Kitabı oku: «Мюнхен», sayfa 2
– Ви все занотували?
– Так, прем’єр-міністре.
– Знищіть записи.
2
На Вільгельмштрассе, у серці урядового сектора Берліна, у розлогій триповерховій будівлі дев’ятнадцятого сторіччя, де розташувалося Міністерство закордонних справ Німеччини, Пауль фон Хартманн вивчав телеграму, доправлену вночі з Лондона.
Конфіденційно
Лондон 26 вересня 1938 року
В ІМ’Я НАШОЇ ДАВНЬОЇ ДРУЖБИ Й НАШОГО СПІЛЬНОГО ПРАГНЕННЯ МИРУ МІЖ НАШИМИ НАРОДАМИ ДУЖЕ ПРОШУ ВАШУ ВЕЛЬМОЖНІСТЬ ВИКОРИСТАТИ ВАШ ВПЛИВ І ВІДКЛАСТИ УХВАЛЕННЯ ОСТАТОЧНОГО РІШЕННЯ З ПЕРШОГО ЖОВТНЯ НА ПІЗНІШУ ДАТУ АБИ ДАТИ ПРИСТРАСТЯМ УГАМУВАТИСЯ І ЗНАЙТИ МОЖЛИВОСТІ ЗАЛАГОДИТИ ДЕТАЛІ
РотермерСтраттон-хауз чотирнадцять Пікаділлі Лондон
Хартманн запалив сигарету й почав міркувати над відповіддю. Протягом сімох місяців, відколи Ріббентропа призначено міністром закордонних справ, його багато разів викликали для перекладу вхідних послань з англійської на німецьку й подальшого написання чернетки відповіді від імені міністра. Спочатку Пауль засвоїв традиційний формальний і нейтральний тон професійного дипломата. Проте більшість із цих ранніх спроб були забраковані як недостатньо націонал-соціалістичні; деякі відповіді, перекреслені жирною чорною лінією, йому навіть повертав штурмбаннфюрер СС Зауер зі штату Ріббентропа. Паулю довелося визнати, що, якщо він має намір будувати успішну кар’єру, треба міняти стиль. Тому він поступово навчився імітувати помпезні манери й радикальні погляди на життя міністра й саме в цьому дусі вигадував тепер відповідь власникові «Дейлі мейл». Його перо дряпало й штрикало папір у міру того, як він вганяв себе в удаване збудження. Завершальний абзац видався йому особливо вдалим:
Думка про те, ніби проблема судетських німців абсолютно другорядна для Англії та здатна порушити мир між двома нашими народами, здається мені божевіллям і злочином проти людства. Німеччина у стосунках з Англією провадить чесну політику взаєморозуміння. Вона прагне миру й дружби з Англією. Але коли в англійській політиці вийшли вперед іноземні більшовицькі впливи, Німеччина має бути готова до будь-яких варіантів. Відповідальність перед усім світом за такий злочин ляже не на Німеччину, і Вам, шанований лорде Ротермере, відомо це краще за інших.
Хартманн подув на чорнило. Коли маєш справу з Ріббентропом, що густіше писання, то краще.
Він запалив ще одну сигарету. Перечитав усе спочатку, поробив дрібні виправлення й дивився тепер на папір через тютюновий дим. Очі в нього були яскравого фіалкового кольору, глибоко посаджені. Чоло високе; у його двадцять дев’ять років залисина сягала самої маківки. Рот був широкий і чуттєвий, прямий ніс – загалом рухливе, виразне, інтригуюче, незвичайне, здатне виглядати негарним обличчя. Проте він мав талант викликати прихильність до себе і в чоловіків, і в жінок.
Пауль збирався вже покласти чернетку до кошика для передачі друкаркам, коли почув шум. Чи, радше, він відчув шум. Той наче передався йому через підошви черевиків і ніжки крісла. Папери у нього в руках затрусилися. Гуркіт зростав, перейшов у ревіння, і, як на сміх, Хартманн подумав, що в місті землетрус. Але потім його слух уловив виразний гуркіт важких двигунів і брязкіт металевих гусениць. Двоє колег, з якими він ділив кабінет – фон Ностиц і фон Ранцау, – перезирнулися й спохмурніли. Потім підвелися й підійшли до вікна. Хартманн приєднався до них.
