Kitabı oku: «Жарінь. Зупинись, подорожній!», sayfa 5

VII

За спущеними шторами – непевна ніч. Із спальні долинає густе сопіння. Дружині екс-міністра ще сняться бали й почесті. Бендас нервово походжає з кутка в куток у своєму кабінеті, в нього зараз таке відчуття, наче йому на голову гультіпаки-студенти накинули мішок, – було подібне ще замолоду в Кракові, – але чомусь ще не б’ють. Як дочекатися ранку, адже мусить все це з’ясуватися!

Навальний стукіт у двері – мабуть, чобітьми. Отетерілий Бендас застигає посеред кімнати – це вже б’ють! – усе пропало, його прийшли арештувати.

Різкий наказ відчинити негайно виводить професора з отупіння. Кидається до дверей, тремтячими пальцями повертає ключ, сахається в глибину коридора.

Зневажливо минаючи господаря, до кімнати широко ступив офіцер з емблемою черепа на вигнутому круглому кашкеті. Троє молодих військових у пілотках штовхнули Бендаса до вітальні. Офіцер зажадав документів.

Екс-міністр довго порпався задубілими пальцями в кишенях, поки добув паспорт. Офіцер пильно глянув на документ, здивовано повів очима по тремтячому обличчю професора і повернувся до молодих військових.

– Вас фюр айн місферштендніс?¹

У Бендаса на мить відлягло від серця. Він аж тепер помітив на їхніх темно-зелених пілотках тризубці, а на рукавах жовто-блакитні пов’язки.

Один – високий, з швидкими очима, заговорив по-українськи:

– Ваше прізвище Бендас?

– Достовірно так, – вклонився професор.

– Колишній професор Краківського університету?

– Достовірно так! – прояснів Бендас.

Іронічна посмішка майнула під м’яким рудим вусиком військового:

– Міністр освіти?

Бендас розгублено бликнув очима. Хто це прийшов до нього серед ночі? Жовніри українського війська, якого ніхто ніде ще не бачив, чи новостворена українська поліція? Відповів затинаючись:

– Власне, ні… Тобто так… Але це трапилось, що так скажу, майже випадково. Я… професор-славіст.

– Заспокойтеся. Нас не цікавлять зараз ваші посади і функції. Наш нічний візит до вас майже випадковий. – Він звернувся до офіцера по-німецьки: – На вулиці Зіморовича мешкає професор-славіст Бендас, а не Мохнацький. Сталася прикра помилка.

– Цум тойфель! – гаркнув німець. – Де ж тоді він? Не знаєте випадково, пане професоре?

Бендас зорієнтувався, в чому справа. Шукали Мохнацького, а потрапили до нього. На якусь мить заворушилася людина в малому Бендасовому серці. Та, ворухнувшись, збудила диявола заздрості й злоби, і він нагадав про те, що, зрештою, й не забувалося: «Ви свиня, професоре. Така, як і була».

– Знаю, – відповів. – На Замарстинівській. Це в другому кінці міста.

Офіцер полагіднішав. Він глянув на годинник, примружив очі і, зміркувавши, що допитуватись до квартири Мохнацького не вистачить часу, попросив зовсім ласкаво:

– Будьте добрі, проведіть нас.

– Але ж ніч, такий час… – пробував відмовитися Бендас.

– Назад привезе вас наша людина! – зовсім не в тон попередній просьбі прозвучав наказ.

Бендаса відпустили тоді, коли він серед нічної темряви вказав на будинок Мохнацького.

Супроводжував його в автомобілі високий військовий з рудими вусиками і швидкими очима.

Професор намагався переконати себе в тому, що він виконав лише наказ озброєних людей.

– Що зроблять з Мохнацьким?

– Нічогісінько. Порозмовляти хочуть.

Бендас знав, що це не так. Але не хотів ставати віч-на-віч з своїм сумлінням, що десь там таки шкреботалося в грудях, немов павук у сірниковій коробці, й шепотіло докірливо: «Це твоє останнє слово в дискусії… Останнє…» Тому почав нав’язувати супутникові розмову.

– Яка приємність бачити українських жовнірів!

Військовий повернув голову.

– Ви, наскільки мені відомо, не чистокровний українець.

– Я? (Звідки він мене так добре знає?) Ну, не зовсім. Мій батько – онімечений поляк із Шльонська. Проте я… Моя мати – щира українка з відомої родини…

Військовий захихикав.

