Kitabı oku: «Манускрипт з вулиці Руської», sayfa 2

Yazı tipi:

А десь за горбами галайкали пастухи, і зненацька рожевий кінь, той самий рожевий кінь з дитинства, струнконогий, ґраціозний, вискочив на пагір і, минаючи табун, стрілою помчав на захід сонця, сонячний кінь гордовито пролетів біля корита, він був вільний і мчав до волі, втім – так спокійно, що й не здригнулася голова, – чорний, без обличчя пастух скинув рукою, і тоненька змійка аркана свиснула швидше шаленого бігу рожевого коня; заіржав вільний кінь, здибився на задні ноги, присів крупом до землі, рвонувся з місця й розпучливо закричав, не відаючи, що трапилося, він не чув ні свисту аркана, ані поворозки на шиї, та мусив чомусь стояти на місці, а пастух спокійно тримав кінець аркана у своїй руці і спокійно жерло бидло з корита.

– Пустіть рожевого коня! – скрикнув Зиновій і отямився. Ринок галасував, горіла дощана фортеця, позаду нього стояли два схоласти. Він повів рукою по шиї, немов хотів намацати тонку волосінь, яка спіймала тільки що рожевого коня, ступив крок по рівному даху і зупинився, почувши тихий і владний голос.

– Новіціуш Зиновій! Хіба вже хтось повелів вам вертатися до бурси?

…Абрекова не відходила од вікна цілий день. Бо й справді – такі оказії трапляються у Львові не так уже й часто. За її молодості, правда, кипів одного разу натовп на Ринку – стинали тоді голову козацькому отаманові Іванові Підкові, в той день на ратуші обвалилася ґалерея: чи то багато напхалося туди роззяв, а можливо, й перст Божий; іншого разу святкували коронацію Зиґмунта III, нинішнього короля, але такого, щоб воювали на Ринку, ще не було.

Льонця давно уже виспалася і пішла до праці, Письо довго хрюкав, кашляв, стогнав, це означало, що він просить грошей, – навіть не оглянулася, потім він щез із хати, – дідько його далі, як до Лисого Мацька, не занесе, – а на Ринку йшла війна: гриміли гармати, дзвеніли шаблі і врешті впала фортеця й загорілася.

– Bij schyzmatów, bij!7 – кричали п’яні вояки, коли вже їм дісталася нагорода за рать.

– Щоб я так з місця не рушилася, – мовила сама до себе Абрекова, – аби не ця пиятика, то вони б нині не тільки Смоленськ, а й саму Москву взяли!

Аж сплюнула – так їй це все сподобалося. Таки оглянулася до кімнати, бо рипнули двері. Очам своїм не повірила: на порозі стояла пані Дорота Лоренцовичева в чорній оксамитовій сукні, з дукатами на шиї, – ота справжня львівська пані, яка на вулиці не дивилася ні на кого, хто бодай нижче за патриція, а в костелі вміла бачити самого Ісуса, бо чогось зітхала весь час, звівши очі до розмальованих склепінь. «О Єзу, Єзу!»; пані Дорота, пухкенька й рум’яна, мов пампушка, дивилася на Абрекову з гідною впевненістю й ласкавою посмішкою. В руці вона тримала мідний дзбан, і це ще дужче здивувало Абрекову, невже на Ринку перекрили воду але ж чому не послала слугу?

– Абрекова, – масно мовила Дорота, – будьте, пані, така ґречна, потримайте в себе цей… цю посудину один або найбільше два дні…

Абрекова нічого не зрозуміла, вона навшпиньках підійшла до пані Дороти й заглянула в дзбан:

– Гриби?!

– Ви знаєте, нині буде така ніч: всього можна сподіватися, та п’яна голота напевно піде грабувати, а вас, вас хто зачепить?

– Ну, а гриби аж так в ціні підскочили, ласкава пані? – наївно спитала Абрекова.

– То зверху – гриби, – прошепотіла, довіряючись, пані Дорота. – А під ними – персні, хрестики, ланцюжки, діадеми, браслети, завушниці.. І все те золото, золото..

– І ви не боїтесь давати його мені… не боїтеся, що я вкраду? – зблідла Абрекова.

