Kitabı oku: «Мандрівки близькі і далекі», sayfa 2
Ну, не скачіть, не накидайтеся на мене, шановні мітингові патріоти, не кажіть, що ви завжди ототожнювали усіх більшовицьких лідерів з бандою терористів; ми ж з вами певний час – за хрущовської відлиги і навіть під час перебудови Горбачова – диференціювали їх: ось це Бухарін, а це Сталін, це Риков, а це Молотов, а Скрипника всі ідеалізували, правда ж? Ну, а за Лєніна, в писаннях якого можна було знайти чимало проукраїнських демагогічних фраз, ми таки чіплялися; ми з ними йшли, як з перепусткою, у стан ворога, і хоч мені за «валенродизм» перепало з усіх боків, я ще раз кажу: будьте чесні і згадайте, як ви, ніколи не вірячи в ґеній Лєніна, спекулювали його псевдодемократичним фразерством!.. А втім, і творцеві цього терміна Адамові Міцкевичу перепало від самого Івана Франка, й, треба сказати, вельми несправедливо.
Арґументувати свою незгоду із сталінізмом в умовах тоталітарної системи, залишаючись при тому на волі, можна було тільки лєнінською фразеологією, та й за це чіпляли ярлик ревізіоніста, ну а хто б наважився тоді використовувати для протесту історію Грушевського або вчення Липинського? Та що говорити – згадаймо нашу першу просвітянську конференцію у Львові 1989 року, на якій виголосив доповідь Михайло Косів, – у кого міг би виникнути сумнів щодо національної порядності цієї людини? – й вона мала назву «Порадимося з Лєніним»!
Проте гра з лєнінізмом несла з собою потужну й тиху загрозу: помимо нашої волі (таке відбулося й зі мною в молодості) гуманний імідж вождя непомітно, проте методично туманив голови українській інтеліґенції, і, хоч ми всі знали, хто задушив УНР, хто потопив чорноморський флот, хто наказав вивезти хліб з України в Росію, спричинившись до першого канібальського голоду, – все ж намагалися відокремити Лєніна від його улюбленої креатури – «залізного Фелікса» і не дуже улюбленої, але ж ним створеної – Сталіна; від лютого терору, що його справляли буцімто за спиною вождя, навіть від знищення царської сім’ї… Міфом про Лєніна поволі почала утверджуватись ідея про добрі наміри революціонерів-комуністів: мовляв, якби він жив, не сталось би відомих катастроф; люди поступово призвичаювались до цієї облудної віри й відповідними цитатами з Лєніна оборонялися, коли їм закидали антирадянщину. Цей блуд поволі приростав до свідомості зовсім порядних і розумних людей, а декому вріс у душу навічно. Борис Олійник, наприклад, і сьогодні, коли всі злочини Лєніна вже розкриті, по-блюзнірськи ототожнює його з Христом, а Сталіна з Торквемадою, котрий, бачте, поглумився над наукою месії, – і без сорому стоїть український поет на комуністичних зборищах під портретами обох пролетарських вождів.
Отож із засміченою лєнінізмом свідомістю їхав я на побачення з братом-каторжанином, який ціле десятиліття прожив у пеклі лєнінсько-сталінських концтаборів.
…Аж за Вологдою обізвався до мене мій сусід з протилежної багажної полички.
«Керюха, довольно молчать, пробуй варенье, – він подав мені півлітровий слоїк з пахучими полуничними конфітурами, – маманя дала на дорогу… Кушай и не бойся меня, я не сука, я – честный вор. Но помни: больше энтим делом не занимаюсь, надоело, работаю, как все, и дело с концом».
Я аж тепер приглянувся до нього: мій сусід зовсім не скидався на вуркагана, хоч його манери й мова були явно блатняцькі, проте я за всю подальшу дорогу не відчув з його боку нахабства чи хамства – радше якусь надламаність, ніби жаль до себе самого.
Я піддався на розмову, признався, що їду на побачення з братом, який відбуває строк на шахті «Капітальній», – це признання нас зблизило, бо Вова теж віддубасив своє на цій шахті; з політичними не мав він жодних стосунків, то й не знав мого брата; до політичних ставився прихильно: то чесні люди, а що «бандьори» – що ж, якби не бандерівці, то й Воркута навіщо? Тут повно всілякого люду, кожен сидить за своє, «а мне то что, лишь бы человек был хороший».