– Мабуть, це виняткове сплетіння кровних зв’язків з трьома націями й сприяє тому, що вам при кожній владі щастить займати недругорядні посади.

– Ви дозволяєте собі глузувати…

– Аж ніяк. Польський уряд врахував ваше походження по батькові, український – по матері. На жаль, він проіснував мінімально коротко. Ви народилися під щасливою планетою, професоре. Німці оцінять заслуги вашого батька перед германською нацією, ви не залишитесь без хліба. Не ображайтесь… Я говорю це щиро і трохи з заздрістю. Моя мати українка, а батько – українізований поляк… І ні краплі германської крові…

Після тривалої мовчанки Бендас спитав обережно:

– А що буде з урядом Стецька? Невже нема ніякої надії на самовизначення України?

Відповідь була непряма.

– Якщо хочете зробити щось корисного для нації, зв’яжіться з Українським крайовим комітетом.

– Щиро дякую… Ось ми вже й приїхали. Чи я ще побачуся коли-небудь з вами, добродію?

– Цілком можливо. Я вступаю на службу до української поліції.

– Нічого не розумію. Яка ж влада буде в нас – німецька чи українська?

– Думаю, що це не особлива проблема для нас з вами. Головне, що не більшовицька. Про вас я чув у Кракові, коли вчився в школі української поліції. Я гадаю, що немає вам поки що потреби афішувати своє споріднення з німцями. Все-таки сорочка ближча, ніж кожух.

Бендас остовпів. І про це знають?

Та, здається, про журналістську практику професора військовий не знав нічого. Він подав руку Бендасові, дружньо потряс нею.

– До побачення. Моє прізвище Якубський.

– Дуже приємно, дуже приємно, – захлинався Бендас, вилізаючи з машини.

– Слава Україні! – Якубський змахнув рукою вгору і кивнув шоферові, щоб їхав.

Збентежений Бендас пробелькотів услід:

– О пане…

В цю ніч Юля не спала. Останнім часом вона не могла спати ночами. Вдень хилилася зморена, важко дрімала, скоцюрбившись клубочком на отоманці, вдень засинала й дитина в помітно випнутому животі, і хіба що тільки різкі викрики гітлерівських солдатів і зухвале ревіння мотоциклів проганяли з Юлиних очей дрімоту.

А вночі дитя стукотіло, било ніжками, спиналося десь там на ліктики, підводило голівку, немов хотіло запитати: «Мамусю, татко повернеться, чи я, ще не народившись, стану сиріткою?»

О, це було настирливе, болюче запитання. Дитя раз у раз повторювало його, обіймало рученятами саме серце матері, смикало, до болю стискало й просило відповісти.

Мати гладила під сорочкою живіт і шепотіла крізь сльози:

– Любе моє, засни. Все буде добре…

Але передчуття не віщувало добра. Не приносив його кожний наступний день.

У перші дні війни Кривда вирішив евакуюватися на схід разом з деякими викладачами університету. Щодня приходив додому пригнічений, до невпізнання нервовий і дразливий. Кожного разу, тамуючи роздратування, пробував розмовляти з тестем. Але Мохнацький впертою мовчанкою відповідав на його наполегливу пропозицію негайно виїжджати. Професор нагадував тепер дідугана, який чіпляється за одвірок старої хати, коли діти переселяються в іншу.

– Зрозумійте ж, нарешті, – кипів Антін, – нікому з нас не можна залишатися. Фашисти не пощадять ні вас, ні мене, ані Юлю.

– Ви їдьте, – мовив Мохнацький. – Я не піду трясти по світу старими кістками. І куди, куди? Під голе небо, від села до села, з міста до міста – у вічному страху й невигодах… Ні, ні. Це не для мене. Що громаді, те й бабі…

Просила Юля і бачила: марно.

– Нічого мені не зроблять, – переконував сам себе Мохнацький. – Нічого не зроблять… І чого втікати? Усім втекти, щоб легше було тут німакам господарювати? Я не впізнаю вас, діти мої…

Розуміли обоє: батьків докір справедливий. Але сьогодні неможливо будь-що зробити. Йти поодинці в підпілля – що це дасть? Все сталося так несподівано. Армія відступає, підприємства, організації евакуюються, ніхто не дає ніяких розпоряджень, крім евакуації. Навіть Мирона ніде не видно. А їхати без батька – він же старий і немічний. Залишилися всі.

