Тринадцятиканоння. Тексти, що створили цивілізацію

© Р. Б. Москаль, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2020

* * *

ПРИСВЯТА

Ар’яну Сергійовичу Кручініну з Надвірної, який настановив мене на цей Шлях.

1. Передмова

Китай – країна, що впродовж тисячоліть неперервно плекала свою цивілізацію, а в останні десятиліття зуміла вийти на перші позиції у світовій ієрархії, природно викликає в українців дедалі більше зацікавлення.

Варто зазначити, основним засобом накопичення, збереження та передачі культурних багатств китайської цивілізації була книжка, історія якої нараховує понад 2500 (!) років. На планеті Земля не існує іншої цивілізації, яка б створила і донині зберегла стільки давніх текстів різних жанрів, – філософських, історичних, літературних, поетичних тощо.

Серед них особливо шануються близько двох десятків текстів, що віддавна уважно вивчалися і зберігалися, – це китайські канони, які є головними героями нашої книжки.

Канони впродовж тисячоліть уважалися найважливішим духовним надбанням китайського народу, що мало передаватися від покоління до покоління та належно осмислюватися для розуміння навколишнього світу, людини та суспільства загалом.

На наше переконання, без вивчення цих важливих текстів навряд чи вдасться наблизитися до розуміння таємниць китайської цивілізації, того, що ми називаємо традиційним Китаєм. Адже нині він ховається за тонкою оболонкою зовнішніх атрибутів економічної глобалізації, зрозумілих будь-якій пересічній людині. Однак далеко не всі зможуть одразу зрозуміти способи осмислення та оцінювання явищ, якими донині послуговуються китайці, хоч сформувалися вони перш за все під впливом канонів.

Нашу історію про канони: процес їх канонізації, способи збереження, вивчення, коментування тощо ми викладаємо на тлі історії самого Китаю.

Адже з приходом до влади тієї чи тієї династії впродовж тисячолітнього імперського періоду історії Китаю, що розпочався 221 р. до Р. Х., коли Китай об’єднався під владою династії Цінь, і тривав до падіння династії Цін у 1911 р., у житті країни зазвичай відбувалися фундаментальні зміни: соціальні, економічні та культурні. Тому в китаєзнавчій літературі усталено розповідати про Китай відповідно до історії династій. Тож наша розповідь також побудована за цим, на нашу думку, досить зручним для впорядкування матеріалу, хронологічним принципом, що ґрунтується на китайській династичній періодизації.

Під час написання книжки чи не найбільше вразило глибоке розуміння китайськими правителями важливості книжки. Незважаючи на те, що засновники нових династій завойовували Китай «на коні», вони правили ним за допомогою книжки.

Ніде правди діти, за два тисячоліття існування імперії кілька десятків разів імператорські бібліотеки знищувались. Однак засновники кожної нової історичної епохи/династії починали своє правління з видання указів про збирання книжкових багатств та відновлення і впорядкування палацових бібліотек.

Це видання – результат узагальнення досліджень науковців, перелік праць яких вміщено наприкінці книжки. На нашу думку, в Україні бракує саме таких науково-популярних праць, які здатні зацікавити якнайбільше читачів історією та культурою цієї великої країни.

Зрозуміло, в передмові не вдасться назвати всіх важливих дослідників-китаєзнавців, але хотілося б згадати тих, чиї праці прислужилися авторові найбільше: К. К. Флуг, Л. М. Мєньшиков, В. В. Малявін, І. А. Алімов, Б. Б. Віноґродській, Ю. К. Щуцкій, Є. О. Торчінов, А. І. Кобзєв, Г. О. Ткачєнко та інші.

Водночас слід зазначити, що, опрацьовуючи джерела, перелік яких наведено наприкінці книжки, ми час від часу стикалися з певними розбіжностями: в датах подій чи роках життя героїв нашої розповіді, щодо певних фактів тощо. Понад те, таке траплялося навіть у одних і тих самих авторів у працях різних років.

Тож доводилося на власний розсуд брати за основу ту чи ту версію, виходячи з міркувань історичної логіки, або навіть здорового глузду, щоб не перевантажувати увагу читача зайвими деталями, з огляду на науково-популярний жанр видання.

