Kitabı oku: «Марія Антуанетта», sayfa 4

Тепер війну оголосили вже відкрито. Придворні, мов навколо задерикуватих півнів, згуртувалися біля двох жінок, що затято мовчали, одна – зі сльозами безсилої люті в очах, друга – зі зверхнім, зневажливим усміхом на вустах. Усі хочуть бачити, знати й б’ються об заклад, законна чи незаконна володарка Франції поставить на своєму. Такого втішного видовиська у Версалі не було вже віддавна.

Тепер король уже розгнівався. Навиклий у своєму палаці до візантійської догідливості, до того, що, навіть не сказавши до пуття, він кліпне ледь повікою і вже кожен запопадливо хапається виконувати його волю, найхристиянніший король Франції вперше відчув, що йому чинять опір: якесь дівчисько насмілилось відкрито знехтувати його веління. Найпростіше було б, звичайно, закликати цю зухвалу упертючку до себе й добре потягати за коси, але навіть у цьому розпусному й наскрізь цинічному чоловікові зосталося трохи сорому: все ж якось незручно казати вже майже дорослій онуковій дружині, щоб вона перекинулась словом із коханкою добродія дідуся. Потрапивши в скруту, Людовік XV робить точнісінько те саме, що й Марія Терезія: родинну справу перетворює на державний захід. На превеликий подив австрійського посла Мерсі французький міністр зовнішніх справ запросив його на бесіду не в залу аудієнцій, а в покої графині Дюбаррі. Він одразу починає снувати різні здогади щодо надто вже дивного місця зустрічі – і сталося так, як він гадав: скоро лиш почалася розмова з міністром, увійшла графиня Дюбаррі, приязно привіталася з ним і почала докладно повідати, як не по правді наговорюють на неї, кажуть, що вона лиха до дофіни, насправді ж усе не так, її обмовляють, вона жертва ницого поговору. З представника імператриці зненацька перекинувшись у довірника Дюбаррі, сердега Мерсі вкрай збентежився й починає сяк і так дипломатично викручуватись. Аж тут безгучно прочинилися потайні двері під килимом, власною персоною з’явився Людовік XV і втрутився у важку розмову: «Досі ви, – каже він Мерсі, – були послом імператриці, а тепер, будь ласка, побудьте трохи й моїм послом». А потім дуже щиро заговорив про Марію Антуанетту. Вона чарівна, але молода й неврівноважена, і до того ж має чоловіка, що не годен їй слова сказати, через те вона стає знаряддям усіляких інтриг і дослухається до лихих порад усяких чужих людей (тут мались на увазі тітоньки, його власні діти). Тому він просить Мерсі вжити ввесь свій вплив, аби дофіна змінила поведінку. Мерсі миттю збагнув, що справа вже стала політичною, перед ним ясне і пряме доручення, яке треба виконати: король вимагає повної капітуляції. Про перебіг подій Мерсі, звичайно, притьмом повідомив до Відня і, щоби пом’якшити своє прикре послання, наклав на портрет Дюбаррі трохи ласкавої барви: не така вона вже, зрештою, лиха, та й хоче зовсім небагато, аби дофіна хоч однісінький раз прилюдно заговорила до неї. Водночас навідує Марію Антуанетту і, не гребуючи найдошкульнішими засобами, тисне й тисне на неї. Він її залякує, згадує про отруту, від якої при французькому дворі загинуло вже чимало високих осіб, і надзвичайно проречисто змальовує розбрат, котрий можна посіяти між Габсбурґами і Бурбонами. Це його найбільший козир: усю провину він скидає на саму Марію Антуанетту, якщо внаслідок її поведінки розіб’ється альянс, якому її мати у Відні віддала все життя.

І справді, важкі гармати проломили мур: Марія Антуанетта злякалася. Заплакавши від гніву, обіцяє послові у визначений день під час гри заговорити до Дюбаррі. Мерсі відітхнув. Слава богу, альянс урятований.