За день перед приходом окупантів до них забіг Сарабай і в хату, повну журби й нерішучості, вніс хвилю свіжої бадьорості, що бризкала з його гарячково збуджених очей. Мирон був тепер схожий на того відчайдушного юнака, який колись вимагав влаштувати втечу для Юлі з тюрми на вулиці Лонцького, а під час жовтневої демонстрації два роки тому говорив: «Я звик зубами гризти життя. Спокою боюсь, щоб не занудило, бува».

«Радіє, що спокій минув?» – ворухнулося в Антоновому серці неприязне. Але тільки на мить. «Ні, Мирон розумний і найбільш рішучий серед нас. Таким був завжди. І тепер він перший знайде вихід із становища, струсоне тих, хто злякався або розгубився серед цієї раптово розшалілої грози».

– Що нового, Мироне? – спитали разом Антін і Юля, і професор запитливо виставив сиву борідку, зупиняючись на порозі спальні.

– Буде жити! – радісно зітхнув Сарабай і знітився. Він уперше помітив тінисті плями на дрібному Юлиному обличчі, вільно скроєне плаття на її колись стрункій талії. Зніяковів, наче винний у тому, що безнадійна любов до цієї жінки не минає навіть тепер, коли вона чекає дитини від Антона, коли Мирон сам уже зрадив своє кохання, цілуючи непритомну Віру, яка в ці дні боролася зі смертю. Тихо повторив: – Буде жити, поправляється…

Але ніхто його не зрозумів. Антін пильно глянув на Мирона; злегка знизавши плечима, Мохнацький куйовдив пальцями борідку, скоса зиркаючи на Юлю, і тільки вона жіночим інстинктом відчула, що Мирон говорить про людину, яку покохав. А десь глибоко, у тих несходжених душевних нетрях, у малесенькій клітинці серця, давно наглухо окутаній любов’ю до своєї сім ї, щось ворухнулося, тьохнуло і боляче обірвалось.

– Ми не знаємо, про кого ти говориш, Мироне.

– Аа-х!.. – Сарабай побагровів, наче той юнак, у якого вивідали таємницю першого кохання. – Казьо або Марина не казали вам нічого? А мене вдома не було кілька днів. Це я про ту дівчину, яка була зі мною у вас на банкеті. Її поранило першого ж дня, коли бомбардували Замарстинів… Я приніс її тоді до Казя напівживу, – розповідав Мирон і бентежився під здивованими поглядами друзів. – Але я про важливіше прийшов сказати, – він провів долонею по обличчю, немов стер з нього ніяковість, і в очах знову спалахнув відчайдушний сарабаївський вогник. – Я прийшов сказати, щоб ти, Антоне, якомога швидше попрощався…

Мирон замовк, зустрівшись із зляканими Юлиними очима. З них збігла враз ревнива цікавість – чому саме тут, на Замарстинові, настиг Віру осколок? З серця спливла гіркота, яка плеснула було й залила те ніжне й незабутнє, що залишилось в ньому з дівочих днів… Тепер Юля знову була тільки дружиною і матір’ю.

– Як – прощатися? – ледве прошепотіла вона.

Сарабай помовчав. Він прийшов сказати, щоб вони йшли обоє. Але ж Юля…

– Ми з Антоном ідемо в підпілля. За ці дні я зв’язався з Круком на Тернопільщині. Радились в обкомі. Наш намір схвалили, ми зникнемо.

Юля, та сама Юля, яка колись не боялася йти в пастку польської поліції, коли викрадала Антонів рукопис, та, що не зойкнула на допиті в Костельницького, тепер злякалася самотності, впала грудьми на стіл і затряслася в риданні, захлипала, склавши руки на животі, наче від болю.

– А як же я… Як?

Антін узяв її за плечі, витер долонями сльози з щік.

– Будь мужньою, Юлечко. До кінця…

Того вечора вони й пішли.

…Не спала ночами. Не давало спати дитя. Прислухалася до кожного шурхоту за вікном.

Здригнулася від грюкоту в двері, настирливого дзвінка й команди:

– Ауфмахен!²

Схопилася, вибіг із спальні професор.

Квапно одягнувши халат, Юля підійшла до дверей.

– Хто?

– Ауфмахен! – вдарила хрипка відповідь разом з стуком чобота в двері.

Професор заступив собою Юлю, відчинив.

Tpoє військових з камінними обличчями увійшли в коридор і, не питаючи дозволу, ступили до вітальні.

– Документи!

