Kitabı oku: «Острів Скарбів / Treasure Island», sayfa 2
2
Black Dog Appears and Disappears
It was not very long after this that there occurred the first of the mysterious events that rid us at last of the captain, though not, as you will see, of his affairs. It was a bitter cold winter, with long, hard frosts and heavy gales; and it was plain from the first that my poor father was little likely to see the spring. He sank daily, and my mother and I had all the inn upon our hands, and were kept busy enough without paying much regard to our unpleasant guest.
It was one January morning, very early – a pinching, frosty morning – the cove all grey with hoar-frost, the ripple lapping softly on the stones, the sun still low and only touching the hilltops and shining far to seaward. The captain had risen earlier than usual and set out down the beach, his cutlass swinging under the broad skirts of the old blue coat, his brass telescope under his arm, his hat tilted back upon his head. I remember his breath hanging like smoke in his wake as he strode off, and the last sound I heard of him as he turned the big rock was a loud snort of indignation, as though his mind was still running upon Dr. Livesey.
Well, mother was upstairs with father and I was laying the breakfast-table against the captain’s return, when the parlour door opened and a man stepped in on whom I had never set my eyes before. He was a pale, tallowy creature, wanting two fingers of the left hand, and though he wore a cutlass, he did not look much like a fighter. I had always my eye open for seafaring men, with one leg or two, and I remember this one puzzled me. He was not sailorly, and yet he had a smack of the sea about him too.
I asked him what was for his service, and he said he would take rum; but as I was going out of the room to fetch it, he sat down upon a table and motioned me to draw near. I paused where I was, with my napkin in my hand.
«Come here, sonny», says he. «Come nearer here».
I took a step nearer.
«Is this here table for my mate Bill?» he asked with a kind of leer.
I told him I did not know his mate Bill, and this was for a person who stayed in our house whom we called the captain.
«Well», said he, «my mate Bill would be called the captain, as like as not. He has a cut on one cheek and a mighty pleasant way with him, particularly in drink, has my mate Bill. We’ll put it, for argument like, that your captain has a cut on one cheek – and we’ll put it, if you like, that that cheek’s the right one. Ah, well! I told you. Now, is my mate Bill in this here house?»
I told him he was out walking.
«Which way, sonny? Which way is he gone?»
And when I had pointed out the rock and told him how the captain was likely to return, and how soon, and answered a few other questions, «Ah», said he, «this’ll be as good as drink to my mate Bill».
The expression of his face as he said these words was not at all pleasant, and I had my own reasons for thinking that the stranger was mistaken, even supposing he meant what he said. But it was no affair of mine, I thought; and besides, it was difficult to know what to do. The stranger kept hanging about just inside the inn door, peering round the corner like a cat waiting for a mouse.
Once I stepped out myself into the road, but he immediately called me back, and as I did not obey quick enough for his fancy, a most horrible change came over his tallowy face, and he ordered me in with an oath that made me jump. As soon as I was back again he returned to his former manner, half fawning, half sneering, patted me on the shoulder, told me I was a good boy and he had taken quite a fancy to me. «I have a son of my own», said he, «as like you as two blocks, and he’s all the pride of my ’art. But the great thing for boys is discipline, sonny – discipline. Now, if you had sailed along of Bill, you wouldn’t have stood there to be spoke to twice – not you. That was never Bill’s way, nor the way of sich as sailed with him. And here, sure enough, is my mate Bill, with a spy-glass under his arm, bless his old ’art, to be sure. You and me’ll just go back into the parlour, sonny, and get behind the door, and we’ll give Bill a little surprise – bless his ’art, I say again».
So saying, the stranger backed along with me into the parlour and put me behind him in the corner so that we were both hidden by the open door. I was very uneasy and alarmed, as you may fancy, and it rather added to my fears to observe that the stranger was certainly frightened himself. He cleared the hilt of his cutlass and loosened the blade in the sheath; and all the time we were waiting there he kept swallowing as if he felt what we used to call a lump in the throat.
At last in strode the captain, slammed the door behind him, without looking to the right or left, and marched straight across the room to where his breakfast awaited him.
«Bill», said the stranger in a voice that I thought he had tried to make bold and big.
The captain spun round on his heel and fronted us; all the brown had gone out of his face, and even his nose was blue; he had the look of a man who sees a ghost, or the evil one, or something worse, if anything can be; and upon my word, I felt sorry to see him all in a moment turn so old and sick.
«Come, Bill, you know me; you know an old shipmate, Bill, surely», said the stranger.
The captain made a sort of gasp.
«Black Dog!» said he.
