Kitabı oku: «Чорт зна що. У кігтях Хапуна», sayfa 6

Олексій Плющ

Народився 25.V.1887 р. в с. Оленівка коло Борзни на Чернігівщині в сім’ї учителя. Закінчив Першу російську гімназію у Варшаві. З осені 1906 р. вчився в Ніжинському історико-філологічному інституті. Був книгарем і писарем ніжинської «Просвіти», виступав з рефератами на зборах чернігівської «Просвіти». Покінчив життя самогубством 24.VІ.1907 р.

Писати почав у 1902 р. Автор повісти «Великий в малім і малий у великім» (1903), з якої й походить уривок «Страждання демона». Сучасне видання: Олексій Плющ. Сповідь. – К.:, Дніпро. – 1991.

Страждання демона

Коли нічого не було, коли царювало скрізь повне таке й вічне ніщо, вічно спокійне, безсмертне ніщо – от, наприклад, таке, як на тім світі буває з кожною людиною, – коли був безкраїй спокій небуття, неіснування повного і тихого, коли було так тим хороше, – то посеред сього невиразного, вічного спокою безформеного пробував не дух, не мисль, а щось таке, чого обхопити розум мій нездатен, але яке владно наповняло ввесь той спокій неіснування й страждало воно… Се був демон.

Страждав демон, і безконешність своїми частками, довгі, тягучі ночі для стражденної людини, минала для нього, а він страждав, бо, повний надзвичайного зла, повний смертного жадання, пекельної жадоби вічної втішити: зло незмірне, погріти його на нещастях та стражданнях другого, він нічого не мав довкола себе, опріч тихого, лагідного спокою неіснування милого, який ще більше дратував його зло, розвивав йому пекельність і силу того неосяжного зла безсмертного…

І от, повний страждання від немочі завдовольнити сього надзвичайного, вічного й, головне се, вічно зростаючого зла, сей демон мав уже зникти, розпливтися у власнім злі, згоріти в нім і згинути, зникши частками… І тоді було б вічне неіснування, вічний спокій небуття, тим і вічне щастя… Хороше тоді було б!.. Але раптом демона осяяв творчий порив, мисль, якась спочатку вельми неконкретна, вельми невизначена обняла його, і він, пірнувши в себе, аби ніхто не перешкоджав йому творити вічний спокій, затих і причаївся. І тоді на мить, яка була, порівняно з нашим уявленням часу, довга-предовга, постав такий повний спокій нічого неіснування!..

Хороше, так незмірно, на уяву неможливо хороше було тоді, така розкішна була та єдиная мить у всій довгій вічності безкраїй, що без початку, без жадного кінця!!!

Коли мій розум вельми хвилинами вироста, коли він робиться, як та всесвітня просторінь, широким і, як джерелова вода, прозорим і, як криця найкраща, твердим, тоді лише трохи я можу уявити собі, що то був за безкраїй спокій неописано прекрасний!..

Довкола всюди-всюди – значить у необмежності – нігде не було ні протилежности, ні плями, бо не було навіть згадки про світ, не було нічого, що ми можемо собі уявити, а було повне ніщо, повне тихости. Усе, що оточує людину, все без вийнятку, все цілком умовне: умовне світло, тьма умовна, умовна краса, існування умовне, мабуть, очі й ввесь напрямок розуму людського, ввесь він вповні вміє уявляти собі лиш умовне. Але ж та тиша, повна тихости, без жадної плями, навіть згадки про згук, була вповні безумовна, глибока тиша цільна. Всюди та скрізь був спокій неіснування…

І все складало той приємний, собою самим завдовольнений вповні, цільний спокій неіснування, ідеальний спокій!..

Раптом, як із ракети виліта сніп іскр, так з демона вилетів вічний сміх, широкий, як всесвіт, міцний і колючий, як всесвітнє страждання, голосний, як безкрая кількість згуків найдисгармонійних, найдиких своєю безконешно зростаючою силою, сміх, повний такого владного, такого низького й вічного завдоволення, сміх радости демона, такої ж безконешно злої, демонічно прекрасної навіть, бо безкрайо вільної в своїм злі, якому ніщо не могло й помислити протистати, радости, що він, демон, має силу вічно жити, має силу зруйнувати сей ненависний, остогидлий йому лагідний спокій прекрасний, і викликати з неіснування вічне страждання глибоке всесвіта, яке буде йому повним задоволенням ріжноманітним!..

