Kitabı oku: «Брама Расьомон (збірник)», sayfa 5

У присутності Ісікави Ітакурі було подано короткий меч, одначе божевільний, замість того щоб узяти його, продовжував сидіти, склавши на колінах руки. Тоді Йосіда Ясодзаемон, васал Мідзуно, змушений був одрубати Ітакурі голову. Зробити це було неважко, позаяк шия в Ітакури була не товща, ніж у дитини. Ясодзаемон підняв одрубану голову і показав її чиновнику, покликаному засвідчити факт виконання вироку. Мертве лице Ітакури справляло жалюгідне враження: гострі вилиці, жовта шкіра. Очі його були розплющені.

Чиновник, вдихнувши запах свіжої крові, схвально промовив: «Чудово».

Того ж дня було оголошено вирок Танаці Удзаемону, у відповідності з яким йому відрубали голову. У пред’явленому йому обвинуваченні було сказано: «Порушивши розпорядження, віддане правителем землі Садо, що наказувало утримувати Ітакуру Кацутосі з огляду на його хворобу під домашнім арештом, Танака Удзаемон, виявивши кричуще нехтування обов’язку, самовільно дозволив йому прибути в палац, що призвело до тяжкого злочину і спричинило позбавлення сім’ї Ітакура статку у сім тисяч коку».

Всі представники клану Ітакура, а також їхні родичі: Ітакура-сікібу, правитель землі Садо, суддя Сакаї Саемон, сьоґун Лівої Гвардії Мацудайра та інші – були засуджені до домашнього арешту. Монаха Курокі Кансая, який покинув Хосокаву, що стікав кров’ю, було позбавлено утримання й відправлено у вигнання.

Скоріше за все, Ітакура вбив Хосокаву помилково. Справа в тому, що фамільні герби домів Ітакура та Хосокава були схожі. Ітакура, звичайно ж, мав намір убити свого родича, правителя землі Садо, та через непорозуміння напав на Хосокаву. Він просто обізнався, як це сталося свого часу з Мідзуно Хаято, який заколов мечем Морі Мондо. Якщо до того ж урахувати, що в умивальні було досить темно, таке пояснення видається цілком правдоподібним. В усякому разі саме так пояснювали в той час цю трагедію.

Одначе правителя землі Садо ця версія не влаштовувала. Щоразу при згадці про цю історію він напускав на себе страдницький вигляд і говорив так:

– У Кацуосі не було ані найменшої причини бажати моєї смерті. Не забувайте, йдеться про божевільного. Скоріше за все, він напав на князя без усякого приводу. Вважати, що він обізнався, принаймні безглуздо. Під час допиту він верз нісенітниці про зозулю – ось вам і доказ моєї правоти. Напевно, просто-таки князь йому здався зозулею.

Бататова каша

Було це наприкінці років Ґенкей, а можливо, на початку правління Нінна.⁴⁵ Точний час для нашої оповіді ролі не відіграє. Читачеві досить знати, що трапилося це в сиву давнину, що йменується Хейанським періодом… І служив серед самураїв регента Мотоцуне Фудзівари такий собі ґої.⁴⁶

Хотілося б навести, як годиться, його справжнє ім’я, та в стародавніх хроніках воно, на жаль, не згадується. Мабуть, це був занадто пересічний чоловік, аби варто було про нього згадувати. Взагалі слід сказати, що автори стародавніх хронік не дуже цікавилися пересічними людьми та звичайними подіями. Щодо цього вони разюче відрізнялися від японських письменників-натуралістів. Романісти Хейанської епохи, хоч як це дивно, не такі ледарі… Словом, служив серед самураїв регента Мотоцуне Фудзівари такий собі ґої, і саме він і є героєм нашої оповіді.

Це був чоловік надзвичайно непоказної зовнішності. Почати з того, що він був маленький на зріст. Ніс червоний, зовнішні кути очей опущені. Вуса, ясна річ, ріденькі. Щоки запалі, тому підборіддя здається зовсім крихітним. Губи… Та якщо вдаватися в подробиці, цьому краю не буде. Стисло кажучи, зовнішній вигляд у нашого ґої був на рідкість затрапезний.