«And who else?» returned the other, getting more at his ease. «Black Dog as ever was, come for to see his old shipmate Billy, at the „Admiral Benbow“ inn. Ah, Bill, Bill, we have seen a sight of times, us two, since I lost them two talons», holding up his mutilated hand.
«Now, look here», said the captain; «you’ve run me down; here I am; well, then, speak up; what is it?»
«That’s you, Bill», returned Black Dog, «you’re in the right of it, Billy. I’ll have a glass of rum from this dear child here, as I’ve took such a liking to; and we’ll sit down, if you please, and talk square, like old shipmates».
When I returned with the rum, they were already seated on either side of the captain’s breakfast-table – Black Dog next to the door and sitting sideways so as to have one eye on his old shipmate and one, as I thought, on his retreat.
He bade me go and leave the door wide open. «None of your keyholes for me, sonny», he said; and I left them together and retired into the bar.
For a long time, though I certainly did my best to listen, I could hear nothing but a low gattling; but at last the voices began to grow higher, and I could pick up a word or two, mostly oaths, from the captain.
«No, no, no, no; and an end of it!» he cried once. And again, «If it comes to swinging, swing all, say I».
Then all of a sudden there was a tremendous explosion of oaths and other noises – the chair and table went over in a lump, a clash of steel followed, and then a cry of pain. Аnd the next instant I saw Black Dog in full flight, and the captain hotly pursuing, both with drawn cutlasses, and the former streaming blood from the left shoulder. Just at the door the captain aimed at the fugitive one last tremendous cut, which would certainly have split him to the chine had it not been intercepted by our big signboard of «Admiral Benbow». You may see the notch on the lower side of the frame to this day.
That blow was the last of the battle. Once out upon the road, Black Dog, in spite of his wound, showed a wonderful clean pair of heels and disappeared over the edge of the hill in half a minute. The captain, for his part, stood staring at the signboard like a bewildered man. Then he passed his hand over his eyes several times and at last turned back into the house.
«Jim», says he, «rum»; and as he spoke, he reeled a little, and caught himself with one hand against the wall.
«Are you hurt?» cried I.
«Rum», he repeated. «I must get away from here. Rum! Rum!»
I ran to fetch it, but I was quite unsteadied by all that had fallen out, and I broke one glass and fouled the tap. And while I was still getting in my own way, I heard a loud fall in the parlour, and running in, beheld the captain lying full length upon the floor. At the same instant my mother, alarmed by the cries and fighting, came running downstairs to help me. Between us we raised his head. He was breathing very loud and hard, but his eyes were closed and his face a horrible colour.
«Dear, deary me», cried my mother, «what a disgrace upon the house! And your poor father sick!»
In the meantime, we had no idea what to do to help the captain, nor any other thought but that he had got his death-hurt in the scuffle with the stranger. I got the rum, to be sure, and tried to put it down his throat, but his teeth were tightly shut and his jaws as strong as iron. It was a happy relief for us when the door opened and Doctor Livesey came in, on his visit to my father.
«Oh, doctor», we cried, «what shall we do? Where is he wounded?»
«Wounded? A fiddle-stick’s end!» said the doctor. «No more wounded than you or I. The man has had a stroke, as I warned him. Now, Mrs. Hawkins, just you run upstairs to your husband and tell him, if possible, nothing about it. For my part, I must do my best to save this fellow’s trebly worthless life. Jim, you get me a basin».
When I got back with the basin, the doctor had already ripped up the captain’s sleeve and exposed his great sinewy arm. It was tattooed in several places. «Here’s luck», «A fair wind», and «Billy Bones his fancy», were very neatly and clearly executed on the forearm; and up near the shoulder there was a sketch of a gallows and a man hanging from it – done, as I thought, with great spirit.
«Prophetic», said the doctor, touching this picture with his finger. «And now, Master Billy Bones, if that be your name, we’ll have a look at the colour of your blood. Jim», he said, «are you afraid of blood?»
«No, sir», said I.
«Well, then», said he, «you hold the basin»; and with that he took his lancet and opened a vein.
A great deal of blood was taken before the captain opened his eyes and looked mistily about him. First he recognized the doctor with an unmistakable frown; then his glance fell upon me, and he looked relieved. But suddenly his colour changed, and he tried to raise himself, crying, «Where’s Black Dog?»
«There is no Black Dog here», said the doctor, «except what you have on your own back. You have been drinking rum; you have had a stroke, precisely as I told you; and I have just, very much against my own will, dragged you headforemost out of the grave. Now, Mr. Bones…»
«That’s not my name», he interrupted.
