Kitabı oku: «Етнографічні групи українців Карпат. Лемки», sayfa 3

Примусове переселення українців з Польщі до СРСР не можна, зрозуміла річ, розглядати як питання втікачів або як евакуацію. Переселення здійснено внаслідок радянсько-польського договору про обмін населенням, що його підписано 9 вересня 1944 р. Цей договір був, у першу чергу, внутрішньою справою двох держав, його підписали без урахування думки як українського населення, що залишилося в Польщі, так і польського населення в Україні. З України могли переселятися згідно з Угодою ті громадяни, які були польськими підданими до 17 вересня 1939 р. Щоправда, тільки польської або єврейської національностей. А з Польщі до УРСР повинні були переселятися українці, піддані Польщі, але які з діда-прадіда проживали на своїх етнічних українських територіях.

Хоча на практиці переселення українців з Польщі здійснили польські комуністи (Польський Комітет Національного Визволення), думка про таке вирішення українського питання в Польщі не була чужою і представникам польських політичних угруповань у Лондоні. Ідея радикальної розв’язки українського питання в Польщі полягала в тому, щоб погодити з урядом СРСР або УРСР питання про примусове виселення українського населення з південно-східних районів Польщі взамін на поляків з СРСР.

Беручи участь у реєстрації і перевірці українців, що переселялися, працівники НКВС мали не допускати проникнення на територію УРСР українських націоналістів. Ця категорія була приречена тільки на смерть. У перших рядах українських націоналістів стояла інтелігенція, яка не стала на коліна і відстоювала ідею відродження української національної державності.

Для прийому, перевірки і фільтрації людей, що підлягали виселенню, мали бути створені контрольно-пропускні пункти в УРСР у таких місцевостях: Мала Владівка, Волчків Перевіз, Устилуг, Сокаль, Пархач, Рава-Руська, Медика, Нижанковичі, Лясковате, Краковець та Устьянове.

Якщо мова йде про так званий добровільний характер переселення, то добровільним це переселення було тільки теоретично. На практиці супроти населення застосовувались всі можливі засоби тиску, включно з фізичним насиллям, щоб змусити людей покинути свої хати і села та переселитися до СРСР. Тільки з деяких районів Лемківщини, таких як Дуклянщина, що була цілковито зруйнована війною, Короснянщина, частково з Ясельського та Горлицького повітів, – у перші місяці переселення лемки виїжджали добровільно, однак і в цих випадках не обійшлося без масової пропагандистської обробки з боку радянських агітаторів.

Польський дослідник життя лемків А. Квілецький натякає на методи праці переселенських комісій: «Українські комісії, бажаючи скоро закінчити переселення, проводили дуже жваву агітацію у справі виїзду, з певністю дещо перебільшуючи в обіцянках і запевненнях щодо добрих життєвих умов на теренах переселення. Деякі члени комісії, як українських, так і польських, інтерпретуючи з перебільшеною ревністю текст договору обох урядів та межі своїх компетенцій (змагати вправді до цілковитої репатріації української людності з Польщі, але не під примусом), інколи переступали межі пропаганди, впливаючи різними методами натиску з метою одержати зголошення на виїзд. Ця сторона агітації справила враження і залишилась у пам’яті суспільства лемків» [2, c. 244].

Незважаючи на таку широку агітацію й не задовільняючись отриманою на місцях інформацією а, скоріше, не довіряючи обіцянкам про вигоди в УРСР, з деяких сіл до районних уповноважених приходили спеціально обрані громадою ходаки. Найчастіше це були священнослужителі, які користувалися довір’ям і повагою серед громадян, адже були тим оберегом, що захищав і прищеплював любов до своєї нації, її традицій, рідної мови.

Слід відзначити, що на першому етапі переселення українці виявляли бажання виїхати в колгоспи Дніпропетровської, Одеської, Миколаївської, Запорізької і Херсонської областей. Населення бажало забрати із собою все належне майно і реманент, щоб не залишати в Польщі, а передати колгоспам, оскільки уявлення про колгоспи у наших співвітчизників були найрайдужнішими.

