Kitabı oku: «Три співці свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой», sayfa 4
Філософія легковажності
Я жив як філософ.
Останні слова Казанови
Настільки щедро розкинутому вшир життя майже завжди відповідає незначна душевна глибина. Щоб танцювати так швидко й вправно на всіх водах, як Казанова, треба бути перш за все легким, як пробка. Отож при уважному вивченні специфічна особливість його дивного мистецтва життя полягає не в прояві якоїсь особливої позитивної чесноти та сили, а в негативі: у цілковитій відсутності будь-яких етичних і моральних перепон. Якщо психологічно випатрати цей соковитий, повнокровний, багатий пристрастю людський екземпляр, то доведеться найперше відзначити повну відсутність всіх моральних органів. Серце, легені, печінка, кров, мозок, м’язи й не на останньому плані сім’яні залози – все це в Казанови розвинене найкращим і нормальним чином; лише там, у тій душевній точці, де зазвичай моральні особливості й переконання згущуються в таємничий світ характеру, вражає в Казанові абсолютна порожнеча, безповітряний простір, нуль, ніщо. Ніякими кислотами й лугом, ланцетами та мікроскопами годі й шукати в цьому в інших планах цілком здоровому організмі навіть початків тієї субстанції, яку заведено називати совістю, цього духовного над-«я», яке контролює та регулює чуттєві спонукання. У цьому міцному чуттєвому тілі зовсім відсутні навіть зародкові форми моральної нервової системи. І в цьому криється розгадка легкості й геніальності Казанови: у нього, щасливця, є лише чуттєвість і немає душі. Ніким і нічим серйозно не пов’язаний, людина, яка не прагне до якоїсь мети, не обтяжений жодними сумнівами, він може мати зовсім інший життєвий темп, ніж в інших цілеспрямованих, обтяжених мораллю, пов’язаних соціальною гідністю, обтяжених моральними міркуваннями людей: звідси його єдиний у своєму роді розмах, його ні з чим незрівнянна енергія.
Для цього світового мандрівника немає материка. У нього немає батьківщини, він не підкоряється ніяким законам жодної країни, бувши піратом і флібустьєром своєї пристрасті; як ці останні, він нехтує звичаями суспільства та соціальними договорами – неписаними законами європейської моральності; все, що святе для інших людей або здається їм важливим, не має для нього ціни. Спробуйте поговорити з ним про моральні зобов’язання або про зобов’язання, що накладаються епохою, – він їх так само мало зрозуміє, як негр метафізику.
Любов до батьківщини? Він, цей громадянин світу, сімдесят три роки не має власного ліжка й живе лише випадком, нехтує патріотизмом. Ubi bene, ibi patria27, де повніше можна набити кишені й легше дістати жінок в ліжко, де зручніше за все водити за ніс дурнів, де життя соковитіше, там він задоволено витягує під столом ноги й відчуває себе вдома. Повага до релігії? Він визнав би будь-яку, був би готовий піддатися обрізанню або відростити, подібно китайцеві, косу, якби нове віросповідання принесло йому хоч краплю вигоди, а в душі він так само знехтував би ним, як нехтував своєю християнсько-католицькою релігією; бо навіщо потрібна релігія тому, хто вірить не в майбутнє, а тільки в гаряче, бурхливе, земне життя? «Там, ймовірно, немає нічого, або ж ти дізнаєшся про це у свій час», – пояснює він зовсім незацікавлено й безтурботно: отже, розриває на шматки всю метафізичну павутину. Carpe diem, насолоджуйся днем, стримуй кожну мить, висмоктуй його, як виноград, і кидай шкурки свиням – ось його єдине правило. Строго дотримуватися чуттєвого, зримого, досяжного світу, з кожної хвилини міцними пальцями вичавлювати максимум насолоди та хтивості – ні на дюйм далі не просувається Казанова у своїй філософії, і завдяки цьому він може, сміючись, відкидати всі етично-міщанські свинцеві кулі: честь, порядність, борги, сором і вірність, які гальмують вільну втечу в безпосередність.
