Kitabı oku: «Мандрівки близькі і далекі», sayfa 4

5

У п’ятдесятих-сімдесятих роках совєтські окупанти з усіх сил намагалися перетворити Київ, а також Львів у глухі провінційні міста, й це їм почасти вдалося зробити. Адже ні в політиці, ні в адміністративному врядуванні, як теж і в науці й культурі, в цих найбільших центрах України ніхто нічого самостійно не вирішував: наукові проекти, плани будівництва, кадрові призначення, дисертації, ба навіть посади прибиральниць у вищих партійних і державних установах затверджувала Москва.

Львів до того ж завжди вважався особливим містом: ми його потаємно називали українським П’ємонтом, не завше знаючи, що це означає, а окупанти без упину мусували думку про буржуазно-націоналістичний характер Львова: в результаті у нашому місті виростали все нові й непотрібні для реґіону заводи, до яких спроваджувано на роботу російськомовний люмпен, що то мав русифікувати непіддатливий для денаціоналізації край, шаленіла цензура, і, як допінг страху, періодично відбувалися у Львові показові повторні суди над колишніми членами ОУН та перезахоронення останків так званих «жертв бандерівщини» – насправді жертв каральних загонів НКВД і провокаторів, які проникали в УПА. Комуністи ще й сьогодні поширюють антиукраїнську пропаґанду про «звірства УПА», та це вже звучить як виття шакалів у пустелі, що то лякають, а вкусити не можуть, – народ знає всю правду: розкопки в одному лише Яблуневі Косівського району засвідчили, хто чинив розправи над мирним населенням у сорокових роках і начинював трупом криниці.

У ті часи, які для сучасного читача вже є історією, народ Галичини невпинно перебував під московською лупою, й тому постійний зв’язок інтеліґенції з Москвою був вимушений. Більшовицьке керівництво не довіряло навіть найавторитетнішим львівським ученим, письменникам, художникам; їх доскіпливо контролювала, атестувала й допускала або не допускала до більш-менш відповідальних посад столиця СРСР.

Тому наші поїздки до Москви були життєво потрібними; вони ставали узвичаєними й навіть престижними, й нині я можу тільки дивуватися, що Москва перестала бути для мене щоденно необхідною, як і Мадрид або Лондон, до яких я протоптував би дорогу лише з потреб власної роботи та інтелектуального збагачення. Тоді ж кожен за першої нагоди радо їхав до «столицы нашей родины», щоб хоч трошки заглянути в інші світи: у столичних, великих та малих містах совєтських республік жилося, немов у темницях.

Отож я дуже втішився, коли в 1957 році – після закінчення університету й перед тим, як стати на учительську роботу в містечку Щирець поблизу Львова, – Львівський обком комсомолу нагородив мене, як переможця в літературному конкурсі серед молодих, путівкою на VI Всесвітній фестиваль молоді й студентів у Москві. Нагороду я отримав за першу публікацію циклу новел в журналі «Жовтень», серед яких був мій «Бузьків огонь», що розчулив казенні серця комсомольських керівників… Хоча мушу сказати, що серед комсомольчиків, на відміну від партійних гайдуків, траплялися й гарні хлопці: для прикладу наведу імена покійного Богдана Котика – знаменитого мера Львова, народного депутата України та Ореста Шейки – організатора Товариства Лева у Львові: виросли вони в комсомолі.

Чимало молоді поїхало тоді зі Львова на фестиваль. Перед вів популярний в Україні Дмитро Павличко, були серед нас молодий філософ Михайло Горинь, тодішні поети-початківці Микола Петренко та Іван Гущак й знамениті, голосні й чарівні сестри Байко: Марія, Даниїла й Ніна.

Одного фестивального дня, коли нам уже приїлися нескінченні відвідування концертів, форумів, круглих столів, ми зібралися на дачі в Останкіні, де мешкали наші співачки.