– Ви?! Як це – ви вкрадете? Та вас усі знають… Ваша бідолашна Ґізя служила в мене, і я нічого не можу сказати… Та й про Льонцю ніхто чогось такого не говорить… Як можете на себе наговорювати, Абреко-о-ва! Ну, зрештою, ви б і не посміли… Поставте там, на кухню, отак, так, ще трохи далі посуньте, о-о, між ті найчорніші баняки…

Пані Дорота тихо зникла з кімнати, ніби її й не було. Абрекова підійшла до плити, нагнулася і, не дихаючи, дивилася в дзбан. Гриби. Обережно всунула між сухі опенькові голівки пальця і впеклася до холодного металу. Висмикнула палець – золото! Позадкувала до вікна, і в цю мить перед її очима промайнули обличчя Льонці й Ґізі – щасливі обличчя щасливих дочок, і зникли, бо дуже міцно, аж до болю стиснула повіки Абрекова.

Потім, заспокоєна, виглянула знову на вулицю: на Ринку догоряв вогонь, лунали в надвечір’ї п’яні співи. Два пахолки з бардами – може, вже й інші – все ще стояли біля її дверей. Один повернув голову, спитав:

– No, to co powie dziśiaj pani Abrekowa?8

Дивилася мовчки на нього, довго думала.

– То ся добром не скінчить, – сказала нарешті.

Розділ другий
Ав initio9

Славний майстер сідлярського куншту, молодий і в науках битий Юрій Рогатинець, яко православний, зостав з цеху вигнаний, то о книгах почав пектися і друкарню покійного Івана Московитина викупив у лихваря, на що я теж пожертвував дві лепти із свого вбожества…

З Манускрипту10

Я – отакий собі Мацько аж з двома прізвищами. Називають мене Лисим, бо чомусь на моїй голові не виросло жодного волоска, а підписуюся Патерностер – так мене назвали, коли я був ще хлопчиком і навчався письма у дячка при Богоявленській церкві на Галицькому передмісті. Не знаю, чому дали мені латинську прозиванку11, я ж бо православний русин, але то таке, обізвуть ніби на жарт, а чіпляється оте чуже ймення до людини, мов шевська смола до стільчика.

Мешкаю на Руській у наріжному будинку, вікна з моїх двох кімнат виходять на вулицю Шкотську, а у дворі в мене – свій підвал. Коли маґістрат дозволив русинам торгувати вином і горілкою, я відкрив у тому підвалі невеличку пив’ярню. Слава Богу, вже сплатив борги, а коштували мені помешкання й підвал аж 1273 золотих, до того ж 135 – рукавичного, то разом 1408 золотих. Це дуже багато: в мене росте син і жінку маю (вона, правда, допомагає торгувати в корчмі, проте витрачаю на неї щоденно не менше шести грошів), крім того, сплачую податки – чопове і шос, то можете самі тепер зрозуміти, що працювати мені доводиться більше, ніж коневі.

І все одно дякую Богові, що допоміг мені вирватися з того страшного передмістя. Тут хоч і тісно – Руська вулиця в тринадцять ліктів завширшки, – та відколи я отримав міське право (за міщанський юрамент заплатив 50 золотих), почуваю себе більш-менш людиною. Ну а там… Мешкав я біля Песячого ринку навпроти Гончарської вежі, і життя моє було собаче. До цеху тебе, неміщанина, а ще й русина, не приймуть нізащо, партачеві не можна будь-коли продавати свій товар, йти до панського фільварку – то вже чиста неволя, загородником на панських ґрунтах не кожен може стати, а на вали, до доріг першими женуть передміщан.

Най славиться Господь: спочатку вдалося найняти на Руській кімнатку з сіньми (за сорок золотих річно!), а потім пішло легше. Я чоловік такий, що жодної роботи не гиджуся – спочатку сміття з дворів вивозив, а коли припас кілька сотень золотих, то вдалося їх позичити під процент. Спершу за вигоду брав від сотні по п’ятнадцять грошів на тиждень, а тепер – і до золотого. Як у кого. Панночки – ті ніколи не торгуються, коли їм припече. Скуповував теж сирове полотно у Винниках, давав вибілювати селянам на Пасіку і перепродував – мав з аршина по вісімдесят грошів прибутку. Ну, то зміг нарешті купити собі чверть кам’яниці й підвал. А тепер зовсім стало легко жити. Недарма кажуть: Бог за пожертву сторицею віддає. Я дав на друкарню панові Юрієві Рогатинцеві один золотий і два гроші, а став продавцем братських книг. За цю роботу платить мені братство по 120 золотих на рік – гроші неабиякі.

…Мені, Юрієві Рогатинцеві, було тоді двадцять п’ять літ. Першого дня Різдва у старій, ще перед пожежею, Успенській церкві трапилося таке, чого дотоді не знало наше старе місто.

