Kitabı oku: «Жарінь. Зупинись, подорожній!», sayfa 2
Бендас енергійним жестом зняв окуляри і вийшов з-за кафедри.
Сарабай зціпив зуби. Він зустрівся з спокійним Антоновим поглядом, глянув на професора, який нервово м’яв сиву борідку, помітив Юлю, що сиділа зовсім близько від нього і долонями стискала скроні.
Кривда вийшов за кафедру. Впритул глянув на опонента. Ніщо не зрадило його внутрішнього обурення, хіба тільки неслухняне волосся ще більш нагороїжилося. Однак тон відповіді опонентові ніяк не вкладався в загальноприйнятий на захисті шаблон. Члени ради підвели голови, пропала сонливість у рудої дами: панове, адже на вчених засіданнях так не розмовляють!
– Бурю в склянці води, шановний опоненте, робили політики в кав’ярнях «Нафтула» і «Жорж». Ми сіяли бурю на землі. Я міг би захищатися, але ви поставили під сумнів не тільки наукову вартість моєї праці, а й правильність ідейно-політичного підходу до теми. Я змушений чекати на виступи інших товаришів.
Бендас різко повернувся до вченого секретаря, але той попередив його репліку:
– На цей раз ми можемо дещо відхилитися від установлених правил захисту, професоре.
Старенький Каменкович, видно було, розгубився. Замість полемізувати з Бендасом, він щось швидко й невиразно читав, не відриваючись од тексту.
Зовсім несподівано для всіх нависла загроза провалу захисту.
Віра ніколи не була на подібних наукових церемоніях, їй важко було зорієнтуватися, що робиться і до чого може дійти, але зрозуміла, що Кривді чиниться несправедливість.
Вона не знала, хто має право виступати на захисті, але Мирон, той Мирон, що міг іти в тюрму, хіба побоїться тут сказати слово? А може, він не хоче?…
І, боячись уже не стільки за дисертанта, скільки за те, щоб не розчаруватись у своїй мрії, вона взяла Мирона під руку і, ставши навшпиньки, сказала майже вголос:
– Вступіться за Кривду… Забудьте тепер про все…
Сарабай зчудовано глипнув на Віру. Що це вона? А-а…
Він приклав до губів палець і докірливо похитав головою.
– Про це більше ні слова. Домовились? А за Антона конче вступлюся. У нас із цим вченим щуром ще старі порахунки.
Він попросив слова.
– Мені, студентові, важко сперечатися з таким ерудитом, як професор Бендас, щодо наукової вартості дисертації Кривди. Але я довіряю професорові Мохнацькому, який завжди був високої думки про цю роботу. Ще тоді, коли дехто вважав, що він неспроможний викладати в університеті, і кафедру славістики віддали сьогоднішньому опонентові…
– Я апелюю до вченого секретаря, – крутнувся Бендас у кріслі. Обвисле підборіддя посиніло, і довгий ніс зарухався, як п’явка. – Чи може на засіданнях вченої ради виступати студент, тим більше, коли він висловлюється не вельми тактовно?
Кучеренко хитнув головою, спокійно мовивши:
– Може, професоре. Це студент, який закінчує другий вуз.
Бендас збентежено розглянувся.
– Другий вуз? Який другий вуз? – прогугнявив.
– А Березу Картузьку, Березу! – прохрипів старенький Каменкович, перехиляючись через стіл. Він тепер не міг собі простити свого беззубого виступу.
– Я не виступав би, професоре, – вів далі Сарабай, – коли б ви не зачепили політичних питань. Дуже цікаво, що буквально за якихось там півтора року при радянській владі може так кардинально змінитися світогляд у людини. Гадаю, Кривда без вагань відмовився б від наукового звання, якби побачив, що його праця порушить мир на планеті. Але мені здається, що вона руйнує ваш спокій, професоре. До речі, я згадав з вашої милості: ще в 1936 році у статті «Сорочка ближча, ніж кожух» ви, так як і сьогодні, радили Кривді не зачіпати кашубів і лужичан, щоб, не дай Боже, не порушили миру між Німеччиною і Польщею. Ваше миролюбство може викликати тільки подив. Адже вам просто не подобається антифашистське звучання праці Кривди, або, в кращому випадку, не надаєте значення ідеологічній боротьбі з фашизмом. А він ще не знятий з порядку денного, вельмишановний опоненте!
Студенти заплескали, схвальний гул пішов по залу.