Колона одноманітних оливково-зелених панцирників сунула по Вільгельмштрассе з боку Унтер ден Лінден на південь: артилерія з напівгусеничним рушієм, танки на автомобільних платформах, важкі гармати з тягачами і кінськими упряжами. Пауль визирнув з вікна: колона не мала ні початку, ні кінця – це могла бути ціла моторизована дивізія.
Ностиц, старший за Хартманна на кілька років і посадово вищий на один чин, сказав:
– Боже, невже почалося?
Хартманн повернувся за стіл, узяв телефон і набрав внутрішній номер. Через шум йому довелося закрити рукою ліве вухо. Металевий голос на іншому кінці дроту відповів:
– Кордт.
– Це Пауль. Що відбувається?
– Зустрінемося внизу.
Кордт поклав слухавку.
Хартманн узяв з вішалки капелюха. Фон Ностиц глузливо спитав:
– Вирішили приєднатися до лав?
– Ні. Просто хочу вийти на вулицю та привітати наш доблесний вермахт.
Він квапливо подався високим похмурим коридором, спустився центральними сходами, пройшов через подвійні двері. Короткий марш сходів, застелений посередині синім килимом й обрамлений з боків кам’яними сфінксами, вів до фойє центрального входу. На подив Хартманна, приміщення виявилося порожнім, хоча навіть повітря в нім вібрувало від шуму на вулиці. За хвилину з’явився Кордт з портфелем під пахвою. Він зняв окуляри, подихав на лінзи й протер їх широким кінцем краватки. Вони разом вийшли на вулицю.
Лише жменька службовців Міністерства закордонних справ висипала на бруківку подивитися на колону військових машин. На іншому боці вулиці все було інакше: працівники Міністерства пропаганди достоту звисали з вікон. Небо захмарилося й збиралося на дощ; Хартманн відчув краплю вологи на щоці. Кордт потягнув його за руку, і вони разом пішли в напрямі руху колони. Над головами нерухоміли десятки червоно-біло-чорних прапорів зі свастикою. Вони надавали сірій кам’яниці міністерства святкового вигляду. Проте людей на вулиці було вражаюче мало. Ніхто не махав і не кричав – люди здебільшого опускали погляд або дивилися просто перед собою. Хартманн не міг зрозуміти, що не так. Зазвичай, партія режисерувала такі заходи набагато краще.
Кордт досі мовчав. Рейнландець ішов швидко, рвучко. Пройшовши приблизно дві третини довжини будівлі, він повів колегу до входу, який практично не використовували. Важкі дерев’яні двері завжди були закладені, ґанок забезпечував укриття від сторонніх очей. Та й дивитися там не було на що: просто начальник особистого секретаріату міністра закордонних справ – безвредний, з окулярами на носі, канцелярист – і високий молодий леґацьонзекретер випадково зустрілися й розмовляють.
Кордт притис портфель до грудей, розстебнув застібку й витяг машинописний документ. Передав його Хартманну. Шість сторінок, надрукованих особливо великим шрифтом, який полюбляв фюрер, бо Кордт щадив його далекозорість у випадках бюрократичної мороки. Це був звіт про ранкову зустріч Гітлера з сером Горесом Вілсоном, складений головним перекладачем Міністерства закордонних справ доктором Шмідтом. Попри те, що звіт був написаний канцеляризмами офіціозу, Хартманн ніби побачив яскраво описані сцени з роману.
Улесливий Вілсон привітав фюрера з теплим прийомом його промови в Шпортпаласті напередодні ввечері (ніби могло статися інакше), подякував за добрі згадки прем’єр-міністра Чемберлена і якоїсь миті попросив інших присутніх – Ріббентропа, посла Гендерсона і першого секретаря британського посольства Киркпатріка – ненадовго вийти з кімнати, щоб мати можливість віч-на-віч запевнити Гітлера в тому, що Лондон продовжить чинити тиск на чехів. (Шмідт навіть записав цю репліку так, як вона прозвучала англійською: я намагатимусь привести тих чехів до тями.) Але ніщо не могло завуалювати головну тему зустрічі: Вілсону довелося наважитися й зачитати приготовану заяву про те, що в разі початку військових дій англійці підтримають французів, та попросив фюрера повторити почуті слова, щоб виключити можливе нерозуміння! Не дивно, що Гітлерові урвався терпець, і він сказав Вілсону, що йому байдуже, як діятимуть французи чи англійці, бо витрачено мільярди на підготовку до війни, і, якщо союзники хочуть війни, вони її отримають.
