Kitabı oku: «Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.», sayfa 6

Вірованя про чорнокнижників

Будучи іще школярем, мешкав я в Дрогобичі у старих міщан К., мали вони там при вулиці Бориславській свій власний домик з досить красним садком та городцем на ярину Старому Василеви могло тогді дотягати до 70 літ; вона, маленька, худощава, була може трьома або чотирма роками молодшою від него. Була то жінка тим замітна, що добре шила чоботи, виспівувала хриплим голосом над своїм малим верстатиком нераз довгими зимовими вечерами дуже много пісень, знала багато казок, а – що найважнійше – приймала у себе щопонеділка тьму селянського жіноцтва та ворожила з карт і вичитувала їм будучність зі старої книжки, котру бережно ховала в старій комоді.

Була то жінка побожна, майже щоднини ходила до церкви; про себе рідко що говорила. Моя покійна мати-селянка, котрій старенька К. також читала зі своєї книжки про єї будучу долю, оповідала, що моя ґаздиня має дуже стару книжку, котра була колись власністю чорнокнижника. Що то за одні були ті чорнокнижники, мати моя не знала, а питатися моєї ґаздині я не смів. Аж якось пізніше розказала мені вона сама про ті казкові постаті.

«Чорнокнижники були то лицарі, яких нині нема вже нігде на світі. Вони воювали зі своїм ворогом і убивали змії, що то з'їдали людей та кормилися людською кровію. їхні палати, замки та доми були розкинені по неприступних місцях в горах та вертепах».

Після людових віровань чорнокнижники були не тілько добрими лицарями, а мали також в своїх заклятих недоступних палатах множество різних книжок, з котрих можна було довідатися про судьбу і долю так поодинокої людини, як і всеї землі. Ті книжки були писані інакшими знаками, як теперішні письма; для того рідко найти тепер такого чоловіка, щоби знався на тім писанні. Моя стара ґаздиня нераз, показуючи на старі книжки, зложені в парохіяльнім костелі в Дрогобичи, казала мені: «Дивіть, кілько там грубих книжок! Всі вони від чорнокнижників. Що таму них написано, Господи! Кобихоч сотну часть знати з того! Та що ж?… Нині ніхто їх не перечитає!»

Чорнокнижники мали якусь зв'язь зі злими духами і чортами; від них мали вони свою силу і маєток, а їхні княгині свою красу і уроду. В Летині, в повіті Дрогобицькім, чув я від одної старої баби ось яке оповідане.

«Буде тому зо двадцять літ назад, як вибралася раз в неділю рано моя посестра Маруся – вона давно умерла – до лісу на гриби. Іде, іде лісом, заглядає під кождий корчик; уже перейшла зруб і знов пустилася в гущавину. Приходить над велику трясавицю, зарослу зеленою високою різійкою та різним зілєм, дивиться: а по тім озері ходить красна панна, що такої ще Маруся ніколи не виділа. Ходить тая панна та збирає зілє. Як же тілько побачила Марусю, стрепенулась, знітилась тай щезла. Маруся прийшла додому, зачала від того дня щось слабувати, хиріла-хиріла тай за вісім неділь опісля умерла».

В нинішних часах в найбільших лісах і вертепах не можна вже знайти замків та палат чорнокнижників; всі вони зо своєю силою, мудротою, зо своїми скарбами, достатками та красою провалилися під землю. Але простий люд вірує свято, що ще й нині можна би чоловікові дістатися до тих запалих, заклятих палат, можна побачити тих чорнокнижників, сплячих у своїх кімнатах або шкляних домовинах. Під кінець світа виринуть вони знов з-під землі зо своєю силою, зо своїми багатствами та запанують на землі. Але їхнє панованє не буде довге. Чорнокнижників зженуть з землі такі манюсенькі люде, що дванадцять їх буде молотити в нинішній селянській печи.

