Kitabı oku: «Брама Расьомон (збірник)», sayfa 6

Прокинувшись наступного ранку, він одразу згадав про гірські батати, поквапливо підняв штору і виглянув надвір. Мабуть, він проспав і час Зайця минув уже давно. У дворі на довгих матах горою громадилися до самого даху декілька тисяч предметів, схожих на заокруглені колоди. Придивившись, він зрозумів, що все це – неймовірно величезні гірські батати завтовшки три суни і завдовжки п’ять сяку.

Протираючи заспані очі, він із здивуванням, майже з жахом тупо дивився на те, що діється у дворі. Повсюди на заново збитих козлах стояли рядами по п’ять-шість великих казанів, навколо яких метушилися десятки жінок простого стану в білому одязі. Вони готувалися до варіння бататової каші – одні розпалювали вогонь, другі вигрібали золу, треті, черпаючи новенькими дерев’яними діжечками, заливали в казани виноградний сироп, і всі миготіли так, що в очах рябіло. Дим із-під казанів і пара від сиропу змішувались із вранішнім туманом, який іще не встиг розсіятись, і весь двір скоро заволокло сірою імлою, і в цій імлі вирізнялось яскравими червоними плямами тільки полум’я, що шалено било під казанами. Все, що бачили очі, все, що чули вуха, являло собою сцену страшного переполоху чи то на полі бою, чи то на пожежі. Ґої з особливою ясністю свідомості подумав про те, що ось ці гігантські батати у цих гігантських казанах перетворяться на бататову кашу. І ще він подумав про те, що плентався з Кіото сюди, в Цуруґу, в далеку провінцію Етідзен, спеціально для того, щоб їсти цю саму бататову кашу. І чим більше він думав, тим тоскніше йому робилося. Гідний співчуття апетит нашого ґої на цей час уже зменшився наполовину.

Через годину ґої сидів за сніданком разом із Тосіхіто і його тестем Арихіто. Перед ним стояв один-єдиний срібний казанок, але казанок цей був по вінця наповнений розкішною, наче море, бататовою кашею. Ґої тільки нещодавно бачив, як декілька десятків молодих хлопців, вправно орудуючи тесаками, покришили один за одним усю гору бататів, які громадилися до самісінького даху. Він бачив, як служниці, метушливо бігаючи туди й сюди, звалили покришені батати в казани до останнього шматочка. Він бачив, зрештою, коли на матах не лишилося жодного батата, як із казанів попливли, звиваючись, у ясне ранкове небо стовпи гарячої пари, насичені запахами бататів і виноградного сиропу. Він бачив усе це своїми очима, і нічого дивного не було в тому, що тепер, сидячи перед повним казанком і ще не доторкнувшись до нього, він уже почувався ситим… Він незграбно витер піт з лоба.

– Тобі не доводилося попоїсти вволю бататової каші, – промовив Арихіто. – Починай же, не соромся.

Він повернувся до хлопчиків-слуг, і за його наказом на столі з’явилося ще декілька срібних казанків. І всі вони по вінця були наповнені бататовою кашею. Ґої зажмурився, його червоний ніс почервонів іще дужче, і він, зануривши в кашу глиняний черпак, насилу подужав половину казанка. Тосіхіто підсунув йому повний казанок і сказав, безжально, сміючись:

– Батько ж тобі сказав. Починай, не соромся.

Ґої зрозумів, що справа кепська. Говорити про сором не доводилося, він із самого початку бачити не міг цієї каші. Половину казанка він, пересилюючи себе, якось подужав. А далі виходу не було. Якщо він з’їсть іще хоч трохи, то все попре із глотки назад, а якщо він відмовиться, то втратить прихильність Тосіхіто й Арихіто. Ґої знову зажмурився і проковтнув приблизно третину половини, що залишалася. Більше він не міг проковтнути жодної краплі.

– Уклінно дякую, – пробурмотів він розгублено. – Я вже наївся вволю… Не можу більше, уклінно дякую.

У нього був жалюгідний вигляд, на його вусах і на кінчику носа, немовби в розпал літа, висіли великі краплі поту.

– Ти їв іще мало, – промовив Арихіто й додав, звертаючись до слуг: – Гість, як видно, соромиться. Чого ж ви стоїте?

