Kitabı oku: «Олег Ольжич»

Yazı tipi:

Історичний зміст постаті Ольжича

Перше, що впадає в око при вивченні епохи боротьби за створення української держави у XX столітті, це те, що її яскраві постаті:

Симон Петлюра (1879–1926) – видатний театрознавець…

Володимир Винниченко (1880–1951) – видатний драматург…

Михайло Грушевський (1866–1934) – видатний історик…

Степан Бандера (1909–1959) – пристрасний публіцист…

Олена Теліга (1906–1942) – видатна поетеса…

Олег Ольжич (1907–1944) – видатний поет…

Творці. Вони творили українську державу у першій половині XX століття. Хтось – помінявши перо на рушницю. Хтось – не випускаючи з рук пера. Без цих трьох перших постатей не уявити культурного і політичного життя української нації у першій половині минулого століття. Не кажучи вже про три останні постаті, чиє життя обірвали на злеті, у часи Другої світової війни.

Творці. Я пам’ятав про це, створюючи монографію про українську Жанну д’Арк Олену Телігу. Хай ці рядки ляжуть у контекст роздумів і про Олега Ольжича – одного з яскравих символів українського націоналізму і одного з найпотужніших українських поетів першої половини XX століття.

Постать Ольжича набуває історичного змісту у тому сенсі, що він є одним із духовних лідерів молодого покоління першої еміграційної хвилі 20-х років XX століття (як тут не згадати Олену Телігу, близьку йому в поезії і спільницю у суспільно-політичному житті), яке спромоглося не лише зберегти, але й примножити пасіонарну енергію українського народу, майже зруйновану у радянській Україні репресіями, голодомором, вигубленням і спотворенням культури. «Хай воскресне столиця Андрія, Дух вояцький живе у народі!» – такою метою жив Олег Ольжич.

У своїх роздумах я, звичайно, спирався на незаперечні факти з життя і творчості Кандиби, який свої наукові праці підписував справжнім прізвищем, поезії – псевдонімом Ольжич, а в підпіллі перебував під прізвищем Кардаш. І користувався здобутками «кандибіани», науки, що активно, часом – небезперечно, аналізує його життя і творчість. Подаю їх не з вагою значимості, а в порядку власного ознайомлення з ними. Насамперед:

– це і мудрі роздуми над творчістю Ольжича академіка НАН України Миколи Жулинського;

– це і виважені оцінки політичної діяльності Ольжича чинного Голови ОУН Богдана Червака;

– це і влучні спостереження літературознавця, поета, перекладача Миколи Ільницького за поезією Ольжича;

– це і позбавлені наукоподібності дослідження Романа Онишкевича, який точно підмітив, що трагічна доля Ольжича, як і його співвітчизниці Олени Теліги, є «символом трагедії українського націоналізму з її одвічною боротьбою із зовнішнім ворогом і чварами у власному домі»;

– це і сповнені емоцій і фантазувань і разом із тим виважені роздуми про Ольжича українського письменника і громадського діяча Миколи Краснощока, який, до речі, перебував у Києві під час німецької окупації;

– це і щиросердні, позбавлені політичної кон’юнктури, враження від життя і творчості Ольжича в епоху боротьби за українську незалежність, що прозвучали з вуст запорізької вчительки, «всеукраїнської домашньої вчительки з історії», як її з повагою називають, Ганни Володимирівни Черкаської. Вони є переконливим свідченням того, що життя і творчість Ольжича треба починати вивчати ще у середній школі;

– це і психологічний портрет Ольжича у публікації «Любов і творчість, туга і порив, відвага і вогонь самопосвяти» літературознавця і письменника Петра Білоуса. Це перша і вдала спроба подати нам «живу людину», яка не зійшла з пам’ятника, а жила серед нас – страждала, кохала, боролась і не зраджувала себе…

У дослідженні мені пощастило скористатись безцінними матеріалами про Ольжича, дбайливо зібраними і зосередженими в журналі «Український історик», який видавався у США, що були підготовлені до друку Головою Українського Історичного товариства, головним редактором цього єдиного на Заході україномовного науково-історичного журналу Любомиром Винарем у 1985 і 1986 роках. Тут і:

– глибокий аналіз поетичної творчості Ольжича самого Винара,

– систематизація його громадсько-політичної діяльності, здійснена його соратниками.