Дорогоцінною спадщиною по чорнокнижниках для ворожбитів, знахарів та знахарок суть їхні книги та письма. З тих книг можна довідатися всего: в них суть записані різні зела та ліки на найтяжчі слабости, в них є написано і про долю людини, у них суть подані ради і способи, як можна дійти до маєтку та багатства.

В повіті жовківскім знав я одного знахаря, про котрого говорили люде, що має книжку від чорнокнижника. З тої книжки вичитував він про усі зела та ліки. Щовесни, скоро тілько розцвився ліс, ішов він до лісу збирати зілє; одно сушив на сонци, друге мочив у горівці, а все тото бережно переховував у своїй коморі, цілісенький Божий рік ішли до него люде Бог зна звідки просити старого о пораду то на вроки, то на лупане голови, то на інші хороби. Старий знахар давав кождому трошечки зіля, наказуючи, як его уживати.

Я знав навіть одну інтелігентну жінку, котра як могла допомагала селянам в слабостях; та люде в селі говорили про ню, що вона має книжку по чорнокнижнику, з котрої вичитує ліки.

Дуже цікаве оповідане записав я торік від одного селянина в повіті дрогобицькім.

«Наш дідич дуже був збіднів через повстане, – розказував мені Олекса К. з села В. – Бо ж то щодня якісь гості, якісь панове; все одних привози, других одвози, кождого нагодуй, та ще й на дорогу дай! Бідні пани так через тото підупали, що одно село мусіли продати, а на решту маєтку наробили тілько довгу, що моя дурна голова і сказати не годна.

А був у нашого пана дідича дуже учений брат. Бувало день і ніч все над книжками: читає щось, шукає межи старими книжками та паперами. Знайшов він межи старими книгами також книжки по чорнокнижниках. Зачав у них читати тай дочитався, чого потребував. У сам Великодній четвер запросив до себе нашого панотця та казав єму посвятити муку на паску. Панотець уволили панську волю, посвятили муку та ще й покропили йорданською водою. У Велику суботу вечером замісив сам пан з тої муки тісто, обліпився ним від ніг до голови, а коли уже добре змерклося, взяв книжку по чорнокнижнику і пішов під ліс на роздоріжжя. На роздоріжжі сів собі, отворив книжку та зачав до місяця щось читати. Читав довго-довго. Коло півночі у лісі щось зашуміло, зірвався вітер, дерева затріщали: аж перед паном станув маленький хлопчина в червоній з ріжками шапчині, з однов баранячою ногов та з світлячими ґудзиками.

– Здоров! – заговорив хлопчина.

– Здоров, антипку! – каже та смієся пан.

– Чого ти прийшов та сів на моє місце? Гони звідси, а ні – скручу тобі голову!

– Се моє поле і моє роздоріжжя, – каже пан і так слово по слові розпочалася сварка, а далі чорт береся до пана. Та що ж? Що прискочить до пана, то знов одскочить, як опарений. Вкінці пан знітився, виважив добре, присунувся ближче до чорта та як не злапе єго по-під сили!

Чорт в крик, рвеся, скомлить, а пан щомоци тримає. Далі чорт зачав просити:

– Пусти, будь ласкав, бо згину!

– Не пущу, здихай зараз!

– Пусти, бо печеш мене собою гірш пекельного огню. Пусти! Що хочеш, дам тобі.

– Ні! Здихай, лукавий чорте!

– Дам чвертку червінців: пусти!

– Мало! – каже пан.

– Дам дві: пусти!

– Мало!

Згодилися на три. Пан схопив чорта за руку, держить єго міцно тай каже:

– Сип червінці, а ні – не пущу, хотяй би-м мав сам зубами затяти.

Чорт рад не рад насипав величезну купу червінців, вирвався з панської руки тай пігнав. Пан тогді перехрестився, обцирк-лював червінці свяченою крейдою, пересидів до рана, а рано заїхала фіра, забрали гроші тай завезли до двора. Від того часу станули наші пани на ноги і спродане село одкупили, і довги поплатили, та ще й грошей чимало лишилося».