І от демон почав єдиною мислю своєю творити собі світ… І зло його росло, зло його, повне натхнення й творчого пориву, в кожну цяточку того, що творило, вкладало безліч суперечів, аби тому, що воно творило, страждання зробити вічним!..

Юрій Липа

Народився 15.V.1900 р. в Одесі в родині відомого письменника і політичного діяча Івана Липи. 1920 р. емігрував до Польщі. Закінчив 1929 р. Познанський університет, 1931 р. – курси військових лікарів у Варшаві. Очолював літературну групу українських поетів «Танк». 1943 р. повернувся в Україну, працював лікарем у Яворові. Арештований органами НКВС і страчений 20.VІІІ.1944 р., в с. Бунів Яворівського повіту на Львівщині.

Автор поетичних збірок «Світлість» (1925), «Суворість» (1931), «Вірую» (1938), історичного роману «Козаки в Московії» (1935), кількох збірок оповідань та публіцистичних праць «Союз визволення України», «Королівство Київське по проекту Бісмарка», «Гетьман Іван Мазепа» (всі – 1917), «Бій за українську літературу» (1936), книг із медицини «Фітотерапія» (1933), «Цілющі рослини в давній і сучасній медицині» (1937), «Ліки під ногами» (1943).

Біси і ловець
^{(Балада)}

 
Архистратиг Михаїл метне ясним,
Метне ясним, а з того блиск і грім,
Сизо-сині хмари розходяться кругами.
Архистратиг Михаїл б’ється з ворогами.
Ішов ловець,
Його силам кінець,
Під деревом став: – Ох, Ти, Мати Божа,
І ніч, і дощ, і бездоріжжя, –
Тільки перегрімлює-гримить
Ярослива блакить!
Став під деревом, глядить,
Дивиться – перебігає
Там, де темний ліс, –
За бісом біс:
 
 
Один – товстий, пикатий, жовтозубий,
Витягає масні губи, плямче, смокче,
Живіт показує, слину розмазує,
Все хотів би їсти, їсти, їсти…
 
 
Другий – говорить без кінця, лає всіх і отця,
Нечистоти скидає, проклинає, як грає,
Все чорним словом називає, блює,
Все хотів би очернити, змісити, загнити…
 
 
Третій – безчолий, товстопикий, розігрітий,
Широколапий, одноокий, лапи витягає,
Поживи теплої шукає, душі і крови,
Все хотів би душити, давити, приземнити…
 
 
Четвертий – тонконогий, в кущах потороча,
Тонкорукий, павутинний, має тільки очі,
На все гиддя дивився б і плямам молився б,
Все хотів би найгірше, що ґанч, плюгавіше…
 
 
П’ятий – тіло одно, голе, біле, що дише,
Безголове, любашне, дриготливе і мразне,
Аж трясеться, як вій-солодій, у трусійстві, у поті,
Скрізь шукає і п’є, мов смолу, насолоду…
 
 
Шості – йдуть, колихаються, в’ють хороводи,
Все у них від вина пороздулось, піднеслось, трясеться.
Очі сині, як ніс, і розтріпану бороду смокче,
І втіка, ригає блювотиння винне довкола.
 
 
Сьомий– страшний, він пнеться з землі і спадає,
Небо льже язиком, безнастанно хулою кидає,
Все найвище обвив би кільцями слизькими своїми,
І пливе за всіма по землі, наче вуж неспокійний…
 
 
– О, – каже ловець, –
Недобрий то ралець,
Ні, не дам я вам гуляти,
Лад Божий перекривляти!
 
 
Фузію перехрестив,
До плеча приложив,
Бив, бив, бив,
По черзі положив, –
Під лісом
Біс лежить за бісом.
 
 
Зупинилась буря, стихли стріли громові,
Стали хмари, як сходи, сині, гранітові.
Сходить по них архистратиг до ловця,
Біле світло сліпуче б’є з його лиця:
 
 
– Спасибі, брате людський, вбив ти бісовіння,
Які ж твої за це хотіння?
– Мої хотіння – Божі веління!
 
 
Одно тебе прошу,
Святий Михаїле,
Дозволь людям ходити, –
Вічно біса бити!..
 