– спогади дружини Ольжича, її розповіді синові про батька,

– численні спогади його друзів.

Цікаво, що «вороги» взагалі не залишили негативних згадок про Ольжича. Я маю на увазі «ворогів», які могли з’явитись у нього в результаті розколу ОУН на мельниківців та бандерівців. Хіба що… А може, у нього й не було ворогів, адже він прагнув до об’єднання зусиль і дій українців у боротьбі за національне визволення?..

* * *

Погляд з висоти часу.

Між появою на світ у 1907 році у житомирському пологовому будинку у щасливих батьків малятка і закляклим трупом у камері концтабору Заксенхаузен у 1943 році пройшло 37 років, усього 37 років. Але як сказав сам Ольжич: «Не роки життєвою мірою – зміст».

У цьому щасливо-трагічному проміжку часу ми зустрінемо знаменні часово-просторові орієнтири його життя:

– багато дат – чисел, місяців, років, якими позначені ключові моменти його життя. Скільки історичних подій відбулось у житті борця за незалежність української держави, скільки історичних вчинків йому належить, і який масштаб і відгомін цих вчинків;

– багато міст, містечок і країн, яких він охопив своєю громадсько-політичною та науковою діяльністю. Вражає навіть не сама динаміка його переміщень у європейському і американському просторі, але насамперед інтенсивність його життєвиявлення і життєствердження.

Постать Ольжича набула історичного змісту у тому сенсі, що він є яскравим представником молодого покоління першої еміграційної хвилі 20-х років XX століття, про що ми вже казали. Це покоління, яґк відомо, спромоглося не лише зберегти, але й примножити пасіонарну енергію українського народу, руйновану репресіями, голодомором, спотворенням культури. Ще раз нагадую мету Ольжича:

«Хай воскресне столиця Андрія,
Дух вояцький живе у народі!»

Моя задача: створити безпафосну репутацію історичної постаті Ольжича, українського державотворця, поета і вченого, у свій час знеціненого і хибно трактованого радянською історіознавчою наукою і все-таки недостатньо точно, часто у загальних фразах, висвітленого у наші часи. Пропонована книга має стати черговою сходинкою на шляху донесення правди про Олега Ольжича.

* * *

Три дороги – наукова, поетична і політична діяльність вільної духом натури з поневоленої Батьківщини-України поєднались у житті однієї людини.

Захоплення археологією, буяння поетичної творчості і бурхлива політична діяльність Ольжича переплітаються в його житті тісно і невіддільно, неможливо сказати, що саме передує. Мабуть, і не треба казати. В одному з листів до батька Олег Ольжич, може, не дуже зугарно, ні, все-таки образно, називає поезію і археологією своїми «Музами», а політику – такою собі особою з породи Богів…

Сьогодні, з висоти часу постать Ольжича постає в історичному вимірі як провидця майбутньої вільної України як єдиної держави. І не просто провидця, але й дійової особи цього процесу, який формував його, перебуваючи в еміграції.

Судіть самі:

• видатний український вчений-археолог О. Кандиба поставив за мету і зробив ряд кроків задля створення української Академії наук в екзилі, що згуртувала б зусилля українських учених у різних країнах, і в майбутньому стала б єдиною Академією наук вільної України. Підписував наукові дослідження своїм прізвищем – Кандиба.

• видатний український поет національного героїзму Олег Ольжич об’єднав молодих талановитих літераторів, що перебували в еміграції, навколо часописів у Празі, Львові, Чернівцях і сприяв створенню «празької школи українських поетів» – школи виховання «нового покоління українців», борців за незалежність України. Підписував свої поетичні твори псевдонімом – Ольжич, що відсилає читачів до часів київського князя Олега.

