах (незалежно від наголосу в и (ы): быб = біб, быг = біг, двыр = двір, выл = віл, пыт = піт (горище) або рідше в у вувця = вівця, макутра = макітра, луй = лій. Так само переходить в у цей звук у позиції перед звуженим о (типу род. одн. куруви = корови, дуруги = дороги), а також у позиції перед і в наступному складі: путік = потік.

Голосний звук е в лемківських говорах перед м’якими приголосними переходить в и: вирьх = верх, типирь = тепер.

Варто відзначити локальні випадки вимови в лемківських говорах звука е як а, зокрема після приголосного д під наголосом: да = де, дахто = дехто, даний = дечий, даколи = деколи.

Характерною для лемківського говору є вимова – ыр замість ре, ро, ер, ор, ри на місці давнього ръ: хырбет = хребет, дырва = дрова, тырстіна = тростина, кыршити = кришити, а на місці давнього лъ замість ло вимова словосполучення – ыу: сыуза = сльоза, але також трапляється вимова лы: блыха = блоха.

З інших характерних рис лемківського вокалізму є:

1) редукція (тобто спрощення) кінцевого и в дієсловах наказового способу 2-ї ос. одн.: бер = бери, воз = вози, роб = роби, ід = іди, а в деяких говірках кінцеве и зберігалося, але в сполуці з й у фіналі: робий = роби, ідий = іди, возмий = візьми.

2) перехід прийменника у в г: г м'істі = у місті, г воді = у воді, г літі = у літі, хоча в деяких місцевостях в даному випадку виступало сполучення гео: гво млыні = в млині, гво хыжі = в хижі, а ще в інших – приголосний звук х: х смерец'і = у смереці, х ци(е)були = у цибулі. Явище переходу нескладо-творчого у в г або в х спостерігається в словах з початковим у: гмерти = умерти, хтопити = утопити.

Цікавою рисою лемківських говорів в ділянці вокалізму є тенденція до скорочення або стягнення деяких слів типу кстити = хрестити, водокшче = водохреща, зац = заяць, особливо (в східній частині) стягнення дієслів другої особи однини дійсного способу теперішнього часу: ке = каже, рахе = рахує, муре = мурує, жале = жаліє.

Як дуже важливу, властиву в українській мові виключно лемківським говорам, слід відзначити наявність у них (правда, в колишніх жителів центральної і західної Лемківщини) постійного наголосу на передостанньому складі (т. зв. пропарокситон): рука, моло́ко, велико́го, лéжу тощо.

У ділянці приголосних для лемківських говірок характерні такі особливості, як наявність у більшості з них, зокрема на півночі і заході, на місці приголосного л звука е: говова = голова, пвух = плуг, свово = слово, свава = слава; тверда вимова приголосних у кінці слова, як-от: отец, тест (тесть), учар (вівчар), гус (гусь), шіст (шість); перехід приголосного д в дж у словах на кінці давнього жд, як от: меджа, одеджа, чуджий; мяка вимова в східнолемківських говорах приголосного ч, як качька, чюти, чьорний.

Для морфології лемківських говорів характерні різні локалізми, що надають їм специфічного відтінку і контрастного відхилення від літературної норми. Наприклад, широко вживаними є тут іменники жіночого роду на – ын(я), – ан(я), невідомі українські літературній мові, як от: знайимкыня, суханя, череваня. Мають помітне поширення також специфічні пестливі форми іменників чоловічого роду з суфіксами – ичек (-ічек): попічек, татічек, братічек та жіночого роду з суфіксами – ичка (-ічка): мамічка, коровычка, грушычка.

Характерною локальною рисою лемківських говорів є властивість іменників жіночого роду приймати закінчення чоловічого роду шляхом скорочення фінального – е, – о, -ю в однині, особливо в кличній формі, як от: ґаздин = ґаздине, Матрон = Матроно, мамусь = мамусю, Марусь = Марусю.