Ніхто не знав, коли і яким чином цей чоловік потрапив на службу до Мотоцуне. Цілком певним було тільки те, що він з вельми давнього часу щоденно й невтомно виконує одні й ті ж обов’язки, завжди в одному й тому ж вицвілому суйкані і в одній і тій же зім’ятій шапці ебосі. І ось результат: хоч хто б із ним зустрічався, нікому й на думку не спадало, що цей чоловік був колись молодим. (В описуваний час ґої перевалило за сорок.) Усім здавалося, буцім протяги на перехрестях Судзаку надули йому цей червоний застуджений ніс і символічні вуса із самого дня його появи на світ. У це несвідомо вірили поголовно всі, й, починаючи від самого пана Мотоцуне і до останнього пастушка, ніхто в цьому не сумнівався.

Про те, як оточення поводилося з людиною такої зовнішності, не варто б, напевно, й писати. У самурайських казармах на ґої звертали не більше уваги, ніж на муху. Навіть його підлеглі – а їх, зі знаннями та без знань, було близько двох десятків – ставилися до нього з дивною холодністю й байдужістю. Не було випадку, щоб вони перервали свою балаканину, коли він їм що-небудь наказував. Напевно, постать ґої так само мало застувала їм зір, як повітря. І якщо вже так поводилися підлеглі, то старші за посадою, всякі там домоправителі та начальники в казармах, згідно з усіма законами природи взагалі рішуче відмовлялися його помічати. Приховуючи під маскою крижаної байдужості свою дитячу та безглузду до нього ворожість, вони в разі потреби сказати йому що-небудь обходилися виключно жестами. Але люди володіють даром мови не випадково. Природно, час від часу виникали обставини, коли порозумітися жестами не вдавалося. Необхідність удаватися до слів відносилася цілковито на рахунок його розумової недостатності. У таких випадках вони незмінно оглядали його зверху донизу, від верху зім’ятої його шапки ебосі до продраних солом’яних дзорі, потім оглядали знизу доверху, а тоді, презирливо пирхнувши, поверталися спиною. Втім, ґої ніколи не сердився. Він був настільки позбавлений самолюбства і був такий боязкий, що просто не відчував несправедливості як несправедливості.

Самураї ж, рівні йому за становищем, усіляко знущалися з нього. Старі, потішаючись над його невиграшною зовнішністю, слинили застарілі дотепи, молоді також не відставали, вправляючи свої здібності в так званих експромтах усе на ту ж адресу. Просто при ґої вони невтомно обговорювали його ніс та його вуса, його шапку та його суйкан. Частенько предметом обговорення була його співмешканка, товстогуба дама, з якою він розлучився декілька років тому, а також п’яниця-бонза, що за чутками був з нею у стосунках. Часом вони дозволяли собі вельми жорстокі жарти. Перераховувати їх усі просто не видається можливим, але якщо ми згадаємо тут, як вони випивали з його фляги саке і потім мочилися туди, читач легко уявить собі решту.

Одначе ґої залишався зовсім нечутливим до цих витівок. В усякому разі, здавався нечутливим. Хоч що б йому говорили, у нього не змінювався навіть вираз обличчя. Він лише мовчки погладжував свої знамениті вуса та продовжував займатися своєю справою. Лише коли знущання переходили всі межі, приміром, коли до вузла волосся на маківці йому причіпляли клапті паперу або прив’язували до піхов його меча солом’яні дзорі, тоді він дивно морщив обличчя – чи то від плачу, чи то від сміху – і говорив:

– Що вже ви, справді, не можна ж так…

Ті, хто бачив його обличчя або чув його голос, відчували раптом укол жалості. (Це була жалість не до одного тільки червононосого ґої, вона стосувалася когось, кого вони зовсім не знали, – багатьох людей, які ховалися за його обличчям і голосом та дорікали їм за безсердечність.) Це відчуття, хоч яким би невиразним воно було, проникало на мить їм у самісінькі серця. Щоправда, мало було таких, у кого воно збереглося хоч скільки-небудь довго. І серед цих небагатьох був один рядовий самурай, зовсім молодий чоловік, який приїхав із провінції Тамба. У нього на верхній губі ще тільки-тільки почали пробиватися м’які вусики. Звичайно, спершу він також разом з усіма без усякої причини зневажав червононосого ґої. Та якось одного разу він почув голос, який промовляв: «Що вже ви, справді, не можна ж так…» І відтоді ці слова не виходили в нього з голови. Ґої в його очах став зовсім іншою особистістю. У пропитій, сірій, тупій фізіономії він побачив також Людину, яка страждає під гнітом суспільства. І щоразу, коли він думав про те, йому уявлялося, буцім усе на світі раптом виставило напоказ свою споконвічну підлість. І в той же час уявлялося йому, буцім обморожений червоний ніс і ріденькі вуса являють душі його деяку втіху…