• член керівництва Організації українських націоналістів (ОУН), археолог і поет Кандиба ніколи не відкладав надалі справу свого життя. Став організатором суспільного життя і, зокрема, культури України в умовах нацистської окупації, і вже почав його розгортати, мріючи про Україну, як він писав, «від Карпат до Паміру». І все це – перебуваючи в ОУНівському підпіллі, де він носив прізвиська – «Ідеаліст», «Доктор». Символічні прізвиська, які образно відтворюють сутність життя Ольжича.

Він ставить своє особисте життя у залежність від покладеної на себе суспільно-політичної місії – перебуваючи у розшуку, робить все, щоб урятувати свою дружину і дитину, на яку вона чекала, від арешту, і, не вберігши себе, таки врятував їх. Себе не вберіг, а сім’ю врятував.

Ви розумієте, до чого я хилю? Моделюючи книгу про Ольжича, я усвідомлював умовність розподілу її на глави: ви не побачите, де закінчується археолог і починається поет, де закінчується поет і починається політик. Хіба що збагнете, наскільки все це вплинуло на особисте життя Ольжича.

Сподіваюсь, шановні читачі, що така форма написання книги буде вам цікава і допоможе скласти власну думку про особистість і діяння Ольжича. А ви вже самі на свій розсуд оберіть послідовний чи паралельний порядок прочитання глав книги.

Основним принципом створення історичної постаті Ольжича було: побільше неспростовного фактажу, поменше загальних фраз, якими рясніє «кандибіана», і уникання категоричних оцінок – тут працюють гіпотези, версії, припущення. А вже оцінки даватимете ви, шановні читачі.

А тепер запасіться терпінням, тому що почнемо ми здалеку.

Народжений в любові

Спи, дитинонько кохана,
Баю, люлі, бай,
А ти, місяцю, до раня
В колисоньку сяй.
Стану я казки казати
Та співать пісні,
Щоб ти щастя міг зазнати
Хоч в дитячим сні.

Олександр Олесь – синові

Видатний український поет Олександр Олесь (Кандиба) – батько видатного українського поета Олега Ольжича. Рід Кандиб походить від давнього козацького старшинського роду корсунського полковника Федора Кандиби. І дух козацької вольниці постійно був присутній у родині Кандиби.

«Чари ночі» – вірш, який уславив молодого поета Олеся, був написаний у 1904 році. Студент Харківського ветеринарного інституту Олександр Кандиба присвятив своїй коханій – Вірі Свадковській, доньці відомого літературознавця, професора Леоніда Білецького, з якою познайомився 1903 року у Слов’янську. В одному з листів до неї він зізнавався: «Зустрів тебе, почав писати. І стала поезія моїм другом, моїм коханням, як тебе, я її кохав і думав про неї». У квітні 1904 року наважився на поїздку до Санкт-Петербургу, де Віра навчалася на історико-філологічному відділі Вищих жіночих, так званих «Бестужівських» курсах. І навіки завоював її серце. Ви тільки послухайте:

Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди.
Цілуй її, цілуй її,
Знов молодість не буде…

Так, ця пісня, як-то кажуть, пішла в народ і стала народною, як і пісні інших поетів «Дивлюсь я на небо», «Ой, не світи, місяченько», «Ніч яка місячна», «Співають, плачуть солов’ї». Її виконували уже за радянських часів Борис Гмиря, Дмитро Гнатюк, Ніна Матвієнко… На музику цей вірш поклали Анатолій Кос-Анатольський, Герман Жуковський, Василь Безкоровайний. Звучить вона і сьогодні, і звучатиме завжди. А Олесь став другим після Шевченка поетом, за кількістю творів, покладених на музику…

Улітку 1906 року Олександр із Вірою та її молодшою сестрою Ольгою попрямували до Криму, де в Ялті сестри опікувались Олександром, який проходив курс лікування. Ба ні, швидше за все це була романтична подорож з освіченням в коханні, в результаті якої Кандиба складає свою першу книгу «З журбою радість обнялась» і відкривається світові як поет Олександр Олесь.

