Kitabı oku: «Історія філософії. Античність та Середньовіччя», sayfa 10

Посадові обов’язки судді або присяжного полягають у тому, щоб у ролі члена журі зі змінним числом учасників – зазвичай, від 201 до 1000 громадян – допомагати процесу, котрий полягає в заслуховуванні промови того, хто висуває обвинувачення, та промови захисника у відповідь, що мають вкластися у заздалегідь відведений час, який контролюють за допомогою клепсидри (здебільшого близько години). Під час промов без жодного обговорення відбувається таємне голосування через спеціальні жетони, котрі кидаються до урни. Якщо обвинувачений буде визнаний винним, на наступній, коротшій, сесії буде вислухано пропозиції обох сторін щодо призначення покарання. Шляхом фінального голосування обирається найбільш придатне для обох зацікавлених сторін покарання. Якщо тому, хто виступав з обвинуваченням, під часу процесу не вдавалося зібрати 20 % голосів, він підлягав суворому покаранню – аж до заслання або втрати громадянських прав. Це мало на меті запобігти такому явищу, як sicofanti, «професійні» обвинувачі, котрі жили за рахунок наклепів або часто шантажували багатих громадян, загрожуючи їм притягненням до суду.

Багато судових розглядів насправді були політичними за природою. Часто влаштовувалися процеси проти стратегів та інших посадовців, під час котрих не встановлювалося жодної відмінності між скоєними злочинами (корупція, шахрайство, неефективність) та простим невдоволенням частини афінян поведінкою певного посадовця або результатами якоїсь його ініціативи (наприклад, воєнного походу). Крім того, будь-який акт, рішення стосовно котрого було ухвалено на загальних зборах – у тому числі закон, указ або вшанування – міг бути оскаржений у суді, тобто обвинувачення могло бути висунуте проти людини, яка просувала цей акт на загальних зборах. У такий спосіб суди здійснювали суворий контроль над загальними зборами, тоді як їхні рішення перебували поза критикою, оскільки жодної форми апеляції не існувало.

Афінська імперія: демократія як свавілля. Феномен афінської демократії є невідокремлюваним від розвитку міста як імперії протягом V ст. до н. е. Передусім спостерігається безперечний хронологічний паралелізм. Між завершенням війни з персами (478 р. до н. е.) та початком Пелопоннеської війни (431 р. до н. е.) протягом періоду, котрий в античності отримав назву pentecontetia (тобто, простіше кажучи, «період п’ятдесяти років»), Афіни мали тридцять років абсолютного розквіту (461–431 рр. до н. е.), які увійшли в історію як доба Перикла, епоха, на яку припало радикальне впровадження демократичних механізмів. У ті самі роки Афіни перетворюються на місто-гегемон у грецькому світі та стають на чолі свого роду імперії, до складу котрої входять близько сотні полісів Греції, Малої Азії та частини Єгипту.

На хвилі великої перемоги над персами та з офіційною метою продовження війни в 477 р. до н. е. було засновано лігу, котра своїм центром, місцем проведення зустрічей та зберігання спільної казни обрала священний острів Делос. Із вражаючою швидкістю під проводом сина Мільтіада (бл. 550 – бл. 489 рр. до н. е.) Кімона ця ліга перетворюється на інструмент афінського домінування.

Поступово міста, що входили до Ліги, мали приймати її систему мір та ваги, монети, контролю підлягала їхня судова діяльність (судові процеси їх столиць відбувалися безпосередньо в Афінах). Окрім сплати данини, вони зазнавали й інших утисків, серед яких, у поодиноких випадках, було й заснування афінських колоній на їхніх землях.

До цього додаються й політичні «вказівки» з боку міста-гегемона, котре віддає перевагу – й інакше ніяк не може бути – встановленню демократичних режимів (навіть якщо це не є нагальною необхідністю). Нарешті, найтривожніший момент: абсолютна неможливість вийти з Ліги під загрозою негайного збройного втручання Афін. Саме в результаті подібних більш або менш тривалих облог впали острови Наксос (465 р. до н. е.), Тасос (463 р. до н. е.) та Самос (439 р. до н. е.).

