Kitabı oku: «Манускрипт з вулиці Руської», sayfa 3

Yazı tipi:

Мацько вже не відступав назад, послання, яке я прочитав йому напам’ять, чомусь не злякало корчмаря, він витягнув два гроші і подав мені.

– Мацьку, як тобі не встидно! – відсунув я пугар з пивом. – Дві лепти – це не два гроші, це дві частинки твого майна. Ось Абрекова дала золотого, а вона ж…

– Та дурна баба, – скипів Мацько, – зраділа, що їй таку честь зробили: над її вікном приклеїли оте твоє послання! І віддала те, чого не мала – в мене позичила. А тепер уже й не рада: водно зупиняється народ біля її вікна, галайкає, уже б ти краще над моїми дверима клеїв – якась роззява та до корчми зайшла б… А той хитрий грек, що винами торгує, маєтки скуповує, з патриціями в карти грає, а русинів називає братами, дав, кажеш, сто золотих?

– А так! Він віддав Збоївськ під проценти і обіцяє той процент щороку вносити у братську касу, а ще хоче дзвіницю на місці Давидової побудувати…

– Обіцяв пан кожух… Сто золотих? – Мацько закотив очі, довго в думці щось підраховував і враз голосно зареготав: – Віддай мені, Антоху, один грош, бо я пожертвував більше, ніж Корнякт!

Звісно, він пожартував, того гроша не відібрав, а мені вже було й байдуже – тепер підраховував я і коли дорахувався (Мацькове майно можна оцінити хай на дві тисячі золотих, і його два гроші – це більше, ніж сто золотих Корняктових?! То скільки тоді грошей у Корнякта?) – і коли дорахувався, то аж піт мене облив.

– Боже, Боже, – сказав я, – де ж справедливість?

– До справедливості світу, – відказав Мацько (гей, та він-бо не дурний!), – треба йти як на торг: завжди мати при собі гроші.

– Гроші… гроші… – прошепотів я, схопившись за голову, і скупий Мацько поспівчував – присів біля мене.

– То, кажеш, книжки будете друкувати… А хто їх продаватиме? Для цього треба мати склеп.

– Що ти хочеш цим сказати, Мацьку? – підвів я голову.

– А те, що цілого золотого дам, якщо пообіцяєш замовити слово перед твоїм сеньйором Рогатинцем – я його знаю, – щоб той склеп був у мене. І вам буде добре, і мені…

– Давай золотого, – скажу Юрієві.

– Я, Антоху, надто розбагатіти не збираюся, – Мацько сягнув у кишеню, підсунув до мене золотого. – Я лиш аби жити… Ні райцею, ні лавником ніколи не стану – для цього треба мати п’ять тисяч золотих нерухомого майна і… і перейти на латинство…

Я аж підскочив: ці його слова прозвучали так невинно – ось піди, візьми, зроби… Мацько хитро дивився мені в очі, і я зрозумів, що він пробує в кума розуму.

– Ти, Мацьку, зі мною таких розмов не заводь, я член Успенського братства. Може, сам задумав віру зрадити?.. Ну, а якби й став латинником, то де стільки грошей візьмеш?

– А в чорта! – зареготав Мацько.

– Знаєш що, Патерностере, – сказав я, коли той перестав сміятися, – іди ти сам до чорта, а поки що на цього золотого принеси нам обом з’їсти й випити.

…Це було ніби уві сні, але присягаюся усім святим – то відбувалося насправді. Бо я не був дуже й п’яний – за того золотого, коли хочеш ще й закусити, і гарнця вина не вип’єш, а Патерностер приніс дорогого – іспанського аліканту, любить випити за чужі, – я зовсім не був п’яний, і це відбувалося насправді.

Мацько перехилив пугар і залишив мене самого, а я, згадавши багатство і становище православного Корнякта, вигукнув:

– Най мене чорт візьме! Таж і не всіх православних за ніщо мають!

І тоді побачив, як до підвалу зайшов сухорлявий, обтягнутий тісним чорним сурдутом рудобородий панок у чорному високому капелюсі, в довгих штанах, що замітали долівку. Він, не питаючи дозволу, присів біля мене, блиснув зизуватими очима і якимось дивним голосом мовив:

– Я готов тобі служити.

– Навіщо мені слуга? – спитав я здивовано, з острахом подумавши, що панок божевільний. – Я сам готовий служити – за шмат хліба.

– Навіть чортові?

– Тьху на тебе, я ж християнин, Богові належу!