Честь? Навіщо вона Казанові? Він розцінює її не вище, ніж товстий Фальстаф, який висловлює безсумнівну істину, що її не можна ні з’їсти, ні випити, і ніж той чесний англійський парламентарій, який на багатолюдному зібранні, чуючи постійні розмови про посмертну славу, поставив питання, що, власне кажучи, потомство зробило для добробуту та щастя Англії. Честь не дає насолоди, її не обмацаєш руками, вона лише обтяжує боргом і зобов’язаннями, заважаючи насолоджуватися, ergo – вона зайва. Бо ніщо на землі не викликає такої ненависті в Казанови, як борги й зобов’язання. Він не визнає їх, не бажає визнавати ніяких зобов’язань, крім одного – приємного та природного: живити бадьоре, сильне тіло насолодами й віддавати жінкам якомога більше того ж солодкого еліксиру. Тому він не піклується про те, вважатимуть його бурхливе життя хорошим або поганим, солодким або кислим, вважатимуть вони його поведінку безчесною чи безсоромною. Бо сором – що за дивний вираз, яке незрозуміле поняття! Це слово зовсім відсутнє в його життєвому лексиконі. З недбалістю лаццароні28 він опускає штани перед зібраною публікою й показує, сміючись і весело підморгуючи, свої sexualia; добродушно й відкрито вибовкує те, що інший не наважився б видати навіть під тортурами: свої шахрайські витівки, невдачі, наруги, свої статеві конфузи та сифілітичні захворювання, – і все це не трубним гласом, вигукуючи цю істину в передчутті жахів слухачів Жан Жака Руссо, а зовсім просто й наївно, бо (як показало проведене вище анатомічне дослідження) він був абсолютно позбавлений етичного нерва й органу, що визначає моральність. Якби йому дорікнули в тому, що він шахраював у грі, він здивовано відповів би: «Так у мене ж тоді не було грошей!» Якби його звинуватили в тому, що він спокусив жінку, він, сміючись, сказав би: «Я ж догодив їй!» Він не вважає за потрібне виправдовуватися, безсоромним чином витягнувши з кишені чесних громадян і довірливих товаришів їхні заощадження; навпаки, у мемуарах він ніжно підбиває свої шахрайські витівки цинічним аргументом: «Обдурити дурня – означає помститися за розум». Він не виправдовується, він ніколи ні в чому не кається, і в чорний день, замість того щоб скаржитися на своє невдале життя, яке закінчується повним фінансовим банкрутством, у страшних злиднях і залежності, цей старий беззубий борсук пише чудово нахабні рядки: «Я б зізнався у своїй вині, якби я був сьогодні багатий. Але в мене нічого немає, я все змарнував, це втішає й виправдовує мене». Він нічого не зберіг для царства небесного, не стримував своїх пристрастей в ім’я моралі й людей, він нічого не зібрав ні для себе, ні для інших, і за сімдесят років нічого не придбав, крім спогадів. І навіть їх цей добрий марнотрат, на щастя, подарував нам; тому ми повинні зайняти останнє місце в ряду тих, кого обурює його щедрість.
