Kitabı oku: «Діамант Раджі=The Rajah’s Diamond», sayfa 2

– Господи! – вихопилося в Гаррі. – Я пропав!

З неймовірною швидкістю його думки понеслися назад, він став розуміти всі пригоди сьогоднішнього дня, збагнув їх у цілому й усвідомив, у яку прикру халепу завели його доля і вдача. Гаррі роззирнувся, немов шукаючи допомоги, та в саду він був сам, тільки діаманти під ногами і страшний незнайомець перед ним; нашорошивши вуха, він не почув нічого, крім шелесту листя і калатання свого серця. Тож не диво, що хлопець занепав духом і знову безживно протягнув:

– Я пропав!

Садівник, злодійкувато озирнувшись, пересвідчився, що з вікон ніхто не підглядає, й полегшено зітхнув.

– Дурню, наберися духу! – підбадьорив він. – Найгірше вже зроблене. Чого ти одразу не сказав, що тут досить на двох? Де там на двох! – скрикнув він. – Тут вистачить на двохсот! Тільки ходімо звідси, щоб нас ніхто не побачив, та заради всього святого розправ капелюха й обтрусись. Адже отаким блазнем, як ти зараз, і двох кроків ступити не можна.

Поки Гаррі мимоволі виконував ці поради, садівник, ставши навколішки, квапливо збирав розсіяні самоцвіти в коробку. Коли він торкався пучками дорогих кристалів, усе його тіло мов здригалось, обличчя нараз перемінилось, очі пожадливо засвітилися, – зрештою, садівник ніби навмисне барився, милуючись кожним камінцем, повертаючи й роздивляючись їх. Кінець кінцем, зібравши самоцвіти, заховав коробку під халат, кивнув Гаррі й повів його за собою до будинку.

Біля дверей вони зустріли похмурого і напрочуд гарного молодика в охайному священичому вбранні, в його погляді мов змагалися завзяття і нерішучість. Садівник якомога приховав свою досаду і, догідливо посміхаючись, підійшов до священика.

– Який нині день погожий, містере Роллес, – мовив він. – Господи, який день! А це мій юний приятель, йому заманулося поглянути на троянди. Я осмілився впустити його, гадаючи, що ніхто з пожильців не заперечить.

– Я, звісно, ні, – відповів велебний пан Роллес. – І не думаю, щоб хто-небудь із нас дратувався через таку дрібницю. Сад, містере Реберн, ваша власність, ми цього не забуваємо. Оскільки ви нам дозволяєте гуляти в саду, то не будемо ж ми такими нечемними і невдячними, щоб перешкоджати в цьому вашим друзям. Крім того, – додав він, – мені здається, що я вже бачився з цим добродієм. Містер Гартлі, якщо не помиляюсь? Щиро вам співчуваю, бачу, ви десь упали, – завершив він, простягаючи руку.

Проте якась чисто дівоча гідність і бажання якнайдалі відтягти мить пояснень спонукали Гаррі відмовитись од цього спасенного шансу й заперечити знайомство. Він віддав перевагу дбайливій опіці садівника, принаймні незнайомого йому, а не цікавості і, можливо, підозрам знайомого священика.

– Боюсь, тут якась помилка, – сказав він. – Моє прізвище Томлінсон, я знайомий містера Реберна.

– Невже? – здивувався містер Роллес. – Схожість просто разюча.

Містер Реберн, якого мов кольки брали під час усієї бесіди, відчув, що зараз найслушніша мить її урвати.

– Сер, бажаю вам доброї прогулянки, – мовив він і повів Гаррі в будинок, в одну з кімнат, що вікнами в сад. Насамперед він опустив жалюзі, бо містер Роллес, ще не отямившися з подиву, замислено стояв там, де й раніше. Після цього садівник висипав діаманти з подертої коробки на стіл і, нахилившись над скарбом, що постав в усій своїй величі, з хижою зажерливістю розглядав його, потираючи собі стегна. Побачивши садівникове обличчя, охоплене ницим шалом, бідолашний Гаррі зазнав іще тяжчих мук. Секретареві здавалося неймовірним, що його життя, яке він безневинно марнував на витончені дрібнички, занурилось у похмурий світ злочину. Щоправда, совість нічим не могла дорікнути йому, однак він найдошкульніше й найжорстокіше карався за нескоєний гріх – просто боявся кари, боявся підозр чесних людей і товариства ницих, брутальних натур. Гаррі був ладен не вагаючись накласти життям, аби втекти з кімнати містера Реберна, позбутися його товариства.