Панок криво посміхнувся, зневажливо стенув плечима.

– Ти про біблійного Бога чи про того, котрого видумують собі деякі люди, і твій Рогатинець теж, називаючи Богом сумління? Якщо про біблійного, то чим він ліпший від чорта? Бог, по-твоєму, чинить добро, а чорт – зло. А хто сотворив чорта? Бог. Хто сотворив перше зло, яке спокусило Люцифера? Бог. А якщо чорт став пострахом для людей, то хіба він не є спільником Бога? Зрештою, сатана – ліпший. Бог видумав покари для людей, а сатана – любов. Бог хотів, щоб люди нічого не знали, а чорт привів людину до древа пізнання. Лютий Бог видумав зло, щоб за нього карати. І тут Богові стає в пригоді чорт, його спільник: не бажаючи бруднити власних рук, Бог доручає катівську роботу чортам… Ви молитесь Богові, а він обманює вас, обіцяючи рай на небі; чорти ж кажуть правду: гріши і будеш мати рай на землі… Тепер про Бога, якого вигадало людське сумління. Того Бога нема – це видумка жеброти. А чорти є. Хто дасть тобі розкіш? Чорт. Гроші? Чорт. Тільки не задурно – за вірну службу й за душу.

Я дивився на нього перестрашеними очима – панок говорив правду. Хто вигадав собі сумління – той убогий. Значить, те сумління нічого людям не дає. А якщо воно нічого не може дати, то його й немає. А справжній Бог – у спілці з чортом… То навіщо мучитися вірою у Божу справедливість, коли її не існує, а чорт все-таки може щось дати людині…

– Хто ти? – спитав я. – І звідки все це знаєш?

– Я – чорт І ти кличеш мене, сам не усвідомлюючи того, вже досить давно. Тобі тяжко, ти прагнеш допомоги…

Мені відняло мову. Я все ще думав, що це якийсь збожеволілий шляхтич, але панок висунув з-під стола ногу, підтягнув холошу і справжньою козлячою ратицею постукав мене в коліно. Потім підняв капелюха – я побачив роги! – і швидко, певно, щоб не помітив Мацько, натягнув на голову.

– Запам’ятай мій одяг, – промовив чорт. – Ти зможеш завжди і всюди мене знайти. До речі, в тебе псуття вже почалося, – він тицьнув пальцем, на якому я побачив замість нігтя пташиний кіготь, у мій прогнилий зуб. – Давно почалося, Антоху…

Тоді до мене повернувся дар мови, і я закричав з переляку:

– Щезни!!

І чорт щез. Підбіг Мацько Патерностер.

– Ти мене кликав, Антоху?

– Та ні… Ні… – прошепотів я. – Дай ще кухоль вина, а я замовлю за тебе слово перед Рогатинцем. Будеш продавати наші книги.

Розділ третій
Проказа13

Єзуїти дуже чорні й дуже войовничі ченці, які оживляють віру, що гине.

П. Гольбох

Тривожного літа 1588 року, коли бернардини і францисканці пророкували кінець світу в зв’язку з тим, що Яґеллонська династія вигасла, а сенат запросив на польський престол двадцятирічного шведського королевича Зиґмунта Вазу – сина заповзятого лютеранина Яна III, трапилася насправді жахлива подія, яка певною мірою підтверджувала віщування монахів.

Молодий лікар і аптекар Гануш Альнпек – поляк з доброю порцією німецької крові, що позначилася блідавістю на обличчі й крутим характером, – виявив у одного міщанина страшну хворобу, якої у Львові ще не було, – проказу.

Ім’я Альнпека стало голосним зовсім недавно. Та раніше ніхто й не міг його знати. Син збанкрутілого купця, круглий сирота, він десять років тому залишився у винайнятій зубожілим батьком кімнатці – сам-один. З вікна тісного помешкання, що загубилося у темному лабіринті халабуд за пишним міським фасадом, видно було тільки брудну яму двору, куди стікали нечистоти з Ринку, а сміттярі завозили ярмарковий послід; по тому смітті нипали худі зарослі чоловіки, шукаючи недоїдків; а з вікон навпроти виглядали бліді личка дітей, які нагадували Ганушеві пагінці, що скільчилися у підвалі, цей лабіринт повнився виснаженими молодими жінками, які не мали що добути із пазухи, щоб нагодувати немовлят; кожного дня бачив Гануш хворих, котрі вмирали тихо, покірно і без ремства.

