Kitabı oku: «Орда», sayfa 3

Без віри тобі не обійтися, без віри обходяться всеможні, що самі собі суддями будуть. Двометровий цар Петро закріпив символ своєї могутності в живому співставленні великого й малого: він з усіх сторін світу спровадив до столиці карликів і на дозвіллі бавиться з ними, стверджуючи для себе у тих забавах владу великого над малим. І тому вірить у свою всемогутність, й іншої віри йому не потрібно.

А ти, безсилий, знищений ним ліліпут духа й тіла, з його волі проклятий чинити зло, з його ж волі знесилений тілом, столочений життям, – хочеш відновити храм душі своєї? То знайди символ. Хай це буде лебідь, що прилітає на синє озерце Чугайки – символ чистоти.

Бо то не птахи, а небесні грозові діви, валькірії, що з дощових ниток в’ють хмарові куделі і випрядають з них золоті промені чистих блискавок. Вони виспівують правду, виплакують брехню, вони зцілюють зневірених і знають майбутнє.

Я вигадаю для відзискання втраченої віри валькірію. Спасибі, послушнику, що нарадив мені. Помилуй мя, Боже…

Аркуш паперу був дрібно списаний; Єпіфаній писав, як навчився від професора піїтики Феофана Прокоповича, інакше він писати не вмів – тільки притчами, тільки символами. Відчував, що знаходить у писанні розраду, і творення заспокоює його розтерзану душу. Він створював образ валькірії, що злетіла лебедем з небес на Чугайку, перемінилася в діву, нагою постала перед ним, а тоді пройняло його земне могутнє бажання, чоловічу силу відчув, яку так ганебно втратив, і зрадів, що Бог повертає до нього своє обличчя і він сам знову знаходить для себе Бога.

Списував аркуш за аркушем, осягаючи таємницю перевтілення, лебедів у дівчат, і враз почув ячання. Схопився, припав до заґратованого віконця – він завжди так припадав, споглядаючи лебедів, і в найглибших закутках душі виплекував надію, що лебеді принесуть переміни в його житті, та вони полохливо відлітали, коли наближався до озерця, – відлетять, напевно, і тепер.

Тихо вийшов з келії, навшпиньки спускався крутою стежкою до озерця, та поки вийшов на приступець, звідки стало видно синє око заплави, лебедів уже не було, й безвір’я знову зв’ялило серце.

Зненацька він побачив розпластаного птаха на піску. Хто вбив, який безжалісний мисливець нечутно стрілу пустив чи кулю; Єпіфаній збіг на берег озерця, підняв лебедя, легкого, мов пух, і побачив, що це тільки лебединий кожушок, який скидає валькірія, коли хоче скупатися.

Заховав під рясу кожушок, бо добре знав, як можна спіймати небесну діву, тільки-но написав про це, і квапно подався стежкою догори. Зайшов до келії, нашвидкуруч видовбав у стіні ямку, вклав туди одяг і заліпив глиною.

А тоді став при вікні й чекав. Недовго ждав; із-за скелі, що заступала від келії озеро, вийшла дівчина, біла, мов шума під водоспадом; перса, ніби долонями знизу підхоплені, зазирали в небо рожевими зернятками, вона наближалася до келії без соромоти, дівоче лоно золотно кучерявилося, і коли стала перед віконцем, напіврозхилені губи, ніби жагучого цілунку очікуючи, прошепотіли:

– Я не маю де подітися, а вночі холодно буде.

Єпіфаній відчинив двері, взяв діву на руки, вклав до своєї убогої постелі і довго дивився, а коли вона подала знак очима, він припав до неї і, втоливши свою пекучу жагу, спитав:

– Чи ж то Господь прощає мені?..