Усі, хто крутився біля двору, тепер чекають на розкішну й нечувану виставу. З уст в уста летить таємнича вістка: нарешті сьогодні ввечері дофіна вперше заговорить до Дюбаррі! Дбайливо розставили лаштунки, наперед повивчали репліки. Посол і Марія Антуанетта домовилися, що ввечері, коли збереться товариство, Мерсі наприкінці гри підступить до графині Дюбаррі й почне з нею мову. А потім, теж ніби ненароком, повз них ітиме дофіна, підійде до посла, привітається з ним і при цій нагоді скаже кілька слів і фаворитці. Замисел був чудовий. Та, на жаль, вечірня вистава провалилась, тітоньки ніяк не могли подарувати ненависній суперниці такого прилюдного успіху; вони й собі ухвалили опустити залізну завісу перш ніж дійде до замирливого дуету. Марія Антуанетта подалась увечері в товариство з найкращими намірами, сцену вже поставили, й Мерсі, за згодою, береться до вступу. Ніби знічев’я підступає до пані Дюбаррі й заговорює з нею. Тим часом, точнісінько, як домовились, починає свою партію й Марія Антуанетта. Перемовляється з однією дамою, потім – другою, переходить до наступної і, мабуть, від страху, збудження й злості трохи зволікає при цій останній розмові; ще одна, лиш однісінька дама між нею і Дюбаррі, ще кілька, ні, ще одна хвилина – й вона вже підійде до Мерсі й фаворитки. Але цієї вирішальної миті нищівно й підступно вдарила пані Аделаїда, найклятуща баба з-поміж трьох тітоньок; вона підскочила до Марії Антуанетти і сказала, немовби звелівши: «Ходімо, вже час іти! Ми маємо чекати короля в моєї сестри Вікторії». Заскочена і сполохана Марія Антуанетта втрачає звагу, від переляку не сміє відмовити, в неї забракло духу, щоб хоч зараз мерщій зронити кілька байдужих слів застиглій у чеканні Дюбаррі. Вона спломеніла, збентежилась і, радше, вибігла, а не вийшла, – і жадане, вказане, дипломатично виборене й усім пообіцяне слово зосталося невимовленим. Усі аж рота роззявили. Надаремне готували сцену, замість замирення стався новий глум. Усі, хто тішиться чужим лихом, потирали руки від радощів, при дворі повсюди, аж до комірчинок челяді, хихикали й шепотіли про те, як марно чекала Дюбаррі. Фаворитка зганьблена, але страшніше те, що Людовіка XV охопив правдивий гнів. «Пане Мерсі, я бачу, – каже він люто послові, – що ваші напучення, на жаль, не зоставили сліду. Треба, щоб я сам узявся до діла».

