Kitabı oku: «Чорт зна що. У кігтях Хапуна», sayfa 5

Слово о побіді над дияволом, альбо як бесідував Ісус Христос із дияволом на горі

В оний час, коли прийшов Господь наш Ісус Христос на гору Єлеонську і ученики його з ним, і рік Ісус Христос до учеників своїх: «Дано нам постити сорок днів і сорок ночей». І диявол, почувши, що Ісус Христос хоче піст прийняти, в той час тоє зненавидів і розгнівався на Бога, і прибіг до Ісуса Христа з великим запаленієм серця свого злого. І став перед Ісусом Христом, криво дивлячись на Христа, зубами своїми скрегочучи, з очей своїх полум’я почав пускати і лице своє викривляти проти Ісуса Христа – вельми ся учинив страшний. Побачив його Ісус Христос і рік йому: «Заклинаю тя, дияволе, Богом живим, що сотворив небо і землю, повіж мені, звідки ти єсть і пощо тут прийшов?»

Рік диявол: «Звідки ти єси?»

Рік Ісус Христос: «Я єстем Бог силам небесним, от Вишняго прийшов єсмь».

Рік диявол: «Пощо ти тут прийшов?»

Рік Ісус Христос: «Прийшов-єм погубити тя з лиця землі».

Рік диявол: «Іди на небеса і сиди на престолі своїм, бо твої суть небеса, а ангели мої тут сильні і горді вельми. Вони погублять тебе як а, якщо не підеш мені із землі на небо».

Рік Ісус Христос: «О горе тобі, дияволе лукавий із ангелами твоїми злими! Я для тебе прийшов на землю і для ангелів твоїх, бо хочу їх і тебе погубити і спалити вічним вогнем. Бо твориш ти діла злі: злодійство, убивство, чужолозтво, блуд, заздрість, гнів, ненависть, гордість, чвари, чародійство».

Рік диявол: «Добре знаєш, що то суть всі мої діла, але я твоїх ангелів не страшуся».

Рік Ісус Христос: «Ти спокусник людям єси, посрамити тя маю».

Рік диявол: «Ти сам спокусник, я тебе посрамити маю».

Рік Ісус Христос: «Маю скінчити, бо я сотворив-єм чоловіка по образу своєму і не хочу його оставити во віки».

Рік диявол: «А коли чоловік согрішить, мої діла творячи і помисли злі, що йому буде?»

Рік Ісус Христос: «Послухай мене, дияволе, запевне осуджу його і віддам його вогневи вічному. А якщо покаються, подорожніх в дім приведуть, убогих наділять, нагих одягнуть, голодних нагодують, алчущих і спраглих напоять, мертвих до гробу відпровадять, піст і милостиню сотворять, до церкви святої часто ходять, на молитви дають, то добрую смерть пошлю на такую душу. І дам його душу архангелови Михаїлови, і поведе його душу до пресвітлого раю. Послухай мене, дияволе: а якщо чоловік не покається і буде грішити, і не буде добрії діла творити, але злі, то пошлю на тих людей наглую смерть і передам душі їх лютим ангелам в огень вічний».

Потім вийшов Господь наш Ісус Христос на гору високую із апостолами своїми. І з гори побачив Ісус Христос великую кількість бісів, яких був зібрав Сатанаїл – слуг своїх тьмою тьмущою. Бо рік Сатанаїл слугам своїм: «Кріпіться, діти мої, бо Ісус Христос, великий неприятель наш, прийшов тут. А коли ми його погубимо, то наша велика честь і слава буде, бо коли я хотів собі престол будувати і рівним йому бути, тоді він мене зопхнув із високости небесної, що я його не слухав і слуги мої. Отож, слуги мої вірнії, ідіть же ви наперед, а я за вами слідом піду».

Тут пішли дияволи з великим військом на Ісуса Христа, аж апостоли вжахнулися, видячи військо диявольське. Тоді ступили дияволи один ступінь на гору, а Петро-апостол побачив їх і відбіг від Христа на одну версту.