З моменту початку переселення національна ворожнеча між українцями та поляками зростала. З боку поляків почастішали погрози, випадки підпалів українських господарств, а також окремі вбивства українців. Селяни, боячись пограбувань і вбивств, змушені були переховуватися ночами. Головний уповноважений уряду УРСР повідомляв у Київ, що органи місцевої влади не вживають ніяких заходів, аби припинити насильство над українцями.

Перший період переселення закінчився влітку 1945 р. З 1 січня 1945 р. від лемків не було жодних добровільних зголошень на виїзд. Крім цього, тисячі осіб, які первісно зголосилися на переселення, згодом уневажнили це зголошення. Причиною такої зміни було, між іншим, те, що на Лемківщину повернулася частина добровільних переселенців, які виїхали до СРСР на переломі 1944–1945 рр. Їхні оповідки про радянську дійсність мали чи не вирішальне значення для зміни настроїв серед населення Лемківщини щодо перспективи життя в Радянському Союзі.

Щоб уникнути переселення, вдавалися до різних засобів. Аргументовано, наприклад, що в тексті польсько-радянського договору не говориться про лемків, а тільки про українців і русинів. Звичайно, цей «трюк» не приніс очікуваних результатів.

Представники лемків почали клопотатися перед найвищими органами влади. В Президії Ради Міністрів у Варшаві 24 липня 1945 р. відбулася зустріч з представниками українського населення Новосандецького та Ясельського повітів. Висунуто домагання, щоб лемкам, які бажали залишитися в Польщі, забезпечити вільний національний розвиток. Уряд пообіцяв, що не буде чинити тиску на національні меншини, але «ради спокою» буде краще, коли лемки переселяться до СРСР. При цьому висловлено натяки, що в майбутньому може виникнути потреба переселення українців на інші терени в межах Польщі [2, c. 245]. Насправді не лише польські комуністи, але й інші впливові політичні угруповання були згодні в тому, щоб українців з Польщі виселити цілковито. У вересні 1945 р., коли добровільних зголошень на виїзд до СРСР уже не було, політичні партії Польщі звернулися до українців із закликом покинути Польщу. Примусове переселення набрало великих масштабів. На допомогу агітаторам покликано відділи НКВС, завданням яких було створити атмосферу нестерпного терору і змусити населення до виїзду. У квітні 1945 р. через Лемківщину прокотилася хвиля арештів інтелігенції та свідоміших селян, зокрема священників. Заарештованих під погрозами і тортурами змушували підписувати заяви на виїзд.

Терор супроти населення Лемківщини посилився також через зростаючу злочинну діяльність різних банд. У першу чергу йдеться про групу грабіжників шовіністично настроєних селян польських сіл з терену Лемківщини. На основі повідомлень УПА ці групи створювалися з ініціативи НКВС, щоб таким чином утверджувати населення в переконанні, що єдиним порятунком для них є переселення до Радянського Союзу. Їх жорстокості не було меж. Запалали цілі села на Лемківщині.

Другий етап переселення розпочався в кінці липня 1945 р., коли депортація набрала виключно насильницького характеру, будучи підсиленою інспірацією з боку двох урядів, спрямованою на активізацію кривавих акцій проти українців силами підпільних формувань. Та цих зусиль виявилося замало. Як повідомив у вересні 1945 р. Т. Кальненко секретарю ЦК КП(б) України, головний уповноважений уряду УРСР у справах евакуації порушив клопотання перед польським урядом про «надання військової допомоги у прискоренні масової депортації українського населення» [7, c. 226], яке під загрозою смерті не бажає залишати землі своїх предків. Польська влада із розумінням поставилася до прохання НКВС СРСР.