Хартманн подумав, що це схоже на те, як беззбройний перехожий умовляв би божевільного віддати свою зброю.
– Тож війна усе-таки буде.
Він повернув документ Кордту, який сховав його в портфель.
– Схоже на те. Через пів години після завершення зустрічі фюрер розпорядився влаштувати це. – Кордт кивнув у бік колони бронемашин. – Не випадково військо суне повз британське посольство.
Рев двигунів роздирав тепле повітря. Хартманн відчував на язиці куряву й солодкуватий присмак палива. Щоб перекрити шум, довелося кричати:
– Хто це такі? Звідки вони?
– Вояки Віцлебена з берлінського гарнізону прямують до чеського кордону.
Хартманн стиснув за спиною кулак. Нарешті! Його затопило передчуття.
– Тепер ви погодитеся, що альтернативи немає? Нам час діяти?
Кордт поволі кивнув:
– Таке відчуття, ніби мене зараз знудить.
Раптом він застережно поклав руку Хартманну на плече. До них наближався поліцейський з дубинкою у руці.
– Панове! День добрий! Фюрер на балконі!
Він показав палицею далі по вулиці. Поліцейський поводився шанобливо, підбадьорливо, не наказував, що робити, просто звертав їхню увагу на історичну подію.
Кордт подякував:
– Спасибі, офіцере.
Обидва дипломати повернулися на вулицю.
Рейхсканцелярія розташовувалася поруч з Міністерством закордонних справ. Через дорогу, на площі Вільгельмплац, зібрався невеликий натовп. То, безперечно, була партійна клака: у декого навіть були пов’язки зі свастикою на рукавах. Час від часу лунав незграбний крик «Хайль!» і підносилися руки у вітанні. Солдати армійської колони виконували команду «Праворуч глянь!» і салютували. Здебільшого молодь… набагато молодша за Хартманна. Пауль стояв досить близько, щоб бачити вираз їхніх облич: подив, захват, гордість. За високою кутою загорожею рейхсканцелярії був двір; над головним входом до будівлі – балкон; на балконі виднілася безпомилково упізнавана фігура: коричневий френч, коричневий кашкет, ліва рука стискає пряжку чорного ременя, права змахує час від часу, автоматично, як у робота: долоня розтиснута, пальці випростані. Пауль стояв метрів за п’ятдесят від нього.
– Хайль Гітлер! – відсалютував і пробурмотів Кордт.
Хартманн зробив те саме. Пройшовши повз Канцелярію, колона додала ходи й рушила до Блюхерплацу. Хартманн запитав:
– Скільки, на ваш погляд, людей зібралося подивитися?
Кордт перебіг поглядом по кількох купках глядачів.
– Гадаю, не більше двох сотень.
– Йому це не сподобається.
– Атож. Вважаю, у цьому випадку режим припустився помилки. Фюрерові так лестили візити Чемберлена, що він звелів Ґеббельсу організувати відповідне висвітлення в пресі. Німецький народ повірив, що тепер настане мир. А наразі йому кажуть, що йдеться до війни, і людям це не подобається.
– Так коли ж ми почнемо діяти? Хіба зараз не найслушніший час?
– Остер хоче, щоб ми зустрілися сьогодні. Нове місце: Ґетештрассе, номер дев’ять, в Ліхтерфельде.
– Ліхтерфельде? Нащо йому збирати нас усіх так далеко звідси?
– Хтозна. Приїжджайте ближче до десятої. Буде цікаво.
Кордт швидко стиснув Хартманну плече й пішов.
Пауль постояв ще трохи, спостерігаючи за постаттю на балконі. Заходи безпеки були напрочуд символічними: двоє поліцейських біля входу у двір, два есесівці на дверях. Усередині, певно, більше, але однаково… Зрозуміло, щойно оголосять війну, все зміниться. І тоді до нього буде не дістатися.
Ще через кілька хвилин людина на балконі вирішила, що досить. Чоловік опустив руку, подивився ліворуч і праворуч на Вільгельмштрассе з виглядом театрального антрепренера, невдоволеного кількістю глядачів на вечірній виставі, повернувся спиною та, розсунувши штори, зайшов до Канцелярії. Двері зачинилися.
Хартманн зняв капелюха, пригладив рідке волосся, знову насунув головний убір і в задумі подався до свого кабінету.
3
Рівно о шостій вечора дзвін Біґ-Бену пролунав у розчинених вікнах будинку № 10.