За казальницю вийшов наш плюгавенький, добрий попик – вчорашній дяк – і почав проповідь.

– Дорогі мої дітоньки, – заглаголав він тоненьким голоском, – чи скажете мені, де Господь Бог перебував, коли ще не було нічого? А мовчите, бо не знаєте. То щоб мав де перебувати, Бог сотворив собі небо і землю. На небі – ангелів з очима соколовими, під небом ворон – сорок, круків і горобців. На землі – свиней, корів, ведмедів, котів, мишей та інших преутішних звірят. І побудував рай, плотом обгородив і насіяв там дубини, грабини, ріпи, редьки, моркви, пастернаку та іншого хвасту. А Люцифер, найстарший ангел, з Михайлом покумався, їв з ним і пив, та й каже: «Збудую собі другий рай». На се Михайло рече: «За такі слова бути тобі чортом, а не попом, і їсти тобі гівно, а не проскуру».

Хтось біля бабинця пирснув сміхом, а мені згадалися слова Івана з Вишні, мого старшого острозького приятеля: «Хто дасть голові нашій воду, а очам джерело сліз, щоб ми могли оплакувати упадок нашої віри і духа?»

А попик продовжував:

– Тоді Бог зліпив Адама й питає його: «Треба тобі жони?» – «Так, Господи, – відповів Адам, – треба, бо не маю з ким спати». То сотворив Бог Єву, а та яблуко вкрала. І за ту кару пустив Господь на нас орду татар, турків і ляхів нечестивих, та й погризли вони в наших садах і петрівку, і спасівку. Одне лише древо ще стоїть, дорогі мої дітоньки, – то церква наша православна, а якби і її підгризли, то б усю нашу благовірну Русь чорт побрав, від чого най нас Господь боронить, амінь.

Прихожани зніяковіло переглядалися між собою; попик повернувся до престолу, а потім вийшов із святими дарами. У цю мить до церкви увірвалися троє в чорних сутанах – двоє каноніків і сам архієпископ Соліковський. Вони, штовхаючись, мов ціпаки, пройшли поміж людьми до царських врат, архієпископ відсторонив попа, той, переляканий такою неймовірною наругою, опустив чашу (народ стояв німий, стетерілий, безвольний) – і загорланив:

– Віднині проголошуємо прийняття всіма православними синагогами єдиного апостольського грегоріанського календаря і закриваємо ваше поганське капище, поки не складете присягу в тому, що всі Господні празники святкуватимете в одні дні з католицькою Церквою. Спасайте душі, поки гнів Господа не впав на ваші голови. Покарані-бо жиди, які не визнали вчення Христового, не мають нині своїх пророків. Відібрав Бог і в греків – а заодно і в русинів – мужів, глаголющих істину, і не маєте ви тепер ані пам’яті, щоб запам’ятати «Отче наш», ані проповідників своїх, ані розуму, щоб бачити своє спасіння. Боже, змилуйся над ними, заблуканими вівцями, і наверни їх до свого стада!

Соліковський проймав нас ненависним поглядом, перемінював, немов медуза Горгона, живих людей у камінь, дерево, глину, якою був наш праотець до того, поки Бог вдихнув у нього душу; потім зачинив райські врата і ми, впокорені, без душі, без мислі, виходили з церкви подібно до отари баранів, яких ведуть на заріз, церква спорожніла, люд, зітхаючи й мовчки своєму Богу молячись, розійшовся по домах, і я пішов, і в мені почав народжуватися дивовижний страх перед самим собою. Вчора стинали на Ринку голову нашому провідцеві Підкові, і ми мовчали, покірно приймаючи кару Божу, нині в нас забрали духовні святощі, і ми впокорилися знову, завтра скажуть нам вбивати один одного – і ми зробимо се? І виправдовуватимемо себе так само, як учора й сьогодні, словами: «Що можемо вдіяти проти такої сили?»

Моя жона, католичка Ґрета, сказала, коли я повернувся:

– Чого ти зчорнів, мов ніч, коханий? Це ж мусило статися – як не нині, то завтра… Живемо в католицькому місті, в католицькій державі, то чи ж можливо, щоб піддані вічно молилися різним богам і слухалися різних владик? А ті ваші відправи – чи ж то не посміховисько над словом Божим?

Я згадав проповідь попика – так, Ґрета правду мовить, та в мене вперше зродилася злість на неї і на її одновірців, спутали коня і смієтеся, що він кульгає? Я закричав.