Рік Ісус Христос: «Петре, чому утікаєш? Вернися назад, не бійся!»

Повернувся апостол Петро і став позаду Христа, дивлячись через його святі плечі.

Рік Ісус Христос ученикам своїм: «Хто зверг Сатану з небес?»

Рік святий Іоан Богослов: «Ти, Господи, і отець твій небесний».

І тут повелів Ісус Христос облакам небесним ухопити диявола і віднести його стрімголов попід облаки, і слуг його розігнати. І рекли дияволу слуги його: «Уже і ми відтіль підімо у глибину підземну, уже бо і князя нашого підвісив Ісус Христос на облаках».

Увидів тут диявол, що не може нічого порадити і випустив голос свій: «Помилуй мя! Не погуби мене до кінця! Пусти мя на землю! Якщо хто буде з людей вірним тобі, не буду спокушати їх до кінця, але всі люди обернуться до тебе».

Господь же повелів облакам пустити диявола. І упав диявол на землю, і убився, і лежав на землі чотири години. І наповнив уста свої піною і отрутою злою і почав хрипіти вельми, ніби здихати.

Рік Ісус Христос: «Що помишляєш, дияволе? Якщо я на тебе плюну, то ще тобі гірш буде, сила бо моя і дух мій святий є».

Рік диявол, з великим болем зітхнувши: «Якби я знав, де ти ся родив, пішов би-м на місце теє і посрамив матір твою».

Рік Ісус Христос: «Хто може над терням смокви збирати, а на сході пшеницю жати?»

Тоє слухав диявол і не міг того відгадати.

Повелів Господь землі розступитися на триста сажнів у глибину. І розступилася земля, і подивився диявол на Христа і питає: «Як тая глибина глибока? На скільки сажнів?»

Рік Ісус Христос: «Чуй, Сатано! Якщо чоловік буде мати тридцять літ і візьме камінь і зо всієї сили уверже в тую глибину, то той камінь буде летіти три роки, поки долетить на дно. То і там, дияволе, я тебе знайду по розп’ятті і воскресенії моїм, і повелю зв’язати тя моцно путами залізними, котрих ніхто не може розв’язати, і погублю тебе до кінця. І дам тобі в останнії літа царствувати: першого літа твого царствія вродить багато жита, пшениці і вина, а на другі два літа не буде ні стебла жита, пшениці і вина по всій землі».

Рік диявол: «А потім що буде?»

Рік Ісус Христос: «Мої небеса пожруть землю, і висохне море, як камінь, і перегорить земля, і воскреснуть люди із мертвих, і осуджу всі племена земні, і тебе, Сатано, осуджу, і всякого чоловіка, що творить діла твої злі. Тоді буде вам мука вічная, а мені буде слава і честь на віки і поклоніння».

Потім пхнув Господь диявола ногою своєю в пропасть ту.

По воскресенії Господь наш Ісус Христос, увійшовши в ту глибину підземную, спіймав диявола і зв’язав міцно мотузом залізним, якого ніхто не може розв’язати до Судного дня. А котрі там були в пеклі підземнім, починаючи від Адама аж до воскресенія Христового, всіх Ісус Христос звільнив і випровадив, котрого перемога, слава єсть по всьому світі народу християнському. Його перемогу славимо, Господа нашого Ісуса Христа в Тройці Святій єдиного Отця, і Сина, і Святого Духа нині, і повсякчас, і во віки віків.

Про те, як Соломон закопав бісів у одній бочці тьмами тем і тисячами тисяч

Оповідання вперше опублікував І. Франко за рукописом із с. Іспаса на Буковині, писаним у 1732 р.

Цар Соломон Єрусалимський влаштував вечерю велику і пішов на безводне місце, гукаючи:

– Сатано, прийди до мене на вечерю.

