Kitabı oku: «Марія Антуанетта», sayfa 5

Величне прийняття, яке влаштували їй у Парижі, відмінило Марію Антуанетту. Чужий захват неодмінно зміцнює людську певність: молода жінка, якій тисячі потвердять її вроду, зразу стає вродливіша, дізнавши про свою красу, – і таке сталось із заляканим дівчам, котре досі почувало себе у Версалі непотрібною чужинкою. Тепер нова й несподівана для неї самої гордість цілком стерла з її натури всіляку непевність і страх, зникла п’ятнадцятирічна дівчинка, котру напучували й опікали посол і сповідник, тітоньки і кревні, котра несміло ходила покоями й уклонялась кожній придворній дамі. Марія Антуанетта тепер умить засвоїла ту величність, якої так довго вимагали від неї, її душа випросталась; своєю граційною, окриленою ходою вона вже, немов підлеглих, гордо проминає всіх придворних дам. У ній усе перемінилось. Почала прокльовуватись жінка, особистість, навіть письмо враз змінилося: досі невправне, з великими дитячими літерами, воно стислося, стало жіночним, нервовим і гарненьким. Звичайно, нетерпіння, розвіяність, поривність і нерозважність її натури й далі відбивались у почерку, але сам він набув певної самостійності. Тепер палка й нестримна, цілком уже доросла дівчина дозріла, щоб жити особистим життям, щоб когось покохати. Оскільки вона прикута політиками до тупого шлюбного чоловіка, який аж ніяк не чоловік, а серце в неї ще не прокинулось і не знає вона нікого, щоб любити, то вісімнадцятирічна дівчина закохується в себе. В її жилах гарячою хвилею струмує солодка трутизна лестощів. Чим більше милуються нею, тим дужче прагнення, щоб милувались нею, – й по закону ще не володарка, вона вже хоче впокорити двір, місто й державу своїм жіночим чаром. Сила, щойно усвідомивши себе, прагне випробувань.

Для першої проби, чи решта, чи двір і місто визнають її волю, молодій жінці трапилась, на щастя, – можна навіть сказати напрочуд, – добра нагода. Метр Ґлюк завершив свою «Іфігенію» і хотів, щоб її поставили в Парижі. Для залюбленого в музику віденського двору Ґлюків успіх був ніби справою честі, і Марія Терезія, Кауніц, Йосиф II сподівалися від дофіни, що вона проб’є йому путі. А на мистецтві – хай то музика, малярство чи письменство – Марія Антуанетта розумілась поганенько. Вона мала певний природний смак, але самостійно й критично оцінити мистецький твір вона не могла, а лише з недбалою цікавістю покірно пленталась за всякою новітньою модою і, мов солом’яний віхоть, займалась нетривким інтересом до всього визнаного суспільством. Марії Антуанетті, що ніколи не дочитала до кінця жодної книжки й уміла відкрутитись від будь-якої поважної розмови, бракує вкрай потрібних для глибшої оцінки і справжнього розуміння рис характеру: серйозності, пильності, ревності й розважності. Мистецтво для неї лиш оздоблює життя, така ж утіха серед інших утіх, їй до вподоби мистецтво просте й легке, отже, неправдиве. Музикою, як і всім іншим, вона переймалась мало, далі фортепіанних уроків метра Ґлюка у Відні вона не пішла, лиш у тісному колі часом награвала на клавесині, як знічев’я бралася ще й до співів і акторського ремесла. Й певне, Марія Антуанетта, що навіть не помітила в Парижі свого земляка Моцарта, була цілком нездатна відчути і зрозуміти новаторство і велич «Іфігенії». Але Марія Терезія навернула її серце до Ґлюка, і вона справді відчувала дивну прихильність до цього нібито похмурого, щирого й грубуватого чоловіка; до того ж саме тоді, коли в Парижі італійська і французька опери підступом і крутійством воювали з «варваром», їй закортіло скористатися нагодою, щоб хоч раз показати свою владу. Хоч панове двірські музики оголосили оперу такою, що «й поставити не можна», вона змусила негайно її прийняти і, не зволікаючи, перейти до проб. Щоправда, протегувати цьому незгідливому, сварливому чоловікові, одержимому фанатичною непоступливістю великих митців, було не так уже й легко. На пробах він так грізно напускався на розбещених співачок, що ті, плачучи, бігли за розрадою до своїх високородних коханців; він безжально тиснув на незвиклих до такої точності музик і, мов тиран, заправляв усією оперою; крізь зачинені двері долинала його грімка лайка, не раз і не два він погрожує все закинути й повернутись до Відня – і тільки страх перед королівською заступницею вберігає від ще одного скандалу. Нарешті на 13 квітня 1774 року призначили прем’єру, двір уже замовив собі ложі й карети. Аж тут захворів один співак і його мерщій треба було замінити. Ні, затявся Ґлюк, і прем’єру відсунули. Йому страшенно докоряли – що на нього найшло, таж двір уже підготувався, як це насмілився композитор, та ще й простого роду, а до того ж чужинець, урвати високі двірські готування, порушити збори найяснішого панства через якогось більш або менш годящого співака. А мені це байдуже, – лютує той, упертий, мов селюк, – ліпше вкинути партитуру в огонь, ніж грати абияк оперу, і, обурившись, подається до своєї заступниці Марії Антуанетти, яка потішалась цим шаленцем. Вона зразу стала на бік «bon Gluck»³¹, і на досаду великому панству двірські карети було розпряжено й прем’єру відсунули на дев’ятнадцяте число. Крім того, через міністра поліції Марія Антуанетта вжила заходів, щоб не дати вельможному панству вилляти свистом свою злість на нелюб’язного музику; вона владно й прилюдно, немов ідеться про власні інтереси, боронить справу свого співвітчизника.