Але так стояла справа з одним-єдиним чоловіком. За цим винятком ґої оточувала загальна зневага, і він жив, правду кажучи, собачим життям. Почати з того, що він не мав ніякого пристойного одягу. В нього був один-єдиний сіро-блакитний суйкан і одна-єдина пара штанів сасинукі того ж кольору, одначе вилиняло все це настільки, що визначити первісний колір було вже неможливо. Суйкан іще тримався, в нього лише злегка обвисли плечі та дивного забарвлення набули шнури й вишивка, тільки й усього, та от щодо штанів, то на колінах вони були в нечувано жалюгідному стані. Ґої не носили спідніх хакама, крізь діри проглядали худі ноги, і вигляд його викликав огиду не тільки у злих мешканців казарми: немовби дивишся на охлялого бика, що тягне воза з охлялим дворянином. Меча він мав також украй подержаного: руків’я ледве трималося, лак на піхвах увесь облупився. І недарма, коли він плівся по вулиці зі своїм червоним носом, на своїх кривих ногах, волочачи солом’яні дзорі, горблячись іще дужче, ніж завжди, під холодним зимовим небом і кидаючи на всі боки прохальні погляди, всі зачіпали й дражнили його. Навіть вуличні рознощики, бувало й таке.

Одного разу, проходячи по вулиці Сандзьо в бік парку Сінсен, ґої помітив біля узбіччя натовп хлопчаків. Дзиґу запускають, чи що, подумав він і підійшов подивитись. Виявилося, що хлопчаки піймали бродяче собача, накинули йому зашморг на шию і мучать його. Боязкому ґої не було чужим співчуття, але доти він ніколи не намагався втілити його в дію. Цього разу, одначе, він набрався сміливості, тому що перед ним були всього лише діти. Не без зусилля зобразивши на своєму обличчі посмішку, він поплескав старшого з хлопчаків по плечу і сказав:

– Відпустили б ви його, собаці також боляче…

Хлопчак, обернувшись, підвів очі та зневажливо уп’явся в нього поглядом. Він дивився на ґої зовсім так само, як управитель у казармах, коли ґої не міг утямити його вказівок. Він відступив на крок і, зарозуміло відкопиливши губу, сказав:

– Обійдемося без твоїх порад. Забирайся геть, червононосий.

Ґої відчув, нібито ці слова вдарили його по обличчю. Та зовсім не тому, що його було ображено й він розсердився. Ні, просто він соромився того, що втрутився не в своє діло і тим себе принизив. Аби приховати ніяковість, він вимучено посміхнувся і, не сказавши ні слова, пішов далі в напрямі до парку Сінсен. Хлопчаки, ставши плечем до плеча, корчили йому вслід гримаси й висолоплювали язики. Він цього, звичайно, не бачив. А хоч би й бачив, що це могло значити для позбавленого самолюбства ґої!

Та було б помилкою стверджувати, буцім у героя нашої оповіді, у цього чоловіка, народженого для загальної зневаги, не було ніяких бажань. Ось уже декілька років він почував надзвичайну прихильність до бататової каші. Що таке бататова каша? Солодкий гірський батат кладуть у горщик, заливають виноградним сиропом і варять, поки аж він розвариться в кашу. Свого часу це вважалося чудовою стравою, подавали її навіть до найяснішого столу. Отже, до рота людини такого звання, як ґої, вона могла потрапити хіба що раз на рік, на якому-небудь щорічному прийомі. І навіть у цих випадках потрапляло вельми небагато, тільки змастити глотку. І попоїсти донесхочу бататової каші було давньою і заповітною мрією нашого ґої. Звичайно, мрією цією він ні з ким не ділився. Та що там казати, він і сам, напевно, не зовсім чітко усвідомлював, що все його життя пронизане цим бажанням. І все-таки можна сміливо стверджувати, що жив він саме для цього. Люди іноді присвячують своє життя таким бажанням, про які не знають, можна їх задовольнити чи ні. Той же, хто сміється з такого дивацтва, – просто нічого не тямить у людській природі.

Хоч як дивно, мрія ґої «нажертися бататової каші» здійснилася несподівано легко. Щоб розповісти про те, як це сталося, й написано повість «Бататова каша».