Отже, вся філософія Казанови вільно вміститься в горіховій шкаралупі; вона починається й закінчується правилом: жити земним життям безтурботно, незалежно й не обманювати себе надією на можливе, але дуже сумнівне царство небесне або повагу потомства. Не затуляти теоріями вид на безпосереднє, діяти не телеологічно29 і доцільно, а лише віддаючись потягу миті й назустріч їй; всяке заглядання вперед неминуче гальмує й розслабляє суглоби. Тому не треба довго затримуватися на вивченні й оглядатися; якийсь дивний Бог поставив перед нами гральний стіл – світ; якщо ми хочемо розважатися за ним, то повинні прийняти правила гри tel quel, такими, як вони є, не питаючи, справедливі вони чи ні. І справді: жодної секунди свого часу не витратив Казанова на теоретичні роздуми над проблемою, чи може або чи повинен цей світ бути іншим. «Любіть людство, але любіть його таким, як воно є», – сказав він у розмові з Вольтером. Не треба втручатися в справу творця світу, що несе повну відповідальність за це дивне підприємство, не треба місити це кисле тісто й бруднити об нього руки; потрібно поступати простіше: моторною рукою виколупувати з нього родзинки. Хто занадто багато думає про інших, той забуває про себе; хто занадто суворими очима дивиться на світовий біг, у того втомлюються ноги. Казанова вважає природним, що дурням живеться погано, а розумним не Бог допомагає: вони перебувають у залежності лише від себе самих. Якщо світ уже так безглуздо влаштований, що одні носять шовкові панчохи й роз’їжджають в каретах, а в інших під лахміттям бурчить у животі, для розуму залишається лише одне завдання: постаратися самому потрапити в карету, бо живеш тільки для себе, а не для інших. Це звучить, звичайно, дуже егоїстично, але хіба мислима філософія насолоди без егоїзму або епікурейство без повної соціальної індиферентності? Хто пристрасно хоче жити для себе, повинен, міркуючи логічно, бути зовсім байдужим до долі інших людей. Байдужий до всіх людей, байдужий до проблем, які ставить перед людством кожен новий день, живе Казанова свої сімдесят три роки: його ніщо не цікавить, крім власних особистих насолод. І коли він своїми світлими очима з цікавістю дивиться направо й наліво, то це робиться лише для того, щоб розважитися й не упустити жодної вигоди. Але ніколи не буде він гриміти обуренням або, як колись Іов, задавати Богу непристойні питання – чому і від чого; кожен факт – дивовижна економія почуттів! – він вважає просто доконаним, не приклеюючи до нього ярлика – добрий він, чи поганий. Він зазначає, як анітрохи не хвилюють його курйози, що О’Морфі, маленьке голландське п’ятнадцятирічне паскудне дівчисько, валяється сьогодні, покрите вошами, у ліжку, з радістю готове продати свою цноту за два талери, а через два тижні вже коханкою найхристиянськішого, обсипана дорогоцінним камінням, володіє власним замком в мисливському парку й незабаром після цього стає дружиною послужливого барона, або що він сам, ще вчора жалюгідний скрипаль у венеціанському передмісті, на наступний ранок стає багатим юнаком – пасинком якогось патриція – з діамантами на пальцях.
Бог ти мій, так вже створений світ – абсолютно несправедливо й необачно, а оскільки він вічно буде таким, то не варто й намагатися створити для цієї катальної гірки щось на зразок закону тяжіння або якийсь складний механізм. Тільки дурні й жадібні намагаються винайти систему для гри в рулетку й псують собі цим насолоду, тоді як справжній гравець навіть у світовій грі знаходить незрівнянну й нескінченну привабливість саме в цьому відсутності визначеності. Кігтями й кулаками видряпувати собі все найкраще – voila toute la sagesse30: треба бути філософом для себе, а не для людства, а це, за поняттями Казанови, означає: бути сильним, жадібним, не бачити перешкод, вміти швидко підхоплювати в грі хвиль поточну секунду й, не замислюючись над прийдешнім, вичерпувати її до дна. Бо за межами цієї миті все здається для цього відвертого язичника сумнівним. Ніколи не відкладає він частину своїх насолод на наступний раз, бо він не може уявити собі іншого світу, крім того єдиного, який можна обмацати, в який можна проникнути усіма органами почуттів. «Життя, будь воно щасливе або нещасне, – єдине надбання людини, і хто не любить життя, той не гідний його». Лише те, що дихає, що на насолоду відповідає насолодою, що наближається до гарячого тіла, відповідаючи на пристрасть і ласку, здається цьому рішучому антиметафізіку справді реальним і цікавим.
