Kitabı oku: «Мюнхен», sayfa 4

5

Леґати мешкали в орендованому будиночку блокованої забудови на Норт-стріт у Вестмінстері, що його підшукав для них колишній начальник Г’ю в головному департаменті Форин-офісу Ралф Віґрем, який мешкав з дружиною й сином в останніх номерах тієї ж вулиці. Перевагою такого мешкання була близькість до роботи: Віґрем вимагав від підлеглих наполегливої праці, і Леґат міг сидіти на робочому місці вже через десять хвилин після виходу з дому. Недоліків у будинку теж було багатенько; випливали вони з того, що будівлі було понад двісті років. За цей час, крім проведення електрики, мало що було зроблено. Темза протікала ярдів за сто від нього, і рівень ґрунтових вод був високий. Сирість піднімалася з підвалин назустріч дощу, що стікав з покрівлі. Меблі доводилося вправно розставляти, щоб замаскувати темно-зелені плями плісняви. Кухня була ще довоєнна. А проте Памела любила свій будинок. На їхній вулиці жила леді Коулфакс, яка влітку влаштовувала вечірки при свічках на тротуарі й запрошувала Леґатів. То був абсурд: Г’ю заробляв лише триста фунтів на рік. Хоча, щоб сплатити оренду, їм доводилося здавати цокольний поверх, але вдалося зберегти на пташиних правах доступ до маленького садка, куди вони потрапляли по хистких приступцях з вікна вітальні; за допомогою мотузки й кошика для білизни Леґат змайстрував ліфт і спускав дітей туди бавитися.

Колись це виглядало вельми романтично, але тепер – нікому не потрібне облаштування, символ, як думав Леґат, загального стану його шлюбу, коли поспішав додому по нічну сумку менше ніж через годину після виступу прем’єр-міністра.

Г’ю йшов, як завжди, повз будинок Віґремів у кінці вулиці. Більшість будинків з плоскими фронтонами почорніли від сажі, у фасадах подекуди виокремлювалися вікна, прикрашені геранню. А № 4 виглядав сліпим і покинутим. Уже багато місяців за склом вікон у стилі короля Джорджа білі жалюзі були опущені. Г’ю раптом з майже відчутною тугою захотілося, щоб Віґрем досі жив там. Адже саме Віґрем, як ніхто інший, передбачив теперішню кризу: щиро кажучи, він з одержимістю завбачав кризу, а Леґат, котрий любив його, вважав, що тому через Гітлера клепки в голові бракує. Г’ю враз уявив собі Віґрема: неспокійні блакитні очі, пшеничні вуса, тонкі вольові губи. Але ще простіше йому було не побачити, а почути шефа, що шкандибав коридором до кабінету третього секретаря – спочатку важкий крок, а тоді звук підтягання лівої ноги, стукіт ціпка попереджав про його наближення; і завжди одне й те ж на вустах: Гітлер, Гітлер, Гітлер. Коли німці 1936 року ремілітаризували Рейнську територію, Віґрем попросив аудієнції в прем’єр-міністра Стенлі Болдвіна й попередив, що, на його думку, нині в антинімецької коаліції є остання можливість зупинити нацистів. ПМ відповів, що, коли є хоч один шанс із ста, що ультиматум призведе до війни, він не ризикуватиме, бо країна не витримає іншого конфлікту так швидко після завершення попереднього. У відчаї Віґрем прийшов додому на Норт-стріт і скрушно мовив дружині: «Тепер чекаймо, коли на будинок упадуть бомби». Через дев’ять місяців, у віці сорока шести років, його знайшли мертвим у власній ванні; ніхто не знав, чи це самогубство, чи наслідок поліомієліту, що вбивав його останні десять років.

«Ралфе, – думав Леґат. – Бідний любий каліка Ралфе, ти усе це передбачав».

Г’ю увійшов до будинку й увімкнув світло. За звичкою привітався й чекав на відповідь. Але видно було, що всі поспіхом зібралися й виїхали з дому. Шовковий жакет, у якому Памела приходила в ресторан, був накинутий на стійку поруччя сходів унизу. Триколісний велосипед Джона валявся й не давав пройти. Леґат відставив його. Східці рипіли й потріскували під ногами. Дерево гнило. Сусіди нарікали на сирість, що йшла від стіни з сусідами. Проте Памела якимось чином змогла надати житлу шику: багатство перських килимів і портьєри з яскраво-червоної камки, павичеве й страусине пір’я, бісер і старовинне мереживо. У неї, безсумнівно, є смак: сама леді Коулфакс визнала це. Якось уночі дружина порозставляла по всьому будинку духмяні свічки й перетворила його на казкову країну. Але вранці запах вогкості повернувся.