Слуги за наказом Арихіто взялися було за черпаки, щоб набрати каші з повного казанка, та ґої, замахавши руками, ніби відганяючи мух, почав запобігливо відмовлятися.

– Ні-ні, вже досить, – бурмотів він. – Дуже вибачаюсь, але мені вже вистачить…

Мабуть, Арихіто продовжував би настійно частувати ґої, та в цей час Тосіхіто раптом показав на дах будинку навпроти і сказав: «Ого, погляньте-но!» І це, на щастя, відвернуло загальну увагу. Всі подивилися. Дах був залитий промінням ранкового сонця. І там, купаючи глянсувате хутро в цьому сліпучому світлі, сидів такий собі звірок. Та сама лисиця із Сакамото, яку піймав позавчора на сухих пустищах Тосіхіто.

– Лисиця теж завітала покуштувати бататової каші, – сказав Тосіхіто. – Гей, хто там, дайте пожерти цій тварюці!

Наказ було негайно виконано. Лисиця стрибнула з даху й тут же у дворі взяла участь у частуванні.

Уп’явшись поглядом у лисицю, що хлебтала бататову кашу, ґої з сумом і розчуленням подумки оглянувся на себе самого, яким він був до приїзду сюди. Це був він, над ким потішалися самураї. Це був він, кого навіть вуличні хлопчаки обзивали червононосим. Це був він, самотній чоловічок у вицвілім суйкані та драних хакама, хто понуро, як бездомний пес, вештався по вулиці Судзаку. І все-таки це був він, щасливий ґої, що плекав мрію попоїсти вволю бататової каші… Від усвідомлення, що більше ніколи в житті він не візьме до рота цю бататову кашу, на нього зійшло заспокоєння, і він відчув, як висихає на ньому піт, і висохла навіть крапля на кінчику носа. Вранці в Цурузі сонячно, одначе вітер пробирає до кісток. Ґої поквапливо схопився за ніс і голосно чхнув у срібний казанок.

Вересень 1916 р.

Мавпа

Діло було в той час, коли я, повернувшись із далекого плавання, вже готовий був попрощатися зі званням «ханґьоку»⁵⁰ (так на військових кораблях називають кадетів). Це сталося на третій день після того, як наш броненосець увійшов до порту Йокосуки, годині о третій дня. Як завжди, голосно протрубив ріжок, закликаючи на перекличку тих, що звільнялися на берег. Не встигла в нас майнути думка: «Та сьогодні ж черга сходити на берег правобортовим, а вони вже вишикувалися на верхній палубі!» – як раптом протрубили загальний збір. Загальний збір – не жарт. Зовсім нічого не розуміючи, ми кинулися нагору, на бігу запитуючи один одного, що сталося.

Коли всі вишикувались, помічник командира сказав нам так:

– Останнім часом на нашому кораблі з’явилися випадки крадіжок. Зокрема вчора, коли з міста приходив годинникар, у когось пропав срібний кишеньковий годинник. Тому сьогодні ми зробимо поголовний обшук команди, а також оглянемо особисті речі.

Ось що приблизно він нам сказав. Про випадок з годинникарем я чув уперше, але що в нас бували крадіжки, це ми знали: в одного унтер-офіцера та у двох матросів пропали гроші.

Позаяк особистий обшук, зрозуміло, всім довелося роздягтися догола. Добре, що був лише початок жовтня, коли здається, що ще літо, – варто лише подивитись, як яскраво освітлює сонце буї, що гойдаються в гавані, – і роздягатися не так уже й страшно. Біда лиш: у деяких із тих, хто збирався на берег повеселитися, при обшуку знайшли в кишенях порнографічні листівки, превентивні засоби. Вони стояли червоні, розгублені, не знали, куди дітися. Здається, двох-трьох офіцери побили.

Хай там як, коли всієї команди шістсот душ, то для найкоротшого обшуку все-таки потрібен час. І дивним же було це видовище, більш дивного не побачиш: шістсот душ, усі голі, юрмляться, зайнявши всю верхню палубу. Ті, що з чорними обличчями та руками, – кочегари; у крадіжці запідозрили було їх, і тепер вони з похмурим виглядом стояли в самих трусах: хочете, мовляв, обшукувати, так шукайте де завгодно.