Одного дня юнак вирізьбив у стіні над вхідними дверима до своєї кімнати напис: «Deus providebit!» Для сусідів ці слова нічого не означали, сусіди, можливо, не вміли навіть їх прочитати, але для хлопця, який закінчив гімнасіон у Вроцлаві, вислів цей важив багато: доб’юся, Бог допоможе мені постигнути науки, і я облегшу життя знедоленим. Він найнявся помічником до ароматарія14 Лоренцовича, власника аптеки «Під золотим оленем», яка поміщалася у його ж Чорній кам’яниці, їздив з дорученнями у південні й східні країни і залишився врешті в Падуї. За кілька років повернувся бакалавром медицини, практикував у Лоренцовича, а коли той постарів, купив у нього аптеку. Невзабарі ім’я Альнпека почали називати вголос – хто з повагою, хто з ненавистю – усі мешканці міста. Він лікував бідних і не брав у них грошей! Без запрошень, без викликів заходив доктор Гануш до житлових підвалів, до кліток, прибудов, де тулилися убогі, оглядав хворих і давав їм ліки; він протягом року встиг обійти весь чорний Львів, про нього пішла слава, мов про месію, і вигукнув якось у ратуші на раді консулів патриціянський лікар і бурґомістр Павло Кампіян:

– Це шарлатан і чорнокнижник!

Альнпека викликали до маґістрату. Саме того дня він у підвальному помешканні на Гарбарській вулиці побачив чоловіка з червонувато-бурими плямами й ґудзами на тілі.

Райці готували чинити лікареві допит: чим він лікує і чому робить це потаємно, без відома маґістрату. Вони зневажливо, знаючи наперед, який буде присуд – позбавлення лікарських прав або й вигнання з міста, – поглядали на білявого мужчину з холодними синіми очима, і підвівся Павло Кампіян.

Але поки він встиг вимовити слово, Гануш Альнпек ступив два кроки вперед і викрикнув:

– У місті лепра, тронд! Не знали цього, вашмость Кампіяне? Чи, може, знали і лікували прокажених піґулками з гашеного вапна, а дерли гроші, як за справжні ліки?

– Протестую! Які піґулки… Це наклеп! – завищав Кампіян.

– А ось які! – Альнпек сягнув у кишеню й вийняв пляшечку з білими ґудзиками. – Я взяв їх в одного хворого і зробив аналіз. Так що, мене будете судити за шарлатанство чи я вас? Ха… Я знаю, – Гануш повів очима по знічених обличчях райців, – знаю: ви все зробите для того, щоб цей ошуканець не став перед судом, ви постараєтесь знайти причину вигнати мене з міста, але не зробите цього зараз. Я навчився в Італії лікувати проказу, а ви не вмієте… І не думайте, що вона, ця страшна хвороба, там, серед плебеїв, вона всюди, вона – тут! Її не видно, проказа визріває багато років, а коли вже появляються плями й ґудзи – лікувати пізно. Я ж маю запобіжний препарат – не шарлатанський, не чорнокнижний, а вченими мужами Падуї винайдений. Тож поки розправитесь зі мною, записуйтесь до мене в чергу – всі-бо прокажені єсьте!

…Архієпископ Соліковський полюбляв у вільний час забавлятися маріонетками. Ляльки робив сам. Якби не священичий сан, він міг би стати добрим майстром у малярському цеху – схожість ляльок на осіб, яких собі задумав католицький владика, була достеменною. Він іноді навіть жалкував, що не може похвалитися своїм кунштом перед гостями: архієпископ тримав домашній ляльковий вертеп у цілковитій таємниці, бо це була не забава, а політика.

Перша лялька, яку він зробив, коли приїхав з Вільна до Львова, замінивши титул каштеляна й королівського секретаря на архієпископський, була образом засновника й генерала єзуїтського ордену іспанця Іґнатія Лойоли. Його, живого, Соліковський не мав змоги бачити: святий перенісся до Христа, щоб стати біля нього одесную, майже тридцять років тому, але й не портрети, не лубочні образки із зображенням Лойоли служили прообразом для ляльки. Соліковський збагнув духовну сутність цього ревнителя Ісуса, якого ні каліцтво, ні запідозрення в божевіллі, ані побої не звернули з праведного шляху: 1540 року папа Павло III повірив, що Лойолі дано бачити Ісуса, і затвердив його генералом ордену єзуїтів.

