Kitabı oku: «Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка», sayfa 5

Європейська експансія

Дослідження та відкриття
Коррадо Віванті

Починаючи з кінця XV ст. усі події, які відбулися внаслідок морських і сухопутних подорожей, дали можливість Європі налагоджувати контакти з безкрайнім континентом за межами Атлантики та з країнами Азії, а встановлення зв’язків і обміну з цими далекими державами спричинило суттєві зміни у сферах економіки, культури й політики.

Початок нової історії

Остаточне перетворення

XVI століття вважається першим століттям періоду Нової історії, чий початок, за традицією, відповідає даті відкриття Америки. Звичайно, якщо ми подивимося на ситуацію очима людей того часу, то зрозуміємо, що така точна дата є доволі умовною: їхнє уявлення про світ не змінилося одразу після першої подорожі Христофора Колумба (1451?—1506), і далеко не всі спершу навіть знали про неї. Проте якщо ми зосередимо нашу увагу на цій події, а точніше на сукупності подій, що стали наслідками морських і сухопутних подорожей, які, у свою чергу, надали Європі можливість налагоджувати відносини з багатьма країнами за межами Атлантики й країнами Азії, то не можемо не побачити суттєвого розширення світогляду в майбутньому.

Шлях срібла

Подорожі та обмін із новими територіями стали причиною радикальних змін: замість світу з центром у Середземномор’ї, де такі країни, як Англія та Іспанія, займали маргінальні позиції, людям відкрилася геть інша реальність. Уся Європа була залучена в щільну мережу відносин, які – через недосліджений на той час водний простір – з’єднують її з землями, котрі ще недостатньо вивчені або до яких дісталися випадково. Початок відносин і обміну з далекими країнами зумовив істотні зміни в економічній сфері, а незабаром і в культурі й політиці. Варто лише згадати про величезну кількість дорогоцінних металів, які Іспанія імпортувала зі своїх американських колоній (у період із 1501 по 1530 р. обсяг вивезеного срібла становив 7,7 т, а в останні десять років XVI ст. ця цифра сягнула 290 т); потік золота й срібла, що хлинув до Європи, переважно спрямовувався безпосередньо на фінансування завойовницької кампанії. Якщо значна частина цих дорогоцінних металів спрямовувалася на сплату за імпортовані з Азії товари, таким чином збільшуючи товарообмін з країнами Сходу, то великий запас монет у Європі спровокував підвищення цін, який найболючіше вдарив насамперед по найманих робітниках та дрібній земельній шляхті. Разом із відкриттям Америки через нововведення в сільському господарстві та системі харчування суттєво змінився спосіб життя європейців: після того як із Нового Світу завезли цукрову тростину, такий цінний продукт, як цукор, почав використовуватися спершу з фармацевтичною метою, а потім з’явився й у повсякденному вжитку; також американська флора надала Європі кукурудзу, картоплю, томати, какао та інші продукти харчування.

Нове бачення світу

Потрясіння стосовно світогляду, яке європейці пережили після відкриття Америки, було, мабуть, найсильнішим: протягом XVI ст. фантастичне уявлення про реальність поступалося місцем більш точній та науковій позиції. Людина, яка виросла в одній з Християнських республік, вже не оперує – як індивід епохи Середньовіччя – загальними поняттями про «пласку» Землю, чий вигляд був навіяним іудейським переносним храмом-скинією Мойсея у пустелі: всередині прямокутної площі, оточеної з усіх сторін водами, розташовувалися три континенти – Європа, Азія й Африка, які не надто відрізнялися одна від одної за розмірами і були розділеними Середземномор’ям, що містилося в центрі; по краях стояли чотири великі стовпи, що підтримували балдахін-небо.

