Kitabı oku: «Острів Скарбів / Treasure Island», sayfa 4
4
The Sea-chest
Lоst no time, of course, in telling my mother all that I knew, and perhaps should have told her long before, and we saw ourselves at once in a difficult and dangerous position. Some of the man’s money – if he had any – was certainly due to us, but it was not likely that our captain’s shipmates, above all the two specimens seen by me, Black Dog and the blind beggar, would be inclined to give up their booty in payment of the dead man’s debts. The captain’s order to mount at once and ride for Doctor Livesey would have left my mother alone and unprotected, which was not to be thought of. Indeed, it seemed impossible for either of us to remain much longer in the house; the fall of coals in the kitchen grate, the very ticking of the clock, filled us with alarms. The neighbourhood, to our ears, seemed haunted by approaching footsteps; and what between the dead body of the captain on the parlour floor and the thought of that detestable blind beggar hovering near at hand and ready to return, there were moments when, as the saying goes, I jumped in my skin for terror. Something must speedily be resolved upon, and it occurred to us at last to go forth together and seek help in the neighbouring hamlet. No sooner said than done. Bare-headed as we were, we ran out at once in the gathering evening and the frosty fog.
The hamlet lay not many hundred yards away, though out of view, on the other side of the next cove; and what greatly encouraged me, it was in an opposite direction from that whence the blind man had made his appearance and whither he had presumably returned. We were not many minutes on the road, though we sometimes stopped to lay hold of each other and hearken. But there was no unusual sound – nothing but the low wash of the ripple and the croaking of the inmates of the wood.
It was already candle-light when we reached the hamlet, and I shall never forget how much I was cheered to see the yellow shine in doors and windows; but that, as it proved, was the best of the help we were likely to get in that quarter. For – you would have thought men would have been ashamed of themselves – no soul would consent to return with us to the «Admiral Benbow». The more we told of our troubles, the more – man, woman, and child – they clung to the shelter of their houses. The name of Captain Flint, though it was strange to me, was well enough known to some there and carried a great weight of terror. Some of the men who had been to field-work on the far side of the «Admiral Benbow» remembered, besides, to have seen several strangers on the road, and taking them to be smugglers, to have bolted away; and one at least had seen a little lugger in what we called Kitt’s Hole. For that matter, anyone who was a comrade of the captain’s was enough to frighten them to death. And the short and the long of the matter was, that while we could get several who were willing enough to ride to Dr. Livesey’s, which lay in another direction, not one would help us to defend the inn.
They say cowardice is infectious; but then argument is, on the other hand, a great emboldener; and so when each had said his say, my mother made them a speech. She would not, she declared, lose money that belonged to her fatherless boy; «If none of the rest of you dare», she said, «Jim and I dare. Back we will go, the way we came, and small thanks to you big, hulking, chicken-hearted men. We’ll have that chest open, if we die for it. And I’ll thank you for that bag, Mrs. Crossley, to bring back our lawful money in».
Of course I said I would go with my mother, and of course they all cried out at our foolhardiness, but even then not a man would go along with us. All they would do was to give me a loaded pistol lest we were attacked, and to promise to have horses ready saddled in case we were pursued on our return, while one lad was to ride forward to the doctor’s in search of armed assistance.
My heart was beating finely when we two set forth in the cold night upon this dangerous venture. A full moon was beginning to rise and peered redly through the upper edges of the fog, and this increased our haste, for it was plain, before we came forth again, that all would be as bright as day, and our departure exposed to the eyes of any watchers. We slipped along the hedges, noiseless and swift, nor did we see or hear anything to increase our terrors, till, to our relief, the door of the «Admiral Benbow» had closed behind us.
I slipped the bolt at once, and we stood and panted for a moment in the dark, alone in the house with the dead captain’s body. Then my mother got a candle in the bar, and holding each other’s hands, we advanced into the parlour. He lay as we had left him, on his back, with his eyes open and one arm stretched out.
«Draw down the blind, Jim», whispered my mother; «they might come and watch outside. And now», said she when I had done so, «we have to get the key off that; and who’s to touch it, I should like to know!». Аnd she gave a kind of sob as she said the words.
