Kitabı oku: «Корона. Книга 1: Єлизавета ІІ, Вінстон Черчілль. Становлення молодої королеви (1947–1955)», sayfa 2

«Король [дуже] поганий», – зазначив Ніколсон наступного дня. «Ніхто не може говорити ні про що інше – і про вибори навіть забувають. Яка дивна річ, монархія!» На початку жовтня король ще недостатньо одужав, щоб устати з ліжка та відвідати засідання Таємної ради, на якому розглядалися питання підготовки парламенту до виборів. Тож 5 жовтня невелика делегація таємних радників стояла біля дверей його спальні, поки лорд-президент зачитував порядок ведення засідання. Королю було важко говорити. Георг VI пробурмотів слово «Затверджено», а Ласселлс підніс документи до ліжка, де король підписав їх нетвердою рукою.

Передбачувана перемога на виборах 25 жовтня його давнього друга та товариша воєнного часу Вінстона Черчилля, здавалося, додала сил монархові. Та коли Черчилль представив свій перелік міністерських призначень у новому кабінеті, гострий погляд Георга VI помітив, що за титулом міністра закордонних справ Ентоні Ідена стояло: «віцепрем’єр-міністр». Ця посада означала, що Черчилль обрав собі заступника на випадок форс-мажору. Король владно викреслив цей рядок, оскільки, на його думку, це було втручання в королівську прерогативу вибирати наступника в разі смерті прем’єр-міністра або його відставки.

З плином тижнів відновлення здоров’я короля тривало. Чотирнадцятого листопада він зміг побувати на третьому дні народження принца Чарльза та сфотографуватися разом з онуком. Попередньо визначена політична спадкоємність може бути табу, але королівська спадкоємність була всім для монархії.

Того грудня Георг VI зміг написати та записати щорічну різдвяну трансляцію перед тим, як вирушити до Сандрингема на традиційні різдвяні канікули зі своєю родиною. Суверен, колись бадьорий, мав вигляд зовсім старого й хворого, хоч вочевидь насолоджувався кількома тижнями зимового полювання, яке так любив. Та коли в останній день січня 1952 року його дочка та її чоловік вирушили в довгу південну одіссею до Кенії замість короля та його дружини, приватний секретар принцеси Єлизавети Мартін Хартіс приніс у своєму портфелі документи з печатками, а також проєкт Декларації про приєднання й повідомлення до обох палат парламенту.

* * *

СЕР ДЖОН ВЕЙР

Лікар-гомеопат

(1879–1971)

Зіграв – Джеймс Лоуренсон

Лікар Георга VI та королеви Марії сер Джон Вейр мав м’яку вдачу, хороші манери, а також запас «кумедних жартів» і «маленьких історій», занотованих у кишеньковому блокноті, які він розповідав своїм пацієнтам з шотландським акцентом. Проте їхня довіра до нього спиралася насамперед на спільну віру в гомеопатію, яка підштовхує організм використовувати власні ресурси для зцілення. Гомеопатія, як любив казати Вейр, «це не релігія, не секта, не примха, не жарт». Невеликі дози часто рослинних препаратів «просто стимулюють життєві реакції пацієнта, а це сприяє одужанню». Придворні, такі як Дермот Морра, королівський історик, вважали Вейра «старою загрозою», чиї засоби «шарлатанства» завдавали його королівським пацієнтам більше шкоди, ніж приносили користі. Однак Єлизавета, королева-мати й принцеса Аліса, герцогиня Глостерська, були двома пацієнтками Вейра, котрі жили комфортно після свого сотого дня народження, а королева Єлизавета II і принц Чарльз також цілком непогано живуть, хоч обрали гомео патію трохи пізніше.