Діва Лебедиця мовчки сиділа на прічі, прикривши лоно й перса рядниною, і дивилася на Єпіфанія, ніби з потойбіччя, де все вже відоме і немає загадок, і від того, що знає все, їй тоскно, бо хотіла б на щось чекати, чогось сподіватися, перед невідомим тривожитися, боятися, вгадувати невідоме снами й ворожбою – як усі люди. Та не людина була вона, лише людською гідністю, що прийшла до ченця в келію, щоб він пригадав собі цю людську вартість і, наближаючись, дотикаючись, втішаючись, відчував повсякчас, що не вартий тієї гідності.

Єпіфаній вдивлявся в обличчя Лебедиці, намагався пригадати, звідки знає його: вже десь бачив ці чисті очі – може, то було обличчя скорботної лярви із Ставків, що втопилася в ополонці від ганьби приближення до скверни Єпіфанієвої душі, та ні – інші це очі, інша це гідність, і він враз утямив, що Лебедицею стала вродлива Мотря Кочубеївна, яка того жахливого вечора в Батурині перемінила зрадника у вовкулаку, а його про щось спитала – що спитала? Не пам’ятав, тільки погляд її, що залишався досі в його душі, впізнав тепер.

Вона підвелася з прічі й подалася до виходу; Єпіфаній пішов за нею, і довго йшли вони, продираючись крізь густі переліски, спускалися з круч, лягали у буйні трави: Єпіфаній жадав її безупину, намагаючись забрати від неї крихту гідності собі, та тільки жаби довкруж квакали, коли він, зморюючись, падав ниць до землі, розуміючи, що ніколи не вгасить своєї жаги з Лебедицею, бо її гідність породжує безупинну спрагу пізнання гідності, яку він утратив. Знав Єпіфаній, що Лебедиця заспокоїть його тільки тоді, коли повернеться до нього запродана вовкулаці душа.

Вечорами чекав, коли обізветься вовкулака й настане можливість прийти до нього, відібрати свою душу і простелити її Лебедиці під ноги.

І діждався: одного вечора в байрачній задичі почулося моторошне вовче виття. Воно було не тічним зовом, не криком нестерпного вовчого голоду, а зойком невгасимої муки хижака, що скаженіє від запаху крові.

Єпіфаній, упізнавши це виття, підвівся з прічі. Надто знайоме воно було: лунало в пам’яті ще відтоді, як на глухівському майдані змусив його цар виголосити анатему Мазепі; інакше слово прокричав Єпіфаній, та згубилося воно у зловтішному реві вовкулак, і каяття не було прийняте Богом – з новим злочином у душі подався тоді Єпіфаній вслід за Мазепою, щоб вчинити ще один, і другий, і безліч, бо злочин за злочином тягнеться… Знав чернець, хто його тепер кличе, і, полишивши Лебедицю в келії, пішов на поклик.

Ляк огортав його, зупиняв, та він ішов, бо знав, що це виття лунатиме в його душі доти, поки він не розірве свого зв’язку з полковником Носом, доки не вб’є його.

Спустився до озерця і сторожко вдивлявся в сірі сутінки, що туго оповили зарості байраку, припадаючи до кущів глоду, і між колючим чепірначчям уздрів дві палаючі цятки, так блудно пломеніють чадні вогники, і був це вовкулака.

Єпіфаній підійшов на віддаль трьох кроків і побачив, як блимоокий звір підводиться на задні лапи й стає людиною з обличчям полковника Носа.

Знав чернець, що вовкулаку вбивають осиковим, глодовим або терновим колом, тож, не спускаючи ока з полковника, похапливо заходився, зранюючи об колючки руки, виламувати товстого відкорінка з тернового куща, та це йому не вдалося: гілка терну була в’язиста, а полковник, зрозумівши, що задумав чернець, злобно зареготав:

– Надто легко хочеш позбутися мене! А я вже не один: компанійський полковник Гнат Ґалаґан, добре знаючи таємні стежки крізь плавні, навів на Чортомлицьку Січ орду полковника Яковлєва, і всіх гультіпак, яких кошовий Гордієнко залишив на Січі, перебили, живим шкіру з голів здирали, мертвих викопували й вішали, Гнат сам ганяв за козаками, ловив і віддавав Яковлєву на розправу: за це він отримав від царя маєток у Прилуках і нині виє на вас так само, як і я…

Втямив Єпіфаній, що не зможе вбити вовкулаку, він переміниться у змію, ящера, гієну і далі витиме й сичатиме в його душі, тож вирішив чернець убити упиря словом.