Поки на верхній палубі заварювалася ця каша, на середній і нижній палубах почали перетрясати речі. Біля всіх люків розставили кадетів, так що з верхньої палуби вниз – ні ногою. Мене призначили робити обшук на середній і нижній палубах, і я з товаришами ходив, заглядаючи в речові мішки та скриньки матросів. За весь час перебування на військовому кораблі такою справою я займався вперше, і порпатися в ліжках, нишпорити по полицях, де лежали речові мішки, виявилося куди морочливіше, ніж я думав. Тим часом такий собі Мàкіта, теж кадет, як і я, знайшов украдені речі. І годинник, і гроші лежали в скриньці сигнальника на ім’я Нарàсіма. Там же знайшовся ножик із перламутровою ручкою, що пропав у стюарда.

Скомандували «розійтись» і зараз же після цього – «зібратися сигнальникам». Решта, звичайно, були раді-радісінькі. Особливо кочегари, на яких упала підозра, – вони почувалися просто щасливчиками. Та коли сигнальники зібрались, виявилося, що Нарасіми серед них немає.

Я ж бо ще недосвідченим був і нічого цього не знав, але, як казали, на військових кораблях не раз траплялося, що вкрадені речі знаходяться, а винуватець – ні. Винуватці, звісно, накладають на себе руки, причому в дев’яти випадках із десяти вішаються у вугільному трюмі, у воду ж рідко хто кидається. Розповідали, зрештою, що на нашому кораблі був випадок, коли матрос розпоров собі живіт, але його знайшли ще живого і, принаймні, врятували йому життя.

Позаяк траплялося таке, то, коли стало зрозуміло, що Нарасіма зник, офіцери злякалися. Я й досі живо пам’ятаю, як переполошився помічник командира. Говорили, що на минулій війні він показав себе справжнім героєм, але зараз він навіть на лиці змінився й так хвилювався, що просто смішно було дивитись. Усі ми презирливо переглянулись. Постійно твердить про виховання волі, а сам так розкис!

Зразу ж за наказом помічника командира почалися пошуки по всьому кораблю. Ну, тут усіх охопило особливо приємне збудження. Зовсім як у зівак, що біжать дивитися пожежу. Коли поліцейський вирушає арештувати злочинця, незмінно виникає побоювання, що той чинитиме опір, одначе на військовому кораблі це виключено. Хоча б тому, що між нами і матросами суворо – так суворо, що цивільному навіть не зрозуміти – дотримувалось поділяння на вищих і нижчих, а субординація – велика сила. Охоплені азартом, ми збігли вниз.

Саме в цю хвилину збіг униз і Макіта й теж із таким виглядом, що, мовляв, страх цікаво, ляпнув мене ззаду по плечу і сказав:

– Слухай, я згадав, як ми ловили мавпу.

– Нічого, ця мавпа не така спритна, як та, все буде гаразд.

– Ну, знаєш, якщо ми будемо розкошувати, якраз і проґавимо – втече.

– Нехай утікає. Мавпа – вона і є мавпа.

Так, перекидаючись жартами, спускалися ми вниз.

Мова йшла про мавпу, яку під час навколосвітнього плавання дістав в Австралії від когось у подарунок наш комендор. За два дні перед заходом до Вільгельмсгафена вона витягла у капітана годинник і кудись пропала, і на кораблі піднявся переполох. Пояснювався він почасти й тим, що під час тривалого плавання всі знемагали від нудьги. Не кажучи вже про комендора, якого це стосувалось особисто, усі ми, як були в робочому одязі, кинулись обшукувати корабель – знизу, від самої кочегарки, догори, до артилерійських башт, словом, зчинилася метушня неймовірна. До того ж на кораблі було чимало інших тварин і птахів, у кого – отриманих у подарунок, у кого – куплених, так що, поки ми бігали по кораблю, собаки хапали нас за ноги, пелікани кричали, папуги в клітках, підвішених на канатах, лопотіли крилами, як ошалілі, – загалом, усе було як під час пожежі в цирку. В цей час бісова мавпа раптом вискочила звідкілясь на верхню палубу і з годинником у лапі хотіла забратися на щоглу. Та біля щогли якраз працювали кілька матросів, і вони, звісно, її не проґавили. Один з них схопив її за шию, і мавпу легко скрутили. Годинник, якщо не брати до уваги розбитого скла, залишився майже неушкодженим. На пропозицію комендора на мавпу наклали кару – дводенне позбавлення їжі. Але смішно, що сам же комендор не витримав і ще до закінчення терміну дав мавпі моркви й картоплі. «Як побачив її таку сумну – хоч мавпа, а все-таки жаль стало», – говорив він. Це, щоправда, безпосередньо до справи не має відношення, але, беручись шукати Нарасіму, ми і дійсно відчували приблизно те ж саме, що й тоді в погоні за мавпою.