* * *

Орден Копняка

Вінстон Черчилль в опозиції

1945—1951

Вінстон Черчилль прибув 20 листопада 1947 року на королівське весілля до Вестмінстерського абатства як гість. Колишній прем’єр-міністр запізнився (чиста випадковість, на думку друзів; навмисний розрахунок, на думку критиків) – і всі присутні встали, щоб привітати його. «Усі встали, – повідомив сер Генрі “Чіпс” Ченнон, біограф, – усі королі та королеви». Важко було повірити, що цього чоловіка британський електорат випхав із влади трохи більше як два роки тому. “У Вінстона немає сорому?” – запитує “Боббеті”, маркіз Солсбері, в першому епізоді “Корони”, коли Пітер Морган уявляє, як головний консервативний критик Черчилля міг висловити свою зневагу. “Він обурливий, – відповідає Ентоні Іден, не дуже відданий помічник і номінальний заступник Черчилля. – Але ти повинен ним захоплюватися… Бідний старий Еттлі… Ніхто не встав, щоб привітати його”».

Вінстон Черчилль, з яким ми вперше зустрічаємось на початку «Корони», теоретично є розчарованою людиною, вже не прем’єр-міністром, а лідером опозиції Його Величності. Наприкінці Другої світової війни міжпартійний уряд, яким Черчилль успішно керував від темних днів 1940 року, почав втрачати популярність.

Європейська війна була тріумфально виграна. І хоч Японія ще вела боротьбу, заступник лідера коаліції Клемент Еттлі відчув, що настав час, коли Лейбористська партія знову повинна завдати удару. На наступних загальних виборах британський електорат рішуче з ним погодився, надавши лейбористам величезну більшість зі 146 депутатів, щоб ті реалізували свою програму побудови нової яскравої та вічної «держави добробуту», що передбачає безплатну Національну службу охорони здоров’я та програму суцільної націоналізації.

Король Георг VI запропонував прем’єр-міністру, що йшов, нагородити його Орденом Підв’язки, але Черчилль відмовився. «Як я можу прийняти Орден Підв’язки, – сказав він, – коли британці щойно нагородили мене орденом Копняка?»

Однак уже в жовтні 1951 року, після шести років соціалістичного уряду, Велика Британія по-доброму сприйняла Черчилля та його консерватизм. Велика реформаторська адміністрація Клемента Еттлі була виснаженою, а життя багатьох людей залишалося похмурим, багато товарів повсякденного побуту – від солодощів до тютюну, все ще були нормованими. Обіцяний електорату новий день ще не настав.

Перед черговими загальними виборами консерватори обіцяли британцям нові підходи до розв’язання задавнених проблем і чітку програму дій, зокрема, зобов’язуючись будувати 300 000 нових будинків на рік. І всередині партії деякі ледь чутні голоси доводили, що потрібно запропонувати й нового молодого лідера. З 1945 року «Боббеті» Сесіл (він став маркізом Солсбері в 1947 році) керував групою незадоволених молодих торі, які планували переконати свого шанованого, але постарілого лідера подати у відставку або принаймні делегувати – на постійній основі – контроль партії Ентоні Ідену, міністру закордонних справ, якого сам Черчилль визнав своїм наступником.

Проте старий прем’єр не мав таких планів. Він рішуче відбив щонайменше два напади від своїх колег, а Іден відмовився стати учасником будь-якого перевороту. Отже, Вінстон Черчилль знову оселився на Давнінг-стріт 26 жовтня 1951 року після того, як електорат однозначно надав перевагу торі.

Однак усмішки на багатьох обличчях консерваторів були вимученими. Лейбористська партія легко перемогла у всенародних виборах (від 48,8 до 44,3 відсотка), і лише перша система виборчих округів дала Черчиллю хитку більшість із 17 місць. «Боббеті» Солсбері та дедалі більша кількість його колег-консерваторів не переставали наполягати, що на порядку денному партії треба зазначити вихід на пенсію їхнього 76-річного лідера, але сам Черчилль на це не зважав, адже казав, що то був «останній приз, якого я прагну».

Витіснений з Давнінг-стріт у 1945 році Лейбористською партією Клемента Еттлі, Вінстон Черчилль зміцнив свою репутацію «підбурювача війни» промовою у Фултоні, штат Міссурі, де він пустив в обіг вираз «залізна завіса»; «Від Штеттіна на Балтиці до Трієста на Адріатиці залізна завіса опустилася на весь континент». У цій статті описувалося, як опозиційний лідер торі намагався пом’якшити свій імідж і відвоювати владу – що він і зробив у жовтні 1951 року

Спортивний Монарх

Король Георг VI, сільський джентльмен

Щоразу, коли королівський потяг прямував повз обдуті вітрами пагорби Східної Англії до його родинного маєтку в Сандрингемі, король Георг VI говорив про «поїздку додому». Він народився тут у грудні 1895-го, а через 57 років там і помер. Сільська місцевість Норфолку дарувала йому найщасливіші години. Він любив тут полювати, вбравшись у твідовий кашкет та галіфе. І завжди тримав зброю напоготові, виглядаючи у високих небесах куріпку, лиску, криженя.