Форми світу

Концепція про круглу Землю – розроблена ще античними мислителями, які приписували небесним тілам геометричну форму сфери, адже для них вона була близька до досконалості – відродилася насамперед завдяки Іоанну да Сакробоско, котрий жив у першій половині XIII ст. Він написав невеличкий трактат під назвою «Про сферу», якому було долею визначено багатовікову історію та який становив продовження вчення Птолемея – великого вченого з єгипетської Александрії, який жив у ІІ ст. до н. е. У зображенні Всесвіту, відповідно до його теорії, була описана небесна сфера, поділена на п’ять зон: дві зовнішні зони та одна в центрі вважалися безлюдними – на перших був надто холодний клімат, на центральній панувала нестерпна спека, і лише два останніх пояси були придатними для життя людей. На початку XV ст. завдяки візантійським ученим трактат Птолемея потрапив на Захід і був опублікований разом із текстом, який перекладачі латиною назвали «Космографія», де були зображені всі карти – які або взяли з оригіналу, або більш-менш відновили згідно з даними, опрацьованими александрійським ученим. Як натяк на сферичність землі, континентальні маси були розташовані на напівкруглій поверхні, а Океан, що відокремлював європейські й африканські береги від азіатських, немов становив обрамлення західного й східного краю.

Приблизність географічних розрахунків

Загалом Європа на цій карта мала приблизно ті самі обриси, що й тепер, але північна частина Африки зображувалася присадкуватою й квадратною з випуклістю на схід, що позначала Ефіопію. На півдні простягалася Незвідана земля – Terra incognita. Азія, окремий від Близького Сходу регіон, була окреслена на карті доволі точно, однак без жодного розмежування на півночі та на сході; характерний південний трикутник Індійського півострова був набагато меншим за справжній, а от у Mare Indicum (Індійському океані) розміщувався великий фантастичний острів Цейлон, тоді названий Taprobana; трохи далі був Aurea Chersonnesus (Золотий Херсонес) – ланцетоподібний півострів, розташований на південь від Sinus Magnus (Великої Затоки), що омивала своїми водами regio Sinarum (Китай). Пропорції континентів не мали нічого спільного з реальністю: Африка видавалася ледь не вдвічі більшою за Європу, яка, у свою чергу, займала територію, що дорівнювала третині Азії. Відомо, що саме через недооцінку дистанції між західними європейськими берегами та східними азіатськими – Христофор Колумб вважав, що між ними не більше 120 градусів широти, на третину менше від справжньої відстані – здавалося можливим доплисти від Заходу до Близького Сходу. Щодо західного узбережжя Африки, то португальцям знадобилося майже все XV ст., аби досягти найпівденнішої точки континенту і переконатися в тому, що навколо нього можна проплисти.

Індія і Terra Australis

Насправді, люди тоді вірили, що це узбережжя з’єднане з так званою Terra Australis (Невідомою Південною землею) і гадали, що Mare Indicum було внутрішнім морем без виходу до Атлантичного океану. Лише через п’ять років після відкриття Америки Васко да Гама (1464–1524) висадиться в Калькутті, на західному березі Індії. Однак європейська культура отримувала новини про Індію ще за часів Александра Великого (356–323 рр. до н. е., правитель з 336 р. до н. е.), а про Катай та Джипанго (Китай та Японію) розповів Марко Поло у «Книгах чудес світу», які швидко стали дуже популярними. Водночас найбільше всіх збентежило саме відкриття Америки.

Експедиції Колумба та позиція Церкви

Коли Колумб представив свої плани подорожей комісії теологів, об’єднаній королем Фердинандом Арагонським (1452–1516) та королевою Ізабеллою Кастильською, багато хто з вчених мужів назвав цю подорож нездійсненною. Вони пояснювали це тим, що моряки потраплять у дуже спекотний край із нестерпним кліматом і дуже небезпечно перебувати в такій близькості до екватора, адже існує ризик опинитися за межами нашого світу.