У цьому контексті триває також, до того ж успішно, війна проти персів. Противагою процвітанню епохи Перикла виступає жорстокий, агресивний та цинічний імперіалізм. Імперія, чиї ресурси спрямовувалися до Афін, була абсолютно унікальним рішенням, як показує надзвичайно складне IV століття.

Лідер та маси: Перикл. Перикл походив із надзвичайно шляхетної родини: його батько Ксантіпп належав до стародавньої родини Бузигів, а мати, Агаріста, була з Алкмеонідів. Він був відмінним оратором, вишуканим і чарівним нонконформістом та домінував у політичному житті Афін протягом тридцяти років, аж до смерті у віці понад шістдесят років у 429 р. до н. е. Його лідерство було настільки безперечним та обтяжливим, що надихнуло Фукідіда (ІІ 65.9), котрий був його великим шанувальником, на знамените твердження: «За назвою це була демократія, але фактично влада перебувала в руках першого громадянина».

Перикл насправді є лише найяскравішим – і найщасливішим – прикладом добре знаної та, звісно, не обмеженої лише Стародавньою Грецією схеми, за якою народом у його завоюваннях керують особистості, які вийшли не з народу та набули відповідних знань та навичок, аби бути здатними практикувати необхідне лідерство. Справді, prostatai tou démou, «народні вожді», у грецькій історії зазвичай є відданими справі аристократами. Проте здобутки афінської демократії через це не мають бути спростовані. Тисячі людей низького походження без жодних спеціальних знань уперше в історії присвячували значну частину свого часу громаді, вони її почули, вони її любили, вони допомогли їй зростати. У певних випадках їм вдалося досягти позитивних результатів та фактично подолати величезні розбіжності, які існували протягом багатьох століть, між ними та нобілітетом, який виводив своє походження від богів. Звісно, аби досягти цього, довелося припуститися багатьох помилок та вчинити багато несправедливостей, вони зловживали становищем стосовно інших народів. Однак магістральний шлях, яким вони прямували, був надзвичайно важливим в історії людства, і його не можна пов’язати лише з однією особистістю, оскільки йдеться про досвід, що набув продовження понад століття після смерті цієї особистості.

Аристократи і демократія. Афінська демократія виявилася тривалою, й аристократи отримали від імперії всі свої переваги.

За винятком тих, хто був обмежений у правах, тобто зазнав остракізму або інших заходів за рішенням народу, небагато афінських аристократів зробили вибір на користь віддалення від міста під час тривалого періоду радикальної демократії.

Причина, через яку мало хто вирішив залишити батьківщину, полягає в тому, що успіхи демократичного врядування та імперського домінування в Афінах гарантували чималі переваги, у тому числі й багатіям: вони могли й надалі отримувати прибуток від своєї власності без загрози утримувати військові сили поліса (доходів імперії для цього було більше ніж досить), не говорячи вже про інші численні переваги життя в такому потужному місті, що гарантує зростання власних статків. Відтак, втілюється свого роду concordia ordinum, завдяки чому в Афінах протягом першого століття демократії, наскільки ми знаємо, не відбулося жодної спроби олігархічного заколоту.

Звісно, не всі заможні аристократи поводилися подібним чином: були ті, хто не залишав Афін, але жив у місті у свого роду екзилі, проте інші, і їх, здається, було набагато більше (хоча ми не ризикуємо наводити статистику, але вони були значно помітнішими), навпаки, обирали відкрите співробітництво з démos, шукаючи можливості впливати на його рішення. Перикл та Алківіад є найвідомішими їх прикладами. Оцінка їх «доброчесності» є вправою, яка приведе нас недалеко: ставки на кону надзвичайно високі, оскільки бути впливовим політиком в Афінах означає виконувати роль, рівних котрій на той час у світі було дуже мало або зовсім не було.