Мирон з рум’янцем на обличчі – від хвилювання палахкотіли очі – повернувся на своє місце. Віра схопила його за обидві руки, потермосила, захоплена.
– Ну, як ви сильно! Ой, які ж ви, ну…
Шум у залі не вгавав, вчений секретар закликав до тиші. Бендас сидів розгублений, зляканий. Він так старанно продумав усе – і ось як повернулося… Проклятий Сарабай, прокляті Кривда і Мохнацький! «Про яничарів дисертація» – Бендас не міг забути цих слів Мохнацького, цього натяку на Бендасове германофільство. Хотів помститися і заодно завоювати ще й дрібку довір’я у влади своєю демагогією… Зал гуде. Ще не свищуть? Ще не кидають тухлими яйцями у спину? Ах, тепер це заборонено, слава Богу… Але ж треба якось виходити із становища. Він підняв руки, як священик у райських вратах, і заволав, благаючи запобігливим поглядом підтримки:
– Шановне товариство, що це за обурення? Я ж не нав’язую нікому своїх думок. Тут цілий колеґіум, голів багато… Я й зараз залишаю слово за собою, але ж воно не вирішує долі дисертації.
– Опонент великою мірою вирішує долю дисертації, – почулася голосна репліка.
За столом стояв професор Мохнацький, біла борідка тремтіла, він нервово поправляв окуляри й відсував крісло.
– Але не ви… не ви! – додав, гидливо відкопиливши спідню губу. – Пробачте, панове… товариші. Я буду говорити. Не про політику, про науковість дисертації хочу сказати кілька слів.
Хтось полегшено зітхнув, у вченого секретаря прояснів зосереджений погляд.
Зачитали протокол вченої ради. Голосів «проти» не було. Церемонія захисту закінчилась.
«Зараз ми розстанемося з Мироном, – подумала Віра і злякалася цієї думки. – Розійдемось, і я ніколи більше його не побачу. Навіщо ж тоді починався цей незвичайний день? Щоб відійти в небуття і залишити після себе справжню тугу, гіркоту й біль?»
«Біль і тугу залишає незакінчена пісня, а ти почула лише один її акорд».
«Але який акорд! Він викликав цілу зливу незнаних досі звуків, і вони повисли довкола – німі… А треба почути, як єднаються ці звуки в одну симфонію, в одну мелодію, а тоді збагнути зміст її і сказати: «Це моя пісня. Це чужа пісня».
Хто пояснить їй сьогоднішню музику, крім Мирона?
Віра не відступала й на крок від Сарабая. Вона тепер була подібна до малої селяночки, яка вперше опинилася у великому місті, де багато народу і перехресть. Міцно тримається за руку батька, щоб не заблудитися і не блукати потім…
Навколо неї – люди, до яких, здавалося колись, не можна близько й підійти. Люди з вченого світу! Вона вперше зустрічається з ними не в аудиторії, не за екзаменаційним столиком, уперше чує їхні розмови, суперечки, а не лекції. Вірі хочеться приглянутися до них ближче, пізнати їхній світ. Коли ж вони чужі, поглядають на неї, наче запитують: «Ти чого тут крутишся, дівчинко?» Один Мирон… Але він також забув, що Віра тримає його під руку, Мирон зовсім не звертає на неї уваги, шукає когось очима.
«Боже, що робити?»
– Нарешті прийшла черга й до мене, – почула Віра Сарабаїв голос і насторожилася.
До них підходив Кривда, а з ним невисока кругловида жінка. Товсті коси звились калачиком на кучерявій голівці, циганські чарівні очі зайшли мережкою втішних сліз.
«Це Юля», – зрозуміла Віра, і враз здалося їй, що сама стала зовсім негарною, що її личко, яким іноді пишалася перед дзеркалом, зблякло, споганіло – оця жінка, немов чарівниця, одним лише поглядом уміла відбирати в інших жінок красу.
А Юля навіть не помітила Віри. Вона запрошувала Мирона, – він термосив за плечі Кривду, поздоровляючи його з успішним захистом, – на банкет.
«Чого я тут стою, дурна, чого?» – мало не скрикнула Віра, і сльози закипіли в очах. Повернулася, щоб утекти і плакати весь вечір дома, але Мирон простягнув руку позад себе і затримав дівчину, а до Юлі сказав:
– Дякую, але трапилось так сьогодні, що я не сам… Познайомився ось… з твоєю землячкою, Антоне, і жаль, щоб вона…
Антін розвів руками.
– Це ж чудово, що не сам! Підете разом.