1 вересня 1945 р. Тимчасовий уряд Національної Єдності вислав на Лемківщину регулярні військові частини у складі трьох дивізій польського війська. Урядова історіографія в Польщі повторює версію про те, що, мовляв, участь війська була потрібна для того, щоб поборювати зростаючу діяльність УПА. Щоправда, діяльність УПА на Закерзонні в той час була посилена з метою допомагати українському населенню у протистоянні виселенню. Але насправді завданням польського війська було посилити терор, допомагати репатріаційним комісіям здійснювати примусове виселення лемків. Підтвердженням цього є дані про кількість українців, переселених до СРСР восьмою дивізією піхоти від вересня 1945 р. до червня 1946 р. На основі цих даних бачимо, що загалом було виселено 30 629 сімей.

Згідно з договором від 9 вересня 1944 р., переселення українців з Польщі до СРСР повинно було закінчитися до 31 грудня 1945 р. Цього терміну не дотримано, примусове переселення тривало ще один рік, до грудня 1946 р.

З офіційних польських статистичних даних можна довідатися, що найбільшу кількість осіб переселено, починаючи від 1945 р., коли застосовано насилля.

З 700 тисяч українців, які після встановлення нового радянсько-польського кордону опинилися під владою Польщі, до УРСР виїхало близько 483 тисяч, а решта – близько 220 тисяч, залишилася на своїй корінній території [8, c. 25].

Третій етап переселення – це злочинна акція «Вісла», що тривала з 28 квітня по 28 липня 1947 р. Таких випадків насильного вигнання частини великого народу з його етнічних земель не знає сучасне суспільство, крім СРСР, де були вигнані зі своїх земель цілі народи.

28 березня 1947 р., як уже вказувалось, загинув від кулі біля с. Яблонки Кароль Свєрчевський, віце-міністр оборони ПНР. Від цього моменту не минуло й години, коли ЦК ППР вирішив (ніби в реванш за вбивство генерала, яке приписали УПА) про депортацію на західні землі залишків українців. Обставини вбивства не вияснені донині, вони не мали нічого спільного з негайним виникненням операції «Вісла». В спогадах командира УПА «Хріна» про засідку на генерала Свєрчевського взагалі не згадується. 17 квітня 1947 р. військова слідча комісія ствердила, що не може точно встановити нападників. Смерть генерала була тільки причиною підтвердження рішення про депортацію українців, проведення рішучої, агресивної, наклепницької пропаганди із закликом до явної помсти, до геноциду над українським народом.

28 квітня 1947 р. на теренах, заселених українцями, польське військо розпочало операцію «Вісла». Її метою, згідно з офіційним твердженням, було знищення збройного опору УПА й при цьому шляхом депортації, переселення всіх українців у північно-західні райони Польщі на так звані «повернені землі». Того дня шість дивізій війська польського оточили всі українські села, а відділи НКВС СРСР і чехословацькі прикордонні війська заблокували східний і південний кордони, щоб допомогти в ганебній акції проти українського народу. Організацією акції займалась оперативна група «Вісла» під проводом генерала С. Моссора. Головною метою акції була асиміляція переселенців у польському середовищі.

У сучасній офіційній польській історіографії весь комплекс питань, пов’язаних з операцією «Вісла», висвітлюється однобічно. В основному обговорюється боротьба польського війська проти УПА, стратегія польських збройних сил, людські жертви та матеріальні шкоди цієї боротьби. Саме виселення цивільного населення трактується побіжно, причому замовчується застосування терористичних методів супроти селян, а також той факт, що польські власті за підозрою у співпраці з УПА кинули сотні українців у концентраційний табір Явожно.

А. Квілецький пробує твердити, що виселення було начебто тільки «фрагментом військової операції». К. Пудло вважає, що виселення здійснено «в інтересах самих українців» [8, c. 253].