Ми перетяли тайгу і їхали вже лісотундрою, залитою червінню іван-чаю; той кривавий колір навіював мені певні асоціації, і від цього ставало тоскно на душі: такі шалені простори, а призначені переважно для того, щоб мучити і вбивати тут людей… Обабіч колії де-не-де маячили рублені хатки, а людей не було видно, тільки на зупинках вривалася у вагони «вохра» – червонопогонники перевіряли документи; під пригнічений настрій в очі кидалося найгірше: ось поїзд відкинув, наче м’яча, якогось п’яного ґевала, і лежить він горілиць, а з носа б’є червоний фонтан; «это привычная картина, керя, зимой здеся замерзлые лежат, как бревна, слава Богу, настало лето, ужо и не темнеет… Эх, Воркута ты, Воркута, дальняя планета: десять месяцев зима, остальное лето!..»
«А ты хохмач, браток, – гостиницу спрашиваешь. Тут такие гостиницы, что лучше не суй носа. До завтра перебудешь у меня, а завтра твой братан все устроит, они же дружны между собой, сволочи», – говорив Вова, коли ми вже під’їжджали до Воркути.
Я не перечив і таким чином опинився у блатній компанії. Було навіть цікаво: увечері до Вови прийшли «кореші» з гітарами, пили, до півночі співали «Здесь, под небом чужим» і плакали, потім грали в карти й матюкали на чім світ радянську владу. Я сп’янів і звалився на брудний матрац, що лежав на долівці, втямив лише перед тим, як провалитися в сон, що треба лежати долілиць: у підштанцях були зашиті мої гроші…
Коли прокинувся, в кімнаті нікого не було, а двері – замкнуті. Я стривожився, але не залишалося нічого іншого – лише чекати. Перевірив документи: ста карбованців, вкладених у паспорт, не було. Я занепав духом: пропала та дрібка грошей, що залишилася мені на харч.
Втім, відчинилися двері, Вова втягнув до кімнати побитого до крові «кореша», пошпурив на стіл сто карбованців, потім повернув побитого до дверей і виштовхнув на сходи.
«Сволочь, – сплюнув Вова. – Ишь ты, ишо заманывает: взял, мол, малость в интеллигентика на похмелку… А ты ж гость мой! Господи, какая мразь… Но не серчай, браток».
І мені полегшало на душі. Так гарно полегшало: адже таки можна, можна зберегти честь і серед такої потолочі!.. Я відкинув усілякі непевні думки щодо Євгена: його ж виховував той самий батько, що й мене, і відбуває він каторгу серед політичних. Якщо Вова уцілів духовно в злочинному світі, то що вже говорити про Нуська!
У табірному бюро я отримав дозвіл на побачення, що мало відбутися лише наступного дня, тож мені нічого не залишалося іншого, як ночувати на вокзалі. Жахливо брудний з дороги, я зайшов до лазні, що навпроти шахти «Капітальної». Коли вийшов – сонце, яке весь час кружляло по небі, мов навіжене, вже котилося на заході понад обрієм, й це означало, що настає вечір, тобто кінець робочого дня.
Пронизливо загули на копрах гудки… І тут почувся собачий гавкіт: лютий, завзятий, ніби десь там, серед шахтових споруд, зустрілися дві тічні стаї й гризуться за самиць, впиваються іклами один одному в горла, шарпають, розривають, з’їдають; я не міг збагнути, що це означає, мене пройняло почуття небезпеки. Хотів був повернутися назад до лазні, але побачив, що на дерев’яних хідниках зупиняються чомусь перехожі; вони були збуджені й зацікавлені, як ті роззяви на першотравневих демонстраціях.
І врешті я уздрів…
З нутра шахтових забудівель вирушала колона одягнутих у чорні роби й бушлати людей з білими номерами на кашкетах, руках, спинах і колінах; попереду колони і з боків ішли з автоматами напереваги охоронники, які тримали на поворозках запінених і лютих вівчарок; чулися покрики, лайка, і вряди-годи виразно лунала команда: «Шаг влево, шаг вправо – стреляю без предупреждения!»