Офіцер кинув погляд на фотографію в паспорті, згорнув паспорт.

– Це ваша дочка? – показав на Юлю.

– Так.

– Заміжня?

– Вдова, – квапливо пояснив професор. – Місяць тому зять помер від туберкульозу.

– А може, з совітами втік?

– Ні, – твердо відповів Мохнацький.

Офіцер підморгнув військовим у пілотках. Ті цинічно розглядали Юлю з ніг до голови, перешіптувалися, кивали на її красиве обличчя. Юля зрозуміла небезпеку. Опустила руки, впали поли халата, показавши розповнілий стан. Гидливо скривилися.

– Одягайтеся, професоре, підете з нами! – наказав офіцер.

Мохнацький стояв занімілий, зляканий. На круглому кашкеті гітлерівця зяяв череп. Він чув уже про цю емблему. Гестапо.

– Ну, швидко, швидко!

– Куди? – вимовив пересохлими губами. – Я… прошу зважити на мій вік і…

– Шнель, шнель!

– Я нікуди вночі не піду, – відступив професор назад.

Юля підійшла до офіцера.

– Не забирайте його. Він старий, він професор!

– Якраз тому нам і потрібний ваш батько, – глузливо посміхнувся офіцер. – Треба вирішити одну наукову проблему. Не бійтеся, фрау, вранці він повернеться.

Мохнацького виводили. Поглядом, повним відчаю й любові, він приголубив Юлю, схлипнув глухо. «Чому ми не послухали Антося?» – хотів сказати, але опанував себе і промовив спокійно:

– Не забудь на ранок приготувати міцної кави, любочко…

Юля не плакала, не ридала. «Будь мужньою до кінця… Мужньою до кінця…» – повторювала в думці і стискала зуби, щоб не закричати. Мовчки дивилася, як штовхнули батька в коридор, за ним поповзли дві пілотки й кашкет. Потім кашкет повернувся, показавши вишкірений череп мерця, череп враз став великим, як людське обличчя, клацнув зубами і зник за дверима.

Зовсім далеко, наче в довгому тюремному коридорі, глухо брязнув замок.

– Та-а-а-тку! – в нестямі закричала Юля і непритомна впала на підлогу.

VIII

Вірі ставало краще з кожним днем. На початку липня – над містом догулювала тополина заметіль – дівчина вже могла стояти біля вікна й дивитися-дивуватись, звідки береться оте лапате, пухке сніговиння серед літа, від якого небо хмариться і наче холодніє, сивіють голови кленів і людей.

А в грудях боліла рана. Лікар, Казів знайомий, вийняв з-поміж ребер осколок ще тоді, коли Віра лежала непритомна. Тепер вона часто брала на долоню важкий шматок сталі, схожий на жилакувату дубову тріску, що вилетіла з-під сокири дроворуба, дивилась, і самій було чудно, що може бачити зблизька і мацати пальцями смерть.

Не ту смерть з косою, що уявлялася в дитинстві, не ту, що мучить агонією знесилене тіло, коли людині настає час умирати, а неприродну, жорстоку смерть від заліза.

З цього шматка можна було б зробити цвях і ним прибити нову віконну раму в новій хаті, штолю для коня на зимову ожеледь, пучок голок, якими дівчина вишила б скатертину на святковий стіл або весільну сорочку коханому…

Смерть від заліза. Віра пережила її, відчула, переболіла, збагнула, але не злякалася. Навпаки. Чим більше придивлялася до гранчастого осколка, тим краще починала розуміти, що боятися цієї смерті – значить загинути. Вбивати її треба. Заради життя.

Ловила себе на думці, зовсім недавно чужій і незрозумілій: скільки куль можна відлити з цього осколка, скільки смертей можна знищити у відплату за одну?

На вулиці серед тополиної заметілі снувала смерть. Вона свавільно реготала, гаркала на людей, вистукувала чобітьми, розмовляла чужою мовою, вигравала марші на губних гармошках.

Віра, колись така байдужа до того, що робиться на світі, тепер відчувала, як народжуються в глибокій схованці її душі, ворушаться, печуть ненависть і зло.

«Чого їм тут треба? Чим ми завинили, що вони прийшли нас вбивати і палити?»

Вірі хотілося жбурнути цим шматком сталі в обличчя рудому солдатові, що недбало розвалився на парканці, димить цигаркою і спльовує, топче те саме місце, де колись стояла вона, обійнята першим коханням, мов полум’ям. Тоді на землі цвіли півонії – тепер зів’ялі й розтоптані, тоді ясніло небо – нині його заволокла юга.