Г’ю зайшов до відпочивальні. Лампа була розбита, але завдяки світлу зі сходового майданчика він бачив, що робить. Непотрібні їй речі купою лежали на ліжку й валялися на підлозі. На шляху до ванни довелося переступити через її спідню білизну. Леґат поклав у несесер бритву, пензлик, мило, зубну щітку й зубний порошок та повернувся до відпочивальні шукати сорочку. По Норт-стріт повільно їхала автівка. За звуком двигуна Г’ю визначив, що включена перша передача. Фари освітили стелю і спроектували на протилежну стіну контури вікна; темні лінії переміщалися, як тінь на сонячному годиннику. Леґат завмер з сорочкою в руці й прислухався. Автівка ніби зупинилася навпроти, але двигун продовжував працювати. Леґат підійшов до вікна.

То була маленька автівка з двома дверцятами; пасажирська була відчинена. Г’ю почув унизу брязкіт. За мить від будинку хутко відокремилася фігура в капелюсі й темному плащі, зігнулася, влізаючи до машини. Дверцята зачинилися.

Леґат двома кроками перетнув відпочивальню, збіг через три-чотири сходинки додолу, наскочив на триколісний велосипед і трохи не гепнувся на повен зріст. Коли він відчинив вхідні двері, автівка вже завертала за ріг на Ґрейт Пітер Стріт. Декілька секунд відсапуючись, Г’ю дивився їй услід, потім нахилився й підняв з килимка конверт. Цупкий на вигляд конверт – офіційний лист із суду? Його прізвище написано з помилками: Леґґатт.

З конвертом у руках зайшов до вітальні, сів на софу. Засунув палець під клапан й обережно відкрив конверт. Документ одразу не витягнув. Натомість Г’ю двома пальцями розсунув конверт і зазирнув усередину. Так він готувався до поганих фінансових новин. Розгледів тільки надрукований на машинці заголовок:

Berlin Mai. 30. 1938

OKW No. 42/38. g. Kdos. Chefsache(Streng geheim, Militür) L I

Через десять хвилин він уже повертався на роботу. Скрізь ввижалися тривожні знаки: рубінове намисто габаритних вогнів машин на Маршем-стріт до бензозаправки, де водії вишикувалися в чергу за пальним; у мощеному дворі Вестмінстерського абатства лунає гімн, що ллється з відчиненого вікна, де під відкритим небом при свічках проходить богослужіння про мир; срібне світло камер кінохронік на почорнілих стінах Даунінґ-стріт, де видніється чорний безмовний силует юрби.

Він спізнювався. Довелося проштовхуватися до будинку № 10, тримаючи саквояж над головою. «Вибачте… Вибачте…» Але, опинившись усередині, Г’ю зрозумів, що його зусилля марні. Перший поверх був порожній. Міністри вже подались на засідання кабінету о 21:30.

Клеверлі на місці не було. Леґат постояв трохи в коридорі, міркуючи, що робити. Саєрс сидів за столом, палив сигарету й дивився у вікно. Помітив у склі відбиття Г’ю.

– Привіт.

– Де Клеверлі?

– У залі засідань – раптом міністри вирішать відправити чехам телеграму Гореса.

– Кедоґен теж там?

– Його я не бачив. – Саєрс повернувся. – А ви ніби перевтомлені. Як ся маєте?

– Чудово. – Леґат показав саквояж. – Збігав додому по деякі речі.

Він вийшов, перш ніж Саєрс встиг запитати ще про щось. У себе в кабінеті він відкрив саквояж і дістав конверт. Зрадою виглядала вже спроба пронести його в будівлю: біда, якщо його заскочать з ним. Слід передати його по інстанціях, позбутися чимшвидше.