– А вірмени мають право? А євреї?

– Вірмени – зайди, євреї – іновірці, але чому ви, русини, які сповідуєте того самого Христа, ту ж Діву Марію, не хочете визнати владикою Папу і держитесь за своїх патріархів? Багато тої Русі, а у Львові русинів – як кіт наплакав, а патріархи ваші туркам служать, де в них сила, щоб заступитися за вас? Що важить їхнє благословення, коли вони щороку за патріарший сан платять султанові тисячі дукатів і вижебрують ті дукати в московського царя?

Я не міг нічого їй заперечити, вона знову говорила правду. Вийшов з дому, довго блукав містом, а за мною гналися і шмагали мене вбивчі слова моєї малжони «Русі багато, а русинів у Львові…» Та чому це справді так: ні в маґістраті, ні в цеху, ні в суді, іно в церкві недолугий попик і кілька братчиків, серед яких не кожен і письмо знає. А ті вельможні русини – хіба вони хочуть нас знати?»

Знову згадався мені Острог – я вчився чотири роки в острозькій школі, – і постав переді мною високий, з чорною бородою Іван з Вишні. Він був старший за мене, давно закінчив богословіє і служив коригатором12 богослужебних книг у друкарні князя Костянтина. Той Іван був у науках вельми знаючий, побожний, хоча світських утіх не цурався; я ходив до нього за порадами й книгами і заставав не раз у його кімнаті, яку він винаймав у приміщенні друкарні, суворого отця Княгиницького – Іванового ровесника і земляка. Я помічав, як день від дня суворішає і сам Вишенський. Досі він втішався ласкою князя Острозького, котрий мав мільйон золотих річного прибутку й охоче надавав притулок шляхті, вченим і пройдисвітам; Іван з Вишні ходив до нього на бенкети і не цурався теж жінок, та ось – почав він закриватися у своїй кімнаті, не завжди впускав до себе й мене.

Тепер я кожного разу заставав його за книгами. «Красота воїну оружіє, кораблю – вітрила, а праведному мужу – почитаніє книжноє», – любив він повторювати слова пророка Давида; я помітив, що Іванові враз остогидли двірські вигоди й пересит, що готує він себе служінню Божому.

Після четвертого року науки я вирішив повернутися до Львова, щоб навчитися ремесла. Зайшов до Івана попрощатися. Вишенський сказав тоді мені:

– Єдино вірно вчинив Княгиницький, подавшись на Афон спасати душу. Я думаю над його вчинком, молодий мій приятелю, вдень і вночі – і переконуюся: тільки іноцтво може врятувати нас від загибелі. Де в руській землі тепер віра, надія й любов? Замість віри – ненависть, зависть і мерзість. Священики чревом, а не духом службу совершають, з доходів богомольців дочкам своїм віно готовлять, синів одягають, жінок украшають, коней ситих у золочені карети упрягають…

Крізь вікно видніли вежі палаців князя Острозького – Іванового благодійника; кивнув Вишенський рукою на замок:

– Для православія душу віддає, а з православних лупить незгірш чужих…

– А що може вчинити інок у келії, звідки анахорет візьме сили, щоб народ врятувати? – спитав я несміливо.

– Тільки православна віра – єдина опора нашого народу, – відказав Вишенський, – і без неї він стане тліном. Та зміцнять її не архімандрити, не князі, не ігумени, які із святих місць поробили собі хутори. Тільки отшельники можуть це зробити – покутою, життям безутішним, духовним очищенням від мирських спокус і, перш за все, власним суворим прикладом. Громаду первісного християнства потрібно нам створити і наново проповідувати Слово Боже, яким нині торгують для своїх користей.

Я бачив, як очі Івана Вишенського горіли вогнем одержимості; звідки взялося в нього це самовідречення, чи не багно двірське примусило його, простолюдина з роду, задуматися над долею простолюддя? Але хіба вірну дорогу порятунку він обирає? Самітництво, печери, покута, втеча, а тут… що від цього зміниться тут, коли кращі мужі відійдуть і вивільнять у друкарнях і школах місця для чревоугодників – православних і католицьких?

– Бачу, мій приятелю, що сумніваєшся у вірності задуманого мною чину, – сказав Іван. – Та дійшов я до цієї мислі через горнило бідності, гріхів і спокус. І уздрів: пропадає наш народ – хто у злиднях, хто в розкошах. А що гірше – злидні чи розкіш? Злидність, убогість – це горе, але вони очищують грішну сутність людини, і хоч люд той темний, зате він чистий духом і завжди готовий, щоб його вели на боротьбу. А розкіш розтліває, мов проказа, душі людей, які могли б стати провідцями народу. Хто ж поведе очищених у горі людей до світла правди? Ми – прозрілі мужі із простолюддя, які мають силу вчинити над собою подвиг!

