Kitabı oku: «Три співці свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой», sayfa 2

Передмова до російського видання¹¹

Неждана радість для мене, що, прийнявши запрошення на урочистості з нагоди річниці пам’яті Льва Толстого, я можу написати ці рядки в Москві. У цьому етюді, як і в іншому – протиставленому йому – етюді про Достоєвського¹² – я спробував показати російський геній у двох його проявах. Мені думалося, що ціною довголітнього вивчення і довголітньої любові я здобув на це право. Тут, у Росії, робота, розпочата в Європі без знайомства з мовним середовищем, тепер видається зухвалою витівкою. За ці кілька днів у мене набралося багато окремих вражень: якби вони були пережиті раніше, то могли б свого часу з користю позначитися на моєму викладі. Проте сподіваюся, що та обставина, що за кордоном ці два нариси чимало підвищили захоплення обома російськими геніями та інтерес до них, певною мірою мене виправдовує. Я знаю, що причина цього інтересу в справжній любові, а будь-яке служіння духовного порядку так чи інакше плідне.

Я не наважуся тлумачити Росії її великих письменників, проте все ж цікаво, може бути, дізнатися, яким саме чином і як пристрасно, а перш за все – як любовно боремося ми з російським духом і якими через наші кордони бачаться нам, європейцям, ваші великі художники.

Як стверджують мої друзі, у цьому виданні – єдино авторизованому – слово моє передано точно, і в мене складається враження, ніби я сам розмовляю з російським читачем і кажу, як важливо, як необхідно стало для всього нашого духовного розвитку, для пізнання нами природи почуттів вступати в спілкування з російським духом.

Стефан Цвейг

Москва, 14 вересня 1928 року

Казанова

«Il me dit qu’il est un homme libre, citoyen du monde».

«Він сказав мені, що він – людина вільна, громадянин всесвіту».

Мюра про Казанову в листі Альбрехту фон Геллеру від 21 червня 1760 р.

Казанова є тим особливим випадком, одиничним щасливим випадком у світовій літературі вже тому, що цей блискучий шарлатан потрапив у пантеон творчих умів так само незаслужено, як Понтій Пілат¹³ до символів віри. Бо його поетичне дворянство не менш легковажне, ніж нахабно складений із букв алфавіту титул – шевальє де Сенгаль: кілька віршиків, імпровізованих між ліжком і гральним столом на честь якої-небудь молодички, віддають мускусом і академічним клеєм; щоб дочитати його «Ікозамерон»¹⁴ – чудовисько серед утопічних романів, треба володіти овечим терпінням в ослячій шкурі, а коли наш милий Джакомо починає ще, на додачу до всього, філософствувати, доводиться стримувати щелепи від судомного позіхання. Ні, у Казанови так само мало прав на поетичне дворянство, як і на місце в Готському Альманаху; і тут, і там він паразит, вискочка без прав і роду. Але так само відважно, як він, пошарпаний син актора, священник-розстрига, розжалуваний солдат, підозрілий шулер і «fameux filou»¹⁵ (цим почесним титулом нагороджує його паризький начальник поліції, даючи йому характеристику), все життя примудряється бувати в імператорів і королів і, врешті-решт, померти на руках в останнього дворянина, принца де Ліня, так і його блудна тінь втерлася в коло безсмертних, хоча б у ролі нікчемного дилетанта, unus ex multis – попелом, що розвівається вітром часу. Але – цікавий факт! – не він, а всі його знамениті земляки й піднесені поети Аркадії, «божественний» Метастазіо, благородний Паріні e tuti quanti¹⁶ стали бібліотечним мотлохом і поживою для філологів, тоді як його ім’я, заокруглене в шанобливій усмішці, і в наші дні не сходить з вуст. І є всі підстави вважати, що його еротичну Іліаду ще очікують тривале майбутнє і полум’яні читачі, тоді як «La Gerusalemme liberate» і «Pastor fido»¹⁷, поважні історичні реліквії, будуть непрочитаними припадати пилом в книжкових шафах. Одним ходом пройдисвіт-гравець обіграв усіх поетів Італії з часу Данте й Боккаччо. І ще безглуздіше: для такого величезного виграшу Казанова не ризикує ні найменшою ставкою, – він просто знецінює безсмертя. Ніколи не відчуває цей гравець величезної відповідальності істинного художника, не відчуває під чуттєвою теплотою світу темної відлюдної панщини на рудниках праці. Він нічого не знає про щемку насолоду починання й трагічне, подібне вічній жадобі, прагнення до завершення; йому невідоме мовчазно наказове, вічно незадоволене прагнення форм до земного втілення й ідей – до вільного сферичного ширяння. Він нічого не знає про безсонні ночі, про дні, проведені в похмурому рабському шліфуванні слова, поки нарешті сенс ясно і райдужно не засяє в лінзі мови, не знає про різноманітну й усе ж невидиму, про неоцінену, часом лише через століття визнану працю поета, не знає про його героїчне зречення від теплоти й ширини буття. Він, Казанова, – Бог свідок! – завжди полегшував собі життя, він не приніс у жертву суворій богині безсмертя жодного грама своїх радощів, жодної крупинки насолод, жодної години сну, жодної хвилини своїх задоволень: він жодного разу в житті не ворухнув пальцем заради слави, і все ж вона потоком ллється в руки цього щасливця. Поки є золото в його кишені й крапля масла у світильнику любові, поки дійсність ще милостиво дарує цьому пестуну всесвіту уламки іграшок, доки йому не спадає на думку заводити знайомство зі строгою духовною примарою мистецтва й серйозно бруднити пальці чорнилом. Лише виставлений усіма за двері, висміяний жінками, самотній, зубожілий, імпотентний, ставши тінню неповерненої життєвої сили, цей зношений і буркотливий старий шукає притулку в роботі, як в сурогаті переживання, і тільки знехотя, від нудьги, понівечений досадою, як беззубий пес коростою, бурмочучи й бурчачи, береться він розповідати змертвілому сімдесятирічному Казанеусу-Казанові його власне життя.