Наприкінці 1906 року почуття молодих кульмінували. І ось уже 4 січня 1907 року вона повідомляє батьків: «До Петербургу приїхав Саша, і ми вирішили, висловлюючись коротко, повінчатися. Нехай не здається це експромтом: усе рано чи пізно знаходить свій кінець. Дуже шкода, що не довелося бачитися з вами, поговорити: не хотілося б, щоб у душі у вас народилося хоча б найменше почуття невдоволення проти нас, що все ніби зроблено без вашого відому і ради. Якби була можливість побувати в Житомирі, не проминула б зробити це, тому що дуже люблю всіх вас і засмучувати дорогих людей мені самій було б занадто боляче».

Дружина ніжно називала свого коханого Олесем, звідси, непевне, і його псевдонім – Олесь. Наступного року він видав збірку віршів «З журбою радість обнялась»:

Те ім’я, що дала мені Ти
У дні, осяяні Тобою,
У сні і вільне, і крилате.
Літа хай в’ються наді мною,
Його прийму я в свою душу,
Зіллю з своєю кров’ю…

Зрештою, Олександр Кандиба покине нав’язливу службу й присвятить своє життя поезії. Любов спонукала його цілком віддатися творчості, а творчість – любові.

І от 21 липня (8 липня за старим стилем) 1907 року в Житомирі у сім’ї українського поета Олександра Івановича Кандиби (за поетичним псевдонімом – Олеся) і гімназійної вчительки французької мови Віри Антонівни Свадковської сталося очікуване – народився син. Батьки були православні, і хлопчику, якого хрестили 13 грудня у храмі Святого Успіння, дали ім’я Олег. Мати почувалася після пологів зле, їй довелося довго пролежати у пологовому будинку, й тому тільки через півтора місяця після народження маленького охрестили. Час ущільнився: три місяці мати годувала немовля, а потім, відірвавши його від грудей і знайшовши йому годувальницю, поїхала довчатися до Петербургу. Синочка якийсь час дбайливо доглядали бабуся з дідусем, батьки Віри…

* * *

Мене зворушили перші фотографії Олега. Символічні фотографії, які так і напрошуються на розшифрування:

• 1914 року, на самому початку Першої світової війни – семирічний хлопчик ангельської подоби з лілією в руках дивиться просто вам в очі, немовби промовляє: «Я прийшов у цей світ, щоб дарувати вам добро…»

• 1917 року, на самому початку боротьби українського народу за свою державу – десятирічний хлопчина зі своїм другом – улюбленим бойовим півнем на руках. Ніби у передчуванні боротьби.

«Молодий лицар», яким його бачив батько, народився і зростав у люблячій сім’ї. Він з дитинства не міг правильно вимовити свого імені «Олег», і зворушені батьки називали його «Лелеченьком», «Лелекою». Це прізвисько залишилося за ним надовго, більше, стало псевдонімом його першої літературної публікації.

Батьки його сприймали як дитину надзвичайно обдаровану – обдаровану від Бога. Він зростав на очах і під опікою люблячих батьків. І, мабуть, з дитячих років чув удома поетичну мову частіше за прозову.

Та чи могло бути інакше, коли маля засинало під ніжну батькову колискову, якою мати колихала сина… А батько подарував йому біля 150 колискових, які згодом читалися і співалися по всій Україні.

А вже як тільки дитя навчилося зрозуміло говорити, починав його вчити грамоті. І як поетично-гумористично він це робив!

Й та Е буде Є,
Й та І буде Ї.
Єжачок, піймавши жабу,
Їжачечку дає лапу…

У 1944 році Олесь зібрав свій «навчальний посібник» воєдино, назвавши його «Алфавіт віршами, написаний для сина». Але символічно: у 1944 році сина не стало, а в нього народився свій син, теж Олег, якого він уже не побачив, але якому, напевно, дуже припав до душі «Алфавіт віршами», написаний дідусем і читаний його матір’ю.

Батько невимовно радів кожному кроку свого первістка і охоче стимулював його цікавість до навколишнього світу:

Мій синочок – розбишака.
Чи то кінь, чи то собака —
Він нічого не боїться —
Лізе биться…

Так і напрошується продовжити – «лізе биться» як той півник Рудько, який сидить на руках у десятирічного хлопчини (згадайте фото), і якого Олег, через десять років, зобразить у своєму першому прозаїчному творі…

Тож син, за допомогою батька, почав читати вже на четвертому році життя.