Порушення угоди: революція 411 р. до н. е. Мовчазну угоду між панівними класами та народом було порушено в момент, коли імперії починає загрожувати війна, й позиції багатих погіршуються. Катастрофа на Сицилії (415–413 рр. до н. е.) внаслідок захоплення фортеці Декелея позначила момент розриву. У місті, яке було налякане, розчароване та не знало, що робити далі, поки зграя аристократів швидко заробляла гроші, несподівано став відчутним брак того, що раніше скріпляло демократію: взаємної довіри громадян. Усі заговорили про змову проти демократії, окремі «незручні» особистості зникли, і в народних мас сформувалося уявлення про те, що заколотників було набагато більше, ніж насправді: те, що описує Фукідід, було фактично м’яким запровадженням атмосфери терору. Відтак, одного дня у травні 411 р. до н. е. відбулося те, що може пояснюватися лише такою атмосферою: народні збори «вчинили самогубства», зібравшись та одностайно проголосувавши за власний розпуск! Влада перейшла до Ради лише чотирьохсот чоловіків, обраних шляхом кооптації, котрі вигнали Раду п’ятисот з їх приміщення та взяли управління у свої руки, дуже швидко звільнившись від супротивників (як видається, небагатьох).

Не зрозуміло, який режим хотіли нав’язати Афінам після цих надзвичайних подій: у ті місяці часто говорили про конституцію, яка мала б закріпити повні права п’яти тисяч афінян, але їх перелік так ніколи й не був складений. Крім того, не зрозуміло, наскільки твердою була влада заколотників, передусім у зв’язку з обставинами, коли певна частина афінських громадян перебувала в той момент на Самосі, де був розміщений найбільший флот міста разом із численними його стратегами, зокрема такими, як Фрасибул та Фрасил: саме тут збиралася опозиція, рішуче налаштована на державний переворот. Зрештою, не зрозумілий також зв’язок між заколотниками та «кам’яним гостем» усієї цієї історії, Алківіадом: він присвятив себе надзвичайно складній грі із сатрапом Тіссаферном, з одного боку, шукаючи можливості залучити заколотників до Афін та, ймовірно, від самого початку підбурюючи їх до дій, а з іншого боку, прагнучи залучити афінський флот до Самоса, куди постійно надсилає сигнали, щоб згодом скористатися ним як deux ex machina для відновлення демократії.

Ситуація стає недостатньо зрозумілою, насправді, через той факт, що ті, кого ми для зручності називаємо «заколотниками», насправді не були об’єднаною силою. Серед них була представники «екстремістів», прихильників вузькоолігархічного правління та миру зі Спартою, котрий фактично означав би входження Афін до політичної орбіти суперника. Проте серед них були й прихильники поміркованої демократії – власне, тієї п’ятитисячної – котрі виступали проти будь-якої нерівної угоди зі Спартою та схилялися до уникнення надто різкого протистояння з démos.

Проте, вже за кілька місяців стає очевидною слабкість заколотників. Тимчасом як Фрасибул кличе Алківіада до себе на Самос, призначивши його стратегом та сигналізуючи таким чином про його «офіційне» повернення до демократів, в Афінах Рада чотирьохсот через внутрішні непорозуміння розпалася вже у вересні, тобто лише за чотири місяці. За цим настає правління, котре можна назвати «перехідним»; ним керує переважно Ферамен: у зв’язку з перемогою в морській битві біля Кізика у березні 410 р. до н. е. афіняни, вже позбувшись страху, що їх охоплював, відновлюють повну демократію, залишивши позаду цей темний період, що тривав не більше 10 місяців.

Поразка Тридцяти тиранів у Афінах. Минуло ще шість років, коли місто користувалося розкішшю відкидати пропозицію миру з боку Спарти та страчувати на смерть блискучих і непереможних стратегів. Навесні 404 р. до н. е. зголоднілі та зневірені Афіни були оточені Лісандром. Мирна угода чітко не визначала, яка конституція мала бути дарована місту, однак, за логікою речей, демократичний режим було відкинуто. Призначено 30 громадян, котрі отримали завдання розробити нову конституцію. Серед них ми знову бачимо Ферамена та, крім того, видатного інтелектуала Критія, учня Сократа та дядька Платона. Ці тридцятеро (яких у подальшому назвуть Тридцятьма тиранами) набувають влади наприкінці весни 404 р. до н. е.; їх завданням було укласти список із 3000 містян, котрим мали бути надані повні громадянські права. Решта мали перебувати під владою жорстокого уряду з необмеженими правами, котрий лише за кілька місяців відправив на смерть, вірогідно, близько 1500 осіб, прагнучи захопити їхні статки. Реакція демократів не забарилася. Фрасибул, що походив із Фів, де й знайшов собі притулок, разом із 70 супутниками захопив фортецю Філе. Звідти він спустився до Пірею, дорогою поступово збільшуючи своє імпровізоване військо. В одній з битв, що відбулися, певно, у грудні того ж 404 р. до н. е. (або пізніше, у лютому наступного року), смерть спіткала й самого Критія. Це фактично означало крах цього режиму. Призначена поспіхом нова комісія з 10 громадян, що складалася з найбільш поміркованих олігархів, керувала містом на новому етапі його історії, коли головна роль перейшла, як це й було неминуче, до Спарти. Тоді як Лісандр мав намір до кінця підтримувати представників найбільш радикальних олігархів, лідером котрих був Критій, цар Павсаній прибуває зі Спарти зі своїм військом та нав’язує компроміс, сприятливий для демократів, котрим знову довіряють місто (вересень 403 р. до н. е.). В обмін вони зобов’язуються дотримуватися широкої амністії стосовно тих, хто був визнаний винним протягом тих жахливих місяців (амністія не поширювалася лише членів ради з Тридцяти та Десяти). Крім того, олігархам, які виявлять бажання, дозволялося отримати притулок поблизу Елефсіна, де протягом двох років чинитиме опір маленька незалежна республіка.

Це був важливий момент у західній історії: вперше конституційний уряд, що отримав владу після диктатури, поставив собі питання, як поводитися зі скоєними у попередній період злочинами. Ця ситуація, на превеликий жаль, у подальшому повторюватиметься безліч разів.

Отже, у вересні 403 р. до н. е., трохи менше ніж за рік після завершення війни, Афіни відновлюють радикально демократичний режим. Дві спроби повалити його не дали жодного результату й загалом тривали лише протягом двох років. Завдяки цьому досвіду (й передусім останньому випадку) в IV ст. ніхто під час політичних дебатів навіть не насмілювався виступати проти демократії. Незважаючи на поразку у війні та потужну підтримку Спарти, ploúsioi та kaloikagathói, заможні та шляхетні, не змогли зробити Афіни «нормальним» містом, підпорядкувати його поміркованому правлінню, не говорячи вже про те, щоб перетворити його на «іншу Спарту», як гадали ті, хто мріяв про владу Критія та його соратників.

Можна шукати причини цього результату в слабкості тих аристократів, які очолювали антидемократичний рух: від неоднозначної постаті Ферамена до Критія, надто сповненого образи та ненависті, щоб стати гарним політиком. Або, ще ґрунтовніше, шукати ці причини у слабкості та внутрішній роз’єднаності очільників Спарти, які зовсім не були готові здійснювати тривалу гегемонію у світі, що став для них завеликим. Факт залишається фактом: афіняни продемонстрували таку надзвичайну прихильність до «їхньої» демократії, що змогли зберегти її на наступні 80 років.

Марко Бетталл

2.2. Сократ під питанням

Сократа не можна порівнювати з «колективною фотографією» на взірець тієї, що зробив англійський психолог Френсіс Галтон, накладаючи на одну фотопластину фотографії різних облич, намагаючись отримати картинку зі спільними для всіх характерними рисами. Кумулятивний ефект свідоцтв про Сократа залишається дуже поверховим, якщо його взагалі немає. Дотримуючись цьому методу, ми маємо обмежитися описом його зовнішнього вигляду та стверджувати очевидне, тобто те, що Сократ пробуджував інтерес серед співгромадян із дуже різною ментальністю, з якими полюбляв вести діалоги, проте вони були не згодні з його способом розмовляти з ними.

Троє безпосередніх свідків, Арістофан, Платон та Ксенофонт, сходяться у представленні Сократа як чоловіка не дуже гарного: з виступаючим животом (утім, блідого й виснаженого, за Арістофаном), із приплюснутим носом й виступаючими очима та губами; завжди босоніж та одягненим у незмінний потертий плащ. Якщо для Арістофана це є приводом для глузування, то Ксенофонт знаходить Сократові бичі очі «найпрекраснішими», оскільки «вони дивляться також по боках». Алківіад у діалозі Платона «Бенкет» порівнює його із зачарованими сатирами та зі створеними ремісниками силенами²¹, у яких «коли їх роз’єднати навпіл, можна знайти всередині статую бога».

Портрет у «Бенкеті» віддзеркалює найдавнішу іконографічну традицію, яка підкреслює в Сократа риси силена, залишаючи красу його душі. Портрет скульптора Лісіппа із Сікіона, замовлений Лікургом як ретроспективна данина пам’яті Сократа, втім, близький до витоків протилежної традиції, що підкреслює ідеальні риси. Силеноподібний образ Сократа зберігається й за часів кінематографу. Зокрема, саме такий ми бачимо в однойменному фільмі Роберто Росселіні 1970 р., де поновлюється міфологема про Ксантіппу як «важку жінку», якою її описує Ксенофонт. Гнівливий та живий характер, що його численні свідчення приписували Сократові, представлений у фільмі «Бенкет» (1989) Марко Феррері. Зовнішній вигляд Сократа є першим характерним елементом його «дивацтва» (atopía), аномального для інтелектуала в очах греків, оскільки він порушує ідеали краси та чеснот як невід’ємних якостей (kalokagathía). Арістоксен, зокрема, свідчить про існування фізіономічної практики для підтвердження своєї здатності переконувати голосом та виразом обличчя. Цицерон переказує анекдот, згідно з яким фізіономіст Зопір визначив Сократа хтивим на підставі його зовнішнього вигляду, викликавши сміх Алківіада!

Арістофан є найдавнішим свідком: «Хмари» – єдиний наявний у нашому розпорядженні документ, створений за життя Сократа. У своїй пародії Сократ зосереджений на нових знаннях Периклової культури, й комедіограф виступає проти них на захист традицій. Висячі в кошику у повітрі під хмарами, Сократ, здається, виступає уособленням недобросовісного софіста, котрий продукує думки за платню.

Під захистом свого «метикування» (phrontistérion) він учить віддавати перевагу більш слабкій або несправедливій промові над промовою більш сильною або справедливою. Разом із тим від представлений і як нечестивий природознавець, котрий вірить у божественність Хаосу, Хмар та Мови, проте не вірить у Зевса, передвіщаючи обвинувачення, які будуть йому висунуті двадцять років по тому. У іншій комедії, «Птахи», Арістофан навіть вигадав дієслово (esokráton, v. 1282), аби показати ставлення до тих, хто «сократизує», тобто до тих, хто, як Сократ, має довге волосся та мало турбується про їжу та чистоту тіла. Жест Сократа, коли той підвівся на ноги під час вистави за п’єсою «Хмари», можливо, мав на меті те, щоб публіка мала можливість порівняти людину, котру вона знала, з модифікованим і деформованим фантазію образом, який мала зараз перед собою.

Ксенофонт присвячує Сократові чотири праці: «Симпосій» і «Апологію Сократа», однойменні роботам Платона, та «Книгу про господарство»²² та «Спогади про Сократа». Ксенофонт був істориком, отже, детально відтворив політичні події, в яких брав участь Сократ; у «Спогадах про Сократа» він, як сократик, виступає на його захист. Окрім того, його відвідування Сократа припинилися перед подіями, що призвели до судового процесу та смерті, від яких залежали свідчення Платона та інших непрямих джерел.