Народжений принцом Альбертом Йоркським і знаний в родині як Берті, король, який заїкався, мав у своєму житті чимало ролей – служив на флоті, був останнім імператором Індії, батьком королеви Єлизавети II, опорою монархії після зречення брата й безкомпромісним лідером у воєнний час. Секрет його успішного виконання будь-якої з них полягав у тому, що він залишався незмінно – стилем та душею – джентльменом з Норфолку.

У 27 років майбутній король Георг VI залишався в глибині душі сільським джентльменом з Норфолку

Волфертонський Сплеш був його особливою гордістю. Дев’ятнадцятого січня 1915 року маєток Сандрингем зазнав нападу перших рейдів німецьких дирижаблів на Британію. Цепеліни також бомбардували сусідні міста Кінгс Лін та Грейт Ярмут, тож не було сумнівів, що німці мали на меті завдати прямого удару по британській королівській сім’ї в Сандрингемі. Раніше зловісні яструби націлились (але не змогли реалізувати свою мету) на бельгійську королівську сім’ю в Антверпі. Бомбування лише понівечили піщані солончаки вздовж Уошу, а один з таких кратерів від бомби поблизу села Волфертон залило водою й тим самим привабило сюди диких качок. Це означало, що ставок став також «призом» для мисливців. Тому 1937 року, коли Георг VI взяв на себе керування маєтком, він розширив водойму, а згодом це місце, назване Волфертонським Сплешем, стало його улюбленим під час зимового полювання.

Молодий принц Йоркський розпочав свою стрілецьку кар’єру поблизу Волфертона у віці дванадцяти років, зазначивши подробиці на першій сторінці своєї Книжки ігор: «23 грудня 1907 року. Сандрингем, Волфертон, Уоррен. Батько, Девід і я. 1 фазан, 47 кроликів. Полювання мого першого дня…» «Батько» – Георг V, який прищепив йому свою пристрасть до стародавнього спорту; Девід – його старший брат, майбутній король Едуард VIII. «Я використав дульнозарядну гвинтівку з одним стволом, з якої дідусь [король Едуард VII], дядько Едді [Альберт Віктор, герцог Кларенс] і тато всі почали стріляти. Я поцілив трьох кроликів».

До кінця свого життя спортивний монарх любив досліджувати зарості живоплоту зі своїми мисливськими собаками

У наступні роки королівська Книжка ігор використовувалася для того, щоб фіксувати здобутки, які для людини, далекої від цього спорту, могли здаватися лише хаотичним відстрілом. Полювання – улюблене заняття сільських людей, і Георг VI вирішив не відступати від традицій, повернувши в Сандрингем активні заняття спортом, як було в Едуардівську епоху. Він любив швидкі набіги разом з працівниками маєтку в зарості живоплоту обабіч сільських доріг, де ховалося чимало дикої здобичі, роблячи паузу лише для легкого перекусу, який подавали лакеї, та ковтка віскі, що смакувало по-особливому біля затишного стіжка сіна. Погода ніколи не впливала на його враження від полювання. «Сніг і дуже холодний східний вітер, – зазначив він у своїй Книжці ігор одного січневого дня. – Я провів чотири години у схованці на капустяному полі». Скромний і щедрий до своїх гостей Георг VI також поклав край традиції свого батька та діда, за якою королі впродовж дня займали найкращі позиції на полюванні.