«Маленький відступ. Моєму онуку Максиму виповнилось три роки, і я збирають вчити його грамоті у грі-виставі “Алфавіт, написаний віршами”…»

Не маючи бездоганного голосу, але натомість – непоганий слух, згадував батько, хлопчик дуже любив співати. Навчився, за допомогою батьків, грати на піаніно і скрипці.

З раннього дитинства почав, знов-таки за допомогою батьків, вивчати іноземні мови. І, зрештою, як і батько, став поліглотом: знав їх не менше дев’яти – англійську, французьку, італійську, німецьку та низку слов’янських мов. Ніби передчував, що йому доля ляже жити на чужині. І не просто знав, але й активно використовував їх у подальшому спілкуванні з іноземними фахівцями-археологами, під час створення власних наукових праць та у перекладацькій діяльності.

«Так і напрошується сказати: а хто з нинішніх українських літераторів сягнув успіху на ниві поліглота? Це не докір, а констатація факту…»

Але повернемось до часів дитинства Олега. Поки що зацікавлений розум хлопчини активно розшукував собі сферу застосування.

І знову півень! У п’ять років намалював і розмалював свого друга – рудого півня, який бігав у дворі. Мати пережила і чоловіка, і сина, але альбом з дитячими його малюнками зберігала до кінця свого життя, пронісши його через численні переїзди сім’ї з міста у місто, з країни в країну. У тому альбомі були увіковічені і хитрий кіт Кирило, і злий собака Сірко, й «дурні качки і пихаті індики». Особливо їй подобався рудий півень, намальований сином.

Річ у тім, що у дитинстві Олег любив птахів і залюбки колекціонував пташине пір’я. І поштовхом до його літературної творчості став – ви правильно подумали – гордовитий рудий півень, що самостверджувався у дворі, проголошуючи ранок і наводячи порядок поміж мешканців двору – гусей, качок, індиків, котів, собак… Але про це пізніше.

На шостому році життя сталося феноменальне. Хлопець, не інакше як із батьківських переказів про те, що Кандиби є нащадками славного козацького роду, в якому були славні козацькі полковники Федір та Андрій Кандиби, написав п’єсу на три дії з козацьких часів, і сам же її проілюстрував!

Дружина Ольжича згадувала, що, коли вона якось у розмові зі свекором не повірила цьому – як, у п’ять років написати п’єсу? – той «по-молодечому зірвався і, ходячи по кімнаті, захоплено переконував не тільки мене, але й цілий світ:

– П’єса на три дії. Так! Так! З козацьких часів. Три дії. Навіть ілюстрації намалював!..»

Який жаль, що її не розшукали дослідники. Намальованого хлопчиною Півня розшукали, а драму, написану шестирічним Олегом, так і не знайшли…

Але ясно одне. Батько, називаючи сина «лелеченьком довгоногим», прилучав хлопчину до мистецтва, намагався розвивати його літературні здібності. І, як відгомін його дитячих спогадів, той підписував свої перші надруковані твори псевдонімом «Лелека»…

* * *

Дитинство «лелеченько» провів у київському передмісті Пущі-Водиці, де мати викладала французьку у школі, а батько, який закінчив Харківський ветеринарний інститут, із жовтня 1909-го і до початку 1919-го року працював (тільки уявіть собі!) ветеринаром на Дарницькій скотобійні. Можна припустити, що це він зробив, аби прогодувати родину, бо на гроші від власних поезій не проживеш, та й друкуватися українською було непросто. Напевне так і було.