Він розповідає собі своє життя, – у цьому все його літературне досягнення, – але зате яке життя! П’ять романів, два десятки комедій, кілька дюжин новел і епізодів, велика кількість перестиглих грон чарівної ситуації й анекдотів, стиснутих в одне бурхливе, через край бурливе існування: тут перед нами життя, сповнене труднощів і закруглене, як закінчений художній твір, що вже не потребує впорядкування за допомогою художника й винахідника. Так пояснюється найпереконливішим чином ця, на перший погляд, бентежна таємниця його слави; бо не в тому, як описав і розповів своє життя Казанова, проявляється його геній, а в тому, як він його прожив. Саме буття – майстерня цього світового художника, воно і матеріал, і форма; саме цьому істинному, глибоко особистому художньому твору він віддався з тієї пристрастю до втілення, яку зазвичай поети перетворюють на вірш і прозу в полум’яній рішучості надати кожній миті, кожній нерішучій настороженій можливості вищий драматичний вираз. Те, що комусь іншому доводиться винаходити, він зазнав у житті, те, що інший створює розумом, він пережив своїм гарячим хтивим тілом, тому перу і фантазії не доводиться розмальовувати дійсність: їм достатньо скалькувати вже драматично оформлене існування. Жоден поет із його сучасників (і навряд чи хто-небудь з пізніших, якщо не брати до уваги Бальзака) не винайшов стільки варіацій і ситуацій, скільки пережив Казанова, і жодне реальне життя не протікало в таких сміливих звивинах через ціле століття. Спробуйте порівняти біографію Гете, Жан Жака Руссо та інших його сучасників по насиченості подіями (не в сенсі духовного змісту й глибини пізнання) з його біографією, як вони прямолінійно прокладені, які одноманітні, як обмежені простором, як провінційні в спілкуванні з людьми ці цілеспрямовані й керовані владою творчої волі життєві шляхи в порівнянні з бурхливими й стихійними шляхами авантюриста, що змінює міста, стани, професії, світи, жінок, як білизну, всюди відчуває себе своїм, якого заохочують все нові сюрпризи, – всі вони дилетанти в насолодах, як він – дилетант у творчості. Бо в цьому вічна трагедія людини, яка віддалася творчості: саме він, покликаний і спраглий пізнати всю широчінь, всю хтивість існування, залишається прикутим до своєї мети, рабом своєї мети, рабом своєї майстерні, скутим взятими на себе зобов’язаннями, прикутий до порядку й до землі. Кожен справжній художник проводить більшу частину свого життя на самоті й у єдиноборстві зі своїм твором; безпосередньо, а лише у творчому дзеркалі дозволено йому пізнати бажане різноманіття існування, – цілком віддавшись безпосередній дійсності; вільним і марнотратним може бути лише безплідний жуїр, що живе все життя заради життя. Хто ставить собі за мету, той проходить повз випадковості: кожен художник зазвичай створює лише те, що він не встиг пережити.