Треба сказати, що лункішої слави в Україні, ніж сестри Байко, тоді не мав ніхто. Можливо, ці депортовані з Польщі талановиті лемкині ніколи б не стали відомі у світі, якби не те лихо, що зруйнувало лемківський етнос: що не кажіть, а Україна таки скористалася і з насильного «возз’єднання всіх українських земель», і з насильних переселень, хоч – не дай, Боже, жодному народові зміцнювати такою ціною свій потенціал…

У Львові дівчата здобули музичну освіту, котрої, як українки, не могли б здобути в Польщі, й принесли із свого краю в український світ нікому не відомі мелодійні лемківські пісні, які на тлі радянської тарабарщини типу «Любила Миколу, бо він гарний хлопець, тепер люблю Йвана, бо він стахановець» зазвучали витонченою ліричністю, тихим українським смутком, а то й шугаївською бравадою й засвідчили нормальну тональність українського мелосу. Звісно, й тематика пісень була людською – без фальшивого совєтського пафосу й обов’язкової похвали «щасливого й радісного життя»; пісні сестер зачаровували, промовляли до національної свідомості й інколи витискали сльозу; славне тріо юних лемкинь було на той час явищем революційним: переповнені концертні зали, оплески, скандування, вигуки «слава-браво-біс» розбуджували зацькований люд, гуртували, вселяли віру у високу духовність нашого народу; тріо, крім усього, промовило до українців за кордоном, що не згас іще український дух, – ми є!

Не можна не сказати й про зовнішню ефектність дівчат. Це моє визнання стосується всіх трьох, та немає, мабуть, на світі мужчини, який не був би Парісом і не творив над жінками свій суд: у Ніну, тонесеньку й гнучку, мов бадилина, мрійливу і для мене найкращу із сестер, я був палко закоханий, але ж – хіба мав сміливість підійти до неї й признатися у своїх почуттях: легше було згоріти у вогні!

На фестиваль я поїхав уже одружений: моя Софія милостиво відпустила свого молодого мужа; я їй і сьогодні вдячний, що ніколи не тримала мене на поворозці жіночих ревнощів. Можливо, це й спричинилося до того, що ми удвох відносно мирно прожили вік, і хто знає, як склалось би в мене життя з іншою… Та юне серце – шалене, сліпе й навіжене: ой, як забилось воно, коли в гуртожиток, де ми мешкали з Петренком, зайшов Павличко і сказав: «Хто хоче – їдьмо в Останкіно до сестер Байко в гості!»

Хто хоче?! Звичайно, я зібрався перший. Проте чекало на мене того дня тяжке розчарування, та одночасно й велика полегша: ті складнощі, які могли зайти в житті трьох людей, вмить були усунуті…

Після обіду на траві ми зайшли до якогось там залу на танці; я запросив Ніну до танґо. І зважився! Не гаючись і не думаючи про наслідки, підніс її руку до уст, та не встигли ще прошелестіти слова освідчення, як осліпив мене блиск золота: на перстеневому пальці у Ніни сяяла шлюбна обручка!.. Минуло відтоді багато літ, а щемливе почуття юнацького захоплення залишило слід у серці: я й досі люблю зустрічатися з далеко вже не схожою на гнучку бадилинку жінкою й відчувати свою симпатію до неї. Дивне те життя… До речі, моя дружина вчила у школі Нінину дочку – улюблену мною артистку Львівського театру ім. Марії Заньковецької – Лесю Бонковську.

Над Останкінським озером, на зеленій леваді ми простелили дастархан й заходилися бенкетувати. Тоді ще ніхто з нас не вживав горілки, ми пили вино й чудово від нього хмеліли, співали – й сестри Байко мусили мужньо витримувати наші голоси… У своєму альбомі я зберігаю фотографію нашого товариства на імпровізованому бенкеті: крім сестер-господинь і львів’ян ви побачили б на ній закордонних гостей; не знаю навіть, як вони там опинились, а залишилися приятелями на весь вік. Це повновида красуня Галина Горбач з Німеччини й інженер з Польщі, на вигляд нобілітований шляхтич, Михайло Козак.