У грудях болить. Що там болить? Слід від осколка, безсила лють, від якої хочеться по-дитячому гризти кулаки, чи, може, слід від туги за коханим? Якою наївною була вона, коли думала, що від кохання болить лише серце.

А тополиний пух чіпляється за волосся дітей, жінок, і зловісним та страшним здається оте сивіння світу. Ось поспішає якась молода жінка, незґрабно заносячи повним животом. У неї побіліло волосся, страшно дивитися на її голову, хоч на ній тільки пух. Біжить просто через дорогу до Казьового будинку, рвучко відчиняє хвіртку.

Та це ж Юля!

Увійшла. Темні підкови під темними очима, знесилено опущені плечі, відчай болісно стулив губи. Стоїть перед нею Казьо з німим запитанням у погляді, і Віра склала долоні на грудях.

– Батька забрали вночі… Гестапо… – прошепотіла, рукою провела по чолу, по волоссю.

Не злетів тополиний пух. Немов свіжа паморозь обсипала пасма волосся і прилипла до нього навічно.

Довго мовчали, наче вшановували пам’ять. Всі зрозуміли: не повернеться більше професор Мохнацький, закінчилась його дорога. Полум’я смолоскипа, яке завжди піднімалося вгору, скільки його не нахиляли донизу, погасло.

Ця вістка була останньою краплею, що переповнила чашу тривожних сподівань, побоювань і очікуваного горя. Всі стали враз самотніми, мов птахи, яким зруйнували гніздо. Вістка була неймовірно страшною. Надто несподівано відійшов той, хто непомітно, але міцно увійшов у життя близьких йому людей і мимоволі став володарем їхніх дум і помислів.

На якусь мить життя здалося безнадійно пропащим, і Віра також втратила останню крихту надії на своє щастя. Все загине. Всі загинуть. Кого пощадять, коли Мохнацького, вченого з світовим ім’ям, не пощадили?

Рана, в якій загніздився біль від осколка, ненависті й розлуки, запекла, і кров просочилася крізь бинти і плаття.

– Кінець… Поїзд пішов під укіс…

Казьо ніби прокинувся від отупіння. Він уклав хвору Віру в ліжко і, розпрямляючись, відчув, як важчають його руки, виростає мізерне тіло, а дике обурення робить його велетнем, силачем.

– Поїзд піде під укіс! – промовив він. – Тільки не наш. Не наш, пане дзєю!

Юля мовчала. Вона залишила ще вночі у своїй хаті всі сльози й відчай. А зараз тільки виразніше заясніли пасма волосся, наче вони вміли наливатися тим горем, яке вже не могло вилитися зі слізьми.

Мирон Сарабай повернувся з Тернопільщини до Львова. Вони з Антоном перебували весь цей час у селі недалеко від Підволочиська у матері Стаха Кручковського – колишнього товариша по підпіллю. Перші тижні впертих намагань створити хоч невеликий підпільний осередок пройшли марно. Серед сільської молоді, задурманеної політичними гаслами, заляканої куркульськими розправами, важко було знайти людей, які схотіли б чи зважилися іти в підпілля.

– Ні, ні… Почекаємо, най ся розвиднить, – ніяково відмовлялися.

Кручковський мав надію на робітничий Львів. Але з ким зв’язатися і як? Хто залишився там з своїх і живе леґально, не викликаючи підозри в окупантів? Перебирали в пам’яті всіх, кого знали, колишніх членів КПЗУ, і не знаходили такого, хто не був би активістом при радянській владі і не мусив відступати або переховуватися зараз.

Врешті Сарабай згадав. Хто пам’ятає зморшкуватого Дзядека? Як же не знають? Він був якийсь час секретарем окружкому. В нього трагічно склалася доля. Після розпуску КПЗУ він перейшов за Збруч. Але там його затримали прикордонники, передали органам внутрішніх справ, і Дзядек був засуджений як аґент іноземної розвідки. Факт сумний, але факт. Його звільнили у 1939 році. Він повернувся до Львова, працював електромонтером, у партії не поновлювали. Якось Сарабай зустрівся з ним. Розмовляли в нього дома за чаєм. Дзядек тяжко переживав заподіяну кривду, обурювався несправедливістю, але на запитання Мирона, які у нього зараз погляди і ставлення до радянської влади, відповів, – украй здивований:

– А до чого тут погляди? Хіба їх міняють, як улан коня? На твою думку, той повинен залишатися комуністом, кого не скривдили? Я ж не підганяю ідей до свого живота й шкури.