Поза сумнівом, ми не ставили собі за мету висвітлити всі аспекти китайського канонознавства. Однак переконані, що перша на теренах України книжка на цю тему розглядає більшість важливих сюжетів цієї по-справжньому цікавої інтелектуальної історії, що часом читається як детектив чи фантастичний роман.

Наші переклади (за винятком «Да сюе») зроблено з російської мови і виконано контекстуально: український читач через знайомство з перекладеними текстами має розуміти, що це тексти саме китайської культури, та водночас ці тексти мають звучати як інтелектуально-корисні в контекстах українських культурних реалій.

Тексти не всіх канонів нам вдалося віднайти, а через обмежений обсяг книжки більшість з них представлено репрезентативними фрагментами.

Однак навіть у такому обсязі, впевнений, читачі зможуть уявити собі грандіозність «інтелектуальних риштувань» системи китайських канонів, без знання яких ще з VII ст. не можна було обійняти хоч якусь важливу посаду в системі державної влади Китаю. Водночас справжні знавці канонів купалися у славі – освічені люди в китайському суспільстві шанували їх як мислителів, що пізнали позачасову мудрість.

Наша праця, що має систематизований, узагальнювальний та науково-популярний характер, покликана ширити знання про Китай серед українських читачів передусім для того, щоб ця країна із давньою, але досі живою та творчою цивілізацією стала зрозумілішою та близькою українцям – адже цілком можливо, що XXI ст. буде століттям саме Китаю, який потужно відновлює свою економічну та політичну могутність.

Можливо, причина цього успіху і в тому, що привабливість книжки як джерела мудрості в Китаї була настільки сильною, що попри всі випробування, які випадали на долю китайців: війни, неврожаї, повені, епідемії, землетруси тощо, завжди були люди, для яких книжкова мудрість та бажання залишити її нащадкам були понад усе, часто навіть дорожчим за власне життя!

Це те, чого нам, українцям, варто запозичити в китайського народу: книжка це не лише явище культури – це та опора, що підтримує людину на межі цивілізованості та людяності, той феномен, який має пряме відношення до здатності людини змінити дійсність та змінитися самій через тонке духовне зусилля, що пізнається через текст канону.

Сподіваємось також, що через ознайомлення з тим, як упродовж століть китайці вивчали та зберігали свої найважливіші тексти – канони, українці поступово повернуться до власних традицій шанобливого ставлення до книжки як засобу просвіти, навчання та виховання.

Зрозуміло, що у виданні, яке є першою працею-узагальненням в Україні на цю тему, можливі фактичні помилки, відповідальність за які, звісно, несу я, як автор. Але буду вдячний за доброзичливу критику від уважних читачів, щоб їх виправити. Писати авторові можна на електронну адресу: r_moskal@ukr.net.

У добру путь, читачу!

З пошаною, автор

2. Формування системи китайських канонів та китайського канонознавства

Китай – давня цивілізація високої книжної культури, найдавніша з тих, що неперервно існують донині.

Згідно з традиційною історіографією, китайська державність починається від правління п’яти імператорів: Хуан-ді, Чжуань-сюя, Ді-ку, Яо і Шуня, через Три династії – Ся, Шан-Інь (XVII–XI ст.) та Чжоу (XI–III ст. до Р. Х.) до імперії Цінь (221–206 рр. до Р. Х.), коли розпочався власне імперський період історії Китаю.

Сучасні археологічні дослідження додають наукового обґрунтування цій теорії, визнаючи, що держава Інь, яка існувала з XIV ст. до Р. Х., була цілком історичним державним утворенням.

Тим часом епоха Чжоу виникла внаслідок завоювання Інь народністю чжоусьці, що датується періодом з 1137 по 911 рр. до Р. Х., які й успадкували культурні досягнення завойованого ними народу (зокрема, йдеться про писемність та значною мірою офіційний релігійно-ритуальний комплекс Інь).

Чжоуську епоху поділяють на два основні періоди: Західне (Раннє) Чжоу (XI ст. – 770 р. до Р. Х.) та Східне (Пізнє) Чжоу (770–221 рр. до Р. Х.).