Міс Вотсон підвелася як по команді, взяла плащ і капелюх, сухо побажала Леґату доброго вечора й вийшла з кабінету, несучи один з червоних кейсів прем’єр-міністра, ущерть заповнений анотованими файлами. Скликання парламенту на позачергову сесію у зв’язку з чеською кризою ставило хрест на її зазвичай спокійних літніх місяцях роботи. Г’ю знав, що вона, як завжди, доїде на велосипеді від Вайтголлу до Вестмінстерського палацу, залишить свою древню машину на Нью-Пелас-Ярд і підніметься приватними сходами до кабінету прем’єр-міністра, розташованого по коридору навпроти кабінету спікера. Там її зустріне парламентський особистий секретар містера Чемберлена лорд Данґлес, якому вона відверто й без взаємності подобалася, аби обговорити відповіді на письмові запитання прем’єра.
Для Леґата це був шанс.
Він зачинив двері, сів за свій стіл, зняв слухавку й набрав комутатора.
– Добрий вечір. Це Леґат, – вимовив він, намагаючись говорити невимушено. – Не могли б ви з’єднати мене з номером Вікторія 7472?
Від моменту завершення наради з начальниками штабів у Леґата не було жодної вільної хвилини. Тепер нарешті він поклав нотатки на стіл. З дитячих років загартований у гладіаторських боях екзаменаційних зал – іспити шкільні, стипендіальні, випускні з Оксфорда, вступні у Форин-офіс, – Г’ю писав лише з одного боку аркуша, щоб чорнило не розходилося. «ПМ висловив стурбованість щодо стану ППО країни…». Він спритно перевернув великого формату аркуші чистим боком догори. За наказом їх знищить. Але не відразу. Щось його стримувало. Що саме, Леґат не міг визначити… Якесь дивне відчуття недоречності, можливо. Усю другу половину дня він одного за іншим супроводив відвідувачів до прем’єр-міністра й збирав документи, необхідні ПМ для виступу в парламенті, та відчував себе причетним до реальної правди. На підставі цієї інформації формуватиметься політика уряду; можна було б сказати, що все інше в порівнянні з нею – справжні дрібниці. Дипломатія, моральність, закон, зобов’язання разом на шальках терезів не могли переважити військову потугу. Наскільки він пам’ятав, одна ескадрилья ВПС складалася з 20 літаків. Отже, на великій висоті країну зможуть захищати лише 20 сучасних винищувачів із справними кулеметами.
– Ми вас з’єднуємо, сер.
Комутатор клацнув при з’єднуванні, й почувся довгий сигнал виклику. Вона відповіла набагато швидше, ніж він чекав, і виразно пролунало:
– Вікторія 7472.
– Памело, це я.
– О, привіт, Г’ю!
У голосі її прозвучало здивування, а можливо, і розчарування.
– Послухай, у мене мало часу, тому зосередься на тому, що я скажу. Спакуй потрібні речі на тиждень, іди в гараж і негайно їдь з дітьми до своїх батьків.
– Але вже шоста!
– Там ще має бути відчинено.
– Чому такий поспіх? Що сталося?
– Нічого. Поки нічого. Просто хочу знати, що ви в безпеці.
– Звучить трохи лячно. Ненавиджу панікерів.
Леґат ще дужче стиснув слухавку:
– Боюся, люба, що без паніки не обійдеться. – Він кинув погляд на двері: хтось проходив повз, і кроки ніби зупинилися. Г’ю знизив голос, але заговорив з більшою нагальністю: – Вже пізнього вечора вибратися з Лондона може бути важкувато. Треба їхати зараз, поки дороги вільні.
Вона почала заперечувати.
– Памело, не сперечайся зі мною. Ти можеш на біса зробити хоч раз так, як я прошу?
Повисла пауза. Вона тихо запитала:
– А як же ти?
– Мені доведеться залишитися на ніч. Спробую подзвонити пізніше. Мені час іти. Ти зробиш це? Обіцяєш?
– Гаразд, якщо ти наполягаєш.
Г’ю розчув, як хтось із дітей галасує.
– Тихо! Я з вашим батьком розмовляю! – гримнула вона на них. А потім до нього: – Хочеш, занесу тобі дорожню сумку?
– Ні, не турбуйся. Я при нагоді спробую піти собі. Зосередься на виїзді з Лондона.
– Я тебе люблю – ти це знаєш?
– Знаю.