Як важливу рису в граматичній будові лемківських говорів треба відзначити збереження давнього закінчення – оее в іменниках називного відмінка множини, що походить від давніх основ на – и іменників: панове = пани, братове = брати, сусідове = сусіди. Характерним для лемківських говірок є закінчення – ом в іменниках орудного відмінка однини жіночого роду: травом = травою, вербом = вербою, водом = водою, гором = горою, а в деяких говірках також закінчення – оу: головоу = головою, рукоу = рукою, ногоу = ногою. Це саме явище властиве і займенникам: за мном = за мною, за тобом = за тобою, за собом = за собою.

Характерними для лемківських говорів є такі займенникові форми: на ны – на нього, на ні – на них, за ны – за нього, за ні – за них, редупліковані (тобто подвоєні) форми вказівних займенників тота – та, тото – то.

Серед неозначених займенників варто назвати діалектні форми: ктосі – хтось, штосі – щось, дакто – дехто, дашто – дещо, нич – нічого тощо.

Прикметники і займенники прикметникового типу в лемківських говорах у називному відмінку множини усіх трьох родів закінчуються на – ы: сухы – сухі, білы – білі, злы – злий, добры – добрі, чысты – чисті.

Специфічною діалектною особливістю лемківських говорів щодо числівників є наявність тут архаїчних форм трійи – три, штирійи – чотири, а також вживання форми дві не лише для жіночого, а й для середнього роду, як от: дві йабка – два яблука, дві теля – двоє телят.

У дієсловах третьої особи однини і множини теперішнього часу вживається тверде – т: робит – робить, ходыт – ходить, спыт – спить, майут – мають, знайут – знають. Форми описового минулого часу дієслів творяться за допомогою допоміжного архаїчного слова єм (в однині) та єсме (в множині): ходил єм – ходив, знал єм – знав, найшли єсме – знайшли. Майбутній час дієслів твориться за допомогою допоміжного слова буду і дієслова минулого часу дійсного способу: буду ходил – буду ходити, буду робил – буду робити. У наказовому способі дієслів другої особи однини немає фінального – и; вони закінчуються на м'який приголосний, відповідно, вимовляються: сидь – сиди, ідь – іди, несь – неси, везь – вези.

На відміну від літературної норми, пасивні дієприкметники минулого часу в лемківських говорах творяться за допомогою суфіксів: – т(ий), – т(а), – т(е): гнатый – гнаний, гната – гнана, гнате – гнане; знатый – знаний, зната – знана, знате – знане.

Часто вживаний у розмовній лемківській говірці прислівник праві (запозичений зі словацької мови), що має уточнююче значення саме, власне: праві тогды я пришоу – саме тоді я прийшов. Нерідко вживається і означальний прислівник дуже в значенні багато: дуже пінязей – багато грошей, дуже зерна – багато зерна.

Щодо службових частин мови, то слід відзначити наявність у лемківських говорах діалектних слівприйменників віля, візля, ведля, які в сполученні з іменниками чи займенниками вказують на просторові відношення: візля мене – біля мене, ведля хижи – біля хати.

Специфічними в лемківських говорах є також різні частки, наприклад, протиставні: лем, ано; порівняльні: тако, гейби; часові: кой, кедь, мети: ажебы (з польськ. azeby); умовні: кед, кебы; допустові хыба, хыбал; питальні: нач, зач, кады; заперечні: ня, ніт. Мають свої специфічні особливості і лемківські говори в вигуках та звуконаслідуваннях: адя! геуси! гале! геле! ой ле! і т. п.

У синтаксисі лемківські говори не значно відрізняються від української літературної мови. З найхарактерніших лемківських особливостей в синтаксичному ладі вкажемо на вживання в багатьох випадках прикметників та займенників в ролі означення в позиції після означуваного іменника: попід гай зелений (у сучасній укр. літературній мові означення, як правило, стоїть перед означуваним словом); поширення конструкцій з прислівником так при прикметниках: так добрый = такий добрий, так злый = такий злий.