Ото й відкрилося тоді для мене перше віконце в інший світ, який був заслонений від нас залізними жалюзі, й могло воно прочинитися тільки в Москві на Всесвітньому фестивалі, на який з’їхався з усіх усюдів молодий люд, що то на відміну від старих пасічників, анахоретів і бурчунів прагне і легко вміє спілкуватися та нав’язувати контакти.

Я вперше зустрівся з українцями з діаспори й увіч переконався, що нічим вони від нас не відрізняються – ні поглядами, ані смаками, хіба лише тим, що поводяться розкутіше й ширший у них кругозір. Та це й не дивно: живуть-бо в цивілізованому (маю на увазі пані Горбач), а не в дикому соціалістичному світі й здобувають в університеті справжню освіту, – ніхто ж їм ніколи не туманив голови лєнінським лжевченням. А ще: не вміли вони розмовляти пошепки або порозуміватися на мигах, і доводилося нагадувати їм вряди-годи, що в найдемократичнішій совєтській державі треба тримати язик за зубами.

Минуло відтоді майже сорок років, а з Галею Горбач і Михайлом Козаком ми приятелюємо й досі; іноді зустрічаємося й зрідка листуємося. Я вдячний їм: це ж вони поманили мене в мандрівки й спричинилися до корисних і приємних для мене знайомств з чеськими професорами Орестом Зілинським, Миколою Затовканюком, Костем і Зіною Ґеник-Березовськими та Вацлавом Жидліцьким, з польськими перекладачами і вченими Едвардом Бурим, Збіґнєвом Вуйциком та Степаном Козаком. Кожен із названих особистостей залишив у мені крихту добра і знань; завдяки моїм фестивальним знайомим я переконався ще й у тому, що заощаджений гріш повинен бути витрачений на подорожі, без яких людина залишається невиправним провінціалом, та ще й таким, що своїм провінціалізмом пишається.

Пригадую наш перший з Галею обмін листами: не відразу ми зрозуміли одне одного. Досвідчена вже на той час перекладачка української літератури на німецьку мову Галя Горбач щиро висловилася в листі до мене про критичний стан сучасної української літератури: її за кордоном не знають і знати не хочуть, для чужинця вона нецікава. До того ж наше насильство над словом, політичні компроміси – а що вже казати про колаборантство – компрометують і літературу, і загалом український народ.

Нині я повністю згоден з нею, а тоді був ображений – як же це так: були у нас Хвильовий і Довженко, є в нас Гончар і Первомайський, зрештою – Рильський і Тичина! Одне слово, я посварився в листі з панею Горбач, не усвідомивши того, що відвіювати в українській літературі зерно від полови може тільки українець, а чужинець тим займатися не хоче. То яким чином дізнається зовнішній світ про нас і про нашу вічну боротьбу за незалежність, коли ми не зуміли прокласти або хоч розчистити єдиний канал, який міг би нас єднати із світом, – літературний, адже дипломатичних, політичних, державних інститутів у нас не було.

Звісно, мала рацію Галя, ми потім дійшли порозуміння в листах і безпосередніх розмовах; під час гарячих дискусій з Галею в мене засіялася думка про властивий винятково для України нерозривний зв’язок літератури й держави. Ці думки я розвиваю нині, читаючи студентам Львівського університету спецкурс, який так і називається: «Література і держава». Допомагаю студентам збагнути, в якому матеріалі зросла українська державницька ідея, – в літературному, починаючи з віршів Івана Мазепи…

Знаю, що Галя Горбач писала подібні листи не тільки мені. Вона та й інші діаспорні літератори немало спричинилися до того, що в середині шістдесятих років вибухнув в Україні революційний літературний рух – світ нас почув.

За десять років після фестивалю, коли я вже опублікував декілька книжок, щасливо спрацювало наше московське знайомство з Михайлом Козаком. Він прислав мені запрошення, і я поїхав до Польщі – на зустрічі з українцями в світлицях Українського суспільно-культурного това- риства.