– А тепер, – сказав Реберн, поділивши самоцвіти на дві приблизно однакові купки й підсунувши одну з них ближче до себе, – а тепер, – проказав він знову, – за все в цьому світі треба платити, а за деякі речі – дуже щедро. Вам треба знати, містере Гартлі, якщо це справді ваше ім’я, що я дуже лагідної вдачі і моя доброта все життя була мені каменем спотикання. Я міг би, якби хотів, привласнити всі ці гарненькі камінці, і хай-но ви б наважились хоч словом заперечити; але, гадаю, мені слід виявити до вас ласку, – отже, я не маю наміру стригти вас попри саму шкуру. Так що, як бачите, з міркувань чистої доброти я пропоную поділитись, а це, – показав він на купки, – пропорції, що видаються мені справедливими й товариськими. Може, у вас, містере Гартлі, є якісь заперечення? Я за одну чи дві брошки не сперечатимусь.

– Сер, послухайте, – вигукнув Гартлі, – ви пропонуєте неможливе! Самоцвіти не мої, я ні з ким не можу ділитися, байдуже, у яких пропорціях.

– Ах, вони не ваші? – ущипливо спитав Реберн. – І ви не можете ні з ким поділитися, так? Що ж, тоді дуже шкода, тепер я зобов’язаний відвести вас до поліції. До поліції – ви тільки задумайтесь над цим, – мовив Реберн, – подумайте про ганьбу ваших шановних батьків, подумайте, – провадив він далі, беручи Гаррі за зап’ясток, – про колонії і день останнього суду.

– Нічим не можу зарадити, – схлипнув Гаррі. – Я тут не винен. Ви ж не хочете піти зі мною на Ітонський майдан.

– Ні, – відповів чолов’яга, – звісно, ні. Я хочу поділитися з вами цими цяцьками тут. – Кажучи це, він зненацька щосили скрутив руку Гаррі.

Гаррі не зміг притлумити зойку, рясний піт виступив йому на обличчі. Біль і страх, мабуть, пожвавили йому розум, – хай там як, але цієї миті вся ситуація зненацька постала перед ним зовсім інакше, він побачив, що йому нічого не лишається, як погодитись на пропозицію негідника, сподіваючись дістатися дому і примусити садівника віддати крадене за сприятливіших обставин, коли на ньому самому вже не буде ніяких підозр.

– Я згоден, – кивнув він.

– Ну й ягня, – глумився садівник. – Я ж бачив, що ви нарешті збагнете свій справжній інтерес. А коробку, – провадив він далі, – я спалю разом із садовим сміттям, це така річ, яку цікаві можуть упізнати; ну а ви збирайте свої цяцьки і кладіть до кишені.

Гаррі скорився. Реберн спостерігав за ним, і час від часу яскравий полиск з новою силою розпалював його пожадливість, то один, то другий діамант він вихапував з секретаревої частки й додавав до власної.

Упоравшись, обидва підійшли до дверей на вулицю, Реберн обережно прочинив їх і роззирнувся. Перехожих, певне, не було, бо він, раптом схопивши Гаррі за карк, щосили нагнув бідолаху і, тримаючи обличчям до землі, так що той бачив саму бруківку та пороги будинків, десь півтори хвилини тягнув його за собою спершу вниз однією вулицею, потім угору другою. Гаррі нарахував три повороти, перш ніж злодій ослабив пальці і, крикнувши: «А тепер забирайся!» – з розмаху сильно і вправно копнув його ногою.

Коли напівзомлілий Гаррі підвівся, з його носа цебеніла кров, а пана Реберна вже й слід прохолов. Біль і злість доконали бідолашного хлопця, з розпачу, гучно схлипуючи, він розплакався серед вулиці.