Але їхній протилежності – безпутному жуїру – зазвичай не вистачає вміння оформити різноманіття переживань. Такі цілковито віддаються миті, і завдяки цьому вони пропадають для інших, тоді як художник завжди зуміє увічнити навіть незначну подію. Так крайності розходяться замість того, щоб плідно доповнювати одна одну: одні позбавлені вина, інші – кубка. Нерозв’язний парадокс: люди дії й жуїри могли б розповідати про значніші переживання, ніж всі поети разом, але вони не вміють, художники ж мусять вигадувати, бо вони занадто рідко переживають події в реальності, щоб оповідати про них. Рідко поети мають біографію, і, навпаки, люди зі справжньою біографією рідко володіють вмінням її написати.

І ось трапляється цей чудовий і майже єдиний щасливий випадок з Казановою: людина, пристрасно віддана насолодам, типовий пожирач миттєвостей, до того ж наділений з боку долі фантастичними пригодами, з боку розуму – демонічною пам’яттю, з боку характеру – абсолютною нестриманістю, розповідає своє довге життя без моральних прикрас, без поетичної солодкавості, без філософських прикрас, абсолютно об’єктивно, таким, як воно було – пристрасним, небезпечним, легковажним, нещадним, веселим, підлим, непристойним, нахабним, розпусним, але завжди напруженим і несподіваним, – і розповідає не з літературного честолюбства або догматичної хвалькуватості, не через готовність до покаяння або показну спрагу сповіді, а зовсім спокійно й безтурботно, як трактирний ветеран з люлькою в роті пригощає неупереджених слухачів кіль- кома хрусткими й, можливо, пригорілими пригодами. Тут співає не старанний фантаст і винахідник, а маестро всіх поетів, – саме життя, нескінченно багате примхами, фантастично окрилене; він же, Казанова, повинен відповідати лише найскромнішим вимогам, що пред’являються до художника: зробити правдоподібним найнеправдоподібніше. Для цього, незважаючи на надзвичайно химерну французьку мову, у нього досить мистецтва й вміння. Але цьому тремтливому від подагри, старому буркотунові, що ледве пересуває ноги, на його синекурі в Дукса¹⁸ і не снилося, що над цими спогадами колись будуть гнути спини сивобороді філологи та історики, вивчаючи їх як найдорогоцінніший палімпсест¹⁹ вісімнадцятого століття; і з яким би самовдоволенням не милувався добрий Джакомо своїм відбиттям у дзеркалі, він все ж таки сприйняв би за грубий жарт повідомлення свого ворога, пана урядника Фельткірхнера, що через сто двадцять років після його смерті утвориться «Societe Casanovienne», у недоступному для нього при житті Парижі, тільки для того, щоб уважно вивчити кожну його записочку, написану від його руки, кожну дату й шукати сліди ретельно стертих імен так приємно скомпрометованих дам. Вважатимемо за щастя, що ця марнославна людина не підозрювала про свою славу й поскупилася на етику, пафос і психологію, бо тільки ненавмисність може породити таку безтурботну й тому стихійну відвертість. Ліниво, як завжди, підійшов у Дукса цей старий гравець до письмового столу, як до останнього грального столу свого життя, і кинув на нього, як останню ставку проти долі, свої мемуари: він встав із-за столу, передчасно віднесений смертю, раніше, ніж побачив викликаний ефект. І дивно, саме ця остання ставка виграла безсмертя: там він міцно оселився – ексбібліотекар з Дукса – поруч із паном Вольтером, його супротивником та іншими великими поетами; ще багато книг належить йому прочитати про себе, бо за ціле століття, що минуло після його смерті, ми ще не покінчили з вивченням його життя, і невичерпне все знову й знову привертає наших поетів, які прагнуть знову оспівати його.

Так, він чудово виграв свою гру, старий «commediante in fortuna», цей неперевершений актор свого щастя, і проти цього нині безсилі і пафос, і протест. Можна зневажати його, нашого обожнюваного друга, через недостатню моральність і відсутність етичної серйозності, можна йому заперечувати як історику й не визнавати його як художника. Тільки одне вже не вдасться: знову зробити його смертним, бо у всьому світі жоден поет і мислитель відтоді не винайшов роману більш романтичного, ніж його життя, і образу більш фантастичного, ніж його образ.

Портрет молодого Казанови

«Знаєте, ви дуже красивий чоловік», – сказав Казанові Фрідріх Великий в 1764 р в парку Сан-Сусі, зупиняючись і оглядаючи його.