I went down on my knees at once. On the floor close to his hand there was a little round of paper, blackened on the one side. I could not doubt that this was the Black Spot; and taking it up, I found written on the other side, in a very good, clear hand, this short message: «You have till ten tonight».
«He had till ten, Mother», said I; and just as I said it, our old clock began striking. This sudden noise startled us shockingly; but the news was good, for it was only six.
«Now, Jim», she said, «that key».
I felt in his pockets, one after another. A few small coins, a thimble, and some thread and big needles, a piece of pigtail tobacco bitten away at the end, his gully with the crooked handle, a pocket compass, and a tinder box were all that they contained, and I began to despair.
«Perhaps it’s round his neck», suggested my mother.
Overcoming a strong repugnance, I tore open his shirt at the neck, and there, sure enough, hanging to a bit of tarry string, which I cut with his own gully, we found the key. At this triumph we were filled with hope and hurried upstairs without delay to the little room where he had slept so long and where his box had stood since the day of his arrival.
It was like any other seaman’s chest on the outside, the initial «B» burned on the top of it with a hot iron, and the corners somewhat smashed and broken as by long, rough usage.
«Give me the key», said my mother; and though the lock was very stiff, she had turned it and thrown back the lid in a twinkling.
A strong smell of tobacco and tar rose from the interior, but nothing was to be seen on the top except a suit of very good clothes, carefully brushed and folded. They had never been worn, my mother said. Under that, the miscellany began – a quadrant, a tin canikin, several sticks of tobacco, two brace of very handsome pistols, a piece of bar silver, an old Spanish watch and some other trinkets of little value and mostly of foreign make, a pair of compasses mounted with brass, and five or six curious West Indian shells. I have often wondered since why he should have carried about these shells with him in his wandering, guilty, and hunted life.
In the meantime, we had found nothing of any value but the silver and the trinkets, and neither of these were in our way. Underneath there was an old boat-cloak, whitened with sea-salt on many a harbour-bar. My mother pulled it up with impatience, and there lay before us, the last things in the chest, a bundle tied up in oilcloth, and looking like papers, and a canvas bag that gave forth, at a touch, the jingle of gold.
«I’ll show these rogues that I’m an honest woman», said my mother. «I’ll have my dues, and not a farthing over. Hold Mrs. Crossley’s bag». And she began to count over the amount of the captain’s score from the sailor’s bag into the one that I was holding.
It was a long, difficult business, for the coins were of all countries and sizes – doubloons, and louis d’ors, and guineas, and pieces of eight, and I know not what besides, all shaken together at random. The guineas, too, were about the scarcest, and it was with these only that my mother knew how to make her count.
When we were about half-way through, I suddenly put my hand upon her arm, for I had heard in the silent frosty air a sound that brought my heart into my mouth – the tap-tapping of the blind man’s stick upon the frozen road. It drew nearer and nearer, while we sat holding our breath. Then it struck sharp on the inn door, and then we could hear the handle being turned and the bolt rattling as the wretched being tried to enter; and then there was a long time of silence both within and without. At last the tapping recommenced, and, to our indescribable joy and gratitude, died slowly away again until it ceased to be heard.
«Mother», said I, «take the whole and let’s be going», for I was sure the bolted door must have seemed suspicious and would bring the whole hornet’s nest about our ears, though how thankful I was that I had bolted it, none could tell who had never met that terrible blind man.
But my mother, frightened as she was, would not consent to take a fraction more than was due to her and was obstinately unwilling to be content with less. It was not yet seven, she said, by a long way; she knew her rights and she would have them; and she was still arguing with me when a little low whistle sounded a good way off upon the hill. That was enough, and more than enough, for both of us.
«I’ll take what I have», she said, jumping to her feet.
«And I’ll take this to square the count», said I, picking up the oilskin packet.
Next moment we were both groping downstairs, leaving the candle by the empty chest; and the next we had opened the door and were in full retreat. We had not started a moment too soon. The fog was rapidly dispersing; already the moon shone quite clear on the high ground on either side; and it was only in the exact bottom of the dell and round the tavern door that a thin veil still hung unbroken to conceal the first steps of our escape. Far less than half-way to the hamlet, very little beyond the bottom of the hill, we must come forth into the moonlight. Nor was this all, for the sound of several footsteps running came already to our ears, and as we looked back in their direction, a light tossing to and fro and still rapidly advancing showed that one of the newcomers carried a lantern.