Лойола Соліковського – худий, вимучений постом і бичуваннями; постать мізерна і не від світу цього, усмішка квола, зате очі пронизливі і владні – ніяка сила не може встояти перед цим мужем, усі йому підвладні, бо він рече: «Кожен єзуїт мусить давати змогу провидінню в особах генерала, суперіорів, прокураторів так керувати собою, начебто він був трупом. Будьте готові відгукнутися на голос духовних повелителів, ніби це голос самого Ісуса».

Лялька Лойоли стоїть край столу на підвищенні – вона непорушна, до її рук і ніг не причеплені шнурки, які – від інших ляльок – проходять крізь просвердлені дірки в столі. Лойола – це незмінність, догма, доктрина, наказ, символ. А всі інші ляльки будуть рухатися від його імені, але за помислом Соліковського.

Пієтет архієпископа до Лойоли особливий. Адже це він у рік своєї смерті, 1556 року, сказав до патера Сальмерона: «Іди в Польщу. Там для слуг Христових чудове жниво. А крім того, це королівство отворить двері, крізь які ви понесете світло Євангелія до сусідніх народів. Бо міцний там осідок сатани – в Литві, Русі, Жмуді, Московщині, в безмежних просторах безбожних татар, що тягнуться аж до Хінів».

Тому лялька Лойоли стоятиме на підвищенні край столу, як натхненник боротьби за єзуїтство в Польщі.

А хто ж бореться?

Як не намагався архієпископ облагородити ляльковий портрет суперіора єзуїтів при костелі Варвари у Кракові, а нині королівського проповідника і сповідника отця Петра Скарги, все ж заздрість до найвпливовішої в Речі Посполитій духовної особи зробила своє. Подоба Скарги вийшла відразливою: злобна гримаса губ, високе чоло у прямовисних зморшках, велика, мов лисина, тонзура і очі, стиснуті до перенісся.

Соліковський, щоправда, віддає належне знаменитому проповідникові й гофкапланові15, котрий ще до коронації зумів схилити шведського королевича до католицької церкви, і молодий польський король Зиґмунт III, вчорашній протестант, так відповів литовському канцлеру Леву Сапізі, який закликав піти на уступки протестантам:

«Хай краще загине Річ Посполита, ніж мала б католицька релігія і Божа честь зазнати якоїсь шкоди».

Тоді схопився з крісла Соліковський – злість на парвеню Скаргу, який так хитро обігнав його, зірвала архієпископа з місця: це ж недарма отець Петро не відступав від короля весь передкоронаційний час! Архієпископ відчув, як похитнулося його становище: таж Скарга ще, мабуть, у Рогатині гибів, коли Стефан Баторій уже довірявся Соліковському, а тепер… Щоб не втратити позиції приближеного до двору, треба було в цю ж мить засвідчити свою солідарність з королем; Соліковський зірвав з себе єпископське одіяння і, оголивши груди, заволав:

– Краще вмерти, ніж дати іновірцям свободу!

І все ж таки король зробив Скаргу своєю довіреною особою.

Архієпископ не ворог гофкаплана, навпаки – однодумець, обидва ж колись в Римі вступали до єзуїтського ордену; він глибоко шанує автора книги «О jedności kościoła Bożego»16, в якій Скарга викриває блуди православної церкви і переконує схизматів у тому, що їх спасіння лише в унії з костелом, але ж він таки парвеню. І як це йому вдалося – скарбникові львівської катедри, рогатинському пробощеві, звичайному канонікові львівського капітулу стати ректором Віленської єзуїтської академії, а тепер першою духовною особою при королі?

Проте обидва вони борються за єзуїтство в Польщі. Скарга з Варшави, Соліковський зі Львова.

І поки що більше нема кому… Кардинал Вармії Ґозій, який після Тридентського собору увів перших єзуїтів до Польщі, помер; примас Пшерембський безсилий: познанський синод не дозволив йому впровадити до Познаня товаришів Ісуса. Не бажає їх і львівський клір. А що, коли б удатися до світських авторитетів? І взяти собі на допомогу нечисту силу. Авжеж…

Архієпископ вийняв з шухляди жменю ляльок-чортів у довгих штанях і високих капелюхах, підкинув їх, спіймав – ех, хлопчики ви мої моторні! Бурґомістр має ціпаків, катів, а я вас, вас! Єдиний Бог, він держить у руках своїх небо і пекло, і нам, своїм намісникам на землі, велів користуватися послугами небесних і пекельних сил. Посміхнувся і почав розставляти ляльок-чортів на столі. Одного – поруч з макетом катедри, другого – біля Успенської церкви, третього – коло палацу польного гетьмана Жолкевського на південній лінії Ринку. Повсилював шнурки у просвердлені в столі дірки, зібрав кінці в долоню, щоб почати гру, яка завжди навіювала йому добрі думки й ходи, та раптом опустив їх, знову сягнув рукою в шухляду і вийняв звідти ляльки: зображення Станіслава Жолкевського і молодого поета Шимона Шимоновича, який на коронаційному сеймі виголосив вітальну оду королю.