Поплакавши і трохи заспокоївшись, Гаррі став роздивлятись і прочитав назви вулиць, на перехресті яких його покинув садівник. Він іще досі перебував у малозаселеній частині західного Лондона серед вілл і великих садків, проте помітив, що де-не-де у вікнах є люди, які вочевидь були свідками його нещастя. Майже зразу з одного будинку вибігла служниця і піднесла йому склянку води. Водночас з другого боку до нього підступив брудний волоцюга, що тинявся околицями.

– Бідолаха, – пожаліла його дівчина, – як недобре з вами повелися! Ой, пане, у вас і коліна порізані, пропав весь одяг! Ви хоч знаєте, що за негідник вас так тяжко покривдив?

– Це я знаю! – скрикнув Гаррі, трохи покріпившись водою. – Я ще доберуся до нього, хай мене не лякає! Будьте певні, що він дорого заплатить за цей день!

– Вам краще зайти до нас додому почиститись і вмитися, – вела далі дівчина. – Не бійтеся, моя господиня запрошує вас. Почекайте, я вам зараз подам капелюха. Боже мій, – раптом закричала вона, – таж ви розкидали діаманти по всій вулиці!

Це й справді було так. Добра половина того, що зосталось після грабунку пана Реберна, висипалася з кишень під час його сальто несамохіть і знову поблискувала в поросі. Гаррі благословив долю, що в дівчини такі бистрі очі, «ще ніякого лиха не сталося, могло бути гірше», – потішив він себе, повернення цих кількох діамантів мало для нього не меншу вагу, ніж утрата всієї решти. Та який жаль! Тільки-но він з дівчиною нагнувся, волоцюга підскочив до них, повалив обох на землю, набрав пригорщу діамантів і, мов заєць, дременув по вулиці.

Звівшись на ноги, Гаррі з криком побіг слідом, та злодій летів дуже прудко, крім того, набагато краще знав околицю: добігши до повороту, за яким сховавсь утікач, Гаррі навіть його сліду не побачив.

Тяжко пригнічений, секретар повернувся на місце своєї лихої пригоди, де його досі чекала дівчина, чесно повернувши рештки діамантів. Гаррі щиро подякував їй і, не маючи вже ніякого настрою ощадити, пішов до найближчої каретної станції і поїхав на Ітонський майдан в екіпажі.

Коли він прибув, у будинку відчувалась тривога, здавалося, що в родині трапилось нещастя, всі слуги зібралися в холі і не могли, а може, й просто не хотіли стримати реготу, побачивши, в якому дранті з’явився секретар. Гаррі якомога гідніше проминув їх і одразу пішов до будуара. Відчинивши двері, він побачив разючу і навіть грізну картину, перед його очима постали сам генерал, його дружина і Чарлі Пендрагон; зачинившись від усіх, вони відверто й діловито розмовляли про якісь безперечно важливі речі. Гаррі нараз зметикував, що йому майже нічого не треба пояснювати – генералові вже щиро призналися в замаху на його кишеню, розказали і про тяжку невдачу, яка спіткала весь той задум; тепер усі вони об’єдналися, пригнічені спільним лихом.

– Слава Богу! – закричала леді Ванделер. – Ось і він! Коробка, Гаррі, де коробка?

Гаррі мовчки знітився перед ними.

– Кажи! – знову крикнула Клара. – Кажи, де коробка!

Чоловіки, загрозливо звівшись на ноги, теж підступили до нього. Гаррі збілів, мов стіна, і витяг з кишені жменю діамантів.

– Оце все, що лишилося, – сказав він. – Присягаюся небом, що моєї провини тут нема, і якщо виявити терпіння, то, хоч деякі, боюсь, утрачені вже назавжди, решту коштовностей ще напевне можна відшукати.

– Який жах! – репетувала Клара. – Втрачено всі наші діаманти, а в мене дев’яносто тисяч боргу за убори!

– Мадам, – заговорив генерал, – ви могли розкидати свій дріб’язок по всіх риштаках, ви могли наробити в п’ятдесят разів більше боргів, ніж сума, яку ви згадали, ви могли вкрасти в мене діадему й персні моєї матері, – і все-таки Природа ще мала б наді мною таку силу, що я зрештою пробачив би вам. Але ви, мадам, забрали Діамант Раджі – Око Світла, як поетично називають його на Сході, гордість Кашґару! Ви вкрали в мене Діамант Раджі, і тепер, мадам, – здійняв руки до неба генерал, – між нами все скінчено!