– Полковнику, послухай, що скажу тобі, – підступив Єпіфаній кроком ближче. – Покайся в злобі своїй і ти перемінишся з вовкулаки в людину. Бо ж нерозкаяний у злі станеш навіки в пам’яті людській убивцею, катом, тираном. Невже не страшно тобі навіки залишатися потворою?

– Хіба видно по мені, що я потвора? – відказав полковник, нітрохи не збентежившись. – Хіба хтось скаже, глянувши на мене, що я можу вбивати, ніби дрова колоти, відпочивати від тієї праці і, заробивши гроші, їсти й одягатися? Таж ні, мене може навіть покохати жінка!

– Покохати?! – зжахнувся Єпіфаній, згадавши білу Лебедицю. – І ти теж міг би спромогтися на те святе почуття? О ні, духовна потвора не може кохати від самого лише усвідомлення, що вона кохання не варта. А тому замість любові в потвори народжується злоба. Духовний покруч стає хіба що ґвалтівником – він наперед мстить жінці за те, що вона доконче зненавидить його, пізнавши.

– Тому я й не допускаю до себе думки про чисту любов, знаючи, що не вартий того.

– І можеш жити без любові?

– Простак ти. У мене замість любові є заздрість. Якби-то я народився зі славою і талантом Мазепи!.. А я ж не повний ціною… Та знаю, що однаково привертають до себе увагу потвора і красень, харциз і доброчинець. Різниця лише та, що красень і доброчинець не дбають про своє вивищення, їх вивищує сама природа. А я змушений за те продавати дияволові душу!

– Але ж благополуччя, куплене заздрістю, ніколи не приносить ні радості, ні щастя! Щасливими бувають тільки доброчинці.

– Зате вони живуть у бідності!

– І ти весь вік задля свого добробуту вбиватимеш?

– Так! А ти в жебрацтві, ради нужденного животіння мовчатимеш, дивлячись на вбивства!.. Святеннику, мовчання – гірший злочин, ніж убивство. Убивця навіть наміру не має повертатися до людей, вони йому не потрібні, і йому суджено жити серед вовкулак. А мовчуни, що сприяли мордерцям, залишають для себе стежку до людей і суть підлішими за вбивць.

– Ти страшний! – висмикнув Єпіфаній із землі тернового відкорінка і замахнувся на полковника. – Тож пропадай пропадом!

Та полковник вмить перемінився в звіра й пошурхотів кущами, блудні сині вогники віддалялися, і здаля почулося зміїне сичання:

– Спробуй вбити мене в собі!..

І тут почулося моторошне виття. Єпіфаній стояв прислухаючись, доки не зрозумів, що виття видобувається з його власного горла.

Над озером збілів сумерк: там стояла біла Лебедиця.

– Ходи зі мною, – сказала.

– Хто ти?

– Я була Мотрею Кочубеївною.

Розділ четвертий

Єпіфаній сидів на кругляку за столом, зігнувшись над ним. Часто вмочаючи гусяче перо в каламар, записував на папері слово до слова те, що розповідала Лебедиця, яка була десь там, поза його плечима, нага й чиста, мов янгол, і він, жадаючи її, притлумлював писанням свою жагу, що ставала вряди-годи такою пекучою, аж було соромотно, та не мав чернець навіть права повернути голови, бо ж перевтілилась Лебедиця у Мотрю Кочубеївну, якої вже на світі не було, а жила тільки її шляхетна врода, і входила вона тепер у кожну його клітину, як пахощі чи звук, або тонка прониклива вібрація, і, пишучи, Єпіфаній втішався ідеальною красою Мотрі, як вищим дарунком життя.