Другий період Чжоуської епохи, своєю чергою, поділяють на два історичні етапи: Чунь цю («Весни та осені», 770–475 рр. до Р. Х.) та Чжань го («Війни царств», 475–221 рр. до Р. Х.).

Саме в епоху Західного Чжоу сформувались тексти, що згодом китайці назвали канонами: в них було зафіксовано ціннісні, духовні, релігійні, філософські, етичні тощо засади китайської цивілізації.

Китайські літературні пам’ятки, що з плином тисячоліть визнані китайською традицією як канони, справили фундаментальний вплив на становлення, розвиток та збереження китайської цивілізації у просторі й часі. Власне, саме ці надбання об’єднують різноманіття простору китайської ойкумени – з різними народами, традиціями, мовами тощо в єдину китайську цивілізацію.

Статусу канону у філософській традиції Китаю набули далеко не всі важливі тексти – лише ті, що справили найсильніший вплив на китайську культуру загалом. До речі, на час своєї появи, ці тексти позначалися одним знаком, напр.: «Ши» – «Ши цзін», «Шу» – «Шу цзін», «І» – «І цзін».

Слід зазначити, що в епоху Західного Чжоу вже сформувалася та система текстів, що в пізнішій китайській традиції отримала назву «Шести Канонів» – «Ши цзін» («Книга пісень»), «Шу цзін» («Книга історії»), «І цзін» («Книга Змін»), «Лі цзін» («Канон Благопристойності»), «Чунь цю» («Весни та Осені») та «Юе цзін» («Канон Музики»).

На жаль, останній не зберігся до нашого часу. Припускають навіть, що до цього переліку він входив номінально, як додаток до «Ши цзіну», або був втрачений під час знищення конфуціанських книжок за наказом Цінь Ши-хуанді в 213 р. до Р. Х. Можливо, деякі частини цього канону увійшли як окрема глава «Юе цзи» («Записи про музику») до канону «Лі цзи».

Джерела, доступні сучасним дослідникам, свідчать, що в період Східного Чжоу (770–221 рр. до Р. Х.) документальні записи та книжки посіли важливе місце в житті давньокитайського суспільства, суттєво потіснивши такий спосіб передавання знань, як усний переказ. Є також відомості, що вже тоді така важлива суспільна функція, як підтримання культурних традицій від покоління до покоління, здійснювалася в певних випадках саме за допомогою книжної освіти.

У епоху «Війн царств» на території тодішнього Китаю існувало близько 20 великих незалежних царств, очолюваних царями-ванами, з яких поступово виділилися сім царств-гегемонів: Вей (403–225 рр. до Р. Х.), Хань (403–225 рр. до Р. Х.), Ці (XI ст. – 379 р. до Р. Х.), Янь (XI ст. – 222 р. до Р. Х.), Чжао (403–222 рр. до Р. Х.), Цінь (VIII ст. – 221 р. до Р. Х.) та Чу (XI ст. – 223 р. до Р. Х.).

Тодішні книжки писалися на бамбукових планках та дерев’яних пластинах. Сучасні наукові дані свідчать про те, що бамбукові планки були звичним матеріалом для письма вже з XI–VIII стст. до Р. Х. Водночас достеменно невідомо, коли виник цей спосіб. Деякі вчені вважають, що в період династії Шан (XIV–XIII ст. до Р. Х.) такі книжки вже існували, в період «Весен та осеней» (770–475 рр. до Р. Х.) – набули значного поширення, а після вдосконалення технології виготовлення паперу в IV ст. зникли взагалі.

Як припускають сучасні дослідники, вже на початку Західного Чжоу існували культові тексти та тексти юридичного характеру, написані на бамбукових планках.

Крім того, вважається, що саме в цю епоху сформувалися шість основних філософських шкіл та їх базові тексти: конфуціанська, даоська, легістська (законників), Вчителя Мо (моісти), Школа інь-ян та школа імен, хоч наведена класифікація відома лише з I ст.