У серпні 1943 року королівська родина гуляла полями Сандригема, які були передані в сільськогосподарське виробництво під час війни. Принцеса Єлизавета, 17 років, і принцеса Маргарет, якій було лише 13 років, вели собак на повідку

Подробиці останнього його полювання 5 лютого 1952 року не були записані в Книжку ігор. Однак його сусід у Норфолку й колега-мисливець Обрі Бакстон так описав його: «…широка дуга блакитного неба, сонця й довгих тіней, хруст під ногами й шлюбний заклик куріпок, що гучно лунав над широкими полями. Усі люди короля були там – персонал, друзі, доглядачі, єгері, місцеві поліцейські та приїжджі мисливці». І вони всі вирушили на лови в живоплотах…

2
Закуток Гайд-парку

Король помер

П’ятого лютого 1952 року король Георг VI, останній імператор Індії та перший глава Співдружності, вийшов на ризиковане полювання. Був пізній сезон – у цей час ліси та болота улюбленого Сандрингема набували для нього особливої чарівності. Завжди вмілий стрілець, він вбив трьох зайців останніми трьома пострілами у своєму житті й повернувся додому щасливим. Через кілька годин, у віці п’ятдесяти шести років, король помер.

Королівський камердинер не міг розбудити його вранці. Король переніс тромбоз вночі, після операції з видалення легенів (дуже радикального хірургічного втручання), якої він зазнав у вересні минулого року, марно намагаючись стримати розвиток раку. Поза колом королівських лікарів лише Вінстон Черчилль знав про справжній стан здоров’я короля. Звістка про смерть Георга дійшла до нього вранці 6 лютого. Він був на Давнінг-стріт, сидів у ліжку в піжамі й курив сигару посеред купи державних паперів. 77-річний прем’єр-міністр розплакався. «Погані новини?» – пробурмотів він. – Та це найгірші новини!»

Початок лютого 1952 року. Принцеса Єлизавета та герцог Единбурзький милуються видом з мосту на території Сагана Лодж, Кенія. Це була їхня перша зупинка у тривалому, як вони очікували, королівському турі з Африки через Цейлон (сучасна Шрі-Ланка) в Австралію та Нову Зеландію. Однак незабаром прийшла погана новина – «Закуток Гайд-парку»

«Я намагався підбадьорити його, сказавши, що він добре ладнатиме з новою королевою, – згадував у своєму щоденнику його приватний секретар Джон Колвілл. – Однак він тільки й сказав, що не знає її і що вона лише дитина».

Смерть короля спровокувала низку подій із кодовою назвою «Закуток Гайд-парку», починаючи з повідомлення, переданого до Вищої комісії Великої Британії в Найробі (Кенія), куди принцеса Єлизавета прибула зі своїм чоловіком, герцогом Единбурзьким, за кілька днів до цього. Пара щойно завершила перший етап туру країнами Співдружності, наступний передбачав мандрівку до Цейлону (сучасна Шрі-Ланка), Австралії та Нової Зеландії.

Другий епізод «Корони» зображує захопливі та досить небезпечні останні години, якими Єлизавета насолоджувалась в Африці ще у статусі принцеси. Оточена дикими слонами, вона пробиралася зі своїм чоловіком до легендарного «готелю Treetops», влаштованого на висоті 35 футів серед розлогих гілок велетенської смоківниці в кенійському національному парку Абердер. Багато глядачів, однак, вважали, що ця картина виникла в уяві творця «Корони» Пітера Моргана. Насправді тут використали спогади полковника Джима Корбетта, британського мисливця, який тоді супроводжував королівське подружжя.

«Упродовж свого довгого життя я бачив кілька мужніх вчинків, – розповідав згодом Корбетт. – Проте це було ніщо, в порівнянні з тим, свідком чого я був у лютому [1952-го року]. Принцеса та її супутники, які ніколи раніше не були в африканському лісі й тим паче не мандрували ним пішки, вирушили чудовим ранком того дня, щоб неквапно дійти до “готелю Treetops”. Та щойно вони вийшли, як їхній слух розірвав… дикий рев розлючених слонів».

Королівська пара йшла вузькою стежкою серед джунглів, яку протоптали – і досі постійно вибивають своїми ногами носороги, буйволи та слони. Єдиним шляхом втечі для людей були поодинокі драбини, прибиті цвяхами до дерев уздовж маршруту.