І справді, прем’єра «Іфігенії» була тріумфом, але швидше Марії Антуанетти, ніж Ґлюка. Газети й публіка сприйняли її радше холодно, знайшли, що в опері «поряд із дуже добрими місцями є й вельми плиткі», – адже нетямуща публіка рідко з першого погляду збагне геніальну смілість у мистецтві. Все ж Марія Антуанетта притягла на прем’єру цілий двір, навіть її чоловік, що ніколи не жертвував ловами заради музики сфер і більше цінував забитого оленя, ніж дев’ятерицю муз, мусив цього разу поступитися. Оскільки належний настрій запанував не зразу, Марія Антуанетта у своїй ложі демонстративно ляскала в долоні після кожної арії, з чемності дівери та ятрівки, а за ними вже цілий двір теж заходжувались ревно ляскати, – й усупереч усяким інтригам цей вечір став видатною подією в історії музики. Ґлюк завоював Париж, Марія Антуанетта вперше прилюдно накинула дворові й місту свою волю, її особистість здобула першу перемогу, молода жінка нарешті об’явилася всій Франції. Ще кілька тижнів – і титул королеви зміцнить ту владу, яку вона гордо здобула самотужки.

Le roi est mort, vive le roi!³²

27 квітня 1774 року на ловах несподівано занедужав король Людовік XV, голова йому аж репалась від болю, і він повернув до Тріанону, свого улюбленого замку. Вночі лікар виявив гарячку й закликав до його ложа пані Дюбаррі. Наступного ранку, вже перейнявшись неспокоєм, звеліли переїхати до Версалю. Навіть невблаганна смерть мусить відступити перед іще невблаганнішим етикетом: король Франції не може слабувати чи вмирати десь-інде, крім свого пишного королівського ліжка. «C’est à Versailles, Sire, qu’il faut être malade»³³. A там ліжко хворого вмить обстали шість лікарів, п’ять хірургів і три аптекарі – цілих чотирнадцять осіб – і шість разів на годину вони всі вкупі мацали пульс. Та лише випадок допоміг установити діагноз: коли ввечері служник підняв догори свічку, то хтось із гурту помітив на обличчі короля лиховісні червоні плями – й цілий двір і від порога до комина замок умить довідались про страшну віспу. Жах, мов буря, війнув величезним будинком – при дворі боялися зарази (і справді, в подальші дні кілька чоловік її підхопило), але, мабуть, ще дужче потерпали за свої посади в разі королевої смерті. Доньки виказали відвагу, притаманну справді побожним душам: вони цілісінький день сидять із королем, а вночі біля постелі недужого жертовно чатує пані Дюбаррі. Натомість дофінові й дофіні, спадкоємцям трону, закон, аби вберегти їх від зарази, забороняє заходити до кімнати: вже три дні як їхнє життя враз подорожчало. Немовби ножем розітнули – так тепер поділився двір: біля постелі недужого Людовіка XV чатує й тремтить старе покоління, вчорашня могуть, тітоньки й Дюбаррі – вони достеменно знають, що вся їхня влада урветься з останнім подихом цих укритих осугою вуст. В іншім покої зібралося наступне покоління – майбутній король Людовік XVI, майбутня королева Марія Антуанетта і граф Прованський, котрий, оскільки його брат Людовік ще не