У період найбільшого поширення книжок на бамбукових планках, тобто в V ст. до Р. Х. – IV ст. після Р. Х., було започатковано також написання книжок на білій шовковій тканині. Вони почали з’являтися в останні роки періоду «Чунь цю», а певне поширення отримали під час «Війни царств».

Причиною, через яку стримувалося поширення книжок на шовку, була висока вартість цього матеріалу – їх могли дозволити собі лише правителі, високопоставлені чиновники та дуже заможні люди.

Спочатку книжки писали на звичайній шовковій тканині, з якої шили одяг. Однак з часом винайшли спеціальний сорт шовку, призначений саме для письма, – на білому тлі вже були виткані червоні або чорні вертикальні лінії.

Довжина шовку залежала від обсягу написаної на ньому книжки, також вони не мали визначеної форми: зазвичай куски шовку складали, а іноді згортали у звиток. Кусок шовку у вигляді звитка («цзюань»), можливо, відповідав одній главі твору («пянь»), що був записаний на бамбукових планках чи був завершеним твором. Тому з часом звиток став одиницею виміру обсягу тексту, а також одиницею підрахунку кількості книжок.

Вже в давні часи давньокитайська освіченість нерозривно пов’язувалася з мистецтвом читання та розуміння книжок. Навіть більше: начитаність зазвичай була синонімом освіченості та компетентності.

Схоже, писемність та грамотність певною мірою були поширені в народі вже в ті часи, адже з «Чжоу лі» довідуємося, що чжоуські правителі вивішували свої офіційні повчання на загальний огляд – якби ці тексти ніхто не міг прочитати, то такі дії не мали б практичного сенсу.

Під час розквіту «ста шкіл» були створені перші авторські тексти: «Лунь юй» («Обмірковані висловлювання») – записані та оброблені учнями висловлювання Конфуція (551–479 рр. до Р. Х.), «Дао де цзін» («Книга про Шлях і Благодать») Лао-цзи (VII–VI ст. до Р. Х.), «Чжуан-цзи» (IV–III ст. до Р. Х.), «Ле-цзи», «Мо-цзи», «Сунь-цзи», «Шань хай цзи» та інші.

Назвемо кілька імен поважних філософів, які відіграли важливу роль у становленні того чи того філософського напряму.

Першість, звісно, слід віддати Конфуцію (551–479 рр. до Р. Х.) – найвідомішому давньокитайському філософу, Вчителю китайського народу. Це історично цілком достовірна особа, його життєвий та інтелектуальний шлях докладно вивчено.

У «Лунь юї» («Обмірковані висловлювання») Конфуція, часто цитуються «Шу цзін» та «Ши цзін», а цитовані висловлювання коментує сам Вчитель – у такий спосіб ці доконфуціанські пам’ятки поступово конфуціанізувалися.

Мо-цзи (Мо Ді) (V ст. до Р. Х.) – перший самостійний китайський мислитель. Він навчався в конфуціанців, але пізніше оголосив, що порядок у державі має ґрунтуватися на розумних началах, і порвав із «традиціоналізмом» своїх вчителів.

Сюнь-цзи (бл. 313 – бл. 238 рр. до Р. Х.) – конфуціанський вчений, на погляди якого суттєво вплинуло легістське вчення і вчення якого мало важливе значення для становлення ідеї китайської централізованої держави та центральної ролі державних інституцій – зокрема правителя.

Бурхлива та кривава епоха «Війн царств» (453–221 рр. до Р. Х.) завершилася об’єднанням Китаю під владою династії Цінь (221–207 рр. до Р. Х.), у період правління якої, імовірно, відбулося «знищення канонів».

Після остаточного завоювання інших царств царством Цінь у 221 р. до Р. Х. на їх території за наказом правителя Ін Чжена (259–210 рр. до Р. Х.) були споруджені кам’яні стели, де карбувалися нові легістські закони, в яких, однак, звучали і конфуціанські мотиви гуманності та синівської шанобливості. А сам Ін Чжен після об’єднання Китаю прийняв новий імператорський титул – Цінь Ши-хуанді (Божественний Владика, який відкриває еру Цінь).