Король Франції розгнівався й погрожує, пані Дюбаррі шаленіє у своїх покоях, захитався весь австро-французький альянс, над миром у Європі нависла небезпека. Посол одразу ж повідомив у Відень про такий лихий поворот. Тепер мусить виступити імператриця, «семисвічник незгасний». Тепер сама Марія Терезія мусить братися до діла, бо з людей лише вона мала владу над упертим і нерозважним дитям. Марія Терезія вкрай стривожилась тим, що сталося. Висилаючи доньку до Франції, вона щиро сподівалась уберегти свою дитину від брудного політичного ремесла і тоді вже писала послові: «Кажу вам одверто, що не хочу, щоб моя дочка здобувала хоч абиякий вплив на державні справи. Я сама пересвідчилась, який це страшний тягар – правити великою країною, а крім того, знаю, що моя донька молода й легкодумна, цурається всякої поважної роботи й має мізерні знання, – через те я й не сподіваюся добра, якщо вона візьметься врядувати таким занедбаним королівством, як Франція. Коли моїй доні не пощастить підняти державу або ж вона дійде до ще більшого занепаду, то ліпше нехай у цьому звинувачують якогось міністра, а не мою дитину. Тому я ніколи й не наважилась говорити з нею про політику й державні справи». Але цього разу – невблаганна доля! – стара й зажурена жінка змушена відступитись від своїх думок, бо віднедавна в Марії Терезії з’явився важкий політичний клопіт. Щось непевне, ба навіть нечисте коїться у Відні. Вже кілька місяців, як Фрідріх Великий, ненависний, мов земне втілення сатани, і Катерина Російська, котрій Марія Терезія теж анітрохи не вірила, надіслали їй прикру пропозицію поділити Польщу, а Кауніц і її співправитель Йосиф II радо схвалили цю думку, – і відтоді душа її збурилась. «Усякий поділ несправедливий по своїй суті і шкідливий для нас. Ця пропозиція завдає мені безмірного жалю, мушу визнати, що соромлюсь показатися на люди». Вона одразу назвала цей політичний задум тим, чим він насправді й був, – моральним злочином, хижацьким походом супроти безборонного й невинного народу. «Хто дав нам право обкрадати невинних, котрих ми завжди нахвалялися боронити?» Правдиво й щиро обурившись, вона відхиляє пропозицію, їй байдуже, що її праведні міркування можуть уважати слабістю. «Нехай мають і за слабких, це ліпше, ніж бути несправедливими», – благородно й розумно проголошує вона. Але Марія Терезія давно вже владарює не сама. Йосиф II, її син і теж імператор, марить лиш війнами, загарбанням земель і реформами, а вона, добре знаючи хисткість і штучність австрійської держави, прагне тільки її підтримки й збереження; і син, аби підірвати вплив матері, починає несміливо впадати коло зброєлюбця, її найлютішого ворога Фрідріха Великого, а Кауніц – найвірніший служник, якого вона ж і піднесла, – в самісіньке серце вразивши пристаркувату жінку, схилився перед новітньою зорею її сина. Виснажена, втомлена, як мати і як владарка розчарована в усіх своїх сподіваннях, вона найрадніше скинула б із себе тягар державної влади. Але її втримує відповідальність, вона з пророчою певністю вгадує, – в такій же напрочуд подібній ситуації був і Франц Йосиф, котрий, так само втомившись, не зважувався випустити владу, – що від квапливих і нерозважних реформ миттю збуриться вся країна, яку й тепер ледь удається тримати в руках. Через те ця побожна й надзвичайно прямодушна жінка до останку боронить те, що цінувала найвище: свою честь. «Мушу визнати, – пише вона, – що такого неспокою я ще ніколи не мала. Якби зазіхали на всі мої землі, то зі мною було б моє повне право і Господня поміч. Та в теперешній ситуації право не тільки не підпирає мене, – навпаки, зобов’язання, закон і справедливість обернулися проти мене, я втратила спокій, тривога й докори ятрять мені серце, адже я не звикла дурити чужих і себе й видавати дволикість за справедливість. Я назавжди втратила честь і совість, але саме вони – найдорожчий клейнод, істинна сила, що звеличує монарха».

Фрідріха Великого совість не діймала, й він жартував собі у Берліні: «Імператриця Катерина і я – давні розбишаки, а як ота святенниця залагодить усе зі своїм сповідником?» Він тисне, Йосиф II погрожує, без упину кленучись, що неодмінно спалахне війна, якщо Австрія не поступиться. Зрештою зі сльозами, болючим сумлінням і роз’ятреним серцем імператриця Марія Терезія піддалася: «В мене не досить сили, аби самій вести державні справи, через те й полишаю, на свій превеликий жаль, щоб усе йшло, як ідеться». І підписує, додавши, аби вберегтися від можливих докорів, що «так нарадили всі розумні й досвідчені люди». Але в душі теж відчуває себе винною й боїться того дня, коли світ дізнається про таємну угоду та її наслідки. Що скаже Франція? Чи з огляду на альянс буде байдужа до хижацького нападу на Польщу, чи повстане проти зазіхань, які й сама Марія Терезія вважає незаконними (з декрету про окупацію вона власноруч викреслила слово «законна»)? Все залежить лише від ласки або неласки Людовіка XV.