Вірі було вже зовсім близько до сліз. Блукаючи поглядом по підлозі, вона подала руку Антонові, Юлі і тут же почула її шепіт:
– Антосю, поглянь, яка вона мила!
Спаленіла до вух, але відчула, як до неї приходить рівновага й сміливість: милосердна чарівниця повертала їй красу.
За столом у Мохнацького Віра досить швидко освоїлась. Ті, до кого вона могла приходити лише на лекції й екзамени, чиї книги замовляла в бібліотеці, поводилися так, як звичайні люди в гостях: вели банальні розмови і, чекаючи першого тосту, розповідали свіжі анекдоти. Бентежили Віру лише деякі допитливі погляди. Тому не могла до пуття відповісти ні на одне Антонове запитання. А він перехилявся, заступаючи собою Юлю й Мирона, і водно розпитував, як поживає старий Пантела, чи не бачила Оленчиної доні – мабуть, уже бігає, – що поробляє Опришко, як здоров’я її батька.
– Ти краще пересядь, Антоне, – пожартувала Юля. – Наша юна знайома очарувала всіх вас сьогодні. – Вона потиснула Вірі зап’ястя. – Почувайте себе як дома, сміливіші будьте.
Руда германістка, злодійкувато позираючи на Сарабая, Кривду і доцента Кучеренка, схилилася до жінки в окулярах, перебирала в пальцях коралі сусідки і пирскала їй здушеним смішком у саме вухо:
– Хи-хи-хи!..
Віра почула анекдот, також коротко хихикнула і затулила долонею губи. Некрасива жінка в окулярах незадоволено скривилася, відвернулась. Вірі стало соромно за себе. Зовсім не смішно.
Кучеренко підніс келих.
– Отже, хм… Ох, і не майстер я промовляти. А сказати правду, всі тости вже виголошені сьогодні. – Він усміхнувся і змахнув чуб з чола. – Отже, дорогий Антоне, за те, що ти ось такий є! Одне слово, випиймо, товариші, за нашого молодого друга і колеґу!
Знову Віра почула єхидне нашіптування рудої дами:
– Двох слів не вміє зліпити, чуєте? А пити вони майстри-и!
Ображено зиркнула на обліплене пудрою обличчя германістки. «Це ж нечесно приходити в гості до тих, кого ненавидиш», – мало не вихопилося у Віри з уст.
Підвівся Бендас. Улесливо посміхаючись, подав знак товариству, щоб ще не пили.
– Ні-ні, шановний колеґо, офіційний тост проголосити таки треба. Тим паче, слово ще за мною. У протиріччях народжується істина, так гласить матеріалістична філософія. А дискусія – це також протиріччя. У її вогні народилась нині нова наукова сила.
– Професоре-е, – протягнула руда дама, – не нудіть людей політикою хоч на приватних консиліумах!
– Хвилиночку, товаришко. Я хочу додати до слів ученoгo секретаря тільки одне: хай наш молодий кандидат внесе той свіжий струмінь у науку, який очистить від буржуазного мотлоху наше слов’янознавство. За кандидата філологічних наук Антона Кривду!
Бендас надпив вина з келиха: «Здається, загладив», – і сів, витираючи піт з чола.
Мохнацький скривився. Антін, зберігаючи спокій і ввічливу посмішку, відповів:
– Обіцяю, що всю силу, яка в мене є, я віддам боротьбі з мотлохом.
Скориставшись з гомону, що ніби вилився з келихів разом з вином, Сарабай кинув Антонові:
– Йому хотілося нині двох зайців убити, я його добре зрозумів. Та, бачиш, не вдалося, то зараз хоч одного смутить. Граємося ми з мотлохом, а не чистимо.
– А ти з плеча хотів би рубати, – поглянув Антін на Сарабая. – І без тебе досить уже накололи дров…
У другій кімнаті хтось завів патефон, потекла тужлива мелодія танґо.
Погас останній вже промінь сонця,
Сумним акордом скінчився день…
Чому така сумна мелодія? Чому, коли поруч з нею Мирон?
Віра тримала в пальцях повний келих, ще не пила. А люди розмовляли, і вона мимоволі прислухалася до розмов, всмоктувала в себе, як суха губка воду, все почуте і намагалася зрозуміти, де чиста вода, а де каламуть. Дотепер вона була метеликом, якому троянда чи будяк – квітка, але більше ним не хоче бути. Мотлох… Хто мотлох? Іван чи Василь, Климко чи Пушкар, Кривда чи Бендас? Хто ж така вона сама?