* * *

Якось другого січня в резиденції Мотоцуне відбувся щорічний прийом. (Щорічний прийом – це велика учта, яку влаштовує регент, перший радник імператора, того ж дня, коли дається подячний банкет на честь імператриці та спадкоємця. На щорічний прийом запрошуються всі дворяни, від міністрів і нижче, й він майже не відрізняється від храмових учт.) Ґої в числі інших самураїв пригощався тим, що залишалося на блюдах після високих гостей. В ті часи ще не ввійшло в звичку віддавати залишки челяді, й їх поїдали, зібравшись в одному приміщенні, самураї-дружинники. Таким чином, вони начебто були учасниками учти, одначе, позаяк це відбувалося в давнину, кількість закусок не відповідала апетитам. А подавали рисові коржики, пончики в олії, мідії на парі, сушене пташине м’ясо, мальгу із Удзі, коропів із Омі, струганого окуня, лосося, фаршированого ікрою, смажених восьминогів, омарів, мандарини великі й малі, хурму на рожні та багато іншого. Була там і бататова каша. Ґої щороку сподівався, що йому вдасться вволю наїстися бататової каші. Та народу завжди було багато, і йому майже нічого не діставалося. Цього разу її було особливо мало. Й тому здавалося йому, що вона мала бути особливо смачною. Пильно дивлячись на спустошені миски, він стер долонею краплю, що застрягла у вусах, і промовив, ні до кого не звертаючись:

– Хотів би я знати, чи доведеться мені коли-небудь попоїсти її вволю? – І, зітхнувши, додав: – Та де там, простого самурая бататовою кашею не годують…

Щойно він промовив ці слова, як хтось розреготався. Це був невимушений грубий регіт воїна. Ґої підвів голову й боязко поглянув. Сміявся Тосіхіто Фудзівара, новий тілохранитель Мотоцуне, син Токунаги, міністра у справах підданих, міцний широкоплечий чоловік величезного зросту. Він гриз варені каштани й запивав їх чорним саке. Був він уже добряче напідпитку.

– А жаль, справді, – вів далі він насмішкувато і презирливо, побачивши, що ґої підвів голову. – А втім, якщо хочеш, Тосіхіто нагодує тебе донесхочу.

Зацькований пес не зразу хапає кинуту йому кістку. Зі звичною своєю незрозумілою гримасою – чи то від плачу, чи то від сміху – ґої переводив погляд з порожньої миски на обличчя Тосіхіто і знову на порожню миску.

– Ну що, хочеш?

Ґої мовчав.

– Ну так що ж?

Ґої мовчав. Раптом він відчув, що всі погляди спрямовані на нього. Варто йому відповісти, і на нього градом посиплються насмішки. Він розумів навіть, що знущатися з нього будуть у будь-якому випадку, хоч якою буде відповідь. Він вагався. Мабуть, він переводив би очі з миски на Тосіхіто й назад без кінця, але Тосіхіто промовив знудженим тоном:

– Якщо не хочеш, так і скажи.

І почувши це, ґої схвильовано відповів:

– Та ні… Уклінно вам дякую.

Всі, хто чув цю розмову, розсміялися. Хтось передражнив відповідь: «Та ні, уклінно вам дякую». Високі й круглі самурайські шапки відразу сколихнулися в такт вибухам реготу, ніби хвилі, над чашами та кошиками з оранжевим, жовтим, коричневим, червоним їством. Веселіше та голосніше за всіх реготав сам Тосіхіто.

– Ну, коли так, запрошую тебе до себе, – промовив він. Фізіономія його при цьому зморщилася, тому що сміх, який виривався назовні, зіштовхнувся в його горлянці з щойно випитою горілкою. – Гаразд, так тому й бути…

– Уклінно дякую, – повторив ґої, заїкаючись і червоніючи.

І, звісно, всі знову зареготали. Що ж до Тосіхіто, який тільки й намагався привернути загальну увагу, то він реготав іще голосніше, ніж до цього, і плечі його тряслися від реготу. Цей північний варвар визнавав у житті лише два способи згаяти час. Перший – наливатися саке, другий – реготати.

