Kitabı oku: «Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.», sayfa 7

Ян Щасний-Гербурт (1567–1616)

Польсько-український письменник, палкий захисник України. «При кривді шляхетного народу руського, з якого і я, і дружина моя взяли свою кров, буду стояти з такою Божою поміччю, як мене вчить право… Коли я проти будь-якого порушення права готовий покласти свою силу і здоров'я, тим більше я готовий ним важити на боці такого великого і шляхетного народу, з якого і кров маю, і якому тепер діється безправ'я», – так заявив Ян Гербурт у відповідь на погрозу перемишлянського біскупа піддати його прокляттю.

Рід Гербуртів походив з Моравії, але на українських землях осів ще в XVI ст., тому письменник називав себе русином. Виховувався Ян Щасний-Гербурт при дворі канцлера Замойського. Брав участь у військових кампаніях, був дипломатом. У1601 р. залишає офіційну службу і поселяється в родовому маєтку Добромилі. Католик із діда-прадіда, він виступає ревним захисником православної Русі-України і запеклим противникомунїї. Збирає давні книги і рукописи, пильно вивчає історію рідного краю, закладає у Добромилі православний монастир. У 1606-му і 1607р. бере участь у повстанні польської і української шляхти проти короля Сигізмунда III. Два роки відбув в ув'язненні, але до кінця життя залишився ворогом Сигізмунда IIIі оборонцем Русі. Від 1611р. розпочав активну видавничу діяльність (видав «Хроніку» Я. Длугоша, «Хроніку» В. Кадлубка, твори С Оріховського), написав поему «Геркулес».

У 1613 р., коли після невдалого московського походу збунтувалося польське військо, Ян Гербурт написав відомий «Розмисл про народ руський».

Писав польською і українською мовами (Поезію, що подається, переклав Р. Радишевський).

ПРАКТИКА РАКУСЬКА⁴

 
Роздавання вакансій – то хитра затія,
За харчі ті майбутні невільники мліють.
Беруть хліб в заслужених ще вчорашні слуги,
Вже тому ніщо панства доброго заслуги.
Короля коморники, пусті фаворити,
Посади і почесті тринькають відкрито.
В нас єзуїти судять, нині і керують,
Через вірних підданих своє пропонують.
Постійно обережні, хитрують з усього,
Вдають, що не причетні ні до чого злого.
Про польських єзуїтів можна так сказати,
Ракушанам чи папі лиш би присягати…
Як ті вовки голодні, затяті й суворі,
Чигають на овечки слабуваті й хворі.
Так, гидкий ракушанин за свої фортелі,
Він загибель вітчизні таким чином стелить.
Його злить наша вольність, права і свободи,
Хоче Польщу обкрутити, як інші народи.
В нього – платні шпигуни і махлярі вражі,
Яких рано чи пізно великий бог вкаже.
Вітчизно ти дорога! Вітчизно кохана,
Як королем-деспотом маєш буть вкарана,
Краще місяць турецький хай сюди наплине,
Ніж орел чорним кігтем знов ярмо накине.
Не ганьба, кого в бою знищать супостати,
Краще вмерти на місці, ніж довго страждати.
 

Олександр Митура

Освітній і культурний діяч першої половини XVII ст., видавець Києво-Печерської лаври. Родом з Львівщини, вчителював у Львові. Написав і видав першу друковану поетичну книжку в Києві – «Візерунок цнот превелебного… отця Єлисея Плетенецького» (1618).

Писав давньоукраїнською мовою.

(Поезії, що подаються, переклав М. Туз.)

НА КЛЕЙНОД МИЛОСТИВИХ ПАНІВ ПЛЕТЕНЕЦЬКИХ

 
Господь тілом на хресті нам здобув спасіння
І до раю спрямував наше животіння,
Задля нас він подолав пиху преворожу —
Уразила сатану в серце зброя Божа.
Задля нас і звитяга Костянтину слана,
А від нього почата віра православна.
Тим-то різних єресей валяться твердині,
А сини православних квітують донині.
Ясний місяць та зоря в клейноді одному
Разом вміщені; світять падолу земному.
Такий знак символічний дано за герб дому
Плетенецьких, а з ними ніколи нікому
Не зрівнятись у вірі, що Богові мила,
У святості істинній і слова, і діла,
їм за зброю був і є хрест непереможний,
Життя їхнє зразкове сяє сонцем гожим.
Хай же слава цих людей доти не заходить,
доки місяць високо в небі зорі водить.
 