Та ось перед нами згадки про цю агонію самого поета-лірика: «В атмосфері кривавого пару, хрипіння й агонії конаючих тварин довелось мені продовжувати літературну роботу… Робив я спроби знайти іншу працю, але з тих або інших причин зробити це не вдавалось…»

А вже пізно увечері, ледь одійшовши від кошмарної праці, народжував свої небесні пісні. У 1919 році, покінчивши, зрештою, з ветеринарною роботою, цілком присвятив себе поетичній творчості на благо вимріяної незалежності України:

«Як прекрасна царівна у казці старій,
Заворожена відьмою злою,
Спить нетлінная роки в могилі сирій
І нетлінною сяє красою.
Так і ти, Україно, лежиш у труні,
І заклята навік, і забута,

Без жалю за щось у кайдани страшні
Закула тебе мачуха люта.
Але явиться лицар колись молодий,
Вирве з рук тебе в мачухи злої,
І тебе поведе він у день золотий,
Як царівну, до долі ясної»

Батько уявляв свого сина в образі цього молодого рицаря. І таки побачив його таким, але це сталось пізніше.

* * *

Коли ж замайорів «небесно-золотий прапор української державності», Олександр Олесь гаряче в неї повірив і, готуючи сина до самостійного життя, на сторожі поставив слова:

«Воскресла! Воскресла! Хай душі радіють,
Хай сонця усмішку піймають уста,
І нею всю землю, весь світ обцілують,
Се друге ясне воскресіння Христа!»

У липні 1917 року Олександр Олесь гаряче вітав проголошення Української Народної Республіки:

«Незалежне життя – ось де справжня мета,
Тільки вільний орел вільним птахом літа,
Тільки вільний орел своє щастя кує,
Тільки вільний народ і бере, і дає.»

І це не абстрактне славослів’я українській незалежності. Романтично налаштований Олесь радісно зустрів проголошення самостійності України і, переживаючи драматичні перипетії цього процесу, включився в її розбудову, мріючи про славне мистецьке майбутнє «вільного орла» Олега на терені вільної України, готуючи його до нього.

Та недовго тривала ідилія національного відродження України. Під час перипетій, коли змінювалися влади і кожна з них провадила арешти, розстрілювала тих, кого вважала за ворогів, інакомислячих, інколи – просто випадкових людей, яких підозрювала у ворожих намірах, траплялось і таке, це напряму зачіпало сім’ю Кандиб. У лютому 1918 року Олеся заарештували, і він дивом не потрапив під розстріл. У 1919 році був розстріляний брат Віри Антонівни Кандиби…

Разом із відступаючими петлюрівцями змушений був покинути територію України і Олександр Олесь. І не просто покинути: зовсім не випадково у листопаді 1919 року уряд УНР призначив Олеся культурним аташе при консульстві УНР у Будапешті, де він провадив дипломатичну роботу зі зміцнення авторитету молодої української держави на міжнародній арені.

А на родину чекала тривала розлука. Марно було сподіватися, що радянська влада так просто надасть візу для возз’єднання сім’ї петлюрівця за кордоном. Мати викладає у середній школі в Пущі-Водиці. Олег вчиться у тій же школі, пише вірші, малює. Він швидко зростає, мужніє, починає орієнтуватися у ситуації, яка склалася в його житті і яка не обіцяє ніякої прихильності.

Сім’я важко переживає вимушену розлуку. Участь батька у державотворчому процесі України, його вимушена еміграція, звісно, не сприяли доброзичливому ставленню більшовицького оточення до матері і сина Кандиб. Вони опинилися у вимушеній ізоляції. Все це вело до певного усамітнення Олега, його відособлення від славослів’я радянській владі, яке звучало тоді на кожному кроці, проте водночас сприяло розвиткові його спостережливості та навичок самостійного аналізу ситуації, в якій опинилась розлучена родина. Розчаровуючись у людях і обставинах, він створює свій власний внутрішній світ.