«Much I care», returned the doctor. «It’s the name of a buccaneer of my acquaintance; and I call you by it for the sake of shortness, and what I have to say to you is this. Оne glass of rum won’t kill you, but if you take one you’ll take another and another. Аnd I stake my wig if you don’t break off short, you’ll die – do you understand that? – die, and go to your own place, like the man in the Bible. Come, now, make an effort. I’ll help you to your bed for once».
Between us, with much trouble, we managed to hoist him upstairs, and laid him on his bed, where his head fell back on the pillow as if he were almost fainting.
«Now, mind you», said the doctor, «I clear my conscience – the name of rum for you is death».
And with that he went off to see my father, taking me with him by the arm.
«This is nothing», he said as soon as he had closed the door. «I have drawn blood enough to keep him quiet awhile. He should lie for a week where he is – that is the best thing for him and you; but another stroke would settle him».
2
Чорний Пес з’являється і зникає
Незабаром після цього почалися ті таємничі події, що, нарешті, звільнили нас від капітана, але не звільнили, як побачите самі, від його клопітних справ. Була сувора холодна зима з тривалими морозами й штормами. І з самого початку стало ясно, що мій бідолашний батько навряд чи побачить весну. З кожним днем йому ставало все гірше й гірше. Клопотатися про корчму доводилось моїй матері й мені. Ми були дуже зайняті і звертали мало уваги на нашого неприємного пожильця.
Був ранній січневий ранок, морозний і холодний. Бухта посивіла від інею. Хвилі м’яко хлюпали об каміння. Сонце ще не встигло піднятись і тільки торкнулося своїм промінням верхівок горбів та блідо осяяло морську далечінь. Капітан прокинувся раніше, ніж звичайно, і вийшов на берег з кортиком під полою старої синьої куртки, з мідною підзорною трубою під пахвою, у капелюсі, зсунутому на потилицю. Я пригадую, що з рота у нього вилітала пара і клубочилася в повітрі, мов дим. Я чув, як злісно він фиркнув, зникаючи за великою скелею, – так, ніби ще й досі не міг забути своєї сутички з доктором Лівсі.
Мати забарилася нагорі, біля батька. Я готував на столі сніданок до приходу капітана. Раптом двері розчинилися, й до кімнати ввійшов чоловік, якого я ніколи раніше не бачив. Він був блідий, і обличчя в нього лисніло, наче змазане салом. На лівій руці в нього бракувало двох пальців. Хоч чоловік цей і носив кортик, але вигляд у нього був не дуже войовничий. Я весь час пильнував за моряками – і одноногими, й двоногими – і пригадую, як ця особа спантеличила мене. Він мало скидався на моряка, але все-таки щось морське я в ньому відчув.
Я спитав його, чим можу допомогти. Він попросив собі рому. Я вже збирався вийти з кімнати, щоб виконати його прохання, але він сів за стіл і кивнув мені, щоб я підійшов ближче. Я зупинився, тримаючи серветку в руці.
– Підійди, синку, – сказав він. – Підійди ближче.
Я ступив крок уперед.
– Оцей стіл накритий для мого товариша, штурмана Біллі? – запитав він, посміхаючись.
Я відповів, що не знаю ніякого штурмана Біллі і що стіл накритий для нашого постояльця, якого ми називаємо капітаном.
– Ну що ж, – сказав він, – мого товариша, штурмана Біллі, теж можна так називати. Це справи не міняє. У нього рубець на щоці і дуже приємна поведінка, особливо коли він напідпитку. От він який, мій штурман Біллі! Ну, а у вашого капітана теж є рубець на щоці… І саме на правій щоці. Правда ж? А що я казав! Ну, то чи вдома зараз мій штурман Біллі?
Я відповів, що він пішов прогулятись.
– А якою дорогою, синку? Якою дорогою він пішов?
Я показав йому на скелю, пояснив, якою дорогою і коли має повернутися капітан, відповів ще на кілька запитань.
– Ах, – сказав незнайомий, – мій приятель Біллі зрадіє мені, мов добрій чарці.
Вираз його обличчя, коли він промовив ці слова, був аж ніяк не приємний, і я мав усі підстави гадати, що незнайомий помилявся, навіть коли він справді думав те, що казав. Але я вважав, що ця справа мене не обходить. До того ж важко було вирішити, що робити за таких обставин. Незнайомець пильно стежив за дверима корчми, притулившись біля входу, мов кіт, що стереже мишу.