За чверть десята Леґат перейшов Даунінґ-стріт, активніше проштовхуючись крізь юрми роззяв. На протилежному боці вулиці він зайшов через велику залізну браму й опинився у широкому квадраті, який утворили міністерські будівлі. У всіх них світилися вікна: у Міністерстві у справах колоній – ліворуч унизу, у Міністерстві внутрішніх справ – ліворуч нагорі, у Міністерстві у справах Індії – нагорі праворуч, а поруч з ним, за один проліт сходами – Форин-офіс. Нічний швейцар кивнув Г’ю.

Коридор був просторий і високий, у вікторіанському імперському стилі; його екстравагантність покликана була вражати тих, кому не пощастило народитися британцями. Кабінет постійного заступника міністра розташовувався на першому поверсі на розі: з одного боку – Даунінґ-стріт, з іншого – Горс Ґардс Род. (Близькість – індекс влади; Форин-офіс пишався тим, що його ПЗМ сидить у залі засідань Кабінету міністрів навпроти прем’єра й може з’явитися за викликом через півтори хвилини).

Міс Мачент, чергова старша секретарка, сиділа в приймальні сама. Вона працювала нагорі у короткозорого заступника Кедоґена Орма Сарджента, відомого за прізвиськом Кріт.

Леґат засапався.

– Мені – до сера Александера. Справа нагальна.

– Він надто зайнятий і нікого не приймає.

– Будь ласка, передайте йому, що це справа найбільшої державної ваги.

Це кліше, як ланцюжок для годинника і старомодний чорний стрій, пасувало йому. Він розставив ноги. Хоч він і засапаний, і молодший, але не поступиться. Міс Мачент глипнула на нього здивовано, повагалася, а тоді підвелася й тихо постукала в двері до ПЗМ. Просунула всередину голову. Г’ю розчув лише її слова:

– Містер Леґат просить прийняти його.

Пауза.

– Каже, це дуже важливо.

Знову пауза.

– Авжеж, думаю, варто його прийняти.

У відповідь почулося гучне бурчання.

Вона відійшла, пропускаючи Г’ю. Проходячи повз, він з такою вдячністю поглянув на неї, що вона зашарілася.

Приміщення було грандіозне: до стелі щонайменше футів двадцять; це підкреслювало мініатюрність сера Александера. Він сидів не за своїм столом, а за столом нарад, що був завалений різнокольоровим папером: білі аркуші – для протоколів і телеграм, світло-блакитні – для чернеток, рожевувато-лілові – для депеш, аквамаринові – для документів Кабінету міністрів, а поміж ними – коричневі теки великого формату, зав’язані рожевими стрічечками. На носі у постійного заступника міністра сиділи окуляри з круглою оптикою в роговій оправі, поверх яких на Леґата був скерований дещо роздратований погляд.

– Слухаю.

– Перепрошую за клопіт, сере Александере, але, думаю, вам слід побачити це негайно.

– О боже, що там ще?

Кедоґен простягнув руку, узяв п’ять машинописних сторінок, поглянув на перший рядок:

Auf Anordnung des Obersten Befehlshabers der Wehrmacht.

Він спохмурнів, потім перегорнув у кінець:

gez. ADOLF HITLER

Für die Richtigkeit der Abschrift:

ZEITZLER, Oberstleutnant des Generalstabs

Леґат із задоволенням побачив, як заступник міністра випростався у кріслі.

Документ був директивою Гітлера: «Війна на два фронти з напрямом головного удару на південний схід, стратегічна група військ «Ґрюн».

– Де, хай йому біс, ви це роздобули?

– Мені це вкинули в домашню поштову скриньку півгодини тому.

– Хто?

– Я їх не розгледів. Якийсь чоловік в автівці. Власне, двоє.

– І нотатки не було?

– Ні.

Кедоґен розчистив місце на столі, поклав документ перед собою і схилив над ним непропорційно велику голову. Він читав з граничною зосередженістю, притиснувши кулаки до скронь. Німецькою він володів добре: працював послом у Відні влітку 1914 року, коли вбили ерцгерцога Франца Фердинанда.

Необхідно протягом перших двох-трьох днів створити ситуацію, яка продемонструє ворожим державам, які бажають втрутитися, безнадійну військову позицію чехів…

Армійські формування швидкого розгортання повинні спритно й енергійно здолати прикордонні укріплення і стрімко прорватися в Чехословаччину, знаючи, що їх швидко підтримають основні мобільні частини…

Для несподіваного нападу на Чехословаччину слід задіяти головні сили люфтваффе. Літаки повинні перетнути кордон одночасно з першими частинами сухопутних військ…

Закінчуючи читати сторінку, Кедоґен перевертав її й акуратно відкладав праворуч. Дійшовши до кінця документа, він підрівняв аркуші.