І ділиться своїми переживаннями з батьком, з яким був цілком відвертим. Ось що пише тринадцятирічний син у листах до батька, з яким перебував у розлуці:

– «взагалі я тепер у школі зневірився і в людях також, але все-таки хочеться вірити, що є й гарні…»

– «боляче… Я таки завзятий песиміст у шкільних справах, крім того, перший бунтар. Страйкуємо, бунтуємо. Кричимо, щоб вчили нас…»

– «учні не хочуть працювати, учителі – робити з них людей. Агонія…»

– «читаю ба: хочу читати, щоб бути освіченим, а нащо бути, їй-Богу, не знаю…»

Озираючись навколо, Олег і на собі відчув, що радянська влада принесе українцям голод і злидні. Згадуючи ті часи і себе у ті часи, з гіркотою і проблисками надії писав:

«Отак мій край лежить вві сні —
Мій край, покинутий синами,
Край, де панують вороги,
Катують, глумляться над нами.
В тяжкім ярмі народ мовчить,
І тільки вибухи повстання
Посвідчують, що він не спить,
І пророкують час світання…»

Так, із юності він жив надією і сподіваннями, що часи «панування ворогів» – це не вічне:

«Не зірвеш сонця, кат, з небес,
Не зірвеш з України стяга»

Разом із тим, скучивши за батьком, він спішить порадувати його головним – своїми першими літературними спробами.

У листі від 25 лютого 1922 року: «Написав вірш про Шевченка…»

У листі від 26 березня 1922 року: «Посилаю тобі два оповідання, вони потрапили до шкільного журналу…»

У листі від 25 травня 1922 року нудиться оточуючим світом: «Неначе душа замурована в якісь міцні, невидимі мури, не пропускають до мене ні світу, ні гомону життя, і зосталися тільки дві маленькі щілинки проти моїх очей, через котрі можна бачити тільки наше нудне буденне життя. Вони гнітуть, не дають спокою, не дають волі мріям…»

А ось і його мрії:

– «хотів би буть і філософом, і письменником, і художником так палко»

– «як би я хотів з тобою ходити по музеях, дивитися на статуї і картини, інші вироби мистецтва. І балакав, балакав…»

Батько підбадьорює сина надією на недалеку зустріч, підтримує його мистецькі поривання: «Не кидай писати! З тебе вийдуть люди!»

А вкрай сувора дійсність диктує своє. У грудневому за 1921 рік листі дружини до чоловіка зринає образ його сина, якого в сім’ї називали то «Лютиком», то «Лелекою». І мати із сльозами на очах пише: «Наш Лютик, ніжна квітка (ти пам’ятаєш, який він був раніше!) у великих чоботях (добре, що хоч вони є!) складає гільйо в лісі, тягне з деревні мішок з борошном, підсипає рельси на залізниці.) Може, й нечасто, але скуштував всього – заробітку ради!»

Так, за відсутності батька Олег взяв на себе функції постачальника продуктів сім’ї. Мати і син потерпають у голоді й злиднях. Якось у голодну зиму 1919 року в черговий раз зібрався піти з товаришем у село, щоб поміняти одяг на їжу. Але їх вчасно попередили: «Тікайте, тут людей їдять». Дякувати Богу, вдалося втекти…

Тим не менш Олег багато читає і, дослухаючись до себе, пробує писати власні твори.

І… доглядає за «братами нашими меншими». Ні, не для споживання, як це роблять зазвичай, але задля догляду над ними, порятунку їх від голодної смерті. Розводить у клітках кроликів та курчат. Особливо опікується рудим півнем, розмовляє з ним, грається, малює його…

Батько надсилає сім’ї грошові перекази, але вони не доходять, домагається через Міжнародний Червоний Хрест дозволу на виїзд дружини і сина за кордон – безуспішно… Спілкування з батьком стає можливим тільки за допомогою листування. Можна хоча б відвести душу…

* * *

Чому я, спитаєте ви, присвятив так багато уваги сім’ї Ольжича? Це для мене принципово. Переконаний: саме сімейне виховання визначає подальшу долю дитини. А вже далі саме життя корегує поведінку вихованої у люблячій сім’ї молодої людини.