Незважаючи на досить короткий період існування імперії Цінь, саме в цей час було проведено фундаментальні перетворення, спрямовані на господарське та адміністративно-територіальне об’єднання країни та створення цілісної управлінської структури: запроваджено єдину систему мір і ваг, писемності та грошового обігу, скасовано аристократичні титули, а для чиновників уведено 20 рангів.

Реформа письмових знаків, проведена Цінь Ши-Хуанді, суттєво вплинула на післяцинську традицію коментування конфуціанських канонів.

У 213 р. до Р. Х. Цінь Ши-хуанді для забезпечення ефективнішого впровадження легістского вчення серед населення та беручи до уваги доповідь Лі Си, наказав знищити «конфуціанську літературу». Як твердив Лі Си у своїй доповіді, мотивуючи прийняття такого указу: «мають бути знищені погляди всіх, хто за допомогою давнини відкидає сучасне».

Знищенню підлягали «Ши цзін», «Шу цзін» та всі філософські книжки, що зберігалися у приватних книгозбірнях та не мали «практичного» значення – дозволялося зберігати лише: книжки з медицини, фармакології, ворожіння та сільського господарства.

Карали навіть тих, хто пробував декламувати «Ши цзін» та «Шу цзін».

Водночас конфуціанські книжки в державних зібраннях знищенню не підлягали.

Також було взято під варту 460 конфуціанських вчених, яких звинуватили у підбурюванні проти влади, частину з яких закопали живцем, а частину – вислали на кордон.

Тому, наприклад, один із канонів – «І цзін», що не був спалений, дійшов до нашого часу, ймовірно, в найбільш достовірному вигляді.

Хоч твердження про гоніння Цінь Ши-хуанді на конфуціанців та спалення ним конфуціанських книжок у спеціальній літературі загальноприйняте, деякі вчені дотримуються думки, що насправді це легенда, придумана Лю Сяном та Лю Сінем за правління узурпатора Ван Мана (45 р. до Р. Х. – 23) для обґрунтування його права на усунення дому Хань та претензій на імператорський трон.

Та все-таки, імовірно, серйозні гоніння таки мали місце. Однак, зважаючи на практику вивчення класичних книжок на пам’ять, вважається, що вони не дуже постраждали від цих заходів, бо мали шанс на відновлення.

Але через цей указ безповоротно таки загинуло багато книжок, створених у попередні епохи. Дослідники припускають, що саме тоді було втрачено «Юе цзін» («Канон музики»). А через те, що канони «Шу цзін» та «Лі цзи» довелося поновлювати з пам’яті, вважається, що вони відновлені лише частково.

Менш ніж через рік після смерті Цінь Ши-хуанді в імперії почалися повстання проти режиму. Їх очолили вихідці з регіональної спадкової знаті, права якої обмежили. Однак перемога врешті-решт дісталася талановитому лідерові повстанців Лю Банові (256/247–195 рр. до Р. Х.), який походив, імовірно, із общинного селянства. Він і заснував династію Хань під іменем Гао-цзу (на троні: 206–195 рр. до Р. Х.).

Епоха Хань, що включає в себе три історичні періоди: Рання/ Західна Хань (206 р. до Р. Х. – 8), династія Сінь (9–25) та Пізня/ Східна Хань (25–220), відіграла величезну роль у історії країни.

Тоді Китай став світовою державою; розширив свою територію майже до сучасних розмірів; було сформульовано ідеологічний комплекс на основі конфуціанського вчення, що став ідеологічною основою китайської державності впродовж всього його імперського періоду; закладено основи бюрократичної системи, яка в подальшому стала ефективним засобом управління імперією; у сфері науки та культури також вдалося досягнути видатних результатів.

Під час правління династії Хань відбувся синтез китайської культури та остаточно утверджується імперська китайська державність, а інтелектуальне життя стає багатим та насиченим. Управлінський клас – ши перетворився на головного носія освіченості та зберігача національної мудрості і духовних цінностей.

В епоху Хань конфуціанство у тлумаченні Дун Чжун-шу (179–104 рр. до Р. Х.) стало панівним вченням імперії, водночас розпочалося активне коментування конфуціанських канонів, що отримало назву канонознавства («цзін-сюе»). Власне, саме поняття канону як позначення найважливіших та найавторитетніших текстів також з’явилося в цю історичну епоху.