Побував у багатьох містах, тішився переповненими залами: я був чи не першим гостем з України в розпорошених по всій Польщі українців після операції «Вісла»; в Щеціні, Ольштині і Ґданську зустрічався теж і з польською інтеліґенцією. Я із задоволенням спостерігав, як почали просвічуватися перші проблиски порозуміння між поляками й українцями: найповажніші представники польської культури і науки готові були забути старі наші незгоди й обопільні кривди. За час цієї подорожі моїми друзями стали письменник Єжи Єнджеєвич – автор знаменитого роману про Тараса Шевченка «Ночі українські», історик Збіґнєв Вуйцик, який щойно видав історичне дослідження з реалістичним баченням польсько-українських взаємин «Дике поле в огні», та відомий перекладач з української мови Едвард Бурий.

Я вертався додому, окрилений надією на таку потрібну польсько-українську згоду, та ба: коли поїзд під’їжджав до Перемишля, польські жовніри, які їхали на великодній урльоп, на весь вагон загорлали шовіністичну пісеньку «Niech zginie Ukraina, niech zginie chamski lud»², – і я зрозумів, що далеко не всі в Польщі, як теж і в Україні, готові до взаємного порозуміння. Та не надто дивувався: солдати є солдати… Набагато прикріше вразив мене професор Флоріян Неуважний, який у моїй присутності в Спілці письменників заявив, що його дратують синьо-жовті прапори. А вже зовсім несподівано і вельми жорстоко розчавила мої сподівання на щиру дружбу з поляками розмова з найближчим моїм польським приятелем Едвардом Бурим, тим самим, який переклав мої «Мальви». Він, між іншим, сказав мені таке: «Я не розумію, як той самий народ, до якого належите ви, міг сплодити банду нелюдів, що то в сорокові роки вирізувала польські села».

Я намагався переконати колеґу, що тієї страшної різанини українці не розпочинали, що антипольські акції УПА були відповіддю на мордерства, розпочаті Армією Крайовою в Західній і Східній Галичині, і я можу привести свідків з Пустомитівщини, які покажуть братські могили мирних українців, замордованих аковцями в Наварії, Годовиці, Семенівці та інших селах, де мешкало змішане польсько-українське населення. Я не схвалюю того, що УПА в такий самий жорстокий спосіб мстила полякам, але ж не вважаю її першовинною, як не можна нині вважати ініціаторами терору чеченців, які ось вийшли з дощенту спаленого російським військом свого краю, де загинуло близько сорока тисяч мирних мешканців Чеченії, і взяли заложників у Будьоннівську на Ставропільщині… А про операцію «Вісла» забув пан Едвард? А про концтабори для полонених воїнів Української Галицької Армії в Пикуличах і Домб’є, звідки мало хто повернувся додому, – невже зовсім нічого й не чув мій друг? І чому пан Бурий, титулуючи АК армією, обзиває УПА бандою? Яка різниця між цими партизанськими військовими формуваннями? Кожна армія воювала за свою незалежність – невже польська свобода вище ціниться, ніж українська? А ще треба знати панові Едвардові, що банда може складатися із десяти, ста чоловік, а сто тисяч озброєних бійців – це таки армія!

Проте Едвард Бурий, засліплений антиукраїнською літературою типу наклепницьких писань Яна Гергарда «Заграви в Бескидах», не хотів мене й слухати, і я зрозумів, що процес польсько-українського порозуміння буде довготривалий. Буде тривалий тому, що й Польща у свій час була імперією, яка підкорила собі Литву, Білорусь, а потім Україну, – ну а хто хоч раз у житті покуштував українського меду, тому дуже тяжко забути його смак. Поєднати може нас тільки страх перед спільним ворогом, і це вже відчувається в політиці наших стосунків. Від їх поліпшення залежить доля обох держав. Та невже ми й надалі перераховуватимемо по обох боках лінії Керзона жертви, розпалюватимемо обопільну ненависть, а з цього будуть користати західний і східний сусіди?