Памела чекала. Г’ю розумів, що має сказати щось ще, але не знаходив слів. Почулося клацання, коли вона поклала слухавку, і тепер у слухавці лунав тільки сигнал набору.
Хтось постукав у двері.
– Секунду! – Леґат склав нотатки з наради з начальниками штабів навпіл, потім ще удвічі та поклав їх до внутрішньої кишені.
У коридорі стояв посланець Рен. Підслуховував він чи ні? Але той сказав лише:
– Приїхало Бі-бі-сі.
◾
Уперше з початку кризи на Даунінґ-стріт зібрався неабиякий натовп. Люди неквапливо підходили до купки фотографів на протилежному боці від будинку № 10. Насамперед їхню увагу привертав великий темно-зелений фургон з емблемою Бі-бі-сі й написом золотими літерами «РЕПОРТАЖ З МІСЦЯ ПОДІЇ» з обох боків. Припаркована машина була відразу зліва від головного входу. Двоє техніків тягли з фургона кабелі через хідник до рами з підйомним вікном.
Леґат стояв на порозі й сперечався з молодим інженером на прізвище Вуд.
– Пробачте, але боюся, що наразі це неможливо.
– Чому?
На Вуді був піджак рубчастого вельвету, а під ним – светр з трикутним вирізом.
– Бо до пів на восьму в прем’єр-міністра наради в залі засідань кабінету.
– А він не може радитися з ними деінде?
– Не кажіть дурниць.
– Ну, може, тоді ми організуємо прямий ефір в іншому приміщенні?
– Ні. Він хоче звернутися до британців з серця уряду, тобто із зали засідань кабінету.
– Так от послухайте: прямий ефір у нас о восьмій, а вже сьома. Що, якщо станеться збій, бо ми не встигнемо перевірити устаткування як належить?
– У вас буде щонайменше пів години, а якщо я зможу викроїти для вас ще деякий час…
Г’ю урвав. За спиною Вуда з Вайтголлу на Даунінґ-стріт повертав чорний «остин» десятої моделі. У вечірніх сутінках водій увімкнув фари і їхав поволі, аби не зачепити когось із роззяв, які посходили з тротуару й майже перекрили дорогу. Оператори служби новин упізнали пасажира раніше за Леґата. Світло дугових ламп засліпило його. Він прикрив очі долонею, вибачився перед Вудом і зійшов на бруківку. Коли машина зупинилася, Г’ю відчинив задні дверцята.
Сер Горес Вілсон, згорбившись, сидів на сидінні, затискаючи між ніг парасольку й тримаючи на колінах портфель. Він ледве всміхнувся Леґату й виліз із автівки. На ґанку до будинку № 10 на мить обернувся, вираз його обличчя був сумний і розгублений. Зблиснули спалахи. Він шмигонув до будинку, як налякана яскравим світлом нічна тварина, покинувши свого супутника, який вийшов з автівки з іншого боку. Той наблизився до Г’ю і простягнув руку:
– Полковник Мейсон-Макфарлан. Військовий аташе в Берліні.
Поліцейський відсалютував.
У вестибюлі Вілсон уже знімав пальто й капелюх. Спеціальний радник прем’єр-міністра був худорлявим, майже хирлявим, з довгим носом, капловухим. З Леґатом він завжди був ввічливим, поводився з шармом; такий собі старший колега, який здатний певного дня пробовкнутися про щось, чого не варто чути. Репутацію Вілсон собі склав у Міністерстві праці, працюючи з очільниками профспілок. Думка про те, що він саме повернувся після вручення ультиматуму Адольфу Гітлеру, не трималася голови. Проте прем’єр-міністр вважав Вілсона незамінним. Він поставив складену парасольку біля вішалки поряд з парасолькою шефа і звернувся до Леґата:
– Де ПМ?
– У своєму кабінеті, сере Горесе, він готується до вечірнього виступу по радіо. Усі інші в залі засідань.
Вілсон упевненим кроком попрямував у глиб будівлі, давши знак Мейсону-МакФарлейну йти слідом.
– Якомога швидше введіть ПМ у курс справи, – сказав він і кинув через плече Леґату: – Прошу сповістити ПМ про моє повернення.
Він широко відчинив двері зали засідань й увійшов. Леґат встиг помітити чорні костюми, золоті галуни, напружені обличчя, сигаретний дим стовпом при тьмяному освітленні. Потім двері зачинилися.