Отож допитливість Казанови вичерпується тільки органічним – людиною; ймовірно, за все своє життя він не кинув жодного мрійливого погляду на зоряне склепіння, і природа абсолютно йому байдужа; ніколи це поквапливе серце не запалюється її спокоєм і величчю. Спробуйте перегорнути ці шістнадцять томів мемуарів: там подорожує пильна й бадьора усіма почуттями людина по найкрасивіших країнах Європи, від Позілінно до Толедо, від Женевського озера до російських степів; але марно будете ви шукати хоч один рядок, присвячений захопленню перед красою цих тисяч ландшафтів; якась брудна дівка в солдатському шинку означає для нього більше, ніж всі твори Мікеланджело; карткова гра в непровітреному трактирі – прекрасніша за захід сонця в Сорренто. Природи та архітектури Казанова взагалі не помічає, тому що в нього немає органу, який зв’язує нас із космосом, абсолютно немає душі. Поля й луки, мерехтливі на зорі, вкриті росою, купаються в розпорошених фарбах сяйва вранішнього сонця, – на це він дивиться просто як на зелену площину, на якій пітніють і трудяться недолугі селяни, щоб у князів було золото в кишенях. Художні боскети31 і темні алеї ще беруться в розрахунок як затишний куточок, де можна побавитися з жінкою, рослини й квіти годяться для випадкових подарунків і таємних ігор. Але для безцільних, безпосередніх, природних фарб ця цілком людяна людина залишається абсолютно сліпою. Його світ – це світ міст та їхніх картинних галерей та місця для прогулянок, де ввечері проїжджають карети, погойдуючи гнізда прекрасних жінок, де кав’ярні привітно запрошують зацікавлених зробити ставку; світ, що вабить оперою й будинками терпимості, в яких можна дістати свіжі нічні харчі; готелі, в яких кухарі вивчили поезію соусів та рагу й музику світлих та темних вин. Лише місто для цього жуїра є світом, тому що тільки в місті випадок може розвернутися у всьому різноманітті своїх несподіванок, тому що тільки там невідоме знаходить простір для найзапальніших, найчудовіших варіацій. Лише міста, наповнені людським теплом, любить Казанова; там туляться жінки в єдино прийнятній для нього формі, у достатку, у зміні вибору, і в містах він знову-таки віддає перевагу розкоші двору, бо саме там хтивість перетворюється в мистецтво, а цей чуттєвий широкоплечий хлопець, Казанова, зовсім не людина грубої чуттєвості. Художньо проспівана арія може його зачарувати, вірш ощасливити, культурна бесіда зігріти, як вино; обговорювати книгу з розумними чоловіками, мрійливо схилившись до жінки, з темряви ложі слухати музику – це збуджує чарівну радість життя. Але не дамо ввести себе в оману: любов до мистецтва не переступає в Казанови кордонів гри й залишається радістю дилетанта. Духовне має служити життю, а не життя духовному; він поважає мистецтво, як найтонший і ніжний збудливий напій, як ласкавий засіб пробуджувати інстинкт, збільшувати бажання, служити скромною прелюдією пристрасті, тонким передчуттям грубої плотської насолоди. Він із задоволенням заготує вірш, щоб, перев’язавши його шовковою підв’язкою, піднести бажаній жінці, він буде декламувати Аріосто, щоб запалити її, або дотепно розмовляти з кавалерами про Монтеск’є й Вольтера, щоб показати свій розвиток і відвернути увагу від руки, простягнутої за їхнім гаманцем, але цей чуттєвий уродженець півдня ніколи не зрозуміє мистецтва й науки, що вимагають праці та напруги, стають самоціллю й сенсом світу. Цей гравець інстинктивно уникає глибини, бо його цікавить лише поверхня, тільки ціна й аромат буття, гуркітливий прибій випадку; це вічний жуїр, вічний дилетант, і тому він такий дивовижно легкий, такий невагомий, такий окрилений. Подібно «Фортуні» Дюрера, що оголеними стопами зневажає земну кулю, яку несе крилами й вітром випадку, ніде не затримується, ніколи не відпочиває й не зберігає вірності, легко пробігає Казанова через життя, нічим не пов’язаний, людина хвилини та швидких перетворень. Зміна – це для нього «сіль насолоди», а насолода – єдиний сенс світу.