 
І він ходить між нами
В погоні за бісами,
І як, чоловіче, в душі легко стане, –
То вбив біса твого
    По слову від Бога
    Ловець безустанний.
 

Ростислав Єндик

Народився 28.05.1906 р. на Гуцульщині. Письменник, публіцист, антрополог, член НТШ. У 1930-х роках співпрацював з часописом «Вістник». Автор праць з антропології: «Антропологічні прикмети українського народу» (1934), «Вступ до расової будови України» (1949), монографії про Адольфа Гітлера, збірок оповідань «Регіт Арідника» (1937), «Зов землі» (1940) та ін. Після війни мешкав у Німеччині, помер 15.02.1974 р. в Мюнхені. Оповідання походить з однойменної збірки.

Регіт Арідника

І

Гей, що ж то за краса Красноіля. Розляглося село над річками, над їх зеленими беріжками, грунями обвилося, лісами закосичилося, царинками усміхнулося. Потоки шепотом-шелестом пригадують давно забуте, верхи шумами-думами перекидуються, синиці свистом-посвистом цівкають і на когось кличуть, викрикають.

З Широкого викочується сонячне ядро і лагідно гладить Магурки; вони усміхаються, кивають привітно зеленими крисанями і жартом переморгуються з Широким. Широке хмуриться, чорніє і зганяє з своїх плечей сонце, що сіло на нього, але золотити його не хоче. Добродушне сонце зсувається і відходить, на прощання розгладжує брови розгніваному Плаєві, пригладжує розвихрене волосся і він з сорому червоніє, рум’яниться.

Міняються світла, тіні, півтіні, повітря міниться шовкотканими пружками і на золотих струнах гомонить…

– Не вслухуйся в ці голоси, бо в пошумах верхів і в посвистах Синиць почуєш не буйнодзвінний голос Довбуша, що юнацьких леґінів до себе кличе, але стогони ранених гір.

– Не віриш?

– Слухай!

Сонце конало, закриване густими мряками і темрявою ночі, останніми зусиллями викидало з себе недавно ще смертоносні для ночі стріли, що палючими снопами розсипалися у просторах. Та сила його ослабала з кожною хвилиною і соняшний вогонь замінювався в холоднаве світло, що не в’їдалося в бурунні мряки, які зліталися з усіх сторін, щоб його задушити, тільки золотило їх. Вал за валом насувалися мряки на сонце й обливали його кров’ю. Розтоптуючи перші ряди своїх пробоєвиків, другі та треті, темнава сила мряк затоплювала сонце у безмежних кривавих морях, щораз густішою заслоною омотувала його, щораз грізніше збирала в могутньому напруженні розчухрані брови. В останніх судорогах задрижало сонце, побіліло душене чорнотою і згасло.

Зареготалася темінь довгим спазматичним сміхом від заходу на північ, війнула полум’ям із зашкірених зубів і вмовкла, розкинувши кадовб по склепінні неба й опустивши волохаті кінцівки по небосклонах, неначе б побіда знесилила її.

Насувалася ніч з кривавим ковніром на заході.

З переляком розглядалися довкола себе розмріяні смереки, глухли дзвіночки, розсипані по барвистих полонинах, насторожилися гуки потоків і річок. Повітря кам’яніло зловісною непорушністю, вагітне жахливими несподіванками.

Тишина. Природа слухає з запертим віддихом. Тиша. Ша…

На далекій півночі забовванів хребет велетенської звірюки і сховався за обрієм. Звірюка блиснула вузькою щілиною ока, ліниво клацнула рідкими кливаками та широко позіхнула.

І знов тишина. Природа слухає з запертим віддихом. Тиша. Ша…

Незабаром друга потвора замайоріла на обрії, стрясла шкурою, блиснула кривими кливаками і глухо забурмотіла.

І крилата потвора за потворою, звірюка за звірюкою підносили кудлаті голови у своїх північних леговищах, вилізали на небо, пожирали розкривавленого велета та розтирали його своїми чорними клубами, мов млинськими каміннями, на ніщо. Повітря стало густе і чорне, мов смола, що булькотить і клекотить та горючими шматками розприскується з відкритого казана.

Це потвори розпочали свій танок, опираючись на грудях гір.