То йшли в’язні з роботи в бараки. Усі вони були начебто однакові на вигляд – безликі, сірі й знеособлені; оточені з усіх боків охоронниками й собаками, що гарчали, вили й кидалися на крайніх, чорні прямокутні колони гримотіли по бруку кирзаками й заходили у відкриту пащу залізних воріт, за якими на безмежжі тундрового простору протяглося місто бараків; тим колонам не було кінця, в’язні йшли тисячами, а може, й десятками тисяч, і десь серед них мусив бути мій брат. Та як я зміг би в цій безликій масі його догледіти; я стояв геть стетерілий, бо ніколи навіть думки не допускав, що так багато може бути на світі невільників – і не за часів фараонів чи монгольської навали, не в «оспіваних» ясирах, яких гнали до Перекопу кримські татари, а нині – після розгрому німецького фашизму, під час відбудови зруйнованих війною міст, в епоху університетів, творчих організацій, за життя Михайла Шолохова, Максима Рильського, Еріха Ремарка, в еру найвищого розвитку людського мозку – розщеплення атомного ядра!
Я не міг зрозуміти, навіщо державі стільки в’язнів, й коли усвідомив, що така їх кількість знаходиться лише на шахті «Капітальній», а подібних шахт й інших промислових об’єктів тисячі й тисячі, то здалася мені держава, основою якої є тюрма, абсурдною, примарною, навіть не державою – суцільним концтабором, що не має ніяких підстав для тривалого існування.
Але ж хто створив цього гігантського й потворного державного покруча, хто?..
І в цей мент спала мені полуда з віч: творцем його був Лєнін! Не Сталін, а саме Лєнін, в якому я, свідомо обманюючи себе, дошукувався елементів людяності. І я назавше втоптав задраповане флером гуманізму злочинне ім’я в грязюку, замішену ногами каторжан.
Не так давно, коли ґрунтовно студіював Біблію, готуючись до праці над романом «Євангеліє від Томи», прочитав я в Апокаліпсисі пророцтво загибелі цивілізованого світу, висловлене в алегорії:
«І бачив я іншого звіра, що виходив із землі і мав два роги, немов агнець, а говорив, як дракон. Хто має розуміння, той нехай злічить число звіра, бо це число людське, а ім’я йому 666». Я довго розгадував цю загадку, і врешті дійшло до мене розуміння. Склав із сірників число 666, змішав і почав з них виписувати ймення: Нерон, Батий, Гітлер, Сталін. То не вистачало сірників, то залишалися. Та врешті постало переді мною ім’я звіра: ЛЄНІН.
І я заспокоїв себе думкою, що ми вже пережили апокаліпсис; комуно-фашистське звірство, яке прийшло на землю у XX сторіччі, показало, на що воно здатне, застерегло людство перед байдужістю і бездуховністю, й світ позбувся його назавше. Точніше – позбувається.
Повертаючись з Воркути, я зробив у Москві пересадку й використав вільний час для відвідин мавзолею. Мусив це зробити, щоб побачити забальзамованих звірів. Я їх побачив і зрозумів, що мертві суть, як і їхні злочинні ідеї. Животіє на світі ще комуністична практика, що зникне з лиця землі й забудеться повік, як тільки закопають мершу першого звіра, ім’я якому 666. Я забобонний.
Отак стояв я навпроти шахти «Капітальної», відчуваючи блаженну полегшу від того, що здер із себе лєнінську машкару, яку одягнув із тактичних міркувань, полегшу від усвідомлення, що ніколи вже не приросте вона до моєї свідомості; мені стало так радісно, немовби в ту мить я побачив брата, якому міг би зізнатися в своєму очищенні.
Колони ще проходили, та вже видно було останню – і в першій її шерензі я побачив Євгена: був він на вигляд такий же, як у ранній юності, лише із шкарубкою шкірою на обличчі.
