Kitabı oku: «Манускрипт з вулиці Руської», sayfa 3

Мацько вже не відступав назад, послання, яке я прочитав йому напам’ять, чомусь не злякало корчмаря, він витягнув два гроші і подав мені.

– Мацьку, як тобі не встидно! – відсунув я пугар з пивом. – Дві лепти – це не два гроші, це дві частинки твого майна. Ось Абрекова дала золотого, а вона ж…

– Та дурна баба, – скипів Мацько, – зраділа, що їй таку честь зробили: над її вікном приклеїли оте твоє послання! І віддала те, чого не мала – в мене позичила. А тепер уже й не рада: водно зупиняється народ біля її вікна, галайкає, уже б ти краще над моїми дверима клеїв – якась роззява та до корчми зайшла б… А той хитрий грек, що винами торгує, маєтки скуповує, з патриціями в карти грає, а русинів називає братами, дав, кажеш, сто золотих?

– А так! Він віддав Збоївськ під проценти і обіцяє той процент щороку вносити у братську касу, а ще хоче дзвіницю на місці Давидової побудувати…

– Обіцяв пан кожух… Сто золотих? – Мацько закотив очі, довго в думці щось підраховував і враз голосно зареготав: – Віддай мені, Антоху, один грош, бо я пожертвував більше, ніж Корнякт!

Звісно, він пожартував, того гроша не відібрав, а мені вже було й байдуже – тепер підраховував я і коли дорахувався (Мацькове майно можна оцінити хай на дві тисячі золотих, і його два гроші – це більше, ніж сто золотих Корняктових?! То скільки тоді грошей у Корнякта?) – і коли дорахувався, то аж піт мене облив.

– Боже, Боже, – сказав я, – де ж справедливість?

– До справедливості світу, – відказав Мацько (гей, та він-бо не дурний!), – треба йти як на торг: завжди мати при собі гроші.

– Гроші… гроші… – прошепотів я, схопившись за голову, і скупий Мацько поспівчував – присів біля мене.

– То, кажеш, книжки будете друкувати… А хто їх продаватиме? Для цього треба мати склеп.

– Що ти хочеш цим сказати, Мацьку? – підвів я голову.

– А те, що цілого золотого дам, якщо пообіцяєш замовити слово перед твоїм сеньйором Рогатинцем – я його знаю, – щоб той склеп був у мене. І вам буде добре, і мені…

– Давай золотого, – скажу Юрієві.

– Я, Антоху, надто розбагатіти не збираюся, – Мацько сягнув у кишеню, підсунув до мене золотого. – Я лиш аби жити… Ні райцею, ні лавником ніколи не стану – для цього треба мати п’ять тисяч золотих нерухомого майна і… і перейти на латинство…

Я аж підскочив: ці його слова прозвучали так невинно – ось піди, візьми, зроби… Мацько хитро дивився мені в очі, і я зрозумів, що він пробує в кума розуму.

– Ти, Мацьку, зі мною таких розмов не заводь, я член Успенського братства. Може, сам задумав віру зрадити?.. Ну, а якби й став латинником, то де стільки грошей візьмеш?

– А в чорта! – зареготав Мацько.

– Знаєш що, Патерностере, – сказав я, коли той перестав сміятися, – іди ти сам до чорта, а поки що на цього золотого принеси нам обом з’їсти й випити.

…Це було ніби уві сні, але присягаюся усім святим – то відбувалося насправді. Бо я не був дуже й п’яний – за того золотого, коли хочеш ще й закусити, і гарнця вина не вип’єш, а Патерностер приніс дорогого – іспанського аліканту, любить випити за чужі, – я зовсім не був п’яний, і це відбувалося насправді.

Мацько перехилив пугар і залишив мене самого, а я, згадавши багатство і становище православного Корнякта, вигукнув:

– Най мене чорт візьме! Таж і не всіх православних за ніщо мають!

І тоді побачив, як до підвалу зайшов сухорлявий, обтягнутий тісним чорним сурдутом рудобородий панок у чорному високому капелюсі, в довгих штанах, що замітали долівку. Він, не питаючи дозволу, присів біля мене, блиснув зизуватими очима і якимось дивним голосом мовив:

– Я готов тобі служити.

– Навіщо мені слуга? – спитав я здивовано, з острахом подумавши, що панок божевільний. – Я сам готовий служити – за шмат хліба.