Я першим дістався палуби. А на нижній палубі, як ви знаєте, завжди неприємна темрява. Тільки тьмяно поблискують поліровані металеві частини й пофарбовані залізні листи. Здається, буцім задихаєшся, просто сили немає. У цій темряві я зробив кілька кроків до вугільного трюму і ледве не скрикнув од несподіванки: біля входу до трюму стирчала верхня половина тулуба. Мабуть, чоловік щойно мав намір через вузький люк проникнути до трюму і вже спустив ноги. З мого місця я не міг розібрати, хто це, бо голова його була опущена і я бачив тільки плечі в синій матроській блузі та кашкет. До того ж у пітьмі вимальовувався лише його силует. Однак я інстинктивно здогадався, що це Нарасіма. Значить, він хоче зійти в трюм, аби заподіяти собі смерть.

Мене охопило надзвичайне збудження, невимовно приємне збудження, коли кров закипає в усьому тілі. Воно – як би це сказати? – було точнісінько таким, як у мисливця, коли він із рушницею в руках підстерігає дичину. В нестямі я підскочив до Нарасіми й швидше, ніж кидається на здобич мисливський собака, обома руками міцно вчепився йому в плечі.

– Нарасімо!

Я вигукнув це ім’я без усякого картання, без лайки, і голос мій якось дивно дрижав. Нема чого й казати, що це дійсно був винуватий – Нарасіма.

Нарасіма, навіть не намагаючись вивільнитись із моїх рук, усе так само видимий із люка по пояс, тихо підвів голову й подивився на мене. Сказати «тихо» – цього мало. Це було таке «тихо», коли всі сили, які були, вичерпались – і не бути тихим уже неможливо. В цьому «тихо» таїлася неминучість, коли нічого більше не лишається, коли тікати нікуди, це «тихо» було як напівзірвана рея, що, коли шквал пронесеться, з останніх сил прагне повернутися в попереднє положення. Несвідомо розчарований тим, що очікуваного опору не було, і ще більш цим роздратований, я дивився на це «тихо» зведене лице.

Такого лиця я більше жодного разу не бачив. Диявол, глянувши на нього, заплакав би – ось яке це було лице! І навіть після моїх слів ви, які не бачили цього лиця, не в змозі собі його уявити. Мабуть, я зумію описати вам ці повні сліз очі. Можливо, зможете ви вгадати, як конвульсивно сіпалися мускули рота, що зразу перестали слухатися його волі. Й само це спітніле, землисто-сіре лице – його я легко зумію зобразити. Але вираз, який складався з усього цього разом, – цей страшний вираз – його ніякий письменник не опише. Для вас, для письменника, я спокійно завершую на цьому свій опис. Я відчув, що цей вираз, як блискавка, випалив щось у мене в душі – так сильно вразило мене лице матроса.

– Негіднику! Чого тобі тут треба? – сказав я.

І раптом слова мої прозвучали так, ніби «негідник» – я сам. Що міг би я відповісти на запитання: «Негіднику, чого тобі тут треба?» Хто міг би спокійно сказати: «Я хочу зробити з цієї людини злочинця?» Хто міг би сказати, дивлячись на таке лице? Так, як я зараз вам розповідаю, здається, що це тривало довго, та насправді всі ці самозвинувачення промайнули в мене в душі за одну секунду. Й ось у цю саму мить ледве чутно, але чітко донеслися до мого слуху слова: «Мені соромно».