Я вигукнув, не тямлячи, що чиню: «Нуську!» Загарчали собаки, конвойний прикрикнув: «Не положено разговаривать с заключенными!» – та Євген повернув голову і, зробивши прохальний жест в бік охоронника, спитав мене: «Ти Роман? Я не впізнаю тебе…»
– «Завтра буду в тебе!» – крикнув я. «Приходь нині на прохідну, я домовлюся», – відказав Євген і зник за брамою концтабору.
Того ж дня я зустрівся з братом в кімнаті побачень. Були і плач, і біль, але й була незмірна втіха: брат мій вийшов з пекла загартованою, чесною людиною; він радів з того, що ми однодумці. Не знав тоді Євген, що остаточне прозріння прийшло до мене сьогодні на дерев’яному воркутинському хіднику.
Ми зустрічалися три дні поспіль, впізнаючи й вивчаючи один одного. Я звірився перед ним, що готуюся стати професійним письменником; він довго мовчав, потім сказав: «Ти не зганьбиш нашого чесного імені». Не запитав, а ствердив, а тоді просвітлів – став геть-чисто таким, яким я його бачив понад десять років тому… І ми поринули у спогади, немов наслухали далекі дзвіночки із санної дороги, по якій мчав наш час. Та ми тоді були ще дуже молоді й про час не думали, а він і нині галопує вчовганою дорогою, і дзвінки на ній теленькотять, і ми вже добре усвідомлюємо, який то короткий шлях до бабусиного порога.
Я тоді так і не дізнався, що пережив Євген за роки каторги, зрозумів тільки одне: врятував його від загибелі цілющий іваничуківський оптимізм і успадковані від наших батька-матері порядність і доброта. Про його життя в неволі я дізнався аж потім – з книги Євгена «Записки каторжанина». Велику радість маю від того, що є в мене такий брат!
Й не раз, дивлячись на деяких своїх ровесників, які постраждали від більшовизму, проте й сотої долі не пережили того, що Євген у воркутинському концтаборі, а вимагають надмірної уваги до себе – ніби плати за муки заради України – міркую собі: хіба ж ви не знали, на що йдете, адже політична діяльність з усіма її наслідками – то ж професія. Так ні, один гнівається на суспільство за те, що не став президентом, другий не подає руки тому, який не сидів у тюрмі, ще інший ображений на весь світ, бо не обрали його депутатом…
Можна б, зрештою, не зважати на амбіції цих людей, та біда в тому, що вони каталізують розкол у народі – на своїх прихильників і ворогів, а дисциплінований справжній ворог потирає з утіхи руки й вигрібає для себе каштани, спечені в попелі наших дітвацьких сварок та непорозумінь, і набирає нових сил, щоб і далі кривдити не лише ув’язнених, а весь народ – своїм злочинним існуванням на білому світі. Чи ж маємо право впустити його на наш державний тракт?
3
Є в мене велика дорога, що увібрала в своє русло всі мої стежки й путівці, – найважливіша магістраль, якою впродовж століть йшов і йде сьогодні мій народ, і повернутися назад не мав я ніколи спромоги ані права, і зійти з неї не дозволили мені воля предків і власне сумління. Це довга й тяжка дорога з неволі до незалежності; всі ми на ній народилися, і той, хто полишив її з причин зневіри заради спокою чи вигоди, – без матері назавше зостався, засуджений на небуття й непам’ять, бо тільки марш – плече до плеча – із своєю нацією є запорукою найповноціннішого людського існування.
Не міг вижити без своєї дороги жоден народ. Щоб залишитися при житті, мусили повернути собі обітований край євреї: розкидані по всьому світу, моляться вони нині до рідного клаптика землі, немов до храму; татари зберегли себе лише тим, що в пам’ять вигнаного народу навічно вкарбувався шлях до Криму; гине нині чечен на своїх гірських стежках і лише на них зможе здолати окупанта; Україна вийшла сьогодні на європейський шлях й стала видною розпорошеному по далеких землях нашому людові, та й Білорусь змиє ще з себе ганьбу, потоптавши відступників на битому тракті. Тільки світовий розбійник, котрий тратує чужі землі, занехаявши свої власні дороги, конатиме без співчуття людського на велелюдних перехрестях.