– Навіть чортові?

– Тьху на тебе, я ж християнин, Богові належу!

Панок криво посміхнувся, зневажливо стенув плечима.

– Ти про біблійного Бога чи про того, котрого видумують собі деякі люди, і твій Рогатинець теж, називаючи Богом сумління? Якщо про біблійного, то чим він ліпший від чорта? Бог, по-твоєму, чинить добро, а чорт – зло. А хто сотворив чорта? Бог. Хто сотворив перше зло, яке спокусило Люцифера? Бог. А якщо чорт став пострахом для людей, то хіба він не є спільником Бога? Зрештою, сатана – ліпший. Бог видумав покари для людей, а сатана – любов. Бог хотів, щоб люди нічого не знали, а чорт привів людину до древа пізнання. Лютий Бог видумав зло, щоб за нього карати. І тут Богові стає в пригоді чорт, його спільник: не бажаючи бруднити власних рук, Бог доручає катівську роботу чортам… Ви молитесь Богові, а він обманює вас, обіцяючи рай на небі; чорти ж кажуть правду: гріши і будеш мати рай на землі… Тепер про Бога, якого вигадало людське сумління. Того Бога нема – це видумка жеброти. А чорти є. Хто дасть тобі розкіш? Чорт. Гроші? Чорт. Тільки не задурно – за вірну службу й за душу.

Я дивився на нього перестрашеними очима – панок говорив правду. Хто вигадав собі сумління – той убогий. Значить, те сумління нічого людям не дає. А якщо воно нічого не може дати, то його й немає. А справжній Бог – у спілці з чортом… То навіщо мучитися вірою у Божу справедливість, коли її не існує, а чорт все-таки може щось дати людині…

– Хто ти? – спитав я. – І звідки все це знаєш?

– Я – чорт І ти кличеш мене, сам не усвідомлюючи того, вже досить давно. Тобі тяжко, ти прагнеш допомоги…

Мені відняло мову. Я все ще думав, що це якийсь збожеволілий шляхтич, але панок висунув з-під стола ногу, підтягнув холошу і справжньою козлячою ратицею постукав мене в коліно. Потім підняв капелюха – я побачив роги! – і швидко, певно, щоб не помітив Мацько, натягнув на голову.

– Запам’ятай мій одяг, – промовив чорт. – Ти зможеш завжди і всюди мене знайти. До речі, в тебе псуття вже почалося, – він тицьнув пальцем, на якому я побачив замість нігтя пташиний кіготь, у мій прогнилий зуб. – Давно почалося, Антоху…

Тоді до мене повернувся дар мови, і я закричав з переляку:

– Щезни!!

І чорт щез. Підбіг Мацько Патерностер.

– Ти мене кликав, Антоху?

– Та ні… Ні… – прошепотів я. – Дай ще кухоль вина, а я замовлю за тебе слово перед Рогатинцем. Будеш продавати наші книги.

Розділ третій
Проказа¹³

Єзуїти дуже чорні й дуже войовничі ченці, які оживляють віру, що гине.

П. Гольбох

Тривожного літа 1588 року, коли бернардини і францисканці пророкували кінець світу в зв’язку з тим, що Яґеллонська династія вигасла, а сенат запросив на польський престол двадцятирічного шведського королевича Зиґмунта Вазу – сина заповзятого лютеранина Яна III, трапилася насправді жахлива подія, яка певною мірою підтверджувала віщування монахів.

Молодий лікар і аптекар Гануш Альнпек – поляк з доброю порцією німецької крові, що позначилася блідавістю на обличчі й крутим характером, – виявив у одного міщанина страшну хворобу, якої у Львові ще не було, – проказу.

Ім’я Альнпека стало голосним зовсім недавно. Та раніше ніхто й не міг його знати. Син збанкрутілого купця, круглий сирота, він десять років тому залишився у винайнятій зубожілим батьком кімнатці – сам-один. З вікна тісного помешкання, що загубилося у темному лабіринті халабуд за пишним міським фасадом, видно було тільки брудну яму двору, куди стікали нечистоти з Ринку, а сміттярі завозили ярмарковий послід; по тому смітті нипали худі зарослі чоловіки, шукаючи недоїдків; а з вікон навпроти виглядали бліді личка дітей, які нагадували Ганушеві пагінці, що скільчилися у підвалі, цей лабіринт повнився виснаженими молодими жінками, які не мали що добути із пазухи, щоб нагодувати немовлят; кожного дня бачив Гануш хворих, котрі вмирали тихо, покірно і без ремства.