Передовсім – східний. Нині на світі існує лише один головний ворог свободи – російська надщерблена імперія, а іракці, іранці, серби – то учні Росії. Спадкоємиця СРСР майже безболісно попрощалася з лєнінізмом, який не зумів навіки зміцнити Московщину, й безсоромно повернула собі імперсько-царські символи – двоголового орла й андріївський прапор, чим заявила світові, що від традиційних загарбницьких амбіцій не збирається відмовлятись і не відмовляється: на очах у всього цивілізованого світу методично й по-фашистськи жорстоко знищує маленький чеченський народ та й своїх жертв теж не рахує. Колись комуністична банда з «гуманних» міркувань присилала з Афґаністану цинкові домовини родинам загиблих; двоголова новітня імперія навіть не шле матерям похоронок.

Не народився ще в Росії муж, який витруїв би із свого народу імперську ментальність і повернув його обличчям до історичної землі – Нечорнозем’я, на якій, і тільки на ній, може витворитися згодом демократична російська нація, котрої на світі поки що немає. Існує й надалі московська орда, що мріє, як і колись, завойовувати чужі краї, нині ж вона воює із власним народом.

Чи то аж такий непохитний закон історії, що кожна імперія мусить конати в крові: римська, турецька, австрійська, британська, сербська, російська? Та якщо так, то хто може гарантувати, що кров не проллється в Польщі і в Україні? І коли таки, не дай Боже, проллється, то тільки через наші польсько-українські незгоди: наші землі – найвразливіше місце Європи. Світові нині загрожує смертельно зранений звір – і тому європейські народи, які вийшли з-під опіки російської імперії, мусять забувати колишні чвари й об’єднуватися проти спільного ворога.

У травні 1995 року я побував на святкуванні 150-річчя від дня народження автора українського гімну Михайла Вербицького в селі Млинах біля Перемишля. Виступали там львів’яни, посол України в Польщі, перемиський воєвода. Лунали з трибуни палкі слова про дружбу між нашими народами, а біля мене стояв старий млинівський українець і зі сльозами на очах скаржився, що на перемиській землі для українців життя немає…

З великою утіхою я зустрівся – через багато років – з Михайлом Козаком. Не знаю, яким йому видався я, а він зовсім не змінився – такий, як і був: елеґантний нобілітований шляхтич. Просив мене приїхати до них: потрібна допомога польським українцям. Українофобський плебс осквернює впорядковані могили воїнів УПА, аґітує проти проведення в Перемишлі фестивалю української пісні, вимагає від влади заборони об’єднання українців Польщі. Чому ж так? Адже Львів давно дозволив полякам реставрувати на Личаківському цвинтарі пантеон «польських орлят», загиблих у війні з Українською Галицькою Армією; у Львові працюють польські школи, функціонують костели, розгорнуло свою діяльність Польське культурне товариство, та й так званим «мілосьніком Львова» ніхто не забороняє любити наше місто.

Чому не берете з нас приклад, заповзяті в неактуальній нині українофобії найближчі сусіди? Звертаюся до вас словами Тараса Шевченка: «Подай же руку козакові і серце чистеє подай!» – невже й на заклик нашого ґенія глухими будете?

Минулого року заходами професора Варшавського університету україніста Степана Козака вийшов у Польщі мій роман «Орда» в перекладі Єжи Литвинюка. Це моя мандрівка до вас, поляки. Приходьте й ви до нас не із затиснутими дулями в кишенях, а з книгами, добром, піснею; приходьте й на торги – й тільки цим ми зможемо переконати світ, що наші народи дозріли до життя у європейській спільноті.

Таж немає кровної ненависті між нами, є тільки задавнений біль, і його треба втихомирити: забудьмо про Умань і Кодню, пам’ятаймо про Тараса Шевченка і Броніслава Залеського!

Примірник перекладеної в Польщі «Орди» привіз мені до Львова сам перекладач пан Єжи Литвинюк. І знаєте: він обняв мене – й від себе та Едварда Бурого привітав з незалежністю України! І це так природно: адже Польща першою в світі визнала нашу державу.