Полишивши заради пера політичні баталії в українському парламенті, я далі йду по заповітній магістралі, яку не обирав, а на ній народився, і йтиму нею вічно, бо навіть тоді, коли моя власна дорога закінчиться, я із набутком, якого за життя доробився, мчатиму вперед в історії мого народу, яка ніколи не розгублює із своїх саков ані найменшої крихти.
Знаходжуся в контексті моєї нації – в тандемі з нею; нестримна її енергія є одночасно моєю енергією, її рух в упертому просуванні вперед є моїм рухом, яку б функцію я не виконував. Ми всі – йдемо. А хто випадає або випав із всезагального руху свого народу на заповітній дорозі, хто збочив з неї і залишився позаду, того неминуче здолає песимізм, до яких би допінґів не вдавався; ін’єкції чужих сил не виліковують цієї недуги. Зневіренець у власній потузі мусить загинути: кожна на світі сила має свій ліміт енергії, якої нікому й крихти не віддасть – чужу ж з охотою поглине.
Поступ на історичних магістралях людства має один загальний напрям у безмежжі, в якому кожному окремому народові надано окремий відтинок у просторі й часі, як вік та маєтність окремій людині. Запрограмований Господом у всій нашій планетарній системі рух поступу є невідворотний, і в цьому закладено найвищий оптимізм Природи: те, що залишилося позаду чи то в космічних вимірах, а чи в історії найменшого народу, те, що ми проминули, вже не може бути осягнуте смислами, тільки пам’яттю – доброю або злою; ніколи не повториться існування зужитого й зниклого в Космосі астрального тіла, як не може повторитися фізичне чи політичне життя, починаючи від комах і закінчуючи імперіями.
Сказав Соломон: «Дорога праведних – як світло зірниці, що світить дедалі ясніше, аж поки день не настане повний…» Шлях мого праведного народу чотири роки тому увійшов у днину, і, хоч день той іще не повний, все ж світло зірниці заясніло перед нами і вже не згасне. Ми маємо щастя зріти його.
Моє перебування у першому українському парламенті схоже було на кроки піхотинця в навальному марші дивізії, яка на своєму шляху змела, мов будиночок з карт, концтабірну державу й викинула із зали Верховної Ради України символ московського більшовизму, який своїм кривавим існуванням осквернив многостраждальне XX століття, – паперовий муляж Лєніна. Відбулася в Україні безкровна революція – і диво: жоден комуніст не став на захист свого вождя; навіть нинішній спікер парламенту Олександр Мороз, який нахвалявся, що тільки по його трупі винесуть уперед ногами виліпленого із пап’є-маше ідола, швидко примирився з переміною інтер’єру в залі, бо ж насправді ані один комуніст не вірив і не вірить у примарні комуністичні ідеї, а тільки в ідею влади, яка нині таки прозирнула до Мороза з руїн розваленої імперії.
Зупинюся на характеристиці цього самодіяльного, як і майже ми всі, політика, який разом з рештками комуністів став упоперек шляху нашої повної незалежності, і, в зв’язку з особою спікера, поміркую про його кумира Лєніна – не як першовідкривач, а як свідок пройденого політичного процесу.
Замало назвати вождя світового пролетаріату і створену ним систему диявольщиною, замало освятити місця, де знаходилися скульптурні зображення злої сили, – мусимо усвідомити й примиритися з тим, що та негативна сила людства, втілена в симбірському юристові, була могутньою й самим-таки людством, звабленим обіцянками утопічного раю, спородженою. Через те й сьогодні змучений нестатками плебс, знову обманутий політичними авантюристами, дефілює під червоними прапорами й портретами Лєніна-Сталіна. Деколи ті дефіляди стають жалюгідно смішними, як усе віджите, що безповоротно кане в небуття: нещодавно в Москві вийшли підбурені комуністами знедолені пікетувати американське посольство – вони несли церковні хоругви, ікони, а між ними портрет Сталіна, і вигукували: «Янкі – вон!» Проте смішного тут не так уже й багато: утопічна література, поза волею її творців, підготувала облудну мрію про рівність, про дармовий, відібраний у ближнього хліб, і та мрія живе й досі. А хіба вона властива тільки московитам? Згадаймо: хіба наш фольклор часом не був пройнятий ідеєю, такою схожою на марксівську «експропріацію експропріаторів», – ув образах Довбуша й Кармелюка? Пам’ятаєте пісню: «В багатого відбираю, убогому даю і, так гроші розділивши, я гріха не маю». Грабуй награбоване!