Антін залишився з Стахом, а Сарабай вирушив до Львова. Він щасливо розминувся з патрулями при в’їзді до міста, а потім змішався з людським натовпом.

Поглинений суперечливими роздумами, зупинився біля дверей Дзядекової квартири і довго не зважувався натиснути на білий ґудзик дзвінка. Вдома чи ні? Впізнає чи вдасть, що вперше бачить? Схоче взяти на себе небезпечне завдання?

– Хто там? – почувся сухуватий голос у відповідь на короткий дзвінок.

– Тут живе електромонтер Дзядек?

Двері відхилились, і в щілину просунулася лиса голова. Поморщене обличчя насторожилося, шия, що нагадувала гофровану трубку від протигаза, витягнулася.

– Мирон? Ти як? Ну, заходь, заходь швидше.

Променисті зморшки збіглись довкола очей.

– На яких правах вештаєшся нині?

– На пташиних.

– У Львові живеш?

– Ні…

– Гм-м… А я, як бачиш, користуюся благами в новій Європі. Не чіпають… Мало того, з Українського крайового комітету приходив якийсь – референтом назвався – і пропонував роботу.

– Та це ж чудово! Якщо не погодилися, підіть тепер і скажіть: передумав. Негайно. Вам треба жити в місті. – Сарабай сів на табуретку біля умивальника. – Ви знаєте, чого я прийшов?

– Догадуюся. Викладай, викладай усе без папірчиків і дипломатії. Свідків у хаті нема, телефону – теж.

Сарабай говорив коротко. В нього такий план: Дзядекові треба розвідати, хто з колишніх підпільників або й не підпільників, але людей певних, залишився в місті, на якому вони зараз становищі, чим дихають. Він – електромонтер, спеціальність для такої справи вдячна. Хай на це піде три-чотири місяці. За той час на Тернопільщині їм удасться щось зробити. Упоравшись, Дзядек зайде до Казя Сарабая на Замарстинівську. Казьо дасть знати Миронові і принесе від нього пароль…

– А далі як? – засумнівався Дзядек. – Ми ж тоді мусимо десь зустрітися, обговорити план дій. Як намітимо день, годину, місце? Все це, бачиш, дуже складно. Прийти вам з Тернопільщини до Львова і чекати тут, поки Казьо обійде з паролем наших, ризиковано та, зрештою, і неможливо. Вас схоплять. Добре було б дати якийсь сигнал, коли прийдете. А перед тим за тиждень-два обійти з паролем, додаючи: «За стільки-то часу після сигналу». Але який, щоб усі знали? Маґістрат підірвати, чи що? – пожартував.

– Ви маєте рацію, – задумався Сарабай. – Маґістрат висадити в повітря нам не вдасться… – Враз він пожвавився, і в очах блиснули хитрі іскорки. – Нічого… Сигнал буде. Казьо вам скаже який, коли прийде з паролем. А тоді… Давайте намітимо місце.

– Думаю, Личаківський цвинтар.

– Так. Біля гробниці капелана Стажинського. Куток глухий. Знаєте де?

– Це з того боку, від Погулянки.

– Отже, хай буде через день. Година четверта. Домовились?

– Ніби так. Тільки що за сигнал?

– Пораджуся з хлопцями, придумаємо.

Сарабай згадав про Марію Шварц, колишнього організатора політшкіл в КПЗУ. Цікаво, де вона тепер? За радянської влади працювала парторгом на ткацькій фабриці. Можливо, виїхала. Треба дізнатися. З її допомогою можна б почати організацію підпілля серед ширших кіл.

– Про арешт польських учених чув?

– Дещо чув. А ви докладно знаєте?

– Те, що й усі. Кілька десятків забрали і – камінь у воду. Ніхто не знає.

Попрощалися. Сарабай вийшов через подвір’я на вузеньку Бляхарську вулицю і провулками поспішив до Краківської площі, де жила колись Берта Шварц з дочкою. Якщо не виїхали, стара буде вдома. Вона повинна впізнати Мирона. Адже в її сутеринах колись таємно збирався їхній осередок, у Берти Антін лікувався від рани. Вона скаже, де Марія.