КОЛЯДА

 
Православні, день прийшов душу звеселяти —
Нам вшестя Христове скоро зустрічати.
Зволив Бог зійти униз зі свого престолу
Сатану прогнати геть з нашого падолу
Щоб творіння рук його лиха не терпіло,
Він принизив до людей святе своє тіло.
То ж вітати Господа стараймося, браття,
Якомога більше хай з'явиться завзяття.
За те Богу подяка і велика шана,
Що приніс в вшесті нам спасіння бажане.
Уродини нам твої радісно зустріти
Дай же, Боже. Просимо нас благословити.
 

Касіян Сакович (1578–1647)

Народився в с. Потелич на Львівщині в родині православного священика. Навчався в Замостенській та Краківській академіях. Був дяком у Перемишлі. У 1620р. прийняв чернецтво і став ректором школи Київського богоявленського братства. В 1624 р. переселився до м. Любліна, де був проповідником при місцевому братстві, а в 1625-му перейшов в унію і до 1639 р. завідував Лубенською архімандріею. Помер католицьким священиком у Кракові. Автор полемічних творів та поетичної книги «Вірші на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного», виданої в Києві 1622 р. (Поезії, що подається, переклав В. Крекотень ⁵)

ІЗ «ВІРШІВ НА ЖАЛІСНИЙ ПОГРІБ ШЛЯХЕТНОГО РИЦАРЯ ПЕТРА КОНАШЕВИЧА-САГАЙДАЧНОГО»

* * *

 
Коли козацьку мужність королі пізнали,
То рицаря отсього їм за герб признали,
Котрий готовий завжди вітчизні служити,
Життя за її волю своє положити…
Любов великим жалем нам душі покрила,
Коли смерть того мужа від нас оддалила,
Котрого мужність знали геть усі усюди,
Татари, турки навіть і північні люди.
Не раз громив оршаки⁶ орд хижих татарських,
Стаючи на дорозі в звитягах рицарських.
Проти полків турецьких умів мужньо стати,
Із силою малою вовків розігнати.
 

* * *

 
Хто б хотів достатньо тут справи описати
Конашевича Петра і на світ подати,
Мав би той у грецького поета Гомера
Зичить розуму або ще у Демостена,
Котрі греків своїх честь і воєнну славу
Описали доладу, маючи підставу.
Та нас трудно з ними в тій вправності рівняти,
Ми в науках праць таких не хотіли мати.
Хоч у нас і простий ритм, годі промовчати,
Того мужа гідності станем величати.
А найперше про його рід і виховання
І у молодих літах у школах навчання.
У перемиських краях, на самім Підгір'ї
Народився він і ріс в православній вірі.
Потім у Острог пішов для наук поштивих,
Розквітали котрі там за благочестивих
Тих княжат, котрі й самі науки любили
І маєтностей своїх для шкіл не жаліли,
Аби молодь до наук бралась неліниво,
Церкві нашій і Русі на духовне жниво.
Боже, дай, щоб школи ті далі протривали
І хвалу тобі нехай завжди б помножали.
Конашевич славний, там немалий час живши,
У слов'янському письмі вправності навикши,
Почуваючи в собі здібність воювати,
За пороги поспішив, щоб козакувати.
І між рицарями там, живучи час довгий,
Вміння рицарське довів, ставши під корогви.
Військо гетьманом його за оте обрало,
Турків з ним і татарву мужньо побивало.
В час свого гетьманства взяв місто кримське Кафу,
Що аж сам султан зазнав немалого страху.
Чотирнадцять йому там тисяч люду збив,
Каторги одні спалив, інші потопив.
Із неволі безліч він християн звільнив,
Бог його і воїнство в тім благословив.
За найбільшу рицар в нас має нагороду,
Як з неволі визволя бранців на свободу.
І за те йому гріхи бог всі одпускає,
А по смерті він його в небі поміщає.
Дізнавав не один раз турчин той, поганин,
Його силу і прудкий на війні татарин.
Розповість мултян земля, а також волошин,
Як їх той гетьман своїм рицарством полошив.
Дізнавав інфляндчик теж його війська сили,
Як їх рицарі оті, мов траву, косили…
Тож умінням на війні того досягав,
Що без шкоди для своїх ворога змагав.
А як місто він яке християнське брав,
То лишати в нім церкви в спокої казав.
Гляньте, той гетьман який був благочестивий:
По звитяжстві пам'ятав про свій стан поштивий.
Ні, не скоро вже такий з'явиться на світі,
Щоб і військом, і пером так умів рядити.
А без нього нас беруть напасті і горе —
Палить воєн нас пожар, внутрішні роздори.
Зауважимо отож: воїнів хоробрих
Для держави треба нам і гетьманів добрих.
До гетьмана я свого знову повертаю,
Конашевича Петра, в ньому відзначаю:
Нашу віру він беріг в серці своїм свято
І від ворога її боронив завзято.
З військом він своїм не раз в короля просив,
Аби віру святу лях в нас не колотив,
Обіцяючи йому охітніш служити,
Коли віру нашу він не дасть колотити.
Та ж бо внутрішня війна, чвари ті криваві
Діються поміж людьми у його державі.
Рідну віру кожен з нас буде до загину
Боронити і не дасть завести новину.
 