Основу лексики лемківських говорів становить, звичайно, загальнонародний український лексичний фонд. Проте для цих говорів характерне також велике багатство діалектної (в тому числі і суто лемківської) лексики, яка наявна в найрізноманітніших лексико-семантичних шарах. Для прикладу наведемо найхарактерніші специфічні лемківські слова-назви на означення будівель сільськогосподарських споруд та їх частин; різних предметів господарсько-побутового вжитку; різних страв та продуктів харчування; представників рослинного і тваринного світу; осіб за родом їх діяльності та занять тощо.

Лексика на означення будівель, сільськогосподарських споруд, їх частин та інших пов’язаних з ними предметів: хыжа – хата; заспа, засип(а) – призьба; пєц – піч; ватра – вогнище в печі, спуза – попіл, сажа; студник – колодязь; чкола (в основному Сх. Лемківщина) – школа; защипка – дерев’яний засув у дверях.

Лексика на означення різних предметів господарсько-побутового вжитку, знарядь праці: фіранкы, фіранґьі (вживається також у гуцульських та покутських говорах) – завіски на вікна; прас(ило), жиліско – праска; ляда – валок для прасування білизни; дзиґар – настінний годинник; подисірь – скриня; шлябан, шлюмбер – лавка-ліжко; ка(о)цюба (вживається також у бойківських та надсянских говорах) – прилад, яким вигортають попіл з печі; ґілета, ґілетка (вживається також у гуцульських говорах) – дерев’яний посуд на сир, капусту тощо; патычки – сірники; жиця – ложка, претак – решето; ра(ы)скаль – лопата-заступ.

Лексика на означення тварин: корнас – кнур; єлень, волень – олень; жуна – дятел; боцан, бочан – чорногуз; пиргач, паргач, пи(е)ригач, ниш-пергач – кажан; вовирка, вивирка – білка; ти(е)ркоука – горлиця; кра(о)мкач – ворона; чверчок – цвіркун; трепулька – перепілка; уця – вівця; фташина, фташок – птах, пташина; говадо, говедо – худоба; гача – лошак; гачура – молода кобила; кукайка, кукучка – зозуля; кракоч – тарган; потемряк – нічний метелик; пулаш – індик; синик – синиця; ціпчак – маленьке пташенятко; шарґа – білий кінь; шадура – смугла корова; яловеґа – вівця, яка не має ягнят.

Лексика на означення рослин: те(и)нґериця – кукурудза; бандуркы – карптопля (в околицях Сянока та між ріками Ославою і Солінкою картофлі); ярец – ячмінь; команиця – конюшина (в околиці Сянока конич, канич); яфыры – чорниці (в околиці Сянока борійки, барійки, боркіні); кукуруз, ґуґуруз., катулка – шишка (смереки, ялиці); шквір, шквир – смерека; крухин'а – сорт сливок; кырнак – корч; кікацки – ягоди аґрусу; копер – кріп; коприва – кропива; сысайка – дика конюшина; стром – дерево; фізоля – квасоля; єличняк – ялиновий, смерековий ліс.

Лексика на означення різних назв страв та продуктів харчування: різанкы – локшини з прісного тіста; пенцакы, панцакы – ячмінна каша; ланду(о)ш, бандур’яник, паля – дерун; чир – мучна їжа, рідко зварена; зам’ішка, кулаша, лам'ішка – мучна їжа, густо зварена; ланґушани, ланґош – пиріг з тертої картоплі та сиру; со(у)ло(у)нина, шпырка – сало; кутейка, кукойка, кукейча – булка; жентиця – сироватка; палінка – горілка; студенина – холодець; яґли – пшоно.

Лексика на означення явищ природи: голедиця – гололід; гвізда – зірка; згірниця – вечірня зірка; ґмла – туман; віхтелиця – хуртовина; мітла – комета; одмяк – відлига; опасть – іней; перун – грім; спар – спека; шаркан – сильний дощ з вітром.