– Вас треба впрягти в роботу, – сказав уголос, поставив ляльки на стіл і до кожної присунув по чортові. – Або ні… – Ще раз рвучко витягнув шухляду і вийняв найбільшу зростом ляльку. – Ось так. – Соліковський поставив її посередині столу, відшпурив чортів, які мали опікуватися Жолкевським і Шимоновичем, переніс гетьмана й поета до найбільшої ляльки. – Я сам займуся вами, – промовив до свого автопортрета. – Сам.

Він підійшов до дверей і посіпав за шнурок дзвоника.

– Запроси йогомость польного гетьмана і пана Шимоновича до мене на вечірню гербату, – наказав міністрантові17.

…Сорокарічний здольний войовник Станіслав Жолкевський цьогорічної весни за наказом канцлера Яна Замойського став на чолі війська і, розгромивши під Краковом габсбурзького претендента на польський престол архікнязя Максиміліяна, повернувся до Львова з титулом польного гетьмана.

Думний своїм першим воєнним подвигом і високим званням, молодий гетьман уже встиг зважити собі ціну, він тримався перед Соліковським незалежно, а зрештою поштиво: на догоду архієпископові підхвалював, смакуючи, густо-червону мальвазію, подану гостям до чаю.

– Божественний трунок, амброзія! – приговорював, очікуючи ділової розмови, чей же не на посиденьки запросив Соліковський його і Шимоновича. – А втім, ми погані смакоші: китаєць розуміється на чаю, турчин – на каві, московит – на горілці, а поляк п’є все і хвалить…

– Та ні, поляк на пиво має смак, – заперечив гетьманові Шимонович. Серед присутніх поет був наймолодший, проте вже мав досить гучну славу: за прикладом Кохановського він писав не тільки латиною, а й рідною мовою. – У нас пиво найкраще. Покійний папа Григорій, він був якийсь час, як вам відомо, легатом у Польщі, вигукнув, лежачи вже на смертному ложі: «О santa piva di Polonia»18. Правда, отці його не зовсім добре зрозуміли і почали молитися до святої Піви, щоб повернула папі здоров’я.

Жолкевський стримано посміхнувся, він любив жарти свого молодшого колеґи; Соліковський спідлоба глянув на поета, вловив його іронічний погляд і смиренно опустив очі, готуючись до серйозної розмови.

– Я чув, – повернув голову до гетьмана, – що ви розпочали будувати в Жовкві фортецю, перед якою іграшками здаватимуться Олеський і Луцький замки…

– Так… І жити там буду. Тісно у Львові та й почет ніде тут тримати, а який то гетьман без особистого війська…

– Як архієпископ – без орденського воїнства, – Соліковський повертав розмову в потрібне йому русло.

– Не можете скаржитися, ваша ексцеленціє… У Львові кого тільки нема: бернардини, капуцини, кармеліти, домініканці…

– Лютерани, кальвіністи, аріани, – продовжував з іронією перелік архієпископ. – І православні, вашмость, і православні, – додав з притиском, злий вогник зблиснув в очах і пригас. – А ті запровадили своє антихристське братство і виповіли війну апостольській Церкві… І їй важко: бернардини ходять з вертепами; капуцини гарну капусту викохують, босі кармеліти вміють добре жебрати, а воювати з віровідступниками нема кому.

– Але ж ви воюєте, – розгладив вуса Жолкевський, – церкви закриваєте, православних попів виганяєте з приходів, русинів – з цехів… Ваша ексцеленціє, не звинувачуйте мене в прихильності до схизми – мій шановний вітець, староста львівський, справді був у дитинстві православним, я ж вірно служу католицькій державі і її правителям… Проте гадкую, що в завойованому краю не слід різко порушувати попередній спосіб життя підданих… Щоб упокорений народ прийняв переміни, треба вводити їх непомітно: люди бояться більше змін зовнішніх, ніж суттєвих.

– Не згоден з вами, вашмость… Правитель повинен здійснити все необхідне жорстко, за одним разом, щоб піддані пережили їх без тривалого болю. Що ж стосується благодіянь, то їх треба давати потроху, щоб народ мав час оцінити добро.