Коли я спробував вийти надвір, він наказав мені негайно повернутись. Йому здалося, що я не досить швидко виконав наказ; тієї ж миті жахлива гримаса перекосила його обличчя, і він так гримнув на мене, що я аж підстрибнув з переляку. Проте, коли я повернувся, він знову почав розмовляти зі мною, як і раніше, – напівулесливо, напівжартівливо, поплескав мене по плечу і сказав, що я гарний хлопчина й одразу сподобався йому.
– У мене є синок, – сказав він, – і ви схожі, мов дві цеглини. Він – гордість мого батьківського серця. Але для хлопців головне – дисципліна, так, синку, дисципліна. Коли б ти поплавав з Біллі, тебе не треба було б гукати двічі – е, ні! Біллі не повторював двічі своїх наказів. У нього були зовсім інші порядки… А ось і він, мій штурман Біллі, з підзорною трубою під пахвою, благослови його Боже! Давай повернемося до вітальні, синку, і сховаємося за дверима, щоб зробити Біллі маленький сюрприз, благослови його Боже!
З цими словами незнайомець потяг мене до вітальні й поставив позад себе в кутку, щоб ми обидвоє були схованими за відчиненими дверима. Я дуже збентежився і злякався, як ви можете собі уявити. Та ще більше я злякався, побачивши, що незнайомий і сам боїться. Він хапався за руків’я свого кортика і совав лезом в піхвах. Увесь час він ковтав слину, ніби щось застрягло йому в горлянці.
Нарешті до кімнати ввалився капітан, грюкнув дверима і, не оглядаючись, попрямував до столу, де на нього чекав сніданок.
– Біллі! – гукнув незнайомець, намагаючись надати своєму голосу якнайбільше сміливості й твердості.
Капітан швидко обернувся і став лицем до нас. Уся засмага одразу зійшла з його обличчя, навіть ніс його став синім. У нього був вигляд людини, що раптом побачила привида, чи диявола, чи щось іще гірше, коли тільки може бути щось гірше. І, слово честі, мені навіть гірко було дивитися на нього, так він одразу постарів і змарнів.
– Впізнаєш мене, Біллі? Ну як же ти можеш не впізнати свого давнього корабельного товариша, Біллі! – сказав незнайомець.
Капітан тяжко зітхнув.
– Чорний Пес! – промовив він нарешті.
– А хто ж іще? – відгукнувся незнайомець, підбадьорюючись. – Чорний Пес власною персоною прийшов до корчми «Адмірал Бенбоу» побачитися зі своїм давнім корабельним товаришем Біллі! Ах, Біллі, Біллі, скільки часу минуло відтоді, як я втратив свої два пазури, – вигукнув він, витягуючи вперед свою понівечену руку.
– Ну гаразд, – сказав капітан. – Ти таки вистежив мене, і ось я перед тобою. Тож викладай: чого прийшов?
– Пізнаю тебе, Біллі, – відповів Чорний Пес. – Ти маєш слушність, Біллі. Це миле хлоп’я, яке я так полюбив, принесе зараз скляночку рому. Ми посидимо з тобою, якщо хочеш, і поговоримо відверто, як давні товариші.
Коли я повернувся з ромом, вони вже сиділи один навпроти одного за столом, накритим для капітана. Чорний Пес сидів ближче до дверей, трохи боком, щоб зручніше було стежити за своїм давнім товаришем і, як мені здалося, щоб бути напоготові вчасно відступити. Він наказав мені йти геть і залишити двері розчиненими навстіж.
– Щоб ти, синку, не підглядав у замкову дірочку, – пояснив він.
Я залишив їх удвох і повернувся до буфету.
Довгий час, хоч як намагався, я не міг почути нічого, крім невиразного бурмотіння. Але потім вони почали розмовляти голосніше, і я міг уже розібрати окремі слова, здебільшого лайку капітана.
Нарешті капітан закричав:
– Ні, ні, ні, ні! І кінець на цьому! Чуєш?
І потім знову:
– Коли вже дійде до шибениці, то нехай на ній гойдаються всі! Це моє останнє слово.
Потім раптом пролунала жахлива лайка й почувся гуркіт. Стіл і стільці полетіли на підлогу, дзенькнула сталь клинків, хтось скрикнув від болю, а вже в наступну мить я побачив Чорного Пса, який щодуху біг до дверей. Капітан гнався за ним. В обох у руках були оголені кортики. У Чорного Пса з лівого плеча сочилася кров. Біля самих дверей капітан замахнувся на втікача кортиком і, мабуть, розсік би його голову страшним ударом навпіл, коли б цьому не завадила велика вивіска «Адмірала Бенбоу». На вивісці внизу, на самій рамі, і досі можна бачити велику подряпину.
Цей удар поклав край сутичці.