Мрія про всезагальну утопічну рівність ще довго житиме у злюмпенізованих людях, які втратили навики до праці, елементарну творчу ініціативу, в моральних бомжах, схожих на нашого славнозвісного козака Голоту, який усім, подібно відомому депутатові, хамить і ні перед ким не скидає шапки, та передовсім у маніпулянтах і пройдисвітах, які добре навчилися під час тоталітаризму наживатися на всезагальному оглуплюванні народу.
Ця мрія ще довго житиме й тому, що ідею комуністичного пекла в образі раю створювали протягом віків високоосвічені й жертовні люди. Чи ж посміємо ми нині кинути камінь у Томаса Мора за його «Утопію» або в Томмазо Кампанеллу за «Місто Сонця» – твори, написані кров’ю серця в тюрмах і на вигнаннях? Чи маємо право проклинати Фрідріха Ніцше, який своєю філософією прагнув повернути людині, наділеній богорівним розумом, втрачену гідність, а використав його вчення для злочинної діяльності Адольф Гітлер?
Не винні мрійники – винні практики, і не в тому їхня вина, що заходилися будувати державні споруди за рецептами філософів, а в тому, що, добре розуміючи неможливість здійснення їхніх мрій, кинули змученим неволями й нестатками людям злочинне за своєю сутністю утопічне гасло зрівнялівки, спровокувавши їх добровільно заходити в концтабір. Адже «утопія» у перекладі з грецької – місце, якого нема; але ж можна створити в окремо взятій для експерименту країні: обгородити її дротами й зігнати обдурених людей у державний концетрак, закрити перед ними зовнішній світ, щоб, не зріючи іншого життя, свій вважали раєм, дати можливість наїдатися й розмножуватися – одне слово, перемінити народ у стадо слухняних рабів.
Зреалізована утопія вмить стає антиутопією. Класичне художнє відтворення такого суспільства маємо в знаменитому й страшному романі Джорджа Орвела «1984»: змора людського знеособлення, зображеного у творі, звичайно, вражає, проте ми, всупереч Орвелові, нічого собі не уявляли, а фізично пережили совєтську антиутопію й пізнали всі її «принади».
Комуністичні практики, які бажали тільки єдиного – безмежної влади, були насправді посланцями диявольщини. Це не містика: якщо є Бог, то мусить бути й диявол. Такого вишуканого терору, який пронісся над планетою в нашому столітті, не знала ще історія, й творці його уособлювали ідеальне зло, що існує на землі, замасковане в людських подобах.
Народ навіть не знав справжніх імен тих творців – прийшли вони до нас під прибраними іменами: Сталін, Гітлер, Молотов, Свердлов і, звісно, Лєнін – найжахливіша креатура негативних сил світу.
Плутарх сказав: «Нема звіра, жорстокішого від людини, коли до її пристрастей додається влада». Лєнінська жадоба до влади була страшною саме тим, що він, як освічена людина і виконавець, глибоко збагнув суть і силу влади й знав, як нею можна скористатися. Будучи хитрою бестією, Лєнін ніколи не оголював свої владних пристрастей, як, приміром, Гітлер чи Сталін; надягнувши на себе маску скромності й людяності, він створив про себе міф людинобога, який бачить далі від інших і знає те, про що інші не відають. Лєнін вдавався до різних спроб, щоб знайти найкращу модель тоталітарної державної структури; він ставав нібито на захист національних культур, нападаючи на російських держиморд, – й тим завойовував симпатію поневолених ним же народів. Мало того, цей геніальний облудник і політичний шулер використав зовнішню державницьку й національну бутафорію для створення маріонеткових символічних держав у складі СРСР, щоб ними прикрити щойно створені справжні держави, – й значна частина людей йому повірила1. Від смерті Лєніна аж донедавна панувала втруєна у свідомість мас віра, нібито він особисто бажав людству добра, а ось жорстокі й бездарні його послідовники довели народи до трагедій; міфологізація Лєніна підсилювалася деміфологізацією Сталіна: труп Джуґашвілі викинуто з мавзолею. Лєніна ж оголошено пророком, у вченні якого, мовляв, завжди можна знайти захист перед злочинними його спадкоємцями.