– Повірте мені, генерале Ванделер, – відповіла Клара, – що це найприємніші слова, які коли-небудь злітали з ваших уст. Дарма що ми розорилися, я навіть рада такій оказії, якщо це тільки звільнить мене від вас. Ви вже не раз казали мені, що я вийшла заміж за вас заради грошей, тепер дозвольте мені сказати: я давно й тяжко каюсь у тому, що пішла на таку оборудку. Якби ви ще раз одружувались і мали діамант, більший за вашу голову, я б навіть свою покоївку відраджувала від такого страшного й небезпечного шлюбу. Ну а ви, містере Гартлі, – звернулася вона до секретаря, – вже досить показали в цьому домі свої неоціненні якості, ми остаточно переконались, що у вас немає ні мужності, ні розуму, ні самоповаги; тепер я бачу, що перед вами тільки одна дорога – миттю забирайтеся звідси і, якщо можна, ніколи не повертайтеся. А за своєю платнею – ставайте в чергу як кредитор після банкрутства мого чоловіка.

Гаррі ще й не розчув до ладу цих образливих слів, як уже напустився на нього з лайкою генерал.

– А тим часом, – горлав він, – ходімо зі мною до найближчого інспектора поліції. Ви, сер, можете дурити такого простосердого солдата, як я, але око закону зразу викриє вашу безсоромну брехню. Якщо вже через ваші потаємні інтриги з моєю дружиною мені судилося доживати віку в злиднях, я принаймні старатимусь, щоб ваші облуда й крутійство не минули кари. Запевняю, сер, Бог відмовить мені в останній ласці, якщо ви до самого скону не будете гибіти на каторзі.

Проказавши це, генерал схопив Гаррі й квапливо потяг його сходами, а потім вулицею до найближчого поліційного відділка.

Тут (каже мій арабський автор) завершується ця прикра пригода з коробкою. Зате для бідолашного секретаря вся ця історія стала початком нового і справді гідного чоловіка життя. Поліція швидко переконалася в його невинності, а після того як він розповів геть усе, що могло придатися для дальшого слідства, один з інспекторів слідчого відділу навіть похвалив його за чесність і простоту поводження. Декілька осіб зацікавилось долею юнака, якому так непоталанило, а невдовзі у спадок по тітці з Вустерширу², що померла старою панною, він отримав трохи грошей. З цим багатством він одружився з Пруденс і, надзвичайно вдоволений і маючи найкращі сподівання, відплив у Бендіго³ або ж, як казали інші, в Тринкомалі⁴.

Story of the Bandbox

Up to the age of sixteen, at a private school and afterwards at one of those great institutions for which England is justly famous, Mr. Harry Hartley had received the ordinary education of a gentleman. At that period, he manifested a remarkable distaste for study; and his only surviving parent being both weak and ignorant, he was permitted thenceforward to spend his time in the attainment of petty and purely elegant accomplishments. Two years later, he was left an orphan and almost a beggar. For all active and industrious pursuits, Harry was unfitted alike by nature and training. He could sing romantic ditties, and accompany himself with discretion on the piano; he was a graceful although a timid cavalier; he had a pronounced taste for chess; and nature had sent him into the world with one of the most engaging exteriors that can well be fancied. Blond and pink, with dove’s eyes and a gentle smile, he had an air of agreeable tenderness and melancholy, and the most submissive and caressing manners. But when all is said, he was not the man to lead armaments of war, or direct the councils of a State.

A fortunate chance and some influence obtained for Harry, at the time of his bereavement, the position of private secretary to Major-General Sir Thomas Vandeleur, C. B. Sir Thomas was a man of sixty, loud-spoken, boisterous, and domineering. For some reason, some service the nature of which had been often whispered and repeatedly denied, the Rajah of Kashgar had presented this officer with the sixth known diamond of the world. The gift transformed General Vandeleur from a poor into a wealthy man, from an obscure and unpopular soldier into one of the lions of London society; the possessor of the Rajah’s Diamond was welcome in the most exclusive circles; and he had found a lady, young, beautiful, and well-born, who was willing to call the diamond hers even at the price of marriage with Sir Thomas Vandeleur. It was commonly said at the time that, as like draws to like, one jewel had attracted another; certainly Lady Vandeleur was not only a gem of the finest water in her own person, but she showed herself to the world in a very costly setting; and she was considered by many respectable authorities, as one among the three or four best dressed women in England.