Аж тут серед цього клопоту на додачу до пекельних мук совісті влітає тривожне послання Мерсі: король розгнівався на Марію Антуанетту й відкрито висловив послові своє невдоволення, – і це якраз тоді, коли у Відні й далі так чудово дурили французького посла герцога Роганського, що той за гульнею і ловами ніякої Польщі й не бачив. Поки Марія Антуанетта не заговорить до Дюбаррі, через поділ Польщі може виникнути міждержавний конфлікт, зрештою навіть війна, – Марія Терезія вжахнулась. Ні, якщо заради державних міркувань вона сама, п’ятдесятип’ятирічна жінка, з такою мукою віддала на пожертву власне сумління, то її рідне з вітром у голові шістнадцятирічне дитя також не може бути святішим, ніж римський папа, бути поряднішим за матір, отже, щоб навіки зламати опір недолітка, вона пише гострішого, ніж будь-коли, листа. Звичайно, жодного слова про Польщу, ніяких державних міркувань, а писала (ох і тяжко було старій імператриці!), мов про яку дрібничку: «Ах, який воно справді страх і сором мовити слово королеві, найкращому з батьків! Або ще комусь, коли тобі радять це зробити! Ото вже страху – сказати людині добридень! Ото треба стільки кривлятися, щоб сказати слово про сукню, про казна-що, – чи тобі ще й цього замало? Ти дала себе втягнути в таке рабство, що, здається, ні розум, ні твій обов’язок не можуть тебе ні в чому переконати. Я вже не можу мовчати. Після того як Мерсі сказав, чого хоче король і чого вимагає твій обов’язок, ти ще насмілилась не слухати його! І яку ж розумну причину ти знайшла? Ніякої. Ти повинна ставитися до Дюбаррі так, як і до решти жінок, допущених до двору. Як перша піддана короля, ти мусила показати всьому дворові, що веління твого володаря виконуються незаперечно. Звісно, якби тебе силували до ницих учинків або вимагали якоїсь дружби, то ні я, ні інші тобі цього б не радили, – але ж можна промовити кілька байдужих слів, і не заради самої дами, а задля дідуся, твого володаря й благодійника!»

Така гарматна стрілянина (аргументи не зовсім чесні) зломила волю Марії Антуанетти; хоч яка нестримна, свавільна й уперта, вона ніколи не зважувалась повстати проти матері. Як і завжди, знову перемогла дисципліна Габсбурзького дому. Для годиться Марія Антуанетта ще трохи норовилася. «Я не відмовляюсь, не кажу, що не заговорю до неї. Але я вже не згодна говорити з нею о певній годині вказаного дня, не хочу, щоб вона наперед знала й раділа». А насправді її душевний опір зламано, ці слова – лиш остання сутичка перед відступом, капітуляцію вже підписано.

Першого січня 1772 року нарешті відбулася розв’язка цієї героїко-комічної жіночої війни, пані Дюбаррі тріумфує, Марія Антуанетта зазнала поразки. Знову, ніби в у театрі, поставили сцену, а за свідків і глядачів зібрали святково прибраний двір. Почалась велика вітальна церемонія, одна по одній, пильно стежачи, хто вищий, хто нижчий, підходять до дофіни придворні дами, й серед них під руку з пані Дюбаррі герцогиня Аґільйонська, міністрова дружина. Дофіна мовила кілька слів герцогині Аґільйонській, потім повернула голову нібито до пані Дюбаррі й проказала, начебто й не до неї, але так, що тим, хто мав певну зичливість, здалося, що таки до неї, – всі затамували подих, аби чути найменший звук, – такі жадані, так важко виборені, ще не чуті й вельми значущі фатальні слова: «А сьогодні чимало людей у Версалі». Шість слів, шість, анітрохи більше витиснула з себе Марія Антуанетта, але це надзвичайна подія для двору, важливіша, ніж загарбання провінції, цікавіша, ніж усі віддавна потрібні реформи, – нарешті, нарешті дофіна заговорила до фаворитки. Марія Антуанетта здалася, пані Дюбаррі перемогла. Тепер уже знов усе гаразд, у версальськім небі заясніло втішене сонечко. Король простирає руки й ніжно, ніби віднайдене дитя, пригортає дофіну, Мерсі їй розчулено дякує, Дюбаррі, мов павич, походжає залою, тітоньки не тямляться від люті, ввесь двір заворушився, палац від підвалу до комина аж гуде від розмов – а все лише через те, що Марія Антуанетта сказала Дюбаррі: «А сьогодні чимало людей у Версалі».

Але ці шість звичайних слів мали куди глибший сенс. Цими шістьма словами потверджено політичний злочин, за них купили мовчазну згоду Франції на поділ Польщі. Цими шістьма словами не тільки Дюбаррі, а й Фрідріх Великий та Катерина домоглися свого. Принизили не саму Марію Антуанетту, а цілу країну.