На щастя, дуже скоро всі перестали про них говорити. Не знаю вже, в чому тут річ. Скоріше за все, решті компанії не сподобалося, що увагу товариства привернуто до якогось червононосого ґої. В усякому разі, тема бесіди змінилась, а позаяк саке та закусок лишилося малувато, загальну цікавість викликало повідомлення про те, що якийсь зброєносець намагався сісти на коня, влізши спохвату обома ногами в одну холошу своїх мукабакі. Тільки ґої, видно, не чув нічого. Мабуть, усі думки його були зайняті двома словами: бататова каша. Перед ним стояв смажений фазан, але він не брав паличок. Його келих був наповнений чорним саке, але він до нього не приторкався. Він сидів непорушно, поклавши руки на коліна, і все його обличчя, аж по саме волосся, прибите сивиною, палало наївним рум’янцем од хвилювання, мовби у дівки на розглядинах. Він сидів, забувши про час, уп’явшись поглядом у чорну лаковану миску з-під бататової каші, й дурнувато всміхався…

* * *

Якось уранці, через декілька днів, по дорозі в Аватаґуті вздовж ріки Камоґави повагом їхали два вершники. Один, при довгому багатому мечі, чорновусий красень із розкішними кучерями, був у цупкій блакитній кариґіну і в того ж кольору хакама. Другий, самурай років сорока, з мокрим червоним носом, був у двох ватянках поверх обтьопаного суйкана, недбало підперезаний і взагалі вигляд мав украй розхлябаний. Втім, коні в обох були чудові, огирі-трилітки, один буланий, другий гнідий, добрі скакуни, тож торговці врознос і самураї, що проходили дорогою, оберталися й дивились їм услід. Позаду, не відстаючи від вершників, ішли двоє – очевидно, зброєносець і слуга. Нема доконечної потреби підказувати читачеві, що вершники були Тосіхіто і ґої.

Стояла зима, одначе день видався тихий і ясний, і навіть найменший вітерець не ворушив стебел пожухлого полину по берегах річки, що бігла між похмурого каміння на білій рівнині. Рідке, мов олія, сонячне світло осявало безлисті віти низеньких плакучих верб, і на дорозі чітко вирізнялися навіть тіні трясогузок, які вертіли хвостами на верхівках дерев. Над темною зеленню пагорбів Хіґасіями округло здіймалися гори Хіей, схожі на хвилі запушеного інеєм оксамиту. Вершники їхали повільно, не приторкаючись до нагайок, і перламутрова інкрустація їхніх сідел блищала на сонці.

– Чи дозволено буде запитати, куди ми прямуємо? – промовив ґої, смикаючи повід невмілою рукою.

– Скоро приїдемо, – відповів Тосіхіто. – Це ближче, ніж ти думаєш.

– Значить, це Аватаґуті?

– Дуже навіть може бути…

Заманюючи сьогодні вранці ґої, Тосіхіто оголосив, що вони поїдуть у напрямку Хіґасіями, тому що там, мовляв, є гаряче джерело. Червононосий ґої сприйняв це за чисту монету. Він давно не мився в лазні, й тіло його нестерпно свербіло. Пригоститися бататовою кашею та до того ж іще помитися гарячою водою – чого ще залишалося бажати? Тільки про це він і мріяв, трясучись на буланому огирі, змінному коні Тосіхіто. Одначе вони проїжджали одне село за одним, а Тосіхіто й не збирався зупинятися. Тим часом вони минули Аватаґуті.

– Значить, це не в Аватаґуті?

– Потерпи ще трохи, – озвався Тосіхіто, посміхаючись.

Він продовжував їхати, наче й не було нічого, і тільки відвернувся, щоб не бачити обличчя ґої. Хатини обабіч дороги траплялися все рідше, на просторих зимових полях виднілися тільки ворони, що добували собі корм, і тьмяною блакиттю мінився вдалині сніг, який зберігся в тіні гір. Небо було ясне, гострі верхівки рай-дерева встромлялися в нього так, що боліли очі, й від цього чомусь було особливо зимно.

– Значить, це де-небудь неподалік од Ямасіни?

– Ямасіна – ось вона. Ні, це ще трохи далі.

Дійсно, ось і Ямасіну вони проїхали. Та що Ямасіна. Непомітно лишили позаду Секіяму, а там сонце перейшло за полудень, і вони під’їхали до храму Міїдера. У храмі в Тосіхіто виявився приятель-монах. Зайшли до монаха, пообідали в нього, а по завершенні трапези знову залізли на коней і вирушили в дорогу. Тепер їхній шлях, на відміну від попереднього, лежав через зовсім уже пустельну місцевість. А треба сказати, що в ті часи повсюди гасали ватаги розбійників… Ґої, зовсім згорбившись, заглянув Тосіхіто в обличчя й запитав:

– Нам далеко ще?