«Однією доріжкою, крізь густі кущі, де видимість місцями обмежувалася ярдом-двома, – вів далі Корбетт, – вони йшли назустріч тим звукам, які ставали дедалі гучнішими. А потім, коли вони підійшли до вигину на стежці й опинилися в полі зору слонів, з’ясувалося, що їм доведеться пройти на відстані десяти ярдів від них, щоб дістатися до безпечної драбини [«готелю Treetops»]».

Приватний секретар Мартін Чартеріс поспішає з британського пресцентру, щоб повідомити звістку про смерть батька Єлизаветі II, яка, нічого не підозрюючи, готується до наступного етапу свого туру, який зараз доведеться скасувати

Велика слониха рішуче стала на захист свого слоненяти. «Я вкрився холодним потом», – сказав пізніше один із лісників. Та, затулившись рушницями, Єлизавета із чоловіком перетнули галявину й піднялись по драбині. За хвилину принцеса вийшла на балкон із кінокамерою, щоб знімати слонів.

Ось так сталося, що на світанку 6 лютого 1952-го року Єлизавета II стала королевою, сидячи серед гілок велетенської смоківниці. Цей момент позначений у «Короні» польотом чудового африканського орла, який з’являється невідомо звідки, ширяє й зависає в повітрі над принцесою, він – моторошна прикмета її долі. Ця послідовність базується на спогаді іншого учасника тих подій – командира корабля Майкла Паркера, флотського друга герцога Единбурзького ще з часів служби у військово-морському флоті, та його приватного секретаря, який переконав подружжя спостерігати за сходом сонця над джунглями й був вражений величчю величезного хижого птаха, який своїм ширянням неначе віддавав їм салют.

«Я ніколи, аж донедавна, про це не думав, – писав він, – проте, гадаю, це сталося приблизно того часу, коли помер король».

Цікаво те, що нова королева однією з останніх у світі почула новину про свій новий статус. Коли найважливіша телеграма із «Закутка Гайд-парку» досягла Найробі рано вранці 6 лютого, Верховний комісар Співдружності разом з більшістю своїх співробітників уже залишив місто, прямуючи до Момбаси, звідки королівська делегація мала виїхати до Цейлону – і взяв із собою книгу офіційного кодексу. (Також в Момбаса був запакований і готовий до подорожі офіційний гардероб Єлизавети, включно з чорними жалобними вбраннями, які всюди подорожують із королівськими особами. Телеграма з Букінгемського палацу запевняла: чорний капелюшок непомітно доправлять окремо на борт літака наступного дня, коли королева прилетить до Лондона.)

* * *

МАРТІН ЧАРТЕРІС

(1913–1999)

Зіграв – Гаррі Хадден-Патон

Хитрий Мартін Хартіс, людина – собі на умі, який бачив функцію монархії як розвагу – «треба розгорнути килим національного щастя» – й колишній підполковник (Королівського монаршого стрілецького корпусу). Він зберіг те саме відчуття відвертої радості й на посаді приватного секретаря Єлизавети II, як у статусі принцеси (1950–1952), так і королеви (1972–1977). Двадцять років він був дотичним до цього кола, як і Томмі Ласселлс та Майкл Едін.

«Я просто полюбив її, коли зустрів, – зізнався він згодом. – Вона була такою молодою, красивою, слухняною, найбільш вражаючою з усіх жінок». Коли влада перейшла до рук Чартеріса, в королівських промовах зазвучала й гумористична нотка: новий автор продемонстрував здатність висловлювати думки своєї господині-улюблениці в такий спосіб. Саме це стало темою інтерв’ю, яке він дав публіці після виходу на пенсію. Інтерв’ю було захопливим: у ньому він назвав принца Чарльза «плаксивим», принцесу Маргарет – «злою феєю», королеву-матір – «жінкою, що трохи обманювала себе», а Сару Фергюсон – «вульгарною, вульгарною, і ще раз вульгарною!» Незабаром після появи інтерв’ю і королева, і королева-мати запросили дорогого Мартіна на обід.