Руда германістка, ще більш поруділа від випитого вина, не вгавала, нашіптуючи сусідці:
– Порядного матеріалу на сукенку не купиш. Бо й нащо їм?
Некрасива скромна жінка в окулярах вийшла з-за столу.
– Ви куди? – повернулася за нею руда дама. – Випиймо ж…
– Досить, пані. Мені цього досить!
– Мотлох… – прошепотіла Віра в спину рудій дамі.
Антін з Мироном про щось сперечалися. Юля, та сама жінка, яку Віра вважала колись безсердечною і злою, розвела обох руками.
– Мироне, ти нечемний. Запросив дівчину і забув про неї. Дивись, вона ще й першої чарки не випила.
Сарабай вдарив себе в груди.
– Ох, вибачте мені, іродові…
– Ні-ні, – похитала Віра головою. – Я не нуджуся…
– То випиймо. За кого ви чи за що?
Віра довірливо глянула на Мирона вологими очима.
– Я за те, щоб…
Та докінчити не зуміла чи не змогла. Піднесла до вуст келих і вихилила по-сільському до дна.
– Ідіть танцювати, послухайте, яка музика, – підказала Юля.
Нахиляючись у танці до Віри, Мирон прошепотів:
– А ви так і не закінчили свого тосту.
– О, я багато хотіла сказати і зрозуміла, яка бідна на слова. Мені хотілося випити за те, щоб завжди цвіли квіти… І ще… тільки не смійтеся з мене… щоб усі люди, і я, входили в життя з повноцінним квитком, а не з позиченою контрамаркою…
– А ви розумієте значення цих слів? – Мирон із зацікавленням подивився на дівчину.
– Не зовсім… Тобто розумію… Але що треба зробити, щоб так увійти в життя? Я ще ні з ким серйозно не розмовляла. Все жарти, флірт. А нині побачила стільки цікавого, незрозумілого. Я хотіла б розпитувати, слухати, думати…
– Я проведу вас додому. Добре?
– Добре…
До Мохнацького на отоманку сів сп’янілий Бендас. Він обняв професора за спину і ледве повертав язиком.
– Я вірю, що ми, шановний колеґо, зрозуміємо один одного. Знаю ваш лівий ухил, але н-ніколи ви не були підлим. Ви тільки що назвали мене фарисеєм… Чому ф-фарисеєм, а не дипломатом? Так б-було завжди: у кав’ярні радикальні промови, а на ділі ш-ша! T-таке нині…
Мохнацький різко звільнився від обіймів Бендаса. Підвівся.
– Ідіть додому, ви п’яні.
Бендас слухняно рушив до виходу. За ним пішов Мохнацький.
Мирон танцював з Юлею. Віра стояла біля виходу, зіпершись спиною об одвірок. Дивилася на цю жінку, яка чомусь не стала дружиною Сарабая, а вибрала собі Антона Кривду. Колишня неприязнь до неї змінилася потайним почуттям вдячності. Відступила, коли обидва професори підійшли до дверей. Вона вперше зблизька пригляділася до Мохнацького. Старече обличчя воскуватого кольору якось приємно дисгармонувало з молодими виразними очима професора. Проходячи, Мохнацький зупинив на ній погляд, усміхнувся.
– Не журіться, – погладив дівчину набряклими пучками по плечу. – Від вас він уже нікуди не дінеться.
З коридора долинуло п’яне белькотіння Бендаса:
– Таке й нині… Вдартесь у груди… Н-не завжди го-говориш те, що думаєш… І це не ф-фарисейство, тобто не н-нове. Я такий, як і був дип-дипл…
Терпіння Мохнацького, видно, урвалося. Тримаючись за дверну ручку, він підступив півкроку до Бендаса – той уже одягнувся, брав паличку в руку – і сказав хрипким від люті голосом:
– Ви… Ви свиня, професоре. Така, як і була.
Грюкнув за собою дверима, але ще почув, як у коридорі Бендас вискнув:
– Но, но! Останнє слово в дискусії за мною. Я за-за-пам’ятаю це!
Віра пирснула сміхом. Вона готова була обняти професора Мохнацького за те, що він так просто, як її батько, міг назвати свиню свинею. Біля Віри проходили в танці Мирон з Юлею, і дівчині не терпілося сказати їм, що вона теж ненавидить Бендаса і руду даму… Та враз… Віра чула й бачила: Юля дивилася Миронові в очі й шепотіла:
– Не можна, не треба згадувати. Мені дуже сподобалася ця дівчина. Ти давно її знаєш?