Легкий, як муха-одноденка, порожній, як мильна бульбашка, виблискуючи лише відблиском подій, літає він у вихорі часу; навряд чи можна зловити й утримати цей безперервно мінливий лик душі й ще важче виявити зерно цього характеру. Що ж, врешті-решт, добрий Казанова чи злий? Правдивий чи брехливий, герой він чи негідник? Ну, це як доведеться: він перефарбовується залежно від обставин, він змінюється з кожною їхньою зміною. Якщо в нього грошей багато – важко знайти більш благородного кавалера. З чарівним запалом, з сяючою вельможністю, люб’язністю прелата32 і легковажністю пажа він повною жменею розкидає навколо себе гроші – «ощадливість не моя справа», – щедро, як природжений благодійник, запрошує чужих до свого столу, дарує їм табакерки та гірки дукатів, відкриває кредит й обдає їх феєрверком розуму. Але якщо його широкі шовкові кишені порожні й у портфелі шарудять неоплачені векселі, я нікому не порадив би подвоювати ставку, беручи на понт цього галантного кавалера: він кілька разів пересмикне, всучить фальшиві банкноти, продасть свою кохану й зробить найвідчайдушнішу підлість. Ніколи не можна передбачити (як щастя в грі), буде він сьогодні чарівним і дивовижно дотепним співрозмовником, а завтра відвертим розбійником: в понеділок він буде з ніжністю Абеляра33 захоплюватися жінкою, а у вівторок – за десять фунтів підсуне її в ліжко якомусь лорду. Ні, у нього не хороший характер, але й не поганий – у нього зовсім немає характеру: характер і душевна субстанція – властивості настільки ж далекі йому, як плавники ссавцям, вони не властиві його расі. Він чинить не морально й не антиморально, а з природною аморальністю: його рішення беруться прямо зі стелі, його рефлекси виходять безпосередньо з нервів і крові, не зазнавши впливу розуму, логіки та моральності. Ось він відчув жінку, і кров починає шалено стукати в жилах; зі сліпим шаленством мчить він вперед і підганяється своїм темпераментом. Ось він побачив гральний стіл, і рука його вже тремтить у кишені: окрім волі й бажання гроші його вже дзвенять на столі. Його розгнівали, і вени напинаються, наче готові розірватися, гірка слина наповнює рот, очі наливаються кров’ю, кулаки стискаються, і він вибухає сліпим шаленством, що підганяється гнівом, «comme un bue», як сказав його земляк і брат Бенвенуто Челліні34, немов скажений бик.
Проте не можна вважати Казанову відповідальним за це, бо в ньому бушує кров, він безсилий перед стихійними спалахами свого шалу: «У мене ніколи не було й ніколи не буде самовладання». Він не розмірковує про минуле й не думає про майбутнє; тільки у хвилини крайності є в нього хитрі й часом геніальні рятівні думки, але він ніколи не складає планів і не прораховує навіть найнезначніші свої дії, – для цього він занадто нетерплячий. У його мемуарах можна знайти сотні підтверджень того, що рішучі вчинки, найгрубіші витівки й дотепні шахрайства завжди ставали раптовим вибухом настрою й ніколи – наслідком розрахунку. Одним помахом він раптом скидає рясу абата; бувши солдатом, він, пришпоривши коня, вирушає у ворожу армію й здається в полон; він мчить до Росії або в Іспанію, керуючись якимсь чуттям, він не має становища, посади, рекомендацій, нічого не знає про ту нову країну, навіть не питає самого себе – чому й навіщо. Всі його рішення відбуваються, наче мимовільний пістолетний постріл, від нервів, під впливом настрою, від накопиченої нудьги. Вони так кидають його з однієї крайнощі в іншу так, що він сам іноді лякається й протирає очі. І, ймовірно, саме цій відважній безцільності він зобов’язаний повнотою переживань: бо more logico, чесно збираючи відомості й розраховуючи, ніколи не станеш авантюристом, маючи певну стратегічну систему, не можна бути таким фантастичним майстром життя.