Висловлюючись образно, я міг би сказати, що ці слова мені прошепотіло моє власне серце. Вони обізвалися в моїх нервах, мов укол голки. Мені також стало «соромно», як і Нарасімі, й захотілося схилити голову перед чимось, що стоїть вище нас. Розтиснувши пальці, що вчепилися в плечі Нарасіми, я, як пійманий мною злочинець, із відсутнім поглядом завмер над люком до трюму.

Решту ви можете собі уявити й без моєї розповіді. Нарасіму відразу ж посадили до карцеру, а наступного дня відправили до військової тюрми в Ураґа. Не хочеться про це говорити, але ув’язнених там часто примушують «тягати ядра». Це значить, що цілими днями вони мусять переносити з місця на місце на відстань кількох метрів чавунні кулі вагою дев’ятнадцять кілограмів. Так от, якщо говорити про страждання, то нестерпнішим за це для ув’язнених немає нічого. Пам’ятаю, у Достоєвського в «Мертвому домі», який ви мені колись давали прочитати, говориться, що коли примусити арештанта багато разів переливати воду із цебра в цебер, то від цієї марної роботи той неодмінно заподіє собі смерть. А позаяк арештанти там дійсно зайняті такою роботою, то лишається тільки дивуватися, що серед них не буває самогубців. Туди-то й потрапив цей сигнальник, якого я спіймав, – веснянкуватий, боязкий, тихий чоловічок…

Увечері, коли я з приятелями-кадетами стояв біля борту і дивився на порт, який танув у сутінках, до мене підійшов Макіта й жартівливо сказав:

– Твоя заслуга, що взяли мавпу живою.

Мабуть, він думав, що в душі я цим пишаюся.

– Нарасіма – людина. Він не мавпа, – відповів я різко й відійшов од борту.

Решта, звичайно, здивувалися: ми з Макітою ще в кадетському корпусі були друзями й жодного разу не сварились.

Крокуючи палубою від корми до носа, я з теплим почуттям згадав, яким розгубленим був помічник командира, що турбувався про Нарасіму. Ми ставилися до сигнальника, як до мавпи, а він йому по-людськи співчував. І ми, бовдури, ще зневажали його – невимовна дурість! У мене зробилося кепсько на душі, я похнюпив голову. І знову закрокував уже темною палубою від носа до корми, стараючись ступати якомога тихше. А то, здавалося мені, Нарасіма, почувши в карцері мої бадьорі кроки, образиться.

З’ясувалося, що Нарасіма вчиняв крадіжки через жінок. На який строк його засудили, я не знаю. Принаймні, декілька місяців він просидів за ґратами: тому що мавпі можна вибачити і звільнити її від покарання, людині ж вибачити не можна.

Вересень 1916 р.

Носова хусточка

Професор юридичного факультету Токійського імператорського університету Хасеґава Кіндзо сидів на веранді в плетеному кріслі й читав «Нотатки про драматургію» Стріндберґа.⁵¹

Фахом професора було вивчення колоніальної політики. Тому та обставина, що професор читав «Нотатки про драматургію», може видатися читачу дещо несподіваною. Одначе професор, відомий не лише як учений, але й як педагог, неодмінно, наскільки дозволяв йому час, переглядав книги, не потрібні йому за фахом, але якоюсь мірою близькі думкам і почуттям сучасного студентства. Дійсно, тільки з цієї причини він нещодавно взяв на себе клопіт прочитати «De profundis»⁵² Оскара Вайлда – книгу, якою зачитувалися студенти одного інституту, де професор за сумісництвом обіймав пост директора. А позаяк у професора була така звичка, не доводиться дивуватися, що в цю хвилину він читав книгу про сучасну європейську драму та європейських акторів. Річ у тім, що у професора були студенти, які писали критичні статті про Ібсена, Стріндберґа або Метерлінка, і навіть ентузіасти, готові за прикладом цих драматургів зробити написання драм справою всього свого життя.