– Сьогодні вперше побачив.
– Я не повірю, що ти не закохався в неї.
Мирон замружив очі, нахилив голову до Юлиних чорних кучерів.
– Юлю, Юлечко… Горе ти моє вічне…
Віра здригнулася, ступила крок назад і рвучко вибігла з кімнати.
Йшла. Стихав шум і дзенькіт по той бік Високого Замку. Літній вечір повз по Замарстинівській вулиці, тягнучи за собою прохолоду ген аж з Брюховицького лісу, стуляв пелюстки нарцисів і спинався на дахи до фіолетового небесного склепіння. Спорожнілою вулицею пробіг бездомний пес і зупинився біля рогу будинку, блимаючи очима. Пізно, моторошно, важко… Віра глянула на небо, а воно затяглося темінню і не вітало її, як перше. Бриніла всюди сумна мелодія, наче місто скаржилось:
Погас останній вже промінь сонця,
Сумним акордом скінчився день…
Сумним акордом. Не пахли квіти, не було їх ні на газонах, ні в сквериках, ні в серці. Все раптом зів’яло, скрутилося, як у спеку кукурудзяний листок. За одну мить. За мить підслуханої розмови доля покарала її порожнечею в душі. До сьогодні були тільки мрії. Нині вона побачила життя в обличчя і сказала: «Воно моє». Та раптом нічого не стало від одного лише слова. Щойно вона була людиною серед людей, а нині… Метелик, і вже не на квітці – на голці. Барвистий, привабливий і мертвий.
Бездомний пес блимав на неї очима.
Віра зупинилася біля низького ветхого будиночка й схилилася на парканець. Опустила руку, погладила тугу голівку півонії.
– Заснула? А завтра розцвітеш на сонці.
Почула, як стукотить серце, як у груди закрадаються ревнощі і попелять зневіру, і залишають тільки те, чого спалити не можна.
«Я ж люблю його! Чуєш, квітко, прокинься і поглянь на моє кохання. Я люблю!»
Віра зайшлася від щасливого сміху, – бездомний пес сумно поплентався вгору вулицею, – закинула голову обличчям до неба, наче дощу просила в нього, щоб пригасив її спрагу.
«Ти пам’ятаєш, небо, лукаве небо? Тоді ти ясніло і насміхалося над моїми мріями, а зараз хмаришся, бо я перемогла тебе. Не сердься на мене за те, що я сильніша від весни: вона кохає тебе, впивається твоїм теплом, п’є росу і в’яне. Сильніша я од вітру, бо він гуляє з тобою і гине стомлений. А я люблю навіки! Моє бажання таке міцне, що приведе коханого до мене десятьма тисячами стежок. Чуєш, захмарене небо?»
Віра заплющила очі і, як колись у дитинстві, лічила три рази по тридцять ще й три, лічила до десятого мільйона, і серце теж вело свою незбагненну лічбу.
Розтулила повіки, небо відбивало вогні міста, підморгувало до дівчини. Хто ж це дивиться на неї? Повернулася. Біля телеграфного стовпа стояла людина. Силует поворухнувся. Віра тихо зойкнула. Злякано дивилася на чорне, як смола, кучеряве волосся, побачила знайомі очі, впізнала і все ще трималася за штахети парканця, притискаючись до них.
– Чому ви пішли самі? – Мирон узяв її за плечі, вона тремтіла і була німою. – Я вийшов слідом за вами. Скажіть, що трапилось? Ви такі бліді…
– Я… я сп’яніла…
Мирон нахилився до Віри, і вона чекала. А коли побачила в його очах невимовний жаль, мабуть, до себе самого і зрозуміла той жаль, сказала:
– Ви хочете мене ще побачити?
– Хочу… Мушу вас побачити…
– Я прийду. Сюди, на це місце. Післязавтра вранці. В неділю.
Надійшов трамвай. Віра не подала руки, ступила крок, другий і побігла не оглядаючись.
Мирон дивився вслід за трамваєм і думав, чи не вдруге його доля – подібна і не така – зустрічається йому тут, на вузькій вулиці замарстинівського передмістя?
III
Шинкарук повертався з Коломиї пішки через Сакатурські правці. Смалило сонце, тополі чахли над берегом, висихав Прут у своєму жолобі, тулився до ріні, але й вона не була холодною, і Прут задихався від спеки.