І з’явився йому сатана і пішов з ним. Рече же Соломон:

– Аз єсьм цар над царями, а пан над панами, й нема іншого під сонцем окрім мене.

Рече же диявол:

– Що ж із того, що ти великий цар, коли жодного предивного знаменія не учиниш? Іно я цар над царями й пан над панамн, й нема іншого окрім мене. Знаю таке дерево, що вищого за нього ти не маєш в свому панстві, і тоє дерево є вельми далеко. Але якби я двічі по нього сягнув, а за третім разом звелів, аби стало тут, то й було б так.

Рече на те Соломон:

– Я є моцніший король над королями й пан над панами і я маю царство від сходу сонця до заходу, а якби захотів, то враз мої піддані із усього панства мого стали би переді мною.

Й рече диявол:

– Але я ще заможніший і моцніший і над тебе, і над всі королі, й нема иньшого другого як я. Аз маю множество слуг, а тільки би захотів, то стали би враз передо мною всі. І таку я маю силу, що міг би всіх моїх слуг перетворити на мак, аби ся вмістили в одну-єдину бочку.

І посміявся Соломон і рече:

– Не вірую я тому, аби-сь міг слуги свої на мак перетворити і в одну бочку помістити.

Тоді повелів сатана всій преісподній своїй, аби враз вона стала перед ним. Він же перетворив їх на мак, й висипав усіх у бочку. Тоді став Соломон буцім до того чуда ся придивляти, а тоді непомітно взяв чопа і забив їх добре у тій бочці та запечатав знаменієм. І сказав їм таке пророцтво:

– Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь. Не вийдете звідси ніколи, хіба силою і велінням царя.

А тоді закопав ту бочку у полі.

І пішов старший сатана, ридаючи і плачучи, у пекло своє. А як помер Соломон, то почав Ірод царювати. Диявол же тільки й думав про те, як би то слуги свої визволити. І прийшов він у царство Ірода, коли ще він молодим був, та почав майструвати пищалі (дуду). Спочатку вистругав дудки, а потім узяв цапа проклятого зі стада Іродового й зробив міх. Одного дня сів собі на ринку та почав пискати (на дуді грати). Зачули люди і розповіли Іродови цареві, яка то музика пречудна. Тоді послав цар слуги свої увидіти, що то таке.

Привели вони сатану до царя, і глянув цар на такого пречудного воїна й питає:

– Хто ти єси і з якого краю?

Й рече диявол:

– Аз єсьм хитрець над всіма майстрами й ігрець над ігрецями.

– Прошу тя, – рече йому цар, – живи у домі моїм й весели дім мій по всі дні, аз же воздам ти мзду твою і сотворю тя великим у царстві моїм.

І дав йому покій дуже гарний поруч із покоєм своїм. Потому влаштував Ірод бенкет великий на рождество своє, та покликав усіх вельмож із царства свого, і повелів у бубни бити й грати гудницям у сурми та іншим різним музикам. Але жоден не міг догодити Іродіяді, дочці Филипа, брата Іродового. А як почав диявол грати всякі пісні і танці на пищалі, котра просто нарікаєся дуда, тоді возвеселилася Іродіяда й стала скакати й плясати, й тим догодила сильно Іродови.

Рече же їй:

– Доню, що хочеш проси у мене, дам ти й пів царства мого.

Вона ж хутко до матері своєї підбігла й питає:

– Що б то мені попросити в царя? Чи обіцяні пів царства, а чи щось інше, що мені захочеться?

Рече їй мати:

– Проси на блюді голову Іоанна Хрестителя, то все буде наше.

Підійшла дівиця й рече царю перед всіма вельможами:

– Дай ми, царю, голову Іоанна на блюді.

Почув то цар і засмутився дуже, бо мав його за учителя великого. Але, не бажаючи переступити слово своє при всіх, що зібралися тут, послав у темницю мучителя, а той відрубав голову Хрестителя й підніс дівиці на блюді. Вона ж те блюдо возложила, наче вінець на голову свою, та почала плясати перед всіма. Але дивноє чудо! Усі страви й напої многоціннії, що перед гостями стояли, на кров перетворилися.