Г’ю пішов коридором повз кабінети Клеверлі, Саєрса і свій власний до головних сходів. Піднявся ними повз низку чорно-білих гравюр і світлин усіх прем’єр-міністрів з часів Волпола. Щойно він дістався сходового майданчика – і будівля з клубу для джентльменів перетворилася на розкішну сільську садибу, якимось дивом переміщену в центр Лондона: з м’якими диванами, картинами олією і високими вікнами георгіанської епохи. У порожніх приймальнях тихо й безлюдно рипіли мостини під товстими килимами. Він почувався нав’язливим непроханим гостем. Легенько постукав у двері кабінету прем’єр-міністра.
Пролунав знайомий голос:
– Увійдіть.
Кімната була простора й світла. Прем’єр-міністр сидів спиною до вікна, схилившись над столом: правою рукою він писав, а лівою тримав запалену сигару. Перед ним, поруч із люлькою і табакеркою, на невеликій підставці стояли ручки, олівці й каламарі; крім цього, попільниці та прес-пап’є в шкіряній оправі з промокашкою, на великому столі не було нічого. Ніколи ще Леґат не бачив настільки самотню людину.
– Сер Горес Вілсон повернувся, прем’єр-міністре. Він чекає на вас унизу.
Як завжди, Чемберлен не підвів голови:
– Спасибі. Прошу вас на хвилину затриматися.
Він зробив паузу, щоб затягнутися, а тоді продовжив писати. Віхтики диму висіли над сивою головою. Леґат переступив поріг. За чотири місяці вони з прем’єр-міністром ніколи до пуття не розмовляли. У кількох випадках підготовлені ним і передані увечері записи поверталися наступного ранку з вираженням вдячності червоним чорнилом на берегах: «Першокласний аналіз», «Зрозуміло опрацьовано й гарно викладено; дякую, Н. Ч.». Ця вчительського типу похвала зворушувала Г’ю більше, ніж звичайна добродушність політиків. Але ніколи керівник не називав його на ім’я чи на прізвище, як у випадку з Саєрсом, ні, тим більше, на хресне ім’я – такої честі удостоєний був винятково лише Клеверлі.
Минали хвилини. Леґат вийняв свій годинник і подивився на циферблат. Нарешті ПМ дописав. Він поклав ручку на підставку, примостив сигару на край попільниці, зібрав аркуші докупи, підрівняв їх і віддав Г’ю:
– Прошу це передрукувати.
– Добре. – Г’ю підійшов і взяв аркуші. Приблизно десять сторінок.
– Здається, ви з Оксфорда?
– Так, прем’єр-міністре.
– Я помітив, що у вас є розуміння стилю. Будь ласка, прочитайте рукопис. Якщо треба відредагувати якісь речення, то прошу це зробити. У мене зараз дуже заклопотана голова. Можливо, потрібні стилістичні правки.
Чемберлен відсунувся в кріслі, узяв сигару, підвівся. Схоже, від різкого руху у нього закрутилася голова. Він сперся рукою на стіл, потім попрямував до дверей.
На сходовому майданчику чекала місіс Чемберлен; вона до обіду вбралася у вельветову сукню. Дружина була років на десять молодша за прем’єр-міністра: добра, дещо прохолодна, повногруда, гладка; вона нагадувала Г’ю його тещу – кажуть, замолоду ця англо-ірландка з глибинки була красунею. Леґат зачекав. Дружина сказала щось неголосно прем’єрові, і той, на подив Г’ю, узяв її за руку й поцілував у губи.
– Енні, я зараз не можу затримуватися. Поговоримо пізніше.
Коли Леґат проходив повз неї, йому здалося, що вона плаче.
Г’ю спускався сходами за Чемберленом і звернув увагу на його вузькі похилі плечі, сиве волосся, котре трохи кучерявилося на коротко підстриженій потилиці, напрочуд міцну руку, що легко торкалася поруччя, тримаючи сигару між другим і третім пальцем. Він був вікторіанською людиною. Серед портретів на стіні сходової клітки його портрет мав висіти не нагорі, а десь посередині. Коли вони дійшли до коридору приватного кабінету, прем’єр-міністр сказав:
– Будь ласка, принесіть мені промову якнайшвидше.
Минаючи кабінет Леґата, він поплескав себе по кишенях, знайшов сірникову коробку. Біля входу до зали засідань кабінету Чемберлен зупинився, розпалив сигару, відчинив двері й зник усередині.