Не чекав на чайку – вона бовваніла на тому боці; навхрест складені жердини сохли і тріскали, давно не зволожувані; скинув черевики і, підкачавши штани, пішов убрід.
– Жабі по око, – сказав уголос і сам не чув, що сказав; кляв гостре каміння, яке лізло в підошви, і не пам’ятав своїх прокльонів. Думками він тепер був не тут. – Добре, що хоч Віра у Львові, – прошепотів, а самому хотілося кричати отут, серед пустинного зарінку: – Що робиться, звідки йде зло?!
Та ніхто його не почув би – ні ті, що вірять богам земним, ні ті, що небесним, та й боги не почули б.
Не міг простити собі самому, що розпочав оту всю тяганину. Але ж просила братова не в одному листі: «Ви, шваґре, зробіть це не для мене, ми з вами незнайомі, для брата зробіть, який вас так любив. Він не винен, присягаюсь дитиною, не винен. Сам приїхав до Харкова після того, як Львів зайняли пілсудчики, захистив дисертацію, коли повернувся з експедиції на Землю Франца-Йосифа, комуніст – і от забрали. Я не мала від нього жодного листа, не знаю, де він. Писала скрізь, але відповіді не одержала. Може, вам, шваґре, пощастить дізнатися хоч що-небудь про нього. Добийтеся, щоб переглянули справу, і я впевнена – все це жахливе непорозуміння залишиться лише поганим сном».
Ще в минулому році Шинкарук радився з партприкріпленим Скакуновим. Розповів йому про свій клопіт.
Спокійний і неговіркий Скакунов, колишній вчитель з Херсонщини, любив працьовитого Шинкарука. Він давно знав про те, що брат Шинкаруків репресований, але не нагадував, не розпитував – рана болить, як би її не завдали: вмисне чи випадково, справедливо чи незаслужено. Зі співчуттям глянув на Шинкарука, сказав:
– Замішані в націоналізмі не підлягають ніякій реабілітації. А брат ваш… Щось мусило там бути…
– Не вірю в це! – Вчитель звів до грудей стиснуті кулаки. – Він був соціалістом ще в юності, крайньо лівим. Часто у нас з ним були суперечки. Я… належав до тих, поміркованих… У Харкові Михайла прийняли в партію.
– Будьте розсудливі. А написати генеральному прокурору можете, за це вам нічого не скажуть.
І Шинкарук написав. Майже рік не було відповіді, аж сьогодні його покликали.
У приймальні Коломийського відділу НКВС чекають виклику два мовчазні клієнти. Черговий біля столика з телефоном теж мовчазний. По обидва боки приймальної кімнати – високі двері, оббиті дерматином.
Шинкарука викликали поза чергою.
В кабінеті на фронтальній стіні – портрет Берії. Пронизливі очі сховалися за пенсне, недовірливо блимають на відвідувача.
– Оперуповноважений Шкрупила, – не підводячись, підкреслено чітко представився чекіст. – Прошу сідати.
Шинкарук придивився до червоних кубиків на синіх петлицях оперуповноваженого. Не знав добре ранґів радянських військовослужбовців, проте догадався, що в цього звання невисоке. А він хотів би порозмовляти з начальником районного відділу.
– Ви писали, – підвів Шкрупила важкі, свинцевого кольору очі, пильно глянув на вчителя, – до генерального прокурора в справі вашого брата Михайла Шинкарука?
Питання прозвучало, як початок допиту. Шинкарукові похололо біля серця.
– Так… писав.
– І чого ви хотіли?
– Дізнатися, де він і чи…
– Це вам конче потрібне? Для чого?
– Як для чого?… Сім’я в нього, дитина…
– І ще для чого? – підвищив тон оперуповноважений.
– Хотів просити переглянути справу. Можливо… невинний. Адже могла зайти помилка…
– Бідний, невинний радянський мученик! Добре вас тут підкрутили! – Шкрупила змахнув рукою, схопившись з-за столу. Опанував себе, сів у крісло.
По борознявому обличчі Шинкарука котився піт. Мовчав.
– Отож, – мовив оперуповноважений. – Одного поля ягідки – ви і ваш брат. Я так гадаю.
Руки в Шинкарука трусилися. Він боязко оглянувся, коли рипнули з сусідньої кімнати двері і до кабінету увійшов літній чоловік у цивільному.
«Мабуть, начальник», – подумав Шинкарук, але вже не наважувався просити в нього аудієнції. Хотілося як можна швидше вийти звідси.