Потім рече диявол:

– Царю, не печалуйся намарне смутком своїм, а пошануймо іще пам’ять отця твого. Ходімо на поле, возвеселімося там іще.

І пішли вони, а диявол попереду скаче і танцює. І коли прийшли вони в поле, наблизився диявол до того місця, де закопав Соломон бісів, і питає в царя:

– Що то за могила?

Рече цар:

– Чув я, що ніби тут мій отець закопав бісів.

І рече диявол:

– Неправда, царю. Аби-сь знав, жи отець твій закопав тут золото й срібло та каміння дорогоцінне. І сказав тоді так: якщо буде хтось із синів моїх мудрим, то добуде цей скарб.

Втішився цар і повелів копати, і знайшли бочку дуже велику. Рече же диявол:

– Накажи, царю, усім відійти від нас.

Вельможі відійшли, залишивши їх самих. Та щойно Ірод вибив чоп, то враз усі біси чорною імлою вилетіли звідти, а диявол тільки посміявся з дурости Іродової. І розступилася земля, і провалився Ірод у пропасть зі всім домом своїм. А біси звідтоді знову взялися людей спокушати.

Самійло Величко

Народився у 1670 р. на Полтавщині в козацькій сім’ї. Вчився в Києво-Могилянській колегії. Був канцеляристом у генерального військового писаря, потім генерального судді В. Кочубея, служив у військовій канцелярії. У 1708 р. Іван Мазепа усунув його з посади. Після Полтавської битви жив у маєтках Кочубеїв у с. Диканьці, а згодом у с. Жуках під Полтавою. Автор літопису, який охоплює події на Україні 1648–1700 рр. Помер після 1728 р.

Історія про сатира походить з 17 розділу літопису Самійла Величка і публікується у перекладі Валерія Шевчука.

Сатир

1676 року один сатир, що начебто довго жив у подільському лісі Недоборі⁶, був перестрашений демонським збором і втік геть із Недобора. А прибігши у Великоскитську пустиню⁷ і зустрівши там іншого сатира, сказав йому таке:

– Оцими днями, опівночі, як мені здається, спав я в своїй темній, зарослій густим і непрохідним лісом та терном, нікому не відомій дебрі та яскині, коли це сильно здригнулася піді мною земля і не знаю, чи вона, чи нечисті духи викинули мене вихором угору від землі з моєї яскині. Я ж був геть од страху збезумілий і, не знаючи, що чинити, втиснувся в дуплясте від кореня дерево, яке мені там трапилося. Отак я стояв, тісно огорнений, і відчував, що всі чуття мої змертвіли, а зір та слух мало мені служать.

Дивлюся я крізь щілину того дупла, що в ньому був, і бачу відразу князя тьми і стародавнього начальника злих духів Люципера з іншими його старшинами, що незвідь-звідки прийшли. Сів він недалечко від мене, як на престолі, на великому дерев’яному пеньку, гнилому й повному мурашви, маючи в руках іржаве, погнуте, залізне сцептро (скіпетр), на бридкій голові багато рогів, а на чолі один – найбільший.

Був він дуже великий, чорний, як вугілля, від голови до ніг, вуса мав паскудні – довгі, пом’яті, бороду – криву, густу, покошлану, що покривала й пелехаті груди. Очі він мав, як розпечені на вогні сковороди, – випускали вони від себе синій сірчистий вогонь, як стовпи чи комети. Губи були криваві, як пухирі, довгі, надуті, а рот і горлянка були наче яка прірва, що випускала з себе сморідну пару. Коли ж мурашва, що на ній він сидів, його допікала, він хитав своєю головою так, що з ніздрів його на лоно, наче смердючі остюки, сипалися стоноги. Більше його сатанинських прикмет не міг я зі страху добачити. А коли князь пекельних темнот сів на гнилому пеньку, сіли з ним й інші його начальники, старі по праву руч, а молоді по ліву руч. Були серед них різної постави і страшних ґатунків демони і ніколи не бачені мною бридкі лярви; одні мали верблюжі і козині, а інші курячі ноги, а на голові й роги мали. Інші ж замість волосся мали вужів та зміїв і всілякі інші змішані злі дивовиська та злющі вогні. Він, отой старий сатана Люципер, заговорив до них, що отак порозсідалися, бридким і верескливим голосом:

– Принесіте мені отой мій ріг, що його був зламав я з великим болем з голови моєї об Іорданську скелю, коли йшов хреститися християнський Бог Христос, а я був скинутий з небес і з невимовною швидкістю летів з вами до пекла.

А коли йому відразу його принесли, повелів він затрубити в нього. Коли ж пролунав бридко гаркітливий голос того рогу, тоді всі недоборські дерева захиталися і моє зі мною мало не впало. Була відразу після того по всьому Недобору велика буря, шум, невимовне сум’яття і вихори, від яких всі звірі побігли й полетіли з великим поспіхом геть з Недобора, а з ними мало не вилетів із мене мій дух. Тоді злетілося туди, де був їхній начальник, незчисленне множество демонів, наче темна хмара смердючої сарани, і весь ліс Недобор, освітлений тоді місячним світлом, затемнивсь і спохмурнів. Побачивши їх, Люципер похвалив їхнє старання і сказав до них таке:

– Друзі й чесні мої князі, що провадите свій рід з небес і гідні жити в них більше, ніж сонце, Бог несправедливо випхнув од себе вас разом зі мною у пекло із тих небесних держав, до яких належите так само, як і він. Мабуть, боявся він нас, коли бачив, що мужність наша протистоїть йому. Нині ж він сам, як усемогутній, володіє небом і зорями, а нас має за своїх ворогів і, замість світла денного, всім приємного, замкнув нас нездоланною узою в темряві, позаздривши нам неба – першого нашого щастя – і ясного сонця, віддавши нас безмежній і постійній тьмі. А що найгірше – коле й пронизує мене люттю, гризе і додає до давнього болю більший жаль – це мука, що низьку людину, створену з болота й глини, кличе до неба замість нас і, як батько синові, зичить їй вічного гаразду і нашого найпершого щастя. Але й того маючи замало, послав був у світ і видав на тиранську смерть, на більшу нашу біду свого єдинородного сина. Він же, самі добре знаєте, з якою небезпекою і великою тривогою нашою, виломив пекельні двері і, порвавши вічні зав’язі, відняв у нас ґвалтовно дорогі наші здобичі й користі – душі вірних своїх рабів – і на більшу нашу печаль виставив на весь світ тріумфальну хоругву, що звоював пекло. Але залишимо геть стародавні наші шкоди й кривди від нього, – вони завжди були і є славні: він постійно допомагав людині супроти нас і робив та робить силу нашу нікчемною і бездіяльною, віддавши нас на посміх і наругу тому, хто мав би перед нашим лицем як слуга схиляти свою шию. А пригадаймо недавні образи, і як хоче нас від віку обернути він унівець, а силу нашу зробити безвісною, коли забере від нас усіх людей і приведе до себе; до того ж він приніс таку честь і дав силу хрестному дереву (яке здавна служило для безчестя й смертної кари злочинцям і на якому зволив розіп’ястися й сам Христос), проти якої ми зовсім не можемо стояти і мусимо, безчесно і всепереможно гнані, тікати й зникати. Що ж маємо чинити, чи тільки будемо дивитися крізь шпару? А він натискає сильно – ото бачите, що люд його віри поширюється і змножує свої церкви не тільки по всій Європі, а вже і в Азії, і в Палестині! І приходить до того, що не тільки в християнських церквах, але й повсюди поміж невірними поганинами, зловленими у віру Христовими апостолами, буде зображене й пошановане на стовпах і колонах, мідних і мармурових, Христове ім’я, а наші хвали й офіри через те цілком згинуть і загаснуть. Божниці наші порожнітимуть, а ідоли впадуть ув остаточну згубу. Йому ж самому, як єдиному Богові, всі народи воздадуть хвалу і принесуть офіри, а нас до своїх церков і входити не пустять. І чим раніше хвалилися ми, те тепер мусимо відстраждати так, що душ, підданих гріхові, не буде і за них перестане платитися Плютонові⁸ трибут (контрибуція). Чуєте ж бо, не допустимо до того, візьмемо перед себе давню свою мужність; коли ми вергали в небо вогнем і докучали мечем небесному князівству – тоді ми, либонь, програли й лишилися переможені, однак сміливість серця нашого і справність нам признавано.