Лексика на означення одягу та взуття: ґачи – спідні штани; брушляк – кожушок без рукавів; кабат, шурц – спідниця; ногайкы – холошні з грубого сукна; скірні – чоботи та ін.

Лексика на означення осіб за родом їх діяльності чи заняття: учар – вівчар; блянар – скляр; гудак – музикант; дуганяр – продавець тютюну; женьчар – жнець; коларь – колодій; просатар – той, хто просить кумів на хрестини; шчадрак – колядник у Свят-вечір; бетанґ – волоцюга та ін.

Лексика на означення членів сім’ї, родини, сімейних зв’язків: ґазда, ґаздиня – господар, господиня; отроча, отрочатко – дитина; гдова, гдовец – вдова, вдівець; невіста – невістка; нанашка – хресна мати; хверстак, верствак – ровесник; хворота, хорота, цурись, цурина – дочка та ін.

Лексика на означення зовнішнього вигляду людини, певних рис характеру (темпераменту, поведінка), органів і частин людського тіла: шкара(е)дний – поганий, некрасивий; трембухач – брюхата людина; надобний – вродливий, гарний; шварный – милий, симпатичний; шмыклый – стрункий; поцтивіст – ввічливий; сыза – сльоза; нохот – ніготь; цуприна чуприна; кімня, кім'я – тім’я; ноздрі – ніздрі; гамба – губа; баіуси – вуса; бембух – шлунок; зрілко – зіниця; перси – груди; понібя – піднебіння.

Лексика на означення релігійних обрядів: кстити, кшчени – хрестити, хрещений; Вилиія – Святий вечір; квітниця – Вербна неділя; кітя – хліб на парастас.

Специфічною є і побутова лемківська лексика на означення різних процесів, дій, станів тощо типу заукінати – замикати двері на замок; отвирати, отворати – відкривати (скриню), відчиняти (ворота); дуркати – стукати у двері; фриштиковати – снідати; полуднувати – обідати; рихтовати – приготовляти; нанадити – нагострити; нурцювати – ниряти; обаторитися – опам’ятатися; подырбати – порухати, потрясти; драшпати – дряпати; подруцкати – підкидати; позір дати – звернути увагу; порпатися – копирятися; звіритися (кому) – довіритися; швалити – свербіти; цвалувати – галопувати; ґиригувати – диригувати (хором); бантувати – руйнувати, нищити; фафрати – шепотіти; банувати – тужити; цнутися – нудитися, нудьгувати; змазуритися – бруднитися; шмарити – кидати; смотріти – виглядати; шатувати – спішити; богмитися – божитися; зазирати – заглядати; узискати – скористати, скористатися; ручати – кидати; повісти – сказати; попахати – понюхати; фтяти, хтяти – вдарити; вірґати – сидячи махати ногами; гварити, бісідувати – говорити; смотрити – дивитися; кра(о)мкати – каркати (про ворону); би(і)ньчати – дзижчати (про комах); імати – ловити та ін.

У лемківській діалектній лексиці наявне значне число і різних запозичень з інших мов, у першу чергу сусідніх – словацької, польської та німецької, засвоєних, в основному, в умовах перебування краю в складі Австро-Угорщини. Однак ці запозичення відомі також іншим українським говорам (бойківським, гуцульським), що свідчить про спільність джерел та історичних умов їх засвоєння.

____________________

1. Верхратський І. Про говір галицьких лемків. Збірник філологічної секції НТШ. Т. ІІІ. Львів, 1992.

2. Панькевич І. Українські говори Підкарпатської Русі і суміжних областей. Ч. 1. Звучня і морфологія. Прага, 1958.

3. Зілинський І. До питання про діялєктольоґічну клясифікацію українських говорів. ЗНТШ. Т. CXLI–CXLIII. С. 1—19.