Чоловік у цивільному підійшов до вчителя і подав руку.
– Шинкарук? Знаю, знаю… Славний лікнепівець району, так? Це ви у справі вашого листа прокуророві?
– Так…
– Ми вже вирішили справу, – втрутився оперуповноважений.
– Ага… А немає у вас питань до мене?
– Ні… немає, – заперечливо сказав вчитель, втомлено зітхнувши.
«Вивезуть, – це перше, про що подумав Шинкарук, зачинивши за собою двері кабінету. – Як Якубського».
Він ішов навпростець, забуваючи про спеку і втому, а в голові, мов шашіль у старих меблях, товклося одне: «Добре, що хоч Віра у Львові». З ним віталися знайомі, а він механічно кивав головою і не зупинявся ні з ким на розмову. Але на Каменецькій горі в Сакатурському лісі зустрів Опришка.
Худий, гачконосий, понурий, він був, зрештою, таким, як завжди. Та Шинкарукові здалося, що Андрій якось вороже глянув на нього.
Від спраги Шинкаруку пересохло в горлі, він хрипко привітався і хотів минути голову загайпільського колгоспу, але Опришко зупинився сам.
– Стурбовані ви якісь нині, вчителю. На поїзд не встигли, що пішки?
– Не встиг…
Шинкарук витер хустинкою піт з потилиці, сягнув рукою в кишеню, витяг кисет і став крутити цигарку.
– Куріть, Андрію.
Закурили.
– На нараду до Коломиї їздили?
– Ага… На нараду.
– А учні з ким?
– Таж є… Марта Яківна є. Та й чи то на Шинкарукові світ клином зійшовся? Треба буде, знайдуть іншого.
Не спідлоба, як завжди, а прямо вчителеві в очі глянув Андрій і помітив на його широкому обличчі тривожну журу.
– Не за брата часом кликали? Кликали… Кирчаєв прийняв вас?
– Ні, Шкрупила…
– A-а, опер… А до Кирєєва чому не зайшли? Він же начальник.
– Начальник заходив. Справа вияснена…
– Не журіться. Багатьох тепер кличуть, навіть членів КПЗУ. Перевіряють. Видно, так треба…
Шинкарук змінився на обличчі, м’ясисті губи болісно сіпнулися, він схопив Андрія за плече:
– Чому, ну чому таке недовір’я? «Одного поля ягоди!» Я ж впевнений, що брат невинний. А якби й так, то чому повинен відповідати за нього я, чому діти мої мають покутувати за свого стрия?
– Хто вам казав?
– Бо вивозять. Самі знаєте. Колись шкодив Єжов. А зараз?
Андрій смикнув плечем, і його запалі під лоб очі налилися злом.
– У тих Млинищах чи в Хімчині сволоту позабирали, а ви панську сльозу за ними пускаєте. І у владу нашу зневірюєтесь, бо один раз власна шкіра затерпла! Не вивезуть, спіть спокійно і думайте, як ото Яким або Пушкар, лише про свою спину!
Низька кремезна постать вчителя виросла, коротко стрижені вуса наїжилися, здавалося, зараз він крикне, вилається.
– Про себе… – сказав несподівано м’яко. – Про себе… – похитав докірливо головою. – Коли я весь свій вік чужих дітей виводив у люди, не думав тільки про себе. І не для себе корплю тепер у школі вдень і ввечері! – вже кричав учитель. – І ви не маєте права, не маєте права, Опришку!
Він круто повернувся і швидко зник за горою в густих ліщинових заростях, залишивши на стежці збентеженого Андрія.
Діждався Богдан ще одної вакаційної неділі. Хлоп’ячі будні збігали в полі.
Свої нерозлогі морґи Шинкарук обробляв сам, робітників не наймав ніколи. Він любив господарство і привчав до сільської роботи дітей. Тому-то селяни були з учителем запанібрата, а Віра й Богдан довге літо проводили разом з сусідськими дітьми на вулиці, на пасовиськах і з сапою на похилих загонах.
Нинішнє літо було для Богдана не таким, як попередні. Він закінчив у Коломиї сьомий клас з відзнакою. Замість табеля отримав свідоцтво про неповну середню освіту – документ, який свідчив, що Богдан розпрощався з дитинством назавжди.
А насправді це прощання відбулося раніше. І тому він ображався, що мама й дотепер вважає його дітваком, досі контролює, які він читає книжки, і сюсюкає, як до маленького: «Богданю, рибонько, дитинко!»