– А коли всі – оті мужі прозрілі – почнуть чинити над собою подвиг у самотніх келіях, хто ремесло справлятиме, хто майстром для юних стане, хто дидаскалом у школі, хто друкуватиме книги Божі і світські, які так потрібні нашому народові? Хто, благочестивий Іване?

– Усі так не зроблять. Та мусять бути в нас хоч поодинокі світочі у царстві духу.

Мені згадалася ця розмова з Іваном Вишенським, коли я, самотній і скривджений, і вбитий словами жони, блукав по місту. То й що? Де ж той твій подвиг, іноку Йване, і кому він потрібен, якщо ти навіть вчинив його? Десь ти, певно, подався слідом за Княгиницьким на Афон, і вас нема… А Церкву нашу нині оплюгавили, молитви ваші нас не порятували, ми, мов отара, покірно розбрелись. А може… коли б у царських вратах стояв сьогодні не наш нікчемний попик, а одержимий волею Іван з Вишні, може б, ми кинулися гуртом на Соліковського і вигнали його з храму?

Я опинився знову біля церкви – з того боку, де громадилося присипане снігом каміння з дзвіниці, яка завалилася два роки тому. Стояла всього місяць – величава, струнка, восьмиповерхова вежа, споруджена на кошти купця Давида Малецького, завалилася: слабкий фундамент заклали будівничі. А ти, Іване з Вишні, будуєш у афонській печері храм Царства Божого, шпиль його, напевно, вже на небесі, в раю, біля самого Господа, а на твоїй землі ще не закладено жодного каменя фундаменту, на якому мав би стати отой храм духу. Будуй, Іване, не всі піднімуться до твоїх висот, але коли ми тут не почнемо збирати гранітних піщинок, коли не втопчемо своїми ногами ґрунт, самі не станемо тим ґрунтом, то завалиться твій храм, коли вже опустиш його на землю, як оця Давидова дзвіниця.

Так мізкував я того різдвяного дня, тиняючись руським кварталом і краєм вуха слухаючи тихі зітхання людей, які то тут, то там стояли гуртами у провулках: закрив Соліковський і Богоявленську церкву на Галицькому передмісті, і П’ятницьку – на Краківському, доп’ялися навіть його кігті до кафедральної церкви Юра – резиденції православного єпископа Гедеона Балабана.

Утоптати свій ґрунт… Як, з ким? Я подумав про братчиків, що розрізнено – кожні біля своїх церков – опікувалися парафіями: а що, коли б згуртуватися? Але з чого почати? Я не міг придумати для своїх рук і мозку якогось певного діла, хоч готовий був щось робити, щоб протиставити себе і тих, які ось стоять і зітхають, скривджені, в провулках, тій згубній хвилі, що так навально ринула нині на православних. І в цю мить майнула думка про друкаря Івана Федорова, який рік тому упокоївся в Онуфріївському монастирі, заклавши за борги друкарський верстат лихвареві Ізраїлеві Якубовичу. А що – коли б почати з книг? Але звідки грошей узяти, щоб викупити верстати, де знайти приміщення, друкарів, граверів, паперу? Я аж зігнувся під вагою цих думок, і не дали вони мені спати всю ніч.

Після свят я подався до своєї цехової майстерні – закінчував дві мистецькі роботи, сідло і сагайдак, не для продажу, а самого куншту ради. У тому сідлі, оздобленому візерунками, і з тим сагайдаком, вишитим золотою заполоччю, міг би виїжджати на війну сам гетьман, та не для користі працював я над ними – сама робота приносила мені велику втіху, отже, я квапився до майстерні, щоб забутися трохи.

Але там чекало мене найгірше лихо, якого я не міг і сподіватися. Цехмістр, котрий був завжди до мене прихильний і шанобливо відзивався про мої витвори, зустрів мене чужим поглядом, ніби вперше побачив, ніби я не давній член цеху сідлярів, а якийсь зайда. Він заступив мені дорогу і сказав:

– Ти вимазаний із списку цехових, пане Юрку… А втім, я тебе ще можу вписати, але тільки після того, як конфірмуєшся в костелі. Не моя це затія – так наказав маґістрат. Не ти один – усіх русинів у всіх цехах вимазано нині із списків…

– Куди ж мені тепер дітися? – тихо зойкнув я, і, напевне, мій вигляд був дуже жалюгідний, бо цехмістр опустив очі, зате скарбовий, – він давно бурчав, що православних слід відділити в окремі цехи, – сказав, прискуливши око:

– А ти до жебраків, до сліпців іди, то цех русинський, там і цехмістром станеш. І зрячими їх зробиш, сам-бо вчений єси!