Біблія та Америка

Через прогресивне освоєння Нового Світу – новини про подорожі й дослідження Амеріго Веспуччі (1454–1512) стрімко поширювалися з першого десятиліття XV ст. – подібні думки втрачали свої позиції, але не поспішали зникати назовсім. Більше того, якщо дивитися під релігійним кутом зору, то ця подорож призвела б до деяких ускладнень. За Біблією, усі люди походять від Адама, але важко повірити в те, що нащадок праотця міг би жити в таких далеких та невідомих землях. Ще складнішою проблемою було пояснення слів з Нового завіту про День Святої Трійці, за якими Слово Боже – про що нагадав апостол Павло (Послання до Римлян 10, 18) – було поширене серед людей по всьому світу, а не сповідували християнство лише ті, хто свідомо відмовлявся від нього: таких людей, відповідно, можна карати і робити їх своїми слугами. Проте апостоли не могли дійти до жителів Країн за межами Океанів, адже їх розділяли такі водні простори: і як тепер сприймати цих людей? Найзручнішим виходом для завойовників було рішення вважати аборигенів віддаленими нащадками Адама, у котрих, як і у звірів, не було душі, а отже, їх можна було знищувати чи поневолювати. Відомо, що ці поселення були знищені не лише страшними епідеміями, поширеними через нестачу ліків, а й діями європейців – і не стільки масовими вбивствами, скільки нелюдською експлуатацією місцевих жителів та радикальною зміною способу їх життя.

Суперечки щодо індіанців

Суперечки на цю теологічну тему були дуже тривалими, складними й виснажливими, і в них були свої головні герої: іспанський гуманіст Хінес де Сепульведа – прихильник ідеї про неповноцінність тубільців, і Бартоломе де лас Касас, що підтримував індіанців. У 1550 р. імператор та король Іспанії Карл V (1500–1558) скликав богословів на зустріч із метою розв’язання цієї суперечки, але все виявилося марним; якщо Церква погодиться з тезами де лас Касаса і проведе широку кампанію з євангелізації, то колонізатори втратять упевненість у природній неповноцінності аборигенів, а водночас і можливість використовувати їхню працю в копальнях та на полях, доти, доки така сама невелика кількість туземців, що пережили все це, не підштовхне їх до торгівлі рабами в Африці. Розвивалася ще одна думка стосовно природи індіанців (яка з практичного погляду не надала їм жодної вигоди), а саме поширення міфу про «добрих дикунів», який вперше побачили в нотатках самого Колумба. Мандрівник з ентузіазмом розповідав про невинність щойно знайдених ним народів.

«Дитячий світ» Монтеня

Мабуть, найбільш визначним та зваженим твердженням про жителів «дитячого світу» є слова з твору «Проби» французького філософа Мішеля де Монтеня (1533–1592): він хотів би, щоб це «благородне завоювання» здійснили Александр Великий чи римляни, адже в тому разі воно не було б таким принизливим і варварським, як справа рук іспанців.