Однак ця акція не принесла сподіваних наслідків варшавському режимові. У межах Польщі залишилося понад 200 тис. українців. Такий стан не гармоніював з бажанням режиму будувати однонаціональну Польщу без національних меншин. Представники варшавського уряду в липні 1945 р. висловили припущення, що в майбутньому може виникнути потреба переселити українців в інші райони Польщі. Поголоски про це поширювалися також серед лемків, однак люди не хотіли вірити і, як звичайно, розпочинали весняну працю в надії, що влітку та восени збиратимуть плоди своєї праці. Щоб краще уявити переживання лемків навесні 1947 р., слід навести кілька уривків із їхніх спогадів.

Всі операції по виселенню українців відбувалися за одним сценарієм. Яскравим прикладом проведення такої операції було виселення с. Гирова [3, № 6]. Зранку 27 травня 1947 р., коли люди ще спали, військо обступило кожну хату, де жили українці. Їм наказали за дві години підготуватися до відходу зі своєї оселі на все життя. Неможливо було чинити опір, оскільки значна перевага в силі була на боці війська. В окремих випадках було застосоване насильство. Людей зігнали на «цісарську» дорогу – гостинець, перевірили по списку і вирушили з села. Тут же з сусідніх сіл прибули поляки і почали грабувати спустілі оселі. Дорогою до Кросна доводилося ночувати під відкритим небом.

Депортація на «повернені землі» охопила всіх осіб української національності, в т. ч. діячів польської компартії, колишніх членів польського антифашистського руху, партизан тощо. Бували випадки, що протягом двох-трьох годин від приходу війська село було порожнє. Інколи лемки одержували наказ покидати село «з неба», через летючки, що їх розкидали з літака.

Терен Лемківщини, обнятий операцією «Вісла», поділено на три райони: Сянок, Горлиці, Новий Санч. В кожному районі було по кілька збірних пунктів, куди зігнано населення з навколишніх сіл для реєстрації. Кожен одержував т. зв. переселенський документ – окремого кольору, щоб депортованих на місці нового поселення краще розрізнити від добровільних переселенців-поляків. Це свідчило також і про ступінь їхньої лояльності до польської держави. Зі збірних пунктів українське населення під військовим конвоєм транспортовано до Любліна і Освєнціма, де відбувалася «гігієнічна» та політична чистки. Служба безпеки проводила допити, не обійшлося і без жорстоких побоїв. Підозрілих у співпраці з УПА арештовано і відправлено в концентраційний табір Явожно.

Після політичної перевірки транспорт з українським населенням скеровували у північно-західні воєводства Польщі. Депортованих, очевидно, не інформували, куди їх везуть. Дехто думав, що в Сибір. Керівник військового відділу, що конвоював транспорт депортованих, одержував два конверти, в яких була політична характеристика кожної сім'ї та вказівки, куди їх скерувати й де оселити. Кожен транспорт складався з 50–55 вантажних вагонів.

Найбільше українців поселено у воєводствах: Ольштинському (60 тис.), Кошалінському (35 тис.), Щецінському (15 тис.) і Вроцлавському (13 тис.). Частина поселенців скеровувалася у Зеленогурське, Гданське, Бялостоцьке, Познанське, Опольське воєводства. Лемків розпорошено на території всіх північно-західних воєводств, в 45 повітах [1, c. 237].

Внаслідок здійснення злочинної акції «Вісла» була розпорошена етнографічна група українського народу. Однак лемки разом із іншими українцями Польщі в неймовірно важких умовах зберегли свої етнічні ознаки і не розпрощалися з надією на вільний розвиток українського національного життя в майбутньому.

_____________________________

1. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953: сусп. – політ. та іст. – прав. аналіз: у 2 кн. К.: Либідь: Військо України, 1944. С. 226.

2. Гвать І. Історія північної Лемківщини від вигнання лемків. ЗНТШ. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1988. С. 241–276. Т. 206 [Лемківщина. Земля – люди – історія – культура. Т. 1].

3. Лемківські вісті. Торонто, 1964. № 5.

4. ЗНТШ. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1988. Т. 206 [Лемківщина. Земля – люди – історія – культура. Т. 1].