Марія Антуанетта знає, що переможена, її молодий і по-дитячому непокірний гонор уразили на смерть. Вона вперше схилила голову, але вдруге це станеться лише на ґільйотині. При цій оказії раптом з’ясувалося, що в добросердого й легковажного створіння, в «bonne et tendre Antoinette»²⁷ душа, ледве зачепити її честь, стає горда й незламна. Вона гірко каже Мерсі: «Один раз я до неї заговорила, але присягаюсь, що на цьому воно й скінчиться. Ця жінка вже й голосу мого не почує». Цілком твердо сказала й матері, що від неї годі сподіватися дальших жертв, досить, що піддалась одного разу: «Повірте, що я завжди зрікатимусь своїх упереджень і нехоті, та лиш доти, поки від мене не вимагають чогось непристойного або противного моїй честі». Й надаремне після цього на неї мокрим рядном нападається геть обурена цим першим самостійним порухом свого пуцьверінка мати: «Мені смішно, що ти можеш уявляти, ніби я або мій посол хоч колись тобі радили щось противне твоїй честі чи навіть найменшому приписові доброзвичайності. Мені стає лячно за тебе, якщо через кілька слів ти знімаєш отакенну бучу. Почувши від тебе, що надалі ти мовчатимеш, я вже аж тіпаюсь від страху». Надаремне знов і знов пише до неї Марія Терезія: «Ти мусиш розмовляти з нею, як і з будь-якою іншою дамою при королівському дворі. Ти це маєш робити заради мене й короля». Надаремне Мерсі та решта без упину вмовляють її, що все ж їй треба бути приязною з Дюбаррі і цим забезпечити собі прихильність короля, – усе розбивається об скелю її зрослого гонору; одного разу розкрившись не по волі, маленькі габсбурзькі вуста Марії Антуанетти заціплені, мов закуті, їх уже не розтулить жодна погроза й лестощі. Шість слів сказала вона Дюбаррі, а сьомого та ненависна жінка не почує ніколи.

Цього єдиного разу, першого січня 1772 року, пані Дюбаррі подолала австрійську ерцгерцогиню, дофіну Франції, і, здавалося, маючи таких могутніх спільників, як король Людовік та імператриця Марія Терезія, двірська куртизанка могла й далі змагатись із майбутньою королевою. Та є битви, по яких переможець, дізнавши супротивникову силу, сам лякається власної перемоги й міркує, чи не ліпше було б доброхіть полишити бойовисько й замиритися. Здобувши перемогу, пані Дюбаррі почулася неспокійно. В душі ця незлобива й нікчемна істота навіть спочатку не збиралася ворогувати з Марією Антуанеттою, тією дрібного втіхою вона лише хотіла вдовольнити свою на смерть уражену пиху. Тепер вона задоволена, ба навіть більше: Дюбаррі засоромилась і злякалася своєї надто вже очевидної перемоги. В неї все ж вистачає глузду збагнути, що вся її влада стоїть на непевних підпорах, на кволих, подагричних ногах уже немічного стариганя. Раптом шляк трафить шістдесятидворічного діда, – й уже завтра ця «petite rousse» може бути королевою Франції, a «lettre de cachet»²⁸, страхітливий папір до Бастилії написати недовго. Через те, заледве перемігши Марію Антуанетту, пані Дюбаррі з найчесніших і найщиріших міркувань відчайдушно пробує замиритися з нею. Вона підсолоджує свою жовч, припинає свій гонор, ходить і ходить на вечірні зібрання в дофіни і, хоч їй навіть слова не скажуть, анітрохи й не дметься, тільки через нашіптувачів і принагідних вісників незмінно сповіщає Марію Антуанетту про свою прихильність. Усіляко вихваляє колишню суперницю перед своїм королівським коханцем, зрештою береться навіть до найвідчайдушнішого засобу: не здобувши Марію Антуанетту люб’язністю, вона намагається купити її ласкавість. Бо ж знають при дворі й, на жаль, знають занадто добре, – згодом це покаже сумнозвісна історія з кольє, – що Марія Антуанетта до нестями залюблена в коштовні оздоби. Тож задумала Дюбаррі, – примітно, що через шість років це саме спало на гадку й кардиналові Рогану, – чи не можна часом її підманити дарунками? У відомого ювеліра, того ж Боме з історії з кольє, були діамантові сережки вартістю сімсот тисяч ліврів. Мабуть, Марія Антуанетта десь потай чи відкрито захоплювалась тими прикрасами, і Дюбаррі дізналася, що їй надто кортить їх придбати. Бо якогось дня через придворну даму нашіптує Марії Антуанетті, що коли їй справді хочеться мати діамантові сережки, то вона радо намовить Людовіка XV, аби той зробив їй дарунок. Але на цю безсоромну пропозицію Марія Антуанетта не відповіла жодним словом і далі зневажливо відверталась і холодно проминала суперницю: ні, за всі скарби цього світу та пані Дюбаррі, що вже раз прилюдно принизила її, не почує з її вуст ще хоч одного слова. У сімнадцятирічної дівчини зродилась нова гордість і певність: з чужої ласки і волі їй уже непотрібні ніякі самоцвіти, вона вже відчуває на лобі майбутню діадему королеви.