Театр у невеликій резиденції: співачка сміливою колоратурою закінчила арію; немов град, посипалися оплески; але тепер, під час поступово відновлених речитативів, увага слабшає. Франти роблять візити в ложі, панянки наводять на сцену та глядачів лорнети, їдять срібними ложечками прекрасне желе та помаранчевий шербет; жарти Арлекіна під час піруетів з Коломбіною сприймаються майже зайвими. Але ось раптово всі погляди звертаються на незнайомця, котрий запізнився, він сміливо й недбало, з цією аристократичною невимушеністю з’являється в партері; його ніхто не знає. Його геркулесівський стан оточує багатство, попелястого кольору тонкий оксамитовий камзол розкриває свої складки, показуючи витончено вишитий парчевий жилет і дорогоцінні мережива; золоті шнури обрамляють темні лінії чудового вбрання від пряжок брюссельського жабо до шовкових панчіх. Рука недбало тримає парадний капелюх, прикрашений білим пір’ям; тонкий солодкий аромат рожевого масла або модної помади поширюється навколо знатного незнайомця, який, недбало притулившись до бар’єра перед першим рядом, гордовито спирається помережаною каблучками рукою на прикрашену дорогоцінним камінням шпагу з англійської сталі. Немов не помічаючи викликаної ним уваги, він підіймає свій золотий лорнет, щоб з удаваною байдужістю окинути поглядом ложі. Тим часом на всіх стільцях і лавках вже перешіптується цікавість маленького містечка: князь? багатий іноземець? Голови зсуваються, шанобливий шепіт вказує на обсипаний діамантами орден, що недбало висить на грудях на яскраво-червоній стрічці (орден, який він так обсипав блискучими каменями, що ніхто не міг упізнати під ними жалюгідний папський хрест, який майже нічого не вартий). Співаки на сцені швидко помітили ослаблення уваги глядачів; речитативи вже течуть ледачіше, танцівниці, які з’явилися із-за лаштунків, виглядають поверх скрипок і гамб, гадаючи, яким вітром занесло до них набитого дукатами герцога, який обіцяє прибуткову ніч.