За допомогою коментування було зроблено спробу об’єднати різнорідні доконфуціанські та конфуціанські канони в цілісну ідеологічну систему.

Водночас, як не дивно, заборону на вивчення класичних книжок нові правителі скасували не відразу, а лише в 191 р. до Р. Х. – за імператора Сяо-хуея.

Через дуже обмежене поширення книжок та їх високу вартість на початку епохи Хань виникла традиція вирізати канони та інші важливі тексти на кам’яних стелах. Вона збереглася до часів правління династії Цін (1644–1911), хоч після винайдення технології ксилографічного друку мала лише символічне значення.

Після винайдення паперу в I ст. та поступового вдосконалення складу паперової маси кам’яні стели стали джерелом зняття копій текстів канонів – аркуші паперу попередньо змочували водою, після чого накладали на кам’яну стелу і злегка постукували дерев’яним молотком – папір заходив у заглиблення ієрогліфів на поверхні стел. Після цього папір покривали тушшю. Так створювалася копія, на якій текст канону (чи іншого трактату) відтворювався білими ієрогліфами на чорному тлі.

Найвищим розквітом Ранньої Хань був період правління сьомого імператора – У-ді (156–86/87 рр. до Р. Х.; на троні – 140/141–86/87 рр. до Р. Х.), коли було здійснено грандіозні адміністративні та ідеологічні перетворення, закладено основи освітньої державної системи, через яку з того часу (спочатку частково і час від часу, а з VI ст. – більш системно) рекрутувалася частина чиновників.

Так, у 124 р. до Р. Х. за ініціативою імператора засновано Велике училище «Тай сюе», розраховане на майже 1000 студентів. Відтоді цей навчальний заклад у різних організаційних формах та під різними назвами (найчастіше – «Го сюе», Державне училище) стало основною структурою з підготовки чиновницьких кадрів, а також – школи у провінціях, де викладалися класичні книжки.

Вже з епохи Рання Хань почала свій розвиток важлива для історії китайської книжки та канонознавства, зокрема, сфера інтелектуально-духовної активності – «збиральницька діяльність». Йдеться про відновлення книжкових багатств, що суттєво постраждали в епохи «Війн царств» та Цінь (221–207 рр. до Р. Х.).

У межах цієї діяльності розпочалася робота з розшуку вцілілих та відновлення давніх книжок з пам’яті читців текстів.

Особливо прославилися своєю любов’ю до давньої мудрості хуайнанський правитель-ван Лю Ань (179–122 рр. до Р. Х.), при дворі якого було укладено важливу працю для періоду Ранньої Хань «[Трактат] вчителів з Хуайнані» («Хуайнань-цзи»), та хецзянський Сянь-ван Де (пом. 137 р. до Р. Х.), у книжковому зібранні якого було багато книжок з часів до епохи Цінь.

Крім того, для утвердження імперської ідеології указом імператора У-ді від 136 р. до Р. Х. було затверджене «П’ятиканоння» («Шестиканоння» без «Юе цзіну») – перше нормативне зібрання канонів, що було визнане основою офіційної ідеології та системи освіти. До його складу увійшли: «Канон [історичних, документальних] писань» («Шу цзін»), «Книга пісень» («Ши цзін»), «Канон змін» («І цзін»), «Чунь цю» («Весни та осені») та «Книга обрядів» («Лі цзи»), конфуціонізовані, однак за часом створення – доконфуціанські тексти.

В указі також йшлося про відродження «давнього знання». Для цього при дворі було зібрано групу вчених, яким доручено подати зразки «відновлених» класичних книжок.

Знання напам’ять «П’яти канонів» давало змогу отримати почесне звання «знавця канонів» («бо ши»), що суттєво підвищувало соціальний статус та можливості такої людини.

Водночас, як уже згадувалося, в епоху Хань започатковано коментаторські традиції до кожного з канонів.