«My dear», said my mother suddenly, «take the money and run on. I am going to faint».
This was certainly the end for both of us, I thought. How I cursed the cowardice of the neighbours; how I blamed my poor mother for her honesty and her greed, for her past foolhardiness and present weakness! We were just at the little bridge, by good fortune; and I helped her, tottering as she was, to the edge of the bank, where, sure enough, she gave a sigh and fell on my shoulder. I do not know how I found the strength to do it at all, and I am afraid it was roughly done, but I managed to drag her down the bank and a little way under the arch. Farther I could not move her, for the bridge was too low to let me do more than crawl below it. So there we had to stay – my mother almost entirely exposed and both of us within earshot of the inn.
4
Моряцька скриня
Я, звісно, не гаючись розповів матері все, що знав і що, певно, слід було б розповісти значно раніше. Нам стало ясно, що ми опинилися в небезпечному становищі.
Частина капітанових грошей – якщо тільки в нього були якісь гроші – безперечно, належала нам. Але важко було повірити, що корабельні товариші нашого капітана, а особливо два типи, яких я бачив, – Чорний Пес та сліпий жебрак, – згодилися б віддати свою здобич за борги покійного. Наказ капітана сісти на коня і мчати по доктора Лівсі я виконати не міг: для цього б довелося залишити матір саму, без усякого захисту. Про це не могло бути й мови. Але нам здавалося, що й лишатися тут теж не можна: тривогою сповнювало нас навіть падіння вугілля на залізну решітку в огнищі, навіть цокання нашого годинника. Скрізь нам вчувалися чиїсь кроки, ніби хтось до нас підходив.
Мертве тіло капітана на підлозі загальної кімнати й думки про те, що клятий сліпий жебрак блукає десь поблизу і щохвилини може повернутися, – все це сповнювало мене неймовірним жахом. Треба було негайно щось робити. І ми наважилися піти разом шукати допомоги в сусідньому селі. Сказано – зроблено. Навіть не одягаючись, побігли ми в темінь і холодний туман.
Села від нас не було видно, але воно було недалеко, всього за кількасот ярдів від нашого дому, на другому боці сусідньої затоки. Мене дуже підбадьорювало, що йти треба було не в той бік, звідки з’явився сліпий і куди він, очевидно, повернувся. Йшли ми недовго, хоч не раз зупинялися, прислухаючись. Але довкола не чути було нічого підозрілого: тільки глухо шуміли хвилі та крякали в лісі ворони.
Коли ми дісталися до села, там по хатах уже засвітили свічки. Ніколи не забуду, як я зрадів, побачивши жовте світло у дверях і вікнах. Але виявилося, що, крім цього світла, ми тут не змогли отримати ніякої іншої допомоги. Бо – ви скажете, що ці люди мали самі себе соромитися, – жодна жива душа не погоджувалася піти з нами до «Адмірала Бенбоу».
Що докладніше ми розповідали про наше нещастя, то ревніше старе й мале в цьому селі ховалося кожне у свій куток. Ім’я капітана Флінта, мені зовсім незнайоме, добре було відоме багатьом жителям села і сповнювало їх жахом. Деякі з них пригадали, як одного разу, працюючи в полі, поблизу «Адмірала Бенбоу», вони побачили на дорозі кількох чужинців, яких прийняли за контрабандистів, і одразу ж порозбігалися по домівках, щоб міцніше позачиняти двері. Один чоловік бачив навіть невеличке суденце в затоці, що носить назву Лігво Кіттове. Тому навіть сама згадка про товаришів капітана лякала їх до смерті. Коротше кажучи, знайшлося кілька сміливців, які згоджувалися їхати по доктора Лівсі (їхати до нього треба було в іншому напрямку), але ніхто не хотів допомогти нам оборонити корчму.
Кажуть, боягузливість заразлива. Але суперечки і сварка, навпаки, можуть породити й велику сміливість. Отже, вислухавши всі розмови селян, моя мати раптом виголосила цілу промову. Вона заявила, що не хоче втрачати гроші, які належать її осиротілому синові.