А Лебедиця-Мотря пригадувала Єпіфанієві те, що втонуло було у пітьмі непам’яті, і відкривала йому світ, що промайнув повз нього за роки блукань по світу, аж поки він прибився до Нямецького монастиря і спам’ятований став ігуменом Ніколае – це ж бо часу злетіло, і жив він у тому часі в неусвідомленості життя.

З усього славного Батурина, багатого фортецями, валами, замками, палацами, халупами, майстернями і зброєю, зостався цілим тільки будинок Василя Кочубея, захищений його доносом на Мазепу, а в будинку єдиними живими з усіх людей батуринських – врятовані зрадою батька Любов Кочубеїха й Мотря та заклятий у вовкулаку вбивця Іван Ніс, а ще помилуваний за мовчанку сповідник Мазепи отець Єпіфаній. Тож зрозуміла Мотря, що своє родове ймення і цю єдину уцілілу батуринську місцину, до якої колись прийдуть люди питати правди, очистить від скверни тільки вона своїм подальшим життям.

– Ти не пам’ятаєш мого прокльону полковникові Носові, забув, як умить вишкірилися вовчі ікла у вовкулаки; і в тебе теж відбився на обличчі його оскал… Ти й до сьогодні залишився б звіром, якби я вранці, коли полковник наказав тобі вбити Мазепу, не наздогнала тебе над Сеймом і не заблагала: «Розкрий, отче, тайну сповіді, подаруй мені на мою тернову дорогу слова гетьмана, сказані про мене перед святим причастям, соборованим тобою, в ніч виступу Мазепи за Десну!» Ти не розкрив мені тоді таємниці, у тебе пропала пам’ять, проте людський вогник зблиснув у твоїх очах від тьмяного усвідомлення, що ти можеш зробити хоч невелике добро іншій людині, і вищир звіра зник з твого лиця. …Ти плачеш, отче, ти згадав? Утішився, що навіть тоді, перебуваючи в полоні смертного гріха, залишився на макове зерно людиною?

– А може, за те, що я запам’ятав гетьманові слова про тебе і переповів тобі їх потім, буде прощений мені гріх? – спитав з надією Єпіфаній. – Ти ж, несучи із собою ті слова в душі, як найцінніший скарб, як свою гідність, вижила серед катів, виростила лебедині крила…

– Прощення так легко не дається, отче… Та втішся тим, що, зробивши добрий вчинок, людиною зостався… Ти не сказав тоді мені нічого, а я, полишивши свою лиху матір в стародубському маєтку, повернутому нам новим гетьманом Скоропадським, дійшла до Полтави зі своїм чоловіком – генеральним суддею Чуйкевичем. Недовго жила з ним: перед битвою Чуйкевич перейшов на бік Петра, лукавий цар заплатив йому за вірність кайданами й наказав відправити на Ладозький канал, я ж подалася до монастиря.

– Я все згадав, Лебедице… Після смерті Мазепи… У Молдові – в Далхеуці… Маленький монастир у яблуневому саду, при ньому шпиталь, а я лежу на прічі хворий і німий, майже без життя… Якась черниця, ставна і вродлива, на ймення Марія, доглядає мене, поїть молоком, мов дитину, і усміхається, радіючи, що повертаюся до життя. Я приглядаюся до неї день у день, намагаючись згадати, звідки знаю це миле обличчя, й нарешті впізнаю. «Це ти, Мотре? Як тут опинилася?» – «Пішла слідом за гетьманом, як і ти. Ти – щоб убити, я – щоб урятувати». – «Я не вбивав його…» – «А я не врятувала. Скажи, грішний отче, розкрий таїну останньої сповіді Мазепи, він мусив сказати якісь слова про мене. Так потрібні вони мені на далеку дорогу…» – «Таїну сповіді? Пригадую… Він сказав, передаючи для тебе листочки безсмертника… я не маю їх, вони стерлися, як моя пам’ять… Він сказав: «Наснажувала вона мене на велике діло».