– Екстраординарно, – пробурмотів дипломат. – Вважаю, перше запитання, яке ми повинні собі поставити, чи справжній цей документ?

– Мені здається, що, безперечно, так.

– Згоден. – Постійний заступник міністра знов уважно подивився на першу сторінку. – Отже, документ датований тридцятим травня.

Він вів пальцем по рядку, перекладаючи з німецької:

– «Моїм непохитним рішенням є знищення Чехословаччини в найближчому майбутньому шляхом проведення військової кампанії». Звучить цілком по-гітлерівськи. Власне, це майже дослівно те, що він заявив Горесу Вілсону сьогодні вранці. – Кедоґен відкинувся на спинку крісла. – Тож, якщо припустимо, що документ достовірний, а я думаю, що так і є, постає три принципові запитання: хто передав його нам, нащо його нам передали і, найголовніше, чому його передали саме вам?

І знов Леґат відчув себе винним, наче просто отримання документа ставило під сумнів його лояльність. Він би краще не замислювався над тим, звідкіля той узявся.

– Боюся, я не здатний відповісти на ці запитання.

– Якщо йдеться про те, хто це зробив, то ми знаємо напевно, що існує якась опозиція Гітлеру. Кілька супротивників режиму контактували з нами з минулого літа, заявивши, що ладні повалити нацистів за умови нашої твердої позиції по Чехословаччині. Не знаю, наскільки це згуртована група: жменька невдоволених дипломатів та аристократів, які мріють про відродження монархії. Це вперше ми отримуємо від них щось конкретне, хоча в листі для нас немає майже нічого нового. Гітлер хоче знищити Чехословаччину й зробити це швидко – це не новина.

Він зняв окуляри й посмоктав дужку. Безсторонньо вивчав Леґата.

– Коли ви востаннє були в Німеччині?

– Шість років тому.

– Підтримуєте зв’язок з ким-небудь там?

– Ні. – Тут Леґат, принаймні, говорив правду.

– Пригадую, після першого призначення до Головного департаменту ви були у Відні, так?

– Так, сер. З тридцять п’ятого по тридцять сьомий.

– Лишилися там друзі?

– Друзі… ні. У нас була маленька дитина, і дружина чекала на другу. Нам своїх турбот вистачало.

– Щодо німецького посольства в Лондоні – знаєте когось зі штату?

– Власне – ні.

– Тоді я не розумію. Звідки німці можуть знати, що ви працюєте на Даунінґ-стріт № 10?

Леґат стенув плечима:

– Може, від дружини? Її інколи згадують у світській хроніці. І моє ім’я миготить.

Г’ю зніяковів і зашарівся, бо пригадав, як якогось тижня «Дейлі експрес» написала про вечірку у леді Коулфакс, де згадала про нього як «про одну з найбільш обдарованих молодих зірок Форин-офісу серед помічників ПМ».

– Світська хроніка? – Постійний заступник міністра повторив назву рубрики з неприязню, ніби мав справу з чимось бридким, до чого варто не торкатися. – Що за непотріб?

Леґат не міг зрозуміти, жартує той чи ні. Але перш ніж устиг відповісти, пролунав стукіт у двері.

– Увійдіть!

Міс Мачент принесла теку:

– Щойно доправили телеграму з Берліна.

– Нарешті! – Кедоґен трохи не вирвав теку в неї з рук. – Я на неї увесь вечір чекаю.

Знову він поклав документ на стіл і схилив над ним велику голову, читаючи з такою напругою, що здавалося, ось-ось впаде на сторінку. Він бубонів:

– Сволота… сволота… сволота!

З самого початку кризи заступник міністра не йшов з роботи раніше півночі. Леґат дивувався, як той витримує таке напруження. Нарешті Кедоґен підвів погляд:

– Останні новини від Гітлера. ПМ має побачити це негайно. Ви повертаєтеся до себе?

– Так, сер.

Кедоґен поклав телеграму назад у теку й дав Г’ю.