5. Лужницький Г. Лемківщина – сторож землі української. Лемківський календар на 1973 р. 1973. С. 103.

6. МірчукП. Українська Повстанська Армія. Мюнхен, 1953. С. 163.

7. Тарнович Ю. На згарищах Закерзоння. Торонто, 1954. С. 57.

8. Макарчук С. А. Згуба Лемківщини як злочин проти українського народу і польської держави. Республіканець. 1995. № І. С. 25.

Рільництво

Для ведення продуктивного хліборобства географічні умови Лемківщини не є досить сприятливими. Адже переважна територія – це стрімкі вершини, вкриті лісом і просторими полонинами, широкі долини рік та плоскі гребені хребтів з пологими схилами. І все ж тут вирощуються зернові, бобові, стручкові, коренеплідні, технічні культури тощо.

Літо лемківської частини Українських Карпат нежарке, помірне, тепла осінь і м’яка багатосніжна зима, що забезпечує на весняний період польових робіт достатнє зволоження. Небезпечними для врожаїв є паводкові води, затяжні дощі або тривала посуха, яка особливо дошкуляє природною стихією на глинистих бурих гірськолісових ґрунтах. Цими ґрунтами охоплена вся площа сільськогосподарських угідь Лемківщини з передгір’я аж до верховин до висоти 1000–1200 м (вище цього рівня практично не велись сільськогосподарські роботи). Інший тип ґрунту з більшим вмістом гумусу знаходиться по долинах річок.

Нерівномірний розподіл атмосферних опадів, низинна зона більше насичена активною температурою з достатньою чи надлишковою кількістю опадів, характерною для Українських Карпат в цілому. Південні гірські схили отримують більше сонячного тепла. Після тривалого часу активної вегетації у передгірській смузі південних схилів при соціальній детермінованості та набутті навиків окультурювання лісових площ, населення заглиблювалось у гори. Якщо на Лемківському передгір’ї поселення уже були у І тисячолітті нашої ери [7, c. 50], то гірські масиви залюднювались дещо пізніше, коли ця земля стала південно-західною околицею Київської держави, що припадає на Х ст. (документи з XIII–XIV ст. фіксують існування гірських сіл).

Неодмінною умовою стаціонарних поселень була наявність площ, придатних для багаторазового використання, тобто орного поля, яке забезпечувало гірську сім’ю прожитковим мінімумом (поряд з тваринництвом та деякими традиційними промислами – полюванням, рибальством, збиральництвом). Непрямим підтвердженням про давність хліборобської культури мешканців досліджуваної частини Карпат, яка згодом виокремилась в історико-культурну етнографічну групу українського народу – лемків, може служити історична паралель з господарською діяльністю іншої етнографічної групи українського етносу – бойків, про спосіб життя яких є достатньо матеріалів. У господарській структурі бойків хліборобство у XIII–XIV ст. набуває рівноправного з тваринництвом соціально-економічного значення і, більше того, – викликає симбіозне явище, коли обидві основні форми господарської діяльності, органічно переплетені, створюють взаємообумовлений господарський організм. При цьому ж варто звернути увагу на ту історичну обставину, що у період раннього середньовіччя Карпати були заселені давньоруським населенням з передгір’я, що значною мірою уніфікувало спосіб життя на всьому гірському історико-культурному регіоні, внаслідок чого ми й досі знаходимо релікти традиційної народної культури з часів Київської Русі як на етнічній Бойківщині, Гуцульщині, так і Лемківщині. Таким чином, спільною господарською платформою для обох етнічних груп гірського українського населення стала традиційна культура Київської держави. Безумовно, спільність історичного походження у відповідному культурному цензі породила технологічну близькість традиційних занять. Архівні і статистичні дані пізнішого часу, XVIII–XIX ст., упевнюють нас, що хліборобство Лемківщини має глибоке коріння, основою якого була хліборобська культура Давньої Русі.