У келії почувся тихий схлип. Єпіфаній оглянувся: на лежаку, прикривши голизну рядниною, сиділа Лебедиця з обличчям Мотрі, дивилась вдячно на ченця й шепотіла:

– Спасибі тобі, ці слова врятували мою гідність, і коли карлики хотіли зробити мене малою, я зуміла виростити лебедині крила.

– Карлики? Де це було?

– Я затужила за рідним краєм і повернулася на Полтавщину. У селі Пушкарівці, неподалік Ромоданівського шляху, на горбах стоїть серед вишневого саду жіночий монастир. Там я стала послушницею, а потім прийняла великий постриг. Та не дали мені дожити тут віку. Хтось доніс Скоропадському, що Чуйкевич і не збирався переходити на бік Петра, що не на Ладозі він, а в Туреччині, тож за наказом канцлера Головкіна Скоропадський вислав до Петербурґа заручницями жінок усіх мазепинців, що втекли до турків. Прийшли до монастиря і по мене. Сестриці звідомили про небезпеку, і я притьмом подалася до Чернігова шукати захисту в Полуботка. Саме тоді виправлявся він з козаками на Ладозький канал, і я подалася за ними. Пішла теж зі мною й жона генерального осавула Гамалії. Та не допустили нас до мужів, забрали до Петербурґа заручницями, хоч мужі наші в Туреччині ніколи й не були… Поселили нас на Василівському острові, де жили карлики. Звідки вони взялися? Хіба не знаєш – Петро любить менших за себе.

– І в тебе тоді виросли крила… А що сталося з іншими жінками?

– Зі мною в карлицькій слободі жили мати генерального бунчужного Федора Мировича, жони генерального осавула Северина Гамалії, полковників Івана Покотила та Дмитра Горленка… Найстарший карлик з наказу Меншикова примусив їх написати чоловікам листи до Туреччини, щоб вони повернулися. Жінки зробили це і стали самі карликами… А я, достеменно знаючи, бо ж сама бачила, що Чуйкевич в работизні на каналах, не писала листа, і мене присудили до рівності…

– Як – до рівності?

– Стяти голову, щоб не була вища за карлиць. Тоді я полетіла… Отче, а ти ніколи не задумувався над тим, чому ми маємо здатність маліти?

– О, я знаю! – вигукнув Єпіфаній. – Колись давно на нашій землі жив Божий коваль Козьма Дем’ян. Отож на нього напав великий змій: пролизав язиком двері кузні, та не ликом шитий був Божий коваль, схопив змія за язик кліщами, запріг у плуга і проорав ним землю від моря до моря. Над Дніпром попросився великий змій до водопою, та невблаганний коваль погнав його аж до Чорного моря. Випив змій півморя, луснув – і розповзлися з нього по нашій землі малі змієнята, що й донині не дають нам вирости вище за їхній зріст.

– Це казка, – відказала Лебедиця-Мотря. – А ти докопайся до правди.

Задумався Єпіфаній, повернувся до столика, перо само вмочилося у каламар і, виводячи на папері слова заклинання, заговорило:

«Поможи нам, Боже, вбити полковника Носа. Вбиймо у собі малість: щодня, щохвилини втовкмачуймо у свою свідомість ідею першості людської свободи, бо без визнання особистої незалежності гине нація. Подай нам, Господи, силу відстояти висоту свого духа: на нас звідусіль чигає неволя, що обіцяє легке й спокійне життя. Урятуй нас, Спасителю, від ситого невільного животіння, що вбиває дух, зголоди нас жадобою постигати всією своєю сутністю висоту душ наших. Не дай злінивитися і в лінивстві змаліти, висуши уста наші спрагою свободи, відбери в нас рабську готовність вибирати між волею і неволею!..