Депортація

1 вересня 1939 р. нацистська Німеччина напала на Польщу, в свою чергу, 17 вересня радянська армія, згідно з таємною угодою з Німеччиною, зайняла Західну Україну. 28 вересня був довершений поділ окупованої території. Новий кордон було встановлено по ріках Сян, Солокія та Буг. Так Лемківщина опинилася у сфері впливу Німеччини. Ця територія увійшла до складу Генеральної Губернії, яку утворено 12 жовтня 1939 р. з центром у Кракові. Уряди СРСР та Німеччини підписали 16 листопада 1939 р. договір про обмін населенням. З Радянського Союзу дозвіл на виїзд до Німеччини чи німецької окупаційної зони одержали особи німецької національності, а з території, окупованої німцями, таке право на виїзд до СРСР отримали українці та білоруси. Для здійснення цієї акції організовано репатріаційні комісії у містах Сянок і Новий Санч. Під кінець зими 1940 р. згоду на виїзд до СРСР висловило приблизно 25 тис. лемків [7, c. 57]. До цього спричинилася як москвофільська агітація, так і ставлення польських властей до корінного населення. Переважно це були лемки з Дуклянщини, Короснянщини і Змигородщини. Фактично із 25 тис. зголошених тільки 5 тис. лемків виїхало до СРСР. Це було наслідком роз'яснювальної роботи серед лемків, яку проводило національно свідоме населення.

Німці, готуючи наступ на схід, хотіли мати спокійне запілля над Сяном і Бугом, тож припинили на окупованих ними землях польський тиск на українців. Не зобов’язували вже різні польські розпорядки та обмеження, не стало польської адміністрації. Німці не дозволяли українцям ніяких політичних організацій, але в культурній і економічній ділянках можна було розгортати досить широку діяльність під проводом Українського Центрального Комітету на чолі з проф. В. Кубійовичем з центром у Кракові. У повітових містах виникали його філії – Українські Допомогові Комітети (далі УДК. – Ред.). По селах було організовано українські освітні товариства, численні українські школи.

В економічній галузі було важче. Німці експлуатували селян, а по містах запровадили карткову систему. Але і в цій ділянці УДК і кооперація зуміли поставити справу так, що села не терпіли гострої нестачі, а висилання молоді на роботу до Німеччини було обмежено до мінімуму.

Проте вже влітку 1940 р. гестапо провело арешти серед української інтелігенції. Атмосфера ставала дедалі важчою. З наближенням німецько-радянської війни німецькі окупаційні власті в Генеральній губернії ставали чимраз грізнішими. Посилено набір людей на працю до Німеччини. Спочатку лемки ще їхали радо з огляду на скруту, але з часом контингент робочої сили збільшували, а їхати було нікому. Тоді німці застосували примусовий набір.

Влада все частіше змушувала селян до важких військових робіт. На скарги німці чим далі, тим менше звертали увагу. Це призводило до зростання незадоволення, яке подекуди переростало в антифашистський опір.

На початку німецької окупації лемки мали надію, що поліпшиться їхнє соціально-економічне становище, в чому їм відмовляли уряди міжвоєнної Польщі.

Після нападу Німеччини на СРСР поведінка німців ставала дедалі брутальнішою. Почалися арешти лемків-москвофілів. З січня 1942 р. на Лемківщині широко розгорнула свою діяльність польська компартія. Перші групи Польської Робітничої партії на Лемківщині зорганізовано в селах Перегримка, Воля Цеклинська, Клопітниця. Це переважно села, де раніше активно проявлявся москвофільський рух. Всі ці групи входили до складу Підкарпатського округу.

15 березня 1939 р. гітлерівські війська окупували Чехію та Моравію, мадяри зайняли Карпатську Україну. Словаччина залишилася незалежною державою, але змушена була пристосовувати свою політику до політики та ідеології гітлерівської Німеччини. Крім окупації Карпатської України Угорщина 23 березня окупувала і 36 українських сіл на захід від річки Уж.