Релятивізм прогресу в суспільстві

Ідея прогресу

Відкриття й заморські подорожі не лише різко змінювали світосприйняття європейців, а й зароджували у їхній свідомості думку про релятивізм прогресу в суспільстві. Поки мандрівники, картографи й географи, а також письменники й автори енциклопедій сприяли популяризації нових знань, що суттєво розширювали людські горизонти, багато вчених задалися питанням про те, як надалі розвиватимуться наука і мистецтво. Луїс ле Рой (1924–2012), автор «Роздумів про всесвітню історію», писав: «Вже сто років як людству стало відомо не лише про ті речі, що раніше вкривала темрява невігластва, а й те, про що наші предки знали дуже давно, але сумлінно це ігнорували: нові моря, нові землі, нові люди, традиції, закони». Зміцнювалася ідея про те, що головні зміни були наслідком прогресивного поширення культури і це надало б сенсу історії людства та провело б лінію між минулим і сучасним. «Якщо ми розглянемо всі стародавні часи, про які ще маємо згадку, то виявимо, що три тисячі років тому прадавні жителі тих країн, де нині живемо ми, були такими самими грубими й нецивілізованими як ті дикуни, що їх знайшли іспанці й португальці». Таким чином, наприкінці Чинквеченто один французький мандрівник плекатиме мрію про подорож на Схід, аби познайомитися з «найдавнішими та найосвіченішими з цивілізованих народів, якими завжди вважали саме азіатів і жителів Сходу в цілому, які першими […] дали життя найкращим людським інститутам». Водночас вивчення корінних африканських та американських народів продемонструвало геть інші ступені цивілізації: одна частина поселень зовсім недалеко відійшла від рівня дикунів, а інша все ще мала форми життя, які траплялися у первісному суспільстві. Через подібне порівняння стало можливим зрозуміти, що «люди, починаючи від, як то говорять, дикунів та ізольованих народів, поступово ставали більш культурними й об’єднаними завдяки різним зв’язкам у цивілізованому суспільстві». Невипадково швейцарський історик Якоб Буркгардт (1818–1897), досліджуючи передумови епохи Відродження, об’єднав «відкриття зовнішнього світу і людини».

Див. також:

Ідентичність Європи, с. 20;

Домінування на морі, с. 57

Домінування на морі
Вітторіо Х. Беоніо Брок’єрі

Відкриття Америки та нових шляхів до Азії в XVI ст. зумовило справжню революцію у відносинах та способах комунікації між континентами. Контроль морських та океанських шляхів став свого роду ставкою в економічній і воєнній грі між європейськими державами. Швидко розвивалися суднобудування й тактика ведення бою на воді, а вогнепальна зброя відігравала дедалі більшу роль у морських битвах.

Земля і море: «революція світового масштабу»

Морські шляхи

Період досліджень, відкриттів нових шляхів та нових земель, а в деяких випадках і їх завоювань також був для європейців порушенням тисячолітнього балансу між землею і морем. Протягом тисяч років до подорожей Колумба (1451?—1505) і Васко да Гами (1469–1524) океани сприймалися лише як перешкода, кордон між відомими й невідомими землями, незначним винятком серед них був Індійський океан; відповідно, більшою мірою люди спілкувалися за допомогою сухопутних шляхів сполучення та обмеженої кількості морських шляхів, що було набагато дешевшим. Під час подорожі було дуже важливим не втрачати берег із поля зору. Шовковий шлях був зазвичай сухопутним, але певні місця все ж треба доводилося перепливати, якщо попереду траплялися моря, то найбільше використовувалися такі водойми – Червоне море, Аденська затока, Середземне море, Перська затока, Аравійське море, Бенгальська затока, Південно- та Східно-Китайське моря.

Невипадково, що до XV ст. майже всі великі столиці не мали виходу до моря: Вавилон, Рим, Мемфіс, Чанша, Пекін, Делі, Москва, Париж, Самарканд, Парса…Сила імперій насамперед полягала у здатності отримувати сільськогосподарські продукти в потрібних обсягах та контролювати селян. Влада безпосередньо залежала від землі. Врешті-решт, Спарта перемогла Афіни, а Рим зруйнував Карфаген…

Влада на морі та світовий баланс

Усе змінилося у другій половині XV ст. або навіть дещо раніше. «Португальці були першими з європейців, хто зрозумів, що океан – це не перешкода, а один зі способів комунікації, який об’єднує людський рід», – написав історик лорд Дальберг-Актон. Відтоді домінування в морі – влада над морськими шляхами – стає ключем до гегемонії в Європі та всьому світі. Силами, які по черзі перебуватимуть на вершині світової системи, від королівств на Піренейському півострові до Сполучених Штатів, від Голландії до Великої Британії, будуть лише морські держави, які контролюватимуть морські шляхи та океани. Відповідно, не так вже й покривив душею Карл Шмітт, котрий охарактеризував здобутки Колумба і да Гами як «революцію світового масштабу».