Уміцни нас, Всевишній, державністю розуму, ми не винні за нашу історію. Чи ж то наша вина, що в сиву давнину відмовилися предки наші від корони, визнавши зверхність візантійського патріарха, що права коронації не мав, і через те вони стали слабші за сусідів, яких коронував Папа Римський? Що, втративши княжу владу, ті ж праотці потрапили в залежність від коронованих сусідів і вже ніколи не зуміли витворити в собі поняття держави? Що відсутність власної корони породжувала надмірну повагу до неї, і тому витворилося у нас рабське прагнення чужої коронованої влади? Що наші гетьмани монархами не ставали, а тому чернь шукала захисту в чужих вінценосців? Чи ж не тому наші батьки присягали московському монархові в Переяславі, беззастережно увірувавши в його силу? Чи не через нашу готовність вибирати між волею і неволею так трагічно довго тримав гетьман Мазепа в таємниці свій намір визволити Україну? Чи не запанувала в Україні одчайдушна й приваблива, що сусідів чарувала, дивувала і втішала, демократія черні? Чи не запізно прийшла до Мазепи ідея гетьманської автократії? Помилуй нас, Боже, по великій милості твоїй, всели у нас дух державності!..»

– Зупинися, – промовила Лебедиця-Мотря. – Щира твоя молитва, та ніколи не очорнюй того, що є наше і єдине на світі. З нашого демократизму виросте колись найсильніша в Європі держава, коли обручі корон розчавлять чола чужих вінценосців.

– Але для того ми спершу мусимо вбити в собі полковника Носа, що завжди свого благополуччя ради готов покликати на нашу землю чужинця, допомогти йому накласти на нас кайдани ситої неволі. Полковник Ніс протягом усієї історії чигає на нас звідусіль. Ти збайдужів – це він вчинив. Злякався – він. Позаздрив, озлобився, доніс, охаяв – він! А далі убив, зрадив, плюнув на розп’яття, зруйнував храм на землі і в душі своїй!

– Ти пишеш сповідь?

– Так.

– І хочеш цим очиститися?

– Так.

– Легку спокуту обрав для себе…

Єпіфаній розмовляв з Лебедицею, не дивлячись на неї: вона була при ньому навіть тоді, коли полишала келію, проникаючи надвір смужкою серпанку крізь заґратоване віконце. Він звіряв свої думки і сумніви з її гідністю, і коли вона не заперечувала – тільки тоді переконувався в правдивості й потрібності своїх думок.

Проте цієї хвилини Єпіфаній не хотів прийняти її слів про дешеву спокуту сповіддю. Хіба ж то легко простелити свою душу, понівечену й заплямовану, напоказ непосвяченим?

Сказав:

– Ти ще не закінчила своєї розповіді про слободу карликів…

– Не зрозумієш, поки сам не побачиш… Чому ти уникаєш розмови про потребу справжньої для тебе спокути? Глянь мені у вічі.

Єпіфаній повернув голову і стрепенувся: на прічі сиділа жінка, сувора і вродлива, та була це не Мотря: на ченця дивилося обличчя Діви Марії з іконостаса Покровської церкви в Батурині.

– Чому Юда продався синедріонові? – запитала Діва Марія.

На це питання, несподіване й жорстоке, треба було, мов на суді, відповідати тільки правду, а Єпіфаній ще не був готовий до цього.

– Юда не задля користі зрадив Ісуса, а тому, що зневірився в ньому, – сказав і, злякавшись блюзнірської відповіді, опустив очі.