Міф урешті став реальністю: хоч ніхто не називав Лєніна богом, усе ж лакузи зуміли обліпити його подобу біблійними оздобами: «найлюдяніша людина», «найживіший з усіх живих», «Лєнін жив, Лєнін живе, Лєнін буде жити» і тому подібне. Віру у винятковість вождя методично прищеплювали до людської свідомості; ця леґенда культивується й сьогодні владострасними особинами, які прагнуть повернутися до одержавлених утопій і не розуміють марності цих сподівань: молоде покоління успішно здирає із своїх очей полуду, переконавшись на прикладах Росії, Китаю, Кампучії, Куби, що одержавлена утопія може існувати лише за допомогою машини вбивства – передовсім людей, а іноді теж – мух і горобців.
Проте міфи живуть довго, оскільки приходять до людей не оголеними й прісними: вони завжди мають свій декор. Совєтське суспільство, яке було клоакою бруду і свавілля, прикривалося вертепними комедіями – галасливими демонстраціями, партзборами, на яких все одноголосно схвалювалось, всенародними гуляннями й такими вигадливими феєрверками, що довірливий обиватель, одурманений дешевою пайкою ковбаси й щоденною молитвою «Ленин всегда живой», міг побачити явлення боголюдини навіть у небі.
Хіба цього не розуміють морози й симоненки? Добре розуміють, проте використовують кожну нагоду, щоб продовжити вертепний кітч: цьому посприяв ювілей перемоги над фашизмом. Багато хто бачив, мабуть, як на минулорічній першотравневій демонстрації в Києві, з якої почалося святкування скорботної дати, стара, беззуба бабця, роззявивши рота на весь телеекран, натхненно співала «Широка страна моя родная». Смішно? Ні – страшно! Соцкомуністичні лідери, використовуючи матеріальну скруту в державі, вкотре вже оглуплюють забудькуватий народ обіцянками утопічного раю, оновлюючи для майбутніх насильств старий декор, який мав би знову прикрити куртиною з масками щасливих блазнів комуністичні відстойники, повні крові, жебрацтва, тюрем, злочинності, проституції та наркоманії… Помилявся я, сказавши колись харківському журналістові Владиславу Проненкові, що путч 19 серпня 1991 року – то швидкоплинна агонія комуністичної системи та її вождів. Не скороминуча: десятки способів придумує Москва, щоб поставити Україну на коліна, – і знову мусимо створювати Комітет захисту української культури перед русифікацією, і знову на передній край боротьби стають письменники – Іван Драч очолив комітет. І найпершим нашим завданням має бути викриття справжнього обличчя Лєніна, мумії якого й досі поклоняються фанатики, мов стародавні єгипетські фелахи: він був тираном творчим, котрий зумів нав’язати світові думку, що народ з ознаками первісної орди, використаний для комуністичного експерименту, і його вождь – жорстокий нащадок могола, наділені від Бога місією визволительства й доброчинності.
Саме цей міф найбільше загрожує свободі.
