Kitabı oku: «Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка», sayfa 2

Європейська ідентичність
Лаура Барлетта

Ще наприкінці XV ст. виникла думка про те, що Європа постає єдністю народів, які представляють себе однією цивілізацією. Однак кордони континенту ще доволі неусталені й нечіткі. Поява турків, китайців і особливо жителів Нового Світу сприяла визначенню самопізнання європейців, що формується як сукупність культурних, технічних, економічних і політичних трансформацій.

Від греків і до XV століття

Ще за стародавніх греків Європа, що представляла себе як осередок культури і цивілізації, була протиставлена Азії, де буцімто панували варвари. У той час Європа не мала чітких географічних кордонів: вона складалася із самої Греції чи народів, які мали з цією державою певні відносини, тобто значною мірою з країн Середземномор’я. Однак за Арістотелем (384–322 рр. до н. е.) у Скіфії – території на північ від Чорного моря, розташованої далеко і від Греції, і від Азії – жив хоробрий і розумний народ, що не був таким розвинутим, як жителі Сходу, але не був і аж надто войовничим. Александр Македонський (356–323 рр. до н. е., правив із 336 р. до н. е.) у своїх походах і жителі Римської імперії відмовилися від цих суперечностей і натомість провели межу між римлянами і варварами, яка в Середньовіччя перетворилася на тріщину між християнами і язичниками.

Християнська спільнота

По суті, у Середньовіччі термін «Європа» означав християнську спільноту, християнське суспільство, християнську республіку і християн. Лише наприкінці цієї епохи він став позначати територію, до якої належали північно-центральні регіони континенту через наявність там християнської віри; з неї натомість випали окремі східні території, насамперед колиска цивілізації – поглинена єретичними поглядами Греція, жителі якої уособлювали всі негативні риси, властиві, звичайно ж, азіатам, – віроломство, боягузтво й ненадійність, тоді як європейці втілювали в собі вірність, хоробрість і порядність. Падіння Східної Римської імперії і захоплення її турками спочатку викликали почуття солідарності в європейців, але потім воно перетворилося на бажання відсторонитися від південно-східних регіонів, які переходили до сфери азіатського впливу.

Кордони Європи

Кордони Європи на той час здебільшого характеризувалися не географічними межами, а переселенням народів із їхніми традиціями й інститутами, торговельними і політичними відносинами: ці межі змінювалися з часом і охоплювали великі території, що не були обрамлені чіткою лінією кордону. Навіть моря, які оточували континент із трьох боків, становили скоріше шляхи для комунікації між державами, а не те, що могло б їх відокремлювати одна від одної: достатньо згадати про Середземне море, яке об’єднувало одразу кілька країн і в якому вільно плавали пірати, пілігрими, торговці та завойовники.

Водні кордони

Водночас мало що було відомо про держави, розташовані на периферії континенту (наприклад, Скіфію), чи про ті, які знаходилися на крайній півночі. Ще менш визначеним був східний кордон між Білим і Чорним морями, який міг розміщуватися близько до течій річок Дон і Волга (але не Уралу) і де розташовувалися держави, далекі від серця Європи.

Термін «європейський»

Ще в «Географії» Птолемея (ІІ ст. н. е.), виданій у Венеції в 1548 р., Сарматія – територія, розташована на схід від Вісли, нинішня Польща, – зображувалася у вигляді хижого звіра. І лише у другій половині XVI ст. Польща, Угорщина й Трансільванія долучилися до європейських країн як оплот християн проти язичників і турків. Водночас самоїди та інші народи, що жили близько до Арктики, уявлялися ворожими й дикими, а на самому краєчку Європи розміщувалася Московія. Урал стане своєрідним кордоном для інших територій Європи не раніше початку XIX ст., після реформ у Росії у XVIII ст. і набуття західних рис слов’янською літературою. Вже в Чинквеченто люди перетинають кордони європейських країн із метою зміцнення дипломатичних, торговельних відносин і здійснення подорожей. Це стало знаком усвідомлення людьми того, що вони є представниками єдиної європейської цивілізації і політичної системи, тоді як термін «європейський» вперше з’являється в народних мовах (насамперед у французькій) і стрімко поширюється у другій половині XVI ст.