зважився завести дітей, потай теж відчуває себе майбутнім претендентом на трон. А між цими двома покоями заніміла доля. Ніхто не сміє зайти до кімнати недужого, де заходить старе державне сонце, не сміє зайти й до другого покою, де сходить нове сонечко влади. А між ними в Œil de Bœuf, у великім передпокої з одним круглим вікном, чекає хисткий і переляканий гурт придворних, котрі не знають, на кого сподіватись – на вмирущого чи на майбутнього короля, котрі не знають, куди їм дивитися – на захід чи на схід.

Тим часом убивча сила недуги глибоко зорала зужите, спрацьоване і виснажене тіло короля. Потворно набрякле і засіяне гнояками моторошне тіло починає розпадатися живцем, а свідомість не покидає його й на хвилину. Щоб усе це терпіти, донькам і пані Дюбаррі потрібно чимало духу, бо хоч вікна й відчинено, та королів покій сповнився заразливого смороду. Лікарі невдовзі відступилися, вони вже втратили тіло, почалась тепер інша боротьба, змагання за грішну душу. Але ж який жах: до ліжка хворого відмовляється підійти священик, не сповідає його й не дає останнього причастя; вмирущий король, що давно відцурався Бога й жив у нечесті, мусить спершу довести своє каяття ділом. Спершу треба прибрати камінь спотикання, коханку, що розпачливо вартує біля ложа, котре вона так довго не по-християнськи ділила з умирущим. З важким серцем, якраз у мить останньої страхітливої самотності, король звелів відіслати геть єдину людину, до якої мав душевну прихильність. Але йому дедалі лютіше стискає горлянку страх перед пекельним вогнем. Здушеним голосом він прощається з пані Дюбаррі, її тихо й непомітно чимшвидше відправили в кареті до сусіднього замочку Руей; якби раптом король одужав, вона б повернулася звідти.

Аж тепер, після такої очевидної покути, можна сповідати й причащати. Аж тепер поріг спального покою короля переступив чоловік, котрий тридцять вісім років мав при дворі найменше роботи: сповідник його величності. Двері за ним зачинились, і, на свій превеликий жаль, жадливі придворні в передпокої не чули реєстру гріхів короля Оленячого парку (а як би було цікаво!). Не можучи зайти, зате взявши годинники, вони ретельно рахують хвилини, щоб, удоволяючи потяг до всіляких скандалів, принаймні довідатися, скільки часу потрібно Людовіку XV на перелік його сукупних гріхів і переступів. Минає рівно шістнадцять хвилин, і нарешті знов одчиняються двері, виходить сповідник. Але чимало ознак указує на те, що Людовік XV ще не отримав остаточного розгрішення, від монарха, котрий за тридцять вісім років ні разу не полегшив грішну душу і перед очима власних дітей жив у розпусті й похоті тілесній, церква вимагає ревнішої покути, ніж така потаємна сповідь. Саме через те, що у світі він стояв найвище, безтурботно гадаючи, що піднявся над Божим законом, церква вимагає від нього розпростертись ниць перед Всевишнім. За своє нечестиве життя грішний король мусить покаятися прилюдно, перед усіма й для всіх. Аж тоді йому дадуть причастя.