Хтось може мене спитати, чи хотів би я ще раз податися в мандрівку до Москви. Наразі не хотів би. Та я б з радістю поїхав, якби знав, що бодай два російські письменники – як оце Єжи Литвинюк і Едвард Бурий – зустрінуть мене з розкритими обіймами і щиро порадіють разом зі мною, що моя Україна вже вільна… Обізвіться, може, вже є такі письменники в Росії?

6

Людина в подорожі уподібнюється птахові, який є одночасно і луком, і стрілою… Хтось із філософів сказав таке, а я розшифровую: лук – то пристрасть до пізнання, а стріла – сам подорожній, який долає віддаль, адекватну закладеним у ньому спонуці й витривалості.

Мене завжди манив простір – не так на своє лоно, як поза межі уже баченого й осмисленого: а що там далі, за лінією пізнаного, яке воно – те, про котре отримав інформацію в словесних або графічних символах: величніше, ніж я собі уявляв, чи набагато мізерніше, й мене чекає розчарування? Одне слово, треба зігнути до критичної напруги дугу свого лука й випустити себе у стрімливий політ поза лінію відомого… А що, зрештою, вивело людину в космос, як не жага пізнання світів, відмежованих дослідженим простором?

Ще в ґімназії, під час вивчення історії Єгипту, я підсвідомо поставив перед собою недосяжну мету – начебто для того, щоб усе, що я досліджу, не вдовольняло мене, не могло вдовольнити тільки тому, що я ще не бачив найзаповітнішого: реального, та недоступного для мене, й це невдоволення мало бути стимулом до безперервного пізнання. Напевне, я не уявляв собі тоді того джерела невгасимого пориву саме так, та знав одне: завжди бажатиму осягнути недосяжне і через те, що недосяжного, а саме єгипетських пірамід, ніколи не побачу, не матиму ніколи й спокою. Та про піраміди пізніше…

Після «визволення» 1939 року мій батько-вчитель повісив у класі на стіну величезну, мов верета, мапу Совєтського Союзу, до котрого ми мали нещастя щойно прилучитися, і коли у підчерев’ї колосального монстра, зображеного червоною плямою, що розлилася по всій мапі, я побачив різнобарвні латки республік, а між ними крихітну зелену оазу України, яка, я знав, крихітною зовсім і не була, – збагнув ураз шаленість простору, безмежного й не потрібного одній державі, але ж він таки у ній вміщувався, – і не ділять його кордони, і не треба жодних документів для того, щоб отак стати й піти з крайньозахідного Трача до крайньосхідної Чукотки, тисячі обріїв переступити й ніколи не досягнути останнього, і все за одним переходом побачити; той простір велетенської північної імперії, яка своєю вагою притиснула весь південний світ, ще до моїх мрій про піраміди, став першим стимулом пізнання недосяжного.

А десь посередині безмежної мапи голубіла вигнута смужка, схожа на розгорнуті крила лелеки, що летить, – а відпущених за вітром ніг і витягнутої шиї не видно, лише голубінь крил, – летить з північного заходу на південний схід, та зупинив кордон лелеку, й він упав, розпластаний, долі, й називається ця синя смужка Байкал – найглибше в світі озеро з найчистішою на землі прісною водою.

Коли я служив у армії, почув дивну пісню, яку співали солдати-сибіряки, – «Славное море, священный Байкал»; урочиста мелодія пісні чимось нагадувала відомі російські пеани завойовникам Сибіру типу Єрмака. Та коли загарбник «Ермак, объятый думой» викликав у мене ненависть, то втікач-каторжанин із байкальського сюжету зачаровував своїм волелюбством: ось на бочці від омуля, розіп’явши в руках дірявий халат, мчить він під вітром-баргузином по голубій воді до берега, на якому – свобода… Та пісня, немов поклик, весь час звучала в мені: я «захворів» Байкалом.