– Що стосується іншої справи, я залучу відповідних фахівців і подивлюся, що вони скажуть. Упевнений, завтра вони схочуть поспілкуватися з вами. Обдумайте все як слід. Спробуйте зрозуміти, хто за цим стоїть.

– Так, сер.

Кедоґен потягнувся за іншою текою.

◾

Згідно з протоколами кабінету, телеграма № 545 з Берліна (лист прем’єр-міністрові від рейхсканцлера) була передана Чемберлену відразу після 22:00. Усі місця навколо столу в залі засідань були зайняті: двадцять міністрів, не беручи до уваги Гореса Вілсона, який як особливий радник доповідав про зустріч з Гітлером, а також секретаря Кабінету міністрів Едварда Бриджеса, педантичного очкарика, батько якого був поетом-лауреатом. Більшість палила. Одне з великих підйомних вікон у садок підняли, щоб зала трохи провітрювалася від чаду сигар, люльок і сигарет. Теплий нічний легіт час від часу ворушив папери, розкидані на столі й на килимі.

Коли Леґат увійшов, виступав лорд Галіфакс. Г’ю потихеньку наблизився до прем’єр-міністра й поклав перед ним телеграму. Чемберлен, який слухав міністра закордонних справ, подивився і кивнув Леґату та легким порухом голови звелів йти і сісти серед інших службовців попід стіною в протилежному кінці зали. Два стільці займали стенографісти з секретаріату Кабінету міністрів, які зосереджено писали, а на третьому сидів Клеверлі. Підборіддя йому звисало на груди, руки й ноги схрещені, права нога злегка тремтіла. Коли Леґат сів поруч, він похмуро озирнувся, нахилився й прошепотів:

– Що це?

– Відповідь Гітлера.

– Що він пише?

– На жаль, я не подивився.

– Упущення з вашого боку. Сподіваймося на хороші новини. Боюся, у бідного ПМ багато клопоту.

Леґату навскоси було добре видко Чемберлена. Той надів окуляри й читав листа Гітлера. Г’ю не бачив Міністра закордонних справ, який сидів навпроти ПМ, зате його голос був упізнаваний за розлогим «р» і повчальним тоном, ніби промовляв він з невидимої кафедри.

– …. і тому я з величезним жалем не можу після зрілого розсуду підтримати прем’єр-міністра у цьому конкретному випадку. Мені важко дати згоду на відправлення телеграми в редакції сера Гореса. Сказати чехам негайно віддати свою територію під загрозою застосування сили, як на мене, означатиме повну капітуляцію.

Він зробив паузу й випив ковток води. Атмосфера за столом відчутно згущувалася. Святий Лис скинув маску! Декілька міністрів навіть подалися вперед, аби впевнитися, що правильно все розчули.

– Я цілком розумію, – вів далі Галіфакс, – що, якщо ми не відішлемо телеграму сера Гореса, наслідки можуть бути жахливі для мільйонів людей, включаючи наших співвітчизників. Війна може стати неминучою. Але ми просто не маємо права спонукати чехів до того, що вважаємо неправильним. Сумніваюся також, що палата громад погодиться з таким рішенням. Й останнє – і для мене це основна сутність справи: ми не можемо дати чехам гарантій, що німецька армія задовольниться виходом на кордон Судетів і не окупує всю країну.

Усі погляди звернулися на Чемберлена. У профіль кущисті сиві брови й вуса здавалися наїжаченими, ніс, схожий на яструбиний дзьоб, ніби приймав виклик. ПМ не любив, коли йому суперечили.

Леґату було цікаво, чи не втратить прем’єр рівновагу. Такого Г’ю ще не бачив. Казали, що інколи видовище було вражаючим. Але Чемберлен натомість сказав з прохолодою:

– Міністр закордонних справ щойно навів поважні й, можливо, навіть переконливі аргументи проти моєї пропозиції, хоча мені здається, це останній шанс, що залишився в нас. – Він обвів поглядом присутніх за столом. – Але якщо така загальна думка колег…

Прем’єр зробив вичікувальну паузу, як аукціоніст, котрий сподівається на остаточну пропозицію. Усі мовчали.

– Якщо така загальна думка, – повторив він, і в голосі його чулася гіркота поразки, – то я готовий підкоритися. – Він поглянув на Гореса Вілсона. – Телеграма не буде послана.