* * *

В урядову резиденцію одна за одною летіли телеграми. Приватний секретар Єлизавети Мартін Чартеріс уперше зрозумів, що щось не так, коли його викликали до телефону в британський пресцентр. Згодом Чартеріс згадував, що поблизу телефонної будки побачив журналіста, який мав ошелешений вигляд – зі зблідлим обличчям і порожнім поглядом, він крутив в одній руці пачку сигарет. Щойно агентство Reuters передало важливі новини з Лондона про те, що уряд більше не збирається зберігати таємницю. Саме Паркер, попереджений Чартерісом з пресцентру, повинен був повідомити звістку про смерть короля Філіпу, який перебував у королівській резиденції Сагана Лодж. «Він мав такий вигляд, ніби ти опустив на нього половину світу, – згадував Паркер. – Я ніколи в житті так нікого не жалів». Філіп забрав дружину від усіх інших. «Він повів її в сад, – написав Паркер. – І вони повільно походжали по газону, поки він говорив, говорив і говорив з нею».

Коли Чартеріс прибув до Сагана Лодж, він побачив, що Філіп лежить на дивані, тримаючи копію газети The Times над обличчям, як намет, а щоки нової королеви були червоні, але від сліз не було й сліду. «Вона сиділа прямо, повністю приймаючи свою долю», – згадував Чартеріс, вражений спокоєм, з яким Єлизавета наполягала на особистому складанні телеграм вибачень тим, хто чекав її на наступних етапах вже скасованого туру. Коли приватний секретар запитав її, під яким іменем вона бажає бути відомою як королева – спитав про її монарше ім’я – вона швидко відповіла: «О, мене влаштовує моє власне ім’я, що ще треба?»

Єлизавета II залишила Сагана Лодж у блакитних джинсах, у яких виїхала з Treetops, тож попросила трьох присутніх фотокореспондентів не робити світлин. «Ми стояли мовчки біля будиночка, коли машини їхали, здіймаючи пилюку, – згадував один із них – Джон Джохімсен. – Ніхто з нас не робив фотографій у той історичний момент. Ми дивилися на молоду дівчину в машині, яка стала королевою Великої Британії. Я перейнявся її горем, коли вона просто подякувала нам рукою. Ми стояли там мовчки, наші камери були на землі».

Довгою поїздкою до Лондона, яка тривала дев’ятнадцять годин, камердинер Філіпа Джон Дін, помітив, як нова королева кілька разів залишала своє місце. Коли вона поверталася, він подумав, що вона, мабуть, плакала. Але сліз ніхто не бачив. Двоюрідна сестра Філіпа, Памела Маунтбеттен, яка брала участь у турі як придворна дама, згадує, що Єлизавета вибачалася перед своїм супроводом за перервану поїздку. «Мені дуже шкода, що нам усім доведеться їхати додому», – сказала вона, коли вони залишали Сагана Лодж.

Небажання Єлизавети II відігравати провідну роль пізніше стане визначальною характеристикою її стриманого стилю правління – разом із «прісним» почуттям гумору. Коли літак врешті приземлився в аеропорту Хітроу, вона подивилася у вікно на вервечку великих чорних службових автомобілів, що чекали на них. «Дивись, – сказала вона. – Вони надіслали катафалки».

Можна згадати сцену з другого епізоду «Корони», де показано інтер’єр королівського DC-4 (пропелерного літака), коли він, приземлившись, зупиняється біля шеренги високих посадових осіб. Усі вони зняли капелюхи. Були вечірні сутінки 7 лютого. Лондонський аеропорт. Томмі Ласселлс зійшов на борт, щоб взяти на себе відповідальність за протокол. Він перепиняє герцога Единбурзького, коли Філіп подався вперед, щоб супроводжувати свою дружину вниз – по трапу, на землю.

«Ні, сер. Якщо ви не проти, – сказав Ласселлс. – Корона йде першою».

Це сталося саме так? Деталі ніхто не записав. Але це, або якась подібна розмова, породило зворушливий образ молодої королеви – не Єлизавети Маунтбеттен чи Єлизавети Віндзор, а щойно коронованої особи, королеви Єлизавети, монаршої особи – одягненої в чорне. Спускаючись сходами, зовсім одна, вона була готова до зустрічі з прем’єр-міністром та урядом. Це була, завважив дипломат сер Евелін Шукбург, «версія [лорда] Мельбурна XX століття, що пронісся галопом до Кенсінгтонського палацу, падаючи на коліна перед Вікторією в її нічній сукні».