І мені вмить просвітліло в голові, ніби пучок променів пробив густу темряву, що скупчилась наді мною. Так, вчений єсьм, а друкарня – готова! – у Львові! Зрячим народ темний зробити… Він, здоровий, очищений у горнилі горя, жде світла правди і науки – так казав Вишенський, – а провідців не має… По його тілу розповзлось панство, немов прищі, але тіло живе, зголодніле і спрагле. Жебраки? А хіба сором голодному просити хліба, коли своєю працею заробити на нього не може? Партачі? А що вдіє ремісник, коли його вигнали з цеху? Фільваркові слуги? А куди дітися, якщо землю забрали? Темні? А хто пробував дати їм світло? Схилені? А хто допомагав їм розпрямитись, щоб глянули в небо? Роздріблені? А хто їх гуртував?

У ту хвилину все постало переді мною дуже простим: друкарню можна викупити, друкарі і коригатори знайдуться, приміщення – теж. І буде зроблений початок. І почну я.

Я підвів очі на скарбового і мовив до нього:

– Спасибі, цеховий брате, за пораду. Ми й справді забули, де шукати опори для своєї віри й правди. А ти підказав. Тільки гляди і нащадкам своїм передай, якщо вони будуть на тебе схожі: горе таким, як ти, коли сліпі прозріють!

Я забрав сідло та сагайдак і вийшов з цехової майстерні.

Моя Ґрета впала переді мною на коліна: я сказав їй, і вона, не побачивши в моїх очах розпачу й вагань, зрозуміла, що віднині муситиме йти зі мною тяжкою дорогою злиднів і поневірянь і терпітиме їх заради чужих їй ідеалів. Ґрета, збідніла шляхтянка з Городка, опинившись у Львові, тільки мріяла і гроші складала, щоб вибитися із сірого плебейства. Вписалась до братства Божого тіла при катедрі, аби бути на виду серед іменитих католичок, тішилася знайомством з Доротою Лоренцовичевою. Я намагався розвіяти її ілюзії: багаті пані близько до себе ніколи її не допустять – даремно. Тепер, у цю хвилину, вона ще вірила, що розжалобить мене, і я поступлюсь, зважу на її сльози.

– Юрасю, любий, послухай мене, ми тільки-но почали разом жити, у нас ще й дитини немає, а ти вже забороняєш їй на світ прийти… Молися кому хочеш, думай що хочеш, але змирися з тим, що один супроти всіх не встоїш. Та хіба від того, що тебе в цеху вважатимуть католиком, ти станеш ним? Я тобі твоє Різдво й Великдень справлятиму, і до церкви потихеньку будеш ходити, а це… це тільки про людське око… Ти ж такий майстер, Юрку, цехмістром станеш…

Я підвів її, взяв за плечі й труснув нею, аж волосся впало їй на обличчя.

– Що ти говориш, Ґрето!.. У яку темноту зради мене штовхаєш? Таж та дитина, якої бажаєш, гіршою стане від скарбового, коли виросте у тій пітьмі! Ні, дорога, я вже не відступлюся від того, що задумав… Нас обзивають сліпцями і насправді ними єсьмо, але світло вже світилося, і ми роздмухаємо його знову з тої жаринки, що вкрилася попелом. Просвітимось і зрячими підемо на битву… Друкарню Івана Московитина винесемо з підвалів лихваря!

– Дурень, дурень! – закричала Ґрета. – Шашіль сточив уже ті друкарські верстати, миші і щури з’їли книги твого Московитина, бо ніхто їх не читає, бо ніхто з того видуманого слов’янського язика не може бути вченим, а до справжнього Божого письма ваш розум не доходить!

Це були не її слова, я вже чув їх – приналежність до братства Божого тіла не пропала для Ґрети даром. Я відштовхнув її, жахнувшись тієї ненависті, що бризкала з очей жони.

– Ґрето, як могла ти колись клястися мені в коханні, зневажаючи мене, таких, як я?..