Зойкнуло самітне Сокільське і протяжним свистом попрохало помочі в Писаного Каменя, в Лелькова і в Скупови.

– Рятуй, – пронеслося долиною Білої Ріки, Річок і загубилося в Пробійній,

І знову тишина. Природа вслухується з запертим віддихом. Тиша. Ша…

І той вітрець, що перед хвилиною, скрившися за Груником, легенько віддихав, нараз завертівся в дикому аркані на місці, зірвався з землі, відбився від верхів і вдарив у темінь неба та клубовище потвор розбив, розтер, розігнав і відслоненому небові післав жагучий привіт.

Заклубилися потвори і гаркнули на зірки. В потоках води втопили вітер, одним помахом зжерли зірнички, потім самі спустилися на верхи і їх перевертали, перемішували, вирівнювали.

– Рятуй, – застогнали Біла Кобила, Великий і Малий Погар та Магура і, вирвавши кількасот смерек, перекинули їх через Кринти, мов великанську розсипану китицю, прохаючи помочі в Чорногори і приносячи їй дар.

Зникали верхи за верхами, топилися долини за долинами, роздушувані страшними стопами потвор. Тільки Говірля, Петрос і Мунчел, піднісши гордо свої широкі чола, дерли шпицями волохаті лаби на шматки і кидали їх поза себе.

Злісно заскавуліли ранені потвори і з усієї сили наперли на чорногірські верхи. Мов велетенським кресалом черкнув би хто об чорний кремінь, так сипнули вони на гори градом іскор і небо запалили. Страшенний грохіт потряс підніжжям, розколов небо надвоє і розкотився на північ і південь, схід і захід. В розколеному небі розпукувалися серед розшалілих гуків кремені за кременями, кам’яними ріками спливали по обочах Чорногір та стирали їх сірі гребені. Всі дикі потвори збиралися в одно місце, дикими вигуками до нього накликувалися, в боротьбі з Чорногорами напружувалися, крилами їх розшарпували, дзьобами закльовували і як Говірля, Петрос, Мунчел і Піп Іван знеможені лягли, з усієї сили кинулися в Несамовите Озеро і пірнули в ньому на дно.

Чорт за чортом, щезник за щезником плили в божевільному поспіху темними підземними ріками, густими, мов дьоготь морями, одну землю за другою минаючи, до Тридев’ятої Землі прямуючи, в якій Арідник, найстарший Сатана, що чортює над чортами і щезниками, очікує кожного року своїх підвладних зі звідомленням.

І вже видається Земля, мов невеличкий колачик з малесенькою діркою посередині, що розлягся на безмежних морях, а чорти за чортами, щезник за щезниками далі пливуть і Тридев’ятої Землі навіть не бачать. Розпінені ріки з лоскотом прориваються в щораз більші глибини, несучи з собою всіх огидних ворогів світу, що товпляться, одні на одних налягають, щоби приспішити свій хід.

Пливуть води, пливуть, пливуть, аж нарешті перестали води грати і вже своїми силами допливають чорти і щезники до Тридев’ятої Землі, до самого Преспода. Чорні слизькі скали підносяться від самого берега в безмежній висоті вгору, гостра рінь покриває їх вершки. Ніде ні одної живої деревинки, лише темні потайники видихають з своїх пащек страх. Плутаються потайники, перехрищуються між собою мов розкинені нитки розкуйовдженого клубка. На мокрих скелях розсілося охляле козлоноге плем’я, мов гидкою рухливою веретою їх вкрило, та ні один із щезників не має відваги всунутися під скелю, що мов одноокий велет присліпкувато на них глядить.

По дорозі знемігся старий чорт, і всі чекають на нього, коли він вирине з горішніх вод. Врешті, почав лізти по розораних скелях кривоногий чортяка, смішно штигулькаючи на ногах та, не глянувши навіть на змучену ватагу, далі продирався крізь навислі каменюки, що боронили входу в дикі потайники, і незабаром пірнув у розжертому гирлі скелі. Печеру за печерою минав, зігнувшися вдвоє – низькими норами просмикався, каміння собою обтовкав, аж врешті прибув до стіни, що нею замикався потайник. Тут він спинився і вклонився три рази перед темнотою. На покарбованій могутніми зломами стіні висів Арідник, прикований великанськими обручами за шию, залізними шинами за руки і ноги. Цап’ячі лаби не дотикали грузької ріпи. Він висів на ланцюгах, викривлений в нап’ятий лук.