Українці-русини в Словаччині не були визнані національною меншиною, не мали політичної організації, не мали права на свої культурно-освітні осередки, вони були приречені на ліквідацію.

У часи німецької окупації населення Лемківщини активно вступає у ряди українських організацій, які повели боротьбу проти окупантів. Серед них виділяються легальний Український Допомоговий Комітет і нелегальний – Організація Українських Націоналістів (ОУН). Навесні 1944 р. у Бескиді перебувало чимало втікачів з усієї України. Німці реагують на це негайно і проводять серію арештів провідних членів ОУН (близько 30 членів).

Вже в травні в Бескид прибувають нові люди, які займаються відновленням діяльності організації. А в червні 1944 р. в районі сіл Вислік, Чистогорб, Прибишів, Карликів, Явірник твориться перша сотня УПА на чолі з сотенним Євгеном. Почався масовий приплив добровольців. Прибуває сюди з Перемишльщини сотня командира Лиса. Щодо загону «Веркшуц» з Іваничів (промислово-транспортна охорона), який мав перейти до лав УПА, то його під охороною німців перевезли у Словаччину. Втекти вдалося тільки декому із старшин, і вони почали створювати нові сотні. Сотенний Лесь організував сотню у Вислоку. Перший бій сотні УПА в Бескиді закінчився поразкою. У серпні 1944 р. біля села Карликів на сотню УПА раптово напали більшовицькі партизани. Раптовість нападу спричинилася до того, що сотня змушена була відступити. В середині серпня 1944 р. сотні Євгена, Бора, Бурлаки, Лиса, що діяли у Бескиді, вирішили об'єднатись і запропонували командирові Ренові очолити курінь.

ОУН-мельниківці теж організували свої загони, зокрема, в околицях Волосатого, Устрік Горішніх і Берегів Горішніх діяв повстанський відділ сотні Павленка. За пропозицією Рена про об'єднання цей мельниківський відділ перейшов у склад куреня, до нього належало 12 сотень, а також допоміжні частини. При курені було створено чоту кіннотників. У кінці вересня 1944 р. курінь вирушив через лінію фронту на схід, щоб у сколівських горах перечекати перехід фронтів. На початку січня 1945 р. сотні УПА, а також військові референти взялися до організації у селах Самооборонних Кущових відділів (СКВ). Ці відділи діяли в усіх українських селах Ліського, Сяноцького та Короснянського повітів [5, c. 103]. Вони почали створюватись у відповідь на бандитський терор. Їх завданням було захищати своє село від нападу польських банд, а в разі потреби надавати допомогу сусіднім селам. 21 березня 1945 р. відбувся перший бій сотні Веселого з куреня Рена з частинами дивізії «Червона Мітла» в селі Струбовиська. Сотня разом з СКВ коло семи годин утримувала доступ до села і аж під вечір почала відступати. На наступний день під Бескидом відбувся ще один бій, який проходив вже в значно гірших умовах для повстанців, тому втрати були також більшими, зокрема, загинув командир сотні Веселий. Зайнявши село, більшовики його спалили і вчинили розправу, замордувавши 45 невинних селян.

Керівництво революційно-визвольною боротьбою українського народу добре це розуміло і намагалось донести таке розуміння і до широких народних мас як українців, так і поляків. Було видано польською мовою та масово розповсюджено серед польського населення багато відозв, летючок та брошур, у яких зображалась реальна ситуація, що склалась у Польщі, та закликалось до припинення терору проти українців [6, c. 163].