Одного дня юнак вирізьбив у стіні над вхідними дверима до своєї кімнати напис: «Deus providebit!» Для сусідів ці слова нічого не означали, сусіди, можливо, не вміли навіть їх прочитати, але для хлопця, який закінчив гімнасіон у Вроцлаві, вислів цей важив багато: доб’юся, Бог допоможе мені постигнути науки, і я облегшу життя знедоленим. Він найнявся помічником до ароматарія¹⁴ Лоренцовича, власника аптеки «Під золотим оленем», яка поміщалася у його ж Чорній кам’яниці, їздив з дорученнями у південні й східні країни і залишився врешті в Падуї. За кілька років повернувся бакалавром медицини, практикував у Лоренцовича, а коли той постарів, купив у нього аптеку. Невзабарі ім’я Альнпека почали називати вголос – хто з повагою, хто з ненавистю – усі мешканці міста. Він лікував бідних і не брав у них грошей! Без запрошень, без викликів заходив доктор Гануш до житлових підвалів, до кліток, прибудов, де тулилися убогі, оглядав хворих і давав їм ліки; він протягом року встиг обійти весь чорний Львів, про нього пішла слава, мов про месію, і вигукнув якось у ратуші на раді консулів патриціянський лікар і бурґомістр Павло Кампіян:

– Це шарлатан і чорнокнижник!

Альнпека викликали до маґістрату. Саме того дня він у підвальному помешканні на Гарбарській вулиці побачив чоловіка з червонувато-бурими плямами й ґудзами на тілі.

Райці готували чинити лікареві допит: чим він лікує і чому робить це потаємно, без відома маґістрату. Вони зневажливо, знаючи наперед, який буде присуд – позбавлення лікарських прав або й вигнання з міста, – поглядали на білявого мужчину з холодними синіми очима, і підвівся Павло Кампіян.

Але поки він встиг вимовити слово, Гануш Альнпек ступив два кроки вперед і викрикнув:

– У місті лепра, тронд! Не знали цього, вашмость Кампіяне? Чи, може, знали і лікували прокажених піґулками з гашеного вапна, а дерли гроші, як за справжні ліки?

– Протестую! Які піґулки… Це наклеп! – завищав Кампіян.

– А ось які! – Альнпек сягнув у кишеню й вийняв пляшечку з білими ґудзиками. – Я взяв їх в одного хворого і зробив аналіз. Так що, мене будете судити за шарлатанство чи я вас? Ха… Я знаю, – Гануш повів очима по знічених обличчях райців, – знаю: ви все зробите для того, щоб цей ошуканець не став перед судом, ви постараєтесь знайти причину вигнати мене з міста, але не зробите цього зараз. Я навчився в Італії лікувати проказу, а ви не вмієте… І не думайте, що вона, ця страшна хвороба, там, серед плебеїв, вона всюди, вона – тут! Її не видно, проказа визріває багато років, а коли вже появляються плями й ґудзи – лікувати пізно. Я ж маю запобіжний препарат – не шарлатанський, не чорнокнижний, а вченими мужами Падуї винайдений. Тож поки розправитесь зі мною, записуйтесь до мене в чергу – всі-бо прокажені єсьте!

…Архієпископ Соліковський полюбляв у вільний час забавлятися маріонетками. Ляльки робив сам. Якби не священичий сан, він міг би стати добрим майстром у малярському цеху – схожість ляльок на осіб, яких собі задумав католицький владика, була достеменною. Він іноді навіть жалкував, що не може похвалитися своїм кунштом перед гостями: архієпископ тримав домашній ляльковий вертеп у цілковитій таємниці, бо це була не забава, а політика.

Перша лялька, яку він зробив, коли приїхав з Вільна до Львова, замінивши титул каштеляна й королівського секретаря на архієпископський, була образом засновника й генерала єзуїтського ордену іспанця Іґнатія Лойоли. Його, живого, Соліковський не мав змоги бачити: святий перенісся до Христа, щоб стати біля нього одесную, майже тридцять років тому, але й не портрети, не лубочні образки із зображенням Лойоли служили прообразом для ляльки. Соліковський збагнув духовну сутність цього ревнителя Ісуса, якого ні каліцтво, ні запідозрення в божевіллі, ані побої не звернули з праведного шляху: 1540 року папа Павло III повірив, що Лойолі дано бачити Ісуса, і затвердив його генералом ордену єзуїтів.

Лойола Соліковського – худий, вимучений постом і бичуваннями; постать мізерна і не від світу цього, усмішка квола, зате очі пронизливі і владні – ніяка сила не може встояти перед цим мужем, усі йому підвладні, бо він рече: «Кожен єзуїт мусить давати змогу провидінню в особах генерала, суперіорів, прокураторів так керувати собою, начебто він був трупом. Будьте готові відгукнутися на голос духовних повелителів, ніби це голос самого Ісуса».

Лялька Лойоли стоїть край столу на підвищенні – вона непорушна, до її рук і ніг не причеплені шнурки, які – від інших ляльок – проходять крізь просвердлені дірки в столі. Лойола – це незмінність, догма, доктрина, наказ, символ. А всі інші ляльки будуть рухатися від його імені, але за помислом Соліковського.

Пієтет архієпископа до Лойоли особливий. Адже це він у рік своєї смерті, 1556 року, сказав до патера Сальмерона: «Іди в Польщу. Там для слуг Христових чудове жниво. А крім того, це королівство отворить двері, крізь які ви понесете світло Євангелія до сусідніх народів. Бо міцний там осідок сатани – в Литві, Русі, Жмуді, Московщині, в безмежних просторах безбожних татар, що тягнуться аж до Хінів».

Тому лялька Лойоли стоятиме на підвищенні край столу, як натхненник боротьби за єзуїтство в Польщі.

А хто ж бореться?

Як не намагався архієпископ облагородити ляльковий портрет суперіора єзуїтів при костелі Варвари у Кракові, а нині королівського проповідника і сповідника отця Петра Скарги, все ж заздрість до найвпливовішої в Речі Посполитій духовної особи зробила своє. Подоба Скарги вийшла відразливою: злобна гримаса губ, високе чоло у прямовисних зморшках, велика, мов лисина, тонзура і очі, стиснуті до перенісся.

Соліковський, щоправда, віддає належне знаменитому проповідникові й гофкапланові¹⁵, котрий ще до коронації зумів схилити шведського королевича до католицької церкви, і молодий польський король Зиґмунт III, вчорашній протестант, так відповів литовському канцлеру Леву Сапізі, який закликав піти на уступки протестантам:

«Хай краще загине Річ Посполита, ніж мала б католицька релігія і Божа честь зазнати якоїсь шкоди».

Тоді схопився з крісла Соліковський – злість на парвеню Скаргу, який так хитро обігнав його, зірвала архієпископа з місця: це ж недарма отець Петро не відступав від короля весь передкоронаційний час! Архієпископ відчув, як похитнулося його становище: таж Скарга ще, мабуть, у Рогатині гибів, коли Стефан Баторій уже довірявся Соліковському, а тепер… Щоб не втратити позиції приближеного до двору, треба було в цю ж мить засвідчити свою солідарність з королем; Соліковський зірвав з себе єпископське одіяння і, оголивши груди, заволав:

– Краще вмерти, ніж дати іновірцям свободу!

І все ж таки король зробив Скаргу своєю довіреною особою.

Архієпископ не ворог гофкаплана, навпаки – однодумець, обидва ж колись в Римі вступали до єзуїтського ордену; він глибоко шанує автора книги «О jedności kościoła Bożego»¹⁶, в якій Скарга викриває блуди православної церкви і переконує схизматів у тому, що їх спасіння лише в унії з костелом, але ж він таки парвеню. І як це йому вдалося – скарбникові львівської катедри, рогатинському пробощеві, звичайному канонікові львівського капітулу стати ректором Віленської єзуїтської академії, а тепер першою духовною особою при королі?

Проте обидва вони борються за єзуїтство в Польщі. Скарга з Варшави, Соліковський зі Львова.

І поки що більше нема кому… Кардинал Вармії Ґозій, який після Тридентського собору увів перших єзуїтів до Польщі, помер; примас Пшерембський безсилий: познанський синод не дозволив йому впровадити до Познаня товаришів Ісуса. Не бажає їх і львівський клір. А що, коли б удатися до світських авторитетів? І взяти собі на допомогу нечисту силу. Авжеж…

Архієпископ вийняв з шухляди жменю ляльок-чортів у довгих штанях і високих капелюхах, підкинув їх, спіймав – ех, хлопчики ви мої моторні! Бурґомістр має ціпаків, катів, а я вас, вас! Єдиний Бог, він держить у руках своїх небо і пекло, і нам, своїм намісникам на землі, велів користуватися послугами небесних і пекельних сил. Посміхнувся і почав розставляти ляльок-чортів на столі. Одного – поруч з макетом катедри, другого – біля Успенської церкви, третього – коло палацу польного гетьмана Жолкевського на південній лінії Ринку. Повсилював шнурки у просвердлені в столі дірки, зібрав кінці в долоню, щоб почати гру, яка завжди навіювала йому добрі думки й ходи, та раптом опустив їх, знову сягнув рукою в шухляду і вийняв звідти ляльки: зображення Станіслава Жолкевського і молодого поета Шимона Шимоновича, який на коронаційному сеймі виголосив вітальну оду королю.

– Вас треба впрягти в роботу, – сказав уголос, поставив ляльки на стіл і до кожної присунув по чортові. – Або ні… – Ще раз рвучко витягнув шухляду і вийняв найбільшу зростом ляльку. – Ось так. – Соліковський поставив її посередині столу, відшпурив чортів, які мали опікуватися Жолкевським і Шимоновичем, переніс гетьмана й поета до найбільшої ляльки. – Я сам займуся вами, – промовив до свого автопортрета. – Сам.

Він підійшов до дверей і посіпав за шнурок дзвоника.

– Запроси йогомость польного гетьмана і пана Шимоновича до мене на вечірню гербату, – наказав міністрантові¹⁷.

…Сорокарічний здольний войовник Станіслав Жолкевський цьогорічної весни за наказом канцлера Яна Замойського став на чолі війська і, розгромивши під Краковом габсбурзького претендента на польський престол архікнязя Максиміліяна, повернувся до Львова з титулом польного гетьмана.

Думний своїм першим воєнним подвигом і високим званням, молодий гетьман уже встиг зважити собі ціну, він тримався перед Соліковським незалежно, а зрештою поштиво: на догоду архієпископові підхвалював, смакуючи, густо-червону мальвазію, подану гостям до чаю.

– Божественний трунок, амброзія! – приговорював, очікуючи ділової розмови, чей же не на посиденьки запросив Соліковський його і Шимоновича. – А втім, ми погані смакоші: китаєць розуміється на чаю, турчин – на каві, московит – на горілці, а поляк п’є все і хвалить…

– Та ні, поляк на пиво має смак, – заперечив гетьманові Шимонович. Серед присутніх поет був наймолодший, проте вже мав досить гучну славу: за прикладом Кохановського він писав не тільки латиною, а й рідною мовою. – У нас пиво найкраще. Покійний папа Григорій, він був якийсь час, як вам відомо, легатом у Польщі, вигукнув, лежачи вже на смертному ложі: «О santa piva di Polonia»¹⁸. Правда, отці його не зовсім добре зрозуміли і почали молитися до святої Піви, щоб повернула папі здоров’я.

Жолкевський стримано посміхнувся, він любив жарти свого молодшого колеґи; Соліковський спідлоба глянув на поета, вловив його іронічний погляд і смиренно опустив очі, готуючись до серйозної розмови.

– Я чув, – повернув голову до гетьмана, – що ви розпочали будувати в Жовкві фортецю, перед якою іграшками здаватимуться Олеський і Луцький замки…

– Так… І жити там буду. Тісно у Львові та й почет ніде тут тримати, а який то гетьман без особистого війська…

– Як архієпископ – без орденського воїнства, – Соліковський повертав розмову в потрібне йому русло.

– Не можете скаржитися, ваша ексцеленціє… У Львові кого тільки нема: бернардини, капуцини, кармеліти, домініканці…

– Лютерани, кальвіністи, аріани, – продовжував з іронією перелік архієпископ. – І православні, вашмость, і православні, – додав з притиском, злий вогник зблиснув в очах і пригас. – А ті запровадили своє антихристське братство і виповіли війну апостольській Церкві… І їй важко: бернардини ходять з вертепами; капуцини гарну капусту викохують, босі кармеліти вміють добре жебрати, а воювати з віровідступниками нема кому.

– Але ж ви воюєте, – розгладив вуса Жолкевський, – церкви закриваєте, православних попів виганяєте з приходів, русинів – з цехів… Ваша ексцеленціє, не звинувачуйте мене в прихильності до схизми – мій шановний вітець, староста львівський, справді був у дитинстві православним, я ж вірно служу католицькій державі і її правителям… Проте гадкую, що в завойованому краю не слід різко порушувати попередній спосіб життя підданих… Щоб упокорений народ прийняв переміни, треба вводити їх непомітно: люди бояться більше змін зовнішніх, ніж суттєвих.

– Не згоден з вами, вашмость… Правитель повинен здійснити все необхідне жорстко, за одним разом, щоб піддані пережили їх без тривалого болю. Що ж стосується благодіянь, то їх треба давати потроху, щоб народ мав час оцінити добро.

– О, безсмертний Мак’явеллі! – вигукнув голосніше, ніж дозволяв етикет, Шимонович. – Як видно з вашої розмови, вчення італійського політика можна трактувати як кому вигідно. Ви ж бо у вашому діалозі оперували тезами з трактату «Монарх», і кожен мав свою рацію. Чи не подібно ідеологи різних сект і віросповідань тлумачать Святе Письмо?

– А тому єзуїти визнають право тлумачення святого письма тільки за костелом, мій сину, – відрізав Соліковський. – Пане гетьмане… Якщо у нас зайшла така розмова, – архієпископ тримав у долонях келих з вином, наче хотів його зігріти, – то при цій нагоді… Я прошу у вас, як у вельми впливового світського владці, підтримки… Може, мені вдасться переконати вас, що до Львова, в якому останнім часом досить люто заворушилася схизматська гідра, необхідно ввести найвойовничіший орден, справжнє Ісусове воїнство, яке – єдине – може стяти погані голови потворі, – єзуїтів. А ви, шановний поете… Я хвалю вас, що пишете зрозумілою польському народові мовою, хоча… коронаційну оду ви могли були виголосити й по-латині… А втім, єзуїтська проповідь теж ведеться по-польськи, навіть сам Скарга… Ви, хвальний поете, своїм словом зуміли б у цій справі багато допомогти. Посполитий люд вірить своїм речникам. І якщо на кожному кроці… Навіть сухий кілок зазеленіє, коли його часто підливаєш водою…

На хвилю запала мовчанка. Шимон Шимонович опустив голову, та зразу ж різко підвів її і коротко спитав:

– Навіщо?

– Для перемоги Полонії на Русі. Єзуїтський орден здисциплінує плебс. Єзуїтська колегія замінить пауперську¹⁹ катедральну школу, і виховуватиме вона не вільнодумців, які потім – хто до ліса, хто до біса, а вірних слуг святого костелу, котрих, немов віск, можна завжди втиснути в потрібну форму і котрі зуміють жертвувати себе всього у вогні любові до Христа. Єзуїтизм з роками зробить польський народ могутнім передмур’ям християнства! – Архієпископ стояв, простягнувши вперед руки, він виголошував проповідь, очі його палахкотіли. – Дорогі мої, хіба ви не бачите, що Польщу, оточену протестантською Німеччиною, магометанською Туреччиною, православною Росією, може врятувати і зробити її твердинею тільки єзуїтський католицизм? Чому досі немає у Львові єзуїтського дому? У Вільні, у Кракові є… То виходить – риба у Львові, а рибалки в Польщі. Де тут логіка, панове?

Підвівся Шимонович.

– Я не політик, ваша ексцеленціє, і ви, звичайно, не слухатимете моїх порад: вводити єзуїтів до Львова чи ні. Але мені здається, що єзуїтська дисципліна шкідливо може позначитися на суспільному житті Львова, заселеного розмаїтими народами. При тому Львів – тільки острів серед українського моря, на це треба зважити. Ми повинні шукати якихось кладок, стежок для порозуміння з русинами, а не посилати до них духовних ціпаків, які закривають церкви, ловлять попів, монахинь з келій виганяють! Я боюся, щоб подібні заходи не окупилися колись морем крові!

Жолкевський сидів незворушно, прислухаючись до суперечки, розгладжував пишні вуса, а брови мав зведені догори – слухав уважно, і коли розчервонілий Шимонович уже сидів у кріслі, витираючи хусточкою піт з чола, промовив:

– Я не бачу аж такого чорного майбуття, як наш молодий гарячий віршотворець… У нас – сильне військо, а значить, і порядок… Проте я погоджуюся з паном Шимоновичем, що іще рано вдаватися до крайніх заходів, до огульної пацифікації²⁰ краю, і тому не раджу вводити до Львова такий войовничий орден, яким є єзуїтський. У моєму війську служать реєстрові козаки і слухняні суть. У Львові русини теж не піднімають ребелії²¹. А єзуїти можуть їх озлобити… Ви зарано, ваша ексцеленціє, взялися за шаблю. Спочатку варто спробувати порозумітися з православним кліром. Балабан послав королеві скаргу на вас – і має рацію: ви образили духовну особу. А чому б вам не зустрітися, як ми оце сьогодні, з єпископом, з київським митрополитом і не порозмовляти: Ісус у нас один, одна й Діва Марія, обряди подібні… Об’єднаймося. Унію складімо.. Та якби це вдалося зробити, то не закривати церкви, а відкривати нові буде потребно, тоді можна буде посадити уніятського патріарха в Києві і цим вибити скіпетр у московського, яким він помахує через наші голови аж до Константинополя! А там прийде черга й на єзуїтів…

Соліковський довго думав, потім надпив з келиха вина і поглянув на гостей.

– Я дякую Господові за те, що маю у ваших особах щирих однодумців, панове. А тон нашої розмови.. Що ж, на сеймі також усі разом кричать, ніхто нікого не слухає, а схвалюють одностайно…

…Альнпек це сказав і побачив, як сполотнів патриціянський лікар і бурґомістр Павло Кампіян. Він підніс до очей руки, розглядав їх перестрашеними очима, тремтячими пальцями розв’язав плетені золотою ниткою шнурки рукавів шовкового жупана і, оголивши ліве зап’ястя, простогнав:

– Пляма… Червона пляма!

Альнпек підійшов до патриція, приглянувся до його руки і мовив посміхнувшись:

– Суґестія, ласкавий докторе… Лікуйтеся ось цими піґулками з гашеного вапна. Проказа не в тілі вашому, а…

Він не доказав, повернувся і вийшов із зали консулів.

Соліковський дізнався про страшну хворобу того ж дня, коли приймав у себе Жолкевського і Шимоновича. І то в дивний спосіб.

Гості пішли, він знову замкнувся у кімнаті з ляльками, зробив наспіх з аркуша паперу опудало православного єпископа Балабана і, поставивши його біля іграшкового собору Юра, підсунув до нього чорта. Потім поміркувавши, забрав нечистого, вкинув до шухляди і сягнувши рукою під блят стола, засмикав шнурками. Старі ляльки слухняно рухалися, кумедно викидали руками й ногами – так, як цього бажав архієпископ Іґнатій Лойола, стежив з краю стола за рухами маріонеток, держав у руці хреста і був задоволений. Соліковський довго смикав за шнурки і думав; паперове опудало Балабана стояло нерухомо; архієпископ нервово згріб докупи чортів і крикнув до них, мов до справжніх:

– Ви знайдете посередника між мною і Балабаном. Ви! Тої миті у відчиненому вікні, що виходило на Ринок, з’явився ангел. Він був трохи більший за голуба, із сизими крильцями й золотоволосою дівочою голівкою. Ангел склав крила і, потупцювавши на підвіконні, рік по-латині:

– Lepra oppidum invasit. Deus praecipit tibi, ut coloniam leprosorum condas²².

– Що? – перепитав Божого посланця вражений архієпископ. – Для прокажених? А для воїнів Ісуса коли?

Але на підвіконні голуба-ангела вже не було, і подумав Соліковський, що це до нього глаголав голос з неба. Він виглянув через вікно, на Ринку збиралася юрба, чутно було тривожні вигуки:

– Тронд, тронд у місті! Прокажених у колонію!

Другого дня бурґомістр Кампіян, вислухавши Соліковського, розпорядився з ліплянок на Калічій горі, що височить неподалік Сокільницької заміської вулиці, вигнати жебраків і заснувати там колонію для прокажених за європейським зразком.

У післяобідню пору через міст на Полтві в бік Калічої гори вирушила процесія – такої ще не зріли мешканці Львова.