Наступного ранку відбулась нечувана вистава: наймогутніший автократ християнського світу каявсь у гріхах перед цілим тлумом своїх власних підданих. На сходах замку поставили збройну варту, від каплиці до кімнати вмирущого живоплотом поставали швейцарці, а коли, несучи ковчег під балдахіном, урочисто йшло високе духівництво, глухо загриміли барабани. За архієпископом і його почтом, несучи в руках запалені свічки, виступали дофін із братами, герцоги й герцогині і довели найсвятішого до дверей. Спинившись на порозі, поставали навколішки. З високим кліром до покою вмирущого ввійшли лиш королеві доньки і принци, котрі не могли посідати трон.

Здавалося, ніхто й не дихав, чулась тиха кардиналова мова, крізь прочинені двері бачили, як подав він Святі Дари. Потім ступив на поріг передпокою – всі побожно затрепетали, не знаючи, що почують, – і гучно звернувся до цілого двору: «Панове, король доручив мені переказати, що просить у Бога прощення за всю йому заподіяну зневагу і за негідний приклад, який давав своєму народові. Якщо Господь поверне йому здоров’я, він обіцяє нести покуту, підтримувати віру й полегшити долю народу». З ліжка долинув ледь чутний стогін. Тільки ті, хто стояв найближче, розібрали те бурмотіння: «Якби ж була в мене сила сказати це самому».

Те, що відбувалося потім, було просто жахіттям. Не людина вмирала – розпадавсь і гнив чорний набряклий труп. Але тіло Людовіка XV відчайдушно, немов зібралась у ньому сила предків усього Бурбонського роду, опиралося невпинному нищенню. Ці дні були страшними для всіх. Служники непритомніли від жахливущого смороду, доньки докладали останніх зусиль, безпорадні лікарі вже давно відступилися, двір що далі, то нетерплячіше чекав на швидкий кінець моторошної трагедії. На подвір’ї вже кілька днів стояли готові запряжені карети, в яких, щоб уникнути зарази, новий Людовік з усім своїм почтом мав одразу перебратись у Шуазі, як тільки старий король спустить дух. Кавалери вже окульбачили коней, усі спакували валізи, внизу день і ніч нудилися служники й візники, всі погляди прикуті до свічечки, що ледь блимає на вікні вмирущого, – це умовний сигнал для всіх, – у певну мить її згасять. Але велетенське тіло старого Бурбона борониться ще один день. Нарешті у вівторок 10 травня о пів на четверту пополудні загасили свічку. Бурмотіння перейшло в гомін, з кімнати в кімнату, мов за вітром, пружною хвилею полетіла вістка, залунали крики: «Король помер, хай живе король!»

Марія Антуанетта з чоловіком чекала в невеличкому покої. Нараз усе ближче й ближче вони почули таємничий шемріт, по кімнатах до них підкочувавсь дивний гомін. Аж ось, мов од вітру, розчахнулися двері, ввійшла пані Ноай і перша привітала королеву. За нею тиснулася решта, все більше й більше, цілісінький двір, кожен квапився скласти шану, щоб серед вітальників його запримітили першим. Тріскотять барабани, офіцери вимахують шаблями, лунає стовустий крик: «Король помер, хай живе король!»