Почали соватися стільці, зашурхотіли папери – гомін мирних людей, які неохоче готувалися до війни. Крізь шум пролунав голос прем’єр-міністра. Він ще не закінчив.

– Перш ніж ми продовжимо, я мушу поінформувати кабінет про щойно отриману відповідь від гера Гітлера. Думаю, доречно зачитати її вам.

Деякі з найбільш улесливих членів уряду – лорд-канцлер Моем, «Пропасниця» Моррісон з Міністерства сільського господарства – вибухнули вигуками: «Авжеж! Цілком!»

Прем’єр-міністр узяв телеграму.

«Шановний містере Чемберлене! Під час наших бесід я ще раз повідомив сера Гореса Вілсона, який передав мені Вашого листа від двадцять шостого вересня, про моє остаточне рішення…»

Вимоги Гітлера з вуст Чемберлена збивали з пантелику. Вони здавалися цілком резонними. Та й чому чеський уряд має заперечувати проти негайної окупації німцями територій, які вони в принципі вже погодилися передати Німеччині?

«Це лишень захід безпеки, покликаний ґарантувати швидке й легке досягнення остаточного врегулювання».

Коли чехи скаржилися на втрату прикордонних оборонних споруд, світ розумів, що вони лише зволікають.

«Якщо чекати на набуття чинності остаточного врегулювання, коли Чехословаччина збудує нові фортифікації на теренах, що залишаться в неї, процес затягнеться на місяці й роки».

І так далі. Створювалося враження, ніби Гітлер бере участь у нараді за столом кабінету й викладає свою позицію. Закінчивши, прем’єр-міністр зняв окуляри.

– Як бачите, послання викладене в дуже обережних виразах і потребує часу для аналізу, але воно не позбавляє мене надії.

Дафф Купер, перший лорд адміралтейства, відразу кинувся в бій:

– Навпаки, прем’єр-міністре, Гітлер не поступився жодним пунктом!

Це був зухвалець, від якого навіть опівдні несло перегаром, духом сигар і парфумів чужих дружин. Обличчя його розчервонілося. Леґат не знав, гнів тому причиною чи спиртне.

– Може й так, – сказав Галіфакс. – Примітно проте, що він і не зачинив за собою двері. Насамкінець він запрошує прем’єр-міністра й далі докладати зусилля для збереження миру.

– Так, але ця думка ледь тепліє: «Залишаю Вам вирішувати, чи варто це продовжувати». Насправді він так не думає. Він просто намагається перекласти провину за свою агресію на чехів.

– Що, до речі, само собою не позбавлено сенсу. З цього випливає, що навіть Гітлер відчуває неможливість для себе ігнорувати думку світового співтовариства.

«Тільки-но подивіться, як Святий Лис заплутує сліди, – думав Леґат. – Хвилину тому – за війну, тепер – за мир».

Чемберлен сказав:

– Дякую, міністре. – Тон у нього був прохолодний; зрозуміло, він не пробачив Галіфаксові. – Вам мої переконання відомі. Я маю намір працювати задля миру до останнього моменту. – Він озирнувся через плече, щоб глянути на годинник. – Час спливає. Мені слід підготуватися до завтрашнього виступу в парламенті. Безперечно, доведеться піти далі, ніж у сьогоднішньому вечірньому радіовиступі. Палату громад слід поінформувати про наше попередження Гітлеру, зроблене вранці. Пропоную спільно домовитися про риторику мого виступу.

Упіймавши погляд Леґата, прем’єр кивнув йому, даючи знак підійти:

– Розшукайте, будь ласка, примірник учорашньої промови Гітлера. Принесіть його мені після засідання кабінету.

Єдина версія промови Гітлера, яку Леґату вдалося роздобути, була опублікована в ранковому випуску «Таймс». Він сидів за своїм столом і руками розгладжував шпальти власного примірника газети. Здавалося, минула вічність, відколи він сидів у ресторані «Ріца» й чекав на Памелу. Г’ю згадав раптом, що обіцяв подзвонити їй у село. Поглянув на телефон. Мабуть, уже надто пізно. Діти, напевно, у ліжку, а Памела – випила зайвий коктейль і посварилася з батьками. Страхіття нинішнього дня далося взнаки: зіпсований обід, робітники в Ґрін-парку, повітряні кулі над Темзою, протигази для дітей, автівка, що від’їхала від торця на Норт-стріт… А завтра буде ще гірше. Завтра німці почнуть мобілізацію, а його викличе на допит таємна служба розвідки. Тих хлопців спекатися не так просто, як Кедоґена. У них є досьє на нього.