Тосіхіто всміхнувся. Так усміхається дорослому хлопчисько, що його зловили на пустотливій вихватці. Біля кінчика носа збираються зморшки, мускули навколо очей розтягуються, і здається, буцім він готовий розсміятися, та не відважується.

– По правді кажучи, я намірився відвезти тебе до себе в Цуруґу, – промовив нарешті Тосіхіто і, розсміявшись, вказав нагайкою кудись удалину. Там сліпуче сяйнуло під промінням сонця озеро Омі.

Ґої розгубився.

– Ви зволили сказати – в Цуруґу? Ту, що в провінції Етідзен? Ту саму?

Він уже чув сьогодні, що Тосіхіто, зробившись зятем цурузького Арихіто Фудзівари, переважно живе в Цурузі. Одначе досі йому й на думку не спадало, що Тосіхіто потягне його туди. Передовсім, хіба можливо благополучно дістатися провінції Етідзен, яка лежить за багатьма горами та ріками, ось так – удвох, у супроводі всього лише двох слуг? Та ще в такі часи, коли повсюдно ходять чутки про нещасних подорожніх, убитих розбійниками?… Ґої благально подивився на Тосіхіто.

– Та як же це так? – мовив він. – Я гадав, що треба їхати до Хіґасіями, а виявилося, що їдемо до Ямасіни. Доїхали до Ямасіни, а виявилося, що треба в Міїдеру… І ось тепер ви кажете, що треба до Цуруґи, в провінцію Етідзен… Як же так… якби ви хоч одразу сказали, а то потягли з собою, ніби холопа якого-небудь… До Цуруґи, це ж безглуздо…

Ґої ледве не плакав. Якби сподівання «нажертися бататової каші» не збудило його сміливості, він, мабуть, тут же залишив би Тосіхіто й повернув назад до Кіото. Тосіхіто ж, бачачи його розгубленість, злегка зсунув брови й насмішкувато сказав:

– Якщо з тобою Тосіхіто, вважай, що з тобою тисяча людей. Не турбуйся, нічого не трапиться в дорозі.

Потім він підкликав зброєносця, прийняв од нього сагайдак і повісив за спину, взяв у нього лук, який блищав чорним лаком, і поклав перед собою впоперек сідла, торкнув коня і поїхав уперед. Позбавленому самолюбства ґої нічого не залишалось, окрім як підкоритися волі Тосіхіто. Боязко поглядаючи на пустельні простори навколо себе, він бурмотів напівзабуту сутру «Каннон-кьо», червоний ніс його майже торкався луки сідла, й він одноманітно розгойдувався в такт крокам свого не прудкого коня.

Рівнина, що луною віддавала стукіт копит, була вкрита заростями жовтого місканту. Там і сям виднілися калюжі, холодно в них відбивалося блакитне небо, й тому ніяк не вірилося, що вони вкриються кригою цього зимового вечора. Вдалині тягнувся гірський хребет, сонце стояло позаду нього, і він видавався довгою темно-ліловою тінню, де не було вже помітно звичного блиску нерозталого снігу. Втім, похмурі кущі місканту раз у раз приховували цю картину від очей мандрівців… Раптом Тосіхіто, повернувшись до ґої, жваво сказав:

– А ось і підходящий посланець знайшовся! Зараз я передам із ним доручення в Цуруґу.

Ґої не зрозумів, що має на увазі Тосіхіто. Він зі страхом подивився в той бік, куди Тосіхіто вказував своїм луком, але, як і раніше, ніде не було видно жодної людини. Тільки одна лисиця ліниво пробиралася крізь густу лозу, відсвічуючи теплим кольором шубки на призахідному сонці. У ту мить, коли він її помітив, вона злякано підскочила й кинулася навтьоки – це Тосіхіто, змахнувши нагайкою, пустив до неї вскач свого коня. Ґої, забувши про все, помчав слідом. Слуги, звичайно, теж не затримувалися. Деякий час рівнина сповнювалася дрібним стуком копит по камінню, нарешті Тосіхіто зупинився. Лисицю було вже спіймано. Він тримав її за задні лапи, й вона висіла вниз головою біля його сідла. Мабуть, він гнав її доти, доки вона могла бігти, а потім наздогнав і схопив. Ґої, збуджено витираючи піт, який виступив у ріденьких вусах, під’їхав до нього.