…Невеликий відступ… Суджу по собі. Бабуся мені заповідала: «Хочеш зробити кар’єру – ставай комуністом. Хочеш залишитися людиною – уникай цього». Батько додавав при цьому: «Ставай фахівцем у обраній справі життя, і будеш завжди запитуваним». Я не став комуністом. Мама, захоплена моїми широкими мистецькими уподобаннями, скеровувала мене: «Не обирай вузької спеціальності, займайся мистецтвом – в ньому широке поле розгортання твоїх талантів». І я займався і займаюся режисурою, театральною педагогікою, пишу книжки з історії театру, поезії, живопису, філософії…

Проникливий поет-лірик Олександр Олесь виховував сина як майбутнього поета, у національно-патріотичному дусі. Поет-лірик, він прагнув зробити українську поезію зброєю. Рідне слово має стати для ворога гострим, як меч, а для рідного краю – сонцем. І синові, у якого рано виявились творчі здібності, він заповідає бути вірним своїй нації.

Його «Юнацька пісня», написана у 1915 році, як передбачення падіння російської імперії, була присвячена восьмирічному синові, якому ось-ось належало обирати свій життєвий шлях:

«Земля розступилась. І з праведних трун
Виходить Хмельницький, Мазепа, Богун.
І з Волі знімають кайдани міцні,
І слізьми співають щасливі пісні.»

І взагалі це рідкий випадок, щоб у сім’ї видатного поета зростав син, у майбутньому теж видатний поет.

Поезія Олександра Олеся, якою він навіювався із дитинства, ще з материнських колискових на батькові слова, напевне спонукала Олега до самостійної поетичної творчості. Причому він пройшов шлях від юнацького захоплення лірикою Олеся до відштовхування від неї, коли Олег став на шлях самостійної творчості, у запалі вважаючи батькові вірші, створеними «для гімназисток і телеграфісток». А батько, в свою чергу, обурювався, як йому здавалось, оспівуванням насильства і кровопролиття у віршах сина. Доходило до того, що вони якийсь час не розмовляли, а спілкувалися за допомогою листів і записок. Але то були творчі суперечки, насправді ж вони не уявляли собі життя один без одного.

При цьому, виховуючи сина, мати не була спостерігачем його зростання і змужніння. Драматизм її положення стає очевидним зі слів, які вона, як, напевне, кожна любляча українська мати…

Стоп! У жилах матері текла українська, білоруська і грецька кров. Сама ж вона, викладаючи французьку мову, не дуже вправно володіла українською…

А втім, чому «стоп»? Приналежність до нації визначається не стільки за складом крові, скільки за самовідчуттям і самоусвідомленням людини.

Так от, продовжу думку. Драматизм положення матері Олега стає очевидним з листа до чоловіка, коли синові виповнилось чотирнадцять, у тривожному передчутті його долі: «Ах, породивши дитину, роби з неї що захочеш. Виховуй хоч француза, хоч зулуса, хоч негра, аби не українця. Бо тоді ти прирікаєш дитину на Голгофу, на загибель заради України». І тим не менш, як і батько, вона виховувала Олега як сина українського народу…

Говорячи про сімейне виховання, як не згадати, що батьки Олега Кандиби товаришували із сім’єю батька української археології, дослідника пам’яток трипільської культури і в майбутньому автора першого закону УНР про охорону пам’яток історії, культури і мистецтва Миколи Біляшівського. Вони не раз виїжджали на Княжу Гору під Києвом – напевно, разом із маленьким сином – для допомоги у відшуканні археологічних скарбів літописного міста Родень¹. І при зустрічах родин Олеся і Біляшівського – а Олег, вражений несподіваною для нього дивовижністю стародавнього українського життя, напевно ставав зацікавленим співбесідником – центральне місце займали враження від археологічних знахідок. Романтика археологічних відкриттів, спроба заглянути у далеке минуле своїх предків полонила його на все життя. І з часом змусила всерйоз замислитись над історією створення української держави.

Отже, сам собою напрошується багатозначний висновок: життя Ольжича було визначене наперед саме сімейним вихованням. А воно полягало у тому, що його життєвий шлях визначився у дусі любові:

– до поневоленої Батьківщини, до її історії і боротьби за незалежність,

– до археологічної праці, яка доводила історичну значущість української нації,

1.Iнші назви – Роден, Родня.

Ücretsiz ön izlemeyi tamamladınız.