Проте ведення політично-пропагандистської роботи було недостатнім, оскільки терор стосовно українського населення набирав неймовірно великих розмірів. УПА видає звернення «Полякам Ліського й Сяноцького повітів до загального відома», де йдеться про непоправний стан у польсько-українських відносинах, про грабіж і спалення українських сіл Берізка, Бібрка, Воля Матіяшова. Тут же оголошується відплатна акція Міліції Обивательській, акцентується на тому, що будуть застосовані будь-які форми відплати (засідки, індивідуальний терор тощо). При цьому зазначалося: «Постараємося карати тільки винних та зазначуємо, що куля не розбирає. Будемо справедливі та при цьому консервативні, чого можете бути певні. Тільки ще раз робимо застереження, що коли в часі наших відплатних акцій впали б випадково невинні, то хай польське суспільство не винує в цьому нас, тільки своїх бандитів-провокаторів. 14 квітня 1945 р.» [6, c. 167–168].

Аналогічна відозва була поширена в травні 1945 р. в інших повітах Лемківщини.

Єдиною силою, яка стала на захист пригнобленої нації, стала Українська Повстанська Армія, що чинила справді героїчний опір під час депортації українського населення.

З початком діяльності УПА поляки готувалися до наступу на українське населення. Вони створюють різноманітні групи банд. І коли у 1945 р. владу перебрали поляки, польські банди почали нападати на українські села і знущатися над українцями.

Одним із найважливіших завдань, що його виконала УПА, була ліквідація військово укріпленого гнізда нападів на українське населення – Борівці 20 квітня 1945 р. Селяни довколишніх сіл урочисто відзначали успішне закінчення цієї акції УПА. Розгром найсильнішої терористичної боївки Бірчанщини викликав переполох шовіністичних польських елементів. Після розгрому боївок у Борівці, Добрій, Грозовій, Ліщаві територія над Сяном була звільнена з-під польського контролю. Тут створилася своєрідна Повстанська Республіка. Як наслідок польська Армія Крайова змушена була піти на переговори з УПА. Польське підпілля могло переходити українську територію тільки під наглядом повстанців.

Однак не завжди загонам УПА вдавалося врятувати українське населення. Трагічна доля не оминула села Павлокоми. Зорганізовані шовіністичні боївки усувають по черзі свідомих громадян села. Набагато сильніших обертів набрала винищувальна акція відразу після відходу німців. Поляки перебрали владу в громаді в свої руки, а, маючи підтримку із староства в Березові, могли безкарно знищувати не тільки поодинці, але й цілі українські громади.

У таких умовах у березні 1945 р. доведено до тотального знищення села Павлокоми.

7 березня 1945 р. залишиться надовго в пам’яті селян Лубни. У цей день відійшло у вічність 72 члени громади. Після таких страхіть люди з села почали виїжджати до Сянока, щоб звідти переселитись в Україну [3, № 9].

Були це похмурі й жахливі дні 1944–1945 рр., коли польські боївки повбивали в жорстокий спосіб 3128 українців на Закерзонні. Ось назви місцевостей, в яких загинуло понад 100 українців: Пискоровичі – 1000 чол., Берізка – 250, Гораєць – 150, Скопів – 120, Павлокома – 265, Малковичі —104 особи. В цей же час замордовано понад 30 священників, які не залишили своїх вірян і разом з ними пішли у вічність. Число жертв безпомічних українців на Закерзонні в трагічні 1943–1945 рр. було б значно більшим, якби не протидія полякам з боку УПА.

Крім боротьби із зброєю в руках, захищаючи населення Лемківщини від терору польських банд, УПА вела широку роз’яснювальну роботу. До лемків у Польщі було видано відозву «Українці Лемківщини». Ще за часів німецької окупації підпільною друкарнею ОУН в селі Вуйське біля Перемишля розпочато видання матеріалів для відділів УПА, які організовувалися тоді в Перемишльщині та на Лемківщині.