Берта затряслася, побачивши на порозі незнайому людину. Очі, повні панічного жаху, застигли мертво.

– Марія? Яка Марія?… Я не знаю… Повірте мені, тут нема ніякої Марії.

– Заспокойтеся, пані Шварц, – Мирон лагідно зупинив Берту. – Я – Сарабай, товариш вашої дочки. Не впізнаєте?

Полуда страху повільно спливала з зіниць матері.

– Сарабай?… A-а, Мирон… Пам’ятаю, пам’ятаю. А вам нічого не кажуть німці? – спитала і знову насторожилася.

– Я не живу у Львові. Мені треба бачити Марію. Де вона?

Берта мовчала. Вагання переливалося тінями в зляканих очах, підійшла ближче і сказала пошепки:

– Вона ховається. Комуністів арештовують. Та й не тільки комуністів. Ви, напевне, знаєте про вчених… А вони ж не євреї. Нам у сто разів гірше. Як уже Мохнацького, таж то така фігура…

– Що – Мохнацького?!

– Забрали. А ви хіба нічого не чули?

Сарабай витер краплі холодного поту з чола. Цього він не чекав. Навіть не припускав у думці чогось подібного. Сьогодні мав зайти до Казя, дати йому завдання, побачити Віру… А професорові і Юлі привіт передати від Антона. Забрали Мохнацького… Перед очима майнув образ професора, а поруч різьбленим силуетом – спотворене розпачем обличчя Юлі.

– За що ж його? – вирвався стогін.

– Не знаю, – похитала головою Берта. – Нічого не знаю. Ми, євреї, чекаємо, коли утворять ґетто. Кажуть, незабаром. Там, може, спокійніше буде, там і Марію не знайдуть.

– Що ви говорите? – Мирон глянув на Берту, мов на божевільну. – Євреї чекають на ґетто? Як ви можете таке…

– А що інше, що інше? – В безнадійному сумі Берта опустила на подолок вузлуваті руки. – Кажуть, буде утворена єврейська громада з юденратом, з своєю поліцією. Там буде легше. А зараз на вулицю не можна вийти. Б’ють, штовхають, на тротуар ногою не ступиш, на всіх магазинах, трамваях – «юден ферботен!» З центральних кварталів повикидали людей на вулицю – йди куди хочеш. А там хоч притулок буде.

Сарабаєві важко було повірити, що він чує ці слова з уст єврейки. Та невже вони не уявляють, що таке ґетто?

– І Марія так думає?

– І Марія… Вона лише в пророцтва не вірить. Та й добре, що не вірить… Бо ми, старі євреї, знаємо… Ой, знаємо! Кров Назарея на голови юудеїв. Так буде. Сповниться проклін вашого пророка. Так буде… Але кожний день життя дорогий. Я тільки прошу Бога, щоб послав мені смерть раніше від Марії. Цим і живу. А загинути всім… усім… Так каже рабин, так кажуть усі старі євреї.

– Не треба так… – мовив Мирон. – Люди винні, вони й розплатяться за злочини. І люди переможуть лихоліття. Тільки не покорою і смиренням. Не треба піддаватися почуттям приреченості. Боротися треба всім, і євреям теж. Я хочу побачити Марію.

Берта якийсь час мовчки похитувала головою, і Мирон бачив, як її очі наливаються докором і ненавистю. Раптом вона ніби прокинулася від сну, закричала:

– Не піде Марія більше з вами! Ідіть, геть ідіть! Досить уже того, що я натерпілася через вас. Відколи виросла моя дитина, на ноги стала, не було мені спокою. Вічний страх, обшуки, переховування. А інші жили, жили! Тільки ми гнані, як собаки, як дикі звірі! Геть, геть ідіть, я більше не віддам вам дочки!

Стара у відчаї била головою об стіну. Враз обм’якла і важко сіла на старий, з вишкіреними пружинами фотель. Ледве чутно прошепотіла:

– Його кров упаде на нас і наших дітей… І нікому не буде порятунку… Ми станемо глиною для нової Вавилонської вежі. І ви будете глиною. Нами розчинять, а вами замісять. Цього хоче Бог, а він у нас один…

Сарабай повернувся до дверей. Не було потреби далі розмовляти з Бертою.

У цей час з другої кімнати несподівано увійшла Марія. Схудла, змучена, ніс ще більше видовжився, а обличчя спокійне, як у статуї.

– Марія!