– Бо не знала, що ти такий затятий русин, не знала! Ах, які ви… Вас не люблять – ні поляки, ні німці, ні вірмени… Ви нещирі, заздрісні, затаєні. Ви уперті, злі русини!

– Злими нас зробили соліковські… І ти, полька, теж стала б злою, коли б, у біду попавши, не захотіла ламати хребта перед патриціями. Хіба мало поляків сидять у злиднях і жеброті? Але ти не бачиш того, твої очі тільки там, де блиск, де золото і пиха! Злі ми. Бо злом на зло відповідаємо. А станемо добрими, коли відвоюємо собі давні права… Я робитиму свою справу, Ґрето. А тебе не тримаю, можеш навіть покинути мене…

Я це сказав, і мені стало страшно, бо любив її – струнку, мов коноплина, жону, з чорним волоссям, що закривало обидва личка – той образ пішов за мною, і я побачив його вдруге в іншій людині, яка принесла мені багато радості й болю, – я простягнув руки, щоб пригорнути її до себе, але вона подалася назад, мовила:

– Я вже тебе покинула. Цієї хвилини.

…Сивобородий з моложавим обличчям львівський православний єпископ Гедеон Балабан скинув на мене великими білками, серед яких причаїлися насторожені цяточки зіниць.

– Хто ти, сину мій, і яка потреба привела тебе в мою обитель?

– Над церквою Успенія поглумилися, владико.

– Знаю, і над собором святого Юра – теж. Мене зневажено.

Я пильно глянув в очі Балабана, цього династичного владики, якого з пелюшок готували в єпископи; він, низькорослий і туго набитий, повів долонею по золотому хресті, що висів на грудях, наче підкреслив цим свій маєстат; я говорив про церкву, єпископ – про себе, і я повторив:

– Церкву зневажено, владико.

– Ти – успенський братчик? – примружився Балабан.

– Я – вигнаний з цеху сідляр Юрко Рогатинець, а в братство запишуся завтра.

– Що хочеш сказати?

– Фундушу прошу, щоб викупити друкарню Івана Московитина. Темно у нас…

– О-о! – вигукнув єпископ, склавши долоні на грудях. – О-о… – повторив тихо. – Благословен мій народ, коли про книги дбає простолюдин!

– Я вчився в Острозькій школі, святий отче…

– Хвально… Хвально, сказав-бо Франциск Скорина: «Не токмо для себе живемо на світі, а ще більше для служби Божої і загального добра». Ти зможеш бути провізором друкарні?

– Зможу, отче. Я знайомився з друкарською справою в Острозі.

– Се перст Божий, – підвів угору палець єпископ. – Впору прийшов єси до мене. Ми думали над цим уже давно. Напевно, дійшли до тебе чутки про єпископський намір відкрити у Львові друкарню…

Я знову вчув у його словах зверхність, і мені стало дивно, чому владика підкреслює свою перевагу наді мною, адже справа друкарні належатиме не йому і не мені, а поспільству.

– Не доходили до мене такі чутки, святий отче.

– Дивно… – поморщився єпископ. – Сам дійшов до цієї мислі? Ми думали над цим давно, тільки не знали, кому віддати під опіку се важливе діло. Бог послав мені тебе в послушну допомогу…

– Ваше священство…

– Не квапся, сину мій, сказати слово, дай розуму своєму зважити його… Прийди до мене завтра, я видам вексель на 1500 золотих, знаємо-бо, скільки править за верстат Якубович. У тяжкі борги вліз покійний книгопечатник… А друкарі суть. Син Московитина Іван Друкаревич знає сей куншт… Поставимо верстат у будинку, що біля Успенської церкви – і про це ми вже подумали. А першим друкованим листком буде наше послання до українського поспільства – складати пожертви, щоб повернулися церкві кошти. Благословляю…

Єпископ осінив мене хрестовим знаменням, давши цим зрозуміти, що розмова закінчена. Я йшов додому й думав, кого б собі взяти в помічники: це ж стільки буде праці, клопоту, мороки… І я зрадів, коли побачив знайомого конвісара Антоха Блазія. Він ішов мені назустріч, похилий і зсутулений; коли я порівнявся з ним, Антох розпрямився, хотів було посміхнутися, та посмішка не вдалася, я помітив лише чорний пеньок у верхньому ряді його білих міцних зубів; він зімкнув уста й поник, і я зрозумів, що його спіткала така сама, як моя, доля.