Здобуття Парижа

Версаль розташований так близько від Парижа, що темного вечора з його пагорбів можна добре бачити, як здимається в небо сяйна корона міських вогнів, – ресорна бричка подолала б шлях за дві години, пішоходець – за п’ять годин із гаком; хіба ж не було б найприродніше, якби нова наступниця трону вже на другий, третій, четвертий день по весіллі відвідала столицю свого майбутнього королівства? Але правдивий глузд або, радше, безглуздя церемоніалу полягає саме в тому, щоб згнітити або спотворити всі природні життєві прояви. Для Марії Антуанетти між Парижем і Версалем постало невидне забороло – етикет. Наступник французького трону і його дружина могли вперше врочисто вступити до столиці тільки після оголошення про це в Парижі й маючи дозвіл короля. Але саме цей урочистий вступ, «joyeuse entrée» Марії Антуанетти любі родичі намагаються відсунути якнайдалі. Хоч усі – старі надміру побожні тітоньки, Дюбаррі й честолюбне двійко братів – граф Прованський і граф д’Артуа – люто ворогують між собою, але тут вони чимборше збилися докупи, щоб заступити Марії Антуанетті дорогу до Парижа: вони не хочуть дарувати їй тріумфу, який занадто ясно викаже її майбутнє становище. Щотижня, щомісяця камарілья вигадує якусь нову затримку, ще один привід – і так минає півроку, рік, потім другий і третій, а Марія Антуанетта й далі замкнена в золотій версальській клітці. Нарешті в травні 1773 року Марії Антуанетті урвався терпець, і вона перейшла до відкритого нападу. Оскільки на її запитання церемоніймейстери й далі лиш непевно похитували напудреними перуками, вона звернулася просто до Людовіка XV. М’який до всякої гарненької жінки, той не побачив у цім проханні нічого надзвичайного й на досаду всій кліці зразу погодився й напутив чарівну онукову дружину. Він навіть дозволив їй самій вибрати день урочистого вступу.

Марія Антуанетта обрала восьме червня. Але тепер, коли король уже дав остаточний дозвіл, вона викидає зухвалого фортеля, прагнучи потай поглумитись із ненависних палацових порядків. Як часом закохані молодята, аби до втіхи додати ще й солодку спокусу забороненого плоду, віддаються пестощам, не чекаючи на священицьке благословення, а батьки ні про що й гадки не мають, так і Марія Антуанетта намовила свого чоловіка і шваґра потаємці навідатись до Парижа перед самісіньким офіційним вступом. Пізнього вечора за кілька тижнів до «joyeuse entrée» вони звеліли запрягти карети, перебралися, позатуляли обличчя масками й подались, мов у Мекку, в заборонене місто Париж на бал в Оперу. А що вранці наступного дня вони нітрохи не спізнилися до церкви, то ніхто й не викрив їхньої недозволеної пригоди. Ніби й сутички ніякої не було, а все ж Марія Антуанетта вперше щасливо помстилася ненависному етикетові.