Закінчивши читати особливо цікавий розділ, професор щоразу клав книгу в полотняній обкладинці на коліна і спрямовував байдужливий погляд на ліхтар-ґіфу, що звисав зі стелі. Дивно, варто було професору відкласти книгу, як думка його покидала Стріндберґа. Замість Стріндберґа йому западала на думку дружина, з якою вони купували цей ліхтар. Професор одружився в Америці, під час наукового відрядження, і дружиною його, природно, була американка. Однак у своїй любові до Японії і японців вона нітрохи не поступалася професору. Зокрема, тонкі вироби японської художньої промисловості їй дуже подобались. Тому ліхтар-ґіфу, який висів на веранді, свідчив не стільки про смаки професора, скільки про пристрасть його дружини до всього японського.

Щоразу, опускаючи книгу на коліна, професор думав про дружину, про ліхтар-ґіфу,⁵³ а також про репрезентовану цим ліхтарем японську культуру. Професор був переконаний, що за останні п’ятнадцять років японська культура в галузі матеріальній виявила помітний прогрес. А от у галузі духовній не можна було знайти нічого, гідного цього слова. Більш того, в певному відношенні спостерігався скоріше занепад. Що ж робити, аби знайти, як велить обов’язок сучасного мислителя, шляхи порятунку від цього занепаду? Професор прийшов до висновку, що, крім бусидо – цього специфічного надбання Японії, іншого шляху немає. Бусидо ні в якому разі не можна розглядати як вузьку мораль острівного народу. Навпаки, у цьому вченні є навіть риси, які зближують його з християнським духом країн Америки та Європи. Якби вдалося зробити так, щоб духовні течії сучасної Японії базувалися на бусидо, це стало б внеском у духовну культуру не тільки Японії. Це полегшило б взаєморозуміння між народами Європи та Америки і японським народом, що є вельми цінним. І, можливо, сприяло б справі міжнародного миру. Професору вже давно хотілося взяти на себе, так би мовити, роль моста між Сходом і Заходом. Тому той факт, що дружина, ліхтар-ґіфу та репрезентована цим ліхтарем японська культура гармонійно поєднувалися в нього у свідомості, аж ніяк не був йому неприємний.

Цього відчуття вдоволення професор зазнавав уже не вперше, коли раптом помітив, що, хоча він продовжував читати, думки його полинули далеко від Стріндберґа. Він скрушно похитав головою і знову з усією ретельністю втупився в рядки дрібного друку. В абзаці, за який він щойно взявся, було написано таке:

«…Коли актор знаходить вдалий засіб для вираження звичайнісінького почуття й таким чином досягає успіху, він потім уже, доречно це чи недоречно, раз у раз вдається до цього засобу як тому, що він зручний, так і тому, що він приносить йому успіх. Це і є сценічний прийом…»

Професор завжди ставився до мистецтва, зокрема до сценічного, з цілковитою байдужістю. Навіть у японському театрі він до цього року майже не бував. Якось раз в оповіданні, написаному одним студентом, йому зустрілось ім’я Байко. Це ім’я йому, професору, що пишався своєю ерудицією, нічого не говорило. При нагоді він покликав цього студента і запитав:

– Послухайте, хто такий цей Байко?

– Байко? Байко – актор театру Тейкоку⁵⁴ в Маруноуті. Тепер він грає роль Місто в десятому акті п’єси «Тайкокі», – чемно відповів студент у дешевеньких хакама.

Тому і про різноманітні манери гри, які Стріндберґ критикував своїм простим і сильним стилем, у професора власної думки зовсім не було. Це могло цікавити його лише остільки, оскільки асоціювалося з тим, що він бачив у театрі на Заході під час свого закордонного відрядження. Власне кажучи, він читав Стріндберґа майже так само, як читає п’єси Бернарда Шоу вчитель англійської мови в середній школі, вишукуючи англійські ідіоми. Одначе, так чи інакше, інтерес є інтерес.