В Довгім мав бути такий мудрий хлоп, що мав таку книжку по чорнокнижнику та умів з неї читати. Для того ніхто, так як він не оджене граду чи хуртовини від села; він і дощі задержить і відгадає, кілько літ хто буде жити, де поділася конина сусідови, чи на чистім місци будинок стоїть чи ні. А все з тої книжки.

Яким однак способом тоті книжки дісталися між нинішні люде, про се докладно годі довідатись. Видно, що люде, повторюючи сі казки, глибше не застанавляються над ними. Я тілько раз, будучи в Добромильськім та оглядаючи старі звалища замку, чув від одного селянина, що в тім замку в підземних пивницях мають знаходитися книжки по чорнокнижниках, однак їх дуже тяжко дістати, бо книжок тих стережуть самі чорти.

Одна стара баба в Теглові згадала мені раз, що якийсь хлоп дістав був таку книжку; але коли я її просив, щоби докладно про то оповіла, сказала баба: «Не годиться духовним таке розповідати, бо тото би був неспокутований гріх».

Крім книжок, які походять від чорнокнижників, людова віра розказує також про старі образи, що колись були власністю тих казкових осіб. Тим образам приписують однакову силу, що і книжкам. Одна баба з Літиня оповідала мені, що коли тому десять літ назад украли злодії у неї пару коней, вона удалася до Стрия до знайомої на цілу тамошну сторону ворожки. Прийшовши до невеличкої з одним вікном ворожчиної хатини, баба достерегла відразу середньої величини образ, завішений на стіні. Образ був так старий, замазаний та чорний, що годі було на нім розпізнати що. Перед ним горіла лоєва свічка, а стара ворожка, розвідавшись у неї, в якім ділі вона прийшла, обернулася до старого образу, шепотіла щось до него довго, наче б молилася, а опісля обернулася до баби тай сказала їй:

– Коні ваші украв недалекий; але ви їх не одпитаєте, злодій давно їх продав; колись сам вам признається.

– Тай так сталося, як сказала, – скінчила баба. – Коні пропали, як камінь у воді. Але коли старий Яким умирав, признався сам передо мною, що вивів мої коні зо стайні вночі тай продав жидам в Роздолі за песі гроші.

Я чув, що оден знахар потирав старим образом хорим людям, що приходили до нього, твар (лице), голову та другі часті тіла і тим способом привертав недужим їхнє здоров'є.

Давня поезія

Григорій Чуй Русин із Самборо
(1523–1573)

Народився в родині симбірського шевця. У Краківському університеті здобув ступінь бакалавра вільних мистецтв. Був ректором ліцею в Перемишлі (1547–1550), потім ректором Львівської школи (1551–1553), з 1563-го став професором Краківського університету.

Писав поеми, панегірики, еклоги латинською мовою (Уривок, що подається, переклав В. Маслюк).

Еклога
(уривок)

 
Й нивам поспішно почне посилати свої подарунки;
Тільки одягне у шати нові вона голі дерева,
Зараз же десь там під деревом в тіні стрічаються разом
Кастор і Поллукс, гірські пастухи, обидва сармати.
Хлопці на вроду красиві і в співі митці знамениті,
Розумом рівні й однаково також вони красномовні.
Силу однакову думка у кожного серці леліє,
Різний, проте, в них вогонь, хоч однакове гріє їх місце.
На мураві приліг Кастор, об дерево Поллукс обперся.
В Поллукса вигляд веселий, а Кастора серце в скорботі,
Мовчки в задумі сидить він, а Поллукс увесь час говорить,
Першим почав він, звернувшись до Кастора-друга словами.
 

Поллукс

 
Друже, чому ти сумуєш, підперши обличчя рукою?
Чом же байдужа правиця твоя до сопілки дзвінкої?
Горе яке ж то в обличчі твоїм сумовитім засіло,
Що не промовиш ні слова й нічого мене не питаєш?
Завжди, бувало раніш, вигравав на сопілці гладенькій
Чи виплітав ти віночок собі із зелених листочків,
Зараз же мов остовпів і сидиш на землі непорушно!
 