Відділам УПА часто доводилося квартирувати на селі. Таке перебування носило пропагандистський характер. Виховник або котрийсь із командирів виголошував в читальні доповіді на теми: «Дії УПА в більшовицькій дійсності», «Правдиве обличчя більшовизму» і т. п., або влаштовувалися академії з нагоди державного свята Самостійності й Соборності. Крім того, перебуваючи в селі, повстанці повинні були входити в контакт з населенням та в розмовах з людьми порушувати проблеми, що хвилювали і повстанців, і цивільних людей. Ними були розроблені спеціальні настанови, про що з ким розмовляти (селяни, робітники, шкільна молодь, інтелігенція). У розмовах з переселеними із Закерзоння пояснювали причини та вказували на винуватців їхнього виселення. Не забували повстанці і про родини полеглих. Їх відвідували, допомагали якщо не матеріально, то хоча б розраджували. Загалом у ставленні до цивільних людей повстанці відзначалися взірцевою та культурною поведінкою.

Кількість сотень УПА, що діяли в Бескиді, постійно змінювалась. Організовувалися нові загони. Так, на кінець вересня 1945 р. чотовий Хрін створив нову сотню з 300 стрільців. Ця сотня оперувала в повіті Сянок. У 1946 р. організовано ще одну сотню на чолі з Крилачем-Глухим. Цим тереном заопікувалися і дві сотні з Самбірщини. Всього на той час діяло 927 організованих у сотні стрільців УПА [4, c. 224].

Найбільше нападів на українські села та виступів УПА припадає на 1946 рік. Всього за цей рік нападів і облав було близько 105 тисяч.

Тоді почалися грабунки і напади польського війська на українські села, щоб таким чином примусити людей до виїзду. Люди переховувалися в лісах, забираючи із собою все, що могли взяти, на час перечікування цих нападів польського війська.

Навесні 1947 р. польський маршал Роля Жимєрські висилає на Лемківшину генерала Карла Свєрчевського. 27 березня Карл Свєрчевський загинув, потрапивши у засідку. Згідно з найновішими публікаціями, цей випадок був спровокований силами, зацікавленими у прискоренні акції знищення УПА та початку операції «Вісла». На початку квітня 1947 р. 10-титисячна армія розпочала наступ. Боїв сотні уникали. Сотня Хріна змушена була відійти на Словаччину. Польська акція зазнала невдачі. Уряду не вдалося знищити рух УПА-ОУН, і він пішов на співпрацю з СРСР та Чехословаччиною. Цей акт було підписано 12 травня 1947 р.

Отже, смерть генерала була тільки приводом для підтвердження депортації українців, проведення рішучої, агресивної, наклепницької пропаганди із закликом до явної помсти, до геноциду над українським населенням.

Остаточну ліквідацію УПА на Закерзонні та виселенську акцію окреслено назвою «Операція “Вісла”», яку очолив генерал Стефан Моссор.

До операції «Вісла» покликано п’ять дивізій піхоти (16 полків) і шосту дивізію корпусу внутрішньої безпеки, а також допоміжні сили – разом, за офіційними даними, – 17 440 чол. війська та 500 міліціонерів [8, c. 2]. Для порівняння: на терені повітів Сяноцького, Ліського та частини Перемишльського, де проживало 38 тис. українців і діяло вісім сотень УПА (800 вояків), – зосереджено щонайменше 20 тис. польського війська і кілька тисяч радянських та чехословацьких солдатів [8, с. 2].

Це була брутальна пацифікація мирного і безборонного населення. У першому етапі, який тривав до кінця травня 1947 р., операційна група «Вісла» доконала переселення українців з повітів: Березів, Ліско, Перемишль, Сянок і знищила частину сотень УПА, підпорядкованих під курені «Байди», «Рена», які діяли на цих теренах. У кінцевому звіті операційної групи «Вісла» подано, що за період з 20.04. по 24.07.1947 р. УПА втратила 1335 чол., в тому числі 543 вбитими (на теренах УРСР – 24), 564 взято в полон, а 228 страчено [8, с. 2].

Про силу УПА і страх перед нею засвідчили дії ворогів, коли до так званого «очищення лісів» у 1946–1947 рр. вони змушені були застосовувати регулярне військо, в тому числі й авіацію. Це був страх перед заслуженою карою за нелюдські злочини, вчинені над мирним українським населенням Закерзоння.