Вивчення канонів відбувалося переважно в межах певних шкіл, що мали неперервні «лінії» передачі вчення від вчителя до учня. У таких школах наставники зазвичай передавали знання не безпосередньо, а через учнів-викладачів, які самі набували знань у вчителів-наставників.

Крім того, специфікою освіти того часу було вивчення не системи «П’яти канонів», а кожного канону окремо. До того ж у процесі вивчення різноманітні пункти канонічного вчення викладалися несистемно та невпорядковано.

У «Тай сюе» для вивчення всього «П’ятиканоння» відводилося вісім років (хоч зазвичай студенти вивчали один-два канони) та існувало стільки «кафедр» для кожного із канонів, скільки на той час існувало різних шкіл тлумачень того чи того канону.

Скажімо, станом на I ст. існували 15 шкіл тлумачення «П’ятиканоння»: три – коментування на «Ши цзін» (князівств Лу, Ці та Янь), три – коментування «Шу цзіну» – Оуян, старша Сяо-хоу та молодша Сяо-хоу, дві – коментування на «Лі цзи» – старша «Дай» та молодша «Дай», чотири – коментування «І цзіну» – Ши, Мен, Лянцю, Цзін та три – коментарів на «Чунь цю» – Янь, Ґулян та ще одна Янь.

Традиція «збиральницької діяльності», а також визнання конфуціанства як державної ідеології під час правління У-ді відіграли важливу роль для утвердження конфуціанського вчення в суспільстві та визнання за канонознавством («цзін-сюе») провідної ролі серед суспільно значущих дисциплін. Хоч традиція вважає засновниками «цзін-сюе» учня Конфуція Цзи-Ся (V ст. до Р. Х.) та Сюнь-цзи (бл. 313 – бл. 238 рр. до Р. Х.).

Інші літературні пам’ятки та офіційні тексти за формою та змістом почали звірятися на відповідність «П’яти канонам».

Завдяки цій роботі багато книжок вдалося відновити та водночас багато з них тоді були свідомо чи мимоволі сфальсифіковані. Однак робота з відновлення справжнього змісту давніх китайських трактатів з того часу не припинялася і не припиняється досі, а нею займалося багато видатних китайських вчених.

На основі усно переданих текстів, що були записані в II ст. до Р. Х. уведеним при Цінь «уставним письмом» («лі шу»), сформувала своє вчення офіційно визнана «школа текстів нового письма» («цзінь вень цзі сюе»). Ця школа приписувала авторство «Шести канонів» Конфуцієві.

Особливе значення для цього інтелектуального напрямку набув текст «Ґун’ян чжуань» – тлумачення Ґун’яна (V ст. до Р. Х.) на «Чунь цю», в якому акцентувалося на прихованих алегоричних смислах тексту канону. Крім того, «школа текстів нового письма» широко використовувала «вторинні книги» («вей шу») – тексти, пристосовані для ворожіння за канонами.

Наприклад, школа вивчення «Ши цзіну» на території князівства Ці на основі «Чунь цю» розробила систему ворожіння, що застосовувалась для вдосконалення правління.

Цим же прославився перед імператором У-ді згаданий вище видатний конфуціанець тієї епохи – Дун Чжуншу, який, як вважають, вмів знайти в «Чунь цю» передбачення про події майбутнього, пояснити те, що відбулося в минулому чи відбувається в теперішньому.

Згаданим вище указом У-ді 136 р. до Р. Х. було затверджено тексти «П’яти канонів» саме в редакції «школи текстів нового письма».

У I ст. до Р. Х. виникла також «школа текстів старого письма» («гу вень цзін сюе»), вчення якої ґрунтувалось на текстах, записаних «дореформеним письмом» («да чжуань»).

За легендою, вона утворилась на основі корпусу збережених текстів («Шу цзін», «Лі цзи», «Лунь юй», «Сяо цзін»), що нібито були виявлені потомком Конфуція Кун Аньго (бл. 156 – бл. 74 рр. до Р. Х.) в стіні під час перебудови будинку Конфуція. За іншою версією – ці тексти знайшов правитель повіту Лу Гунь-ван.