Технології суднобудування: у Середземномор’ї…

Домінування в морі – це також питання технологій. Під цим кутом зору, попри обмін досвідом і знаннями між Середземномор’ям і Атлантикою протягом Пізнього Середньовіччя, ці дві морські європейські традиції відрізнятимуться одна від одної через різні потреби та кліматичні умови у регіонах.

Галера

Галера є типом кораблів, який найкраще відображає середземноморську традицію суднобудування. Це військове судно з довгим, тонким та елегантним корпусом, яке навіть за наявності вітрил переміщується переважно за допомогою весел. У XVI ст. галера була близько 40 метрів у довжину, ширина становила 1/7 від довжини, вантажомісткість сягала сотні тонн, і вона вміщувала 150 гребців, а також екіпаж та численних солдат. Галера XVI ст. була найвищим досягненням у суднобудуванні за тисячу років. Галери християн і турків, що сходилися під час битви біля Превези (1538 р.), яка закінчилася перемогою мусульман, та у Третій битві біля Лепанто, коли перемогли християни, були прямими нащадками афінських і римських трієр та візантійських дромонів, що домінували в Середземномор’ї в за Раннього Середньовіччя. По суті, вони не надто відрізнялися від кораблів, що доставляли ахейців під стіни Трої. Техніка ведення бою була також схожою на античну. Під час морських битв у Середземномор’ї корабель противника найчастіше таранили та брали на абордаж. Подібні сутички між солдатами трапилися у битві поблизу Саламіна, так само як і у битві біля Егадських островах чи Лепанто.

Велика галера

Але якщо військовий флот країн Середземномор’я складався здебільшого з галер, то для торгівлі використовували зовсім інші види кораблів. Як транспортний засіб, особливо для перевезення дешевих товарів за співвідношенням «ціна – вага», галери виявилися дуже дорогими через численний екіпаж (що вже обмежувало автономність судна) та невелику ємність. Крім того, швидка, легка й відносно уразлива галера добре плавала лише у порівняно спокійних водах внутрішнього моря та за несильного вітру. Для плавання в Атлантичному океані та Північному морі знадобилися б кораблі, здатні витримати складніші погодні умови. Аби подолати уразливість галери і встановити прямий зв’язок із портами Північної Європи венеціанці створили торгову, або як її ще називали, велику галеру, що рухалася переважно за допомогою вітрил і була більш широкою та масивною. Звичайно, це не усувало геть усі проблеми та перешкоди, навіть якщо торгові галери застосовувалися й у 30-х роках XVI ст. Однак ще з епохи Середньовіччя в торгівлі використовувалися судна округлої форми та з вітрилами, які нагадували скандинавські коги. Ці кораблі були повільними й погано плавали під час штилю, зате були міцними та дешевими і добре витримували складні погодні умови.

…та в Атлантиці

Розвиток атлантичного суднобудування суттєво відрізнявся від середземноморського через складніші кліматичні умови. Океан буремніший, а видимість часто обмежена. Відповідно, і кораблі, що плавали водами Півночі, мали бути більш присадкуватими й міцними, характеризуватися більшою осадкою і ще вищим бортом над рівнем моря. Однак і Північні води мали особливості, які спрямовували прогрес технологій у необхідне русло.

Регулярні вітри та штурвал на кормі

Насамперед це були сила та регулярність вітрів, що давали змогу ширше застосовувати вітрила під час подорожі – як квадратні вітрила, аби повною мірою використати вітер на кормі судна, так і латинські трикутні, для отримання підйомної сили й плавання проти вітру. Головною перевагою цього стало зменшення кількості екіпажу, а отже, транспортних витрат. Крім того, здається, кораблі на півночі показали себе більше готовими до сприйняття певних нововведень, одне з яких, можливо, походить із Китаю: на кормі замість традиційного бічного весла стали розміщувати штурвал. Наявність штурвала на кормі була дуже важливою для керування кораблем у буремних водах і, мабуть, тому не дивно, що корабель із штурвалом був зображений на ганзейських печатках.