Анонімні вірші з рукописних збірників XVII–XVIII сторіч

ХОДИТЬ ДІВЧИНА, ПО ПОКОЮ ХОДИТЬ…

 
Ходить дівчина, по покою ходить,
Вельми ся тужить по жовніру, як горлиця,
Ще й ручейки ломить, слізойки ронить:
– А хто ж моє серденько з жалю укоїть?
Ой якби хто знав, як же мі нудно,
Що мені з милим говорити трудно.
Ой трудно, трудній же буде,
Коли його довго не буде.
Ми ж бо любились півтора року,
Покіль не знали вороги збоку.
Ой як пізнали, розклеветали,
Бодай од Бога щастя не мали!
 

ПІСНЯ РУСЬКА

 
Дівонька тяженько в здихає,
Що свого дружбойка не має.
Краси з личенька іспали, чорні очі заплакали,
Нехай тая нужа, що ходиш недужа, що то за причина?
Чом очі рубойком криєш,
Чом дрібні сльозойки сієш?
Нехай, прошу, буду знати, чого плачеш, в якій страті,
Не туж головойки, знайдем способойки,
Порадимся з собою.
Ой дружбо ж, дружбойку мій любий,
З недолі я плачу, не згуби,
В любість ти-сь ме вправив красну, одказував, що мій власний,
Тепер в дорожойку, в свою сторонойку
Од'їхав мій сподар.
Батьковий і материн синець,
Назвався родом волинець.
Казала-м му, сиротойка: далекая дорожойка,
Забудеш любості, а він по щирості
Обіцявся повернути.
Звіриламся йому була,
Що-м його кріпко любила,
Він те всейко поприймавши і од'їхав, не казавши.
Ні сам не буває, ні знати не дає,
А я, сирота, в тужості.
Не дам я сердейку волі,
Не буде знати недолі,
Бо так уміють любості, хотя й хто прийме і в гості,
За вірного слугу має взамін тугу,
Але треба терпіти.
Два місячейки минули, як мі обіцявся вернути,
Тепер юж більш, ніж годойка, ох лихая пригодойка,
Чом знати не даєш, чом не прибиваєш
До мене, дівойки.
Терплячим в нагородойку
Дає Бог всім за службойку,
Терплю, а Богу молюся, буде він мій, не журюся,
Коли мні з ним жити, буде Бог судити, Бог отим нех радить.
 

* * *

 
Жаль серденьку, що тя не видаю,
Вдень і вночі о тобі гадаю.
Да пішов би я вночі, не маю помочі,
Боюся блуду для страшного суду.
Ах, серденько, не лякайся суду,
Коли тебе не побачу, то серденько знуджу.
Серцем засмучуся, з твару⁷ а ізмінюся,
Гди ж тя не видаю, тяженько зітхаю.
Ах, серденько, скажи мені правду,
Коли мене не кохаєш, іншу собі знайду.
Чи ж би я казала, коли б не кохала,
Бог того засмутить, хто кому ізмутить.
Ах, серденько, не буду я спати,
Волю ж бо я з диким звіром в пустині мешкати,
А в пустині звірі лютії без міри,
Пташата літають, жалісно співають.
Ах, серденько, ріка розлилася,
Я ж бо зі своїм милесеньким не намешкалася.
Піднесуся к горі, упаду надолі,
Ніж з нелюбом жити, вік свій і скінчити.
 