Harry’s duty as secretary was not particularly onerous; but he had a dislike for all prolonged work; it gave him pain to ink his fingers; and the charms of Lady Vandeleur and her toilettes drew him often from the library to the boudoir. He had the prettiest ways among women, could talk fashions with enjoyment, and was never more happy than when criticising a shade of ribbon, or running on an errand to the milliner’s. In short, Sir Thomas’s correspondence fell into pitiful arrears, and my Lady had another lady’s maid.

At last the General, who was one of the least patient of military commanders, arose from his place in a violent access of passion, and indicated to his secretary that he had no further need for his services, with one of those explanatory gestures which are most rarely employed between gentlemen. The door being unfortunately open, Mr. Hartley fell downstairs head foremost.

He arose somewhat hurt and very deeply aggrieved. The life in the General’s house precisely suited him; he moved, on a more or less doubtful footing, in very genteel company, he did little, he ate of the best, and he had a lukewarm satisfaction in the presence of Lady Vandeleur, which, in his own heart, he dubbed by a more emphatic name.

Immediately after he had been outraged by the military foot, he hurried to the boudoir and recounted his sorrows.

“You know very well, my dear Harry,” replied Lady Vandeleur, for she called him by name like a child or a domestic servant, “that you never by any chance do what the General tells you. No more do I, you may say. But that is different. А woman can earn her pardon for a good year of disobedience by a single adroit submission; and, besides, no one is married to his private secretary. I shall be sorry to lose you; but since you cannot stay longer in a house where you have been insulted, I shall wish you goodbye, and I promise you to make the General smart for his behaviour.”

Harry’s countenance fell; tears came into his eyes, and he gazed on Lady Vandeleur with a tender reproach.

“My Lady,” said he, “what is an insult? I should think little indeed of anyone who could not forgive them by the score. But to leave one’s friends; to tear up the bonds of affection—”

He was unable to continue, for his emotion choked him, and he began to weep.

Lady Vandeleur looked at him with a curious expression.

“This little fool,” she thought, “imagines himself to be in love with me. Why should he not become my servant instead of the General’s? He is good-natured, obliging, and understands dress; and besides it will keep him out of mischief. He is positively too pretty to be unattached.”

That night she talked over the General, who was already somewhat ashamed of his vivacity; and Harry was transferred to the feminine department, where his life was little short of heavenly. He was always dressed with uncommon nicety, wore delicate flowers in his button-hole, and could entertain a visitor with tact and pleasantry. He took a pride in servility to a beautiful woman; received Lady Vandeleur’s commands as so many marks of favour; and was pleased to exhibit himself before other men, who derided and despised him, in his character of male lady’s-maid and man milliner. Nor could he think enough of his existence from a moral point of view. Wickedness seemed to him an essentially male attribute, and to pass one’s days with a delicate woman, and principally occupied about trimmings, was to inhabit an enchanted isle among the storms of life.

One fine morning he came into the drawing-room and began to arrange some music on the top of the piano. Lady Vandeleur, at the other end of the apartment, was speaking somewhat eagerly with her brother, Charlie Pendragon, an elderly young man, much broken with dissipation, and very lame of one foot. The private secretary, to whose entrance they paid no regard, could not avoid overhearing a part of their conversation.

“To-day or never,” said the lady. “Once and for all, it shall be done to-day.”

“To-day, if it must be,” replied the brother, with a sigh. “But it is a false step, a ruinous step, Clara; and we shall live to repent it dismally.”

Lady Vandeleur looked her brother steadily and somewhat strangely in the face.

“You forget,” she said; “the man must die at last.”

“Upon my word, Clara,” said Pendragon, “I believe you are the most heartless rascal in England.”

“You men,” she returned, “are so coarsely built, that you can never appreciate a shade of meaning. You are yourselves rapacious, violent, immodest, careless of distinction; and yet the least thought for the future shocks you in a woman. I have no patience with such stuff. You would despise in a common banker the imbecility that you expect to find in us.”