– О, безсмертний Мак’явеллі! – вигукнув голосніше, ніж дозволяв етикет, Шимонович. – Як видно з вашої розмови, вчення італійського політика можна трактувати як кому вигідно. Ви ж бо у вашому діалозі оперували тезами з трактату «Монарх», і кожен мав свою рацію. Чи не подібно ідеологи різних сект і віросповідань тлумачать Святе Письмо?

– А тому єзуїти визнають право тлумачення святого письма тільки за костелом, мій сину, – відрізав Соліковський. – Пане гетьмане… Якщо у нас зайшла така розмова, – архієпископ тримав у долонях келих з вином, наче хотів його зігріти, – то при цій нагоді… Я прошу у вас, як у вельми впливового світського владці, підтримки… Може, мені вдасться переконати вас, що до Львова, в якому останнім часом досить люто заворушилася схизматська гідра, необхідно ввести найвойовничіший орден, справжнє Ісусове воїнство, яке – єдине – може стяти погані голови потворі, – єзуїтів. А ви, шановний поете… Я хвалю вас, що пишете зрозумілою польському народові мовою, хоча… коронаційну оду ви могли були виголосити й по-латині… А втім, єзуїтська проповідь теж ведеться по-польськи, навіть сам Скарга… Ви, хвальний поете, своїм словом зуміли б у цій справі багато допомогти. Посполитий люд вірить своїм речникам. І якщо на кожному кроці… Навіть сухий кілок зазеленіє, коли його часто підливаєш водою…

На хвилю запала мовчанка. Шимон Шимонович опустив голову, та зразу ж різко підвів її і коротко спитав:

– Навіщо?

– Для перемоги Полонії на Русі. Єзуїтський орден здисциплінує плебс. Єзуїтська колегія замінить пауперську19 катедральну школу, і виховуватиме вона не вільнодумців, які потім – хто до ліса, хто до біса, а вірних слуг святого костелу, котрих, немов віск, можна завжди втиснути в потрібну форму і котрі зуміють жертвувати себе всього у вогні любові до Христа. Єзуїтизм з роками зробить польський народ могутнім передмур’ям християнства! – Архієпископ стояв, простягнувши вперед руки, він виголошував проповідь, очі його палахкотіли. – Дорогі мої, хіба ви не бачите, що Польщу, оточену протестантською Німеччиною, магометанською Туреччиною, православною Росією, може врятувати і зробити її твердинею тільки єзуїтський католицизм? Чому досі немає у Львові єзуїтського дому? У Вільні, у Кракові є… То виходить – риба у Львові, а рибалки в Польщі. Де тут логіка, панове?

Підвівся Шимонович.

– Я не політик, ваша ексцеленціє, і ви, звичайно, не слухатимете моїх порад: вводити єзуїтів до Львова чи ні. Але мені здається, що єзуїтська дисципліна шкідливо може позначитися на суспільному житті Львова, заселеного розмаїтими народами. При тому Львів – тільки острів серед українського моря, на це треба зважити. Ми повинні шукати якихось кладок, стежок для порозуміння з русинами, а не посилати до них духовних ціпаків, які закривають церкви, ловлять попів, монахинь з келій виганяють! Я боюся, щоб подібні заходи не окупилися колись морем крові!

Жолкевський сидів незворушно, прислухаючись до суперечки, розгладжував пишні вуса, а брови мав зведені догори – слухав уважно, і коли розчервонілий Шимонович уже сидів у кріслі, витираючи хусточкою піт з чола, промовив:

– Я не бачу аж такого чорного майбуття, як наш молодий гарячий віршотворець… У нас – сильне військо, а значить, і порядок… Проте я погоджуюся з паном Шимоновичем, що іще рано вдаватися до крайніх заходів, до огульної пацифікації20 краю, і тому не раджу вводити до Львова такий войовничий орден, яким є єзуїтський. У моєму війську служать реєстрові козаки і слухняні суть. У Львові русини теж не піднімають ребелії21. А єзуїти можуть їх озлобити… Ви зарано, ваша ексцеленціє, взялися за шаблю. Спочатку варто спробувати порозумітися з православним кліром. Балабан послав королеві скаргу на вас – і має рацію: ви образили духовну особу. А чому б вам не зустрітися, як ми оце сьогодні, з єпископом, з київським митрополитом і не порозмовляти: Ісус у нас один, одна й Діва Марія, обряди подібні… Об’єднаймося. Унію складімо.. Та якби це вдалося зробити, то не закривати церкви, а відкривати нові буде потребно, тоді можна буде посадити уніятського патріарха в Києві і цим вибити скіпетр у московського, яким він помахує через наші голови аж до Константинополя! А там прийде черга й на єзуїтів…

Соліковський довго думав, потім надпив з келиха вина і поглянув на гостей.