Почулися голоси. Схоже, засідання кабінету закінчилося. Г’ю встав і підійшов до дверей. Міністри виходили в коридор. Зазвичай після засідання лунав сміх, плескання по спині, іноді навіть спалахували суперечки. Зараз нічого такого не було. Декілька міністрів тихо бесідували, але більшість політиків ішли, похиливши голову, і виходили з № 10 поодинці. Леґат бачив високого самотнього Галіфакса: він одяг казанок і взяв із стійки парасольку. Крізь відчинені двері блискали вже знайомі білі спалахи й звучали вигуки з питаннями.

Почекавши, коли, на його думку, прем’єр-міністр залишиться сам, Леґат увійшов до зали засідань. Вона була порожня. Сміття й застояний дух тютюнового диму нагадали йому залу очікування на залізничному вокзалі. Праворуч двері кабінету Клеверлі були напіввідчинені. Г’ю чув, як радяться секретар Кабінету міністрів і головний особистий секретар. Ліворуч двері до кабінету Гореса Вілсона були замкнені. Він постукав і почув голос Вілсона, що пропонував увійти.

Вілсон сидів за бічним столиком і додавав содову з сифона в дві склянки з напоєм, схожим на бренді. Прем’єр-міністр розвалився у кріслі, витягнувши ноги й звісивши руки з боків. Очі в нього були заплющені. Коли Леґат увійшов, вони розплющилися.

– Боюся, прем’єр-міністре, розшукати промову мені вдалося тільки в «Таймс».

– Гаразд. Там я її і читав. Боже!

Застогнавши від виснаження, він насилу підвівся з глибокого крісла. Ноги погано його слухалися. Він узяв газету, розкрив на шпальті з промовою, поклав на стіл Вілсона, дістав з нагрудної кишені окуляри й забігав очима по колонках. Рот його трохи відкрився. Вілсон підійшов від бічного столика й люб’язно запропонував Леґату келих. Г’ю похитав головою:

– Ні, дякую, сере Горесе.

Вілсон поставив келих поряд з прем’єр-міністром. Він подивився на Леґата і злегка вигнув брову. Було щось шокуюче в цій співучасті: він ніби пропонував з гумором ставитися до літньої людини.

– Ось воно! – вигукнув Чемберлен. – «Нам не знайти в усій Європі такої великої держави на чолі з людиною, яка краще розуміла б біду нашого народу, ніж мій великий друг Беніто Муссоліні. Ми ніколи не забудемо ні те, що зробив він нині для нас, ні позицію італійського народу. Якщо така біда спіткає Італію, я звернуся до німців і попрошу зробити для італійців те, що італійці зробили для нас».

Прем’єр-міністр посунув газету до Вілсона, щоб той зміг прочитати. Потім узяв келих і зробив ковток.

– Розумієте, що я маю на увазі? – запитав він.

– Розумію.

– Гітлер відверто не бажає прислухатися до мене, зате цілком може послухатися Муссоліні.

Прем’єр сів за стіл, узяв бланк Даунінґ-стріт № 10 для нотаток і вмочив перо у каламар. Зробив паузу, щоб відпити ще ковток, замислено подивився перед собою й почав писати. Невдовзі, не підводячи голови, Чемберлен сказав Леґату:

– Негайно віднесіть це шифрувальникам Міністерства закордонних справ, і нехай вони відразу ж телеграфують послові лордові Перту в Римі.

– Буде зроблено, прем’єр-міністре.

Вілсон запитав:

– Якщо ви вже пишете послові, то чи не варто поінформувати Форин-офіс?

– До біса Форин-офіс! – Прем’єр-міністр промокнув написане. Тоді обернувся й всміхнувся Леґату: – Будь ласка, забудьте, що чули останнє зауваження. – Він подав йому листа. – А коли впораєтеся з цим, ми попрацюємо над моєю промовою в парламенті.

За хвилину Леґат прямував через Даунінґ-стріт до Міністерства закордонних справ. Вулиця була порожня. Натовп розійшовся. Важкі хмари над Лондоном сховали місяць і зірки. До півночі залишалася година.