Ког

Отже, атлантичні кораблі краще плавали в морі, були дешевшими через меншу кількість екіпажу й придатними не лише для перевезення вантажів та риболовлі у відкритому морі, а й для плавання до берегів Терра Нова і тривалих подорожей з дослідницькою метою, що вимагало більшої автономії, особливо з огляду на той факт, що поряд немає безпечного місця, де можна поповнити запаси їжі та води. Проте атлантичне суднобудування має й інші переваги. Передусім це доступ до таких недорогих стратегічно важливих матеріалів, як деревина для корпусу та щогли. Корабель ког, створений у XII ст., довго плавав у Північних морях, але у XV ст. його місце посіла карака – також великий корабель округлої форми, але з більшою кількістю щогл і вітрил. Це судно було більш маневреним, ніж ког, і завдяки схожій структурі, але меншим розмірам карака разом із каравелою були головними героями першого акту дослідницьких подорожей і відкриттів.

Нові голландські кораблі

Однак і у європейських морях та у всьому Середземномор’ї моряки з півночі мали перевагу як у торгівлі, так і у військовій справі. Карака «Великий Гаррі» з вантажомісткістю в тисячі тонн та сімома сотнями людей екіпажу був одним із найбільших кораблів своєї епохи, поки в останньому десятилітті XVI ст. не з’явилися англійські та голландські кораблі, завантажені пшеницею з Центральної та Східної Європи. Це стало ознакою того, що середземноморський флот втрачав свої позиції. У наступному столітті голландські кораблі будуть у флотах Венеції й Генуї, а також у піратів.

Обладнання як у більш широких і масивних кораблів з півночі, легкість у встановленні вогнепальної зброї як на баку судна, так і на кормі – усе це було неможливим для оснащених веслами галер. Таким чином, у XVI ст. вітрильні судна з півночі стали новим типом військових кораблів завдяки вдосконаленню артилерії й розробленню меншої й легшої вогнепальної зброї, яку можна було б використовувати під час плавання.

Навіть в інших частинах Середземномор’я розпочалися зміни. Під час битви біля Лепанто переважання вогнепальної зброї на кораблях флоту Священної ліги, гармати на важких трищоглових галерах з Венеції й піхотинці з аркебузами на борту – усе це вирішило перебіг війни: «Турецькі стрілки – писав один із командувачів християнського війська – не такі підготовлені й спритні, як наші […] Турки не так уже й добре стріляють з аркебузи».

Вогнева міць: гармати й вітрила

Вогнева міць стає важливішою за силу удару. Моряки вже не намагаються за допомогою різноманітних маневрів протаранити корабель супротивника, а мають на меті знищити його на відстані чи принаймні знерухоміти, збивши щоглу. Типовим військовим кораблем, поширеним в Атлантиці у XVI ст., був галеон – він був більш легким та маневреним порівняно з каракою, але не мав подібної будови й оснащення.

Революція внаслідок використання гармат на вітрильних кораблях стала однією з причин успіху освоєння океану серед таких країн Європи, як Іспанія і Португалія, та серед країн Азії, де також є досвідчені конкуренти у військово-морській справі. У 1509 р., по суті, саме португальська морська артилерія завадила володарям Індії та мамелюкам з Єгипту, яких підтримували венеціанці, витіснити новоприбульців з Індійського океану. У лютому 1509 р. завдяки потужній артилерії невеликий флот португальців, який налічував менше 20 кораблів, переміг флот мусульман, де було понад сотня суден.

Битва біля Діу є менш відомою серед таких масштабних морських баталій XVI ст., як битва біля Лепанто чи знищення Непереможної армади, однак має важливіші наслідки. Вона утвердила присутність португальців у Азії та створила можливість для подальшої експансії Європи. І це також підкреслює те, що Європа мала певні переваги у веденні морського бою і майстерно й рішуче їх використовувала.