У XIV–XVI ст. на так званому «волоському праві» було засновано багато сіл. Суцільний масив українського населення дійшов майже до Татр [7, c. 68]. Існуючі на тих землях давні і по той час усталені хліборобські традиції спричинились до того, що невдовзі головним господарським заняттям гірського населення стало хліборобство, і на середину XVI ст. лише для певної його частини єдиним заняттям було мандрівне гірське скотарство.

Архівні і статистичні дані кінця XVIII – початку XIX ст., коли завершилась стабілізація господарської структури в діяльності гірського українського населення етнографічної Лемківщини, недвозначно свідчать про хліборобство як основний напрям життєдіяльності, створюючи прожиткову основу. Рільництву насамперед необхідна була тяглова сила і удобрення, а в свою чергу для годівлі тварин потрібен калорійний корм, який значною мірою забезпечується з рільного поля. Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. розорювані площі на західній частині Українських Карпат, як видно з матеріалів Йосифінської та Францісканської метрик, займали четверту частину усієї поверхні, в окремих місцевостях до половини і навіть більше. Навіть у гірському Ліському циркулі площа ріллі значно перевершувала площу луків і пасовищ разом взятих, причому частина лук теж планувалась під періодичне удобрювання.

У гірському селі Береги горішні Ліської домінії рільного поля було 1085 моргів (21 %). Значно більший відсоток поверхні (40 %) призначався для вирощування культурних плодів у с. Ріпник циркулу Дукля, де і лугів було близько 35 %, що обумовлювалось рельєфом місцевості, а тим самим виробився відповідний хліборобський тип господарства. Традиційна орієнтація лемка на якомога ширше розгортання хліборобського виробництва полягає якраз у активному освоєнні хоч трохи придатних для культурної й уже окультивованої флори, що наглядно простежується з величин рільничих площ у різних фаціальних урочищах. Якщо в одних селах, зважаючи на рельєф, можна було окультурити під ріллю 21 % площ, то у сусідніх чи трохи віддалених передгірських, із м’ягшою, рівнішою структурою поверхні вдавалось ввести у польове орне господарство навіть 61 % площі [8, арк. 80–81].

Структура земельних угідь; с. Верхні Липники, Словаччина. 1980 р.Світлина М. Гвозди

Орна ділянка, очищена від лісу; с. Збой, Словаччина. 1977 р.Світлина М. Гвозди

Характерне розташування хліборобських угідь. Словаччина. 1973 р.Світлина М. Гвозди

Наприкінці XIX ст. (1897 р.) орні площі значно переважають над іншими сільськогосподарськими угіддями, що було характерним не лише для Лемківщини, але й усіх Українських Карпат, як закономірний процес в тодішніх соціально-економічних умовах життя гірського населення, коли його чисельність зростала при загальному економічному застої, відсутності постійних джерел будь-яких прибутків. Тому навіть у гірських районах, якими були Ліський, Сяноцький повіти, орні землі становили (разом з городами) відповідно 38,30 і 51 % від усієї площі, тоді як луки 8,34 і 7,4 %, а пасовища – 11,5 і 12,6 % [13, s. 142–143].

Подібна структура земельних угідь була і на південних схилах Карпат Лемківщини. Навіть у глибоко гірських селах Руське, Смольник, де ще існував приватний традиційний розподіл земельних ділянок, хліборобство не занепало, що можна судити з наявної площі орних земель, яких було відповідно 28,6 і 32 % [5, c. 99].

В епоху Київської Русі в Карпатах міцнів інститут громадського землекористування, який керувався у своїй правовій основі звичаєвими нормами, частково і юридичним кодексом «Руської Правди». За гірськими поселенцями залишались у приватному користуванні здобуті з-під лісу площі чи зайняті лучні ділянки в долинах річок. Лише починаючи з XIV ст., коли виникло багато сіл, відбувається нерівномірний і нерівноцінний розподіл основи економічного життя горян – рільної площі (ліси і пасовища перебували на статусі громадських).