Зі стелі веранди звисає ще не запалений ліхтар-ґіфу. А в плетеному кріслі професор Хасеґава Кіндзо читає «Нотатки про драматургію» Стріндберґа. Гадаю, судячи з цих двох обставин, читач легко уявить собі, що дія відбувається після обіду довгого літнього дня. Та це зовсім не означає, що професор страждав од нудьги. Зробити з моїх слів такий висновок – значить навмисне старатися витлумачити почуття, з яким я пишу… Але тут професору довелося перервати читання Стріндберґа на півслові – чистій насолоді професора завадила покоївка, що доповіла раптом про прихід відвідувачів. Хоч який довгий день, люди, видно, тоді заспокояться, коли стомлять професора справами…

Відклавши книгу, професор глянув на візитну картку, подану покоївкою. На картоні кольору слонової кістки було дрібно написано: «Нісіяма Токуко». Далебі, він начебто раніше з цією жінкою не зустрічався. У професора було широке коло знайомств, і, підводячись із крісла, він про всяк випадок перебрав подумки всі імена, що згадались. Одначе жодне підходяще не спало йому на думку. Тоді професор засунув візитну картку в книгу замість закладки, поклав книгу на крісло і, занепокоєно обсмикуючи на собі легке кімоно з шовкового полотна, знову побіжно глянув на ліхтар-ґіфу, що висів просто перед ним. Мабуть, усякому траплялося бувати в такій ситуації, і в таких випадках очікування є більш неприємним для господаря, що змушує чекати, ніж для гостя, що його змушують чекати. А втім, позаяк ідеться про професора, який дуже дбав про збереження власної гідності, не треба особливо робити застереження, що так було завжди, навіть якщо справа стосувалась і не такої незнайомої гості.

Виждавши належний час, професор відчинив двері до приймальні. Ввійшовши, він випустив дверну ручку, і майже тієї миті жінка років сорока підвелася зі стільця йому назустріч. Гостя була одягнена в легке кімоно лілувато-сталевого кольору, настільки вишукане, що професор навіть не міг його оцінити; і там, де хаорі з чорного шовкового газу, що злегка прикривало груди, розходилося, виднілася нефритова застібка на поясі у формі водяного горіха. Що волосся в гості укладене в зачіску марумаґе⁵⁵ – це навіть професор, який зазвичай не звертав уваги на такі дрібниці, відразу помітив. Жінка була кругловида, з характерною для японців бурштиновою шкірою, як видно – інтелігентна дама, мати сімейства. На перший погляд професору здалося, що її лице він уже десь бачив.

– Хасеґава, – люб’язно вклонився професор, він подумав: якщо вони з гостею вже зустрічалися, то у відповідь на його слова вона про це скаже.

– Я мати Нісіями Кон’ітіро, – ясним голосом відрекомендувалася дама й чемно відповіла на поклон.

Нісіяму Кон’ітіро професор пам’ятав. Це був один зі студентів, які писали статті про Ібсена та Стріндберґа. Він, здається, вивчав німецьке право, та з часу вступу до університету зайнявся питаннями ідеології й почав бувати у професора. Навесні він захворів на запалення очеревини й ліг до університетської лікарні; професор двічі провідував його. І не випадково професорові здалося, що обличчя цієї дами він десь бачив. Життєрадісний юнак із густими бровами і ця дама були дивовижно схожі одне на одного, наче дві дині.

– А, Нісіяма-кун… он як! – Кивнувши, професор вказав на стілець за маленьким столиком: – Прошу.

Попросивши вибачення за несподіваний візит і чемно подякувавши, дама сіла на вказаний їй стілець. При цьому вона вийняла з рукава щось біле, видно, носову хусточку. Професор зараз же запропонував їй корейське віяло, що лежало на столі, та сів навпроти.

– У вас чудова квартира.

Дама з перебільшеною увагою обвела поглядом кімнату.

– О ні, хіба що простора.

Професор, звиклий до таких похвал, підсунув гості холодний чай, щойно принесений покоївкою, і зараз же перевів розмову на сина гості.

– Як Нісіяма-кун? Особливих змін у його стані немає?

– Н-нема…

Скромно склавши руки на колінах, дама змовкла на хвилину, а потім тихо промовила – промовила все тим же спокійним, рівним тоном:

– Та я, власне, і прийшла через сина, з ним трапилося нещастя. Він був дуже вам вдячний.

Професор, вважаючи, що гостя не п’є чай через сором’язливість, вирішив, що ліпше самому подати приклад, ніж настирливо, нудно пригощати, і вже збирався піднести до рота чашку чорного чаю.⁵⁶ Та не встигла чашка торкнутися м’яких вусів, як слова дами вразили професора. Випити чай чи не випити?… Ця думка на мить занепокоїла його зовсім незалежно від думки про смерть юнака. Та не тримати ж чашку біля рота до безкінечності! Зважившись, професор залпом відпив півчашки, злегка нахмурився і здавленим голосом промовив:

– О, он воно що!..