Тому помилкові й незрозумілі старання всіх поетів, котрі обирають нашого Казанову – людину безпосередніх мотивів – героєм комедії або розповіді, наділяючи його чимось на зразок живої душі, мрійливістю або чимось фаусто-мефістофельським, його, чия привабливість і енергія – це винятковий результат відсутності роздумів й аморальної неперебірливості. Влийте йому у вени тільки три краплі сентиментальності, навантажите його знаннями й відповідальністю – і він перестане бути Казановою; нарядіть його в цікаву похмурість, підсуньте йому совість – і він опиниться в чужій шкурі. Бо це вільне дитя світу, цей вічний син легковажності, котрий нахабно хапає кожну іграшку, поспішно накидається на всі розваги, спраглий до жінок, насолод і чужих грошей, не містить у собі абсолютно нічого демонічного; єдиний демон, що підганяє Казанову, має надзвичайно міщанське ім’я, на вигляд товстий і розпливчастий, він просто-таки називається нудьгою.
Феноменально порожній, без душевного змісту, абсолютно безповітряний простір, він мусить, аби не потрапити в пазурі внутрішньої загибелі, постійно й безперервно поповнювати себе зовнішніми подіями; щоб не померти з голоду, йому постійно потрібен кисень авантюр; ось причина цієї гарячої, судомної спраги до всього небувалого й нового, ось звідки ці невтомні пошуки, полум’яні прагнення й цікавість цієї вічно голодної до подій людини. Непродуктивний зсередини, він безперервно повинен добувати життєвий матеріал, але його нескінченне бажання володіти всім дуже далеке від демонізму справжнього загарбника, далеке від Наполеона, який прагне з країни в країну, від королівства до королівства, з’їдає себе жагою безмежного; так само далекий і від Дон Жуана, що наче під ударами бича спокушає всіх жінок, щоб відчути себе самодержцем в інший безмежності – у світі жінок; жуїр Казанова ніколи не прагне досягти таких високих ступенів, він дорожить безперервністю насолод. Не фанатична ілюзія, як у людини дії або інтелекту, штовхає його до героїчного, грізної напруги почуттів, – він прагне лише до тепла насолод, до запаленої радості гри, до авантюр, авантюр і авантюр, до нових, все нових переживань, до утвердження життя. Тільки б не лишитися одному, не здригатися в цій крижаній пустелі, тільки б не самотність.
Якщо ми спостерігатимемо за Казановою в ту пору, коли він позбавлений грайливих розваг, то побачимо, що спокій стає для нього убивчим занепокоєнням. Ось він приїжджає ввечері в чуже місто: жодної години він не може він пробути наодинці з собою або з книгою у своїй кімнаті. Негайно ж починає нишпорити всюди, поглядаючи на всі боки, чи не принесе вітер випадку якусь розвагу, чи не прилаштується від безнадії нічною грілкою якась покоївка. Його строкате, як кінострічка, життя, рясніє інтервалами між сюрпризами й бурхливими падіннями, він навантажує порожні паузи штучною напругою випробування долі в грі, і саме його скажені, азартні випади породжують ці раптові криві руху зверху донизу, ці приголомшливі тріщини, це вбивче падіння в ніщо; ще сьогодні його кишені набиті золотом, він вельможа, а завтра він наспіх продає діаманти лихвареві й закладає штани; це не жарт, доказом служать знайдені квитанції на закладені в цюрихському ломбарді речі. Але саме такого, а не якогось іншого життя прагне цей архіавантюрист: життя, розбризканого на всі боки раптовими вибухами щастя і відчаю; заради них він раз у раз кидає виклик долі своїм сильним єством, як останню і єдину ставку. Десять разів на дуелях перебуває він на волосок від смерті, десять разів постає він перед загрозою в’язниці й каторги, мільйони приходять і випаровуються, але він пальцем не поворушить, щоб їх затримати. Проте саме через те, що він постійно всім своїм єством віддається кожній грі, кожній жінці, кожній миті, кожній авантюрі, саме тому він, помираючи жалюгідним жебраком, у чужому маєтку, нарешті виграє найвище: нескінченну повноту життя.