Головну увагу ця школа приділяла тлумаченню «Гувень Шан шу» («Книга переказів старого письма»), тобто «Шу цзіну», «Чжоу гуані» («Чжоу лі») та «Цзо чжуані» («Коментар Цзо [Цюміна]» на «Чунь цю»), текстові «Лунь юю» та коментареві «Мао» на «Ши цзін».

Послідовники «школи текстів старого письма» оголосили тексти «школи текстів нового письма» ненадійними та неповними. Натомість останні оголосили тексти «школи текстів старого письма» сфальсифікованими.

«Школа текстів старого письма» вважала своїм основоположником Чжоу-ґуна (XI ст. до Р. Х.), а Конфуція – його послідовником та більшою мірою, істориком. Зокрема «Шість канонів» у цій школі розглядали як впорядковані Конфуцієм історичні матеріали.

Крім того, при тлумаченні канонів у «школі текстів старого письма» з підвищеною увагою ставилися до тлумачення окремих слів та виразів, а тексти сприймали буквального, застосовували історико-філологічні засоби тлумачення, і навіть робили спроби лексико-граматичного аналізу текстів. Саме в цій школі було створено перші тлумачні словники, що призначалися головним чином для потреб коментування – перш за все це, звісно ж, «Ер’я» («Наближення до класики»), згодом канонізований, та «Шо вень цзе цзи» («Пояснення простих знаків та аналіз складових») Сюй Шеня (бл. 58–147) з 14 частин, що серйозно вплинув на подальший розвиток канонознавства.

Коментаторський напрям «школи текстів старого письма» набув розквіту в епоху Східної Хань (25–220), отримавши назву «ханське вчення». Він справив суттєвий вплив на видатного канонознавця Чжен Сюаня (127–200), який вперше прокоментував тодішню систему канонів як цілісний інтелектуальний комплекс та прагнув у своїх коментарях узгодити тлумачення «школи текстів старого письма» та «школи текстів нового письма».

Видатний вчений Кунь Аньго, який був прямим нащадком Конфуція, пропонував офіційній владі канонізувати тексти «школи текстів старого письма», однак отримав відмову.

Тексти двох шкіл відрізнялися розбивкою на розділи та глави, обсягом і навіть змістом (складалися із різних фрагментів, по-різному інтерпретували історичні події, діяння історичних чи міфічних осіб тощо).

Тож між двома канонознавчими школами впродовж усього періоду Західної Хань тривала гостра ідеологічна боротьба, що під кінець цього історичного періоду набула політичного характеру.

Найгостріші суперечки точилися під час правління західноханського імператора Ай-ді (6 р. до Р. Х. – 1 р. після Р. Х.), першого східноханського імператора Гуан У-ді (25–58) та імператора Чжан-ді (76–89), коли представники «школи текстів старого письма» набули офіційного визнання і їм надавали вищі вчені звання «знавця канонів» – «бо ши».

Основне суперництво двох шкіл відбувалося по лінії коментаторських традицій літопису «Чунь цю» – «Ґун’ян» з боку «школи текстів нового письма» та «Цзо чжуань» з боку «школи текстів старого письма».

Поділу коментаторських шкіл на «школу текстів старого письма» та «школу текстів нового письма» передувало більш давнє розмежування коментаторських напрямів за місцем їхнього започаткування. Коментаторські школи, що зародились у царстві Лу та пов’язувались з іменем видатного конфуціанського Вчителя Мен-цзи (бл. 372–289 рр. до Р. Х.), та коментаторські школи, що зародились у царстві Ці, що пов’язувались з іменем іншого видатного конфуціанського Вчителя – Сунь-цзи (бл. 313 – бл. 238 рр. до Р. Х.).

Цей поділ коментаторських шкіл не цілком збігався з поділом на «школу текстів старого письма» та «школу текстів нового письма» – всі «школи текстів старого письма» виводили своє походження з рідного для Конфуція царства Лу, однак серед «шкіл текстів нового письма», більшість з яких вели своє походження із царства Ці, було кілька ліній передачі, що походили також з царства Лу – коментаторська традиція «Ши цзіну» («Лу ши»); старша «Дай» та молодша «Дай» школи коментування «Лі цзи»; школа коментування «Ґулян» на «Чунь цю».