Гадаю, що й вам відомо добре, як зависний на добро наше християнський князь і гетьман Гофред⁹, воюючи в Азії й Палестині наших слуг магометан, скинув багато ідолів із наших божниць і знищив твориму в них нашу хвалу; та й саме велике місто Єрусалим він здобув і зробив те саме, встановивши в ньому хвалу Христу, назорейському Богові, своєму спасителеві. Оце християнське щастя і божественна над ними милість найбільше нас тоді долягали і гризли великим жалем та болем, пронизуючи як стрілою наші серця; ви були послані від мене перешкоджати християнам у їхніх замислах, і їхні війська, що стояли тоді під Єрусалимом, мали порозрізнювати всілякими способами і спритами, змішати і припровадити їх до крайньої руїни, чого, либонь, цілком не досягли, але й досягли немало, вчинивши значний ущербок у тих військах своїми спритами. Хвалю отож вірну вашу службу, завдяки якій ми погубили, почавши від синів Володимира, того другого після Андрія¹⁰ християно-руського апостола та хрестителя, аж дотепер, чварними війнами і сум’яттями множество християнського люду і приводите багатьох інших з православної віри до інших різних вір. Але ще немає кінця моєму бажанню. Хочу я винищити й вигубити отих кам’яносердих і у віках непохитних у своїй православній вірі русо-козарів, що більше інших народів важкі й невиносні нам своїм благочестям та лицарством. І це я вчиню незгодами й чварами такими ж, як були раніше в колишніх властолюбців і начальників, – так знищите ви в землі українській і славу Христа, їхнього Бога й спасителя, нашого ж губителя. Адже вже була на цьому боці Дніпра пошкоджена й спустошена їхня земля з багатьма міцними містами і багатолюдними селами спершу через вірного нашого слугу Батия, потім і через їхніх же братів-християн поляків, а потім знову-таки через наших слуг сарацинів і агарян¹¹. Одначе з бусурман, вірних наших слуг, гине від мужньої їхньої зброї більше людей, як у них. І це належить нам, коли Христос допустить, відомстити і їхню землю зі столицею їхніх гетьманів Чигрином та іншими містами, що лишилися, до решти розорити і цілком порожньою та нікчемною зробити. Ідіте ж, мужні мої лицарі, у всесвіт і збирайте свою силу на вигублення того затверділого козаро-руського народу, вжийте до цього всіляких спритів і хитрости вашої, і коли в тому один з вас кволий і невправний, то хай допоможе йому в початій справі другий. Напровадьте мені в’язнів, чи силою, чи радою, чи умітністю, будьте їм завадою і шкодьте всюди, вловіте їх у сітки вашого сприту. Нехай одні волочаться по світу, як заблуклі без пастиря вівці, другі затягаються на службу всіляким чужим монархам і там гинуть за гроші, треті в п’янстві топляться, четверті в усіх світових розкошах, як свині, нехай плещуться, п’яті у плотській похоті нехай паскудяться і ображають на себе Бога, шості нехай бунтуються на своїх гетьманів і начальників зі своїми роздвоєннями і внутрішніми чварними незгодами – хай викорінюють себе самі, нехай військо згине, нехай йому те станеться, що пам’яті козарів не останеться!»