– Тоді можна виправдати і вчинок полковника Носа, що зневірився в Мазепі, і ти виправдовуєш, незважаючи на те, що прагнеш убити його в собі. Бо вичистити слід Юди в своїй душі не так легко. Ти хочеш відчужити від себе свій гріх на папір, сподіваючись прийти до нащадків чистим, насправді залишаючись у бруді. І, вдаючись до таких хитрощів, ти не очищуєш себе, а роздвоюєш: людям віддаєш науку свободи, сам же залишаєш за собою право вибору неволі. Людям показуєш важкий шлях, сам зостаєшся на легшому. І тому в твою сповідь ніхто не повірить: нащадки твої не підуть описаним тобою важким шляхом, а, взявши з тебе приклад, й надалі залишаться у вигідній неволі.

– Що я повинен зробити для власного очищення?

– Знайти Ісуса, взяти його хреста на свої плечі й піти за ним.

– Де Ісус у цьому споганеному світі?

– Шукай його у притворі оскверненого храму душі твоєї.

– Але ж я відрікся від нього, повіривши, що Юда домовився із синедріоном не проливати крові.

– Ти ж бачив: кров пролилася на нашій Голготі. А ти залишився з Юдою. У нього зрада з розрахунку, а в тебе – зі страху, яка різниця? І тому мусиш знайти Ісуса для каяття.

– Слід вчинку Юди залишився в моїй душі – немає там місця для Бога. Для мене залишився тільки один рятунок – сповідь.

– Ти хочеш висповідатися, а не спокутувати? Ба ні – мусиш вийти із затишної келії, як апостол Петро з Гетсиманського саду, і прийняти на себе ті муки, що нині переносить народ. Блаженний страждущий за правду, бо матиме царство небесне.

Єпіфаній повернувся до столика й опустив голову над аркушем, що враз став йому непотрібний. Приглянувся – аркуш був чистий, жодного слова не виписано на ньому… І зрозумів чернець, що писати історію свого життя для власного очищення він ще не має права, бо та історія тільки-но почалася, і треба терпеливо до кінця її пройти.

Втім, він відчув, як теплі долоні торкнулися щік, хтось ніжно притулився обличчям до його тімені. І від цього стало легко й добре на серці, вмить стекла з нього сукровиця страху перед життям, він став готовим до спокути.

– Це ти, Лебедице? – спитав.

– Я нині була Мотрею, якій ти подарував рятівні для неї слова.

– А край карликів – є він?

– Є, – відказала Лебедиця. – Мотря втекла з того краю, а ти залишився в ньому й дотепер і думаєш, що карлики великі і страшні. Відкрий очі, уздри їх, збагни і аж тоді йди на прощу.

– Де тепер Мотря?

– Цього ніхто не знає. Бо ж не відає ніхто й того, де душа гетьмана, що хотів подарувати волю нашому краєві.

– А ти хто?

– Я зболена твоя душа… Бідний мій страждальцю, як багато горя впало на тебе, і дай, Боже, тобі сили вистраждати його.

– Але ж ти ділитимеш зі мною у спокуті терпіння, і мені буде легше…

– Я чистота душі твоєї, і з тобою буду тільки тоді єдина, коли сам очистишся. Яка ж бо зі мною спокута, зі мною тобі радість. Покутувати можна тільки наодинці зі своїм гріхом.

– Куди ж ти подінешся?

– Віддай мені мого лебединого кожушка, я повернуся у свій вимір часу. Показалася тобі, щоб ти знав, що я ще в тебе є.

– З туги за тобою умру.

– Туга додасть тобі сили страждати… Я повернуся до тебе, коли позбудешся страху і вовкулака здаватиметься тобі боягузливим тхором.

Єпіфаній підійшов до стіни, виколупав з неї сніжно-білого лебединого кожушка, виламав ґрати у віконці, довго стояв заціпенілий, вдивляючись за летом Лебедиці, що віддалялася, маліла і врешті зникла в синяві неба. А коли пекучий туск відпустив серце, Єпіфаній узяв костура і вдруге рушив у світ, спонукуваний тепер наказом білої душі своєї.