Більші і кращі рільні ділянки потрапляють до сільської верхівки як низових представників поміщицької адміністрації, переважно неукраїнського походження.

До кінця XVIII – початку XIX ст. завдяки достатній впливовості громадських інститутів, які будувались на народному звичаєвому праві, у Карпатах, в тому числі і на Лемківщині, процес обезземелення селянських мас не набув ще жорстких форм, які несло з собою кріпосництво. Австрійський уряд після першого поділу Польщі, за яким і західна частина Карпат (Лемківська) потрапляє під зверхність Австрії, проводить ряд аграрних реформ на скасування особистої залежності селянина і на обмеження панщизняних днів; ними підтверджено право самоврядування сільським громадам, чим намагались подолати кризу панщинно-кріпосницького господарства. Проникнення капіталістичних виробничих відносин у карпатське село спричиняється до різкого майнового розшарування з виділенням заможної верхівки, у розпорядження якої потрапила значна частина продуктивних і прибуткових угідь, і знедоленої селянської маси, яка поступово втрачає свої земельні наділи через розроблені поміщиками різного роду пастки: позички, оренди, відробітки тощо. Починається переміщення землі з рук у руки, яке набуло катастрофічного для більшості селянства стану після проведення австрійським абсолютизмом аграрної реформи 1848 року. Уже наприкінці XVIII ст. (1788 р.) домінікальній власності у с. Болехівка Ліської домінії належало 237 моргів ріллі і 85,5 моргів лісу, тоді як рустикальна власність володіла 310 моргами орного поля і жодним моргом лісу [9, арк. 90–91, 96–97].

Розгалужена система податків і поборів, лихварство, з якими не в силі було справлятись селянинові, призводила до втрати основного засобу існування – землі. Часто доходів із землі не вистачало, щоб покрити борг і сплатити податки. Вартість повинностей у Сяноцькому окрузі, наприклад, перевершувала вартість селянського доходу [9, с. 185], що було характерним для більшості лемківської території. Грошові чинші, якими обкладались кріпаки у верховинських селах у XVII ст., дедалі зростали, зростала й експлуатація іншими формами і на кінець XIX – на початку XX ст. набрала нестерпного для горян характеру. Економічна експлуатація селян підсилювалась ще національним гнітом з боку Польщі і Чехословаччини.

У таких соціально-економічних, політичних і національно-релігійних умовах розвивалась культура народного хліборобства. У своїй більшості залишились традиційні форми рільної господарки, успадковані від часів Київської держави, доповнені самобутньо-творчими елементами місцевих хліборобів.

Та навіть і набір рільних культур, як і по усіх Українських Карпатах уже в XVIII–XIX ст., вирощуваних на Лемківщині, значною мірою узгоджувався із рештою території України, лише із деякою різницею, що випливало з кліматичних та географічних умов і ботаніко-фізичних характеристик рослин.

Ретроспективний аналіз культурної флори Лемківщини, беручи за базу XIX ст., показує, що й у давніші часи, буквально з початку І тисячоліття н. е., арсенал рільничих культур був різноманітним і аналогічним з іншими землями Давньоруської держави. Принаймні були в побуті гірського хлібороба основні злакові культури, такі як овес, жито, ячмінь, пшениця зі своїми різновидами, технічні рослини: льон, конопля, городні і бобові культури тощо. Про своєрідність номенклатури культур Лемківщини з іншими землями Давньоруської держави може свідчити і такий, хоч не значний сам по собі, факт. В історико-культурній зоні Українських Карпат вирощування проса як однієї з важливих господарсько-економічних культур у Київській Русі законсервувалось якраз на Лемківщині і носило місцеву назву «бор». Повсюдно в Карпатах, включно до початку XX ст. (уже досить рідко), вирощували древній сорт дворядної пшениці – полбу, яка була поширена на всій давньоруській території ще у І тисячолітті н. е. Розкопки у Подністров’ї і Прикарпатті періоду культури карпатських курганів і черняхівської культури дали цікавий археологічний матеріал про культурну флору – були знайдені рештки полби, жита, проса тощо [1, ф. 1., оп. 2].