Коли Єлизавета повернулася в Кларенс-хаус, її першим відвідувачем стала бабуся, королева Марія, яка прийшла з розташованого неподалік Мальборо-хаусу. Усе своє життя Єлизавета схилялася в поклоні перед бабусею, та тепер їхні ролі помінялися. «Її стара бабуся й піддана, – заявила королева Марія з гордістю й сумом, – повинна першою поцілувати їй руку».

Наступного дня, 8 лютого 1952 року, першим офіційним актом нової королеви була зустріч з Радою престолонаступництва в палаці Сент-Джеймса. «Раптовою смертю мого дорогого батька, – сказала вона там, – я покликана взяти на себе обов’язки та відповідальність суверена… Моє серце занадто наповнене емоціями, щоб я сьогодні сказала вам більше, окрім того, що я завжди працюватиму, як це робив мій батько впродовж усього свого правління, підтримуватиму конституційний уряд та сприятиму щастю та процвітанню моїх народів, розкиданих по всьому світу. Я знаю, що невідступно наслідуватиму його блискучий приклад служіння та відданості, мене надихатиме відданість та прихильність тих, чиєю королевою мене покликали бути… Я молюсь, щоб Бог допоміг мені гідно виконати це важке завдання, яке так рано покладено на мене».

«Вхід королеви, – писав у своєму щоденнику майбутній прем’єр-міністр Гарольд Макміллан, – низькі поклони її радників; трохи формальний, але чарівний голос, яким вона висловила свою промову й пройшла різні церемоніальні форми ритуалу, справив на нас усіх глибоке враження».

Британія все ще перебувала в лещатах повоєнної жорсткої економії, тож Макміллан вважав, що зібрані тут політики у своїх темних пальто та смугастих штанях мають вигляд «досить похмурої, бідної компанії». Він також зазначив, що коли нового монарха проголошували «королевою Єлизаветою Другою, завдяки Благодаті Божій королевою цього Королівства та всіх Її інших королівств і територій», шотландці стверджували, що вона насправді була лише Єлизаветою Першою, королевою Шотландською, оскільки Шотландія приєдналася до Союзу до 1603 року (пізніше Черчилль пішов на компроміс з цією дилемою, вирішивши, що королівський титул в Шотландії буде звучати як «ЄК», «Єлизавета-королева»).

«Напевно, були присутні майже двісті таємних радників, – згадував Олівер Літлтон, державний секретар колоній. – Двері відчинилися, й увійшла королева в чорному. Раптом члени Таємної ради здалися незмірно старими, кострубатими та сірими. Королева виголосила одну з найзворушливіших промов, яку я коли-небудь слухав, тож, як і багато інших, не міг стримувати свої емоції».

Рада престолонаступництва скликалася лише раз на початку кожного правління й складалася з таємних радників (багато з них були колишніми чи нинішніми міністрами уряду), вищих державних службовців, лорда-мера та членів муніципалітету Лондона, деяких старших громадських службовців та представників Співдружності націй. Її основна роль – підготувати та підписати Проголошення про престолонаступництво, яке буде прочитано з балкона Сент-Джеймського палацу та в інших місцях по всій країні.

«Це було дуже зворушливо, – написав Вінсент Мессі, новий генерал-губернатор Канади. – Легка фігура, одягнена в глибоку жалобу, увійшла сама до великої кімнати і з сильними, але досконало керованими емоціями, витримала вимогливі завдання, передбачені Конституцією. Її промови були чудово виголошені. Після цього принц Філіп… тихо ступив уперед і вийшов із нею за двері».