Португальці в Азії

Безсумнівно, було би перебільшенням стверджувати, що протягом XVI ст. португальці повністю домінували в Індійському океані. Однак їм справді вдалося частково забезпечити військовий контроль над морським простором. І цей контроль був необхідним для самого існування їхньої «імперії», адже, якщо дивитися під суто економічним кутом зору, то маршрут, прокладений біля мису Доброї Надії, не надавав очевидних переваг над уже усталеними маршрутами через Червоне море чи Перську затоку. Таке систематичне використання морських сил було необхідною умовою нав’язати свою присутність в Азії та прокласти новий «шлях спецій», який проходив через мис Доброї Надії.

Для Іспанії також був украй необхідний контроль над морськими шляхами. Врешті-решт, після 1580 р. Філіпп ІІ, ставши королем Португалії, об’єднав у своїх руках дві Піренейські імперії. У 1564–1565 рр. Міґель Лопес де Легаспі та Андрес де Урданета, подорожуючи на так званих Манільських галеонах, проклали маршрут із західного узбережжя Мексики до Філіппін, названих на честь Філіппа ІІ, і таким чином зробили можливими регулярне сполучення між Америкою й Азією. Імперія Філіппа ІІ була першою у світі імперією, що простягалася на чотири континенти, три океани та 360 градусів довготи: від Лісабона до Макао на схід і від Севільї чи Кадіса до Маніли на захід.

Філіпп ІІ та перша світова імперія

Щодо Атлантичного океану, то й іспанці, і їхні супротивники французи, англійці та голландці чудово усвідомлювали, якою мірою (особливо у другій половині XVI ст.) сила, а отже, і військова та політична міць Габсбурзької імперії залежали від безпеки галеонів, що везли срібло з бездонних шахт міста Потосі. Водночас життєздатність іншого сектору, а саме американської колоніальної економіки й місцевих плантацій (особливо цукрових), залежала від зростаючого потоку рабів з Африки. І знову йдеться про перетин Атлантичного океану. Охорона іспанських галеонів у океані є доволі потужною, але не неприступною.

Перевезення рабів

Англійці, голландці та французи також зуміють долучитися до работоргівлі – іноді за сприяння іспанських плантаторів, що потребували робочої сили, а іноді й за допомогою гучних нападів. Наприклад, Френсіс Дрейк захопив іспанський караван, що перевозив срібло й дорогоцінності через Панамський перешийок, або було захоплено окремі з найважливіших колоніальних міст Іспанії, такі як Картахена та Санто-Домінго.

Розгром Непереможної армади і нові володарі моря

Голландія та Англія

У Європі контроль над морем також необхідний для посилення позицій Габсбурзької Іспанії, хоча насправді він потрібен задля виживання самої імперії, територія якої розпадалася на шматки. Починаючи з 60-х років XVI ст., води Ла-Маншу та Північного моря, що були основним маршрутом зв’язку з Фландрією, були доволі-таки небезпечними через повстання. Голландські та англійські корсари й французькі гугеноти – guex, «морські голодранці», які тепер мали базу в Англії і заручилися не надто прихованою підтримкою королеви Єлизавети І (1533–1603), становили загрозу для цього життєво важливого морського шляху. Саме завдяки ним Голландія стала незалежною країною.