– …і коли він лежав у лікарні, то часто говорив про вас. Тому, хоча я знаю, що ви дуже зайняті, я все-таки взяла на себе сміливість повідомити вам про смерть сина й разом з тим висловити свою вдячність…

– Ні, що ви…

Професор поставив чашку, взяв синє вощене віяло і з жалем промовив:

– Он воно що! Яке нещастя! І саме в тому віці, коли все попереду… А я, не отримуючи з лікарні вістей, гадав, що йому ліпше… Коли ж він помер?

– Учора був якраз сьомий день.

– У лікарні?

– Так.

– Воістину несподівано!

– У всякому разі, все було зроблено, все можливе, значить – залишається тільки примиритися з долею. І все-таки я, коли це сталося, бувало, що й ремствувала. Негарно.

Під час розмови професор раптом звернув увагу на дивну обставину: ні на зовнішності, ні на поведінці цієї дами ніяк не відбилася смерть рідного сина. В очах у неї не було сліз. І голос звучав буденно. Мало того, у кутках губів навіть бриніла усмішка. Тому, якщо залишити осторонь те, про що вона говорила, й тільки дивитися на неї, можна було подумати, що йдеться про повсякденні дрібниці. Професору це видалося дивним.

…Дуже давно, коли професор навчався в Берліні, помер батько нинішнього кайзера, Вільгельм І. Професор почув про це у своєму улюбленому кафе, і, ясна річ, звістка не справила на нього особливо сильного враження. Зі звичайним своїм енергійним виглядом, із тростинкою під пахвою, він повертався до себе в пансіонат, і тут, ледве тільки відчинилися двері, як двоє дітей господині кинулися до нього на шию й голосно розплакались. Це були дівчинка років дванадцяти в коричневій кофточці й дев’ятирічний хлопчик у коротких синіх штанцях. Не розуміючи, в чому річ, професор, який палко любив дітей, почав гладити світловолосі голівки й лагідно втішати їх, примовляючи: «Ну в чому справа, що сталось?» Але діти не втихомирювалися. Нарешті, схлипуючи, вони проговорили: «Дідусь-імператор помер!»

Професор здивувався тому, що смерть глави держави оплакують навіть діти. Але це змусило його замислитись не тільки над відносинами між монаршим домом і народом. На Заході його, японця, прихильника бусидо, постійно вражала незвична для його сприйняття імпульсивність європейців у вираженні почуттів. Змішане почуття недовіри й симпатії, яке він у таких випадках переживав, він досі не міг забути, навіть якби хотів. А тепер професор сам дивувався тому, що дама не плаче.

Одначе за першим відкриттям негайно прийшло друге.

Це сталося, коли від спогадів про померлого юнака вони перейшли до дрібниць повсякденного життя і знову повернулися до спогадів про нього. Вийшло так, що паперове віяло, вислизнувши з рук професора, впало на паркетну підлогу. Розмова не була настільки напруженою, щоб її не можна було на хвилину перервати. Тому професор нахилився за віялом. Воно лежало під столиком, якраз біля схованих у туфлі білих табі гості.

Цієї секунди професор випадково глянув на коліна дами. На колінах лежали її руки, що тримали носову хусточку. Ясна річ, само по собі це ще не було відкриттям. Але тут професор помітив, що руки в дами дуже тремтять. Він помітив, що гостя, мабуть, силкуючись стримати хвилювання, обома руками з усієї сили жмакає хусточку, так що вона ледве не рветься. І зрештою, він помітив, що в тонких пальцях вишиті кінці зібганої хусточки злегка дрижать, мовби від подуву вітерцю. Дама лицем усміхалася, насправді ж усім єством своїм ридала.

Коли професор підняв віяло, на обличчі його був новий вираз: надзвичайно складний, якоюсь мірою театрально перебільшений вираз, який складався з почуття шанобливого зніяковіння через те, що він побачив щось, чого йому бачити не годилось, і якогось вдоволення, яке випливало з усвідомлення цього почуття.