Та настав час розплати. Повна деґрадація російських правителів й ідеологів проявилася, мов на лакмусі, під час чеченської війни. Алкоголік Єльцин блазнює перед світом: то дириґує в якійсь там країні оркестром, то не може виповзти з літака в Ірландії, щоб зустрітися з прем’єром країни, в якій приземлився, то прилюдно лає президента України Леоніда Кучму, що той перестав бути слухняним, і називає його чомусь «заместителем» – а все це з причини втрати фактичної влади у власній державі, якою керують силові структури. А новітній Гришка Распутін – ідеолог «единой неделимой» Олександр Солженіцин, той самий, що написав «Архіпелаг ґУЛАґ», закликає реабілітувати Сталіна! Парадокси? Ні, закономірність: імперії остаточно розпадаються тоді, коли вмирають ідеї, які їх породили. Мана визвольної місії російського народу назавжди загинула в пожарищному смороді в містах і селах Чеченії, і з парсуни «гуманного» вождя Лєніна нарешті здерто маску. Сейфи із суперсекретними документами відкриті, і ми вже знаємо справжній зміст лєнінського вчення: «Стрелять как можно больше», «Повесить, неотменно повесить не меньше ста кулаков», «Мы не остановимся перед тем, чтобы тысячи и тысячи людей перестрелять» – і так далі. Й нині силові структури, на які ще сподіваються послідовники Лєніна, не мають жодного значення тому, що вони сильні тільки у парі з вірою в ідею і вождя. Вавилон упав тоді, коли змаразматілий Навуходоносор почав їсти сіно…
Чи треба більше доказів, які б підтвердили антигуманну сутність вождя світового пролетаріату і його ідеології, сповідуваної ще й сьогодні імпер-шовіністами, – доказів для обдурених простаків та ерудованих маклерів на торговищі влади? Адже на тому першотравневому мітингу в Києві я бачив не тільки роззявлену бабцю, яка виспівувала «Я другой такой страны не знаю», а й одного з наших державних керівників – Голову Верховної Ради України Олександра Мороза, котрий стояв вдоволено усміхнений, щасливий, що міг хоч на мить вийти з-під осоружного йому синьо-жовтого прапора в парламентському залі й стати не так під рідні, як під потрібні йому червоні прапори й на тлі портретів Лєніна – Сталіна безсоромно заявити світові про своє політичне дворушництво, яке минає для нього безкарно, хоч своєю поведінкою спікер фактично закликає до повалення тієї ж держави, до керівництва якої покликаний народом.
У книзі спогадів «Благослови, душе моя, Господа!» я висловився про депутатів-комуністів так: «З Віталієм Ревою чи Олександром Морозом наодинці я мав би про що розмовляти, але коли вони збираються в парламентську групу “239”, то з ними треба боротися на життя і смерть», – тобто я готовий правуватися не з окремими комуністами, які в приватному житті можуть бути й приємними людьми, а з комуністичним кланом.
Олександр Мороз, очевидно, прочитав книжку, бо якось у перерві підійшов до мене й спитав єхидно:
«З яких то причин ви хотіли б так тяжко боротися зі мною? Адже ми хочемо взяти владу для того, щоб будувати незалежну Україну».
«А під якими прапорами маєте намір її будувати?» – запитав я.
«Самі розумієте, що не під жовто-блакитними».
«Тоді я готовий боротися з вами не на життя, а на смерть», – відказав я.
Здається, на цьому можна б і припинити розмову про нинішнього господаря українського парламенту, бо що ще можна додати? Влади комуно-соціалісти не взяли і не візьмуть: вони залишилися на узбіччі магістралі національного прогресу українського народу й ніколи не зможуть наздогнати наш рух до незалежності, – історія уже сказала своє слово. Проте небезпека залишилася: Олександр Мороз і присні прагнуть повної влади лише для того, щоб піти слідом за президентом Білорусі Лукашенком у відкриту пащу зраненого північного ведмедя.
П’ята колона, як у парламенті, так і у всій державі, активно працює. Ми боялися Леоніда Кучми, ми геть занепадали духом, коли він перемагав Кравчука, а виявилося: ворог не там. Комуністи, які його обрали, стали першими ворогами Президента, а він – запорукою збереження нашої державності. Воістину неможливо зраджувати на троні. А втім – голова радгоспу Лукашенко таки зрадив свій народ…
«Я ніколи не стану московським лакузою», – буцімто сказав таке Леонід Кучма в якійсь приватній розмові з нашими депутатами. Сказав чи не сказав, але чи можна у такі слова повірити на всі сто відсотків? Мусимо вірити, й оце «мусимо» свідчить про нашу нинішню невпевненість. Адже ніхто інший, а таки Кучма обіцяв упровадити другою державною мовою мову російську і вступити в євро-азійський блок. Не робить цього – навпаки, вперто наближає нашу державу до Європи, але ж ніхто не може забути його інавґураційної промови з колаборантськими обіцянками.