* * *

 
Гей і сам же я не знаю, що так мені нудно,
Тільки-м раз тя, серце, бачив, вимовити трудно.
Гей полюбив, не зблудив, гідна з гідним хороша,
Хоч і страчусь до гроша.
А старатись ревно буду, аби позискати,
Ласку твою, моє серце, знову отримати.
Гей, а за тим, а при тім, чи не буде прилюдна
Твоя мова облудна?
До ніг твоїх упадаю, не одмовляй тому,
Хто приїхав одшукати ласку в твоїм дому,
Гей же, вірному свойому, котрий прагне вік цілий
Завше бути зичливий.
Гей, поїду пораджуся старенької матки,
Гей, чи скаже, чи не скаже тебе, мила, взяти.
– Гей поїдь же, одвідь же, а при тому старайся,
Що мя любиш, признайся.
– Трудно Дунай переплисти, сили не втомивши,
Іще тяжче друга мати, кріпко не любивши.
Гей же, мила, несила зносить клопіт і тугу,
Завше з мислю про друга.
Полюбивши, кожен знає, дасть на теє руки,
Що кохання жодне щире не бува без муки.
Тії муки, розлуки хутко хай проминають,
Серця лиш не вражають.
Воріженькі облуднії мають про нас мови,
А вже ж бо нас обмовили од ніг до голови,
Та не дбаю, кохаю, богу смуток вручаю,
Ласки щиро чекаю.
 

* * *

 
– Анно, Аннусенько, панно, гарная Діанно,
Чом ти ізмарніла?
Чом ти ізмарніла і личеньком ізмінилась? Була не такая.
– Тужу і зітхаю, що тя, серце, не видаю
Та й перед очима,
Хоч провідай прийди і зі мною посиди,
Уже мені так марудно,
Сумно мені, милий, нудно
Без тебе, серденько.
– Сідлай, хлопче, свого коня
Да поїдьмо з полудня до твоєї голубки.
Там я її привітаю,
З кониченька не зсідаю:
– Чолом, мила панно!
– Чолом, чолом, моє серце,
Дай же ручку, облюбенче.
Із радості прошу в гості
До покою, поговоримо з тобою
Для ліпшої знайомості.
Ой гуляли, розмовляли, за здоров'я випивали,
За всіх кревних своїх.
– Многая літа, паноньку, многая літа, голубонько,
Зі мною заразом.
– Бувай же здорова, Аннусенько чорноброва,
Я од'їжджаю, поклін оддаю
В далеку дорогу.
Оставайся здорова!
– Чом так скоро від'їжджаєш, мов на лови,
Без мене молодої?
Знати погордився, що зі мною не насидівся,
Чи мене не любиш?
Дай же Боже, нам тоє, аби жили вкупі двоє,
У любій щирості і в Божій всесилості.
 

* * *

 
Добре чужую жінку любити,
Що вміє тайну любовну сокрити,
Серце свобідне, для тебе догідне
Без переміни,
Думи спокійні, кохать свобідні
Без одміни.
Мужик напився, спить і не чує,
Що його жінка зі мною жартує.
Каже наливать, повну випивать
В добрій приязні,
Оком моргає, плічком стискає
Без боязні.
На що так красна й хороша родилась,
До зваби легко отож нахилилась.
Годі любити, бо стануть бити,
Коли піймають,
Мужик побачить, києм позначить
І полає.
А коли прийде мужик до хати,
Треба, напевне, вже утікати,
Дубина шумить, за мною гримить,
Мушу пропасти,
Коли б у руки мужу на муки
Мені не впасти!
Ах, біда мені з чужою жоною,
Бо мужик уже гонить за мною.
Ой дубиною сукуватою
По плечах мірить,
Я присягаюсь, в ноги схиляюсь,
Він же не вірить.
Що ж мені бідному тут учиняти,
Вже чужу жінку годі кохати?
Ліпше відстати, власну шукати —
Думати стану.
На чужім гумні без пожитку мні,
Тож перестану.
 

* * *

 
Вік мій, життя ціле плачу,
Молодії літа трачу,
Я живу в сльозах нежданих
Од навітів безнастанних.
Думка поїдає,
Надії збавляє,
Невидимий пломінь
Серце розпаляє,
Думать понуждає.
 
 
Ах, нещасне життя моє,
Чи ж нині утіха де є?
По тобі, серце, страждаю,
Згубу великую маю,
Де ж її шукати?
Лучче перестати.
А хоч розшукати —
Радості не мати,
Більше б її і не знати.
 
 
Всі дні мої повні плачу,
Я сам своє горе бачу,
Гине вік, час пропливає,
А волосся висрібляє.
Годину прогониш,
В роки не догонит,
Думу і печаль
Велику приложит,
Вік так продовжиш.
 
 
Течуть думки безконечні,
І жаль протікає сердечний,
Багато беру терпінням,
Важко збагнуть розумінням, —
Печаль все ладнає
І зневольняє,
Печаль превелику
На серце наводить —
І сумнів приходить.
 
 
Покажи, щастя, дорогу,
І яви ти милість многу,
Добрий час пора з'явити,
Давній сум нагородити,
Час перестати
Серце терзати;
Хочу веселий
Я час оглядати
І його приймати.
 

* * *

 
– Нудно ж мені, що думаю,
Лиху долю проклинаю:
Гей, біда в цілом віку,
Трудно жити чоловіку.
 
 
Молодості квіте красний,
Ох чому ж єсь так нещасний?
Літа губиш, серце нудиш,
Не женишся, дурно любиш.
 
 
Мати ж моя коби знала,
Нещасно б не годувала;
Воліла ж би-м утопити,
Ніжлі тепер все тужити.
 
 
– Сам хороший вік минає,
Ах, нещасний наступає,
Бо як стану над літ сорок,
Не погляне милий оком.
 
 
Будуть мене одганяти,
До шпиталю одсилати,
Зо старцями вкупі жити
І милостиню просити.
 
 
– Бідна ж моя милостиня!
Ліпша ж любая дівчина:
Обідати, вечеряти,
З нею любо спочивати.
 
 
Пійшов би-м я до манастиру,
Але сам собі не вірю:
Гей, там треба много сили,
Щоби біси не скусили.
 
 
Треба би ся засклепити,
Щоб дівчину не бачити;
Бо як дівча обачив би-м,
От престола отскочив би-м.
 
 
Де ж ся мені обернути,
Де з голови біду збути?
Буду жити, най так буде:
«Терпен спасен», – кажуть люде.
 

* * *

 
Ой, як серцю не нудити,
Кого люблю, не видіти;
Кого мисль моя кохає,
Серце во мні умліває.
Великая серцю туга,
Гди не виджу свого друга;
Рада би-м з ним говорити,
Будуть люде нас судити.
Очі видять і не плачуться,
Не встидяться, не встиждуться:
Ах, горе, горе, болізнь моя,
Проливає сльози своя.
Лучче було не знатися,
Ніж, любивши, розстатися;
Лучче було не зчинати,
Ніж, любивши, перестати.
Тече вода по долині,
Широкий лист на калині;
З ким люблюся, обіймуся
І к милому пригорнуся.
І к милому, к миленькому,
К його личку білейкому;
Запрягайте коні в санки,
Поїдемо до коханки.
Приїхали пред ворота,
Вийшла мила краща злота;
Приїхали напред двору,
Вийшла мила для розмови.
– Ой, де жиєш, пробуваєш,
Мене, молоду, забуваєш?
– Ой, я жию край Дунаю,
Тебе, серце, споминаю.
 

* * *

 
Широкеє болонейко⁸ вода забрала,
Любив же я дівчинойку, вона не знала.
 
 
Приспів: Ой, жаль, непомалу,
Любив я тя, дівча, з малу,
Людям не собі.
Ой жаль мені буде,
Коли її візьмуть люде,
Моя не буде.
 
 
Любив же я дівчинойку, вона не знала,
Купив я їй панчошейки, вона не брала.
Любив же я дівчинойку, вона не знала,
Купив я їй черевички, вона не брала.
Любив же я дівчинойку, вона не знала,
Купив я їй спідничейку, вона не взяла.
А у полі кирничейка зарубленная,
Ой юж моя дівчинойка замовленная,
А у полі кирничейка замуленая,
Ой юж моя дівчинойка зарученая.
А у полі кирничейка, два журавлі п'ють,
Ой юж мою дівчинойку до шлюбу ведуть.
А у полю кирничейка, два пташейки п'ють,
Ой юж мою дівчинойку до шлюбу ведуть.
Єден веде за ручейку, а другому жаль,
Третьому ся серце крає, що єй та не взяв.
Четвертий стоїть в оконейку, як ружовий квіт,
Заплакавши чорні очка, аж ся змінив світ.
Поставлю я кирничейку на своїм дворі,
Ачей прийде дівчинойка по воду ко мні.
Посаджу я та вишеньку на своїм дворі,
Ачей прийде дівчинойка на вишні ко мні.
 

ЖОЛИНСЬКА

 
Чи чувалисьте о такій новині,
Що загублено молодця в Жолині?
За єдну пані, що мужа мала,
Же нерівного собі покохала.
Кохала його без три чверті року,
Взяв він од пана з рушниці по боку.
Став ся Петруньо у пана прохати:
«Рач, мя, панойку, життям дарувати!»
«Зрадив-єсь – пана, покохав-єсь паню,
Впав-єсь мі в руку, яко лис у яму».
«Я її не кохав, сама мя кохала,
По п'ять раз на день по мя посилала,
За шостим разом сама приїхала,
Вірнії слуги спровадили пана».
Взяли, зв'язали і кинули в воду:
На ж тобі, Петруню, за твою уроду.
Кинули в воду у вечір, в суботу,
Вельможная пані дерлася по плоту.
Крикнула потім голосом до неба:
«Милосердний Боже, чого їм ще треба?
Гей, слуги ж мої, слуги вірнейкії,
Будьте ж ви мені тепер приязнейкії.
Та дайте ж знати до матуні єго,
Нехай шукає синойка своего».
Гей сталася там межи людьми рада,
Шукала єго жолинська громада.
Шукали єго через дві неділі,
Нікому того впадку не повіли.
І знайшли його в уманській границі,
Поставили єго в жолинській улиці,
Та дали пані через попа знати,
Чи буде вельможна тіло навиджати?
Гей, взяла на ся жупан синюсейкий,
Завила голову в рубчик тонюсейкий.
Брнула⁹ водами, густими лозами,
Обмивала білі личка дрібними сльозами.
Шиту спідничку по пас замечала,
Білії ножейки о камінь шибала.
У суботу без б день дзвонойки грали,
В неділю при службі тіло поховали.
Ні отець, ні мати Петруня ховала,
Сама вельможна червоні сипала.
Та було знати та по першім разі,
Же пані в атласах, а ти у фармазі.¹⁰
Вельможна пані буде їсти, пити,
А ти, Петруню, будеш в землі гнити.
 

Пісні та вірші невідомих авторів

ШСНЬ СВІЦЬКАЯ

 
Дівчинойко, моя голубойко,
Клопочеш ти мою голов ойку!
Як же ся мні да не клопотати:
Ци моя, ци не моя будеш,
Тілько мені серденько смутиш!
Дівчинойко, не горди мною,
Біднесеньким сиротою!
Як ти мною будеш гордіти,
Не буду я до тебе ходити!
Дівчинойко, чим же ти пишна,
Чом ти до мене з вечора не вийшла?
Не знаю, серце, не знаю,
Як я до тебе виходити маю?
Отець, матка на мя нарікають,
Же ся я в тобі, серце, кохаю.
Як я тебе не вижу годину,
Видиться мні, же сама загину,
Як рибі без води трудно,
Так мені без тебе нудно!
Гди би-м я мав орловіє крила,
Літав би-м до тебе, мила.
Упав би-м я на твоїм дворі.
Аби-м тебе обачив воскорі.
Дівчинонько, моя голубонько,
Скажи ж мені усю правдоньку:
Коли любиш – дай же, що маєш,
А коли не любиш – як собі знаєш.
Коли любиш, скажи ж правду,
А коли не любиш – я си іншу знайду!
Коли любиш – люби гаразд.
А коли не любиш – покинь мене зараз!
 

ШСНЬ СВІЦЬКА

 
Смутна на серцю хвиля наступає,
Що моя дівчина мене покидає.
Що я чинити тепер, бідний, маю,
Коли милую з очу пострадаю?
А іншой не маю.
Бідна пташина і та пару має,
Поки єй не знайдет, поти єй шукає.
А я, нещасливий, все то уважаю,
Що в своей милості користі не маю,
А іншой не маю.
Риба з рибою і та ся злучає,
Моя слічна дама мене покидає.
Вода з водою із Божого суда
Злучатися мусить для іного труда,
А я терпіти мушу.
І ви, орлята, соколята милі,
Позичте крил полетіти мені.
Нехай лечу в скали, яскині глубокі,
Нехай мої сльози наполнять потоки
При нещасной годині.
Ой, там же мені пребиває жити,
В нещасной долі горькі сльози лити.
Там моя розмова з звірятами буде,
Поки моє серце любві не забуде.
Лучче було не знати.
Гей, будь ласкава, не чинь серцю туги,
Бо я то знаю, що не буде другий
Над мене щирший, богу присягаю,
Нехай я твою давню ласку маю,
Твоїм слугою зостану
 

ШСНЬ СВІЦЬКА

 
Вимовити мені трудно, що тя люблю,
Але серцю мому нудно, що тя згублю.
Що тя люблю, як свою душу,
Сам тобі правду да признати мушу.
А ти мене ци не любиш, ци не знаєш,
Що навіки мене згубиш, если знаєш.
Що для тебе, ах мені горе,
Сам втоплюся да в Чорнеє море.
Не завдавай серцю туги, дівчинойко,
Не допускай умирати, голубонько.
Дай мені місце, серце, в себе,
Так мене люби, яко і я тебе.
Бійся Бога, глянь на мене оченьками,
Розвесели серце моє розмовами.
Дай рученьку, нехай бачать люде,
Що дівчинонька та моя буде.
А як же ти моя будеш, будеш знати
І навіки мою щирість пам'ятати.
Дай нам, Боже, вік щасливий,
Просимо в тебе, пане милостивий.
 

ШСНЬ СВІЦЬКА

 
Нехай нагородять неба твої труди
І тяжкого серця вздихання,
Которі для мене поносить завсегди
Щирої милості кохання.
Я тобі вірним серцем сприяла,
Поки-м в свободі своей гуляла
І друга вірного не мала.
 
 
А тепер, як милость нам руки зв'язала
Через поприсяги, то трудно
Тому, которому вірне слюбовала,
В парі проводити вік любимий.
Не знаю, чим би тобі платити,
Хіба й вдячністю нагородити
За твоє прихильноє кохання?
Нехай за тоє Господь свої дари
Зливає з небес з високості,
Щоби могли по милостной парі
Повіншовати взаємності.
Заки то Божа судила воля,
Чили то ж то моя така доля,
Що тебе моя приязнь минула.
 
 
Бо то єсть образа і присягши Богу,
А іншого щиро кохати;
Бо то за тоє на страшнім суді
Треба Богу отвіт дати.
Бог буде судил, як ся справовал,
Би-м за тоє пекла не достал
Навіки вічні.
 

ПІСНЬ МАНДРОВАНОГО ЛЯХА З ВАРШАВИ

 
Да йшов ляшок із Варшави,
На нім бути, сукні шарі.
Мам при боку канчука,
Не боюся мужика.
Да йшов ляшок маковиком,
Надибав жінку з чоловіком.
Помагай-бог не дав
І шапочки не здонняв.
Мужик його привітав,
За чуприну вихитав.
От так, ляшку, добре знай,
Помагай-бог давай.
Да пішов ляшок понад Бугом,
Аж там оре мужик плугом.
Ой, став ляшок гадати,
Щоби єму сказати.
Да гадав ляшок до півдня,
Прийшов пішком до плуга.
Бодай здоров, ляшку, був,
Помагай-бог чом забув?
Да подай, хлопче, батога,
Буду вчити ляшка я
Помагай-бог давати
І шапочку знімати.
Да біда ляшка спокусила,
Прийшов ляшок до русина.
Помагай-бог не дав
І шапочки не здонняв.
І той його привітав,
За чуприну вихитав,
Познав русин, що ляшок,
Бо під носом порошок.
Гей, пішов ляшок дорогою,
Надибав білу гусь над водою,
Помагай-бог, біла гусь,
Навчила мене тая Русь,
Леч ось ідет медвідь кусий,
А він мовит, що й то русин,
І зняв шапку хутненько,
Уклонився низенько.
Медвідь мовит: що, лях, грати?
Почав з ляшком жартовати.
Медвідь з ляхом попіграв
І чуприну обідрав.