6 лютого 1952 року. Газети повідомляють про смерть короля Георга VI. «Зрештою, – заявив Вінстон Черчилль, – смерть прийшла, як друг, і після щасливого сонячного дня та спорту, а також після “на добраніч” тим, хто його найбільше любив, він заснув так, як може сподіватися заснути кожна людина, котра прагне боятися Бога…»

А тим часом за лаштунками бунтарський уряд Черчилля розглядав політичні наслідки зміни монарха. Група старших консерваторів на чолі з міністром закордонних справ сером Ентоні Іденом вважала, що 77-річний прем’єр-міністр здає позиції, тож його повинен замінити молодий, більш динамічний лідер – сам Іден. Наступного дня після смерті короля Черчилль проспав і не зміг головувати на засіданні Кабінету міністрів, яке він сам скликав, – за словами Гарольда Макміллана, «дуже втомившись від емоцій вчорашнього дня». Передбачаючи, що коронація молодої королеви виявить слабкості старого воїна, його критики з нетерпінням чекали його виступу на похвалу покійного короля, який він мав підготувати за короткий час. Багато хто сподівався, що прем’єр змішає всі свої слова або забуде щось із промови.

Та лише один раз під час виступу їхні сподівання виправдалися. «Мої друзі, жоден міністр… – заявив Черчилль у прямому ефірі BBC від 7 лютого 1952 року, перед тим як зробити паузу і, здається, затнутися, – я припускаю, що жоден міністр – я впевнений, жоден міністр – не бачив короля під час війни так часто, як я».

Насправді це вагання Черчилля лише підсилило його сердечну данину пам’яті померлому монарху. Ця промова була сприйнята і як емоційне вітання нового єлизаветинського століття. Виступ, який він назвав «За звитягу» – девіз Хреста Вікторії, найвищої нагороди Великої Британії за хоробрість – став тріумфальним. Його потім згадували разом з великими діями, якими він згуртував країну в найтемніші дні Другої світової війни.

Фінальні сцени «Закутка Гайд-парку» зображують критиків Черчилля – Ідена та Роберта «Боббеті» Сесіла, маркіза Солсбері та лідера Палати лордів, разом із Клементом Еттлі, колишнім лейбористським прем’єр-міністром та лідером опозиції. Вони не раділи успіху промови прем’єр-міністра. Черчилль був у безпеці як керівник першого уряду Єлизавети II, принаймні поки що, коли він шанував пам’ять про батька, якого вона та нація втратили. «Упродовж останніх місяців, – заявив він у мікрофон, – король ходив поряд зі смертю, ніби смерть була його супутниця, знайома, яку він впізнав і не боявся більше. Врешті-решт, смерть прийшла як друг, і після щасливого сонячного дня та полювання, а також після “на добраніч” тим, хто його найбільше любив, він заснув, як і кожен чоловік чи жінка, які бояться Бога та сподіваються зробити щось ще в цьому світі…»

11 лютого 1952 року. Труна з тілом короля Георга VI, яку несе почесна гвардія, прибуває на лондонський вокзал Кінгс Крос із Сандрингема, де вона два дні стояла в місцевій церкві

«Мої друзі, жоден міністр… мабуть, жоден міністр – я впевнений, жоден міністр – не бачив короля під час війни так часто, як я. Я переконався, що його постійно інформували про кожну секретну справу, тож турбота й ретельність, з якими він щодня вивчав величезний звід державних документів, глибоко засіла в моїй голові…»

«Упродовж п’ятнадцяти років Георг VI був королем. Ніколи, жодної миті, незважаючи ні на що вдома чи за кордоном, публічно чи приватно, він не відмовлявся від виконання своїх обов’язків. Тож чи заслуговує він на прощальну данину від усіх своїх урядів та народів? Саме в цей час наше співчуття та жалоба висловлюються його дружині та вдові [королеві Єлизаветі, нині королеві-матері]… Це доблесна жінка, в жилах якої тече благородна кров Шотландії, підтримувала короля Георга в усіх його трудах і проблемах, виховала двох дочок, які успадкували її шарм та красу, дочок, які сьогодні оплакують свого батька. Нехай у неї будуть сили перенести свою скорботу…»

«Тепер я повинен залишити здобутки минулого та звернутися до майбутнього. Знаменитими були царювання наших королев. Деякі з найбільших періодів в нашій історії розгорнулися під їхнім жезлом. Тепер, коли ми маємо другу королеву Єлизавету, яка також зійшла на престол у двадцять шість років, наші думки повертаються майже на чотириста років тому до чудової постаті, яка керувала й, багато в чому, втілювала та надихала велич і геній єлизаветинського століття».