◾
Леґат сів за свій стіл. Почерк у прем’єр-міністра виявився несподівано красивий, навіть химерний. Він свідчив, що під панциром відлюдника ховалася пристрасна натура. З самою промовою в Г’ю клопотів не виникло. Як на нього, слід було усунути якання: «Я літав туди й назад по всій Європі… Я зробив усе, що в людських силах… Я не припиню сподіватися на мирне врегулювання… Я до мозку кісток мирна людина…» При всій своїй показній скромності, міркував він, Чемберлен такий же егоцентрик, як Гітлер: постійно роздмухує загальний інтерес до себе.
Г’ю зробив косметичну правку, виправив кілька граматичних помилок, додав рядок про оголошення мобілізації на флоті, про що ПМ ніби забув, і поніс текст униз.
Під час спуску до Садової кімнати Г’ю зауважив, що атмосфера дому змінювалася. Тепер це нагадувало підпалубні приміщення люксового лайнера. Картини олією, книжкові шафи й тиша поступилися місцем низьким стелям, голим стінам, спертому повітрю, спекоті та безугавному торохтінню більше десятка машинок «Імперіал», які друкували по вісімдесят слів на хвилину. Навіть при навстіж розчинених дверях до саду перебувати тут було обтяжливо. Відколи почалася криза, до будинку № 10 ринула злива листів від громадян: щодня по кілька тисяч. У вузькому проході лежали нерозпечатані мішки з листами. Наближалася сьома година. Леґат пояснив диспетчерові терміновість завдання, і той провів його до молодиці за столом у кутку.
– Джоан у нас найшвидша. Джоан, голубонько, відставте поточну роботу й надрукуйте радіовиступ прем’єр-міністра для містера Леґата.
Дівчина натисла на важіль каретки й витягла наполовину готовий документ.
– Скільки копій?
Голос у Джоани був «знаючий», діловий. З неї вийшла б чудова подруга для Памели.
Г’ю примостився на краєчку її столу:
– Три. Розберете його почерк?
– Так, але, якщо продиктуєте, вийде швидше.
Вона заклала папір і копірки й стала чекати, коли він почне.
«Завтра збереться парламент, і мені належить дати повний звіт про події, що привели до нинішньої тривожної та критичної ситуації…»
Леґат узяв самописку.
– Вибачте, тут має бути «про події, які привели…» – Він зробив позначку в оригіналі й продовжив: «Це жахливо, немислимо й безглуздо, що нам доведеться рити траншеї та приміряти протигази через чвари в якійсь далекій країні між народами, про які ми нічого не знаємо…»
Г’ю спохмурнів. Друкарка перестала набирати текст і подивилася на нього. Обличчя її під макіяжем спітніло. З’явилися крапельки над верхньою губою, змокріла спина блузи. Він уперше помітив, що вона гарненька.
Джоан роздратовано запитала:
– Щось не так?
– Ця фраза. Я в ній не впевнений.
– Чому?
– Вона звучить трохи зневажливо.
– Але ж він має рацію! Так думає більшість людей. Нас не стосується, що одна група німців бажає приєднатися до іншої групи німців, – вона нетерпляче перебігла пальцями по клавішах. – Годі, містере Леґате… Ви ж не прем’єр-міністр.
Він несамохіть розсміявся:
– Це так, дяка Богу! Гаразд, продовжуємо.
Вона закінчила за п’ятнадцять хвилин. Додрукувавши, витягла останню сторінку, розклала усі три примірники й поєднала їх скріпками. Леґат перевірив верхній примірник. Жодної друкарської помилки.
– Скільки тут слів, на вашу думку? – запитав він.
– Приблизно тисяча.
– Отже, виступ займе хвилин вісім. – Г’ю встав. – Дякую!
– Звертайтеся. – Навздогін йому вона гукнула: – Я слухатиму.
Г’ю ще не дійшов до дверей, а Джоан уже друкувала щось інше.
◾
Леґат квапливо піднявся сходами й пішов коридором особистого секретаріату. Коли він підходив до дверей приймальні, з’явився Клеверлі. Схоже, йому потрібна була найближча вбиральня.
– Що сталося з вашими записами на зустрічі ПМ з начальниками штабів?
Леґат відчув, що зашарівся.
– ПМ вирішив, що записи наради йому не потрібні.
– А це що тоді?
– Промова для вечірнього радіовиступу. Він просив занести її, щойно вона буде надрукована.