Турки

Якщо захоплений турками Балканський півострів здавався населеним варварами місцем, то мандрівники, що пропливали повз нього, потім бачили Константинополь – столицю могутньої і багатої імперії. Уявлення про турків загалом повсюди було майже однаковим: з одного боку, вони уособлювали найгірші людські вади, якими європейці наділяли жителів Сходу, а з іншого – не можна було не визнати, що навіть із концентрацією всієї влади в руках деспотичного султана, жорстокістю покарань і надмірною розкішшю, варвари вирізнялися військовою міццю, дисципліною в суспільстві, справедливістю судової системи та ефективністю адміністративного устрою.

Однакове уявлення

Тим словом, яке найкраще характеризує уявлення про Османську імперію, є «надмірність», як у презирстві, так і в захопленні; надмірність, що означає переступання риси, за якою починається інший та ворожий світ. І якщо негативне уявлення про турків створювалося для їхнього протиставлення із чеснотами європейців, то позитивне мало ту саму мету: зіштовхнути європейців із небезпечним і сильним супротивником.

Краса Константинополя

Навіть звичне зображення Константинополя, «розташованого в одному з найпрекрасніших місць, яке може створити природа», де «завжди панує весна» і який прикрашений «незчисленною кількістю квітів» – так описував місто Сенату венеціанський посол Джованні Моро у 1590 р. – описувало своєрідний рай на землі, хоча його жителі, проте, не заслуговували на подібну похвалу і були далекими від того ідеалу, який демонстрували європейці.

Новий Світ

Саме після знаходження Нового Світу Європа починає усвідомлювати власну ідентичність. Правду кажучи, публікацій, присвячених Америці, було набагато менше, ніж тих, у яких писали про інші далекі, але краще досліджені держави – наприклад, Туреччину й Китай, хоча тексти на тему географічних досліджень недостатньо висвітлювали знайдені території. Більше того, новину про це географічне відкриття не особливо афішували. Отже, Христофор Колумб (1451?—1506) ніби продовжує вести боротьбу з невірними, яка на Піренейському півострові закінчилася вигнанням маврів з Гранади у 1492 р., і виконувати пророцтво про Всесвітню проповідь Євангелія.

Людяність аборигенів

Інші намагаються розгледіти в індіанцях представників біблійних народів на кшталт потомків десяти втрачених колін Ізраїлю або продемонструвати, що це саме ті віднайдені народи, про які йдеться у пророцтві Томи Аквінського (1221–1274); хтось убачає в індіанцях жителів Саду Гесперид, міфологічної землі на крайньому Заході – як історик Гонсало Фернандес де Овьєдо і Вальдес (1478–1557), котрий таким чином намагається відстояти іспанські володіння, де король правив би незалежно від Папи; або народи, знайдені вестготом Родериком (бл. 688–712), кельтом Мадоком чи Гомером, родоначальником галлів, аби підтвердити приналежність Америки Португалії, Англії, або Франції. Інші згадують описану Платоном Атлантиду або територію поблизу Геркулесових стовпів. Усіма цими дискусіями беззаперечний авторитет Святого Письма ставиться під сумнів і, разом із питанням про людяність індійців та про право колонізаторів взяти аборигенів у рабство – причина сутички між захисниками прав туземців Антоніо де Монтесіносом і Бартоломе де лас Касасом, з одного боку, і Хуаном Хінесом де Сепульведою з іншого, котрий називав аборигенів гомункулами, тобто істотами, більш схожими на мавп, аніж на людей, – вони відкривають шлях до звільнення думок від впливу Церкви, у такий спосіб сприяючи самопізнанню європейців, що базувалося на вікових цінностях.

Зображення індіанців

Аби примирити реалії Нового Світу з релігійними істинами, англійський філософ Френсіс Бекон (1561–1626) припустив вірогідність другого Світового потопу, а вчений Джордано Бруно (1548–1600) висловив цілком неприйнятну для того часу теорію про те, що всі люди незалежно від кольору їхньої шкіри – білого, чорного чи червонуватого (індіанці) є нащадками Адама.

Відносність Святого Письма

Не менш важливим імпульсом для сприйняття європейцями себе як представників особливої (і кращої) цивілізації є численні географічні відкриття, що допомогли подолати навіть відчуття благоговіння перед предками. Для жителів того часу Європа здавалася свого роду розвиненим підприємцем порівняно з попередніми епохами, а виявлення неточностей і малоймовірних деталей із праць класичних учених створило нову віру в сучасне, яка пізніше призведе до суперечки старих і нових. Вже у трактаті «Історія Індії» лас Касас із захопленням говорить про цей «час, такий новий і не схожий ні на що інше». Пізніше Джордано Бруно у творі De propria vita («Про власне життя») з ентузіазмом повідомляє, що народився у період, «коли весь світ став відомим, тоді як античні вчені не знали й третини від того, що нині знаємо ми», а Томмазо Кампанелла (1568–1639) у книзі «Місто Сонця» прославляє «століття, коли за сто років відбулося більше історичних подій, аніж у всьому світі за чверть тисячі».

Відносність знань античних філософів

Вигляд нововідкритих земель став причиною для численних суперечок і домислів. Їх уявляли не лише як рай на землі, чиє існування свідчило би про наближення кінця світу (з огляду на надзвичайну чутливість жителів тієї епохи до подібних речей), а також як можливість поширювати Боже слово язичникам чи як щедру нагороду за жагу до знань – світ, де все «зовсім відрізняється від нашого», як писав іспанський письменник Лопес де Гомара, а також як землі, повні достатку й нечуваних багатств, молодості та невинності.

Європейці і Новий Світ

Французький філософ Мішель де Монтень (1533–1592) із ентузіазмом описує ці території у книзі «Проби», у розділі, присвяченому канібалам, та у книзі «Апологія іспанського богослова Раймунда Сабундського», де мислитель розповідає про світ невинний, «немов дитина, котра тільки-но вчить абетку». Правда, ще немає ні слова про дикунів без найменшого уявлення про гроші, торгівлю, одяг, залежність від соціального статусу, ненависть і брехню. Цей новий Едем також є місцем, де золото лежить без нагляду і де дуже легко стати багатим. Монтень, який надав дивовижних рис цілком примітивному світу, щиро захоплюється садом короля інків, де дерева, фрукти і трави «зроблені з чистого золота». Це країна достатку, з якою Європа одразу поводиться як завойовниця і продовжує демонструвати власну дедалі гнітючішу могутність аж до завершення епохи імперіалізму. Водночас Монтень надає пояснення цьому етноцентричному баченню, коли, порівнюючи Новий і Старий світи, запевняє, що «варваром є той, хто не поділяє його [філософа] звичаїв». Ця думка не буде домінуючою, однак вона постійно існуватиме в ту епоху поруч із зарозумілою впевненістю в європейські силу і панування.

Легітимізація панування

По суті, це панування вмотивоване єзуїтом Джованні Ботеро (1533?—1617) у четвертій частині його твору «Універсальні реляції» (1596 р.), де автор наголосив на винятковості європейської цивілізації – єдиної, яка подолала шлях від іновірства до істинної віри, від примітивної економіки – до виробництва і торгівлі, від хаосу – до законів і стабільних політичних інститутів, від простоти – до вишуканості, від ізоляції окремої людини – до створення повноцінних міст. Маленький континент із родючими землями та помірним кліматом, де вирощують багато культур і видобувають різноманітні корисні копалини, де розвинута інфраструктура і численне населення; земля, яка порівняно з іншими великими землями «може попіклуватися про себе як у мирі, так і на війні», як запевняє Себастьян Мюнстер у «Космографії» (1588 р.): таким буде зображення Європи, жителі якої стають освіченішими, починаючи з XVI ст.

Культура, політика, економіка

У період між XV та XVI ст. формується відчуття власної вищості європейських країн над іншими світовими державами, що особливо виражається в рівні прогресу певних сфер: культурі, політиці та економіці. Першим фактором цього був гуманізм, що ґрунтувався на античній культурі: започатковані в Італії, його доктрини швидко поширились в інші країни завдяки подорожам, листуванню, використанню латини (що, однак, не заважало розвитку народних мов), гурткам та ін. Яскравим прикладом таких гуртків гуманістів є Римська академія Помпонія Лета (1428–1497) і, відповідно, Флорентійська, яку очолював Марсіліо Фічіно (1433–1499).

Причини об’єднання

Релігійний розкол також сприяв поширенню і розвою культури: варто лише згадати мандрівників-інакодумців, спровоковані Реформацією та Контрреформацією зміни в Церкві, місіонерську діяльність на завойованих територіях, чия мета полягала в поширенні католицької віри чи вчення єзуїтів, та розквіт мистецтва після Контрреформації.

У політичній сфері Нікколо Макіавеллі (1469–1527) представив новий погляд на те, як має бути організована суто європейська держава, адже «саме в Європі є кілька королівств та нечисленне число республік», як він зауважив у своїй книзі «Мистецтво війни». Стрімко розвивається Флоренція, де, починаючи з Леонардо Бруні (1369–1444), вирізняється багато політиків, що керують державою. Усе це розмаїття сприяє формуванню індивідуальних можливостей та духу боротьби, які відтоді та в майбутньому формуватимуть нездоланну ідею про власну єдність. Це породжує впевненість у необхідності підтримання балансу між країнами, який досягне кульмінації у вченнях XVIII ст. Але вже тоді у творі «Історія Європи», виданому у Венеції в 1566 р., флорентійський вчений П’єр Франческо Джамбулларі (1495–1555) висловив думку про зв’язок між подіями у Європі й, таким чином, засвідчив те, що політичний центр ваги змістився від Середземномор’я до центру континенту.

Домінування Європи

Не так давно історик Іммануїл Валлерстайн надав оцінку розвитку економічної сфери, зростанню кількості населення та структурним змінам загалом, які розпочалися з другої половини XV ст. та які в майбутньому зумовили перегляд відносин між Європою та іншими країнами, де Старий Світ займав дедалі більш домінуючу позицію. Акцент було зроблено не стільки на знаннях, які мали європейці, скільки на низці факторів, що спричинили тривалий період європейського панування.

З XVI до XIX століття

Роздуми стосовно існування різних ступенів цивілізації, тобто шкали, за якою аборигени з Нового Світу займають найнижчу сходинку, а європейці – найвищу, у XVIII ст. перетворяться на можливість надавати освіту «первісним» людям, котрі у протилежному випадку мали б зникнути на користь більш розвинутих цивілізацій. Між іншим, Вольтер (1694–1778) у «Нарисі про звичаї і дух народів» висловлює думку про людство, яке передає свої успіхи й досягнення від одного ступеня до іншого.

Екзотика і суперечності

Однак у період між XVII–XVIII ст. поширюється література, основою якої були вигадані листи персів, арабів, єгиптян та індусів, що жили в Європі й критикували місцеві звичаї (варто згадати «Перські листи» Монтеск’є, опубліковані у 1721 р.). Захоплення стародавніми цивілізаціями, особливо китайською, ускладнювали можливість Старого Світу примиритися з довгою історією згаданих народів, яким також приписували мудрість і справедливість, що панували на їхній батьківщині. Вирішення віднайшли у традиціоналізмі цих застарілих і вже нездатних до подальшого прогресу народів, яким протиставлявся динамічний розвиток європейців, готових до нових досягнень у політичній, соціальній та економічній сферах і до підкорення нових висот у науці й мистецтві.

Натомість у XIX ст. бачення Європи як єдиної політичної, економічної і культурної системи стикнулося з національною ідеєю, а отже, й думка про ідентичність усіх європейських народів була перервана. Таким чином, упевненість у пануванні Старого Світу досягла вершини наприкінці XIX ст. – у добу імперіалізму, коли Європа передала іншим країнам можливість поширювати свою релігію, інститути й звичаї і в такий спосіб завершила процес економічної ієрархізації світу. Саме відтоді почнуть з’являтися перші ознаки кризи, до якої долучилося посилення Сполучених Штатів Америки, а пізніше і Японії.

Ця криза перетвориться на Першу світову війну й суттєво змінить лад на всій планеті.

Див. також:

Дослідження та відкриття, с. 52;

Європейці на Сході, с. 64;

«Міжнародна республіка грошей», с. 240;

Повідомлення та газети, с. 269

Зародження політики
Коррадо Віванті

На початку Чинквеченто виникають нові можливості для міжнародних економічних та політичних відносин, розширяються світові кордони, люди з повагою ставляться до раніше невідомих людських і фінансових ресурсів. Головними героями у цьому спектаклі світової політики могли стати лише такі потужні держави, як Франція та Іспанія, що сперечалися за можливість підпорядкувати собі Італію. Саме в цьому столітті набуває своєї форми термін «держава».

Великі монархії

Франція та Іспанія

Столітня війна (1337–1453) проти Англії закінчилася перемогою французів, що значно посилило династію Валуа і дало змогу Франції швидко повернути свій авторитет у Європі. Більше того, після смерті Карла Сміливого у битві у 1477 р. було не тільки покладено край загрозам на східному кордоні країни, а й приєднано низку територій, які раніше належали Бургундії. Дещо згодом (1481 р.), після падіння Анжуйської династії, під владу французької корони потрапили Прованс й Анжу і були узгоджені династичні шлюби з правителями Британії. У ті самі роки королівство Кастилія і королівство Арагон об’єдналися після шлюбу їхніх суверенів – Ізабелли Кастильської та Фердинанда Арагонського, котрі у 1492 р. завоювали королівство Гранада як останній осередок правління арабів на Піренейському півострові, а пізніше й Наварру. Згодом католицькі королі почнуть поширювати свій вплив і на території в Новому Світі. У першій половині XVI ст. ці дві монархії ворогували: головний приз у цій грі становило домінування над Італією, і слабші країни були шоковані цим тривалим конфліктом, який поклав край свободі Італії.

Поняття «держава»

Зародження ідеї

Процес приєднання нових територій та концентрація влади, а також не так тривалі війни, як дедалі більші витрати на утримання армії – на той час уже з вогнепальною зброєю та артилерією – вимагають організованого управління та отримання податків до єдиного бюджету: це сприяє розвитку державних справ (res pubblico), які саме в цьому столітті набувають форми і поняття держави. Історик Альберто Тененті (1924–2002) написав: «Сучасне поняття держави з’являється в італійській мові приблизно в 1550 р. і тріумфує у другій половині XVI ст. Французьке слово Etat досягне такого ж успіху, але на пару десятиліть пізніше. Лише ці факти демонструють, що протягом усього XVI ст. сприйняття й розуміння політичної думки розвиваються саме за цим поняттям. Це, у свою чергу, відображається у працях Жана Бодена, який розмірковував над домінуючою ідеєю держави у працях Макіавеллі». Можемо згадати Макіавеллі (1469–1527) та Бодена (1530–1596) як найвизначніших мислителів стосовно проблем, із якими стикнулася нова епоха, і тих людей, котрі надали поштовх для зародження нової політичної думки.

Макіавеллі та автономність політики

Сфера політики

Зародження політики в добу Відродження жодним чином не пов’язане з поверненням до античних текстів: політичні праці Арістотеля (384–322 рр. до н. е.) та Платона (427–347 рр. до н. е.) теологи і філософи читали ще за часів Середньовіччя, однак, на їхню думку, земний устрій був нерозривно сполученим із метафізикою. Фраза, якою в листі від 26 серпня 1513 р. Макіавеллі відповідає своєму другові Франческо Ветторі: «Я не знаю, що говорив Арістотель про роздроблені республіки», по суті, є відображенням усіх його суджень; він не знайшов у класичних творах відповідей щодо подій, які відбувалися в тогочасній політиці, і, більше того, не вірив у абстрактні моделі правління. «Багато хто понавигадував республіки і князівства, зроду не бачені і про які насправді нічого не було відомо», а натомість слід «шукати істинної, а не уявної сутності речей» («Державець», XV)⁶. Справді, «істинна сутність» не виключає знання про події минулого, які здатні лишень надавати приклади для наслідування і стають надто багатозначними, коли йдеться про досвід жителів XVI ст. Варто зауважити, що для Макіавеллі життєвий досвід античних авторів і його сучасників вже ставали історією, або, краще сказати, минуле і сучасне утворювали єдину картину, яку він міг проаналізувати згідно з власним світосприйняттям. Міркування Макіавеллі також були висловлені в іншому листі до Ветторі за 10 грудня 1513 р., де філософ пише про роботу над «Державцем», що також дає нам зрозуміти його повсякденний стиль життя, який, окрім працьовитості й допитливості, поєднує роздуми про доробок класиків. Саме переплетіння неперервного зв’язку із сучасністю та дослідження праць античних вчених надали його твору надзвичайної оригінальності. Так, діяльність Чезаре Борджіа (1475?—1507), також відомого як герцог Валентино, стала свого роду зразком для Макіавеллі, «оскільки годі навести новому Державцеві щось повчальніше, ніж приклад його діянь» («Державець», VII). Однак разом із досвідом сучасників не було залишено без уваги і події минулого, особливо діяльність римлян за часів створення їхньої республіки. Криза, яку в ті роки переживала «відкрита навалі Карла, сплюндрована Людовіком, захоплена Фердинандом і зганьблена швейцарцями» («Державець», ХІІ) Італія, могла надати «можливість запровадити нову форму правління, на славу вождеві й на благо всій нації» («Державець», XXVI).

Питання італійських держав

Звідси походять судження Макіавеллі – болісні від усвідомлення того, наскільки складно буде досягти позитивних змін або принаймні оновлення, аналогічного тому, якого досягли трансальпійські держави. «Ніколи жодна країна не була єдиною чи щасливою, якщо вона не підкорялася одній республіці чи одному правителю, як це трапилося у Франції та Іспанії» – написав він у «Міркуваннях про першу декаду Тіта Лівія» (І, 12) – і перепоною до цього були жахлива корумпованість урядів та Церква, «яка тримає цю країну розділеною». «Макіавеллі, – писав Бенедетто Кроче (1866–1952), – наголосив на необхідності автономії політики». Ця сфера людської діяльності вбачалася ним незалежною від інших законів, церковних догм, правил моралі та звичаїв, які, у свою чергу, зберігали політику у вигляді приписів мислителів минулого. Люди – і в цьому полягає вчення Арістотеля – є істотами політичними й мають вважатися сукупністю індивідів, котрі разом утворюють народ, державу.

Функціонування законів

На думку Макіавеллі, проблема полягає в суспільстві, у res publica, правилам якого підпорядковується громадянин: саме тому етичний світ, де людина могла б діяти самостійно, не береться до уваги. Для Макіавеллі закон і лад, що регулюються правилами, є підґрунтям для цивілізованого життя, які мають першорядну цінність: він стверджував це ще у перших працях, коли, будучи стурбованим слабкістю Флоренції і помічаючи руйнівну діяльність найманих військ, дійшов висновку про необхідність користуватися «власною зброєю». Так, у трактаті «Причини призову на військову службу» він пише: «Кожному відомо, що хто говорить про імперію, королівство, принципат, республіку, хто говорить про командувачів […], той говорить про справедливість і армію». Сила й справді є вкрай важливою, так само як і те, що ми в сучасному світі називаємо консенсусом. І знову Макіавеллі висловлює своє захоплення Францією, «де керуються законами більше, ніж у будь-якому іншому королівстві нашого часу» («Міркування про першу декаду Тіта Лівія», I, 50). Аби «відпустити бороду», пустити коріння в державах (особливо молодих), варто покладатися на народ, який має «праведнішу мету», ніж знать, адже «знать прагне утискувати, а народ – звільнитися від утисків». Проте якщо хочеться «життя вільного», «життя політичного», тобто жити під владою законів, що їх би дотримувалися всі, то потрібно розуміти, що норми законів не можуть бути вічними й незмінними. «Щасливий той, хто вміє пристосуватися до обставин» («Державець», XXV) та зрозуміти мінливість часу та фортуни, і він є добрим правителем та політиком. Але самих чеснот без удачі замало. Більше того, приклад Риму, де панували закон і порядок, завдяки яким імперія змогла посилити й зберегти панування, завойоване за допомогою чеснот своїх жителів, демонструє, «що добра вдача могутніша за фортуну» («Міркування про першу декаду Тіта Лівія», IІ, 1).

Характер і фортуна політика

«Автономність політики» необов’язково означає її першість над мораллю. Лише в «корумпованих республіках» можна бути вимушеним забути про правила моралі та керувати «твердою рукою» чи до того, коли «зважуються на все заради блага держави»: у такому надзвичайному випадку «не варто звертати увагу ні на праведне, ні на неправедне, ні на милосердне, ні на жорстоке, ні на похвальне, ні на ганебне. До того ж слід зробити другорядним усе інше і за будь-яку ціну додержуватися того, що збереже життя і свободу». По суті, це є трансформацією стародавнього принципу, повтореного Цицероном: «Благо народу – це вищий закон» («Про закони», ІІІ, 3). Однак і той, хто проголосив ці норми, і той, у кого вони викликали відразу й засудження, відчували те, що лише сучасна антропологія помітила у стародавніх містах: навіть за панування демократії, яка передбачає процес звільнення від впливу Церкви, у політичному житті значення релігії було винятковим.

Необхідність релігії

Таким чином, на думку Макіавеллі, «релігія є необхідною річчю, аби підтримувати цивілізованість» («Міркування про першу декаду Тіта Лівія», I, 11). Звичайно, антична релігія краще годилася для того, аби бути основою для впорядкування держави, адже викликала любов та солідарність у суспільстві, тоді як «наша релігія […] змушує нас менше цінувати честь світу» і, більше того, вона змучена через «занепад», якій віддалив її від принципів, «встановлених її засновником» («Міркування про першу декаду Тіта Лівія», I, 12). Однак ці роздуми про фундаментальну роль релігії в державі не слід змішувати з нормами «національних інтересів», які зменшують статус релігії до інструменту держави: на відміну від слів Макіавеллі, у зазначеному випадку вже йдеться не про оновлення політичних інститутів, а про створення консервативного альянсу між троном і вівтарем із метою гарантувати єдність правління абсолютних монархів із дисциплінарною діяльністю Церкві за часів Контрреформації.

Жан Боден і абсолютна влада монарха

Уважний читач творів Макіавеллі (попри можливу критику останнього) та французький юрист Жан Боден був змушений розмірковувати про політику під час кризи у Франції в епоху Чинквеченто. Після видатного правління Франциска І та Генріха ІІ (1519–1559), яке було грубо перервано у 1559 р., Франція – котра щойно вступила у бурхливий період громадянських війн між католиками і гугенотами – здавалася Бодену кораблем, якого море шпурляло на всі боки «з такою силою, що капітани та моряки були повністю виснаженими й знесиленими від тривалої праці». Кожен мав запропонувати свою допомогу: «Ось чому я розпочав цю бесіду про державу, будучи не в змозі зробити щось краще».

Держава і населення

Однак саме в ці нестерпні десятиліття країна перевірила рівень солідарності між політичними структурами та громадянами і підтримала власну індивідуальність із прогресивним відчуттям єдності, яке все відчутніше набувало національного характеру. Завдяки цьому культура досягла розквіту, її прикрасили імена Франсуа Рабле (1494?—1553), П’єра де Ронсара (1524–1585), поетів Плеяди⁷, Мішеля де Монтеня і самого Жана Бодена. Аби зрозуміти цю стійкість Франції як цілісного організму, незважаючи на жорстоку внутрішню боротьбу та релігійні відмінності, слід узяти до уваги той факт, що тоді суспільство посилилося, аби надати нову енергію і ресурси для держави. Саме представники третього стану, збагатівшись за рахунок торгівлі та фінансових операцій, відправляла дедалі більшу кількість своїх синів для навчання юриспруденції, а останні розпочинали власну кар’єру й відкривали нові можливості в конторах та державних установах королівства. Посилений власними знаннями та економічним і соціальним престижем, цей клас відіграв істотну політичну й культурну роль, формуючи таким чином сполучну тканину для державного організму.

Шлях Бодена

Сам Боден також був юристом: після 1550 р. він близько десяти років провів в університеті Тулузи, потім став адвокатом у Паризькому парламенті, де присягнув на вірність католицизму, який інші видатні юристи сприймали як загрозливий для їхньої гідності як інтелектуалів. Хоча позиція автора шести книг «Про республіку» відрізнялася від думки Макіавеллі, Боден також розглядав релігію як важливий з’єднувальний компонент для суспільства, який не можна було відкидати. Проте було вкрай поверховим бачити суперечність між теоретиком держави й мислителем, котрий у творі «Розмова семи мудреців» дискутує про «секрети вищих істин» семи мудрих послідовників різних віросповідань та філософських напрямів. Тим, хто в 1561 р. написав своєму другові, що «справжня релігія є не що інше, як звернення чистого розуму до істинного Бога», і тим, хто у скликаних у Блуа Генеральних штатах у 1576 р., виступаючи проти обурливих намірів Католицької ліги. Він насправді був рішучим прихильником релігійного миру під егідою суверена. Якщо пізніше часом він і приховував свої думки, то це, мабуть, тому що інакше він мав би зайняти стійку позицію на законних політичних зборах, присвячених обговоренню, або самостійно виступати на тлі людських сутичок. Позиція, яку він обстоював у Блуа і яка протиставлялася баченню Ліги, була пов’язана з одним із наріжних каменів у роботі Бодена: з ідеєю про суверена як вищу міру політичного життя. У ті роки також відбулося відродження неоґібелінських ідеалів (тобто на підтримку імператора) через появу на європейській арені короля Карла V (1500–1558), та сподівань, покладених на наймогутнішого монарха-християнина, адже тоді стало б можливим припинити релігійні конфлікти, спровоковані протестантською реформою Церкви, та певною мірою повторити діяльність римського імператора Константина (бл. 285–337, імператор з 306 р.) на скликаному ним Нікейському соборі у 325 р. У другій половині XVI ст. спостерігалася тенденція привласнювати собі досягнення в різних галузях та авторитет у світській і духовній сферах, першість у яких дотепер належала лише імператору. Насправді, абсолютна влада вже давно була закріплена за королем Франції, який – згідно зі стародавньою формулою, «не мав нікого вищого за себе у всьому королівстві».