Але перш ніж сотням людей у залі вдалося розгадати шараду цього чужинця, таємницю його походження, дами в ложах з певним збентеженням помітили інше: який красивий цей незнайомий чоловік, який красивий і який мужній. Висока фігура, широкі плечі, міцні м’язи рук, жодної м’якої лінії в напруженому, сталевому, мужньому тілі; він стоїть, ледь нахиливши вперед голову, як бик перед боєм. Збоку його обличчя нагадує профіль на римській монеті, – з такою металевою різкістю виділяється кожна окрема лінія на міді цієї темної голови. Гарною лінією під каштановим, ніжно кучерявим волоссям вимальовується лоб, якому міг би позаздрити будь-який поет, нахабним і сміливим гачком видається ніс, міцними кістками – підборіддя, і під ним опуклий, величиною з подвійний горіх кадик (за повір’ям жінок, вірна ознака чоловічої сили); незаперечно: кожна риса цього обличчя говорить про натиск, перемогу й рішучість. Тільки губи, дуже яскраві й чуттєві, утворюють м’який вологий звід, наче м’якуш граната, оголюючи білі зерна зубів. Красень повільно повертає профіль в бік темної коробки глядацького залу: під рівними закругленими пухнастими бровами мерехтить з чорних зіниць неспокійний, нетерплячий погляд – погляд мисливця, який виглядає здобич і готового, подібно орлу, одним помахом схопити намічену жертву; поки він лише мерехтить, ще не розпалившись. Точно сигнальний вогонь, він обмацує поглядом ложі й, минаючи чоловіків, розглядає, як товар, теплоту, оголеність і білизну, заховану в тінистих гніздах: жінок. Він оглядає їх одна за одною, вибираючи, як знавець, і відчуває, що його помітили; при цьому ледь розкриваються чуттєві губи, і подих усмішки навколо ситого рота вперше оголює блискучі, осяйний, великі білосніжні, звірині зуби. Ця усмішка поки не спрямована до жодної з цих жінок, він посилає її їм усім – вічно жіночним, – і наготі та теплу, прихованим під сукнями. Але ось він зауважує в ложі знайому; його погляд стає зосередженим, у тільки що зухвало запитальних очах з’являється оксамитовий і разом з тим променистий блиск, ліва рука залишає шпагу, права схоплює важкий капелюх із пір’ям, і він наближається з готовими словами вітання на устах. Він граціозно схиляє м’язисту шию, щоб поцілувати простягнуту руку, і заводить ввічливу розмову; за сум’яттям приголубленої ним дами видно, як ніжно проникає в неї млосне аріозо цього голосу; вона зніяковіло обертається й представляє його своїм супутникам: «Шевальє де Сенгаль». Поклони, церемонії, обмін люб’язностями. Гостю пропонують місце в ложі, він скромно відмовляється від нього; уривчасті чемні слова нарешті виливаються в бесіду. Поступово Казанова підвищує голос, інших більше не чути. Він, наче актор, м’яко розтягує голосні, ритмічно течуть у його вимові приголосні, і все наполегливішим стає його голос, голосно й хвалькувато проникає він у сусідні ложі: бо він хоче, щоб насторожені сусіди чули, як дотепно й вільно він базікає французькою та італійською, спритно вставляючи цитати з Горація. Наче випадково кладе він прикрашену перснями руку на бар’єр ложі так, щоб навіть здалеку побачили дорогоцінні мереживні манжети й небувало великий солітер, що виблискує на пальці; він простягає обсипану діамантами табакерку, пропонуючи кавалерам мексиканський нюхальний тютюн. «Мій друг, іспанський посланник, надіслав мені його вчора з кур’єром» (це чути в сусідній ложі); і коли хтось із чоловіків ввічливо захоплюється мініатюрою, вправленою в табакерку, він говорить недбало, але досить голосно, щоб було чутно в залі: «Подарунок мого друга і милостивого пана курфюрста Кельнського». Він розмовляє начебто цілком невимушено, але, бравуючи, цей хвалько кидає направо й наліво погляди хижого птаха, спостерігаючи за справленим враженням. Так, всі зайняті ним: він відчуває зосереджену на ньому цікавість жінок, відчуває, що викликає подив, повагу, і це робить його ще сміливішим. Спритним маневром він перекидає бесіду в сусідню ложу, де сидить фаворитка князя і – він це відчуває – прихильно прислухається до його паризької вимови; і з шанобливим жестом, розповідаючи про прекрасну жінку, кидає галантну люб’язність, яку вона приймає з усмішкою. Його друзям залишається лише уявити шевальє високопоставленої дами. Гра вже виграна. Завтра він буде обідати зі знаттю міста, завтра ввечері він прийме запрошення в один із палаців на гру в фараон і буде оббирати господарів, завтра вночі він буде спати з однією з цих блискучих дам, наготу яких він вгадує крізь сукню, і все це завдяки його сміливому, впевненому, енергійному наступу, його волі до перемоги й мужній красі його смаглявого обличчя, якому він зобов’язаний всім: усмішкам жінок, солітером на пальці, прикрашеним діамантами годинниковим ланцюжком і золотими петлицями, кредитом у банкірів, дружбою знаті й, що найкраще за все, свободою в необмеженому різноманітті життя.

Тим часом примадонна готується почати нову арію. Вже отримавши наполегливі запрошення від зачарованих його світською бесідою кавалерів і милостиву пропозицію з’явитися до ранкового прийому фаворитки, він, глибоко вклонившись, повертається на своє місце, сідає, спираючись лівою рукою на шпагу, і нахиляє вперед красиву голову, збираючись як знавець прислухатися до співу. За ним з ложі в ложу, з вуст в уста передається все те саме нескромне питання і відповідь на нього: «Шевальє де Сенгаль». Більше про нього ніхто нічого не знає, не знають, звідки він з’явився, чим займається, куди прямує, тільки ім’я його дзвенить і дзвенить в темному цікавому залі й, танцюючи по всіх устах, – незримим мерехтливим полум’ям, – досягає сцени й слуху настільки ж зацікавлених співачок. Аж ось лунає сміх маленької венеціанської танцівниці. «Шевальє де Сенгаль? Ех, та він же шахрай! Це ж Казанова, син Бюранелли, маленький абат, який п’ять років тому спритною балаканиною виманив у моєї сестри невинність, придворний блазень старого Брігадіна, брехун, негідник і авантюрист». Але весела дівчина, мабуть, не дуже ображена його витівками, бо вона з-за лаштунків робить йому знак очима й кокетливо підносить кінчики пальців до губ. Він це помічає й згадує її; але – дрібниці! – вона не зіпсує йому цієї маленької гри зі знатними дурнями й вважатиме за краще провести з ним сьогоднішню ніч.