– Добре. Гаразд. Давайте сюди. – Клеверлі простягнув руку. – Я сам занесу.
Леґат неохоче віддав сторінки. – Перевірте, як там Бі-бі-сі.
Клеверлі зайшов до зали засідань. Двері зачинилися. Леґат дивився на білі фарбовані панелі. Значимість людини залежала від перебування в приміщенні, де ухвалюють рішення. Мало хто розумів це правило краще за головного особистого секретаря. Г’ю чомусь відчув себе приниженим.
Раптом двері відчинилися знову. Нижня частина лиця Клеверлі перекосилася від посмішки, схожої на гримасу.
– Йому потрібні тільки ви.
Разом з прем’єр-міністром за круглим столом сиділо десятеро чоловік. Леґат охопив їх поглядом: очільники відомств, Велика трійця, міністри домініонів, міністр координації оборони, а також Горес Вілсон і постійний заступник міністра закордонних справ сер Александер Кедоґен. Вони слухали виступ військового аташе полковника Мейсона-Макфарлана.
– Отже, під час вчорашнього відвідування Праги мене найбільше вразив слабкий бойовий дух чехів.
Говорив він уривчасто, але швидко. Здавалося, що йому подобається виступати.
Прем’єр-міністр помітив Леґата на порозі й кивком наказав увійти й сісти праворуч від себе, де зазвичай сидів секретар Кабінету міністрів. Прем’єр саме читав текст свого виступу, ведучи пером по сторінці й іноді підкреслюючи слово. Створювалося враження, що полковника він слухає неуважно.
– До минулого року чеський генеральний штаб планував відбивати німецький наступ на двох напрямках: на півночі – через Сілезію і на заході – через Баварію. Проте приєднання Австрії до рейху посунуло кордон з Німеччиною майже на двісті миль на південь, що негативно позначилося на обороні чехів. Вони цілком зможуть битися, але щодо словаків певності немає. Прага також недостатньо захищена від бомбардувань люфтваффе.
Вілсон, що сидів з лівого боку прем’єр-міністра, докинув:
– Напередодні увечері я зустрічався з генералом Ґеринґом, і він висловив упевненість, що німецька армія переможе чехів не за кілька тижнів, а за кілька днів. Він дослівно сказав так: «Бомбардування перетворить Прагу на руїни».
Кедоґен з протилежного боку столу чмихнув:
– Зрозуміло, Ґеринґу вигідно подавати перемогу над чехами як якусь дрібницю. Але насправді в чехів чимала армія й потужні оборонні споруди. Вони цілком здатні протриматися кілька місяців.
– Лишень полковник Мейсон-Макфарлан дотримується іншої думки, як ви зараз чули.
– При всій повазі, Горесе, звідки йому знати?
◾
Кедоґен був худорлявим і, зазвичай, неговірким чоловіком. Але Леґат бачив, що прерогативи Форин-офісу він обстоює з хоробрістю бантамського півня.
– З не меншою повагою, Еліку, але, на відміну від усіх нас, він там був.
Прем’єр-міністр поклав ручку:
– Дякую, полковнику, що здолали увесь шлях з Берліна заради зустрічі з нами. Розмова була виключно корисною. Ми бажаємо вам безпечного повернення до Німеччини.
– Дякую, прем’єр-міністре.
Коли двері зачинилися, Чемберлен сказав:
– Я просив сера Гореса доправити полковника з собою до Лондона, щоб він особисто доповів нам, бо мені це здається вкрай важливим. – Він обвів учасників наради поглядом. – Припустімо, чехи будуть завойовані до кінця жовтня: як нам тоді переконати британську громадськість у необхідності продовжувати війну взимку? Ми зажадаємо від народу піти на важкі жертви… і заради чого, власне? Адже ми вже погодилися, що від початку не треба було судетських німців переселяти до держави під контролем чехів.
Галіфакс сказав:
– Саме така позиція домініонів. Вони абсолютно ясно дали зрозуміти, що їхні народи не підтримають війну з такого специфічного приводу. Америка до неї не вступить. Ірландці зберігатимуть нейтралітет. Постають сумніви, де нам шукати хоч якихось союзників.
Кедоґен зауважив:
– Зрозуміло, є ж іще росіяни. Ми забуваємо, що вони теж мають договір з чехами.
Довкола столу почулося тривожне бубоніння. Чемберлен промовив:
