Kitabı oku: «Орда», sayfa 2
А Єпіфаній і справді пробирався до столу, де засідав царський суд. Його притягала магнітом постать з вовчою головою; вовча голова стала враз людською, блимнули й примружилися очі; полковник Ніс упізнав Єпіфанія і кивнув йому; Єпіфанієві стало на душі спокійно, страх пропав до решти від остаточного усвідомлення: все, що далі станеться, буде волею і виною полковника Носа, а він – тільки свідком і виконавцем.
Полковник зупинив поглядом Єпіфанія, наказав мовчки стояти, дивитися і слухати.
Цар допитував коменданта Батурина – сердюцького полковника Дмитра Чечеля.
– Одвічай, мерзотнику, – мовив цар, неблимно дивлячись на жертву, – одвічай, коли вперше подумав про зраду!
Полковник Чечель – босий, у подертій сорочці, з непокритою головою – стояв на снігу й морозному вітрі закачанілий і байдужий до того, що має зараз із ним статися. Очі в царя округлювалися і більшали від стримуваної люті, що розпирала його з нутра; холодний їх полиск не обіцяв ні жалю, ні пощади, тож і страху в Чечеля вже не було; тонкі й закручені доверху царські вусики смішно підстрибували, коли невтримна царська злість сіпала судомою горішню губу; височезного зросту повелитель перехилявся через стіл, спираючись обома руками у протилежний його край, і здавалося Чечелю, що цей всевладний і фізично могутній ґевал вмить перекине стола і увіп’ється руками в його горло – так могло статися, полковник знав про царське замилування тортурами, а також усвідомлював і те, що уособлює в цю мить не Чечеля, про якого цар донині не чував, а гетьмана Мазепу, котрий увійшов у безмежне царське довір’я і ошукав; Мазепу цар не впіймав і не впіймає, тож доведеться колишньому комендантові Батурина витримати муки за свої і Мазепині перед царем провини.
– Я ніколи не подумував про зраду, ваша величносте, – спокійно відказав Чечель.
Підстрибнула в царя верхня губа і так застигла, загнавши закручені кінці у широкі ніздрі, оскалилися білі кливаки, й Єпіфанієві уздрілася вовча голова над коміром бобрової шуби; він перевів погляд на полковника Носа – той теж був з вовчою головою, глянув на Меншикова – і Меншиков теж ововкулачувався… Єпіфаній приклав долоню до губів і з полегшею усвідомив, що сам вовком іще не став; нудка тривога вповзла в його душу: як же він з людською подобою вживеться серед вовкулак, його ж розтерзає, зжере хижа зграя, коли не уподібниться тим, кому віддає задля спокою і безвідвічальності самого себе.
Однак це видиво тривало лише мить: опустилася верхня губа в царя, закривши рідкозуб’я, тільки безвії великі очі тратували люттю полковника Чечеля. Проказав Петро:
– А як ти назвеш свою зухвалу відмову впустити його світлість князя Меншикова в Батурин?
– Я виконував наказ гетьмана, і якби вчинив інакше, тоді допіру можна було б назвати мене зрадником. Та коли говорити про недостойність політичних вчинків, то здрайцею передовсім треба назвати тебе, царю, ти ж бо перший потоптав угоду між нашим батьком Хмелем і твоїм вітцем Олексієм, навівши свої війська на постій в Україну на грабунок українського люду, і посягнув на наші одвічні вольності, задумавши перемінити в драґунів козацькі полки.
– На палю його! – коротко присудив цар.
– Іншого вироку я й не чекав від тебе, кровопивце, – так само спокійно, як і перше, мовив Чечель. – Я загину з усвідомленням потрібності українському народові моїх мук. Замордований мученик небезпечніший для завойовника, ніж живий лицар, – він-бо народжує ідею помсти.
– Ту ідею, нещасливцю, я втоплю у крові! За неї можуть постояти живі, а не мертві! – Петро кивнув рукою на гурт полонених козаків, оточених драгунами, звелівши вести на суд наступного.
– Мертві оживуть месниками в нащадках! – вигукнув Чечель, якого царські посіпаки вже вели до річки на місце страти. – А ви у своїй жорстокості самі себе зжиратимете, як павуки!
Цар біснувався: вдаряв кулаками, мов гирями, об стіл, випльовував сповнені ненависті слова, і складалися вони для Єпіфанія в суцільне прокляття Україні:
«Залишу живих мерців, покірне стадо залишу на цій свавільній землі – худобу над порожніми яслами, і кидатиму їм за покору жмутки бадилля, на банях церковних замість хрестів водружу канчуки, і те стадо лякатиметься шелесту листя! Корита підсуну під ваші худоб’ячі морди, і ніщо не буде для вас дорожче за тепле пійло. І забудете все, чим досі жили: звичаї свої, предків, матірню мову, зречетеся хоругов і молитов – усе віддасте за смачне пійло в коритах!»
Єпіфаній зажмурив очі, вслухаючись у страшне пророцтво, що цвяхувало безнадією його розпластану душу, він не мав відваги глянути на розлютованого царя, та коли у вухах стихли царські прокльони, Єпіфаній розплющив очі й у подиві своєму уздрів на Петровому обличчі владний спокій, набагато страшніший за почуті слова: цар не лякав словами, він здійснював проклін.
Чечеля вже вбивали сідницею на загострену палю, та навіть не застогнав мученик, і тільки за хвилю, коли смерч жаху пригнув людські голови, Чечель заволав, корчачись у муках:
– Люди, схаменіться, вас багато, не стійте стадом, убийте прокураторів, що з чужої землі прийшли управляти вами!
Та ніхто не зрушився з місця, люд на очах ставав німою худобою; комендант Скорняков відправляв козаків одного за одним на муки і смерть, нелюдські зойки долинали з-над Есмані; цар змахував рукою, посіпаки тягли засуджених на страдне поле, кати працювали в поті чола: колесували, саджали на палі, відрубували ноги й голови на помості, виривали ніздрі, і Єпіфаній, дивлячись на те, згадував, що десь подібне бачив і що тоді карався він страхом, а тепер страху вже не було – панували в душі тупий спокій і покора.
Цар при цій роботі не спускав ока з полковників, яких покликав на гетьманські вибори, і три з них, а найдужче Іван Скоропадський, геть зовсім поникли, ледь до землі не припали, тільки Павло Полуботок стояв рівно, випнувши живота, і витримував царський погляд. Цар вибирав із них кандидатів на гетьмана і вже знав, що Полуботок ним не стане, а кого призначити – теж іще не ухвалив: хто з них перший прибіжить до корита?
Не йдуть? Тоді продовжуйте, кати, своє діло, поки не зрушиться з місця хоч один! Цар підвів руку, та зупинився: ось ступив якийсь наперед, – хто він, не званий, що стояв поруч з Іваном Носом?
– Управляй нами, пресвітлий повелителю! – упав незнайомець на коліна перед Петром. – Не хочемо мати своїх проводарів – ні Мазепи, ні Войнаровського, ні Орлика, ні Гордієнка, а тільки тебе, найсправедливішого. Хай не карають нас свої, легший чужий канчук: жалю тоді нема і заздрості нема… Чим же вони ліпші за нас? – Прохач підвів голову від землі й квапніше заговорив, ніби злякався, що цар переб’є його щиру сповідь: – Я охочекомонний полковник Гнат Ґалаґан із Січі. Я проведу твоє військо до гадючого гнізда, що вже зрадило тебе, – колишній отаман Кость Гордієнко повів сім куренів на злуку з Мазепою, а решта готова до походу. Віддай мені Гордієнкові маєтки!
Просвітліло царське обличчя, і вже Петро в думці ухвалив призначити гетьманом Гната Ґалаґана, та тут сталася несподіванка. Із натовпу до столу пробирався козацький старшина, він теж вклякнув і, назвавшись хорунжим Забілою з Ніжинського полку, просив для себе село Севолож, що залишилося після мазепинця сотника Нетреби, – он йому тільки-но відрубали голову на пласі.
– Його вже нема, нема, віддай мені Севолож, пресвітлий царю!
А далі почали вибігати інші: були тут протопоп Заруцький – він просив слободу Лизунівку, що належить отцеві Бистрицькому, котрий самого шведського генерала Майєрфельда гостив у своєму приході, і сотник Бандурко виказував корчмаря, що частував оковитою шведських вояків; гей, аж бо то вже вилаштувалася нескінченна черга до посольської канцелярії з чолобитними на млини, ставки, лани і пасіки. За них платили доносами: хто на лохвицького сотника Яременка, що збирав провіант для Мазепи, хто на глухівського обивателя Таращенка, Богу духа винного… Не простаки ж вони, не роззяви – давно готові до корита царського. З ними треба обережно, такі не тільки Малоросію, всю імперію розкрадуть…
Проте Петрові повернувся добрий настрій, він гукнув:
– Скорняков, а йди-но роздрухай Чечеля, може, ще не сконав, хай погляне, яким геройством мстять землячки за його муки!
Та не встиг комендант зрушитися з місця, як із гурту полонених і до кари приведених вихопився отець Данило із Ставків і, ставши перед царем, проголосив:
– Я покрию цю ганьбу своїм життям і скажу: лукавий царю, зруйнував єси Батурин, людей перебив, навіть дітей не пошкодував, то й ми не зарікаємося в московській крові по коліна бродити, бо за руйнування Батурина вся Україна встане!
Зареготався цар і зупинив слуг, що кинулися до священика.
– Облиште його. Хай подивиться сьогодні на страти, потім колесуйте, поки не відмовиться від скверних слів, а завтра попросимо його виголосити в Троїцькому соборі анатему Мазепі!
…Другого дня, 12 листопада 1708 року, на дзвіниці Троїцької церкви забаламкали дзвони, скликаючи глухівський люд на майдан вибирати нового гетьмана.
Тих, хто замкнувся по хатах, наляканих вчорашнім судом і шибеницею, яку для чогось поставили на церковному майдані, драґуни виганяли силоміць, надто ж упертих в’язали й долучували до гурту полонених козаків і старшин, яких не встигли стратити вчора, й погнали всіх до Лебедина на дальші допити й муки.
Цар наказав привести тортурованого вчора отця Данила, що мав перед богослужінням проклясти Мазепу, – мовили кати, що покаявся на дибах піп.
Привели одягнутого в рясу й єпітрахиль змордованого священика, він ледве тримався на ногах: Петро поплескав отця Данила по рамену, похитав головою, мовляв, будь розумний, отче, ти ж бачиш, що все живе скоряється мені або ж гине, а ти житимеш за два тільки слова «анатема Мазепі», і від тебе почнеться в православній церкві новий вірнопідданий ритуал, що протриває віки й поселить у людей віру в царську справедливість і переконає в марності бунтарства. Тільки два слова, отче.
Князь Меншиков зачитував перед людьми маніфест, в якому проголошувалося, що ніякий народ під сонцем не може похвалитися такими свободами і привілеями, як малоросійський, бо ні єдиного пенязя в малоросійському краю не велимо до казни брати і милостиво доглядати сей край, від басурманського нашестя та від зажерливого старшинства обороняючи.
Тоді ж цар звернувся до козацьких старшин із запитом, кого вони воліють мати за гетьмана. Мовчали старшини й глухо мовчав народ, тільки один, а був це отець Данило, тихо сказав, зітхнувши:
– Полуботка або нікого…
Цар вдоволено посміхнувся, бо ж скорявся йому непокірний, проте сказав:
– З Полуботка може вийти другий Мазепа… – Він глянув спідлоба на поставного чернігівського полковника, який і нині стояв гордо й витримував царський погляд. – Не можна Полуботка вибирати, він надто хитрий. Виберіть краще Скоропадського. Та поки поблагословимо нового гетьмана, треба спершу повісити зрадника.
Хитнулася й охнула юрба: невже спіймали Мазепу? Ба ні, царські слуги винесли на майдан схоже на Мазепу опудало з орденом Андрія Первозванного на грудях, прив’язали до шиї шнура, поволокли по майдану й повісили на шибениці.
– Проклинай, проклинай! – зашипів на отця Данила цар.
Отець Данило глянув на Петра, мить вдивлявся в його балухаті холодні очі, потім підійшов до шибениці і став під нею поруч з опудалом.
– Проклинаю тебе, царю, – вимовив змучено, скинувши з себе єпітрахиль і реверенду. – І знай: за Батурин вся Україна встане!
Зблід Петро і кволо, зовсім кволо, немов переможений у бою ґладіатор, кивнув рукою. Отця Данила в білій льолі вивів з майдану Скорняков і над придорожнім ровом власноручно стяв йому голову.
Цар був розгублений, вистава не вдалася. Та виручив ще раз свого повелителя полковник Ніс. Він вивів перед царя якогось обірванця і мовив:
– Всемилостивий царю, ось розкаяний сповідник Мазепи: він виголосить анатему.
Єпіфанія квапно одягли в рясу, накинули на шию єпітрахиль і підвели до шибениці, де висіло опудало Мазепи. Єпіфаній глянув на юрбу і враз побачив сотні вовчих голів, він схопив обличчя у долоні і прокричав якісь слова. Їх цар прийняв за прокляття, а Єпіфаній вигукував без упину слово «армаґеддон», і врешті всю околицю потрясло моторошне вовче виття.
Розділ третій
Покрилося Дике Поле пухкою тирсою, червоним воронцем та зеленим катраном, млосне літо розімліло над степом, і річка Чугайка, що вихопилася із байраку й підмила горб, схожий на велетенську могилу, стрімко вдаряючись у нього, наче хотіла пробити наскрізь, щоб не блукати степом кривобродами, зміліла, і з туги стогне над нею дзьобатий бугай; земляні зайці-тушканчики висувають головки з нірок, ворушать вусиками, наслуховуючи прохолоду, якої нема й нема; у піднебесній зимноті кружляють орли-степовики, зірко вишукуючи здобич, у заплавах Чугайки скорботно кигиче чайка.
Усе це бачить і чує чернець Єпіфаній. Він стоїть у келії скиту, що видовбав сам у скалистому березі над Чугайкою, стоїть, взявшись руками за ґрати віконця, ніби хоче виважити, хоч сам вправляв їх у камінь; весь напружився, ніби захотів вирватися із скитської неволі, хоч сам себе сюди запроторив.
…Крізь люту зиму, дощову весну й спекотне літо, від села до села, від міста до міста пробивався Єпіфаній з Глухова до Полтави, випрошуючи милостиню й переночовуючи там, де його заставала ніч: у хліві чи в домі або просто в полі, а деколи надовше зупинявся в монастирській нічліжці, а потім із старцями, яких блукало по Україні немало, повертав на храмові свята, де можна було нажебрати кращий пай, та більше йшов сам, бо жебрак на місці стояти не може, він мусить іти – це його праця й заробіток.
Єпіфаній ні з ким не розмовляв, і його вважали за німого. Ніхто не проганяв його, але й не затримував, а коли залишався сам, дослухався тоді до вовчого виття, що долунювало звідусіль, і в тому витті водно вчувався йому наказ вовкулаки Носа: «Убий Мазепу, убий Мазепу!», і він ішов далі, напитуючи слід шведсько-козацького війська, бо інакше не міг чинити – вся його людська сутність підлягала чужій волі, з якої визволитися не мав сили.
Здавалося у Глухові, що визволився, коли прокричав перед шибеницею, на якій висіло опудало Мазепи, слова «армаґеддон», і з полегшею подумав, що ось зараз опуститься на нього сокира, яка щойно стяла голову отцю Данилові; страху вже не мав, він тільки прагнув звільнитися від наслання полковника Носа – бути завше у злі; натовп прокричав за ним «анатема!», і Єпіфаній знову мимоволі вчинив зло, першим проклинаючи Мазепу.
Він завив із розпуки, бо намацав пальцями на своєму обличчі вовчу пащу, і зрозумів, що ніколи вже не вирветься з неволі вовкулак, він кинувся втікати з церковного майдану, та схопив його за оборки Іван Ніс і проказав:
– А тепер іди і вбий Мазепу!
– Мене ж убивати ніхто не вчив! – заплакав Єпіфаній, припавши до грудей полковника.
– Ти навчився дивитися, як убивають, тепер тільки зважся замахнутися сокирою.
У липні 1709 року Єпіфаній опинився на Полтавському полі. Вовчого виття більше не чув, то здалося йому, що полковницький нагляд за ним припинився, що загубився він у воєнній завірюсі: марширують війська, риють вояки шанці, ставлять бівуаки, лаштують гармати, бряжчить зброя… Десь тут Мазепа, десь тут його покровитель, він признається, що посланий убити його, хай буде обережний; полковник Ніс, напевне, не одного Єпіфанія на таке діло послав. Радість перед очищенням затоплювала душу, він висповідається перед Мазепою, і сповідь поверне йому пам’ять: що ж я такого наробив, що став безсилим свідком лиха, чому сам чиню його, не хотячи того?
Аж ось і він, ясновельможний гетьман, виходить із намету, з ним молодий чоловік – це ж Карло! І йдуть вони у бік Ворскли; почекайте, пане гетьмане, почекайте, хіба не впізнаєте свого улюбленця, свого сповідника! Мазепа не чує і йде далі, та на поклик Єпіфанія зупинився Карло, і тут ядро, послане з московської лінії, потрапляє королю в коліно…
«Що я наробив, що я наробив, я ж не хотів!» – потряс ґратами маленького віконця чернець Єпіфаній.
Крізь віконце видно плесо-озерце, утворене річкою під скелею. Туди він спуститься крутою стежкою аж під вечір, щоб набрати збанок води, і, може, матиме щастя побачити зблизька білих лебедів, що інколи прилітають на синє озерце, – чисті й небесні; щоразу, коли бачить їх з віконця, щемлива надія проймає серце Єпіфанія, що з ними прилетить чи то рятівна звістка, чи дух очищення; він підходив обережно, щоб не сполохати, – може, як наблизиться до них, пречистих, щось тоді станеться? Та лебеді, голосно лопотячи крильми, злетіли в небо, і Єпіфаній знав, чому вони його бояться: приносить із собою зло.
Нема сьогодні лебедів. Єпіфаній повертається від віконця і ступає крок у глиб продовгуватої келії, де стоять два кругляки: один, менший, для сидіння, а вищий – замість столика; на столику каламар з чорнилом, перо й ще не записаний папір. Це дар ігумена Нямецького монастиря Ніколае.
…Після перемоги над шведами Петро пиячив, святкуючи несподівану вікторію: щасливий випадок допоміг йому. Пораненого в ногу короля носили на ношах по ратному полю, він вигукував крізь гарячку: «Воїни, король з вами!», та це не допомагало: шведи, що звикли бачити відчайдушного вождя завжди попереду, розбігалися в паніці, і головнокомандуючий полтавською операцією фельдмаршал граф Рендшільд потрапив у полон. П’яного царя, який на бенкеті раз у раз підносив келих то за славне воїнство, то за «свого брата» короля Карла XII, спам’ятав Меншиков аж надвечір, і тоді Петро послав князя в погоню за Мазепою.
Рештки шведсько-козацької армії втікали берегами Ворскли до її гирла. Поранений Карло і хворий Мазепа їхали попереду в одному повозі; гетьман, підпертий подушками, здавалося, був байдужий до всього, що трапилося, й бачили всі: на ладан дихав. Водив відсутнім поглядом по обличчях козаків, що йшли за повозом кінно й пішо, і, звісно, не помічав обідранця, що квапився навздогін, – розмахував руками, знаки подавав: отець Єпіфаній думав у цю мить не про гетьмана, а про очищення своєї душі, він прагнув одного – діткнутися до руки гетьмана і, коли отримає від нього відпущення невольного гріха, впасти під колеса повоза й загинути, більшої-бо кари не знав, як нести тягар полковницького наказу.
Та до повоза, оточеного комонними, Єпіфаній проштовхнутися не зміг, тож на переправі в Переволочній, коли Карлові й Мазепі подали пором, а козаки пустилися вплав на конях і безкінно, Єпіфаній ухопився за хвоста якогось аргамака і так переплив на правий бік Дніпра, а потім манджав степом разом з козацтвом до Бугу.
Сераскер Бендер і Буджака Ізмаїл-паша в присутності кримського хана Девлет-Ґірея 1 серпня 1709 року прочитав фірман султана Ахмеда III, за яким козаки отримували землі між Прутом і морем, збрую, одяг, ще й бакшиш був обіцяний в разі війни з невірними; кошового Костя Гордієнка нагороджували червоною хоругвою з півмісяцем і зіркою, а гетьманові Мазепі, що лежав хворий у наметі короля в селі Варниця біля Бендер і чекав своєї видачі москалям за триста тисяч талярів, подарував султан соболине хутро.
Під цим хутром, накинутим поверх простирадл, лежав гетьман на смертній постелі і чекав на отця Єпіфанія, улюбленого сповідника, що таки добився до гетьманського писаря Пилипа Орлика і впросив повідомити Мазепу про свою присутність у гетьманському стані.
Пилип Орлик і полковник Андрій Войнаровський не відходили від гетьмана, чекаючи, кому він передасть печать і клейноди, тож не покинули намету і тоді, коли увійшов Єпіфаній в облаченні з хрестом, – у кожну мить міг Мазепа віддати Богові душу.
Посміхнувся хворий гетьман, побачивши вродливого абсольвента Києво-Могилянської академії, що колись у хвилини відпочинку й гетьманської задуми патетично й витворно читав напам’ять поезії Овідія.
– І ти тут… – промовив кволо і здивувався, що сповідник упав долілиць і довго плакав, а підвівшись, промовив:
– Прости мені мій гріх, якого не знаю, потонувши в пучині непам’яті! Хай повернуться до мене змисли…
– Ти коли покинув Батурин? – спитав гетьман з підозрою.
– Пітьма довкола мене, я нічого не тямлю…
– Що останнє ти запам’ятав?
– Що маю вбити тебе.
– Хто тобі таке наказав?
– Ґемон і вовкулака полковник Ніс.
Мазепа звівся на лікті і прохрипів:
– І ти, оскверений змовою зі зрадником і душогубцем, якого ще не знав світ, насмілився прийти до мене в мою останню годину?
– Пане гетьмане, прости мені, я в непам’яті! – застогнав Єпіфаній, припав до ложа і діткнувся губами гетьманської руки, що безвладно лежала поверх хутра.
У ту мить гетьман сконав.
…Щось зашемрало біля дверей келії, здригнувся чернець Єпіфаній, прочинив двері і впустив до середини послушника Нямецького монастиря, що раз на тиждень приносив йому від ігумена Ніколае хлібину, горнець вареного бобу і чверть олії.
– Чому сидиш у темряві? – спитав послушник. – Я ж приніс тобі свічок.
– Якщо не бачиш полумені свічки, отроче, – відказав Єпіфаній, – то це ще не означає, що у свічці його немає. Є в ній здатність зайнятися, і світить вона внутрішньою силою своєю, я бачу той пломінь. Тільки стовпець воску без ґноту ніколи не спалахне.
– Ґноти у свічках, що я тобі приніс, суть, чом не засвітиш, щоб розігнати довкруж темряву?
– Немає вогню у мене, я втратив вогонь.
– Принесу тобі…
– Не розумієш ти… Спершу треба просвітитися самому. Я хочу повернути до свого серця Бога.
– Блюзніриш, отче! Чи ж може таке бути, щоб чернець жив без Бога?
– Бога в мене відбирали ціле життя… Я, хлопче, родом з Кам’янки, що біля Фастова. Батько мій був богомільний, навчив мене письма, і скоро я вивчив напам’ять псалтир і часословець. До чернецтва готувався змалку: обідав лише в неділю й середу, спав на холодній долівці… Потім закінчив Київську духовну семінарію і став постником у Києво-Печерській лаврі. Поглинав я духовні книги і намагався не бачити, що діється довкола. Але бачити мусив: ченці навіть у піст йшли вечорами на чай, вони там їли поросята й карасі та гасили тлусті яства слив’янками і малинівками… За такою трапезою застав я одного разу самого ігумена Алілуя і скрикнув: «Таж піст, ваше преосвященство!» А він, підхмелений, відказав мені безсоромно: «Для прохвоста нема поста!» А в шафах, де одяг, я бачив зачинених жінок для похоті… Був я книгодержцем в ігумена Алілуя, їздив з книгами по хуторах святої Лаври і зрів страшну людську нужду. Я плакав перед образом Богородиці, прикрашеним діамантами: «Діво Маріє, де твоя правда: люди з голоду мруть, а твій образ у золоті!..» Я втік із Лаври і пішов учитися до Києво-Могилянської академії. Учив мене філософії мудрий професор Тимотей Вергун, богословія – отець Антоній Простибог, а піїтику й риторику викладав сам Феофан Прокопович, апологет Мазепи… То скільки Божого могло залишитися в моєму серці по тому, як ігумен Ніколае розповів мені, що у Софіївському соборі за десять днів по Полтаві Феофан оголосив прокляття своєму покровителеві й похвалу Антихристові?.. Я хочу повернути до свого серця Бога, якого витіснила орда страху, байдужості і зради…
Спочатку з недовірою слухав послушник Єпіфанія, потім задумався і через якийсь час спитав знічев’я:
– Як же ти опинився в нашому монастирі і чому прийняв аскезу?
…Орлик і Войнаровський забули про сповідника, що увіч признався до змови з полковником Носом проти Мазепи і, розтривоживши цим гетьмана, спричинився до його раптової смерті; вони якусь мить дивилися виклично один одному в очі: полковник Войнаровський, небіж гетьмана, мав право спадку, і спадок той визначався не лише гетьманськими клейнодами й печаткою, а й двома бочками золота, які Мазепа встиг переправити на правий берег Дніпра в Переволочній, – освічений і ґалантний молодий генеральний старшина потайки мріяв про гетьманську булаву, проте готовий був поступитися досвідченому політикові генеральному писареві Пилипові Орлику, якого Мазепа першого посвятив у таємницю своїх стосунків з Карлом.
Орлик пильно дивився у вічі суперникові, владно поклав долоню на інкрустовану перламутрову шкатулку із гетьманською печаткою, що стояла на столику в головах покійника, другою закрив гетьманові очі й звелів Войнаровському споряджати похорон.
І аж тоді, коли молодий полковник відвів убік ображений погляд, Пилип Орлик запримітив священика, що стояв у куті намету, ворушив губами, і з них злітав шелест: «Я не хотів, не хотів…» Генеральний писар утямив, що Єпіфаній винен у смерті гетьмана, тож першою думкою було допитати попа на тортурах про його спілку зі зрадником Носом, але мав Єпіфаній вигляд неосудного, а таких допитувати не дозволяло козацьке право. То сказав йому:
– Шукай монастиря для каяття, і якщо усвідомиш, що вчинив зло зі своєї волі, наклади на себе руки. Іди геть…
Була злива і буря велика, коли ховали Мазепу в приходській церкві села Варниця. Від королівського намету до церкви потяглася похоронна процесія: попереду повоза з труною, запряженою четвіркою коней, ніс Войнаровський на руках гетьманську шаблю, а Орлик – печать на подушечці; позаду повоза йшов відділ козаків з рушницями на рамені, за козаками ступав з непокритою головою шведський король Карло XII, а Єпіфаній стояв збоку, промоклий до нитки, і лише одне верзлося йому в голові, що ось так – у негоду, а може, й верем’яної днини – сотні років тому ховали на цій самій землі римського вигнанця Овідія, поезією якого так милувався український вигнанець Мазепа, і все те – колишнє й нинішнє – уже сховалося за горою, діла тут похованих – теж уже історія, а живі – Пилип Орлик, Андрій Войнаровський, Карло XII і він, Єпіфаній, – залишаться в незвістях тут, на чужині, а в Україні вмре по них пам’ять, і нащадки підуть без них у своє майбутнє з тією ж книжкою Овідія і дивуватимуться з великої прогалини марно витраченого людського часу, а може, й тієї прогалини не помітять.
Після похорону пішов Єпіфаній навмання чужою молдовською землею і, коли натрапляв на чернечу обитель, – зупинявся там на час, а що ніхто ні про що його не розпитував, то був німий і покидав без жалю людей, в яких не знаходив співчуття і які не пробували розпитуванням повернути йому мертво забуте минуле. Він покинув чернечі скити в Аґатоні, Барбу, Кирну, Далеуці, і аж у Нямецькому монастирі старий ігумен Ніколае покликав його до себе і запитав:
– Мазепинець?
Єпіфаній ствердно кивнув головою.
– З якого города?
– Не знаю…
– З Києва, Полтави, Чернігова?
– Ні…
– З Батурина?
Довго думав Єпіфаній, блудив очима, спалахи страху й божевілля пробивалися червінню з очей, і зрозумів мудрий ігумен, що нещасливець не зніс батуринського жаху, і розум його скаламутився – меншиковська різня відібрала йому пам’ять. Тож як мудрий знахар, що голкою проколює вмерлому груди і, дотикаючись вістрям до серця, примушує його забитися, він почав розповідати те, що знав від прочан і від утікачів з Батурина, чудом уцілілих.
Багато описав страшних картин ігумен Ніколае, та ніщо не зрушило пітьми мозку Єпіфанія, подібне він бачив і в Глухові і залишився спокійний: гинуть люди – на те війна; ні, він нічого пригадати не може.