Попереду в білій сорочці, підперезаній сировим шнурком, йшов безбровий і безвіїй чоловік з червоним спухлим носом, з його рота текла тягуча слина, він здичавілим поглядом позирав на людей, що товпилися скраю дороги і сахалися назад, коли він наближався. Це був Тимко Пєньонжек, якого знайшов Гануш Альнпек у підвальному помешканні на Гарбарській вулиці.

За ним тюпав міський кат у чорному каптурі і з прорізами для очей, він тримав у руках сокиру, і на відстані кількох кроків ішли канонік у комжі, одягнутій поверх реверенди, і два міністранти.

Процесія зупинилась під схилом горба. Кат показав на вершину, де стояли жебрацькі ліплянки під очеретяними дахами, і сказав до хворого:

– Ти більше не жилець на цьому світі. – Він нагнув Тимкові голову і змахнув біля шиї сокирою, імітуючи страту. – Назад тобі вороття нема.

Підійшов міністрант, кинув нещасному князеві рукавиці й подав йому в руки довгу паличку, на кінці якої теліпалася прив’язана мисочка.

– До сієї черти, – кат провів носком чобота по землі, – тобі можна виходити і в рукавицях простягати за подаянням паличку з мискою. Коли ж не послухаєшся, то ця сокира вдарить на одну п’ядь ближче до твоєї шиї, ніж сьогодні.

Канонік почав тихо правити над прокаженим погребальний молебень. Тимко покірно слухав, не вимовивши й слова, дивився на каноніка засльозеними безвіїми очима і після молебня вимовив:

– Помоліться, святий отче, щоб я тут недовго був сам…

Так Тимко Пєньонжек започаткував у Львові колонію для прокажених, яка, волею Божою, випередила єзуїтську на багато років.

…Такого ж голуба із золотоволосою дівочою голівкою – а певно, це був той самий, – бачив ще один чоловік, Антох Блазій. Він вертався до братської друкарні, яка містилась поки що у вутлій прибудові до Успенської церкви у Зацерковному провулку; вертався від Лисого Мацька втомлений і злегка захмелений. Відвіз йому на візочку сто двадцять примірників Часословів, книжка та – по п’ять золотих кожна, а Мацько хитрий – половину по шість продасть, то цього разу не поскупився – поставив могорич.

Зупинився біля входу, витирав піт з чола, сопів, бо післяобіднє сонце таки добре пражило, а книжки, хай їм чорт, тяжкі, і вино у Мацька міцне. Стояв і думав, що має вже по саму ґульку тієї біганини. Юрко Рогатинець, відколи його обрали на сходці сеньйором братства, не дає нікому передихнути. Геть чоловік перемінився, не спочине, не усміхнеться, схуд, сивіти почав, а тими сірими очима неволить усіх або ж дає зрозуміти: не хочеш – не тримаю.

І хоч би його, Блазія, адже він у Рогатинця перший помічник, підвищив у посаді – дідька лисого… Якийсь кравець Іван Красовський став віце-сеньйором, кушнір Хома Бабич – скарбником (хіба вони допомагали збирати в людей гроші на будівництво шкільного дому і братського будинку?), а його, Антоха, залишив далі поборцем, і мусить він гасати за датками не тільки по львівських братствах, а й у Рогатин, Дрогобич, Самбір, Бережани – всі малі братства підпорядкувалися Успенському.

А бачить він – чиниться гріх. Уже і єпископ Балабан (та коли б не він, чи стояв би тут друкарський верстат?) на проповіді в соборі Юра назвав успенських братчиків боговідступниками. Єпископ, правда, теж собача кістка, він хотів би, щоб усі доходи від друкарні йшли на єпархіяльні потреби, а Рогатинець уперся – гімнасіон треба перш за все відкрити. Спочатку Юрко якось заглаголював єпископа, обіцяв, кланявся, та ось сталася притичина, і він здумнів геть-чисто. Проїжджав через Львів, вертаючись із Москви, антіохійський патріарх Йоаким – Рогатинець з Красовським спіймали його за поли сурдута і виблагали в нього грамоту, якою він затвердив статут братства. Видно, сподобався Йоакимові сеньйор, бо замовив слово перед царгородським патріархом Єремією, і той надав Успенському братству ставропігію²³.