– Ну, лисице, слухай мене добре! – навмисно пишномовним тоном промовив Тосіхіто, піднявши лисицю перед своїми очима. – Сьогодні ж уночі з’явишся до маєтку цурузького Тосіхіто і скажеш там так: «Тосіхіто намірився раптом запросити до себе гостя. Завтра до часу Змії⁴⁷ вислати йому назустріч до Такісіми людей, та з ними пригнати двох коней під сідлами». Запам’ятала?

З останнім словом він раз струсонув лисицю й закинув її далеко в кущі. Слуги, що на той час уже наздогнали їх, із реготом заплескали в долоні й заволали їй услід: «Гайда! Гайда!» Звірок, маючи шкурку кольору опалого листя, втікав скільки духу, не розбираючи дороги серед каміння та коріння дерев. Із того місця, де стояли люди, все було видно як на долоні, тому що звідси якраз рівнина починала плавно знижуватися й переходила в русло висохлої ріки.

– Чудовий посланець, – промовив ґої.

Він із наївним захватом і побожною шанобливістю дивився знизу вгору на обличчя цього дикого воїна, який навіть лисицю обводить навколо пальця. Про те, в чому полягає відмінність між ним і Тосіхіто, він не мав часу подумати. Він лише чітко відчував, що межі, в яких владарює воля Тосіхіто, дуже широкі й його власна воля також тепер перебуває в них і має свободу настільки, наскільки це дозволяє воля Тосіхіто… Лестощі в таких обставинах народжуються, видно, зовсім природним чином. І надалі навіть відзначаючи в поведінці червононосого ґої блазенські риси, не слід лише через них необачно сумніватися в характері цієї людини.

Відкинута лисиця клубком скотилася вниз по схилу, спритно прослизнула між камінням через русло пересохлої ріки й по діагоналі винеслася на протилежний схил. На бігу вона обернулась. Самураї, що спіймали її, все ще височіли на своїх конях на гребені далекого схилу. Вони здавалися маленькими, не більшими ніж палець. Особливо виразно було видно гнідого та буланого: облиті вечірнім сонцем, вони були намальовані в морозяному повітрі.

Лисиця озирнулася знову й вихором понеслася крізь зарості сухої трави.

* * *

Як і передбачалося, наступного дня в час Змії мандрівці під’їхали до Такасіми. Це було тихе село біля вод озера Біва, декілька солом’яних дахів, розкиданих там і сям під похмурим, не таким, як учора, затягнутим хмарами небом. У просвітки між соснами, що росли на березі, холодно дивилася схожа на невідполіроване дзеркало поверхня озера, вкрита легкими попелястими брижами. Тут Тосіхіто обернувся до ґої і сказав:

– Поглянь туди. Нас зустрічають мої люди.

Ґої поглянув – дійсно, між соснами з берега до них поспішали двадцять-тридцять людей верхових і піших, з рукавами, що розвівалися на зимовому вітрі, ведучи в поводі двох коней під сідлами. Зупинившись на належній відстані, верхові поквапливо зійшли з коней, піші шанобливо схилилися біля узбіччя, і всі стали з побожністю очікувати наближення Тосіхіто.

– Я бачу, лисиця виконала ваше доручення.

– У цієї тварини вдача перевертня, виконати таке доручення для неї раз плюнути.

Так, розмовляючи, Тосіхіто і ґої під’їхали до челяді, що очікувала.

– Стременні! – промовив Тосіхіто.

Шанобливо схилені люди поквапливо підхопилися й узяли коней за вуздечки. Всі раптом одразу звеселилися.

Тосіхіто і ґої зійшли на землю. Ледве вони всілися на хутряну підстилку, як перед обличчям Тосіхіто став сивий слуга в коричневому суйкані та сказав:

– Дивна річ приключилася вчора ввечері.

– Що там таке? – ліниво запитав Тосіхіто, передаючи ґої піднесені слугами коробки вариґо із закусками та бамбукові фляги.

– Дозвольте доповісти. Вчора ввечері в час Пса⁴⁸ пані несподівано знепритомніла. В нестямі вона сказала: «Я – лисиця із Сакамото. Наблизьтеся й добре слухайте, я передаю вам те, що сказав сьогодні пан». Коли всі зібралися, пані зволила сказати такі слова: «Пан раптом намірився запросити до себе гостя. Завтра до часу Змії вишліть йому назустріч до Такасіми людей, а з ними приженіть двох коней під сідлами».