На спадкоємність рільничих культур в Карпатах, і Лемківщині зокрема, вказують набуті навики агротехнічного процесу їх вирощування. Їх можна вважати достатньо досконалими. Однак за браком ефективних знарядь праці досягти високих врожаїв не вдавалось. Важкою до агротехнічного пристосування може послужити така культура, як картопля, на яку було затрачено ціле століття, і при цьому це вже у XVIII–XIX ст., коли, можна вважати, ця культура хліборобства була на певному рівні і були відповідні засоби, щоб агротехнічний розвиток пройшов швидко. Практично асортимент культурної флори за період розвитку гірського рільництва (включно до початку XX ст.) значних змін не зазнав.

Впродовж усього історичного розвитку рільництва не однаковим було вирощування тих чи інших культур. Найбільше відводилось площі під овес як універсальну господарську культуру, якою найчастіше вигодовували коней, інших тварин.

Другою за господарською інтенсивністю культури було жито, якому у відсотковому відношенні до всієї ріллі відводили від 8 до 12 % поля. Пшениця і ячмінь займали невеликі площі, зате найкращі. У горах ці площі були незначними: всього 4,7 % під пшеницю і під ячмінь – 4,3 %, у долинних місцях це відповідно становило 9,8 і 13,3 %. Слід відзначити, що виділення площ під ті чи інші культури постійно змінювалося як через господарську детермінованість, так і з огляду на агрофізичний стан ґрунту.

Використання зернових культур набуло у горян-лемків такої раціональності, що вжиткувалось буквально усе без остатку. Так, солома, зокрема, використовувалась як корм для худоби, а також як покрівельний матеріал (жита і пшениці).

Натуральний характер гірських господарств зумовлював вирощування найнеобхідніших культур, якими вважались також технічні: льон і коноплі. Практично господарю без них не можна було обійтись. Тому у кожному господарстві було засіяно цими культурами від 2 до 3 % кращого ґрунту. У такій кількості відводили землі під горох, біб і квасолю (її культивували не скрізь). Наприкінці XVIII ст. з появою картоплі, і особливо коли вона набула важливості в харчовому раціоні горянина, 9—10 % продуктивних площ орної землі лемки засаджували цією культурою. До головних харчових культур відносилась і капуста, площі під яку не перевищували 2 % [13, с. 208–209].

Практикувалось вирощування (не в усіх кліматичних зонах) кукурудзи, гречки («татарки»), ріпака, навіть хмеля, а також великої кількості городніх культур: часника, цибулі, буряка, кропу, петрушки, моркви тощо. Дещо інший акцент у вирощуванні господарсько важливих зернових культур простежуємо у селянських господарствах південних схилів головного карпатського хребта, зокрема верхньо-земплинських сіл. Тут надавалась перевага, за спостереженням словацького дослідника Я. Подолака, якраз ячменю, а тоді вівсові та іншим культурам, характерним для усієї етнічної території [5, с. 98].

Соціальна характеристика лемківського краю розкривається при зіставленні номенклатури вирощування культур у двох основних категоріях власності: домінікальній і рустикальній. Помітне переважання у домінікальних господарствах білих хлібів, незалежно у якій природно-кліматичній зоні вони знаходяться, засвідчує, які висококалорійні їм належали землі. 54,1 % зерна пшениці зібрано на панських ланах у с. Волхівка Ліської домінії, тоді як у селянських зібрано ледве 46 %. В іншому селі (Бортне Сяноцького циркулу), де переважав польський етнос, домінії намолотили 68,6 % зерна пшениці, тоді як селяни задовольнялись перевагою збору чорних хлібів: жита та вівса – 72 % [10, арк. 90–91, 96–99].