Далеко пізніше, вже побувавши на його березі, я напишу першу свою новелу з циклу «На перевалі» і назву її «Байкал». То не про озеро твір, а про жадання людини осягнути найзаповітніше; ідея новели закладена в словах героїні Діани, яка з гіркотою говорить коханому, що той по-маніловськи марить таємничним озером: «У кожної людини є свій Байкал. А в тебе вже був, та ти його навіть не помітив…»

Я теж марив Байкалом, та добратися до нього було так само неможливо, як і до пірамід: звідки ж у мене, письменника-початківця, могли знайтися кошти на таку подорож?

Та в кожної людини є своя Доля, яка інколи ласкаво сповнює бажання. Певне, вони закодовуються на магічних хвилях в ефірі – Божій пам’яті – й, коли прагнення надто сильне, пам’ять позитивно відреаґовує.

При Спілці письменників працювала військово-шефська комісія, яка займалася зв’язками письменників з воїнами, – її робота зводилася до виступів поетів у частинах. Та хтось на верхах додумався, що для вивчення солдатської героїки замало двогодинних поетичних «налетів» – хай військовозобов’язаний письменник добровільно запишеться в будь-яку частину на двомісячну службу замість обов’язкової перепідготовки і їде собі за державний кошт хоч і на Камчатку. Мені сказав про те голова комісії поет Григорій Глазов, коли я ще працював у Щирці, – і, ні хвилини не вагаючись, я тицьнув пальцем на карті: «Владивосток, морфлот!»

Повістка з Москви, з головного політуправління армії, прийшла в дуже незручну для мене пору – саме тоді, коли я з сім’єю переїжджав до Львова і на руках у нас була півторарічна донечка Наталя. Та не було ради: заява добровільна, а служба обов’язкова, – за неявку могли б притягти до кримінальної відповідальності як дезертира.

Я вирушив. Спочатку літаком до Москви, а потім поїздом до Владивостока, й тяглася моя поїздка у плацкартному вагоні цілий тиждень. Я побачив такі простори, які для українця видаються фантастичними, а для японця, напевне, абсурдними – через їх невикористаність і марнотратність. Тоді я теж зрозумів, що велетенський совєтський колос уже самою своєю критичною масою засуджений на загибель: з одного центру ним керувати неможливо, хіба що руйнувати – соціально, екологічно, національно.

Вибрався я в дорогу з примірником «Нового мира», в якому була опублікована повість Олександра Солженіцина «Один день Івана Денисовича», що спричинилася до інакодумства в головах мільйонів мешканців імперії: їхав я тоді з цим твором, немов із самим молодим Солженіциним в одному купе, – і таки був він поруч зі мною, муж, який рятував честь російського народу. Я йому повірив – «кроткому пророкові», ми багато з ним розмовляли, і я втішався його прихильністю до мене – українця.

Тоді я ще не міг знати, що назустріч цією самою залізницею у віддаленій вперед на тридцять років часовій площині їде під прізвищем знаменитого письменника зовсім інша людина – новітній Гришка Распутін, який зганьбить і так уже зганьблену пролитою кров’ю у Тбілісі, Баку й Вільнюсі Росію, – напередодні найтяжчого в світі злочину проти людства – чеченської різні.

Багатий, як Крез, з распутінською бородою лауреат Нобелівської премії повертався з Америки на батьківщину через Сибір, однією думкою стривожений: а як йому облаштувати Росію, зі складу якої Україна так непоштиво вийшла, і що, власне кажучи, повинні він і цар Борис чинити з непокірними хохлами. Відокремилися, щоправда, від Росії й інші республіки, але ж ота крихітна зелена оаза у підчерев’ї монстра – то його фундамент, без якого осядуть глиняні ноги колоса, і з ним станеться те, що з будинком під час землетрусу; кожен, мабуть, бачив ту руйнацію на кіноекрані без звуку: спочатку розколюються стіни, а потім вони самі тихо валяться, хоч поштовхів уже й немає.

Пізніше я їздив – бо чому ж би не використати безвізову можливість – і на Полярний Урал, і в Середню Азію, але ця мандрівка залишиться матеріалами для роздумів на все життя: я побачив на власні очі величезну імперію, яка здавалася незмірно могутньою своїми розмірами, та якраз ця нібито перевага породжувала в моїй свідомості зухвалу думку про її перевантаженість земними обширами, мов шлунок безнадійного ненажери.

Я не можу сьогодні повністю перенестися у тридцятилітню давність, мені заважає товща років і набутий досвід, а тому я надалі висловлюватиму своє нинішнє трактування вражень від транссибірської подорожі, проте зазначаю, що майже всі мої теперішні думки започаткувалися тоді – хоча б як ембріони.

Дивлячись крізь вікно вагона й цілими днями не відходячи від нього, я все ж таки щиро захоплювався безмежжям світу – мов та дитина, що в короткій льолі вперше вибігла з хати й стетеріла, втямивши, що той світ набагато ширший, ніж це їй здавалося досі, що простору на землі відведено для неї набагато більше, ніж хатня долівка, і можна йти куди хочеш… Але ж постривай, маленька людино: на тому, як тобі здалося, необмеженому просторі існують перепони, які зупиняють, застерігають, не дозволяють. Тут паркан, там сусідська межа, а ще далі три кіпці або хрест, які означають, що за ними починається чуже село, а дорогу до лісу перегородила рогачка; потім у церкві почує дитина заповідь «не кради», а в школі учитель розповість про кордони твого народу й покаже на мапі різнокольорові клаптики, окреслені штрих-пунктирними кривими лініями, які означають «зась» непрошеним гостям; і звивається, карлючиться той штрих-пункт, бо кожен клаптик землі надто дорогий тій чи іншій державі, – прямолінійні кордони існують хіба що в пустелях; про ті межі домовляються високі державні мужі й уряди – сперечаються, погоджуються й тільки тоді їх переступають, коли це дозволено, а як хтось порушить готар – то воюють; а тут: лежить стратована державною сваволею одна шоста частина земної суші, й належить вона не окремим людям, які б її любили, відповідали за неї, оберігали, змагалися між собою, – хто краще свій клаптик обробить, хто краще про свою землю скаже, напише, проспіває, – а відчуженій від людей всевладній державі, яка ту сваволю чинить, й кочують державною й разом з тим нічиєю землею конфірмовані владою пройди, які нищать, руйнують, крадуть земне добро, замулюють ріки, труять гербіцидами ґрунти, щоб нині вродило, а про завтра байдуже; нищать живність у річках, відводять мертвотні стоки в чисті озера, вирубують ліси, висушують життєдайні болота, затоплюють чорноземи, щоб мати свої власні моря, позбавляють автохтонів почуття прив’язаності до рідних місць, руйнують інстинкт власності, ініціативу й перетворюють господаря в бомжа: мандруйте, бездомні, безматірні, безнаціональні волоцюги, змішуйтесь, забувайте, хто єсьте з роду, давіть слабшого, відбирайте в нього право говорити так, як його навчила мати, й примусьте його спілкуватися «человеческим» суржиком, забороняйте справляти старовинні обряди, насміхайтеся над вірою і звичаями – ось яка вона, безмежна російська воля на безмежних просторах! Сваволя, розбій, хамство, блюзнірство, денаціоналізація – бо власник однієї шостої частини земної суші не має поняття про нормальні взаємини вільного з вільним.

Мої прикрі роздуми над знеособленням людини й народів у російському світі підсилились, здавалось би, марною деталлю: в жодному сибірському селі я не побачив такого звичного для цивілізованих громад атрибута як паркан, пліт, загорожа. То чи ж може стати найдобродушніший сибіряк добрим сусідою, коли він не знає, де сусідське починається, коли – «Россия вольная, страна прекрасная и все вокруг моё!» З відсутності цієї дрібної деталі починається ментальність бездомного кочівника, або ж відсутність її є наслідком кочового способу життя: спочатку пройда топчеться по чужих городах, далі йому все дужче й дужче не вистачає простору – й він валить тини й шлагбауми, руйнує дотла тих, які його на свої обійстя не впускають, заполонює чужі землі й держави і прямує до останнього моря, гнаний азіатським кочовим інстинктом, який нічого спільного з психологією осілих слов’ян не має.