– Привіт тобі, володарю Преспода, Тридев’ятої Землі і вожде всіх сил могутніх.

Мовчки дивиться Арідник на свого старшину, не глянув на всіх иньших, що мов сарана всі закутки вкрили, перейняті страхом навіть перед Закутим; шукає радісної вістки в очах свого заступника. Але даремно. Потусклі очі мовчать.

– Ходять ще колядники по білих плаях Гуцульщини?

– Ходять ще колядники, – глухо промовив чорт.

– Пишуть ще писанки гуцули?

– Пишуть ще писанки, – винувато видушив із горла.

– Горить ще свята Вічна Ватра Гуцульщини?

– Горить ще ватра… – простогнував найстарший на землі чорт і закрив очі червоними повіками.

Заскреготів зубами Арідник, в колесо зігнувся, натягаючи ланцюги, іскрами сипнув з розгніваних очей.

– Кожного року, – заревів з болю, – повторюються витерті слова, ані одної вістки не принесете, щоб радість потрясла Пресподом. І так минають століття за століттями і тисячоліття за тисячоліттями пливуть.

Мовчки стояли похнюплені чорти і не мали відваги глянути в заіскрені очі вождя. Старий чорт почав:

– Сталевими зубами розточує час усі народи, розкидує і вимішує раси, теребить племена, лише Гуцульщина стоїть неначе кам’яна. Зміняються володарі світів, гинуть і розгнивають їх підвладні, тільки гуцульські мольфарі¹² так само, як перед віками, збирають на високих полонинах чародійне зілля, тільки гуцули так само виробляють товсті будзи, складають співанки й успішно бороняться перед злом.

– Певно, як ви, непотріби, швендяєтеся бездільно по горах і лишили їх їхнім опікунам, богам. Хто з вас у минулому році розпочав був відкриту боротьбу з тим царством світла? Хто намагався вбити споконвічного сторожа Святої Ватри? Ваші очі посліпли, ваші вуха поглухли.

З гурту висунувся молодий, моторний щезник і пискливо заговорив:

– Нашому кривундрі маємо за це подякувати, що ми з грізних сил перемінилися в уяві гуцулів у жалюгідні і смішні істоти. Вже майже ніхто нас не боїться, вже майже ніхто нас не ненавидить і хіба яка розізлена старуха прикличе нас на поміч.

– Не я цьому винен, – боронився напалений, – а дух, що з гомоном трембіти розкочується по верхах і просвічує плаї між гуцульськими родами, розсвареними непам’ятними звадами… Що ж я цьому винен, що дух гуцульського Велета, що закував тебе, Аріднику, перед віками в цьому Пресподі, оживає в кожній дитині з її першим віддихом і оживляє її на ціле життя? Не я, ти завинив. Нащо ж ти визивав Велета до боротьби і після його перемоги дався закувати і страшними клятвами заморозити? Навіщо ти дав цим гуцульському племені предивну богатирську силу, що відсвіжує його кожне покоління оповіданнями при вечірній ватрі про силу їх давніх родів, про побіди Велетів, про спадщинну путерію¹³, яка приспана в котромусь із них? Ці перекази роблять кожного з них Велетом, кожне покоління відмолоджують і кожне з них готове станути до нової боротьби, якби його предків не торкнулася тисячолітня бувальщина.

– Бачиш, до чого ти договорився. Мене обвинувачуєш у своєму безділлі за мою сміливість! Я завжди рушійний був і завжди шукав боротьби з тим, хто виростав мені понад голову, ти хіба шукаєш природнього загину нащадків Велетів на переломі вічности.

– Не висмівай, Аріднику, природніх законів, бо вони кермують і богами й чортами. Чому ти у своїй злості не видиш, що кров гуцулів ми запорошили вже тепер гниллю і її поволі розкладаємо? Чому не зиркнеш на врожайні долини, покриті кублами наших помічників? Чому недоглянеш курних гуцульських димарок, що мов ластів’ячі гнізда поприліплювалися до обочей гір і кожної хвилини можуть зсунутися у пропасть?

– Я виджу це все, та хибну дорогу ти вибрав. Розгниває гуцульська кров, звивають собі гуцули на скальних зломах гнізда, але не ластів’ячі, тільки вірлині, з яких одного світанку ринуть не у пропасть, лише на ваші голови і голови ваших помічників та заклюють вас своїми гострими дзюбатими бартками, бо кров стародавніх родів лишилася чиста як була перед тим.

– Ми робимо, що в нашій силі, але гуцульського духа ніяк не можемо зломити, – оправдувався заступник Арідника.

– Ти добре підмітив той подих старовини, що леготом випещує кожне нове покоління, – продовжував далі Арідник. – У споконвіку він родився і з ним я ставав також до боротьби. Що ж, гуцульський Велет побідив мене та закляв іменем Вічної Ватри. І від того часу ви не посунулися до перемоги ні на п’ядь. Я, Арідник, завжди вам повторяв: Вічну Ватру конечно треба загасити, бо з неї випливає вся життєтворча сила гуцулів. Чому ж ви її досі не загасили? Чому ви її, сторожа, не задусили? Гуцульська погорда пражить вас колючими батогами, ви скам’яніли у скелях, засниділи в болотах. Чи ж знаєте ви принайменше, де горить Вічна Ватра?

– Про це мало хто знає навіть із найбільше втаємничених гуцулів. Та цього ж їм і не треба знати, бо кожному з них уділюється вона невидимим полум’ям до його серця, розширює його, кров гуками гонить.

– Я завжди радив, – вмішався до розмови молодий щезник, – щоб за помічників узяти людей з долів, з їх вогнем і залізом.

– Вилізьте і ви зі своїх боліт, ударними ровтами¹⁴ впадьте на гуцульські карки, Вічну Ватру заплюйте, згасіть. Перед нами високе завдання запанувати над світом! Коли ж його можна буде сповнити, як ви навіть Гуцульщину, серце світу, не можете опанувати і її кров затамувати? Коли ж мої окови опадуть при вашому безділлі і безсиллі?

І став Арідник витися у своїх могутніх кайданах, лютий рев, мов лоскіт скель, видирався з його розпащеного гирла, уста щезників замкнув, їх усіх у дрижання кинув і десь глухим рокотанням бездонних потайниках загубився. Наточена піна цілими клубами розприскувалася з його пащі, щезників прикривала і собою купала. Молодий щезник відізвався знову:

– Кожного року складаємо тобі, вожде, звідомлення з цілої нашої праці, ти завжди тільки про Вічну Ватру питаєш. Чому ж не вислухаєш, що в иньших країнах ми зробили?

– Бо визволитися сам хочу, моя ж воля чи неволя залежна від ударів серця світу. Згасіть Вічну Ватру, розкуйте мої ланцюги і тоді сама робота попливе, що коштує тепер велетенських зусиль. Не дряпанням у нешкідливі для життя місця, але ударами в серце випробовуйте свої сили. Якщо ви його переможете, все иньше згине від самого жаху, як мене розкутого почує земля на своїй шкурі.

– Що ж маємо робити, щоб Вічну Ватру загасити? Хіба від ґражди до ґражди ходити, весь гуцульський рід губити, щоб між ними і сторожів Вічної Ватри, нащадків Велетів, задусити.

– На південний схід пріться у своїх прямуваннях і між головицями Білої Ріки і Білої Річки Вічної Ватри шукайте, на долах знайдіть собі помічників та цілого племени не зачіпайте, бо збудите прямого нащадка Велетів, що десь на полонині при роботі нудьгує і своєї власної сили не знає, не чує. Ходіть, робіть, але одного не забувайте: зближається переломова хвилина, коли клятьба лишиться вічною і тоді вже ніяка сила її не зломить. Я ж назавжди лишуся в кайданах. Та заки це станеться, я кину і на нас клятьбу, щоб вас загнати у Преспід і тішитися тут вашим товариством.

Заступник Арідника зверещав:

– Вічна Ватра мусить згаснути, хай приказ Вождя висить над нашими головами. Хай гонить він нас батогом і заохочує до діла: за визволення Вождя, за нас усіх, за наше панування над світом.

Преспід став порожніти, Арідник утішився сильною постановою щезників і своїм реготом товаришив їм далеко поза Тридев’яту Землю.