“You are very likely right,” replied her brother; “you were always cleverer than I. And, anyway, you know my motto: The family before all.”

“Yes, Charlie,” she returned, taking his hand in hers, “I know your motto better than you know it yourself. ‘And Clara before the family!’ Is not that the second part of it? Indeed, you are the best of brothers, and I love you dearly.”

Mr. Pendragon got up, looking a little confused by these family endearments.

“I had better not be seen,” said he. “I understand my part to a miracle, and I’ll keep an eye on the Tame Cat.”

“Do,” she replied. “He is an abject creature, and might ruin all.” She kissed the tips of her fingers to him daintily; and the brother withdrew by the boudoir and the back stair.

“Harry,” said Lady Vandeleur, turning towards the secretary as soon as they were alone, “I have a commission for you this morning. But you shall take a cab; I cannot have my secretary freckled.”

She spoke the last words with emphasis and a look of half-motherly pride that caused great contentment to poor Harry; and he professed himself charmed to find an opportunity of serving her. “It is another of our great secrets,” she went on archly, “and no one must know of it but my secretary and me. Sir Thomas would make the saddest disturbance; and if you only knew how weary I am of these scenes! Oh, Harry, Harry, can you explain to me what makes you men so violent and unjust? But, indeed, I know you cannot; you are the only man in the world who knows nothing of these shameful passions; you are so good, Harry, and so kind; you, at least, can be a woman’s friend; and, do you know? I think you make the others more ugly by comparison.”

“It is you,” said Harry gallantly, “who are so kind to me. You treat me like—”

“Like a mother,” interposed Lady Vandeleur; “I try to be a mother to you. Or, at least,” she corrected herself with a smile, “almost a mother. I am afraid I am too young to be your mother really. Let us say a friend – a dear friend.”

She paused long enough to let her words take effect in Harry’s sentimental quarters, but not long enough to allow him a reply.

“But all this is beside our purpose,” she resumed. “You will find a bandbox in the left-hand side of the oak wardrobe; it is underneath the pink slip that I wore on Wednesday with my Mechlin. You will take it immediately to this address,” and she gave him a paper, “but do not, on any account, let it out of your hands until you have received a receipt written by myself. Do you understand? Answer, if you please – answer! This is extremely important, and I must ask you to pay some attention.”

Harry pacified her by repeating her instructions perfectly; and she was just going to tell him more when General Vandeleur flung into the apartment, scarlet with anger, and holding a long and elaborate milliner’s bill in his hand.

“Will you look at this, madam?” cried he. “Will you have the goodness to look at this document? I know well enough you married me for my money, and I hope I can make as great allowances as any other man in the service; but, as sure as God made me, I mean to put a period to this disreputable prodigality.”

“Mr. Hartley,” said Lady Vandeleur, “I think you understand what you have to do. May I ask you to see to it at once?”

“Stop,” said the General, addressing Harry, “one word before you go.” And then, turning again to Lady Vandeleur, “What is this precious fellow’s errand?” he demanded. “I trust him no further than I do yourself, let me tell you. If he had as much as the rudiments of honesty, he would scorn to stay in this house; and what he does for his wages is a mystery to all the world. What is his errand, madam? and why are you hurrying him away?”

“I supposed you had something to say to me in private,” replied the lady.

“You spoke about an errand,” insisted the General. “Do not attempt to deceive me in my present state of temper. You certainly spoke about an errand.”

“If you insist on making your servants privy to our humiliating dissensions,” replied Lady Vandeleur, “perhaps I had better ask Mr. Hartley to sit down. No?” she continued; “then you may go, Mr. Hartley. I trust you may remember all that you have heard in this room; it may be useful to you.”

Harry at once made his escape from the drawing-room; and as he ran upstairs he could hear the General’s voice upraised in declamation, and the thin tones of Lady Vandeleur planting icy repartees at every opening. How cordially he admired the wife! How skilfully she could evade an awkward question! with what secure effrontery she repeated her instructions under the very guns of the enemy! and on the other hand, how he detested the husband!