Зокрема, з текстів Ксенофонта, присвячених Сократові, залишається незрозумілою причина, через яку його засудили до смерті: якщо Сократ був такою людиною, котру він описує, у афінян було би набагато менше приводів його засудити. Справді, у Ксенофонта не розглянуто причин людської та філософської atopía (дивацтва) Сократа. Його спосіб вести діалог є ендоксальним (стереотипним, традиційним), тобто побудованим на підставі загальновизнаних понять (éndoxa) задля того, щоб дійти до не менш загальновизнаних висновків; цей спосіб робить його, як Одіссея, найпереконливішим промовцем.

Окрім того, наведене Ксенофонтом пророцтво Дельфійського оракула робить Сократа зразком доблесті, якого варто прагнути: немає нікого ліберальнішого, справедливішого та розумнішого за нього. Як наслідок, він не визнає відкритий вираз невігластва (його «я знаю, що нічого не знаю», про яке ще поговоримо) та іронію, що є неминучим наслідком цього, за винятком основних свідчень Платона. На завершення, якщо одною з чеснот Платона є те, що він знайшов причину смертного вироку Сократа, то для Ксенофонта вона полягає в тому, що він просто не захищався, оскільки, будучи вже старим, не мав наміру жити далі, витримуючи муки свого віку.

Фрагментарними є відомості про Сократа в так званих молодших сократиків, які засвідчують його вплив у Афінах у V та IV ст. до н. е. До них належать, зокрема, з одного боку, Есхін зі Сфетта, а з іншого – Антисфен з Афін, Арістіпп з Кирени та Евклід з Мегари, які визначали себе засновниками шкіл, відповідно, кініків, киренаїків та мегарців – та, нарешті, Федон з Еліди, котрий також заснував філософську школу в місті, де народився.

Утім, першим опосередкованим свідком став Арістотель, що займав привілейовану позицію, оскільки відвідував Платона протягом двадцяти років і, відтак, був надійним джерелом. Його свідчення важливі, оскільки вони фіксують специфічний внесок Сократа у філософію незалежно від подій, які позначали його життя, водночас час відрізняючи їх від внеску Платона: ідентичність знання та чесноти; індукція; важливість, що приписується універсальному як об’єкту визначення.

У «Метафізиці», зокрема, Арістотель спостерігає, як Сократ знехтував дослідженням природи на користь питань етики (ta ethiká) та разом із тим створив підвалини платонівської теорії ідеї, розрізнивши універсальне й конкретні деталі, які його ілюструють, однак, не відокремлюючи їх, як це робитиме Платон (І 6, ХІІІ 4 е 9). Сократове дослідження починається з питання ti estí («що це є»): Сократ запитує себе, наприклад, що таке є мужність та шукає відповідь, яка її визначить в універсальний спосіб, тобто як унікальну річ, та не наводить переліку поодиноких мужніх вчинків. На цій підставі Платон доходить відокремлення мужності самої по собі та для себе (або ідеї мужності) від мужніх вчинків у емпіричному світі, де ми живемо, роблячи її об’єктом вищої, або пізнаванної, реальності.

Платон робить із Сократа персонажа своїх філософських текстів, що присутній у всіх діалогах, окрім «Законів», та у більшості з них є дійовою особою. Свідчення Платона, природно, збігаються зі свідченнями Арістотеля, проте у глибині не узгоджуються із Сократом Арістофана та Ксенофонта. Існує два головні мотиви, які привели більшість його критиків до того, аби віддати йому перевагу як найвідданішому послідовнику: на першому місці те, що Платон провів із пізнім Сократом значно більше часу, ніж Ксенофонт, і передусім те, що він зробив це, будучи філософом, тобто з тим спільним почуттям, що змогло створити поміж ними зв’язок як між обраними. На другому місці те, що він умів відтворити у фіктивних сценах своїх діалогів плюралізм поглядів, які мали афіняни стосовно Сократа, демонструючи повну обізнаність у цьому.