…Мацько Патерностер подавав мені на стіл пиво з моченими в олії грінками, допитливо поглядав на мене: він мусив знати все про свого клієнта, а я в його пив’ярні гостював уперше. Ніколи й у гадці не мав заходити до цього смердючого підвалу: конвісар, який має добре набиту руку, може собі дозволити на кращі пив’ярні. Я промочував горло в Аветика у вірменському кварталі, у «Бразі» на Краківському передмісті, не заходив лише до підвалу Корнякта. Там, кажуть, шинкар подає питво тільки патриціям, купцям і цеховим сеньйорам – зло і заздрість не раз мене допікали, думав: дай-но стану цехмістром, то вже так познущаюся з тебе, шинкарю, що впрієш. Вино у тебе розведене, пиво скисле, риба засмерджена, олія до грінок торішня… Ба, не судилося, мене вигнали з цеху яко православного, і я тепер випиваю, де дешевше, і скнію на службі в Успенському братстві. Багато нас, вигнанців, знайшло собі притулок біля старшого братчика Юрія Рогатинця, який встановив у будинку біля Успенської церкви друкарню і обіцяє зробити з неї прибутковий заклад. О-хо-хо, чекай, псе, поки кобила здохне… Але куди подінешся: православного тепер на роботу не приймуть ніде, а Рогатинець дає відсоток – малий, щоправда, але на хліб вистачає – від зібраних у русинів пожертв на викуп друкарні у лихваря. Оце я й ходжу по домах, немов жебрак, – випрошую. Гірка то робота, люди скупі й не всі мені довіряють, хоч я й записую на листку з братською печаткою прізвища й суму пожертвувань, дехто потрусить гаманцем, але це буває рідко, навіть православний Корнякт, купець іменитий, який назвався опікуном Успенського братства, дав лише сто золотих, правда, обіцяє давати стільки ж щорічно.

Лисий Мацько стояв біля мене, перехиливши набік голову – він мусив знати не тільки прізвище, а й увесь родовід свого клієнта, і я сказав нарешті, хоч свідком мені Господь, і не думав показувати цьому скупердязі листа з братською печаткою.

– Я – Антох Блазій, Мацьку, вчорашній конвісар, а нині – успенський братчик. Та ти, мабуть, чув про мене – збирача пожертв на братську друкарню.

Треба було бачити, як змаліли очі в Мацька, коли він почув слово «пожертви». Аж сахнувся, ніби його штовхнули в груди, а в мене зблиснула думка: здерти і з нього мзду, обскурати цього потаємного лихваря. Я вийняв з кишені сурдута листа з печаткою і промовив урочисто, сподіваючись розбудити в ньому православну совість:

– Ти, напевно, читав, Мацьку, послання нашого владики Балабана, я щоранку той листок наклеюю до стіни наріжного будинку Руської і Шкотської, бо прокляті ціпаки здирають. У тому посланні святий отець закликає наш простолюд до пожертв словами славного друкаря Івана Московитина. Я напам’ять їх знаю. Ось послухай – і ти зм’якнеш: «Обходив я багатьох багатих і благородних, просячи допомоги від них і кланяючись їм, стоячи навколішках і обличчям припадаючи до землі. Не випросив, не виєднав ласки у священних чинів, тільки деякі малі, неславні громадяни подали поміч, мов та бідна вдовиця, – вкинули дві лепти із свого вбожества». Ну, що скажеш на це, Мацьку? Єпископ і братство на таких надіється. А ти не дуже й бідний.

7.Бий схизматів, бий! (Польськ.)
8.Ну, то що скаже нині пані Абрекова? (Польськ.)
9.Від початку (латин.).
10.Цей запис, пам’ятаю, був недатований, та, напевно, він відноситься до останніх років XVI ст. Друкарські верстати Івана Федорова львівські братчики викупили в лихваря 1585 року. – Прим. автора.
11.Pater noster – отче наш (латин.).
12.Редактором.
Yaş sınırı:
12+
Litres'teki yayın tarihi:
30 ekim 2018
Yazıldığı tarih:
1979
Hacim:
250 s. 1 illüstrasyon
Telif hakkı:
OMIKO
İndirme biçimi:
Metin
Ortalama puan 5, 1 oylamaya göre
Metin
Ortalama puan 0, 0 oylamaya göre
Metin
Ortalama puan 5, 1 oylamaya göre
Metin
Ortalama puan 5, 1 oylamaya göre
Metin
Ortalama puan 5, 1 oylamaya göre
Metin
Ortalama puan 0, 0 oylamaya göre
Metin
Ortalama puan 5, 1 oylamaya göre