З покою, куди зайшла дофіною, Марія Антуанетта вийшла вже королевою. Й поки в покинутому домі, полегшено зітхнувши, чимшвидше вкладали в давно наготовану труну зчорніле, невпізнанне тіло Людовіка XV, щоб якомога непримітніше зарити його в землю, з роззолоченої брами Версальського парку викотилась карета з новим королем і новою королевою. А на вулицях вітав їх і тішився народ, немов із старим королем пощезли всі давні злидні, а з новим володарем уже ніби переродиться світ.

У своїх то солодких, як мед, то мокрих від сліз мемуарах стара базіка пані Кампань оповідає, нібито Людовік XVI і Марія Антуанетта, почувши про смерть Людовіка XV, впали навколішки, заридали й заволали: «Господи, спаси й оборони, ми ще дуже молоді, занадто молоді, аби правити». Це дуже зворушливий анекдот і, їй-богу, годиться для дитячих читанок, тільки, на жаль, цей, як і більшість анекдотів про Марію Антуанетту мав невеличкий ґандж: був украй незграбний і психологічно неправдивий. Бо така святенницька розчуленість зовсім не пасує Людовіку XVI з його холодною, мов у риби, кров’ю, та й не було в нього ніяких підстав так тяжко переживати подію, яку з годинником у руці вже вісім днів щомиті чекав цілий двір, – а ще менше було їх у Марії Антуанетти, котра з безжурним серцем прийняла цю вістку, як і будь-який інший дарунок долі. Ні, не жадала вона влади й не палала нетерпінням ухопитись за віжки; Марія Антуанетта ніколи не мріяла стати Єлизаветою, Катериною чи Марією Терезією, для цього їй бракувало душевної снаги, дух був занадто мізерний, а натура ледача. Як завжди в пересічних натур, її бажання майже не сягали далі власного «я»; в молодої жінки нема жодних політичних ідей, щоб накинути світові, нема ніякої схильності гнітити й упокорювати інших, – з юних літ їй притаманний тільки непогамовний, затятий, а часто й дитинний інстинкт незалежності; панувати вона не прагне, але й не хоче, щоб хтось їй наказував чи радив. Бути владаркою – для неї це просто мати особисту свободу. Аж тепер, після більш ніж трирічної опіки та нагляду, вона вперше почула себе без пута, адже нема вже нікого, хто б міг її стримати (сувора мати живе за тисячі миль, а на несмілі протести свого покірного чоловіка вона лише зневажливо регоче). Подолавши цей вирішальний щабель від спадкоємиці трону до королеви, вона нарешті стоїть над усіма й нікому не підвладна, крім своєї власної примхливої вдачі. Тепер уже не будуть сікатися тітоньки, в короля не треба питати дозволу, можна їхати на бал в Оперу чи ні, настав кінець зазіханням ненависної супротивниці – Дюбаррі, – завтра ту «créature»³⁴ навіки попхнуть у вигнання, на вечерях уже не горітимуть її діаманти, королі й князі вже не будуть тиснутись у її будуарі, аби цілувати їй руку. Гордо й не соромлячись тих гордощів, Марія Антуанетта взяла призначену їй корону. «Хоч завдяки піклуванню Господа я й, народившись, уже мала таке ж високе становище, як і нині, та все ж не можу не чудуватися ласці провидіння, що мене, Ваше найменше дитя, обрало для найкращого королівства Європи». Хто не чує, як у цій декларації буяє радість, той просто глухий. Марія Антуанетта сходить на трон із безтурботним і веселим чолом якраз через те, що відчула тільки велич свого становища і не бачить відповідальності.