Крім добрих оцінок у свідоцтві, Богдан приніс ще й два значки – тсоавіахімівський і ГПО, похвалився, що на другий рік приймуть його в комсомол. Не розумів тільки, чому мати нахмурилась і заборонила йому показуватися в селі з цими відзнаками.
Набагато кращою була зустріч з батьком. Він назвав хлопця козарлюгою і не дуже його засмутив, коли замість велосипеда, на який тайкома надіявся Богдан, подав сапку в руки і сказав:
– Ходім, сину, сапати кукурудзу.
Богдан давно мріяв про цей день, коли вийде разом з дорослими в поле, займе свій загін і гнатиме його від гаю до дороги. Дорогою йтимуть люди й вітатимуть: «Дай, Боже, щастя!» – а він, розмашисто витираючи піт з чола, відповідатиме: «Дякую за слово добре, дай, Боже, щастя й вам!»
Романтика сільської праці трохи зблідла, коли почали мліти руки, а сонце без жодної поблажливості до його молодого віку безжалісно пражило від самого ранку до надвечір’я. Але Богдан не скаржився. Щоранку, перемагаючи біль у суглобах, схоплювався з ліжка, обливався холодною водою і виходив на загін першим, із задоволенням мацаючи стужавілі мускули рук.
Зате неділя була його. З самого ранку Богдана немає вдома. Ще далеко до того часу, коли добре продрухаються люди, приберуться й потягнуться стежкою до церкви, а він уже обійшов царини і прибрів на потічок, у довгу жолобину між шпаївським узгір’ям і горбатою загайпільською толокою.
Повітря, настояне на ранішній прохолоді і густому запаху акацій, свіжою патокою пливе понад долиною і заповзає, ховаючись від сонця, під крони вільх, припадає до холодної чорної ріні, до слизьких водоростей і кислуватих лопухів. А потічок, дбайливо виминаючи високе каміння, квапно перебігає, напружено морщиться на своїх вузьких перебродах, а над ним гойдаються, ніби підвішені на ниточці, комахи-русалки, завмирають у одній точці, дрібно тріпочучи голубими крильцями; шугають проти течії воронобокі мересниці і кумедно булькають угору за комарами.
Це улюблене Богданове місце. Тут його ніхто не бачить, не покличе, не розвіє думок. А їх у нього багато, та не всі можна навіть висловити.
Хіба передаси словом п’янкий запах чебрецю або колір жовтоцвіту, що жахтить під берегом на сонці, чи тремтливий багрець бузькового вогню, розлитий по мочаруватій леваді? Хто повірить йому, що тільки тут, пригорнувшись грудьми до м’якої трав’яної бараниці, він відчуває, що повернувся додому? Кого цікавитиме те, що лише на цьому місці він може найкраще осмислити прочитане, почуте, бачене?
А коли вгледишся в небесну блакить, тоді мислиш зовсім по-дорослому. Та не всім думкам можна самому дати лад. Тоді він іде до батька, а його батько не такий, як інші, – він товариш, друг і мудрець.
Над зеленим тунелем у високості горить сонце, довкола сонця безмежний простір холоду, проміння безслідно пропадає в безвістях, і тільки земля, така малесенька порошинка, бере собі частину тепла і творить з нього життя. Одна земля і одне сонце… Це було б зрозумілим, але сонць і планет, так пише книжка, не тисячі, не мільйони, а без кінця. Як збагнути це «без кінця»? І чому до болю в голові хочеться зрозуміти?
А може, це Бог? Ні. З богами покінчено давно…
Минулого літа сидів отут і вимовляв слова «отченашу» – борг перед Богом, вранці забув помолитися. Богдан змалку молився. Колись поставав у його уяві добрячий дідуган, який усе знає. Потім зрозумів, що бородатий бог – це казка. Є вічний і всесильний невидимий дух, який існує всюди. Цей дух народив сина і послав його на землю… Богдан враз спіймав себе на блюзнірській думці: адже планет безліч, то хіба на кожну з них Бог послав своїх синів і всі вони називалися Ісусами? Тут щось не так… «Це також казка, видумка!» – жахнувся хлопець, струсонув головою, щоб прогнати сумніви, бо ж страшно: батько й мати вірять, а він… Ні, ні! Швидко повторював слова молитви, але вони уже звучали якось дивно пусто, а зовсім нові, чужі думки били молоточком по мозку і вистукували тільки заперечення того всього, у що вірив дотепер.