– Це дійсно дивна річ, – погодився ґої, щоб зробити приємність панові та слузі, а сам переводив зіркий погляд з одного на другого.

– Це ще не все, що зволила сказати пані. Після того вона застрашливо затряслася, закричала: «Не запізніться, інакше пан вижене мене з родового дому!» – а потім невтішно заплакала.

– Що ж було далі?

– Далі вона поринула в сон. Коли ми виїжджали, вона ще не зволила прокинутись.

– Он як! – урочисто промовив Тосіхіто, обернувшись до ґої, коли слуга замовк. – Навіть звірі служать Тосіхіто!

– Залишається тільки подивуватись, – озвався ґої, схиливши голову й чухаючи свого червоного носа. Потім, зобразивши на своєму обличчі надзвичайне здивування, він застиг із роззявленим ротом. У вусах його застрягла крапля саке.

* * *

Минув день, і настала ніч. Ґої лежав без сну в одному з приміщень маєтку Тосіхіто, втупившись незрячим поглядом у вогник світильника. В душі його одне за одним пропливали враження вечора напередодні – Мацуяма, Оґава, Карено, що їх вони проїздили на шляху сюди, базікаючи та сміючись, запахи трав, листя дерев, каміння, диму вогнищ, на яких палили торішнє бадилля; й відчуття величезного полегшення, коли вони під’їхали, нарешті, до маєтку і крізь вечірній туман він побачив червоне полум’я вугілля в довгих ящиках. Зараз, у постелі, про все це думалось, як про щось далеке й давнє. Ґої з насолодою простягнув ноги під жовтим теплим плащем і подумки замислено оглянув своє нинішнє становище. Під ошатним плащем на ньому були два підбиті ватою кімоно з блискучого шовку, позичені Тосіхіто. В самому цьому одязі так тепло, що можна навіть, напевно, спітніти. А тут іще піддає жару саке, удосталь випите за вечерею. Там, просто за віконницею в узголів’ї, розкинувся широкий двір, увесь блискучий від інею, та в ось такому блаженному стані це не страшно. Величезна відмінність у порівнянні з тими часами, скажімо, коли він був у Кіото учнем самурая. І все-таки в душі нашого ґої зріло якесь невідповідне занепокоєння. По-перше, час тягнувся занадто повільно. А з другого боку, він почувався так, ніби йому зовсім не хочеться, щоб світанок – і час насолоди бататовою кашею – наставав скоріше. І в зіткненні цих суперечливих чуттів збудження, що оволоділо ним через різку зміну обстановки, вляглося, застигло, пасувало сьогоднішній погоді. Все це, разом узяте, заважало йому й віднімало сподівання на те, що навіть жадане тепло дасть йому можливість заснути.

І тут у дворі пролунав громовий голос. Судячи з усього, голос належав тому самому сивому слузі, який зустрічав їх нещодавно на середині дороги. Цей сухий голос, чи тому, що він звучав на морозі, був страшний, і ґої здавалося, буцім кожне слово віддається в нього у кістках поривами крижаного вітру.

– Слухати мене, холопи! На виконання волі пана нехай кожне принесе сюди завтра вранці до часу Зайця⁴⁹ по мішку гірських бататів завтовшки три суни і завдовжки п’ять сяку! Не забудьте! До часу Зайця!

Він повторив це декілька разів, а потім замовк, і зовні знову раптом запанувала зимова ніч. У тиші було чути, як шипить олія в світильнику. Вогник тремтів, схожий на стрічечку червоного шовку. Ґої позіхнув, поплямкав губами і знову занурився в безладні думки. Гірські батати було звелено принести, звичайно, для бататової каші… Щойно він подумав про це, як у душу його знову повернулося відчуття неспокою, про яке він забув, прислухаючись до голосу на подвір’ї. З іще більшою силою, ніж раніше, відчув він, як йому хочеться по можливості відтягти частування бататовою кашею, і це відчуття зловісно закріпилося в його свідомості. Так легко трапилася йому нагода «нажертися бататової каші», що терпляче очікування протягом стількох літ здавалося тепер зовсім безглуздим. Коли можеш попоїсти, тоді раптом виникає якась тому перешкода, а коли не можеш, ця перешкода зникає, і тепер хочеться, щоб уся процедура частування, якого нарешті дочекався, минула якось благополучно… Ці думки, подібно до дзиґи, невідступно кружляли в голові у ґої, поки, знеможений утомою, він заснув раптом мертвим сном.