Гнівалися нечисті духи, чуючи ту Люциперову мову і, вже більше її не дослухаючися, з великим шумом і вихором, як незліченна саранча і темна хмара, полетіли геть із Недобора на свої справи. Потім одразу блиснула блискавка, а після неї вдарив міцний і нестерпучий Перун, від якого й багаторогий їхній сатанинський король зі своїми князями, лишивши після себе плюгавий і невиносний холод та сморід, пішов із тим пнем, що сидів він на ньому, в землю, покинувши по собі тільки малі челюсті бездонної прірви, що почали потроху випускати із себе гіркий сірчистий дим. Од того Перунового грюкоту не лише завалилася і зрівнялася з землею моя дебра й улюблене моє житло, що було там близько з харчем моїм і дерев’яними та терновими хащами, але й численні великі дерева, що були поблизу, й моє, в якому був я, вирвалися з корінням й упали на землю; і все листя в усьому тому лісі з усіх дерев, хоч і не час іще був, упало на землю і, наче спалене з усіма травами та лісовим биллям, послалося по землі одним шаром пічного попелу, а ліс лишився на землі без листя, неначе сухий.

Від цього страшного видіння та грюкоту, холоду, й смороду, і падіння на землю зі своїм деревом я втратив усі чуття свої і лежав мертвий у тому деревному дуплі до півдня. Опівдні, коли моя плоть нагрілася від сонячного тепла і південний тепло-холодний вітер вивіяв сатанинський сморід, що був у всьому лісі, то й я відчув у собі пробудження життя, заледве виліз із тісного мого деревного дупла і, бачачи в усьому лісі порох, попіл і голі дерева та не маючи, відтак, нічим себе прохарчувати, а до того ж боячись, щоб той сатана не виліз знову на світ через залишену після себе нору і не відігнав своїм страхом мого від мене духу, біг, біг і біг, не дивлячись куди, і перебіг за кілька день довгі поля, ліси й діброви, гори, долини й болота та й прибіг у цю незнайому пустиню. І це вже третій день тиняюсь у ній голодний і спраглий, нікого в ній не зустрічаючи і не можучи підкріпити чимось свою плоть від отаких, що оце розповів тобі, страхів і переживань, що геть виснажують мене й нахиляють до смерті. Нині, уздрівши тебе, персоно любого нашого роду, радію серцем і вже не боюсь умерти перед твоїми очима.

Це вирікши, він упав, плачучи, перед ноги сатира, якого зустрів був у Скитських пустинях. Той же, підвівши його від землі і так само плачучи, сказав до нього:

– Друже, коли правду кажеш і коли демонська сила своїми підступами знамірюється навести такі біди і злопригоди православному християнському українському народові, то біжімо звідсіля в інші найдальші країни й пустині, щоб і ми не були тут зловлені тими демонськими хитрощами й не впали в несподіване зло.

Вирікши це, пішли вони відразу в глибину пустині. Стояла тоді ніч, а один скитський анахорита, що тулявся після розорення турчином свого монастиря сам-один у пустині, клякнув був у лісовій густині на молитвах. Він побачив і почув ту розмову сатирів, що точилася поблизу нього, віддав хвалу Богові, що відслонив йому розум розуміти мову тих сатирів, і, повернувшись до свого Скитського монастиря, оповів, що почув, братії, яка тут лишилася, і та сатирова розмова прокотилася тоді, здається, повсюди.

Демони ж після такої інформації й розпорядження свого багаторогового князя розсіялися по всесвіту і почали своїми підступами розпоширювати, де було можна, сіті й запалювати серця злостивих і завидливих людей, а найбільше своїх слуг-магометан на викоренення тогобічних козаків із Чигрином та іншими українськими містами, що залишилися.