Потай вона вже скуштувала райського овочу Парижа, – тим дужче її веселив і тішив офіційний урочистий вступ. Після французького короля цар небесний теж дав свою милостиву згоду: восьмого червня був безхмарний, ясний та гарячий день і, аби хоч оком поглянути, стеклись неозорі юрмиська. Обабіч дороги від Версаля до Парижа немов виріс густий, шумливий від радощів і переплетений прапорами й вінками пістрявий людський живопліт, а над ним витало хмаровиння капелюхів. Комендант міста маршал де Бріссак, котрий чекав пишну карету біля міської брами, на срібній тарелі шанобливо подав мирній завойовниці ключі від міста. Потім підійшли святково повбирані перекупки (згодом вони геть інакше зустрічатимуть Марію Антуанетту) й піднесли, побажавши многії літа, цьогорічні первинки – ягоди і квіти. Тоді ж загримотіли гармати Палацу інвалідів, муніципалітету, Бастилії. Через усе місто двірська карета повільно їхала далі й по набережній Тюїльрі дісталася до собору Матері Божої Паризької; всюди – в соборі, в монастирях, в університеті – виголошували вітальні промови; потім карета серед маєва знамен проїхала крізь навмисне споруджену для вступу тріумфальну арку – але найпишніше дофіна й дофіну привітав народ. Щоб поглянути на молоде подружжя, десятки, сотні тисяч люду заполонили всі вулиці величезного міста, – й побачивши цю несподівано чарівну й зачаровану жінку, кожен повнився несказанним захватом. Ляскали в долоні, радісно гомоніли, вимахували хустками й капелюхами, дотискалися діти й жінки, – і коли з балкону Тюїльрі Марія Антуанетта побачила неосяжні хвилі захопленої людності, то майже злякалася: «Господи, скільки людей!» Але збоку до неї схилився маршал де Бріссак і відповів із суто французькою галантністю: «Мадам, хай не гнівається його високість дофін, але перед вами двісті тисяч закоханих у вас чоловіків».

Ця перша зустріч із народом справила на Марію Антуанетту величезне враження. По натурі нерозважна, зате маючи швидкий розум, вона судить про події лише за своїм безпосереднім враженням, за тим, що бачить і чує. Тільки тоді, коли гомінкий і неосяжний, безбережний рухливий ліс, над яким майоріли корогви й злітали капелюхи, підгорнувся до неї радісною, теплою безіменною хвилею, вона вперше відчула блиск і велич становища, до якого піднесла її доля. Досі її звали у Версалі «пані дофіна», але що там якийсь титул поміж тисячі інших титулів, один верхній непорушний щабель нескінченної дворянської драбини, пустий звук і холодне поняття. Тепер же всіма чуттями Марія Антуанетта вперше зрозуміла вогненний сенс і горді обітниці слів «наступниця французького трону». Геть уражена, вона пише до матері: «Минулого четверга я була на святі, якого не забуду довіку: нашому вступі в Париж. Нас ушановували так, як лиш можна собі уявити, але все це ніщо, найглибше мене вразило зворушення й шал бідного народу, котрий, дарма що пригнічений податками, не тямився з радощів, коли бачив нас. У садку Тюїльрі було таке величезне стовпище, що три чверті години ми не могли рушити ні вперед, ні назад, а вертаючи з цієї прогулянки, змушені були ще півгодини стояти на відкритій терасі. Дорога мамочко, я не можу змалювати Вам всі ті пориви любові й радощів, що огорнули нас. Перш ніж поїхали назад, ми ще руками повітали народ, і він дуже тішився з того. Яке щастя, що в нашому становищі можна так легко здобути приязнь. І все ж у світі немає нічого дорожчого, я це добре відчула й уже повік не забуду».

Це перші справді власні слова, які можна знайти в листах Марії Антуанетти до матері. Сильні враження зразу відбиваються на її рухливій натурі, і шалена радість від цієї зовсім не заслуженої, однак такої несамовитої народної любові збудила в ній почуття вдячності й великодушності. Але швидко проймаючись, Марія Антуанетта так само швидко й забуває. Навідавшись до Парижа ще кілька разів, вона вже сприймає ті радощі як належну її становищу цілком зрозумілу шану й по-дитячому бездумно нею тішиться, приймаючи, як і решту подарунків долі. Як чудово, коли тебе огортає тепла хмара вітань, як чудово, коли тебе любить той незнаний народ – і немов своїм правом, вона й надалі тішиться любов’ю двадцяти мільйонів люду, навіть не здогадуючись, що право має ще й обов’язки і що, зрештою, без взаємності загасає навіть найчистіша любов.