Щойно вона ступила на трон, як із глибин долинув до неї радісний гомін. Ще нічого вони не зробили, й не обіцяли, ні за що й не бралися – й усе ж народний захват огорнув обох молодих володарів. Чи не почалась тепер золота доба, – марить одвічно спраглий за чудесами народ, – адже коханку, що приссалася, мов п’явка, потурили з країни, Людовік XV, старий збайдужілий ласун, пішов у землю, а Францією правитимуть молодий, простий, ощадливий, скромний та побожний король і чарівлива, свіжа, як роса, молода й ласкава королева? Портрети нових монархів виставлено в усіх вітринах, кожне серце сповнюють любов’ю незів’ялі надії; всяку монаршу дію зустрічають захватом, почав усміхатись навіть заціпенілий від страху двір: таж тепер знову даватимуть бали й паради, прийдуть нові втіхи й веселощі, запанує юність і свобода. По смерті старого короля всім легко зітхнулося і подзвін у всій країні лунав так жваво й весело, мов до свята.

У цілій Європі лиш однісінька людина справді була вражена і налякана смертю Людовіка XV – імператриця Марія Терезія. Її гнітять лихі передчуття, за тридцять утомливих років урядування вона вже знає тягар корони, а як мати знає вади і слабості своєї доньки. Їй щиро хотілось, щоб це легкодумне й нестримне створіння ще й далі не сходило на трон, щоб хоч трохи дозріло, поки вже зможе опиратися спокусам марнотратства. Важко та тяжко на серці в старої жінки, її пригнічують лихі передчуття. «Я цим страшенно вражена, – отримавши вістку, пише вона до свого вірного посла, – і ще дужче непокоюся за долю своєї дочки, яка може бути або дуже доброю, або ж украй нещасливою. Знаючи короля, міністрів і становище держави, я не можу бути спокійна, а вона така ще молода! Вона ніколи не тяглася до чогось поважного і не буде цього робити або ж навряд чи буде». Дочці на її сповнене гордістю послання вона теж відповідає сумом: «Не хочу тебе вітати з твоїм новим достоїнством, воно задорого куплене і буде ще дорожчим, якщо ти надалі зречешся вести те саме спокійне і невинне життя, яким жила три роки завдяки добрості й ласці милостивого батька і яке привернуло до вас народну любов і схвалення. У вашім теперішнім становищі це вже значна перевага, але намагайтеся її зберегти й уміло вжити на добро королю та державі. Ви обоє ще надто молоді, а тягар величезний – через те я стривожена, тому так непокоюсь… Єдине, що я можу тепер вам порадити, це не кваптеся, на все дивіться власними очима, нічого не міняйте, хай усе розвивається саме, інакше постануть нескінченні інтриги та хаос і ви, мої любі діти, вскочите в таку халепу, що навряд чи вам удасться з неї вибратись». Здалеку, з височіні набутих за довгі роки спостережень і знань досвідчена володарка набагато ясніше провиділа непевне становище Франції, ніж її діти зблизька; насамперед вона всім святим закликає обох жити в мирі із Австрією, отже, зберегти мир у цілому світі. «Щоб обидві наші держави зробили в себе лад, їм потрібен самий тільки мир. Якщо ми й далі житимем у злагоді, то нашим дітям ніхто не перешкодить і Європа втішиться спокоєм і щастям. Щасливі будуть не тільки наші народи, а й решта». Та найсуворіше вона застерігає доньку від легковажності й потягу до втіх: «За це я боюся найдужче. Тобі вкрай потрібно пройнятися чимось поважним і насамперед стерегтися марнотратства. Найважливіше, щоб після втішного початку, який перевершив усі наші сподівання, й далі пішло все гаразд і ви були щасливі, давши щастя й народові».

Перейнявшись тривогою матері, Марія Антуанетта знай роздає обіцянки. Визнає свою нехіть до серйозного діла і присягає виправитись. Але серце старої жінки й далі віщувало недобре, не вщухала тривога. Вона не вірила, що корона принесе їм щастя, не вірила в щасливу долю своєї дочки. Й поки заздрісний світ вітав Марію Антуанетту, стара мати гірко зітхає в листі до свого вірного посла: «Гадаю, що її найкраща пора вже минулась».