Посилення протестантських держав

У 1588 р. Філіпп ІІ вирішив докласти виняткових зусиль і покласти край голландським повстанцям разом із їхньою покровителькою Єлизаветою. З різних портів Іспанії та Португалії зібрали кораблі й організували флот, який нараховував 130 галеонів із близько 25 тисячами людей екіпажу, серед яких були моряки й солдати. Згідно з планом, флот мав безпечно висадити могутнє військо кардинала Алессандро Фарнезе (1545–1592) в Англії. Відповідно, й успіх іспанців залежав від здатності флоту контролювати води Ла-Маншу. Проблема полягала в тому, що вороги Іспанії мали обмежену, проте вирішальну перевагу в плані мореплавної техніки та морської артилерії. Причиною поразки іспанського флоту були не лише недосвідченість їхнього власного командира – герцога Медини-Сидонії, і здібності Френсіса Дрейка (1542–1596) та Мартіна Фробішера (бл. 1535–1594), а саме технічна перевага англійських кораблів й артилерії, так само як і десять років тому кораблі й артилерія християн вирішили перебіг битви у Середземномор’ї. Іспанський флот здебільшого був оснащений невеликими гарматами, призначеними для ураження піхоти й моряків на кораблях супротивника, однак потужність і далекобійність британських гармат та маневреність їхніх кораблів не давали змоги іспанським кораблям навіть наблизитися і завдати удар.

Знищення Іспанської армади було свого роду помстою за битви біля Діу та Лепанто. В останній частині XVI ст. відбувся перелом у воєнно-економічних відносинах між південною католицькою Європою та протестантськими державами на користь останніх.

Піратство і напади корсарів

Потік багатств з Америки й Азії та воєнно-політичні перегони між європейськими країнами в XVІ ст. сягнули по-справжньому світового масштабу і стали причиною розвитку певної форми морських битв, які вже не були новиною: піратства і нападів корсарів. Пірати – це ті, хто грабує кораблі й атакує прибережні поселення заради лише власної вигоди. По суті, це звичайні злочинці. Корсари ж діють від імені та з дозволу певної держави. Їхня справа – морська партизанська війна або, можна навіть сказати, нетрадиційна економічна війна. Як у XVI, так і в XIX ст. вони були найулюбленішим інструментом сил, які ще не мали можливості відкрито кинути виклик господарям моря.

Нечіткі кордони

У теорії різниця між ними відчувається, а на практиці – ні. Серед усіх шукачів пригод, що наводнили Карибське чи Середземне море, не так уже й легко відрізнити простих піратів чи буканьєрів¹⁰ від справжніх корсарів, яким було видано оригінальне lettre de course – каперське свідоцтво. Таких людей, як де ла Марк – капітан мультинаціонального протестантського флоту, що діяв у Ла-Манші від імені Вільгельма І Оранського, можна з упевненістю назвати справжнім корсаром. Нападами корсарів також можна назвати діяльність лицарів Святого Стефана – лицарського ордена, який створили Медичі, лицарів Мальтійського ордену, та напади мусульман у Середземномор’ї. Не такою зрозумілою є логіка варварських корсарів, що тісно співпрацювали з Оттоманською Портою і чиї капітани час від часу приїжджали до капудан-паші або до адміралів турецького флоту. Однак у цьому випадку чітко простежуються фінансовий мотив і стрімке процвітання Алжиру – однієї з найголовніших столиць варварського світу, демонструючи успіх такого союзу.

На службі у корони чи самі по собі

Політичні, фінансові чи навіть релігійні мотиви нерозривно пов’язані між собою. Звичайний пірат міг обирати потенційних жертв згідно зі своїми національними чи релігійними поглядами або держава могла офіційно заохочувати піратів і в мирний час, не пропонуючи офіційного політичного покровительства. Це більшою мірою стосується кар’єри таких персон, як Річард Хоукінс (бл. 1562–1622), його кузен Френсіс Дрейк чи Волтер Релі (1552–1618), котрі навіть за часів формального миру між Іспанією та Англією становили постійну загрозу для іспанських кораблів і поселень в Америці, діяли за згодою уряду королеви й часто навіть співпрацювали з ним.

Траплялося і навпаки, коли відомий корсар не поспішав когось грабувати, хоча був шанс отримати велику здобич. Однак навіть благочестивих лицарів Мальтійського ордену та лицарів Святого Стефана звинувачували в нападі на християнські кораблі.