Вискочивши на дорогу, Чорний Пес, незважаючи на свою рану, побіг з такою дивовижною швидкістю, що вже за півхвилини зник за горбом. А капітан, немов збожеволівши, стояв і дивився на вивіску. Потім провів кілька разів рукою по очах і повернувся в будинок.
– Джіме, – звелів він, – рому!
Кажучи це, він трохи похитнувся і сперся однією рукою об стіл.
– Ви поранені! – скрикнув я.
– Рому! – повторив він. – Мені треба забиратися звідси. Рому! Рому!
Я побіг по ром, але від хвилювання розбив склянку і забруднив кран діжки. Поки я прибирав та наповнював іншу склянку, в загальній кімнаті щось важко впало на підлогу. Я кинувся туди і побачив капітана, який розтягся на підлозі на весь свій величезний зріст. У ту ж мить згори прибігла на підмогу мати, налякана галасом і бійкою. Ми підвели капітанові голову. Він важко дихав. Очі його були заплющені, а обличчя налилося кров’ю.
– Ой лишенько, – скрикнула мати. – Що це за прокляття висить над нашим домом! І твій бідолашний батько як на гріх лежить хворий!
Ми не могли дати ради капітанові, і були певні, що незнайомець смертельно його поранив. Я, пригадую, приніс рому і намагався влити йому в рот. Але зуби його були міцно зціплені й сильні щелепи стиснуті, мов залізні.
На наше щастя, двері розчинилися й увійшов доктор Лівсі, який приїхав надвідати мого батька.
– О лікарю! – вигукнули ми. – Що нам робити? Куди він поранений?
– Поранений? Одгуляв він своє! – сказав лікар. – Він не більше поранений, ніж ви чи я. У нього просто удар, як я його й попереджав. А тепер, місіс Гокінс, ідіть собі нагору до свого чоловіка і, якщо можете, не кажіть йому про це. Нічого не вдієш, я мушу зробити все, щоб врятувати його нікчемне життя. Джіме, принеси мені таз.
Коли я повернувся з тазом, лікар закасав у капітана один рукав і оголив його велику жилаву руку. Рука в багатьох місцях була вкрита татуюванням. Написи «На щастя», «Погожого вітру», «Нехай здійсняться мрії Біллі Бонса» та інші були дуже старанно й виразно зображені на верхній частині руки. Біля самого плеча було намальовано шибеницю, на якій гойдалося тіло людини. Цей малюнок, здалося мені, було зроблено із справжнім знанням справи.
– Пророча картинка, – зауважив лікар, торкаючись зображення шибениці пальцем. – А тепер, містере Біллі Бонс, якщо вас справді так звуть, ми подивимося, якого кольору ваша кров. Джіме, – звернувся він до мене, – ти не боїшся крові?
– Ні, сер, – відповів я.
– Гаразд, – сказав лікар. – Тоді потримай таз.
Він узяв ланцет і відкрив вену.
Багато витекло у капітана крові, перш ніж він розплющив очі й каламутним поглядом обвів кімнату. Спочатку він пізнав лікаря і насупив брови. Потім побачив мене і ніби трохи заспокоївся. Але раптом він знову почервонів і, сілкуючись підвестися, закричав:
– Де Чорний Пес?
– Нема тут ніякого пса, крім вас самого, – сказав лікар. – Ви забагато пили рому. У вас удар, той самий, про який я попереджав, і, хоч мені й не хотілося цього робити, довелося рятувати вас. А тепер, містере Бонс…
– Я не Бонс, – перебив капітан.
– Мені байдуже, – відповів лікар. – У мене є один знайомий пірат, якого звуть Бонсом, і я дав вам це ім’я через те, що воно коротке. Слухайте, що я вам скажу: одна склянка рому, звичайно, не вб’є вас, але ж коли ви вип’єте одну, то за нею піде друга і третя. Закладаюся на свою перуку, що коли ви не перестанете пити, то дуже скоро помрете. Розумієте? Полинете на небо, як сказано в Біблії… А тепер спробуйте встати. Я допоможу вам добратися до вашої постелі.
З великими труднощами витягли ми капітана нагору і поклали в ліжко. Голова його безсило впала на подушку, немовби він знепритомнів.
– Отже, майте на увазі, – промовив лікар, – я кажу вам по совісті: слова «ром» і «смерть» для вас означають одне й те саме.
Сказавши це, він узяв мене за руку й пішов оглянути мого батька.
– Дрібниці, – сказав він, як тільки зачинилися двері. – Я випустив йому досить крові, і він надовго заспокоїться. Тиждень проваляється в ліжку, а це краще й для нього, і для вас. Але другого удару йому не перенести.