– Добридень, Мироне, – привіталася і холодно подала йому руку. – Я чула вашу розмову. Моє сховище недалеко. В кімнаті є ніша. Це не надійне сховище. Але іншого немає. Тобі легко загубитися серед людей, а я зі своїм семітським обличчям не сховаюся ніде. Тому не осуджуй і не дорікай. Різко змінилися обставини, мусять мінятися і форми…

– Форми чого? – перебив Мирон, роздратований панахидним тоном її мови. – Форми боротьби чи ховання від неї? Ховання як самоціль, заради тільки свого власного життя? Я прийшов по тебе, Маріє. Невже ти думаєш, що все пропало, і ми поставлені на коліна? Чи так, як і твоя мати, ти віриш у проклін Христа?

– Я невіруюча, ти знаєш… Але з тобою піти не можу, не маю права… Я могла виїхати на схід, але ж мати… Не залишу й тепер… І не тільки її. Свій народ не залишу. Ти закинеш мені єврейський націоналізм. Як хочеш…

– Тим більше, тим більше! – Мирон схопив Марію за руки. – Що залишається для вас зараз, крім боротьби? Тож чи не краще загинути в бою, ніж над ямою, викопаною власними руками? Хто посіяв серед вас облудну надію на автономію в ґетто?

– В ґетто ми будемо всі разом…

– Вас зженуть туди, щоб легше винищити. А щоб цього не трапилося, треба євреям-комуністам іти в підпілля, з нами! Маріє, – Мирон заговорив спокійніше, – ти сьогодні підеш зі мною. Ми розпочинаємо велику боротьбу. Ти будеш першою, хто зробить лазівку в ґетто, хто зв’яже майбутнє ґеттівське підпілля з зовнішнім світом. Таким зв’язковим може бути тільки єврей, чуєш?

Марія ледь помітно похитувала пониклою головою.

– Схаменися, ти ж Марія Шварц, Чорна Манька, бойовий наш товариш! Що сталося з тобою?

– Моя нація гине. І я буду разом з нею…

– Тож знай, – Сарабай відступив до порога, – за ваші страждання і смерть колись вам співчуватимуть. Та похвали не буде ніколи. Прощавай.

Мирон вийшов з кімнати. Марія вибігла за ним. Спинила, обняла, і голова її забилась у нього на грудях.

– Простіть мені всі… О, ради Бога простіть!

Скрадаючись задвірками, Мирон наблизився до Казьового будинку. Пробила саме поліцейська година. Він тихенько натиснув на клямку – двері не зачинені – й увійшов до кімнати. Тихо. В хатніх сутінках розгледів білу подушку і на ній милу голівку.

Вірочка… Затамувавши подих, хвилину прислухався до рівномірного дихання дівчини і до биття свого серця. А воно враз усе забуло: професора, Юлине горе, Антона, Дзядека… Нічого ж на світі не сталося. Це він повернувся з роботи додому, трохи запізнившись. Молода дружина не дочекалася чоловіка, схилилася в ліжку над дитиною і заснула. Миронові не хочеться її будити – лише тихесенько підійде, схилиться і поцілує кохану в чоло.

Вірочка… Спить, по-дитячому підклавши під щоки долоні. Мирон милується її блідим личком, а самому дивно: коли це все трапилося? Звідки взялася ця чудна дівчина, яка зуміла своїм коханням, відвертим, наївним і чистим, як поцілунок дитини, перемогти його безнадійну любов до іншої? Коли ж це трапилося? Тоді, як вона стояла біля парканця, втікши з банкету? Коли він ніс її безвладне тіло і знав, що дівчина помре? Ні… Тоді був лише жаль, а не кохання. Аж розплющила Віра очі, озерні плеса, і зрозумів Мирон, що врятував її життя не тільки для неї…

Рівномірне Вірине дихання притихло перед пробудженням. Мирон кинувся до ліжка. Нагнувся, послухав. Дихає. Але згадка про те, що вона могла загинути, що взагалі її може не стати серед цієї розшалілої завірюхи, злякала Мирона. Легко торкнувся пальцями волосся, просив прокинутися.

Якийсь час сонні Вірині очі дивилися на нього й не впізнавали. Потім проясніли, блиснули радістю, Віра схопилася, забувши про біль у грудях.

– Мироне, ви? Прийшов-таки…

Сарабай узяв її за плечі, примусив лягти.

– Лежи спокійно. Ну… от ми й побачились. Не в неділю і не біля парканця…

– А я вже не вірила…