– Я дякую Господові за те, що маю у ваших особах щирих однодумців, панове. А тон нашої розмови.. Що ж, на сеймі також усі разом кричать, ніхто нікого не слухає, а схвалюють одностайно…

…Альнпек це сказав і побачив, як сполотнів патриціянський лікар і бурґомістр Павло Кампіян. Він підніс до очей руки, розглядав їх перестрашеними очима, тремтячими пальцями розв’язав плетені золотою ниткою шнурки рукавів шовкового жупана і, оголивши ліве зап’ястя, простогнав:

– Пляма… Червона пляма!

Альнпек підійшов до патриція, приглянувся до його руки і мовив посміхнувшись:

– Суґестія, ласкавий докторе… Лікуйтеся ось цими піґулками з гашеного вапна. Проказа не в тілі вашому, а…

Він не доказав, повернувся і вийшов із зали консулів.

Соліковський дізнався про страшну хворобу того ж дня, коли приймав у себе Жолкевського і Шимоновича. І то в дивний спосіб.

Гості пішли, він знову замкнувся у кімнаті з ляльками, зробив наспіх з аркуша паперу опудало православного єпископа Балабана і, поставивши його біля іграшкового собору Юра, підсунув до нього чорта. Потім поміркувавши, забрав нечистого, вкинув до шухляди і сягнувши рукою під блят стола, засмикав шнурками. Старі ляльки слухняно рухалися, кумедно викидали руками й ногами – так, як цього бажав архієпископ Іґнатій Лойола, стежив з краю стола за рухами маріонеток, держав у руці хреста і був задоволений. Соліковський довго смикав за шнурки і думав; паперове опудало Балабана стояло нерухомо; архієпископ нервово згріб докупи чортів і крикнув до них, мов до справжніх:

– Ви знайдете посередника між мною і Балабаном. Ви! Тої миті у відчиненому вікні, що виходило на Ринок, з’явився ангел. Він був трохи більший за голуба, із сизими крильцями й золотоволосою дівочою голівкою. Ангел склав крила і, потупцювавши на підвіконні, рік по-латині:

– Lepra oppidum invasit. Deus praecipit tibi, ut coloniam leprosorum condas22.

– Що? – перепитав Божого посланця вражений архієпископ. – Для прокажених? А для воїнів Ісуса коли?

Але на підвіконні голуба-ангела вже не було, і подумав Соліковський, що це до нього глаголав голос з неба. Він виглянув через вікно, на Ринку збиралася юрба, чутно було тривожні вигуки:

– Тронд, тронд у місті! Прокажених у колонію!

Другого дня бурґомістр Кампіян, вислухавши Соліковського, розпорядився з ліплянок на Калічій горі, що височить неподалік Сокільницької заміської вулиці, вигнати жебраків і заснувати там колонію для прокажених за європейським зразком.

У післяобідню пору через міст на Полтві в бік Калічої гори вирушила процесія – такої ще не зріли мешканці Львова.

Попереду в білій сорочці, підперезаній сировим шнурком, йшов безбровий і безвіїй чоловік з червоним спухлим носом, з його рота текла тягуча слина, він здичавілим поглядом позирав на людей, що товпилися скраю дороги і сахалися назад, коли він наближався. Це був Тимко Пєньонжек, якого знайшов Гануш Альнпек у підвальному помешканні на Гарбарській вулиці.

За ним тюпав міський кат у чорному каптурі і з прорізами для очей, він тримав у руках сокиру, і на відстані кількох кроків ішли канонік у комжі, одягнутій поверх реверенди, і два міністранти.

Процесія зупинилась під схилом горба. Кат показав на вершину, де стояли жебрацькі ліплянки під очеретяними дахами, і сказав до хворого:

– Ти більше не жилець на цьому світі. – Він нагнув Тимкові голову і змахнув біля шиї сокирою, імітуючи страту. – Назад тобі вороття нема.

Підійшов міністрант, кинув нещасному князеві рукавиці й подав йому в руки довгу паличку, на кінці якої теліпалася прив’язана мисочка.