– Якщо ви всі боїтеся, – сказала вона, – то Джім і я не з таких. Ми повернемося тією ж дорогою. Сором вам, таким здоровенним чолов’ягам з курячими серцями! Ми відкриємо ту скриню, хоч би це коштувало нам життя… Буду дуже вдячна, якщо ви дозволите взяти вашу сумку, місіс Крослі: ми принесемо в ній наші законні гроші.
Я, звичайно, заявив, що піду разом з матір’ю, і, звичайно, всі закричали, що ми божевільні. Але навіть і тоді жоден з чоловіків не наважився нас супроводити. Все, що вони зробили, – це дали мені заряджений пістолет на випадок нападу та обіцяли, що триматимуть напоготові осідланих коней, щоб ми могли втекти, якщо розбійники нас переслідуватимуть. А один юнак поїхав верхи до лікаря по збройну допомогу.
Шалено калатало моє серце, коли ми удвох вночі вирушили в цю небезпечну путь. Повний місяць уже сходив у небі і червонуватим світлом проглядав крізь туман. Це змусило нас ще більше поспішати, бо ясно було, що поки ми повернемось, буде вже видно, як удень, і мерзотники можуть побачити нас. Нечутно й швидко пробиралися ми під парканами, але нічого не помітили, що могло б посилити наш страх.
Нарешті, на превелику нашу радість, двері «Адмірала Бенбоу» зачинилися за нами. Відразу ж я засунув засув. Хвилину ми постояли в темряві, віддихуючись, самітні в цьому будинку, де лежало тіло мертвого капітана. Потім моя мати взяла свічку в буфеті, і, тримаючись за руки, ми рушили до загальної кімнати. Капітан лежав, як ми його й залишили, на спині, з розплющеними очима, відкинувши одну руку.
– Опусти штори, Джіме, – прошепотіла мати. – Вони можуть підглядати… А тепер, – вела вона далі, коли я опустив штори, – нам треба знайти ключа від скрині… Та от хто ж тільки наважиться доторкнутись до покійника…
І вона навіть схлипнула при цих словах.
Я відразу став навколішки. На підлозі біля руки капітана лежало маленьке паперове кружальце, вимазане з одного боку чимсь чорним. Я не сумнівався, що то й була чорна мітка. Взявши в руки папірець, я побачив, що на другому його боці написано дуже гарним почерком коротке послання: «Маєш час до десятої години вечора».
– Вони прийдуть о десятій, мамо, – сказав я.
І в ту ж мить почав бити наш старий годинник. Ми страшенно злякалися цих раптових звуків, але, на наше щастя, пробило тільки шосту.
– Ну, Джіме, – сказала мати, – шукай ключа.
Я обшукав кишені капітана одну по одній. Кілька дрібних монет, наперсток, нитки, велика голка, брусок пресованого тютюну, надкушений з одного краю, ніж з кривим держаком, кишеньковий компас, кресало – оце й усе, що там було. Я почав уже впадати в розпач…
– Може, він на шиї? – сказала мати.
Переборюючи огиду, я розірвав комір капітанової сорочки. І справді, на просмоленій шворці, яку я відразу ж перерізав знайденим ножем, висів ключ.
Ми зраділи й побігли нагору, до маленької кімнати, де жив капітан і де від самого дня його приїзду стояла скриня. Зовні вона була звичайною моряцькою скринею. На кришці було випалено літеру «Б», а кути стерті й побиті так, наче ця скриня відслужила довгу і тяжку службу.
– Дай мені ключа, – сказала мати.
Замок був дуже тугий, але вона відімкнула його і відкинула віко в одну мить.
Міцний запах тютюну й дьогтю війнув на нас. Насамперед ми побачили новий, старанно вичищений і акуратно складений костюм. Мати сказала, що цей костюм, мабуть, ще ніхто ніколи не одягав. Під костюмом лежала всяка всячина: квадрант, бляшаний кухоль, кілька плиток тютюну, дві пари чудових пістолетів, злиток чистого срібла, старовинний іспанський годинник, кілька дрібничок, не дуже цінних, але переважно закордонного виробництва, два оправлені міддю компаси і п’ять чи шість химерних вест-індійських черепашок. Частенько після того я розмірковував, що змушувало капітана тягати з собою ці мушлі у мандрівному, злочинному й тривожному житті.