Уже першим своїм приїздом Марія Антуанетта завоювала Париж, але водночас місто теж підкорило її. Відтоді вона закохалась у Париж. Часто, невдовзі й занадто часто, їздить вона у знадливе, таке невичерпне на втіхи місто: то з царською пишнотою з усіма своїми фрейлінами вдень, то з нечисленним інтимним почтом уночі, аби встигнути в театри й на бали і, надівши маску, тішитись непевними або й невинними забавами. Аж тільки вимкнувшись з-під одноманітного денного розпорядку двірського календаря, це напівдитя, незборкане дівчисько усвідомило всю нестерпну нудьгу тисячовіконної камінно-мармурової версальської озії з її реверансами, інтригами й зимними врочистостями, відчуло бридкість злостивих запліснявілих тітоньок, із котрими вранці мусила йти на відправу, а ввечері – братися за плетиво. Порівняно з невимушеним і буйним життям Парижа все те двірське животіння без радощів і свободи з огидними штучними манерами, той одвічний менует із незмінними фігурами, однаковими гладенькими рухами і неодмінним обуренням, коли щось робиш не так, видалось їй примарним, безживним і штучним. Їй здалося, немов вона раптом вибігла надвір із душної теплиці. Тут, у безладді великого міста, можна ховатись і зникати, втікати від безжальних дзиґарів розпорядку і щодень сподіватися нового, тут можна жити й тішитися для самої себе, а там живуть тільки для дзеркала. Отож тепер завжди, двічі, тричі на тиждень, котиться до Парижа карета з розрядженими жінками і лиш на світанні повертається додому.

Але що робить Марія Антуанетта в Парижі? В перші дні вона з цікавості ходить по всіляких визначних місцях, по музеях і великих крамницях, відвідує народне гуляння, а одного разу навіть виставку картин. Та на цьому на всі подальші двадцять років її потреба знати щось про Париж ущерть задовольнилась. Далі ввесь час вона присвячує лише місцям розваг, ненастанно їздить до Опери, в театри французької Comédie та італійської Commedia²⁹, на свята й бали, навідує гральні доми, – отож для неї, як і для багатих американок сьогодення, «Paris at night, Paris city of pleasure»³⁰. Найдужче її ваблять бали в Опері, свобода під маскою – єдина, доступна тій, що в полоні у власного становища. З машкарою на очах жінка може собі дозволити певні жарти, а пані дофіна цього б не змогла. Можна на кілька хвилин зайти у жваву розмову з чужими кавалерами – осоружний і неспроможний чоловік спить удома, – можна сміло заговорити до Ферсена, молодого й чарівливого шведського графа, і теревенити, сховавшись під маскою, аж поки тебе заберуть фрейліни; можна до знемоги танцювати, вихиляючись розпашілим і зграбним тілом; можна безжурно сміятися, – ах, як чудово можна тішитись життям у Парижі! За всі ті роки вона ні разу не зайшла в обивательський дім, не сиділа на засіданні парламенту чи академії, не навідала шпиталю чи базару, ніколи не намагалася пізнати щоденне життя свого народу. Під час оцих паризьких стрибків через пліт Марія Антуанетта завжди зоставалась у тісному лискучому колі світських утіх і гадала, що добрий народ, «bon peuple», цілком удовольняється тим, коли вона сміючись і недбало відповість на його захоплені вітання. І справді, знов і знов стоять живоплотом зачудовані юрмиська, а коли вона ввечері підійде до театральної рампи, шаленіє від захвату дворянство й заможні міщани. Молода жінка відчуває, що її веселе неробство та галасливі розваги схвалюють усюди і завжди, – ввечері, коли вона їде в місто, а потомлені люди саме вертають з роботи, й о шостій ранку, коли народ знов іде на роботу. Яке там ще лихо в цій пустотливості, коли людина просто собі тішиться життям? У шаленстві своєї нерозумної юності Марія Антуанетта цілий світ уважає безтурботним і вдоволеним, бо ж сама безтурботна й щаслива. Та невинно гадаючи, ніби, відцуравшись двору й розважаючись у Парижі, вона наблизилась до народу, Марія Антуанетта насправді двадцять років у своїй скляній і дзенькотливій, розкішній ресорній кареті проминала правдивий народ і справдешній Париж.