– А вони, бузувіри, – розповідав, не жаліючи Єпіфанія, ігумен, – попідважували дилиння дзвіниці, позапихали туди дітей голівками і вибили клиння…
І тоді закрутилася, зашаленіла жива каруселя перед очима Єпіфанія, а діти не кричать, тільки дриґонять, дриґонять ніжками, – скрикнув Єпіфаній, полум’я пожеж спалило очі, дочка диякона батуринської Покровської церкви продирала йому більма й лементувала: «Отче Єпіфанію, чому ви стоїте, ви не бачите?!»
Усе згадав Єпіфаній, він стояв, затуливши очі долонями, і шепотів: «Як усвідомиш, що вчинив зло з волі своєї, наклади на себе руки».
– Хто це сказав тобі, сину? – нахилився ігумен. – А ти вбивав?
– Ні… Але я мовчав і дивився. Я проклятий за цей гріх, тому приношу із собою зло. Мені не належить жити на світі.
– Не квапся вчинити те, чого повернути не можна. Є різні провини і різні за них спокути. Тобі треба усамітнитися. Прийми аскезу і йди в скит. Над річкою Чугайкою стримить уривистий берег. Бери лопату, сокиру і йди. Я про тебе пам’ятатиму. А коли усвідомиш свою провину, відчуєш вагу її, тоді сам придумаєш собі спокуту. Аж тоді. Не квапся накладати на себе руки, це завжди встигнеш зробити.
…Послушник дивився на Єпіфанія широко розкритими, проте недовірливими очима: чи могло аж таке страшне статися на світі? У Нямецькому монастирі так тихо й благодатно… Невже молодий чернець усе те сам на свої очі бачив?
Сказав, ніяково посміхнувшись:
– У тебе перо й папір на столі. Ти все це вигадуєш, щоб написати?
– Перо й папір дав мені ігумен Ніколае, щоб я вилив на письмі свій гріх і зважив тягар заслуженої покути за нього… А я думаю тепер про те, щоб залишити пам’ять про нас. Для нащадків, можливо, замало буде одного Овідія…
– А хто такий Овідій?
– Колись розповім тобі… Я думаю, що народ, який не має своїх писань, гине навіть тоді, коли зримих причин для загибелі немає. Він забуває сам про себе, впадає в непам’ять, як людина із звапнілим мозком. Я повинен написати про те, що знаю. Про свою непам’ять, про руїну храму моєї душі. Не буду нічого вигадувати. Але всього не відаю – храм руйнувався не тільки в моїй душі. Мені потрібен оповідач…
– Ти подумав на мене? Я ж нічого не знаю.
– Ні, не на тебе… Але ж не тільки я дивився і мовчав, багато таких, і всі повинні заговорити. Невинну кров загиблих зможемо тільки тоді змити зі своїх облич, коли скажемо людям правду. Про себе передусім. Бо, збрехавши, станемо поруч з убивцями з кров’ю на руках… Батурин, хлопче, то лише крихта горя, в якому опинився наш народ. Я мушу знати все. Хто розповість мені? Хто просвітить мене?
Єпіфаній схилився над столиком і говорив сам до себе:
– Папір мій чистий і перо сухе… порожньо довкруж, нема нікого…
– Вигадай! – почув голос послушника.
Оглянувся, та хлопця в келії не було.
Вигадати? Що? Передумати все бачене, відчуте, переболіле, все те відчужити на папір і самому стати суддею своїх і чужих вчинків? А де запорука, що суд буде правий? За яким кодексом я буду судити сам себе? За кодексом мого сумління? Таж у мене замість сумління криваве місиво із решток пошматованої віри в Бога. Немає Бога! Якби він був, то не згорів би Армаґеддон у такому несусвітньому жаху. А може, є… Але злий. Розсерджений, як в Апокаліпсисі Івана Богослова… Як смію я допускати до себе такі думки? Помилуй мя, Боже, по велицій милості твоїй… по множеству щедрот твоїх очисти беззаконіє моє…
Не допомагає П’ятдесятий псалом – мій досвід заперечує Бога. Мій досвід не може існувати разом з вірою…
А хіба ти до кінця пізнав світ? Таж ні. А коли ні, то мусиш мати віру – спочатку пізнавати ще не пізнане. Ту віру треба вигадати. Знайти її в безмежній розмаїтості речей, у перемінності явищ. Виділити з тієї розмаїтості й перемінності символ справедливості і втілити його в людський образ. Вигадай сам собі суддю.