There had been nothing unfamiliar in the morning’s events, for he was continually in the habit of serving Lady Vandeleur on secret missions, principally connected with millinery. There was a skeleton in the house, as he well knew. The bottomless extravagance and the unknown liabilities of the wife had long since swallowed her own fortune, and threatened day by day to engulf that of the husband. Once or twice in every year exposure and ruin seemed imminent, and Harry kept trotting round to all sorts of furnishers’ shops, telling small fibs, and paying small advances on the gross amount, until another term was tided over, and the lady and her faithful secretary breathed again. For Harry, in a double capacity, was heart and soul upon that side of the war; not only did he adore Lady Vandeleur and fear and dislike her husband, but he naturally sympathised with the love of finery, and his own single extravagance was at the tailor’s.

He found the bandbox where it had been described, arranged his toilette with care, and left the house. The sun shone brightly; the distance he had to travel was considerable, and he remembered with dismay that the General’s sudden irruption had prevented Lady Vandeleur from giving him money for a cab. On this sultry day there was every chance that his complexion would suffer severely; and to walk through so much of London with a bandbox on his arm was a humiliation almost insupportable to a youth of his character. He paused, and took counsel with himself. The Vandeleurs lived in Eaton Place; his destination was near Notting Hill; plainly, he might cross the Park by keeping well in the open and avoiding populous alleys; and he thanked his stars when he reflected that it was still comparatively early in the day.

Anxious to be rid of his incubus, he walked somewhat faster than his ordinary, and he was already some way through Kensington Gardens when, in a solitary spot among trees, he found himself confronted by the General.

“I beg your pardon, Sir Thomas,” observed Harry, politely falling on one side; for the other stood airectly in his path.

“Where are you going, sir?” asked the General.

“I am taking a little walk among the trees,” replied the lad.

The General struck the bandbox with his cane.

“With that thing?” he cried; “you lie, sir, and you know you lie!”

“Indeed, Sir Thomas,” returned Harry, “I am not accustomed to be questioned in so high a key.”

“You do not understand your position,” said the General. “You are my servant, and a servant of whom I have conceived the most serious suspicions. How do I know but that your box is full of teaspoons?”

“It contains a silk hat belonging to a friend,” said Harry.

“Very well,” replied General Vandeleur. “Then I want to see your friend’s silk hat. I have,” he added grimly, “a singular curiosity for hats; and I believe you know me to be somewhat positive.”

“I beg your pardon, Sir Thomas, I am exceedingly grieved,” Harry apologised; “but indeed this is a private affair.”

The General caught him roughly by the shoulder with one hand, while he raised his cane in the most menacing manner with the other. Harry gave himself up for lost; but at the same moment Heaven vouchsafed him an unexpected defender in the person of Charlie Pendragon, who now strode forward from behind the trees.

“Come, come, General, hold your hand,” said he, “this is neither courteous nor manly.”

“Aha!” cried the General, wheeling round upon his new antagonist, “Mr. Pendragon! And do you suppose, Mr. Pendragon, that because I have had the misfortune to marry your sister, I shall suffer myself to be dogged and thwarted by a discredited and bankrupt libertine like you? My acquaintance with Lady Vandeleur, sir, has taken away all my appetite for the other members of her family.”

“And do you fancy, General Vandeleur,” retorted Charlie, “that because my sister has had the misfortune to marry you, she there and then forfeited her rights and privileges as a lady? I own, sir, that by that action she did as much as anybody could to derogate from her position; but to me she is still a Pendragon. I make it my business to protect her from ungentlemanly outrage, and if you were ten times her husband I would not permit her liberty to be restrained, nor her private messengers to be violently arrested.”

“How is that, Mr. Hartley?” interrogated the General. “Mr. Pendragon is of my opinion, it appears. He too suspects that Lady Vandeleur has something to do with your friend’s silk hat.”

Charlie saw that he had committed an unpardonable blunder, which he hastened to repair.

“How, sir?” he cried; “I suspect, do you say? I suspect nothing. Only where I find strength abused and a man brutalising his inferiors, I take the liberty to interfere.”

As he said these words he made a sign to Harry, which the latter was too dull or too much troubled to understand.

“In what way am I to construe your attitude, sir?” demanded Vandeleur.

“Why, sir, as you please,” returned Pendragon.

The General once more raised his cane, and made a cut for Charlie’s head; but the latter, lame foot and all, evaded the blow with his umbrella, ran in, and immediately closed with his formidable adversary.