– До сієї черти, – кат провів носком чобота по землі, – тобі можна виходити і в рукавицях простягати за подаянням паличку з мискою. Коли ж не послухаєшся, то ця сокира вдарить на одну п’ядь ближче до твоєї шиї, ніж сьогодні.

Канонік почав тихо правити над прокаженим погребальний молебень. Тимко покірно слухав, не вимовивши й слова, дивився на каноніка засльозеними безвіїми очима і після молебня вимовив:

– Помоліться, святий отче, щоб я тут недовго був сам…

Так Тимко Пєньонжек започаткував у Львові колонію для прокажених, яка, волею Божою, випередила єзуїтську на багато років.

…Такого ж голуба із золотоволосою дівочою голівкою – а певно, це був той самий, – бачив ще один чоловік, Антох Блазій. Він вертався до братської друкарні, яка містилась поки що у вутлій прибудові до Успенської церкви у Зацерковному провулку; вертався від Лисого Мацька втомлений і злегка захмелений. Відвіз йому на візочку сто двадцять примірників Часословів, книжка та – по п’ять золотих кожна, а Мацько хитрий – половину по шість продасть, то цього разу не поскупився – поставив могорич.

Зупинився біля входу, витирав піт з чола, сопів, бо післяобіднє сонце таки добре пражило, а книжки, хай їм чорт, тяжкі, і вино у Мацька міцне. Стояв і думав, що має вже по саму ґульку тієї біганини. Юрко Рогатинець, відколи його обрали на сходці сеньйором братства, не дає нікому передихнути. Геть чоловік перемінився, не спочине, не усміхнеться, схуд, сивіти почав, а тими сірими очима неволить усіх або ж дає зрозуміти: не хочеш – не тримаю.

І хоч би його, Блазія, адже він у Рогатинця перший помічник, підвищив у посаді – дідька лисого… Якийсь кравець Іван Красовський став віце-сеньйором, кушнір Хома Бабич – скарбником (хіба вони допомагали збирати в людей гроші на будівництво шкільного дому і братського будинку?), а його, Антоха, залишив далі поборцем, і мусить він гасати за датками не тільки по львівських братствах, а й у Рогатин, Дрогобич, Самбір, Бережани – всі малі братства підпорядкувалися Успенському.

А бачить він – чиниться гріх. Уже і єпископ Балабан (та коли б не він, чи стояв би тут друкарський верстат?) на проповіді в соборі Юра назвав успенських братчиків боговідступниками. Єпископ, правда, теж собача кістка, він хотів би, щоб усі доходи від друкарні йшли на єпархіяльні потреби, а Рогатинець уперся – гімнасіон треба перш за все відкрити. Спочатку Юрко якось заглаголював єпископа, обіцяв, кланявся, та ось сталася притичина, і він здумнів геть-чисто. Проїжджав через Львів, вертаючись із Москви, антіохійський патріарх Йоаким – Рогатинець з Красовським спіймали його за поли сурдута і виблагали в нього грамоту, якою він затвердив статут братства. Видно, сподобався Йоакимові сеньйор, бо замовив слово перед царгородським патріархом Єремією, і той надав Успенському братству ставропігію23.

13.Через те, що Манускрипт втрачений і в хронологічному викладі подій іноді з’являються прогалини, автор вряди-годи змушений вдаватися до літературних та історичних джерел. – Прим. автора.
14.Аптекар.
15.Королівський сповідник.
16.«Про єдність Божої церкви» (польськ.).
17.Служник католицького священика.
18.О божественне польське пиво! (Італ.)
19.Жебрацьку (латин.).
20.Присмирення збунтованого люду.
21.Бунт.
22.Проказа в місті. Господь велить тобі закласти колонію для прокажених (латин.).
23.Незалежність від місцевих владик, підпорядкування патріархові.

Ücretsiz ön izlemeyi tamamladınız.

Yaş sınırı:
12+
Litres'teki yayın tarihi:
30 ekim 2018
Yazıldığı tarih:
1979
Hacim:
250 s. 1 illüstrasyon
Telif hakkı:
OMIKO
İndirme biçimi:
Metin
Ortalama puan 5, 1 oylamaya göre
Metin
Ortalama puan 0, 0 oylamaya göre
Metin
Ortalama puan 5, 1 oylamaya göre
Metin
Ortalama puan 5, 1 oylamaya göre
Metin
Ortalama puan 5, 1 oylamaya göre
Metin
Ortalama puan 0, 0 oylamaya göre
Metin
Ortalama puan 5, 1 oylamaya göre