Але, крім срібла та дрібничок, ми не знайшли нічого цінного. А нам потрібні були гроші, тільки гроші. На самому споді лежав старий морський плащ, білий від морської солі. Мати нетерпляче відкинула його, і ми побачили інші речі, що лежали в скрині: загорнутий у церату згорток, де, очевидно, лежали папери, і полотняний мішечок, в якому, судячи з того, як він дзвенів, було золото.
– Я доведу цим негідникам, що я чесна жінка, – сказала моя мати. – Я візьму все, що мені належить, але ні фартинга більше. Тримай торбу місіс Кросслі!
І вона почала відраховувати гроші з капітанового запасу, перекладаючи їх із моряцького мішка в торбу. То була довга й непроста справа, бо тут були зібрані й перемішані монети найрізноманітніших країн і карбування: і дублони, і луїдори, і гінеї, і піастри, і ще якісь невідомі мені. Гіней було найменше, а мати вміла лічити тільки гінеї.
Коли ми майже наполовину закінчили наші рахунки, я раптом схопив матір за руку, бо почув у тихому морозяному повітрі звук, що від нього в мене кров у жилах захолонула – стукіт палиці по замерзлій дорозі. Звук цей щораз ближчав. Ми затамували подих. Потім пролунав різкий удар палицею в двері корчми. Хтось почав повертати дверну ручку, засув заскрипів: злидень намагався увійти. А потім запанувала тиша і всередині дому, і ззовні. Нарешті ми знову почули постукування палиці. Не можна й змалювати нашу радість, коли цей стукіт почав поволі віддалятись і зрештою зовсім завмер.
– Мамо, – прошепотів я, – берімо все й тікаймо.
Я був певен, що зачинені двері здалися сліпому підозрілими, і він пішов, щоб накликати на наші голови все осине гніздо. І як же я радів, що здогадався закрити засув! Цього ніколи не зрозуміє той, хто не бачив того страшного сліпого.
Але мати, хоч і злякалася, не згоджувалася взяти анітрохи більше, ніж їй заборгував капітан. Однак вона рішуче відмовлялася задовольнитися й меншим. Вона повторювала, що ще й сьомої немає і в нас ще багато часу. Вона знає свої права і не поступиться. Поки я сперечався з нею, з-за горба пролунав короткий приглушений свист.
Цього було досить – навіть більше, ніж досить.
– Я візьму те, що встигла відрахувати, – сказала вона, зриваючись на ноги.
– А я захоплю ще й це, щоб зрівняти рахунок, – додав я, хапаючи цератяний згорток.
За хвилину ми вже навпомацки спускалися по сходах, залишивши свічку біля порожньої скрині. А ще за хвилину ми розчинили двері й прожогом кинулися втікати. Не можна було гаяти й хвилини. Туман швидко розвіювався. Місяць уже ясно світив над землею. І тільки на самісінькому дні ярка та навколо корчми звисала тонка завіса туману, ніби для того, щоб ми могли сховатися в ньому на початку нашої втечі. Але вже напівдорозі до села ми неминуче мали потрапити в смугу місячного світла. Та це ще було не все. Ми раптом почули поквапливі кроки кількох людей, що підходили до корчми. Ми озирнулись і побачили рухливий вогник. Отже, один з невідомих ніс ліхтар.
– Любий мій, – раптом прошепотіла мати, – бери гроші й тікай. Я відчуваю, що зараз знепритомнію…
Я думав, що прийшов кінець нам обом. Як я проклинав лякливість наших сусідів! Як я дорікав бідолашній матері за її чесність та жадібність, за її колишню відчайдушну рішучість і теперішнє слабосилля!
На щастя, ми були саме біля містка. Я допоміг матері зійти вниз, до струмка. Там вона раптом важко зітхнула і впала мені на руки. Не знаю, звідки я знайшов сили, але мені пощастило підтягти її під місток. Боюсь, що зробив це я не дуже ніжно. Далі я тягти її не міг, бо місток був занадто низький і під ним можна було тільки повзти. Отже, тут нам довелося зупинитись. Мати лежала майже на видноті. Все це коїлося за кілька кроків од корчми.