Кастор

 
Ти вже не скоро побачиш мене, як співаю веселу
Пісню, як радісно бігають пальці мої по сопілці,
Як я корзини плету, увінчавши віночками скроні, —
Інші турботи у мене тепер, не до втіх мені зараз:
Пастир мій Дафніс, якого любив я безмежно всім серцем,
Щойно пішов із життя, і печаль мою душу терзає.
Тільки один він давав моїй музі натхнення до пісні,
Я ж всі таїни його невідомі скривав і, востаннє
Голос звернувши до нього, закрив свої очі поблідлі.
Скорблять по ньому сільські божества: ореади, дріади,
Флора і німфи лісів та полів, нереїди й русалки,
Часто до нього приходять сільвани й сатири із Паном,
Навіть худоба сумує, побачивши нашу скорботу,
Трави толочить ногами та воду в річках каламутить
З горя й печалі, бо втратила радість свою невимовну.
 

Поллукс

 
Чи ж дивуватися треба? Ось кажуть, що навіть небесні
Плачуть, коли, очевидно, дощі ллють із хмар безустанно.
 

Кастор

 
Смерте ганебна! Усе щонайкраще серпом пожинаєш!
Жодна чеснота не може твоїх оминути стріл гострих!
Кожен чимшвидше іде уперед своїм кроком почесним,
Швидше прибуде до зброї, якої уникати потрібно.
 

Поллукс

 
Справді щоденно нещастя чигають усюди на смертних,
Тільки всевишні судьбу свою впевнено завжди тримають.
 

Кастор

 
Нам, пастухам нещасливим, з'явилося віще знамення,
Й серцем відчули, що скоро зустріне нас горе безмежне:
Саме коли почали із вівчарень виходити вівці,
Камінь, раптово зірвавшись з великої скелі, додолу
З гуркотом просто на стадо котився, й жахнулися вівці.
Справді це був отой камінь, що мав укріпити вівчарню.
Впав він додолу, о горе! Пропали і наші надії!
 

Поллукс

 
Часу, одначе, немало прожив він тут разом із нами,
Пам'ять лишив по собі, що не ганьбить його честі.
 

Кастор

 
Долі страшної бажання – життя нам лишити й померти,
Тож бо рушаймо і ми, куди наш відійшов милий пастир.
 

Поллукс

 
Як я хотів би отут, на зеленій травичці, присісти
Разом з тобою, якщо ти мене побажав би послухать!
 

Кастор

 
Часто мовчанка – не поміч стражданням, давай поговорим,
Завжди людині від милих розмов на душі стає легше.
 

Поллукс

 
Кізонька, голос сопілки почувши, від радості скаче,
Більше радіє, одначе, якщо двоголоса заграє.
Геть свої думи! Поглянь: уже хмарами вкрилося небо, —
Це утікає зима й золоте наближається літо.
Разом із ним після хмар грозових до нас радість приходить.
Та не тебе одного, але й нас не один друг покинув:
Друзів багато прекрасних ми втратили зовсім недавно.
Ось плугатар із дідуських полів у Перемишлі славнім
Труду чимало віддав, орючи там широкії ниви.
В місті оцім ще не бачив ніхто йому рівного мужа,
Пастирську службу латинян щоб знав так, як він, і щоб вірним
Завжди ласкаво сприяв, ворогів же умів відганяти,
Вдень-бо й вночі недалеко овець його й біля вівчарні
Люті грабіжники й різні злодії постійно блукають.
Зараз його (лише прах) ця могила, що там ось, тримає,
Хто ж в ній похований, свідчить про це нам віршований напис:
«Тут спочиває вівчарні підгірської пастир побожний,
Всюди відомий Іван, що з дідуської ниви походив».
Далі, між друзями нашими був і той Вовчик блаженний,
Що вовноносних прекрасно зберіг наших кізок жадібних,
Також йому підкорялась тоді уся руська громада,
Тигри вірменські боялись його, хоч і був він ласкавий,
Руськії леви дрижали, хоча справедливим вважався.
Тож, бородаті цапи, ви скажіте усім, хто питає,
Де отой Вовчик тепер і в яку він вівчарню подався,
Прахом він тлінним вже став, очевидно, і так спочиває,
І не воскресне (о доле!) тепер, у біжучому році.
Знову ж Старецький, мій друже хороший, славетна людина,
Чи ж про заслуги його не дійшла вість до самого неба?
Гори, що славитесь буйними травами, вас я вітаю!
Він мав садибу у вас, і для наших овечок поживу
Щедро давав, і відкрив там для них життєдайні джерела.
Тож застеляйте тінисту печеру під листям пахучим,
Ладан паліть на могилі, скропивши себейським напоєм,
І додавайте постійно цілющий бальзам по краплині,
Вдосталь хай буде ще й тут, на могилі, плакучої мирри.
Хай же зберуться всі тут, де така спочиває турбота,
Стадо лишивши, нехай прославляють чини його гідні.
 

Адам Чагровський
(1565–1599)

Польсько-український поет другої половини XVIcm. народився у с Чагрів біля Галича. Походив з роду бояр Чагровичів, відомого ще за часів Ярослава Осмомисла. Дитячі і юнацькі роки минули у Зимній Воді. Заробляв на прожиття військовою службою, брав участь у кількох історичних битвах, воював з турками.

Якийсь час жив у Познані, але незабаром оселився у Добромилі в Яна Щасного-Гербурта. Писав польською мовою, автор єдиної збірки «Trenyі rzeczyrozmaite» (1597 і 1599 рр.). (Поезію, що подається в нашій збірці, переклав Р. Радишевський.)

ДУМА УКРАЇННА

 
Тож скажи нам, кобзо моя,
Що уміє дума твоя.
Кращої нема в устої
Від людини лицарської!
Йде на краї пограничні,
Як льоди зійдуть північні,
Й видно ген поля безкраї,
Зелен-травами зіткані!
Глянь, діброви листя вкрило,
Птаство різне налетіло,
Звірі зграями гасають,
І роями рибки грають.
Селянин до них охочий
Сіті по воді волочить.
А стрілець із охорони
Вцілить звіра без загону.
До непрохідних порогів
Дніпровий козак убогий
Пливе човном не без страху
«Худою жив соломаху».¹
Воїн у міцнім ладунку
В таборі шука рятунку
Після скромного обіду
У сторожі зникне з виду
В крузі випробує коні
Або списа в кільце вгонить.
А коли заб'ють тривогу
Він із табору – в дорогу
Під святими хоругвами
Кличуть труби із бубнами.
Він біжить по переліску
Чи для слави, чи для зиску.
Юні там на герць виходять,
Часто-густо в крові бродять.
Як впаде палаш кривавий,
Кров стікає рукавами.
А другому бистра стріла
Серце тепле остудила.
Третій, кіньми потоптаний,
Вже ніколи більш не встане.
Ворог ряди прориває,
Військо флангом відступає,
Переможець невблаганний
Навздогін наносить рани.
По трофеї, знать, ходили,
Геть лицарство потомили,
Що вертає з труду свого,
Віддаючи славу Богу,
І сприймає все як ласку —
Перемогу і поразку.
Як би битва не кінчалась —
Богу слава щоб дісталась.
Боже, маєш в своїй печі
Лицарського люду речі,
Бідний воїн просить в тебе,
Щоб воздав за нужду в небі.
 

Себастіан Кленовий
(1550–1602)

Народився в м. Каліш (тепер ПНР), Походив із міщан. З юних літ оселився у Львові. Навчався в Краківській академії, після закінчення якої служив у Люблінському магістраті, був бургомістром Любліна. С. Кленовичу належать дві поеми латинською мовою – «Роксоланія» (1584), «Звитяга богів» (1587) і три польською, – зокрема «Лісосплав» (1598) та «Гаман іудеїв» (1600). У найвидатнішому своєму творі «Роксоланія» С. Кленович заманіфестував свою любов до української землі. За твір «Перший виступ проти єзуїтів» зазнав гонінь і був доведений до голодної смерті. Помер у Любліні.

(Уривок з «Пожежі турецької» подається в перекладі укладача, а «Роксоланія» – в перекладі В. Маслюка.)

З ПОЕМИ «ПОЖЕЖА ТУРЕЦЬКА:

ЗАКЛИК ГАСИТИ І ВОРОЖБА ПРО ПАДІННЯ МОЦІ ТУРЕЦЬКОЇ»

 
Сполох сурміте! Хай туркам не спиться!
Впасти, вже впасти турецькій столиці!
Пишна й висока, покіль ми дрімали,
В неї сідниця росла-виростала.
Стане Христос нам суддею в цім ділі,
Що розпочати ми зважимось сміло.
Білі посланці у злотих берлинах
Вість принесуть нам про мирну годину.
Впасти, вже впасти турецькій столиці!
Благословляє Господь нашу крицю!
Доки терпіти йому соромоту
Милого сина й турецьку підлоту
Зграя злодюг та розбійників хтивих
Царство сплодила оте нечестиве.
В час, коли наші спокійно дрімали,
Греки пишалися, турки зростали,
Хатні були їм на руку незгоди,
Нам же – покута за давнії шкоди.
Гей же, отямтесь, серця християнські!
Зброю рихтуйте на раті поганські!
Духом пройміться одним, монархове,
Княжичі всі і всіх станів панове,
Йдіте на турка, що казиться з жиру —
То він воює, а то просить миру.
А що всіх разом ніяк не здолає,
То по шматочку від нас уриває.
Отже, спочинок одного лиш панства
Хай не помилить всього християнства.
Пакти сумнівні, пусті обіцянки,
Клятви брехливії безперестанку.
А як поганин збратається з нами,
Платить за мир він і кров'ю, й ланцями.
Дорого ж маєм той кусник спокою
І той омильний передих по бою…
На суходолі французи співають,
А острови вже османи займають.
Греки у путах, то й ти, італійцю,
Спати не смій! І ти, німче, надійся —
Турки ж на Уграх! Волошшя² струсили!
Встаньте, поляки, аби й вас не змило!
Хоч ти, гішпане, за тисячу гонів,
Як беруть афрів,³ сідлай лучче коні!
Море зрадливе, англійський мій брате,
Браму морську турки можуть зламати.
Як вітер східний надме їм вітрила,
Й данця підбити знайдуть вони силу.
Хоч ви, шведове, добряче сховались,
На окрай світу аж замандрували,
Військом збирайтеся на бусурмана —
Як піде добре, то й вас він дістане.
Й ви, московити, хоч ваша столиця
Там, де небесна висить ведмедиця,
Віри не йміте місцинам багнистим,
Лютим морозам, дорогам сніжистим.
Нумо до гурту ставайте вже сміло,
Всіх нас святее очікує діло!
Ми, як щосили ударимо разом,
Виженем турка за гори Кавказу.
Хай він іде в дикі землі поганські
І забере своє право тиранське.
Він яничарами нас тільки страшить.
Та ж яничари – це кров бідна наша!
Силу дає йому кров християнська,
Щоби чинити злодійства поганські.
Запах пожарищ нам вітер приносить,
По допомогу сусіди голосять,
Кров'ю вмивається їхня землиця —
Угри, Покуття, волоська границя,
Браття, на битву священну ставайте,
Гідру прокляту у море скидайте!
Сполох сурміте! Хай туркам не спиться!
Впасти вже, впасти турецькій столиці.
 

РОКСОЛАНІЯ

 
Зілля росте чудодійне повсюди на землях русинів,
Різних отам чарівниць стрінеш у кожнім селі.
Бачив і я тих старих чарівниць, як вночі вилітали
І, ніби вихор, неслись швидко на крилах своїх.
Часто вони чудодійним закляттям із ясного неба
Нам посилали дощі, – сам я те видів, клянусь!
Вітром розбурхують ріки, наповнюють хмари громами,
Градом толочать хліба, – ось яка сила тих слів!
Сам я був свідком, як кров із шнурка вони білу пускали,
Вим'я корови ніяк стільки не дасть молока.
Чарами часто дівчатам, що розум втрачали з кохання,
Милих вертали назад, хоч би й за море втекли.
Навіть пташина далеко отак залетіти не може,
Як, Купідоне, свою здобич заносити звик.
Федора якось Федора, лиш глянувши, враз полюбила, —
Руської крові дівча: меж у коханні нема.
Довго не в силі була затаїти цей шал божевільний:
Як заховаєш любов – мучити стане сильніш.
Тож подалась до ворожки, старої бабусі, з дарами,
Швидко зійшлись на платні, й мовила слово таке:
«Мила бабусю, володарко Орка й Аверна сумного,
Хай же від чарів твоїх темний здригне Ахеронт!
Тільки скажи вже, куди той поганець утік од кохання,
Де він бариться тепер, в землях яких і краях?
Хоч би за морем блукав, безсердечний, зроби, я благаю,
Щоб повернувся сюди й вирвав од смерті мене.
Через моря хай негайно сюди припливе, через хвилі,
В серці його запали зараз до мене любов.
Вирви коханця мого, хоч як би преміцно тримали
Сили небес і землі й води далеких морів.
Зглянься, прошу, наді мною, бабусю миленька, бо гину,
Смерть на порозі чека, ти ж порятуєш мене!»
Тут одказала ворожка: «Дарунки подай-но бабусі,
Чари побачиш тоді й силу моїх заклинань.
Федір до тебе повернеться; навіть якщо його лютий
Тартар до себе забрав, мусить віддати назад.
Милого скоро повернуть тобі небеса добровільно
Й землі далекі, й глибінь темних, шумливих морів,
Тільки належить чекать терпеливо, аж поки Діана
Вирине з моря глибин срібним півколом ясним.
Саме тоді я візьму новий горщик і в ньому із просом
Зілля змішаю й, туди всипавши всяких отрут,
Викличу духів із пітьми, почавши із ними розмову;
Ти ж не зумієш почуть жодного слова від них.
Темінь сама заговорить і відповідь дасть необхідну,
Перед тобою пройдуть там дивовиди страшні,
З темних пекельних глибин донесеться жахливе гарчання,
В пітьмі відлунням дзвінким всюди розійдеться там.
Раптом розступляться надра, з них вийдуть гігантські потвори:
Тільки одна перейде, друга полізе услід,
Нашим очам тут покажуть вони небувалі страхіття,
Серце, Федоро, твоє хай не боїться цих див,
Розуму ти не втрачай і про Федора думай постійно,
І бережися, аби Бога в цю мить не згадать.
В духів шукаєш поради, тож Бога забути потрібно:
Небо із пеклом ніхто ще поєднати не зміг.
Чорт подає комусь поміч – то Бог залишає такого,
Бог лиш поможе йому – чорт утікає тоді.
Сядеш у пітьмі на землю і, ноги вперед простягнувши,
Тіло держи догори прямо, – це добре затям.
Одяг розстібнеш увесь, і тут же спаде він додолу,
Хай же на лоно твоє зсунеться все прикриття.
Просо і біб я тоді покладу на твою сорочину,
Де прикриває вона ніжну дівочість твою.
Просо тоді закипить, але полум'я ти не побачиш,
Хоч в твої фалди вкладу зілля та просо сире.
Все в цю хвилину почне в тім горшку закипать й шумувати,
Й просо само по собі стане тоді промовлять:
«Нас тут пече той вогонь, що його запалив ти у серці,
Прагне та кличе тебе він, цей пекучий вогонь.
Прийдеш до нас – то й вогонь перестане тоді припікати,
Будеш далеко від нас – буде він далі пекти».
Ці ось слова у Федорине серце вселили розраду,
Сповнена добрих надій, в дім повернулась вона.
В пітьмі нічній непроглядній усе свої барви втрача,
Гавкають тільки по селах собаки, єдина сторожа,
Десь вітерець, граючись листям, ледь-ледь шелестить.
Виють собаки, лютують, той гавкіт лунає в повітрі,
Зовсім не видно кінця лютості злющих тварин.
Тільки у пітьмі нічній почнуть між собою змагатись,
Скрізь без упину тоді гавкіт ми чуємо їх,
І пустотлива луна відізветься на гавкіт собачий
Різноголосо, й собак дрочить ще більше вона.
Гавкоту злодій не любить: йому це – велика завада,
Так бережуть оті пси вірно хазяйське майно.
Десь там на стрісі хліва відгукнеться ще пугач зловіщий:
Сумно, зловісно для всіх голос лунає його.
Саме в ту пору тужливо зітхають забуті коханки:
Тяжко в постелі самим без чоловіків лежать.
Тож за своїм і Федора зітхає, хоч має надію,
В відьми поради шука, сумнів долає її,
З боку на бік повертається в ліжку – перина для неї
Каменем стала твердим, – перевернулася ниць,
Тяжко зітхаючи, – туга за милим зморила нещасну, —
Знову здалося, що їй навзнак лягти вигідніш.
Вхід до хатини її закриває заслін з очерету,
Навіть легенько торкнеш – зможеш одсунуть його.
Чари із зіллям змішавши, бабуся ввійшла до кімнати,
Поміч Федорі несе, як обіцяла раніш.
Тут же звернулась до духів, тих жителів темної ночі,
Раптом потвори страшні в пітьмі з'явились нічній:
З довгими чорними кудлами цап важкувато ступає, —
Сиплються в нього з очей іскри разючі, густі,
З ніздрів і пащі жахливо палає вогонь іскрометний,
Гострі на лобі міцнім роги стирчать догори.
Глянеш – і дуба волосся стає, жах охоплює душу,
Тільки бабуся із ним може розмову вести.
«Нащо, – питає потвора, – сюди мене кличуть сьогодні?»
Відповідь зразу таку відьма потворі дала:
«Цапе, ану ж, поспіши і подайся в краї невідомі,
Звідти кохання тягар милий сюди привези.
Десь там у світі далекім ти Федора знайдеш напевно,
Тож зроби так, щоб його пестить коханка могла,
Маєш годину часу, хоч би ніс понад скелями й морем,
Спати він буде чи ні, виконать мусиш наказ».
Швидко тварюка рушає в дорогу, щоб відьми веління
Виконать і привезти той препоганий вантаж.
Федір тим часом під вечір добряче підпив на бенкеті
І, безтурботний, забув зовсім Федору свою,
Тут уже інше знайшлося, миліше дівча, ніж Федора,
В серці сильніш запалав пломінь новий, ніж старий.
П'яний піднявся з-за столу, щоб справить надворі потребу,
Ситий живіт вже давно змушував вийти його.
Й там, під порогом, на нього чекав уже цап бородатий,
Щоб посадить цей вантаж на волохатий хребет.
Федір лише кілька кроків ступив, як цаписько, раптово
Вставши, спокійно схопив Федора, той не пручавсь,
Тільки сміявся, бо думав, що цап випадково проходив
Й він випадково тоді просто на цапа упав.
Та коли глянув під себе, ліси там і ріки побачив,
Миттю тоді зрозумів: цап отой з пекла прибув.
Десь там під ним мерехтіли то вежі, то гори високі,
Більшу долав висоту, у піднебессі летів.
Федір спочатку жахнувся, та швидко прийшов він до тями,
Скочить на землю, проте, страх не дозволив йому.
Ось уже стріха знайомої хати виразно з'явилась,
В хаті Федора лежить, вибилась зовсім зі сну.
Тільки під хату прибув, до порога, знайомого добре,
Вмить про жагуче кохання Федір ізнову згадав.
Що було потім, відомо, хоч музи про це не співають,
Хай же про це хто-небудь (згоден я) вам розповість.